.

Правова поведінка та суб’єктивне право (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
765 10182
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

ПРАВОВА ПОВЕДІНКА ТА СУБ’ЄКТИВНЕ ПРАВО

План

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І ВИДИ ПРАВОВОЇ ПОВЕДІНКИ. ВИДИ ПРАВОВОЇ ПОВЕДІНКИ

2. ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА. ПРИЧИНИ НЕСТАБІЛЬНОСТІ ПРАВОМІРНОЇ ПОВЕДІНКИ

3. СКЛАД І ВИДИ ПРАВОМІРНОЇ ПОВЕДІНКИ

4. СУБ’ЄКТИВНЕ ПРАВО І СУБ’ЄКТИВНИЙ ОБОВ’ЯЗОК ЯК ОСНОВНИЙ ЮРИДИЧНИЙ
ЗМІСТ ПРАВОВІДНОСИН

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Дослідження питання правової поведінки та суб’єктивного права є вкрай
цікавим і необхідним. Актуальність цього напрямку пояснюється тим, що

Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність)
свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами права і
спричиняє юридичні наслідки.

В основі правомірної поведінки лежить розуміння справедливості і
корисності розпоряджень правових норм, відповідальності перед
суспільством і державою за вчинки, що є показником соціальної зрілості і
юридичної грамотності особи.

Через правомірну поведінку право діє, поза неї воно мертве. Вид і міра
правомірної поведінки встановлені диспозиціями норм права. Правомірна
поведінка виступає як загальна форма реалізації суб’єктивних юридичних
прав і суб’єктивних юридичних обов’язків.

Саме правомірна поведінка становить сутність правопорядку. Через
правомірну поведінку здійснюється управління суспільством, його
життєдіяльність. Основна маса виникаючих і діючих у суспільстві
правовідносин має у своєму підґрунті правомірну поведінку.

Правопорушення — це суспільно небезпечне або шкідливо неправомірне
(протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи,
яке спричиняє юридичну відповідальність.

В даній роботі будуть досліджені такі питання як:

поняття, ознаки і види правової поведінки. види правової поведінки

правомірна поведінка. причини нестабільності правомірної поведінки

склад і види правомірної поведінки

поняття суб’єктивного права та юридичного обов’язку.

Гадаю, що дослідження саме цих питань дасть змогу в даній курсовій
роботі розкрити якнайкраще обрану тему для дослідження.

Під час написання курсової роботи були використані такі методи наукового
дослідження як літературний, порівняльний, метод аналізу та синтезу,
узагальнення.

1. Поняття, ознаки і види правової поведінки

Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність)
свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами права і
спричиняє юридичні наслідки.

Юридично нейтральна поведінка не є правовою. Правова поведінка — форма
вияву свободи особи.

Правовій поведінці властиві такі ознаки:

1) має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка)
або як соціальне шкідлива (правопорушення), що позначається на стані
суспільних відносин у ході соціального розвитку;

2) має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльності. Дія
безпосередньо впливає на відносини між суб’єктами. Бездіяльність, як
правило, є вербальною (словесною), складається із різних висловлень,
суджень і оцінок, які виражають внутрішній стан суб’єкта;

3) має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідомлення обставин
і можливість здійснювати волю: спрямовувати свою поведінку і керувати
своїми вчинками;

4) регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових актів,
які або прямо описують умови і ознаки правових вчинків, або передбачають
будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це відрізняє правову
поведінку від інших типів соціальної поведінки;

5) має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов’язана з:
а) реалізацією суб’єктом своїх інтересів (досягнення особистих цілей,
задоволення потреб, зазнання певних втрат);

б) реакцією держави на результати правової поведінки (стимулювання,
охорона соціальне корисних дій або вжиття заходів юридичної
відповідальності за соціальне шкідливі дії).

Види правової поведінки:

правомірна неправомірна (протиправна) — правопорушення зловживання
правом

— соціальне корисна, відповідає нормам права — соціальне шкідлива,
суперечить нормам права — відповідає нормам права, але є
соціально-шкідливою

Всі інші дії можна назвати юридичне байдужими, індиферентними до права,
такими, що не потребують якого-небудь правового виправдання.

Правова поведінка складається з елементів — правових вчинків.

Елементи правового вчинку (суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт,
об’єктивна сторона) називають складом правової поведінка.

За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:

— фізичною (діяльність);

— усною (вербальною);

— письмовою (документальною).

2. Правомірна поведінка.

Причини нестабільності правомірної поведінки

Правомірна поведінка — це суспільно корисна правова поведінка особи (дія
або бездіяльність), яка відповідає розпорядженням юридичних норм і
охороняється державою.

Ознаки правомірної поведінки:

1) є суспільне корисною соціальною поведінкою, забезпечує
організованість і гармонійність громадського життя, стійкий
правопорядок, є найважливішим чинником вирішення завдань і функцій
держави і суспільства, задоволення інтересів суб’єктів права;

2) втілена в юридичну форму — відповідає нормам і принципам права;

3) має свідомо вольовий характер, який виражається зовні у вигляді дії
або бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права —
додержання, виконання, використання (громадянами), правозастосування
(посадовими особами), спричиняє юридичні наслідки — юридичні акти,
юридичні вчинки;

4) гарантується, охороняється державою.

Правомірна поведінка завжди містить два моменти:

— інформаційний, тобто поінформованість громадянина про свої юридичні
права і обов’язки. Важливою є не тільки наявність розвинутого юридичного
механізму захисту права на доступ до правової інформації, а й активне
практичне викорис-гання його громадянами;

— поведінковий, тобто уявлення про законні способи здійснення своїх
юридичних прав і обов’язків.

Слід зважити на те, що правомірна поведінка складається із елементів —
правомірних вчинків, тобто таких, що мають суспільне корисний характер.

В основі правомірної поведінки лежить розуміння справедливості і
корисності розпоряджень правових норм, відповідальності перед
суспільством і державою за вчинки, що є показником соціальної зрілості і
юридичної грамотності особи.

Через правомірну поведінку право діє, поза неї воно мертве. Вид і міра
правомірної поведінки встановлені диспозиціями норм права. Правомірна
поведінка виступає як загальна форма реалізації суб’єктивних юридичних
прав і суб’єктивних юридичних обов’язків.

Саме правомірна поведінка становить сутність правопорядку. Через
правомірну поведінку здійснюється управління суспільством, його
життєдіяльність. Основна маса виникаючих і діючих у суспільстві
правовідносин має у своєму підґрунті правомірну поведінку.

Причини нестабільності правомірної поведінки в нашому суспільстві.

1. Економічні — процес руйнування старого господарського організму
(нежиттєздатного, але все-таки цілісного) значно випереджає становлення
української економіки як саморегульованої системи виробничих зв’язків і
матеріальних можливостей виробництва — на основі економічної волі.
Громадяни позбавилися звичних умов трудової діяльності і через
неможливість і нездатність (економічна неграмотність і небажання брати
на себе яку-небудь відповідальність) не можуть швидко адаптуватися до
нової економічної обстановки, виникли невдоволення, апатія,
агресивність, невпевненість у завтрашньому дні, балансування поведінки
на межі між правомірною і неправомірною.

2. Соціальні — соціальна напруженість як результат ослаблення соціальної
відповідальності держави і неврівноваженості соціальної політики.
Нерегулярною оплатою праці, підвищенням плати за комунальні послуги,
низьким рівнем соціального забезпечення (за наявності інфляції) держава
вільно або мимоволі провокує (незалежно від соціально-психологічної
нестійкості особи) нестабільність правомірної поведінки.

3. Політичні — розпад СРСР, скасування однопартійної системи,
утвердження ідеологічного і політичного плюралізму, труднощі формування
політичної системи українського суспільства виявили непідготовленість
демократичних громадських сил до швидких історичних перетворень,
відсутність прагматичної демократичної ідеології і політики для
перехідного періоду. Це привело до політичної хиткості суспільства, яка
спричинила й нестабільність правомірної поведінки громадян.

4. Ідеологічні — падіння колишніх ідеалів, низький рівень
правосвідомості як наслідок руйнування системи правового виховання, що
існувала раніше, і лише започатковане формування нової. Правосвідомість
громадянина виявилася непідготовленою до зняття криміналу з багатьох
діянь, що вважалися раніше злочинними (спекуляція товарами,
приватнопідприємницька діяльність, комерційне посередництво та ін.), і
одночасного вступу в дію принципу «дозволено все, що не заборонено
законом». Свободу вибору громадянин сприйняв як вседозволеність. Межа
між правомірною і неправомірною поведінкою була стерта.

5. Юридичні:

а) в галузі правотворчості — відсутність послідовності, логічності в
прийнятих законах і підзаконних актах, їх суперечливість підривають віру
в якість законів, служать підставою для правового нігілізму (наприклад,
нормативні акти про податки є неконкретними, неповними, казуїстичними);

б) в галузі правоохоронної діяльності — слабке розкриття злочинності,
корумпованість створюють умови для можливості обійти закон, породжують
хиткість правомірної поведінки.

Щоб правомірна поведінка перетворилася на норму життя для переважної
більшості населення, необхідні розвинута економіка, достатня для
задоволення життєвих запитів громадян, стабільний демократичний
політичний режим, додержання законності всіма посадовими особами і
громадянами, високий рівень правової культури.

3. Склад і види правомірної поведінки

Склад правомірної поведінки — це система ознак поведінки, яка відповідає
розпорядженням права.

Склад правомірної поведінки

Суб’єкт Суб’єктивна сторона Об’єкт Об’єктивна сторона

— суб’єкти права: фізичні та юридичні особи, які визнані дієздатними і
деліктоздатними, тобто здатними здійснювати свої права і обов’язки та
нести юридичну відповідальність — внутрішнє ставлення (зацікавленість,
байдужість) суб’єкта права до своєї діяльності та її результатів,
визначення якості вчинків з яких складається поведінка, їх оцінка —
явища навколишнього середовища, на які спрямовані правомірні вчинки:
матеріальні та нематеріальні блага, суспільні відносини — зовнішня
форма вираження правомірних вчин

ків: дія чи бездіяльність; їх корисні результати; причинний зв’язок між
діяннями та їх наслідками

Залежно від характеру правових розпоряджень розрізняють такі види
правомірної поведінки:

Належна (соціальні) необхідна) Можлива

(соціальна допустима):

(захист батьківщини, виконання трудових обов’язків, додержання правил
дорожнього руху та ін.)

— Закріплюється в імперативних нормах як обов ‘язки та забезпечується,
крім як в інші способи, державним примусом. — бажана (участь у виборах,
оскарження неправомірних дій посадових осіб, вступ до шлюбу); — небажана
(розлучення, страйк та ін.). — Закріплюється, як правило, у
диспозитивних нормах як права суб’єкта, а не як його обов’язки,
реалізується відповідно до його волі (інтересу) і забезпечується
державою.

За об’єктивною стороною правомірна поведінка виражається в:

— дії;

— бездіяльності (наприклад, відмова обвинуваченого від дачі показань).

За особливостями суб’єктивної сторони розрізняють такі види правомірної
(законослухняної) поведінки: активну; звичайну (звичну); пасивну
(конформістську — її різновид); маргінальну.

Активна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який
полягає в цілеспрямованій діяльності громадян, посадових осіб,
пов’язаній з реалізацією своїх прав, обов’язків, компетенції в рамках
правових норм і пов’язаний з додатковими витратами часу, енергії, а
іноді й матеріальних коштів.

Звичайна (звична) правомірна поведінка — це вид законослухняної
поведінки, що являє собою повсякденну службову, побутову та іншу
діяльність людини, яка відповідає розпорядженням правових норм, стала
звичкою і не потребує додаткових витрат і зусиль. Необхідність
здійснення поведінки лише правомірним чином стала для такої людини
звичною, навіть неусвідомленою в усіх аспектах.

Пасивна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який
виявляється в бездіяльності, умисному невикористанні суб’єктом належних
йому прав і обов’язків: неучасті у виборах тощо. Пасивна позиція
призводить до конформістської поведінки, тобто пасивно-пристосовницької,
яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: «роби так, як роблять
інші») — до підпорядкування суб’єкта груповим стандартам і вимогам.

Маргінальна поведінка — це вид поведінки, який характеризується
«проміжним» (прикордонним) між правомірним і протиправним станом особи.
Маргінальна поведінка особи виражається в готовності до протиправних дій
у разі зменшення нагляду за її поведінкою, але не стає антисуспільною,
не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності
(наприклад, пасажир оплатив проїзд в автобусі лише тому, що в нього
зайшов контролер).

4. Суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок як основний юридичний
зміст правовідносин

Розглянемо основний юридичний зміст правовідносин суб’єктивне право і
суб’єктивний обов’язок.

Суб’єктивне юридичне право Суб’єктивний юридичний обов’язок

–– вид і міра можливої (або дозволеної) поведінки суб’єкта права, що
встановлені юридичними нормами для задоволення його інтересів і
забезпечуються державою –– вид і міра належної (або необхідної)
поведінки суб’єкта права, що встановлені юридичними нормами для
задоволення інтересів правомочної особи і забезпечуються державою

Носій суб’єктивного юридичного права — правомочний Носій суб’єктивного
юридичного обов’язку правозобов язаний

Ознаки суб’єктивного юридичного права Ознаки суб’єктивного юридичного
обов ‘язку

1) можливість певної поведінки;

2) можливість, яка належить уб’єкту права — правомочному;

3) надається з метою задоволення інтересів правомочного;

4) існує у правовідносинах;

5) є мірою можливої поведінки, порушення якої є зловживання правом;

6) існує лише відповідно до суб’єктивного юридичного обов’язку;

7) встановлюється юридичними нормами;

8) забезпечується (гарантується) державою 1) необхідність (повинність)
певної поведінки;

2) обов’язок, що належить суб’єкту права — правозобов’яза-ному;

3) покладається з метою задоволення інтересів правомочної особи;

4) існує у правовідносинах;

5) є мірою належної поведінки;

6) існує лише відповідно до суб’єктивного юридичного права;

7) встановлюється юридичними нормами;

8) забезпечується (гарантуєть ся) державою

І суб’єктивне юридичне право, і суб’єктивний юридичний обов’язок мають
свою структуру.

Структура суб’єктивного права — це його будова, яка виражається у
зв’язку елементів — юридичних можливостей (правомо-чностей), наданих
суб’єкту.

Правомочність — складова частина змісту суб’єктивного права, що
становить конкретну юридичну можливість, яка надається правосуб’єктній
особі з метою задоволення її інтересів.

Істотними елементами суб’єктивного права є такі правомочності.

1. Правомочність на власні позитивні дії (правовикористання), інакше:
право позитивної поведінки правомочного, тобто можливість чинити самим
суб’єктом фактично і юридичне значущі дії (наприклад, право голосувати,
подавати позов до суду, продавати чи дарувати своє майно та ін.).

2. Правомочність на чужі дії (правовиконання), інакше: право вимагання
відповідної поведінки від правозобов’язаної особи, тобто можливість
зацікавленої особи жадати від зобов’язаного суб’єкта виконання
покладених на нього обов’язків (наприклад, вимагати сплату боргу,
передавати майно, відшкодовувати податкові недоплати та ін.).

3. Правомочність домагання (правозахист), інакше: право на захист, тобто
можливість звертатися за підтримкою і захистом держави у разі порушення
суб’єктивного права з боку правозобо-в’язаної особи. Це право приводить
у дію апарат держави — примус, якщо інша сторона не виконує свої
обов’язки (стягувати в примусовому порядку борг, відновлювати незаконно
звільненого на роботі). Право-домагання є продовженням права-вимагання і
найважливішою гарантією виконання певних обов’язків.

Не слід ототожнювати суб’єктивне право і правомочність, оскільки
суб’єктивне право:

а) може бути до виникнення правомочності, існувати незалежно від його
виконання. Правомочність є наслідком суб’єктивного права. Наприклад,
кожна людина має право на вищу освіту, але не всі молоді люди вчаться,
багато хто працює, у тому числі у фірмах, займаються бізнесом, тощо.
Однак вони не позбавлені права на вищу освіту, хоча й не використовують
його;

б) є ширшим за конкретну правомочність. Суб’єктивне право реалізується
через конкретні правомочності. Наприклад, суб’єктивне право власності
реалізується через три правомочності: право володіння, право
користування, право розпорядження певним майном.

Якщо звернутися до галузевого змісту суб’єктивного права, то можна
виділити низку специфічних правомочностей, які воно містить. Наприклад,
у галузі кримінального права є такі правомочності: давати пояснення за
пред’явленим обвинуваченням; вимагати виконання іншою стороною (органом
дізнання, прокурором, слідчим, судом) відповідного юридичного обов’язку;

скаржитися на дії і рішення особи, що провадить дізнання, слідчого,
прокурора, суду.

Структура суб’єктивного юридичного обов’язку є зворотним боком
суб’єктивного юридичного права і складається із трьох елементів:

1) необхідності зобов’язаного суб’єкта здійснювати певні дії (активні
обов’язки) або утриматися від них (пасивні обов’язки);

2) необхідності зобов’язаного суб’єкта реагувати на законні вимоги
правомочної сторони (наприклад, обов’язок виконувати умови договору);

3) необхідності нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення
прав особистого, майнового чи організаційного характеру) у разі відмови
від виконання юридичних обов’язків або несумлінного їх виконання, якщо
суперечить вимогам правової норми (наприклад, обов’язок боржника платити
неустойку за невиконання умов договору).

І суб’єктивне юридичне право, і суб’єктивний юридичний обов’язок
об’єднує те, що вони:

— випливають із юридичних норм;

— забезпечуються державою;

— не безмежні, а існують у певних суворих рамках — це завжди «міра»
поведінки.

Суб’єктивні права і обов’язки перебувають у тісному взаємозв’язку, є
взаємозалежними, обумовленими одні одними. Завдяки їм між їх носіями —
суб’єктами виникає зв’язок, який називається правовідносинами.

Права і обов’язки державних органів та їх посадових осіб як носіїв
спеціальної правосуб’єктності виражаються через їх повноваження.

Суб’єкти правовідносин — це суб’єкти права, тобто особи, що мають
правосуб’єктність. Вирази «суб’єкт права» і «особа, що має
правосуб’єктність» збігаються. Правосуб’єктність — одна з обов’язкових
передумов правовідносин.

Щоб стати учасником правовідносин, суб’єкти повинні пройти два етапи
наділення їх юридичними властивостями:

• набути властивостей суб’єктів права як потенційних суб’єктів
(учасників) правовідносин — через відповідність певним правовим вимогам
щодо правосуб’єктності;

• набути додаткових властивостей юридичного характеру в конкретній
юридичне значущій ситуації — суб’єктивних юридичних прав і обов’язків,
що надаються їм правовими нормами. Саме вони визначають власне правові
зв’язки, відносини між суб’єктами.

Суб’єкти правовідносин — це індивідуальні чи колективні суб’єкти права,
які використовують свою правосуб’єктність у конкретних правовідносинах,
виступаючи реалізаторами суб’єктивних юридичних прав і обов’язків,
повноважень і юридичної відповідальності.

Види суб’єктів правовідносин:

1) індивідуальні суб’єкти (фізичні особи):

— громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної країни;

— іноземні громадяни;

— особи без громадянства (апатриди);

— особи з подвійним громадянством (біпатриди);

2) колективні суб’єкти (юридичні особи):

— державні органи, організації, установи, підприємства;

— органи місцевого самоврядування;

— комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми тощо —
вітчизняні, іноземні, міжнародні);

— громадські об’єднання (партії, профспілкові організації тощо);

— релігійні організації;

3) держава та її структурні одиниці:

— держава;

— державні утворення (суб’єкти федерації — штати, землі, автономії; в
Україні — Автономна Республіка Крим);

— адміністративно-територіальні одиниці (область, місто, селище та ін.);

4) соціальні спільноти — народ, нація, етнічні групи, громадяни
виборчого округу тощо.

Правосуб’єктність фізичних осіб (індивідуальних суб’єктів правовідносин)
— це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками
правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації
прав людини, ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на
визнання її правосуб’єктності.

В основі визначення природи правосуб’єктності (праводієздат-ності)
фізичної особи лежать два критерії:

— вікова характеристика (певний вік);

— зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів. Склад
правосуб’єктності фізичної особи:

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість)
індивіда мати суб’єктивні юридичні права і виконувати суб’єктивні
юридичні обов’язки. Правоздатність виникає з моменту народження і
припиняється зі смертю особи.

Правоздатність — не кількісне вираження прав суб’єкта, а постійний
громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати
права, набувати суб’єктивних прав.

Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його
правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від
статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання,
причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда
самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і
виконувати) суб’єктивні юридичні права, обов’язки і нести
відповідальність.

Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку,
фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що
з’являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.

Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття.

Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність
збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково
сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб’єктом конкретних
правовідносин.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.

Повна дієздатність настає з 18 років.

Неповна (відносна) дієздатність: 14—18 років (проектується в новому
Цивільному кодексі України), 15—18 (за чинним законодавством).

Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який
досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим
договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою
діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт
емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за
згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності
такої згоди — за рішенням суду.

Часткова дієздатність: до 14 років (проектується в новому Цивільному
кодексі України), до 15 років (за чинним законодавством).

Обмежена дієздатність виражається в такому:

• обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави
передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ
конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів
інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;

• обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду
внаслідок зловживання спиртними напоями

або наркотичними засобами.

Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за
рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і
відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної
дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб
— батьків, опікунів або піклувальників. Отже, Правосуб’єктність —
категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність
правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної, але
недієздатної особи може виступати її законний представник.

Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені
правопорушення. У деяких випадках деліктоздатність передує настанню
повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають
особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види
злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що,
не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент
вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати
ними.

У конкретних правовідносинах суб’єкт може виступати як носій загальної,
спеціальної та індивідуальної правосуб’єктності.

Правосуб’єктність — юридична передумова для визнання особи носієм
відповідного правового статусу (див. § «Правовий статус особи»).

Правосуб’єктність юридичних осіб (колективних суб’єктів правовідносин) —
це правоздатність і дієздатність державних і недержавних організацій:
державних органів, державних підприємств і установ, громадських
об’єднань, комерційних (господарських) корпорацій, та ін.релігійних
організацій

Юридична особа — організація, що має відокремлене майно, може від свого
імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки,
бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному або третейському
суді. Юридична особа — це не будь-який колективний суб’єкт, а
колективний суб’єкт у певній галузі діяльності — господарській,
соціально-культурній, змістом якої є товарно-грошові відносини, участь у
цивільному (майновому) обороті. Статусом юридичної особи комерційні і
неко-мерційні організації наділяються за законом. Ознаки юридичної
особи.

1. Організаційна єдність: має чітку внутрішню структуру, органи
управління і відповідні підрозділи для виконання завдань і функцій,
закріплених статутом. Має реквізити, затверджені при реєстрації в
державних органах (статут, круглу печатку, штампи, назву та ін.) і
органах державної статистики (присвоєння ідентифікаційного коду, який є
єдиним для всього простору України і зберігається протягом усього
періоду існування).

2. Наявність майна, що знаходиться в її розпорядженні (у комерційної
юридичної особи — в її власності), майнова відокремленість від майна її
учасників і фундаторів (самостійний баланс

• кошторис витрат, статутний фонд і банківський рахунок).

3. Цільове призначення — створюється для певних цілей і не може діяти з
іншими цілями. Комерційна юридична особа створюється для підприємницької
діяльності.

4. Можливість виступати в цивільному обороті, набувати права і
виконувати обов’язки від свого імені, тобто не зобов’язана звертатися за
дозволом до вищої інстанції (наприклад, комерційна юридична особа може
здійснювати операції, що не суперечать закону; створювати юридичні
особи; обирати місце розташування).

5. Можливість бути позивачем і відповідачем у суді — звертатися з
позовом на громадян, інших осіб, відповідати за боргами у разі
зустрічного позову.

6. Обов’язок нести самостійну майнову відповідальність (якщо це майно
закріплене за нею за правом власності).

За характером діяльності юридичні особи можуть бути:

• некомерційні (публічні),

• комерційні (приватні)

Некомерційні особи — державні організації і установи (парламент, уряд,
суд, міліція, державні підприємства, органи місцевої влади та ін.) —
спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших невиробничих
потреб: організаційно-управлінських, соціально-культурних,
соціально-побутових та ін. Вони мають публічні цілі і не переслідують
мету одержання прибутку як статутного завдання. Зазвичай діяльність
таких організацій фінансується за рахунок державного бюджету (державні
установи), або бюджету громадських організацій, або за рахунок
добровільних внесків і пожертвувань.

До некомерційних юридичних осіб належать споживчі кооперативи,
громадські або релігійні організації, благодійні та інші фонди, а також
інші об’єднання, передбачені законом (див. § «Правосуб’єктність
громадських організацій»).

Некомерційні організації можуть займатися і підприємницькою діяльністю,
але лише остільки, оскільки це служить досягненню цілей, заради яких
вони створені і відповідають ним. Наприклад, вуз може приймати за плату
на навчання студентів для того, щоб одержаний прибуток використовувати
на підвищення якості освіти (придбання приладів, літератури, оплата
праці викладачів, ремонт і переобладнання приміщень тощо). Тут важливо
додержуватися певної міри, щоб не перейти ту межу, за якою головними
стають вже інші пріоритети — цілі комерційного характеру.

Некомерційні організації мають більшу стабільність і більшу незалежність
від тих індивідів, що входять до складу юридичної особи. Існування
юридичної особи, яка має некомерційний (публічно-правовий) характер, не
залежить від волі її членів — підпорядкованих і підзвітних осіб.
Наприклад, уряд не може припинити своє існування як орган виконавчої
влади, навіть якщо всі члени кабінету міністрів підуть у відставку.
Замість кабінету міністрів, який пішов у відставку, буде сформований
новий кабінет. Тобто Некомерційні, публічні організації продовжують
функціонувати як юридичні особи і суб’єкти правовідносин.

Комерційні особи — комерційний банк, приватна фірма, акціонерне
товариство та ін. — спрямовують свою діяльність на одержання прибутку і
фінансуються насамперед за свій рахунок. Вони переслідують приватні цілі
та інтереси своїх членів: вкладників, пайовиків, акціонерів і можуть
припинити своє існування з волі цих осіб (наприклад, оголосити себе
банкрутом).

Члени комерційних (приватноправових) юридичних осіб є повними їх
представниками, їх воля — воля юридичної особи. Юридичною особою може
бути індивідуальний, а не тільки колективний, суб’єкт права.

Правосуб’єктність комерційних організацій та їх об’єднань (асоціацій,
корпорацій, консорціумів, концернів та ін.) передбачена законодавством у
вигляді організаційно-правових форм підприємницької діяльності і
визначається статутними документами, зареєстрованими в установленому
законом порядку. Наприклад, обсяг прав і обов’язків акціонерних
товариств закритого і відкритого типу є різним: акції першого
розповсюджуються шляхом відкритої передплати і купівлі-продажу на
біржах;

акції другого розподіляються між засновниками і не можуть
розповсюджуватися шляхом відкритої передплати, купуватися і продаватися
на біржах.

Спільним для правосуб’єктності комерційних організацій є те, що вона
ґрунтується на засадах приватного права — диспозитив-ності і рівності
сторін у цивільно-правових відносинах. Тут Правосуб’єктність однієї
сторони не обмежує правосуб’єктності іншої сторони. Договірні відносини
виникають на основі рівності (автономії) сторін незалежно від їх
статусу. Це відносини між громадянами-власниками, орендарями, фермерами,
громадянами і організаціями, організаціями між собою, в тому числі і
державними, акціонерними, орендними підприємствами і корпораціями,
наприклад, договір між органом внутрішніх справ і громадянином на
охорону квартири. У цих відносинах державний орган виступає як юридична
особа; засновує договірні відносини на принципі диспозитивності (а не
імперативності). У сфері підприємництва діє той же принцип, що й у сфері
регулювання поведінки фізичних осіб і діяльності громадських об’єднань:
«Дозволено все, крім прямо забороненого законом» (за-гальнодозвільний
тип /режим/ правового регулювання).

Коли ж діяльність комерційної корпорації виходить за рамки товарного
виробництва і обігу і потрапляє у сферу дії публічного права (державна
реєстрація підприємств, стягнення податків та ін.), вступає в дію
принцип «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом»
(спеціально-дозвільний тип /режим/ правового регулювання). У сфері
управління державною власністю відбувається поєднання імперативного і
диспозитивного методів правового регулювання — виникають
адміністративно-правові і цивільно-правові відносини.

Яким є співвідношення правоздатності і дієздатності у юридичної особи ?

В юридичній науці тривалий час панувала думка про те, що
правосуб’єктність юридичної особи відрізняється від правосу-б’єктності
фізичної особи. Вважалося, що у юридичної особи правоздатність і
дієздатність виникають одночасно і не можуть бути обмежені, тоді як у
фізичної особи правоздатність і дієздатність виникають неодночасно і
дієздатність обмежується.

Однак сформоване раніше уявлення про повний збіг правоздатності і
дієздатності юридичної особи не виправдує себе в умовах трансформації
суспільства до ринкових відносин. Виявилося, що юридична особа не завжди
без будь-яких умов може використовувати ті права, які має. Дієздатність
юридичної особи можі змінюватися без зміни її правоздатності. Так,
підприємство-боржник не має можливості реалізувати свої права на власний
розсуд. Його дієздатність обмежується. Цю обмежену дієздатність
юридичної особи-боржника доповнює (наприклад, відповідно до
законодавства Росії) арбітражний управляючий, який має широкі
повноваження щодо управління підприємством-боржником. Своїми діями він
дає можливість підприємству-боржнику брати участь у цивільному обороті
через здійснення всіх не заборонених законом операцій.

Отже, правоздатність і дієздатність юридичної особи як су-б ‘єкта
правовідносин (наприклад, комерційної організації) не збігаються цілком,
як не збігаються правоздатність і дієздатність фізичної особи. Правда, у
колективних суб’єктів правовідносин (юридичних осіб) така розбіжність
правоздатності і дієздатності є винятковою.

У кожної юридичної особи є два блоки компетенції. Перший блок складає її
правосуб’єктність як юридичної особи — некомерційної або комерційної
(визначається в момент створення і реєстрації; у комерційної організації
вона може бути змінена протягом діяльності: а) добровільно за її
рішенням; б) примусово за рішенням уповноваженого державного органу).

Другий блок — спеціальна компетенція (лат. competentia — здатність,
відання, належність за правом), яка полягає у праві в певних межах
провадити професійну діяльність.

Наприклад, обсяг спеціальної компетенції комерційного банку визначається
у два способи:

через перелічення в законі банківських операцій, які банки можуть
здійснювати, і встановлення заборон для діяльності банків;

через видання ліцензії на банківську діяльність конкретному банку.

Спеціальна компетенція комерційної організації виражається у праві
провадити професійну підприємницьку діяльність з метою одержання
прибутку.

Інша справа — компетенція державного органу: в ній виявляється
спеціальна правосуб’єктність державного органу як колективного суб’єкта
правовідносин. Встановлюючи компетенцію кожного із органів, держава
здійснює не тільки «поділ праці» між ними, а й поділ державно-владних
повноважень.

Компетенція державного органу (уряду, міністерства, парламенту, органів
суду, міліції, прокуратури та ін.) — це закріплена законом (або іншим
нормативним актом) сукупність його владних повноважень (прав і
обов’язків), юридичної відповідальності і предмета відання.

Компетенцію державного органу можна зобразити за такою схемою:

Владні повноваження Предмет відання Юридична відповідальність

а) юридичні права для здійснення державних функцій (щодо об’єктів
управління);

б) юридичні обов’язки, що на нього покладаються (перед державою); Тут
права — можливості щодо виконання покладених функцій — збігаються з
обов’язками — необхідністю (повинністю) стосовно держави і зливаються в
єдину правову категорію повноважень — головний напрямок діяльності,
тобто основне функціональне призначення (наприклад, у міліції — безліч
прав і обов’язків, а предмет відання — охорона громадського порядку) —
настає за результатами роботи, за неналежне виконання повноважень або
перевищення їх обсягу; разом з повноваженнями юридична відповідальність
є елементом спеціального правового статусу державного службовця, зокрема
посадової особи

Юридичні повноваження (правообов’язкн) державного органу або його
посадової особи — вид і захід владного впливу на учасника правових
відносин з метою реалізації припису правової норми, досягнення певного
соціально-корисного результату. Цей вплив спрямований на задоволення
домагань уповноваженого суб’єкта або на винну особу.

Юридичні повноваження не можуть бути представлені як одне лише право або
один лише обов’язок. З одного боку, при здійсненні повноважень державним
органом і посадовими особами центр ваги у співвідношенні прав і
обов’язків припадає на обов’язки, оскільки за їх невиконання настає
притягнення до юридичної відповідальності. З іншого боку, державний
орган і посадові особи мають право вимагати відповідної поведінки від
інших органів і осіб, а також їх невтручання в сферу своєї компетенції,
встановлену державою. Тому юридичні повноваження постають як певні
правообов’язки (поєднання прав і обов’язків) — покладені обов’язки
виконуються через користування наділеними правами. При формулюванні
повноважень законодавець в одних випадках може перенести центр ваги лише
на права, в інших — лише на обов’язки.

Владні повноваження державного органу виражаються, наприклад, у праві
видавати правові акти — нормативні та індивідуальні, підписувати
цивільно-правові договори, у можливості забезпечувати виконання і
додержання правових актів примусовими засобами (див. § «Державна
служба…» глави «Механізм і апарат держави»).

У правовій державі кожний державний орган і його посадові особи мають
компетенцію, яка визначається в нормативно-правових актах, і зобов’язані
діяти в її межах. Так, компетенція глави держави, вищих органів влади і
управління визначається конституцією, а інших державних органів —
законами і положеннями про ці органи.

Компетенція державних органів має спеціальний характер і не є рівною для
всіх органів держави. Порядок встановлення і обсяг компетенції залежать
від того, до якої ланки державного апарату належить державний орган —
законодавчої, виконавчої, судової влади або органів прокуратури та ін.

На відміну від індивідуальних суб’єктів правовий статус колективних
суб’єктів — державних органів як суб’єктів правовідносин обмежується
тими цілями і завданнями, заради яких вони створюються.

Специфіка виконання повноважень державними органами полягає в тому, що
вони діють у підсистемі публічного права (конституційне, адміністративне
право), для якого характерним є імперативний метод — юридичної
субординації і підпорядкованості. З одного боку, це питання компетенції
державних органів і посадових осіб, які мають правомочності на видання в
одно-стороньому порядку індивідуального розпорядження з визначенням прав
і обов’язків підпорядкованих і підзвітних осіб; а з іншого боку —
питання пасивної правосуб’єктності підпорядкованих і підзвітних осіб, їх
обов’язків і відповідальності. Воля підлеглих не є визначальною для
індивідуального акта, що видається.

Висновки

З вищесказаного хочу зробити наступні висновки:

Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність)
свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами права і
спричиняє юридичні наслідки.

Правовій поведінці властиві такі ознаки:

1) має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка)
або як соціальне шкідлива (правопорушення), що позначається на стані
суспільних відносин у ході соціального розвитку;

2) має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльності. Дія
безпосередньо впливає на відносини між суб’єктами. Бездіяльність, як
правило, є вербальною (словесною), складається із різних висловлень,
суджень і оцінок, які виражають внутрішній стан суб’єкта;

3) має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідомлення обставин
і можливість здійснювати волю: спрямовувати свою поведінку і керувати
своїми вчинками;

4) регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових актів,
які або прямо описують умови і ознаки правових вчинків, або передбачають
будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це відрізняє правову
поведінку від інших типів соціальної поведінки;

5) має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов’язана з:
а) реалізацією суб’єктом своїх інтересів (досягнення особистих цілей,
задоволення потреб, зазнання певних втрат);

6) реакцією держави на результати правової поведінки (стимулювання,
охорона соціальне корисних дій або вжиття заходів юридичної
відповідальності за соціальне шкідливі дії).

За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:

— фізичною (діяльність);

— усною (вербальною);

— письмовою (документальною).

Правомірна поведінка — це суспільно корисна правова поведінка особи (дія
або бездіяльність), яка відповідає розпорядженням юридичних норм і
охороняється державою.

За особливостями суб’єктивної сторони розрізняють такі види правомірної
(законослухняної) поведінки:

• активну;

• звичайну (звичну);

• пасивну (конформістську — її різновид);

• маргінальну.

Структура суб’єктивного права — це його будова, яка виражається у
зв’язку елементів — юридичних можливостей (правомо-чностей), наданих
суб’єкту.

Правомочність — складова частина змісту суб’єктивного права, що
становить конкретну юридичну можливість, яка надається правосуб’єктній
особі з метою задоволення її інтересів.

Істотними елементами суб’єктивного права є такі правомочності.

1. Правомочність на власні позитивні дії (правовикористання), інакше:
право позитивної поведінки правомочного, тобто можливість чинити самим
суб’єктом фактично і юридичне значущі дії (наприклад, право голосувати,
подавати позов до суду, продавати чи дарувати своє майно та ін.).

2. Правомочність на чужі дії (правовиконання), інакше: право вимагання
відповідної поведінки від правозобов’язаної особи, тобто можливість
зацікавленої особи жадати від зобов’язаного суб’єкта виконання
покладених на нього обов’язків (наприклад, вимагати сплату боргу,
передавати майно, відшкодовувати податкові недоплати та ін.).

3. Правомочність домагання (правозахист), інакше: право на захист, тобто
можливість звертатися за підтримкою і захистом держави у разі порушення
суб’єктивного права з боку правозобо-в’язаної особи. Це право приводить
у дію апарат держави — примус, якщо інша сторона не виконує свої
обов’язки (стягувати в примусовому порядку борг, відновлювати незаконно
звільненого на роботі). Право-домагання є продовженням права-вимагання і
найважливішою гарантією виконання певних обов’язків.

Не слід ототожнювати суб’єктивне право і правомочність, оскільки
суб’єктивне право:

а) може бути до виникнення правомочності, існувати незалежно від його
виконання. Правомочність є наслідком суб’єктивного права. Наприклад,
кожна людина має право на вищу освіту, але не всі молоді люди вчаться,
багато хто працює, у тому числі у фірмах, займаються бізнесом, тощо.
Однак вони не позбавлені права на вищу освіту, хоча й не використовують
його;

б) є ширшим за конкретну правомочність. Суб’єктивне право реалізується
через конкретні правомочності. Наприклад, суб’єктивне право власності
реалізується через три правомочності: право володіння, право
користування, право розпорядження певним майном.

Якщо звернутися до галузевого змісту суб’єктивного права, то можна
виділити низку специфічних правомочностей, які воно містить. Наприклад,
у галузі кримінального права є такі правомочності: давати пояснення за
пред’явленим обвинуваченням; вимагати виконання іншою стороною (органом
дізнання, прокурором, слідчим, судом) відповідного юридичного обов’язку;

скаржитися на дії і рішення особи, що провадить дізнання, слідчого,
прокурора, суду.

Структура суб’єктивного юридичного обов’язку є зворотним боком
суб’єктивного юридичного права і складається із трьох елементів:

1) необхідності зобов’язаного суб’єкта здійснювати певні дії (активні
обов’язки) або утриматися від них (пасивні обов’язки);

2) необхідності зобов’язаного суб’єкта реагувати на законні вимоги
правомочної сторони (наприклад, обов’язок виконувати умови договору);

3) необхідності нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення
прав особистого, майнового чи організаційного характеру) у разі відмови
від виконання юридичних обов’язків або несумлінного їх виконання, якщо
суперечить вимогам правової норми (наприклад, обов’язок боржника платити
неустойку за невиконання умов договору).

Список використаної літератури

Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / За редакцією
В.В.Копєйчикова. – К.: Юрінком, 2002.

Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих
у вузи. – М.: Юрист, 1996.

Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. — М.,
1999.

Основи теорії права: Навчальний посібник / А.А.Нечитайленко – Харків,
2000.

Основи загальної теорії держави і права: Навчальний посібник /
П.М.Рабінович. – К.:ШСДО,1995.

Правознавство. Підручник. – К., 2002.

Скакун О.Ф.Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656с.

Словник-довідник юриста. – Харків, 2001.

Теорія держави: Навч. посібник/ М.С.Кельман -Тернопіль, 2002.

Теория государства и права: Підручник / під ред. В.М.Корельского і
В.Д.Перевалова – М., 2001.

Теория права: Підручник / С.С.Алексєєв – видавництво БЕК, Харьков, 2001.

Інакше: предмет діяльності, функціональне призначення.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020