.

Фауна Карпат: ссавці (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1241 10428
Скачать документ

Науковий реферат з біології

Фауна Карпат: ссавці

План

HYPERLINK “http://karpaty.com.ua/?chapter=7&item=185” Білка

HYPERLINK “http://karpaty.com.ua/?chapter=7&item=179” Борсук

HYPERLINK “http://karpaty.com.ua/?chapter=7&item=139” Ведмідь

HYPERLINK “http://karpaty.com.ua/?chapter=7&item=181” Видра

HYPERLINK “http://karpaty.com.ua/?chapter=7&item=138” Вовк

HYPERLINK “http://karpaty.com.ua/?chapter=7&item=147” Дикий кіт

HYPERLINK “http://karpaty.com.ua/?chapter=7&item=149” Заєць-русак

HYPERLINK “http://karpaty.com.ua/?chapter=7&item=141” Кабан

HYPERLINK “http://karpaty.com.ua/?chapter=7&item=145” Козуля

HYPERLINK “http://karpaty.com.ua/?chapter=7&item=146” Лисиця

HYPERLINK “http://karpaty.com.ua/?chapter=7&item=182” Норка

HYPERLINK “http://karpaty.com.ua/?chapter=7&item=142” Олень

Рись

ТВАРИННИЙ СВІТ

Багатий і різноманітний тваринний світ Карпат. Лише фауна хребетних
налічує 435 видів. Склад її надзвичайно строкатий. Ядро фауни становлять
види мезофільних західних і середньоєвропейських широколистих лісів –
олень благородний, козуля, черепаха болотна, вугор європейський. Дуже
поширені представники Середземномор’я (саламандра плямиста, жаба
зелена), мешканці хвойних лісів Східної Європи і сибірської тайги
(глухар, тетерев). Зустрічаються елементи степової, пептичної, і
альпійської (бурозубка альпійська, полівка снігова, тритон альпійський)
фауни. Чимало тут і карпатських ендеміків (білка карпатська, тритон
карпатський). Тепер у Карпатах акліматизуються нові види: ондатра,
єнотовидний собака, палія американська, омуль байкальський та ін.

Багато зоогеографів виділяють Українські Карпати в самостійний
зоогеографічний Карпатський округ.

У Карпатах широко представлені всі основні класи тварин: ссавці
(мамалофауна), птахи (орнітофауна), плазуни (герпетофауна), земноводні
(амфібії), риби (іхтіофауна), комахи (ентомофауна).

Розміщення тварин у Карпатах складне і мозаїчне. Більшість карпатських
звірів – ведмідь бурий, олень, козуля, свиня дика, рись, білка
карпатська, кіт лісовий, горностай, куниця лісова, соні та ін., багато
видів амфібій, птахів і риб – мають широкий діапазон поширення. Вони
заселяють територію від передгірних рівнин висотою в 200 м до зони
субальпійських чагарників висотою 1600 і навіть 1850 м. Обмежене
вертикальне поширення мають землерийки, білозубки, більшість рукокрилих,
тхір степовий, видра, норка, ховрахи, хом’як, ондатра. Високо в гори
вони не піднімаються. Типових високогірних видів лише два – бурозубка
альпійська і полівка снігова, що мешкають на висотах 1650-2000 м.

ТВАРИННИЙ СВІТ

ССАВЦІ

Фауна ссавців у Карпатах складається з 74 видів – 77% складу ссавців
України. Прикрасою і гордістю Карпат є ряд парнокопитних. Тут
розміщується найбільший на Україні ареал оленя благородного і козулі
європейської. Олені живуть у густих заростях молодих букових і
ялиново-букових лісів. Вони піднімаються вище межі лісу і виходять в
зону субальпійських чагарників і луків. Восени і взимку, шукаючи їжі і
рятуючись від холоду, вони спускаються в долини річок і на передгірні
рівнини. Живляться олені рослинною їжею: влітку – травами, восени –
жолудями і горіхами, взимку – гілками дерев і кущів. Благородні олені і
козулі – рідкісні декоративні тварини. Велике і їх промислове значення.
Вони мають смачне м’ясо. З шкіри оленя виготовляють замшу. Поголів’я цих
цінних тварин навіть тепер у Карпатах мале. Тому стада оленів і козуль
треба оберігати, а полювання на них – суворо регулювати.

Карпатські ліси населені великою кількістю диких свиней. У минулому вони
були дуже поширені по всій Україні, а тепер стада їх відступили в
найглухіші лісові райони Полісся і Карпат. Водяться свині в тінистих і
сирих букових і ялиново-букових лісах. Їжею для них є стебла,
кореневища, плоди диких і культурних рослин, личинки, черв’яки, гризуни
і т. д. Стада диких свиней завдають великої шкоди лісам. Вони роблять
спустошливі набіги на сільськогосподарські землі. Але свині мають і
велике промислове значення. Високо ціняться їх м’ясо і щетина.

Багатий і світ комахоїдних, таких, як кріт, бурозубки (мала, середня і
звичайна), кутори (звичайна і мала), білозубки (мала і біло-черева),
їжаки звичайні. Живляться вони різноманітними комахами та їх личинками,
в тому числі шкідниками лісів і сільськогосподарських культур. У зв’язку
з цим комахоїдні дуже корисні тварини: вони захищають ліси і посіви.
Кріт дає цінне хутро. Бурозубки є поживою для таких хутрових хижих
тварин як куниця, горностай та ін. Проте землерийні тварини завдають і
шкоди.

Різноманітний світ гризунів. Дуже поширені невеликі лісові гризуни –
вовчки та білка карпатська, яка влаштовує свої гнізда в дуплах могутніх
буків і в кронах високих ялин. Характерні сезонні міграції білки. Весною
вони заселяють букові ліси, а влітку перекочовують в освітлені ліси
передгір’їв. Восени білки знову переселяються в гори, де й зимують.
Хутро звірків високо ціниться. Промисел їх на Україні дозволяється
тільки в Карпатах і Криму. У лісах передгір’їв живе заєць-русак. Зайці
завдають значної шкоди садам і лісопосадкам.

Дуже поширена група мишовидних – найшкідливіших гризунів: миші (польова,
хатня і лісова жовтогорла), полівка руда, пацюк сірий та ін. Вони
знищують сільськогосподарські культури, пошкоджують насіння і молоді
сіянці дерев, руйнують будівлі, нападають на домашню птицю. Крім того,
вони розносять такі хвороби, як чума, черевний тиф, дизентерія, ящур,
туляремія, сибірка тощо.

Одним з основних рядів ссавців Карпат є рукокрилі. В дуплах дерев, у
печерах, гротах, на горищах, у хлівах живуть підковоноси малий і
великий, нічниця гостровуха і велика, вухань звичайний, довгокрил
звичайний, кажан пізній та ін. Особливо багато їх у Закарпатті. Всі
рукокрилі – корисні.

Поширені також і хижаки, найбільшим з яких є володар гір – бурий
ведмідь. Глухі ліси Карпат – єдине на Україні місце поширення цього
рідкісного тепер звіра. Але й тут ведмедів небагато, тому вони
перебувають під охороною закону. Для ведмедів характерні сезонні
кочівки. Ранньою весною, пробудившись від сплячки, голодні ведмеді
спускаються в долини річок. Потім, в міру танення снігу і розвитку
рослинності, вони піднімаються все вище і вище в гори і доходять до
субальпійських чагарників. Восени облюбованим місцем ведмедів є букові
ліси і зарості ліщини. Тут ведмеді ласують горіхами.

Багато в карпатських лісах і невеликих хижаків з родини куницевих.
Буково-ялинові ліси населяють куниці лісова і кам’яна, які іноді
спускаються в чисті бучини і піднімаються в ялинові насадження. Значно
поширений тхір чорний і лісовий. По берегах водойм поселяється видра,
зрідка можна зустрінути й норку. Всі вони мають цінне міцне, еластичне,
пухнасте, красиве хутро. За якістю хутра до найбільш цінних звірів
карпатської фауни належить куниця. Тхір чорний і лісовий уже мають
велике промислове значення. Дозволене ліцензійне полювання видри і
куниці лісової.

До роду куницевих належить і борсук. Він селиться в розколинах скель
широколистих і мішаних лісів. Іноді борсуки будують цілі підземні палаци
– лабіринти глибоких і заплутаних ходів і гнізд. Хутро борсука низької
якості. Проте це корисна тварина: він знищує шкідливих комах, мишовидних
гризунів, жир його має цінні лікувальні властивості, щетина
використовується для виготовлення помазків і т. п.

Найбільш небезпечними і дуже поширеними хижаками є вовки. Свої лігвища
вони влаштовують у глибоких ущелинах, лісових хащах, заростях чагарників
і буреломах.

Головним ворогом мишовидних гризунів є лисиця, що часто зустрічається
від передгірних рівнин до найвищих гірських вершин. Основні місця її
поселення: густі зарості молодого лісу, кущів, скелі. Часто вона
захоплює глибокі борсучі нори. Лисиці мають велике господарське
значення. Вони становлять основу хутрових заготівель, врятовують посіви
від гризунів, але небезпечні для птахівничих господарств, в околицях
яких їх необхідно знищувати.

У післявоєнні роки в західні області України завезли єнотовидного
собаку, природний ареал якого знаходиться в Уссурійському краї, Японії,
Китаї, Кореї. Він акліматизувався і став складовою частиною фауни
Закарпаття і Прикарпаття. Оселяється в річкових долинах. Єнотовидний
собака – всеїдна тварина. Любить ласувати кукурудзою, кавунами і навіть
виноградом. Корисний своїм цінним хутром, а також тим, що знищує
шкідників сільськогосподарських культур. Але може шкодити мисливському і
сільському господарству, тому кількість його повинна бути обмеженою.

У горах ще збереглись рисі – великі хижаки з родини котячих. Водяться
вони біля верхньої межі лісу, ховаючись у густих лісових масивах і
буреломах. Сильні зимові снігопади змушують їх переселятися в долини
річок і низькогір’я. Живиться рись птахами, зайцями, нападає на козуль,
диких свиней та овець.

У лісових хащах і кам’яних скелях Карпат збереглись і дрібніші хижаки
роду котячих – дикі коти. Основною їжею їх є дрібні мишовидні гризуни.
Іноді дикі коти нападають на мисливських і домашніх тварин. Промислового
значення вони не мають, але як рідкісні звірі перебувають під охороною
закону.

ЗВИЧАЙНА

(Sciurus vulgaris)

крони і на кінці гілок дерев. При цьому довгий пухнатий хвіст служить
білці своєрідним балансиром. А під час стрибка він служить кермом.
Сигнал тривоги – голосний цокіт.

Середовище проживання: лісу усіх видів від низовини до гір. У великих
садах і міських парках звірки швидко приручаються і дозволяють себе
годувати.

кронах дерев, без зволікання стрибає на сусіднє дерево або кущ, мчить
стовбуром нагору і вниз або довгими стрибками скаче по землі. Вона будує
кулясті гнізда з гілок і листя в дуплах або в кронах дерев (гайно). У
гнізді вона спить або народжує дитинчат. Узимку вона в дійсну сплячку
(зі зниженням температури тіла) не впадає, а перемежовує сон зі станом
дрімоти. Завдяки зниженню активності, зменшується потреба в їжі. Найвищу
активність білка виявляє в період спарювання, коли самці влаштовують
дійсні гонки за самками в кронах дерев. Весь інший час білки живуть
поодинці. Тільки в міських умовах білки збираються по кілька особин на
невеликому просторі, у місцях, де регулярно одержують їжу з рук людини.

дитинчат, голі та сліпі. Оскільки вагітні самки часто будують запасне
гніздо, то при руйнуванні першого гнізда вони можуть швидко перетягнути
дитинчати в нове. Вхід у гніздо звичайно улаштовується внизу збоку, тому
що білці зручніше забиратися в нього знизу нагору. Цим воно
відрізняється від пташиних гнізд.

Харчування : білки дуже рідко розбірливі в їжі і перемелюють усе, що
попадає на їхні міцні зуби. Меню білки досить багато: горіхи, букові
горішки, насіння їли, сосни, ялиці, жолуді і насіння ін. рослин, вкл.
ягоди, плоди, гриби і дрібних тварин . Вони з задоволенням поїдають
пташенят і яйця, розоряють гнізда співочих птахів.

Вороги: найлютіші вороги білок – яструб і лісова куниця. Якщо білка
наважитися вибратися на поверхню деревної крони, яструб блискавично
кидається на неї . Лісова ж куниця – гідний супротивник білки, тому що
не уступає їй у спритності. Вона жене білку по гілках , і хоча білка
легша і вони краще її витримують, зате куниця далі стрибає.

Загальні відомості: темно-бурі білки хвойних лісів “особливо бурхливо”
реагують на врожай ялинових шишок. А він у різні роки дуже різний.
Дійсно врожайні роки дуже рідкісні. Але тоді білки народжують велику
кількість дитинчат і щільність популяції зростає багаторазово. Насіння
хвойних надзвичайно поживні, і їх легко добути. Із шишками білка
справляється дуже спритно. За день звірок обробляє 10-15 ялинових шишок
або більш 100 соснових. Схопивши зубами лусочку, він піднімає її нагору
так, що вона відтягається або відлітає, а потім витягає насіннячко.
Соснову шишку білка обробляє за 3 хвилини. Вона добуває близько 30 штук
насінин, що разом важать 2 десятих грама. Денний раціон у 100-150 шишок
складає 5% ваги тіла білки. Це досить для того, щоб ще відкласти жир.

БОРСУК (Meles meles).

Поширений в лісах Полісся, лісостеповій зоні та Карпатах, трапляється
також в степовій зоні. Хутро має сірого забарвлення. Оселюється поблизу
води – по ярах, балках, біля річок, струмків та озер.

чагарнику.

часто навідується на плантації цукрових буряків, кукурудзи, баштани
тощо.

На осінь відкладає багато жиру і в листопаді – на початку грудня залягає
в сплячку, але спить неміцно і у відлигу навіть серед зими виходить з
нори. В березні, після 340-350-денної вагітності, самка народжує 2- 6
малят. Паруються борсуки через декілька днів після народження малят. В
травні – червні борсученята починають виходити з нори. Статевої зрілості
борсук досягає на третьому році життя. Живе близько 16 років. Борсук,
винищуючи велику кількість шкідливих комах, їх личинок та мишовидних
гризунів, дуже корисний у лісовому господарстві.

Полювання на нього на Україні заборонене. Занесений в Червону Книгу
України.

Бурий ведмідь

сягає 450 кг (маса найбільших камчатських ведмедів сягає 600 кг, довжина
тіла 2,55 м, висота 1,35м). Завичайно зустрічаються дорослі тварини
масою 100-200 кг.

Колір шерсті ведмедя сильно залежить від індивідуальної мінливості і
буває від темно-бурого, майже чорного, до світло-сірого і
соломяно-жовтого. В ведмежат на шиї та грудях бувають світлі плями, які
часто утворюють своєрідний нашийник, котрий з віком пропадає, але і в
дорослих ведмедів інколи буває помітна нечітка світла пляма на грудях

Поширений ведмідь по всій лісовій зоні. Він надає перевагу старим
мішаним лісам, з буреломами, болотами, річковими долинами. Тільки в
горах ведмідь може оселятися в слабозарослих місцях, і часом
зустрічається на альпійських луках. В Карпатах ведмедя найчастіше можна
зустріти в Ґорґанах.

Склад їжі ведмедя залежить від сезону і урожаю тих чи інших кормів.
Зразу після сплячки тварини харчуються мурахами, пагонами осики, бігають
за лосями, але в основному живуть за рахунок жиру, який залишився після
зимової сплячки. Коли сходить сніг, ведмеді їдять ягоди, які
перезимували, молоду траву, трохи пізніше – молоді листя осики, різні
трави, а також дрібних тварин і пташині яйця. В середині літа харчуються
різноманітними ягодами в міру їх дозрівання. Суттєвим кормам служать
ліщина, жолуді, каштани, плоди диких фруктових дерев (на Камчатці
ведмеді ідять лососьову рибу, яка йде на нерест, в тайзі полюбляють
кедрові горіхи).

Ведмідь їсть все, але потребує багато їжі. Для того, щоб назбирати
необхідну кількість жиру на зиму (приблизно 50 кг), він з’їдає до 700 кг
ягід або близько 500 кг кедрових горіхів, не рахуючи інших кормів. В
неурожайні роки ведмеді можуть навідуватись на посіви вівса та
кукурудзи, а деякі навіть нападають на домашню худобу та пасіки. В
Карпатах полюбляють полювати на овець на полонинах.

Зиму – найбільш голодний і суворий період – ведмеді проводять в барлозі.
Слід зауважити, що вони не впадають в анабіоз – в них досить чутливий,
тривожний сон. Коли ведмідь лежить в берлозі без рухів, його
серцево-легенева діяльність зменшується: температура тіла коливається
між 29-340С, після 5-10 вдихів наступає пауза, яка інколи триває до 4
хвилин. В такому стані організм тварини дуже економно витрачає запас
жиру. Якщо ведмідь, кимось потурбований, вилазить з барлогу, всі його
органи починають активно працювати, він швидко худне, і йому необхідна
їжа. Він починає бродити в пошуках їжі, в народі такого ведмедя
називають шатуном. Шатун – небезпечний звір. Він голодний і нервовий. В
пошуках їжі, зваблений запахом їжї, він часто заходить на станції
лісорубів, інколи робить спроби вполювати лося, оленя чи іншу тварину

Прийнято вважати, що для зимового сну ведмідь вибирає місце найбільш
глухе, віддалене від людей. Це не завжди так. Ведмеді часто влаштовують
барліг поблизу доріг, на вирубках, в інших місцях, які часто
відвідуються людиною.

Перед заляганням в барліг, ведмідь збирає для підстилки мох, траву,
скручує це все, а потім, задкуючи, затягує в барліг. Місця, де був
видертий мох, добре виділяються на грунті, і викривають тим самим
місцезнаходження берлоги. Частіше за все ведмідь лягяє під стовбуром
поваленого дерева, біля кореня, інколи викопує земляну берлогу, а в
гірській місцевості використовує печери та нагромадження каміння.

Протяжність сну в ведмедів залежить від географічного положення
місцевості: на півночі вони лягяють в середині жовтня, а встають в
другій половині квітня, а на Кавказі можуть взагалі не лягяти.

Період кохання у ведмедів настає буває в середині літа. Після семи
місяців вагітності самка в барлозі народжує від одного до чотирьох
(найчастіше двох) сліпих ведмежат, вкритих рідкою шерстю, масою близько
500 г. Через місяць вони прозрівають, але харчуються материнським
молоком ще впродовж 4 місяців, і до двох років не покидають матір. Лише
на четвертий рік вони стають статево зрілими. Живуть ведмеді 30-35
років.

замулених або піщаних берегах водоймищ легко помітити глибокі відбитки
його пазурястих лап.

Кігті в ведмедя дуже великі, причому на передніх лапах вони в
півтора-два рази довші, ніж на задніх, і сягають 8-10 см. По відбитках
передніх лап можна визначити приблизні розміри тварини. Так, в річних
ведмежат ширина відбитка 5-7 см, в перезимувалих, півторарічних
ведмежат – 8-10 см, в чотирирічної ведмедиці, котра вже може мати
ведмежат – 11-12 см. В доросліших тварин ширина відбитка 14-17 см,
причому, як правило, в самців лапа більша, ніж в самок. Окремі
екземпляри залишають слід шириною 20 см і більший.

При ході носки лап ведмедя повернуті в середину, а п’ятки назовні Якщо
тварина йшла повільно, передні і задні відбитки лежать окремо, якщо
швидко – задні відбитки перекривають передні.

Дорослі ведмеді ведуть одинокий спосіб життя. Якщо трирічному ведмедю
вдається знайти ділянку лісу, не заселену іншим ведмедем, він
поселяється там і оберігає її. Така ділянка має свої чітко помічені
ведмедем межі, до яких інші ведмеді ставляться з повагою. Позначаючи
межі, господар ділянки вибиряє окремі дерева, найчастіше смереки, і
наносить на них свій запах – за допомогою сечі, а також треться до
дерева животом, спиною, головою (стоячи до дерева спиною на задніх лапах
і закинувши голову, обхвопивши в цей момент передніми лапами дерево за
своєю головою, де залишаються добре помітні сліди), дряпає кігтями
стовбур. Такі “прикордонні стовпи” зустрічаються на лісових стежках,
біля доріг. Їх можна визначити по подертій і подряпаній корі, по
частинках шерсті. Часом ведмеді ще виривають іклами з стовбура великі
скалки з кусками кори. Як правило, такі сліди бувають високо на
стовбурі, на висоті, яку дозволяє ріст ведмедя, що стоїть на задніх
лапах.

В лісах з добре розвиненим трав’яним покривом можна йти по ведмежому
сліду, орієнтуючись по прим’ятій траві. Зранку в середині літа легко
можна помітити сліди ведмедя на траві, поки роса ще не зійшла . Особливо
багато слідів залишає ведмідь при добуванні їжі: розриті мурашники і
гнізда земляних ос, розбита і перевернута колода, зігнуті молоді осики з
обкусаними листками, обломані гілки горобини, поламаний малинник,
розкопані нори мишей та інших дрібних гризунів. В холодний осінній
період сліди ведмедя зустрічаються рідше – він старається лягти спати ще
до перших снігів.

Ведмеді добре знають, що залишені ними сліди добре помітні, тому
стараються їх всіляко приховати. Наприклад, коли ведмідь зустрічає
повалене дерево, він обовязково вилізе на нього, пройде по стовбуру до
кінця, а потім зіскочить на землю.

Більш за все ведмідь боїться запаху людини. Інколи він не лякається
людини при візуальному контакті, причиною чого може бути слабий зір. Але
вартує ведмедю почути запах людини, він, як правило, зразу ж втікає.
Буває, що він навіть наближається до людини, при цьому “пишкає” – видає
різкий досить голосний шиплячий звук, що типово для потривоженої
тварини. Такою поведінкою він, мабуть, старається налякати людину. Але
як тільки він почує запах людини, сам втікає в паніці

Ведмідь все ж може бути реально небезпечним для людини, хоча небезпека
чутками і мисливськими розповідями сильно перебільшена. Для більшості
озброєних людей ведмеді небезпечніші, ніж для неозброєних. Чому? Напад
пораненого ведмедя на людину – подія досить рядова, хоча нечаста,
непоранений ведмідь нападає вкрай рідко. А звалити ведмедя навіть
досвідченому мисливцю не так вже й легко, оскільки ведмідь дуже сильний
і живучий.

Отже, якщо ви йдете в гори, не беріть з собою рушниці. Це безпечніше для
вас, оскільки дозволяє втриматися від непотрібного (або небезпечного)
пострілу і помітно підсилює ваше природне бажання дати ведмедю дорогу.

В яких випадках ведмідь може бути небезпечним при зустрічі?

Найнебезпечніший поранений ведмідь, коли його переслідують по гарячих
слідах. Тоді він може затаїтися і зненацька напасти з близької відстані.

Небезпечна ведмедиця, якщо людина ненароком опиниться біля неї і її
ведмежат. Але швидше за все, якщо ведмедиця не втече зразу ж, що буває
найчастіше, вона буде лише лякати людину, роблячи погрозливі випади і
“пишкаючи”. Потрібно відійти в сторону, вона відведе ведмежат і інцидент
буде вичерпано. Якщо ведмежат не видно, то вони, швидше за все,
повилазили на дерева. Тому відходичи, потрібно мати це на увазі, щоб не
піти в їхню сторону.

Ведмідь може бути небезпечним, якщо підійти до нього в час поїдання
здобичі, а також при дуже близькій зустрічі – тоді він може вдарити від
страху.

Уникнути таких ситуацій неважко. Пересуваючись лісом чи горами там, де є
ведмеді, потрібно створювати хоча б якийсь шум – говорити, наспівувити,
свистіти, тріщати сучками. При попутному вітрі це не потрібно – ведмідь
і так почує людей. Особливо важливо створювати шум при сильному
зустрічному вітрі. Цих заходів цілком вистачить щоб тварина здалеку
почула людину і завчасно, спокійно і без паніки (що якраз і є
небезпечно), пішла геть.

Коли зустріч з ведмедем відбулася, але він не втікає, це означає, що він
ще не вирішив, як поступити. Інколи він може зробити 2-3 випади в
сторону людини, ставати на диби, ревіти. Така поведінка ведмедя часто
розцінюється людьми як атака і провокує їх до активного захисту, якщо є
чим. Така оборона може погано закінчитись. Краще спокійно, але досить
швидко, відійти в сторону, стараючись при цьому опинитися з навітряної
сторони, щоб ведмідь почув запах. Якщо такої можливості нема, потрібно,
відходячи, подавати голос – кричати, говорити. Якщо ведмідь знаходиться
близько, на відстані 10-15 метрів, не рекомендується дивитися йому в
очі, оскільки в хижаків це є сигналом до бійки.

Якщо ведмідь не втікає, а наближається, і при цьому дивиться прямо на
людину, не відвертаючи голови, необхідно не соромлячись вибрати велике
дерево і, не зволікаючи, залізти якнайвище. Якшо в руках кошик, сумка,
рюкзак чи навіть шапка, потрібно кинути цю річ ведмедю – поки він буде
задовільняти свою цікавість, ви встигнете вилізти на дерево. Навряд чи
він за вами полізе – дорослі ведмеді, як правило, цього не роблять.
Малоімовірно, що зустріч з ведмедем може закінчитись лазанням по
деревах, але повністю виключати такого варіанту не можна.

Коли ведмідь нападає по-справжньому, то все відбувається дуже швидко. Ще
здалеку, помітивши людину, хижак кидається стрибками просто на неї,
частіше мовчки, а інколи з риком, збиває з ніг ударом лапи, рве кігтями
і кусає зубами. Від такої стрімкої атаки важко відбитися навіть
досвідченим мисливцям – може не вистачити часу на підготовку до
відпору…

Якщо ж ведмідь при нападі зупиняється, стає на задні лапи, “пишкає”,
реве, то це, швидше за все, демонстрація нападу. При неправильній
поведінці людини вона може перерости в справжню атаку з небажаними
наслідками.

Видра річкова (Lutra lutra)

річках Карпат видра підіймається досить високо в гори. Хутро блискуче,
темно-буре.

Місця оселення – річки, озера, стариці, ставки. У воді видра майстерно
плаває і пірнає. Веде нічний спосіб життя, а вдень спить в норі. Вхід в
нору розташований нижче рівня води. Є у видри також і тимчасові сховища
– підмиті водою береги, купи хмизу або корчі, повалені дуплисті дерева
тощо. Взимку видра звичайно тримається в незамерзаючих місцях річок.

Живиться переважно рибою, хоч поїдає також багато жаб, раків, молюсків
та різних водяних комах. Полює і на водоплавних птахів та мишовидних
гризунів, зокрема водяних полівок. Спіймавши здобич, виносить її влітку
на берег, а взимку на лід.

Парування у видри відбувається в лютому – березні. В травні самка
народжує 2-5 малят. Через 6 тижнів вони вже починають виходити з нори.
Статевої зрілості досягає в 3-річному віці, живе 12-15 років.

Занесена в Червону Книгу України.

   

ВОВК

Вважається, що вовк подібний на німецьку та східноєвропейську вівчарку.
Але це не зовсім так. І загальною будовою, і забарвленням, і, особливо
повадками вовки настільки відрізняються від собак, що людина, яка бодай
раз уважно придивилася до вовка, більше ніколи ні з якою собакою цього
хижака не зплутає.

Міцне тіло з широкими грудьми спирається на високі м’язисті ноги з
щільно стиснутими пальцями. Голова прикрашена темними смугами навколо
майже повністю білих щік, і світлими плямями над очима. Недовгий хвіст
звисає майже прямо. Загальне забарвлення хутра сірувато-бурого кольору.
Під час бігу вовк трохи пригинає голову, тому здається сутулим. Вовка,
який стоїть і прислухається, гордо піднімаючи голову, здалеку можна
прийняти за собаку, але коли він біжить, то не впізнати його неможливо.

Маса дорослих тварин коливається в досить широких межах. Найбільшими
вважаються середньоросійські та сибірські вовки, окремі екземпляри тут
можуть набирати до 70-80 кг маси. В середньому вовк рідко буває важчий
за 50 кг. Ближче до півдня вовки дрібніші, в південних степах вовки,
важчі 30-40 кг не зустрічаються.

Вовк прекрасно озброєний. Великі ікла і потужні щелепи позволяють йому
вбивати навіть таких великих тварин, як лось або кінь. Він легко
відриває великі шматки м’яса. Сильні ноги переносять вовка на багато
десятків кілометрів за день. Можливості вовка, як мисливця, дуже великі.
Варто сказати, що без їжі вовк може обійтися на протязі декількох днів,
при цьому сили йому не зраджують…

Основу харчування вовка складають різні великі та дрібні тварини, а
також птахи. Майже всюди він пов’язаний з копитними. Від їх видового
складу, чисельності та характеру використання територій залежить спосіб
життя вовка. Місця, в яких вовки доглядяють молодняк, найчастіше бувають
недалеко від лугів та полонин, де в літній період пасеться худоба. В
лісовій зоні вовки надають перевагу долинам рік, заболоченим низинам, де
в цей період перебувають лосі, кабани, олені.

Набір їжі вовка включає також різноманітних дрібних гризунів – миші,
кроти, а також дрібних птахів. Вовки із задоволенням їдять ягоди,
особливо в урожайні роки, стиглі кавуни також їм смакують. Відомі
випадки, коли вовки їли саранчу та інших комах, і робили це з
задоволенням.

пристосований до глибокого снігу, тому для пересування часто
використовує дороги, стежки, лижню. Крім того, людина, при веденні
господарства, мимоволі стає годувальником вовка. Таким чином, в освоєних
районах лісової зони вовк став супутником людини, що зробило його
особливо небезпечним і, звичайно, переслідуваним. Якщо на відкритих
просторах степів та тундри табуни копитних важко переслідувати, а в лісі
великі звірі – лось, олень, косуля – тримаються окремо, перешкоджаючи
тим самим здійснювати спустошливі набіги, то отари домашніх тварин для
вовка повністю доступні. Тому вовк – ворог №1 для тваринництва в лісовій
зоні.

Небезпечний вовк як носій паразитичних червів домашньої худоби, особливо
сказу. Як показує досвід, саме скажені тварини найчастіше нападають на
людей. Не є поодинокими випадки людоїдства.

Поширений вовк на дуже великій території – його ареал займає всю Євразію
та Північну Америку.

Звичайно в сім’ї 5-6 вовчат. Відмічені випадки, коли їх народжувалось
дуже багато – 10-13, і навіть 17. Але такі випадки трапляються дуже
рідко і половина їх гине.

Вовчата народжуються сліпими та безпорадними. Під кінець другого тижня
вони починають реагувати на звуки, а через три тижні вперше виходять з
гнізда і починають їсти м’ясо.

Різкі зміни з’являються наприкінці третього тижня. До того часу вони вже
чують і бачать, стають на ноги і починають ходити. До активних ігор вони
переходять в майже місячному віці.

Вовчиця, хоч і турботлива мама, але не проявляє агресивності по
відношенню до людей, котрі наблизились до її дітей. Відомі випадки, коли
мисливці забирали з лігва всіх вовченят, а вовчиця в цей час спокійно
спостерігала за ними, не роблячи спроб напасти.

Лігва вовки влаштовують в добре захищених місцях. Ними можуть бути
скелі, глибокі тріщини, ніші, ями в ярах. Часто використовують чужі нори
– лисиць, борсуків, песців. Чужі нори розширюють до потрібних розмірів.
Дуже рідко риють свої.

Спілкуються вовки за допомогою міміки, виразних рухів та поз. Міміка в
вовка більш чітка, ніж в собаки, доповнюється постановкою вух і
забарвленням морди.

ДИКИЙ КІТ

іржаво-сіре, з жовтуватими домішками на спині. Поперек тіла йде 8-12
темних смуг, на верхній частині голови і шиї – 4 поздовжні смуги; одна
або дві такі смуги тягнуться по хребті до основи хвоста. Хвіст грубий,
має 5-6 широких кілець темного відтінку і темний кінець. На горлі може
бути світла пляма, на животі – рідкі темні плями.

Закавказзі. Живе переважно в широколистяних та мішаних лісах, в заростях
кущів та очерету вздовж берегів рік.

Своє кубло дикі коти мостять зазвичай у великому дуплі старого дерева
або в розколині скелі. Тут у квітні або травні самка народжує 4-6
кошенят.

Їжу дикі коти здобувають і на деревах, і на землі. Живляться вони
виключно тваринною їжею – знищують різних птахів, гризунів, іноді
нападають на таких порівняно великих тварин як зайці, малята козуль,
тощо.

ЗАЄЦЬ-РУСАК

клиноподібного хвоста 8-12 см, маса 4-6 кг. Задні ноги в русака набагато
довші за передні, ступні вузькі і витягнуті, повністю вкриті волоссям.
Вуха довгі, ланцетоподібні, пригнуті до голови, заходять дальше кінця
морди; по зовнішньому краю вуха йде темна смуга.

Волосяний покрив змінюється від сезону до сезону. Літом волоски тонші та
коротші. Спина охристо-бурого кольору, з поєднанням світлих та темних
тонів, розташованих у вигляді плям. Живіт білого кольору.

Взимку хутро зайця довше, густіше і значно світліше, лише вздовж хребта
зберігається колір літнього вбрання. Зате боки і задні кінцівки
набувають світло-сірого, білуватого кольору.

довжини волоски забарвлені у сріблясто-білий колір, ближче до кінців – у
чорний або чорно-бурий. Тому влітку він виглядає світлим, а зимою ніколи
не буває білим. Пухнастий хвіст зверху має широку темну пляму, знизу –
білого кольору.

На пухкому снігу відбитки слідів задніх лап сягають ширини 6 см, пальці
трохи розходяться в сторони. Він рідше, ніж біляк, петляє і здвоює
сліди, повертаючись по власному сліду назад.

Екскременти кулястої, горіхоподібної форми, зустрічаються поодиноко або
купками; як правило вони темніші, ніж в біляка.

Заєць-русак надає перевагу місцевості, де сільськогосподарські угіддя
займають 50% і більше, а також місцям з таким мікрорельєфом, де товщина
снігу не перевищує 30 см.

Заєць-русак прив’язаний до одного разу вибраного місця проживання і до
своєї ділянки. По можливості користується одними і тими ж лежанками для
денного відпочинку. Лише пізньою осінню та ранньою зимою русаки можуть
покидати свої ділянки та перекочовувати в місця посіву озимих, а інколи
змушені переходити на деревно-рослинну їжу, переселяються в ліс,
відвідують сади та населені пункти.

Заєць-русак активний цілий рік. На протязі доби – найбільше в нічний
час. Лише в період гону його часто можна побачити і вдень. Тримається
поодиноко.

Пересувається, як правило, стрибками, викидаючи вперед задні лапи
дальше, ніж передні, причому на ґрунті утворюється характерна для заячих
слідів конфігурація: сліди передніх ніг знаходяться позаду задніх, і
всередині, між слідами задніх. Непогано плаває і здатен лазити по
нахилених деревах.

з піднятою головою, час від часу підскакуючи. Від чисельних ворогів
зайців рятують чудовий слух, швидкий біг (до 70 км/год) та висока
маневреність.

Обидві статі вибирають собі одинакові місця для лежанки; найчастіше
використовуючи природні схованки – під кущем, деревцем, каменем,
пеньком, в оранці і в інших подібних місцях, але завжди поблизу
відкритого простору. Інколи вони риють для себе невеликі ямки: влітку в
піску, взимку – нору в снігу. Орієнтуються головним чином на слух, нюх в
них слабше розвинений, а зір поганий (реагує лише на рухомі об’єкти).

Взимку, повертаючись з місць харчування, залюбки користується дорогами
та стежками, з яких частенько здійснює стрибки на бік. Перш ніж залягти
в облюбованому місці, заєць-русак робить довгі петлі, декілька стрибків
в сторону – заплутує слід.

Зляканий мисливською собакою чи іншим звіром, заєць-русак робить великі
круги і рідше повертається до місця своєї лежанки, ніж біляк.

Заєць-русак – типовий вегетаріанець з дуже широким діапазоном споживаних
в їжу рослин. Період розмноження розтягнутий з березня до вересня (2-3
рази в рік). Перший гін відбувається наприкінці зими, в лютому-березні.
Вагітність триває 40-50 днів і зайчата народжуються (2-9, найчастіше
3-4) наприкінці березня або в квітні. Дорослими вони стають навесні
наступного року.

Заєць-русак змінює своє хутро 2 рази на рік: навесні (березень-квітень)
та восени (жовтень-листопад).

Свиня дика (кабан)

ростом.

Дорослі тварини вкриті темно-бурою, інколи сірою, коричневою або
світло-коричневою густою і довгою щетиною.

Кабани – надзвичайно спритні, рухливі звірі. Вони швидко бігають, добре
плавають, чудово вміють маскуватися, мають добрі слух і нюх. Зір в
кабанів поганий.

В самців в обох щелепах довгі гострі ікла, які виступають назовні.
Верхні круто загнуті догори, їх довжина 10-12 см, інколи до 20-23см. В
поперечному перерізі вони трикутні, з гострими гранями. Ікла – грізна
зброя кабанів. Крім того, кабани мають “броню” – грудна клітка і шия
самців захищена спеціальною щільною і міцною, ззовні жироподібною
тканиною, товщиною декілька сантиметрів. Між сікачами виникають жорстокі
бійки. Удар іклами наноситься знизу вверх з великою силою, що приводить
до утворення глибоких різаних або рваних ран, то ж без захисного шару їм
було б важко…

За допомогою ікол сікачі відбиваються від великих хижаків, а також від
мисливських собак, і часто досить успішно – жорстоко калічать, а то і
вбивають їх. Вовки рідко відважуються нападати на старих кабанів.

Відомі випадки нападу кабанів на мисливців після невдалого пострілу,
причому наслідки були дуже важкими. Можливі напади самок, які тільки-но
народили поросят. Для людини і хижаків небезпечними є тільки сікачі і
старі самки. Основна маса диких свиней – молодняк і самки, яким важко
відбиватися від численнних любителів свинини. Не завжди рятує вміння
причаїтись, короткі ноги не дозволяють розвинути великої швидкості.

невеликі групи. На час шлюбного періоду, в жовтні-листопаді, до
сімейного стада приєднується один з найсильніших сікачів. Вагітність
триває 115-120 днів. Самка навесні народжує в середньому 5-6 поросят,
максимум 10. В неї 5 пар сосків, але в першій парі майже нема молока.
“Зайві” два поросятка гинуть найближчими днями після появи на світ.

темний. До осені маса поросят становить 20-30 кг. Приблизно половина
самок, що народилися взимку, восени вже спарюються і на весну мають
потомство.

Кабани їдять все, але рослинна їжа в їхньому раціоні основна. Вони їдять
підземні і надземні частини рослин, жолуді, зелену траву, різне насіння,
а також комах, дощових черв’яків, з хребетних – ящірок, змій, жаб,
дрібних гризунів, яйця, пташенят, …

За теплий період року кабани запасають до 10-15 кг жиру, тому спроможні
прожити зиму, харчуючись бідною їжою. Якщо нема горіхів чи жолудів, вони
шукають поживу на незамерзлих ділянках, біля джерел. Дорослий кабан може
проорати своїм рилом мерзлий грунт на глибину 15-17 см, а там, під шаром
мерзлоти, свиня завжди знайде чим поживитись.

Сплять дикі свині в так званиж лежках – заглибленнях в грунті, глибиною
30-40 см, з вистелиним листями дном. Якщо їх ніхто не турбує, вони
можуть використовувати одні і ті ж самі ями декілька раз. Перед тим, як
народжувати поросят (в березні або на початку квітня), самка влаштовує
гніздо з хмизу або трави, з стінами, дахом і м’якою підстилкою.

КОЗУЛІ

2 рази менша, ніж сибірських. Маса перших – 20-37 кг, тоді як сибірських
– 59 кг самці і 52 кг самки. Роги у європейських козуль сягають 25-30
см, у сибірських – до 45 см, а інколи і більші.

Як і олень, козуля – тварина лісостепової зони. Живуть вони також в
темнохвойних лісах, в сухих листяних лісах, в очеретах і в високогірних
ялинниках Середньої Азії. Густота заселення ними може бути досить велика
– до 40, і навіть до 50 голів на 1000 га лісу.

Літо – найбільш сприятлива пора для мешканців лісу. Соковита трава на
галявинах і лісових галявинах, ніжна зелень молодих бруньок та листків
на деревах та кущах – все це улюблена і, головне, корисна їжа для оленів
та козуль.

Природа не випадково потурбувалась про те, що саме в цю пору в косуль
з’являється малеча.

Восени та зимою козулі живуть групами, котрі об’єднують не більше 10-12
тварин різної статі і віку. Є серед них і дорослі самці, і самки з
малими. Життя групою багато чим полегшує козулям існування в зимовий
період, коли мало їжі і менше, ніж влітку, надійних сховищ. Разом їм
легше шукати харчі, слідкувати за тим, що відбувається навколо і
своєчасно попереджувати небезпеку.

Навесні групи розпадаються. Першими йдуть геть дорослі самці-рогачі.
Потім йдуть вагітні самки, попередньо підшукавши глухе, добре приховане
місце в лісі.

спині та боках у них багато світлих і темних плям, смуг. Таке
забарвлення робить їх непомітними серед трави та кущів, де вони
ховаються.

вони вже пробують вставати і присунутись ближче до матері. Вони шукають
вим’я і починають енергійно смоктати молоко. Наївшись, заспокоюються і
деякий час відпочивають.

Мати ретельно вилизує новонароджених, піклуючись про те, щоб хутро було
чисте і пухнасте. Це зберігає тепло в їхніх слабеньких тілах.

Вже після 30-40 хвилин після народження козуленята роблять свої перші
кроки. Спочатку це їм важко дається. Встаючи, вони випрямляють спочатку
задні ноги, а потім передні. Роблять 2-3 невпевнених кроки і падають,
щоб розпочати все з початку. Після декількох таких спроб вони вже
впевненіше тримаються на ногах, а через 10-15 хвилин здійснюють невеликі
прогулянки в радіусі 3-5 м від матері.

В перші години життя козуленята погано відрізняють свою мати від інших
тварин, близьких їй по величині. Вони легко плутають з нею навіть
людину. В природі, правда, такого майже не буває, хіба в зоопарку.

Приблизно через 3-4 години мати залишає новонароджених самих, їй
потрібно відпочити та поїсти, набратися сил. Надалі вона буде приходити
до козуленят 3-4 рази на добу, щоб погодувати їх молоком, решту часу
козуленята проводять самостійно.

Залишені матір’ю козуленята самостійно знаходять собі сховище десь під
кущем. Лежать вони в характерній позі, скручені бубликом (так легше
зберегти тепло), і, якщо почують наближення якоїсь тварини чи людини,
завмирають без руху. Тому, зустрівши в лісі маленьких козуленят, не
треба думати, що вози загубилися. Це зовсім не так – мати напевне
знаходиться неподалік. Краще за все залишити козуленя в спокої, не
турбувати його.

Козуленята майже не мають запаху. Їх потові залози малочислені, і майже
не виділяють секрету – це також важливий нюанс, який допомагає їм
уникнути зустрічі з хижаком. Лисиця або вовк можуть пройти зовсім
близько і не почути козуленяти, яке заховалося. Виживанню сприяє також
те, що козуленята одного приплоду перші два-три тижні гуляють окремо, на
відстані 200-250 м одне від одного – якщо хижак натрапить на одного, то
інші залишаться живі.

Мати добре запам’ятовує місце, де сховались її малі, і, коли приходить
час годування, знаходить це місце безпомилково. Побачивши маму, козуленя
встає з трави і підбігає до неї. Наївшись, воно близько півгодини ходить
з матір’ю, не відлучаючись, інколи забігаючи вперед, але не далеко. Вже
в першу добу козуленята під час такої прогулянки проходять чимало – до
300-400 м.

Мати уважно слідкує за малими. Вона завжди насторожі і при найменшій
небезпеці робить різкий стрибок і втікає, голосно вдаряючи копитами в
землю, роблячи якомога більше шуму. Це служить козуленяті сигналом. Він
моментально лягає на землю, витягує шию і завмирає. Якщо небезпека
минула, мати підходить до малого, обнюхує або торкається його носом, він
встає і йде далі за нею.

Козулі оберігають дітей не тільки від зустрічі з хижаком, але й не
допускають до них в перші пори і своїх родичів. Навіть дорослі самці, як
правило, стараються не спілкуватися з малими. Всіх інших козуль, в тому
числі і чужих козуленят, самка виганяє з ділянки, на якому знаходяться
її діти.

В двотижневому віці затаювання в козуленят міняється реакцією втечі. До
того часу вони суттєво підростають (маса збільшується в два рази), добре
бігають і при потребі можуть покластися на свої ноги.

В цьому віці козуленята з одного приплоду відпочивають вже разом. Коли
мати приходить їх годувати, вони одночасно вискакують з трави і
починають смоктати молоко, стоячи по різні боки від неї. З цього часу
всю сім’ю можна побачити в повному складі.

Рано вранці або з заходом сонця може пощастити побачити ігри козуленят.
В них часто приймає участь і мати.

Материнське молоко є незамінною їжею для козуленят в перші півтора-два
місяці. Але вже на 6-8 тижні вони починають їсти трави, а в віці понад 2
місяці вживають у їжу понад 10-15 видів рослин. Переходячи на рослинну
їжу, козуленята в всьому стараються наслідувати свою матір: обнюхують і
пробують жувати саме ті рослини, які їсть їхня мати. Потрібно сказати,
що козулі дуже розбірливі щодо їжі.

Вони надають перевагу соковитим частинам рослин: ніжні молоді листочки,
верхівки трав’янистих рослин з квітами та ягодами.

В віці близько місяця рослинна їжа стає невід’ємним компонентом раціону
козуленят. Вони пасуться разом з матір’ю, розрихлюючи передніми ногами
дерн і поїдаючи підземні частини рослин.

Козулі годують своїх дітей молоком до 2,5-3-місячного віку, від чого ті
швидко ростуть, набираючи до осені 15-18 кг маси – приблизно половину
маси дорослих тварин. Їхнє плямисте забарвлення змінюється на однотонне,
рудуватого кольору, як в дорослих. Якщо в козуленяти розсунути хутро на
грудях, то можна побачити шерсть з темними кінчиками – залишки
характерного плямистого наряду.

В вересні козуленята починають облазити і рудий колір змінюється на
зимовий – сірий. Восени козулі знову збираються в змішані групи, що
об’днують двох-трьох самок з дітьми, молодих річних козуль та дорослих
самців. Такі групи нерідко змінюють свій склад, але елементарні
одиниці – сім’ї – завжди постійні. Козуленята дуже прив’язані до матері
і не покидають її навіть в найкритичніших ситуаціях. Весною, перед
телінням, самки, що очікують появи потомства, починають уникати
товариства своїх майже дорослих дітей. Деякі з них нагло переслідують
своїх матерів, і тим доводиться проганяти їх.

В відведений час з’являється потомство, і для козуль знову наступають
неспокійні часи, повні турбот і тривоги за підростаючих козуленят.

ЛИСИЦЯ

на середніх за розміром лапах, з довгим пухнастим хвостом. Довжина тіла
60-85 см, довжина хвоста 35-60 см, маса від 4 до 8 кг. Морда гостра,
витягнута. Вуха стоячі, трикутної форми. Подовгасті, овальні зіниці.

Забарвлення хутра мінливе, особливо на спині, найчастіше рудого кольору
з різними відтінками: білувато-рудий, жовто-рудий, бурувато-рудий та
іржаво-рудий. На горлі та грудях хутро білого кольору, на животі
переважно світло-сірого або сіро-білого, рідко чорного кольору. На
передніх ногах є чорні плями, зовнішня сторона вух чорна, а кінчик
хвоста завжди білий. Самці більші за самок.

вузький, стиснутий, на тонкому снігу та на м’якому ґрунті видно сліди
кігтів. Відбитки двох середніх пальців висунуті вперед так далеко, що
між їхнім заднім краєм і переднім краєм подушок бокових пальців
утворюється досить велика відстань.

Слід самок довший, дрібніший, вужчий та гостріший, ніж в самців, а крок
– коротший: самка частіше торкається землі. Відбитки передніх лап
більші, ніж задніх.

Нору лисиці можна відрізнити від борсукової за тим, що весною, вичищаючи
нору, лисиця спочатку передніми, а потім задніми лапами робить викид
землі 2-2,5 м, по якій потім проходить стежина шириною 25-30 см. Біля
входу можна побачити купу харчових залишків і скелетних частин жертв,
від яких йде сильний сморід.

Лисиця переважно живе в мішаних лісах з багатою підстилкою, які
чергуються з старими вирубками, луками та різноманітними водоймами. Її
часто бачать поблизу населених пунктів. Лисиця уникає великих
одноманітних соснових лісів з піщаним ґрунтом, а також сильно
заболочених лісонасаджень. В період розмноження в центрі сімейних
мисливських угідь лисиці знаходиться нора для молодняку.

Лисиця любить влаштовувати своє житло в покинутих борсукових норах,
рідше – в самостійно виритих норах, глибиною 2-4 м з 2-3 виходами, але
вкрай рідко – в інших природних притулках. Відомі випадки, коли в
системі борсукових нір разом (по-сусідству) жили лисиці, борсуки та
єнотовидні собаки. Якщо сім’ю не потривожать, лисиця займає одну і ту ж
нору на протязі декількох років. В зимовий період, коли лисиці живуть
поодиноко, зв’язок з певною територією не так яскраво виявлений, границі
індивідуальних мисливських угідь розмиті і частково накладаються одні на
одних. Границі цих ділянок, а також місця, де полювання було особливо
вдалим, лисиця мітить сечею, причому самці мітять об’єкти, що
виділяються з загального ландшафту – пеньки, камені. Найбільш інтенсивно
розмітка відбувається весною, в шлюбний період.

Лисиця веде осілий спосіб життя. Активна вони цілий рік і цілодобово,
крім днів, коли ллє сильний дощ, мете завірюха або починається стрімка
відлига. На полювання частіше виходить ночами.

В період, коли лисиця полює одна, можна і вдень її побачити, особливо на
полях з багаторічними травами, де вона полює на мишей та інших дрібних
гризунів.

Зазвичай лисиця йде по кривавому сліду пораненої тварини. Інколи,
переслідуючи зайця, якого травлять собаки, попадає під мисливський
постріл.

Вдень лисиця відпочиває в буреломах, в ямках під деревами і кущами, біля
копиць сіна та в інших місцях. Взимку, як і зайці, перед тим, як
залягти, здійснює бокові стрибки. Пересувається найчастіше дрібним бігом
або кроком. Досить добре плаває і здатна вилізти на похилене дерево.

Лисиця – дуже чутлива і обережна тварина, на місцевості орієнтується за
допомогою слуху та нюху, зір в неї слабий.

В зоні мішаних лісів основною їжею лисиці є мишоподібні гризуни, птахи і
зайці. В рідкісних випадках вона нападає на малят козулі. Восени лисиці
збираються поблизу водойм, в котрих є багато плаваючої їжі, досить часто
полюють вплав.

за одною самкою біжать 4, інколи до 10 самців, котрі гавкають та б’ються
між собою.

Вагітність в лисиці триває 52-56 днів. За один раз може народитися 3-12,
але як правило 4-6 лисенят. Народжуються вони в травні або в червні.
Лисенята на протязі 1,5 місяців харчуються материнським молоком. Пізніше
батьки (обидва) приносять малим їжу і починають навчати нащадків
полювати. З своєю норою (персональною) молодняк пов’язаний 3 місяці,
після цього – восени – сім’я розпадається і нове покоління починає жити
самостійно.

Линяють вони досить своєрідно. Навесні за короткий час випадає більша
частина волосків і майже весь пух. З кінця серпня до початку зими росте
зимове хутро. Протяжність життя лисиці в середньому 6-8 років, проте в
неволі вони можуть жити до 20 років і довше.

В епідеміологічному відношенні лисиця набагато небезпечніша за інших
тварин.

Європейська норка (Mustela lutreola).

У незначній кількості є на всій території України, В Карпатах вона
підіймається високо в гори. Хутро у неї коротке одноманітне темно-бурого
кольору. Верхні і нижні губи та частково підборіддя білі.

нору цей звірок робить біля самої поверхні води, але завжди вище її
рівня. Норка добре плаває та пірнає, добуваючи собі їжу у воді. Живиться
рибами, раками, жабами, водяними полівками та іншими мишовндними
гризунами.

Парування відбувається в кінці березня – в квітні, а після 42-45-денної
вагітності самка народжує 2-7 малят. На початку серпня молоді починають
жити самостійно. Статевої зрілості вони досягають у 10-місячному віці.
Тривалість життя – 5-6 років.

Це дуже цінний хутровий звір. Полювання на норку на Україні заборонене.
Занесена в Червону Книгу України.

 

БЛАГОРОДНИЙ ОЛЕНЬ

європейських і сибірських, а також у вологих частинах Середньої Азії.
Переслідування людьми, освоєння людиною цілинних земель, вирубування
лісу – все це привело до того, що більш-менш суцільний ареал олені мають
лише в Сибіру.

Олені живуть в лісах, лісостепах, степах, напівпустелях та пустелях,
тримаючись прирічкових заростів. Вони можуть жити і без прісної води, як
на острові Бірючому в Азово-Сивашському заповіднику. Але все ж рідними
місцями оленів служать світлі ліси, в основному широколистяні, лісисті
острови, і навіть темнохвойні ліси, але серед просторих лугів, густі
зарості кущів. В гірських місцевостях для оленів важливою є можливість
відійти в період глибоких снігів на малозасніжені схили.

На рівнинах олені живуть осіло, тримаючись стадами по 10 і більше голів
на порівняно невеликих ділянках (300-400 га літом і 200 га зимою),
проходячи по глибокому снігу не більше 1-2 км за добу. В горах
здійснюють великі сезонні переходи, проходячи по 50 км за день, інколи
навіть по 150 км. Перехід в місця, де менше снігу, відбувається
поступово і займає півтора – два місяці. В квітні-травні, коли в горах
тане сніг, олені повертаються.

В сильну спеку олені лізуть в воду. Пасуться вони не безперервно, а
чергують харчування з відпочинком, влаштовуючи лежанки в траві, часто на
узліссях. Зимою вони трохи розгрібають сніг і притоптують, підминають –
виходить тепла ямка.

Змішане стадо оленів (не в період гону) найчастіше очолює стара самка,
біля якої збираються її діти різного віку. Звичайно розмір такого стада
– 3-6 голів. Навесні такі стада розпадаються.

Восени самець збирає гарем. Після періоду гону до такої групи дорослих
самок приєднюються телята. Це другий тип змішаногго стада. Вони можуть
бути великими – по 10, і навіть по 30 голів.

Олені їдять не менше, ніж 300 видів рослин, головним чином траву, листя
і пагони, гриби, лишайники, тростину і солянки з болотної рослинності.
Можуть їсти такі отруйні рослини, як беладонна та аконіт. Хвою олені
їсти не можуть, тому коли голод заставляє їх це робити, нерідко гинуть
від запалення шлунково-кишкового тракту. Наприкінці серпня – на початку
вересня можна почути їхній рев, який чути, особливо в горах, на декілька
кілометрів. Важкі зітхання змінюються протяжним муканням, яке в молодих
самців переходить в рик..

На початку “ревучого періоду” одинокі самці займають визначені ділянки,
інколи одні і ті ж на протязі багатьох років. Збуджені, вони б’ють
рогами в молоді деревця, ламають гілки, здирають кору. Тварини часто
катаються по землі, мало їдять і під час гону і гублять 30-40 кг ваги з
своїх звичайних 160-300 кг.

Поступово до самців приєднуються самки. Їм подобається голос самців. Чим
більший стає гарем, тим слабше стає чути рев самця. І самки, і самці
визначають силу суперника по тону реву – в розквіті сил олень має
низький і захриплий голос. Але коли суперники все ж зійшлись, –
починається поєдинок. Він може бути і без нападу, а обмежитись лише
демонстрацією сили, але може бути і з смертельним боєм – тріск зломаних
рогів і смерть обох самців.

В гаремі буває 2-3, іноді до 15 самок. Народження потомства припадає на
другу половину травня – першу половину червня. До того часу самки
відділяються від змішаного стада і йдуть в зарості в долинах річок. Як
правило, народжується одне теля, рідко два.

Перші 2-3 дні теля слабе і стає на ноги тільки для того, щоб посмоктати
маму. Самка в цей час тримається в стороні, через 100-200 м,
відволікаючи хижаків, і годує теля. На 5-7 день оленя ходить за мамою,
хоча ще нетвердо тримається на ногах. Двотижневі оленята вже добре
бігають, а місячні не відстають від дорослих. Траву вони починають їсти
в місячному віці, але смокчуть материнське молоко до осені. Молоді
тримаються біля матері 1,5-2,5 роки, інколи самки-дочки, котрі також вже
мають малих, приєднуються до матері.

Новонароджене оленя вкрите кількома рядами світлих плям. Восени, після
першого линяння, вони щезають. Новонароджене теля важить 8-11 кг. Воно
дуже швидко росте до піврічного віку, потім ріст сповільнюється. В
маралів – найбільших оленів – тримісячна самка має масу 50-65 кг, річні
– 120-140 кг, дворічні – 190 кг, шестирічні та старші – 280-300 кг.
Після 6-7 років ріст оленів припиняється.

В неволі олені живуть 25-27 років, інколи навіть 30. В природніх умовах,
як правило, – 12-14 років. Самки живуть довше, ніж самці.

З року в самців починають розвиватися роги. До осені другого року їх
ріст закінчується, і молодий самець може бути прикрашенай закостенілими
“сірничками”, або “шпильками” – рогами без відростків. В квітні перші
роги скидаються і розвиваються нові, з 3-4 відростками. В наступні роки
збільшується розмір рогів, збільшується також число відростків, але не у
всіх оленів. Найбільш розвинуті і важкі роги бувають в оленів в віці
10-12 років, після 14 років вони зменшуються. В кавказьких оленів роги
мають масу 7-8, інколи 10-12 кг, і зовсім рідко 14-18 кг. Олені скидають
роги в другій половині березня – першій половині квітня, інколи в кінці
лютого, особливо в Криму, Карпатах та на Кавказі. Старі олені скидають
роги пізніше, ніж молоді. Молоді, оброслі шерстю роги остаточно
формуються наприкінці червня – на початку липня. До середини серпня вони
кістеніють і очищуються від шкіри. В сибірських оленів кістеніння
закінчується пізніше, ніж у їхніх західних родичів.

РИСЬ

(Felis lynx)

Рись (Felis lynx) – представник кошачих.

заслуговує уваги і турботи, її вже цілком винищили на території більшої
частини Європи. Пощастило рисі лише в гірських лісах Карпат, на
Балканах, на Скандінавському півострові, в Польських Татрах, де-не-де в
Іспанії, де вона живе і сьогодні, а також в Росії, де вона і тепер все
ще є досить звичайним звіром. Вона широко заселяє ліси від Прибалтики до
Тихого океану і майже від Полярного кола до Кавказу, Алтаю, Саян и
Сіхоте-Аліня.

Тепер майже всюди, де рисі вдалось вижити, вона охороняється законом. Її
навіть відловлюють і переселяють в місця, з яках вона зникла. Правда, в
останні роки над риссю нависла нова загроза: ціна на її хутро піднялась
непомірно високо. За добру шкіру платять більше, ніж за купу знаменитих
соболів. В котрий раз мода ускладнює охорону природи!

Рись – типовий кіт, хоч розмірами нагадує великого собаку. Хвіст ніби
відрубаний, але дуже характерна голова. Вона відносно невелика, овальна
і дуже виразна. І коли говорять про жорстокість рисі, про смертельну
небезпеку зустрічі людини з цією твариною – це велике перебільшення.

М’яке, довге і густе хутро рисі в різних областях її поширення має
неодинаковий колір: сіро-голубий, димкуватий, сіро-бурий, червонорудий.
Майже завжди на шерсті є темні пляпи, великі на спині і боках і дрібні
на грудях та на ногах. На череві волоски особливо довгі та м’які, але не
густі, майже завжди чисто-білі з рідкими цятками. Зрештою, навіть в
одному і тому ж місці рідко можна зустріти дві однаково забарвлені рисі.
Літнє хутро рисі товстіше, коротше і має ясравіші барви, ніж зимове.

Довжина тіла самців сягає 76-106 см, а самок на декілька (3-6) см
коротше. Хвіст – 10-20 см. Вага дорослих звірів найчастіше дорівнює
16-20 кілограмам. Лапи великі, зимою з великим хутром. Ніхто інший з
котячих не пристосований до снігу так добре, як рись.

Слід звіра також типово котячий, без відбитків кігтів. Якщо йдуть
декілька рисів, то задні стають в сліди передніх, так само як вовки.
Йдучи, задню ногу рись ставить перед передньою.

В рисі сильне тіло. До того ж вона дуже спритна: не тільки прекрасно
лазить по деревах та скелях, але й швидко бігає, робить великі – до
3,5-4 м – стрибки, здійснює довгі переходи, добре плаває.

Рухи рисі поєднують м’якість і грацію, весь її вигляд говорить про силу
та незалежність. Але рись є настільки скритною і обережною, що побачити
її на волі мало кому вдається. Живе рись в різних лісах. Надає перевагу
спокійним, глухим лісам, з непрохідним буреломом, але і рідколісся вона
не уникає. Буває, що зустрічається в низькорослих лісочках, з заростями
кущів, в лісостепі, лісотундрі, гірських скелях, але найчастіше в зоні
низькогірної тайги, де не так багато снігу, не так холодно, як в
північних хвойних лісах, і де багато різноманітних тварин, на яких полює
рись. Особливо полюбляє гірські ліси з скелястими місцями.

Взагалі рись, як і інші хижаки, живе там, де достатньо їжі. Основу її
харчування становлять зайці, козулі, різноманітні птахи (в першу чергу
рябчики), гризуни, а також молоді олені, кабани, лосі. При можливості
ловить білок, куниць, соболів, єнотоподібних собак. Лисицю жорстоко і
рішуче знищує, навіть якщо в цьому немає необхідності. Але районів,
добре обжитих вовками, старається уникати – вовк для рисі такий самий
ворог, як рись для лисиці.

Рись переважно веде осілий спосіб життя, але в часи сильних морозів з
глибоким снігом, коли робиться не тільки холодно, а й нема що їсти, вона
вирушає в далекі подорожі, і часто забрідає в степ і тундру. В добу
проходить до 30 км.

При всій своїй обережності рись не дуже боїться людей. Вона може жити в
створених людиною лісах, на старих вирубках. В дуже несприятливі роки
вона може заходити в села та міста.

Міняє хутро рись два рази – весною та восени.

Рись – найпівнічніша тварина з котячих. В Скандінавії, наприклад, вона
зустрічається навіть за полярним колом. В північних областях Росії рисі
крупніші, довгошерсті, мають менше плям.

схильна до спілкування з собі подібними, але в шлюбний період ці нахили
ламаються. За самкою звичайно ходить декілька самців, які постійно
б’ються між собою. Мовчазні від природи, вони в цей період голосно
мурчать, м’явкають, а в збудженому стані голосно кричать. Самки басовито
м’явкають, а самці глухо мурчать. В нічній тиші ці звуки лякають людей.
Вагітність триває 63-70 днів.

В травні в рисі з’являються 2-3 дітлахів (дуже рідко 1 або 4). Вони дуже
кволі, сліпі і глухі, і важать 250-300 грамів. Для потомства мати
влаштовує лігво в глухій частині лісу, де небудь під вивернутим коренем,
в дуплі, печері, ретельно вимощує його пір’ям та травою. В ньому сухо та
тепло. Перші два місяці свого життя маленькі рисі швидко ростуть і
розвиваються на материнському молоці. Потім починають виходити з мамою з
гнізда, знайомляться зі складним життям лісу. Дорослі приносять їм живих
мишей, зайців, терпеливо вчать, як їх добувати, оберігають звірят від
всіх можливих негараздів.

Очі в малят відкриваються через 16-17 днів. Коли їм виповнюється місяць,
вони починають приймати тверду їжу, але материнським молоком харчуються
ще 4 місяці. Мисливський інстинкт прокидається в ранньому віці. Через 40
днів після народження, молода рись вже пробує підкрастися до “здобичі” і
нападати на неї. Статевої зрілості самки досягають на 21-му місяці
життя, самці – на 33-му. Протяжність життя приблизно 15-20 років.

Самець помагає матері годувати і виховувати потомство. Рисята ростуть
швидко, вже в жовтні їх важко відрізнити від батьків, вони починають
полювати зграями. Всю зиму молоді тримаються біля матері і розходяться,
хто куди, навесні. В річному віці рись остаточно переходить до
самостійного життя.

Рись – чудовий мисливець. Вдень вона, як правило, відлежується в свому
лігві, а з заходом сонця стає активною. Легко лазить по деревах та
скелях, вона вибирає зручне місце, з якого все добре видно, і терпеливо
чекає появи жертви. Витримка рисі заслуговує поваги. Годинами, інколи
добами вона може без жодного руху лежати в засідці. Її дуже важко
помітити, а вона зверху бачить все. Маючи надзвичайно гострий слух та
зір, рись чує жертву здалеку. Боротьба навіть з великим звіром триває не
довго – зуби і кігті в рисі великі і дуже гострі.

Але здобич не часто приходить до місця засідки, тож доводиться рисі
вдаватися до більш активних методів полювання. Йде по лісі вона нечутно,
зливаючись з фоном місцевості, часто прислухаючись та принюхуючись,
маскуючи свій слід. Побачивши здобич, нечутно підкрадається до неї. У
випадку, коли перша атака виявилась невдалою, рись переслідує жертву
великими стрибками. Найчастіше все вирішують перші 10-15 стрибків.

З осені, коли молоді рисі достатньо сильні, вони полюють зграями,
колективно прочісують ліс, влаштовують маленькі облави. За ніч рись
проходить 6-8, а інколи 10-15 км. Свої мисливські угіддя вона проходить
за 5-10 днів.

Серед мисливців і вчених ходить думка, що рись їсть мало. Але виявилось,
що самець середніх розмірів взимку з’їдає 2,5-3 кг м’яса за добу, а коли
голодний, то і 5-6 кг. Коли рись голодна, то їсть навіть промерзле
м’ясо.

Рись, як і більшість хижаків, при нагоді вбиває більше тварин, ніж може
з’їсти. На домашніх тварин рись нападає рідко. На людину здатна кинутись
лише поранена рись або у випадку, коли її переслідують. Її відношення до
людини доволі дивне – в лісі вона завжди уникає людей, хоч і не боїться,
але може безпечно заходити в населені пункти. Що заставляє цю обережну
тварину йти до людей по смерть – невідомо.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020