Реферат з курсу«Гроші і кредит»
Внесок Кейнса в теорію грошей
Вступ
Докорінна перебудова системи теоретичних поглядів з приводу суті грошей,
їх місця і ролі у структурі економічних відносин відбулася у першій
третині нинішнього століття. Ця перебудова пов’язана з працями одного з
найвидатніших економістів XX ст. Джона Мейнарда Кейнса (1883— 1946).
Йдеться про знамениту тріаду Кейнсових праць, що посіла чільне місце в
теорії грошових відносин. Це книжка «Трактат про грошову реформу» (1923
р.), двотомне видання «Трактат про гроші» (1930 р.) і визначальна праця
англійського вченого, що стала класикою світової економічної думки,—
«Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936 р.).
Кейнс був сином відомого англійського економіста Джона Невілла
Кейнса, автора книги «Предмет і метод політичної економії»,
опублікованої 1890 p. Отримав освіту в Ітоні та Кембріджі. Спочатку
вивчав математику та теорію ймовірності, але згодом зацікавився
економікою. 1905 р. А.Маршалл написав Кейнсу-батьку: «Ваш син чудово
працює в галузі економічної науки. Я сказав йому, що був би дуже радий,
якби він вирішив присвятити себе кар’єрі професійного економіста».
Проте Кейнс був не тільки економістом. Він був неймовірно
активною, різнобічне обдарованого людиною. Посідав високі державні
пости, особливо у галузях, де треба було вирішувати внутрішні та
зовнішні фінансові проблеми англійського уряду в період між двома
світовими війнами. Кейнс був представником Британського казначейства на
Паризькій мирній конференції під час першої світової війни, заступником
канцлера казначейства, членом ради директорів. Англійського банку,
казначеєм у Королівському коледжі, очолював Національне товариство зі
страхування життя, був керуючим інвестиційною компанією. Крім того, він
редагував Кембріджський «Економічний журнал», очолював журнали «Нейшн»
та «Нью стейтсмен», був головою Ради з підтримки музики та мистецтва та
ін.
У своїх наукових творах він розглядає широке коло проблем, зокрема,
проблеми теорії ймовірності, монетарної економіки, наслідки мирної
угоди, укладеної після першої світової війни. Проте його головною працею
є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».
Ідеї цієї книжки були із захопленням сприйняті в колах великої
буржуазії. Книжку назвали «біблією кейнсіанства». Західні економісти
навіть проголосили «кейнсіанську революцію», яка нарешті переможе
марксизм. А американський історик економічної думки Селігмен поставив
книжку Кейнса поряд з «Багатством народів» Сміта та «Капіталом» К.
Маркса.
Учення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну школу й
маржиналізм, які панували в економічній науці до нього і до яких колись
належав і він сам як учень А. Маршалла і кембріджської школи. Економічна
криза 1929—1933 pp. різко змінила погляди Кейнса, він рішуче й
безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства й
висловлює думку про те, що капіталізм доби вільної конкуренції вичерпав
свої можливості та пішов у непам’ять.
Попередниками Кейнса, які розробляли ті чи інші функціональні зв’язки
процесу відтворення і положення яких він розвиває далі, можна вважати
так звану стокгольмську школу — Б. Умена, Е. Ліндаля; Ф. Кана у
Великобританії та А.Ханта у Німеччині. Однак тільки Кейнс чітко
сформулював новий напрям економічної теорії — теорію державного
регулювання економіки.
На відміну від інших буржуазних економістів, які зосереджували свою
увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив
рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне
господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями —
споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто
величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного
доходу. Та головним у методі дослідження Кейнса було те, що, аналізуючи
сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити
причинно-наслідкові зв’язки, залежності та пропорції між ними. Це
поклало початок такому напрямку економічної науки, який сьогодні
називають макроекономічним. «Кейнс, мабуть, повинен посісти постійне
місце в історії економічної думки як перша особа, котра розробила
повністю обґрунтовану теорію того, що ми називаємо зараз
макроекономікою» .
Економічні погляди Дж.М.Кейнса
У докейнсіанській політекономії панував мікроекономічний підхід, тобто
аналіз економіки з погляду окремих економічних одиниць. Умови
процвітання окремої фірми ототожнювалися з умовами процвітання нації в
цілому, примноження її національного багатства, тому у центрі аналізу
була окрема фірма, проблеми мінімізації її витрат та максимізації
прибутку як джерела нагромадження капіталу. Головна відмінність між
макро- та мікроекономічним підходами полягає не в тім, що перший ігнорує
інтереси окремих фірм, а другий — національну економіку. Відмінність
зв’язана з тим, якому фактору — інтересам окремої фірми чи загальним
умовам відтворення — надається вирішального значення для економічного
зростання країни. Кейнс віддав перевагу загальноекономічним факторам.
Всупереч уявленню про внутрішню збалансованість ринкової економіки
Дж.М.Кейнс у своїх працях теоретично довів, що механізм ринкової
конкуренції за нових умов економічного розвитку не в змозі самотужки,
без втручання держави, забезпечити ефективне використання головних
чинників виробництва й відповідну рівновагу процесу розширеного
відтворення.
Слід враховувати, що цей принципової ваги висновок спирався на
реальні факти економічного розвитку 1930-х рр., а надто періоду великої
депресії, яка поставила наявну систему господарських зв’язків на грань
повної катастрофи.
На відміну від теорій Кларка, Маршалла, Пігу та інших, Кейнс
дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високо розвинутого
капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів
(їхньої рідкісності, цінності, найбільш ефективного поєднання для
отримання максимуму продукції, «винагородження» факторів виробництва і
т.п.), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а у
сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Відповідно до
закону Сея, котрий став засадним для всієї неокласичної політекономії,
сам процес виробництва товарів створює дохід, що точнісінько дорівнює
вартості вироблених товарів. Це, у свою чергу, означає, що виробництво
будь-якого обсягу продукції автоматично забезпечує дохід, необхідний для
закупівлі всієї продукції на ринку. Пропозиція породжує свій власний
попит — ось головний постулат названого закону.
Кейнс заперечив дію автоматичного механізму як на ринку товарів, так і
на ринку робочої сили та капіталу.
По-перше, він поставив під сумнів існування за умов монополістичного
капіталізму (до речі, сам Кейнс не вживав цього словосполучення, але
саме його мав на увазі) вільного руху цін у напрямі зниження. Досвід
показував, що ціни залишаються незмінними навіть за умов зниження
зарплати та спаду виробництва.
По-друге, Кейнс показав неможливість постійного зниження норми процента
з метою стимулювання інвестицій. Є певна межа, нижче за яку економічні
суб’єкти віддадуть перевагу не передаванню своїх заощаджень у позичку, а
триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з метою страхування себе у
разі різних непередбачених ускладнень.
По-третє, Кейнс поставив питання про неможливість зниження заробітної
плати у зв’язку з наявністю сильних профспілок, що захищають економічні
інтереси робітничого класу.
Таким чином, Кейнс намагався показати, що механізм автоматичного
зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична
теорія, є утопією.
Критикуючи закон Сея, Кейнс на перше місце висунув проблему «ефективного
попиту». Сучасний рівень виробництва або національного доходу, за
Кейнсом, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що
забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання
товарів та послуг. У зв’язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему
реалізації та показує, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у
капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання
ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу
відтворення.
Водночас слід наголосити й на тому, що Дж.М.Кейнс ніколи не
перебільшував значення державного регулювання економічних процесів, їх
застосування розглядалося не як скасування, а як доповнення до ринкових
механізмів. Як показала історична практика, ринкові саморегулятори
здатні зробити багато, але їм не до снаги цілком забезпечити ефективний
економічний розвиток. Тому йдеться про застосування державних механізмів
лише на рівні тих структур, які не сприймають методів ринкової
саморегуляції. З урахуванням цього в теорії Дж.М.Кейнса перевага
надавалася активному використанню щонайперше фіскальної та
грошово-кредитної політики, яким відводилась провідна роль у системі
державного регулювання процесів економічного відтворення, зокрема в
забезпеченні оптимальної зайнятості.
Грошова політика. «Керовані гроші»
Висунуте кейнсіанською теорією положення про необхідність
активного втручання держави у процес економічного відтворення і
необхідність проведення у зв’язку з цим гнучкої фіскальної та
грошово-кредитної політики цілком логічно передбачало принципові зміни
позицій економічної науки з приводу ролі грошового чинника в
господарському розвитку. Вже зазначалося, що, починаючи від А.Сміта і
Д.Рікардо, вся класична і неокласична література виходила з уявлення про
нейтральність грошей у системі економічного розвитку, обмежуючи сферу їх
застосування у процесі відтворення лише реалізацією продукції, що
виробляється.
Мова йде про те, що за суттю неокласична концепція ринкової економіки
являла модель бартерного господарства, у якому гроші виконували
здебільшого допоміжні функції. На противагу цьому Дж.М.Кейнс висунув
положення про те, що гроші виконують у процесі відтворення свою
особливу, самостійну роль, що вони не така собі «вуаль», а джерело
підприємницької енергії, що вони виступають у структурі економічних
зв’язків у ролі посередницької ланки між поточною і майбутньою
господарською діяльністю, витратами виробництва та його кінцевими
результатами. «Значущість грошей,— писав із приводу цього Дж.М.Кейнс,—
якраз і випливає з того, що вони є передусім хитромудрим засобом
поєднання сучасного і майбутнього». Виходячи з цього, Дж.М.Кейнс
обґрунтував висновок про те, що гроші відіграють особливу, самостійну
роль у структурі ринкової економіки, що вони активно впливають на мотиви
поведінки її суб’єктів та їхні господарські рішення, а тому неможливо
передбачити перебіг економічних подій ні на короткий, ні на тривалий
термін, якщо не приховувати того, що відбуватиметься з грішми впродовж
відповідного періоду.
Оцінюючи суть такого визначення місця грошей у системі виробничого
відтворення, американський економіст, дослідник розвитку економічної
думки Б.Селігмен писав, що кейнсіанське положення, буцімто гроші мають
істотне значення і є вагомим чинником в економічній системі, виступають
не лише засобом виміру економічної діяльності, але й рушійною силою тих
явищ, котрі ними вимірюються, справило суттєвий вплив на весь подальший
розвиток економічної теорії.
У чому насправді полягала новація підходу Дж.М.Кейнса у визначенні
місця грошей у структурі виробничого відтворення?
Розглядаючи це питання, необхідно підкреслити, що мова йшла не
лише про визначення активної функції грошового чинника в ринковій
економіці. Подібні ідеї висловлювались і до Дж.М.Кейнса. Щоб
переконатися в цьому, досить звернутися до праці західного економіста
Й.Шумпетера «Теорія економічного розвитку», у якій гроші розглядаються
дещо в іншому, ніж у неокласичних теоріях, аспекті.
У своєму аналізі виробничого відтворення Й.Шумпетер поділяв
економіку на дві підсистеми — систему простого товарного виробництва
(незмінного обігу) і так звану систему динамічного процесу. У
відповідності з цим ним була аргументована двозначна визначеність місця
грошей у ринковій економіці. Коли економіка не виходить за межі
незмінного обігу, писав він, можна абстрагуватися від грошей, бо в такій
економіці вони виконують суто технічну функцію. А от у динамічній
економіці роль грошей помітно змінюється. Вони стають одним із
визначальних ресурсів виробничого відтворення. Виходячи з цього,
Й.Шумпетер сформулював висновок про те, що грошовий ринок у динамічній
системі виступає в ролі штабу економіки, звідки надходять накази її
окремим галузям. Саме цей ринок є своєрідною кровоносною системою
виробництва, яка забезпечує його необхідним капіталом. Під цим кутом
зору грошова форма розглядалась не як порожня оболонка економічних
процесів, а як їхня суттєва структурна ланка. Порівняно з цим
визначенням новизна підходу Дж.М.Кейнса полягала ось у чому.
Аргументуючи активну функцію грошей у процесі виробничого відтворення,
Й.Шумпетер рішуче відкидав необхідність активного державного втручання у
сферу грошових відносин, вважаючи, що таке втручання може спричинити
лише негативні наслідки. Натомість Дж.М.Кейнс на базі тези «гроші мають
значення» розробив теоретичну концепцію «керованих грошей», сперту на
систему їх широкого державного регулювання й використання з метою
стимулювання ефективного платоспроможного попиту, а відтак —
інвестиційного процесу.
У своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» Кейнс
відкинув класичну кількісну теорію попиту на гроші, віддавши перевагу
власним теоретичним побудовам, в яких головну роль відіграє поняття
норми процента. Він розглядав гроші як один з типів багатства і
стверджував, що та частина портфелів активів, яку економічні агенти
бажають зберігати у вигляді грошей, залежить від того, наскільки високо
вони оцінюють вищезгадану властивість ліквідності. Тому й кейнсіанську
теорію попиту на гроші називають теорією «переваги ліквідності».
Ліквідність у Кейнса— це можливість продати за одиницю часу за
максимальною ціною будь-яке майно. Економічні агенти, купуючи активи,
віддають перевагу більш ліквідним, тому що побоюються значних фінансових
втрат за зниження ділової активності. На його думку існують три
причини, які, на думку Кейнса, спонукають людей зберігати хоча б частину
їхнього багатства у вигляді ліквідних грошових активів, таких як
готівка, поточні рахунки до запитання, а не у вигляді активів менш
ліквідних, але таких, що дають дохід (наприклад облігації). І саме цей
спекулятивний мотив формує зворотний зв’язок між величиною попиту на
гроші та нормою позичкового процента: попит на гроші поступово зростає з
падінням норми позичкового процента на ринку цінних паперів.
Таким чином, Кейнс розглядає попит на гроші як функцію двох змінних
величин. За інших однакових умов збільшення номінального доходу породжує
збільшення попиту на гроші, що зумовлено існуванням трансакційного
мотиву та мотиву обережності. Зниження норми позичкового процента також
збільшує попит на гроші через спекулятивні мотиви.
Кейнс був прихильником наявності великої кількості грошей в обігу, що,
на його думку, мало впливати на зниження процентно’і ставки. Це, у свою
чергу, стимулювало б зменшення «обережності ліквідності» та зростання
інвестицій. На думку Кейнса, високий процент є перешкодою для
перетворення грошових ресурсів на інвестиції, тобто він захищав
необхідність максимального зниження рівня процента як засобу заохочення
використання нагромаджень на виробничі цілі.
Гроші, за Дж.М.Кейнсом,— це не просто життєво важливий елемент
економічної структури суспільства, її важливий чинник. Вони, з одного
боку,— об’єкт державного регулювання економіки, а з іншого —
безпосередній інструмент здійснення такого регулювання. Як писав
Б.Селігмен, вони в системі теоретичного аналізу Кейнса є джерелом
енергії і в такий спосіб примушують економіку працювати. Отож зрозуміло,
що Дж.М.Кейнс став фактично засновником одного з істотних напрямків
теорії грошей — теорії державної грошової політики. Фактично суть,
принципи та механізм такої політики в їх комплексному підході були
вперше в економічній теорії розроблені Дж.М.Кейнсом. Важливо
підкреслити, що протягом тривалого періоду головні постулати цієї
політики знайшли безпосереднє втілення в системі державного регулювання
економічних процесів провідних країн Заходу, найперше — США та Англії.
Слід наголосити й на тому, що йдеться про механізми анти кримінального
регулювання економічних процесів, здійснення політики їхніх стабілізації
та збалансування. А відтак теоретичне усвідомлення наукових ідей
Дж.М.Кейнса має винятково важливе значення і стосовно практики
перехідної — від адміністративної до ринкової економіки, вирішення
завдань її структурної перебудови та стабілізації.
Політика «дешевих грошей»
Як у теоретичному, так і в суто практичному плані особливо
вагомими є положення Дж.М.Кейнса про принципи здіснення політики
«дешевих грошей» та пільгового кредиту. Аналізуючи процес
виробничого відтворення, Дж.М.Кейнс поставив під сумнів насамперед
ефективність дії основних чинників стабілізації ринкового механізму —
системи гнучкого ціноутворення на найважливіші товари включно з товаром
робочої сили та процентними ставками на ринку капіталів. У
докейнсіанських теоретичних концепціях саморегулюванню саме цих
ринкових структур відводилась головна роль у забезпеченні економічної
рівноваги.
На противагу цьому Дж.М.Кейнс виступив проти спонтанних цін, які,
на його думку, завдають значної шкоди економічній кон’юнктурі. Він
розробив концепцію регульованого ціноутворення і підконтрольної
інфляції. “Накращии метод лікування… смертельно хворого
індивідуалістичного ладу, — писав Дж.М.Кейнс, — полягає в усуненні
можливостей випадкових чекань щодо підвищення чи зниження цін». Він
зробив спробу вмотивувати не лише необхідність, але й можливість
інституційного впливу держави на динаміку цін. Дж.М.Кейнс вважав такий
вплив головною і визначальною функцією державної політики. Англіиськіи
економіст виступив прибічником “слабкої” валюти і здіснення офіційної
економічної політики «знецінення власних грошей».
Прихильність Дж.М.Кейнса до політики «дешевих грошей» стала
причиною того, що в деяких дослідженнях розвитку економічної теорії його
почали називати «природженим інфляціоністом». Одначе річ, природно, не в
цьому визнанні. Важливо збагнути інше: теорія регульованої інфляції і
теорія «керованих грошей» не лише зумовлюють одна одну, а и у своїй
сукупності розкривають зміст одного з вельми ефективних механізмів
стимулювання економічних процесів і ділової активності.
Йдеться про одну з центральних позицій теорії Дж.М.Кеинса з
приводу того, що недостатність грошового попиту є однією з визначальних
причин розвитку кризових процесів, спаду виробництва і зростання
безробіття. Тому стимулювання грошового попиту через застосування
політики «дешевих грошей» і відповідного використання норми процента
мало під собою досить аргументоване не лише теоретичне, а и суто
практичне підґрунтя.
Як діловим світом, так і наукою про народне господарство, писав з
приводу цього Дж.М.Кейнс, давно доведено, що періоди інфляційного
підвищення цін хвилюють дух підприємництва. Інфляція, підкреслював він,
виступає, з одного боку, як важливий важіль стимулювання
платоспроможного попиту, інвестиційного процесу та економічної
активності, як засіб послаблення позицій економічно пасивного прошарку
рантьє. Вона «зменшує схильність рантьє до збереження». З іншого боку,
інфляція розглядається як матеріальна основа втручання держави у процес
виробничого відтворення. Вона застосовується державою в періоди, коли
виникають труднощі бюджетного фінансування, в умовах загострення
проблеми зайнятості.
Звісно, було б помилкою абсолютизувати симпатію Дж.М.Кейнса до
політики «дешевих грошей». Як наголошувалось, така політика розглядалася
англійським вченим як інструмент антикризових заходів держави. Водночас
він не лише не заперечував, але й відстоював за умов економічного
піднесення жорстку кредитно-емісійну політику. З 1932 р. він опублікував
статтю «Дорогі гроші», де підкреслювалося, що «саме піднесення
економіки, а не її криза є тим періодом, коли необхідна жорстка
фінансово-грошова політика». Отже, йдеться про відповідну гнучкість
політики «регульованих грошей», її глибоку корекцію щодо розвитку
економічного циклу.
Висновки
Оцінюючи в цілому внесок Кейнса в теорію грошей, слід зробити такі два
зауваження:
1.У своїх дослідженнях Кейнс не зачіпав кардинальних питань теорії
грошей – їх сутності та вартості. У цих питаннях він повністю залишився
на традиційній для кількісників позиції номіналістичної теорії,
називаючи гроші витвором держави, а вартість їх визначав як результат
кількісного співвідношення маси грошей і маси товарів в обороті, тобто з
позицій кількісної теорії. Кейнс також неодноразово підкреслював, що за
незмінності всіх інших чинників впливу на ціни, зміна кількості грошей
прямо впливає на рівень цін, хоч цей вплив не є прямо пропорційним.
2.Головним спрямуванням дослідницьких зусиль Кейнса в теорії грошей
були питання місця і ролі грошей у відтворювальному процесі. Щодо цих
питань він цілковито дотримувався методології монетаристської теорії
грошей, за якою головним об’єктом наукових досліджень повинні бути
прикладні аспекти використання грошей в економіці.
Дж. М. Кейнс не тільки спирався на напрацювання своїх
попередників, а й пішов значно далі в напрямі завершення теорії
“регульованих грошей”, “керованої інфляції”, дослідження монетарного
впливу на економічний цикл, на розвиток виробництва тощо. Ідея
Туган-Барановського про вплив кількості грошей на ціни і виробництво
через механізм дисконтного процента не тільки лягла в основу теорії
грошей Кейнса, а й виявилася ключовим її елементом. Через процент та
інвестиції він визначав прямий шлях впливу кількості грошей на процес
відтворення, а в процентній політиці вбачав основний важіль монетарної
політики держави.
Разом з тим Дж. М. Кейнс не був простим поглиблювачем ідей
кількісної теорії грошей. Він посідає своє особливе місце у світовій
економічній думці взагалі і в теорії грошей зокрема. Ця особливість
проявляється в цілому ряді теоретичних висновків щодо механізму впливу
грошей на реальний сектор економіки і ролі монетарної політики в
державному регулюванні економіки, які не вписувалися у загальний процес
розвитку неокласичної теорії грошей.
Спираючись на дослідження економічних криз, які періодично
потрясали світову економіку протягом 50-ти останніх років, Дж. М. Кейнс
дійшов висновку, що в нових умовах ринковий механізм суспільного
відтворення не спроможний самостійно, на засадах саморегулювання
забезпечити достатню ринкову рівновагу і рівномірність економічного
розвитку. Тому виникла об’єктивна необхідність доповнити цей механізм
державним регулюванням економіки.
Дж. М. Кейнс остаточно відкинув постулати класичної теорії, що “гроші не
мають значення” у відтворювальному процесі, що це лише другорядний
технічний інструмент, і довів протилежне: гроші мають суттєве значення і
виконують самостійну роль у розвитку економіки. Вони активно впливають
на мотиви поведінки економічних суб’єктів, на їх господарські рішення і
тому є джерелом стимулювання підприємницької активності і розвитку
виробництва. Тим самим він відкинув “класичну дихотомію”, що створила
глибокий розрив між сферою реальної економіки і грошовою сферою.
Головним каналом зв’язку між цими сферами Кейнс визнав норму процента,
яка зазнає впливу сил грошового ринку (попиту і пропозиції грошей) й
одночасно сама впливає на прийняття рішень про майбутні інвестиції.
З цих двох кейнсіанських положень випливало третє – про можливість
ефективного регулювання грошей і свідомого використання їх державою як
інструмента впливу на економіку, про проведення дійової монетарної
політики з метою згладжування коливань економічного циклу та впливу на
економічний розвиток взагалі. Отож, він створив закінчену концепцію
“керованих грошей”, що базувалася на широкому державному регулюванні
пропозиції грошей та була спрямована на забезпечення стимулювання
ефективного попиту. Гроші стали об’єктом державного регулювання й
одночасно інструментом державного втручання в економічні процеси через
механізм монетарної політики.
Кейнс змістив центр аналізу ролі грошей в економіці з довгострокових
часових інтервалів, як це робили неокласики, на короткострокові, тому що
тільки на цих інтервалах можливо було з’ясувати механізм економічного
циклу та вияснити зв’язок грошей з його розвитком. Це був новий підхід,
який дав можливість Кейнсу зробити принципово нові висновки.
Зокрема він довів, що на короткострокових інтервалах вплив грошей
на економіку здійснюється не за постулатами кількісної теорії, тобто не
тільки через ціни, а й з допомогою інших інструментів, передусім норми
процента. До цього висновку він прийшов у результаті поглибленого
дослідження “теорії касових залишків”, сформованої кембриджською школою.
Кейнс глибоко вивчив роль процента в динаміці
реальної економіки, насамперед через зв’язок “процент – інвестиції”.
Зміна норми процента безпосередньо впливає на інвестиційну активність
економічних суб’єктів: при підвищенні процента вона знижується, а при
зниженні – підвищується. Динаміка ж інвестицій безпосередньо впливає на
зміну інвестиційного попиту, зайнятості, масштабів виробництва, темпів
економічного зростання.
Ланцюг причинно-наслідкових зв’язків у грошовому механізмі впливу на
економіку Кейнс вибудував за такою схемою: зміна грошової пропозиції
зумовлює зміну рівня процентної ставки, Що, у свою чергу, призводить до
зміни в інвестиційному попиті і через мультиплікативний ефект – до зміни
обсягів номінального ВВП. У зв’язку з цим передатний механізм впливу
грошей на реальну економіку, що випливає з кейнсіанської концепції, може
бути виражений такою формулою:
Пр – ставка процента, І – попит на інвестиції, П3 – загальний обсяг
платоспроможного попиту, ВВП – номінальний обсяг виробленого ВВП.
Отже, ця формула має спрощений вигляд порівняно з формулою передатного
механізму Туган-Барановського, оскільки не враховує таких факторів, як
прямий вплив зміни пропозиції грошей на платоспроможний попит та
психологічна оцінка економічними суб’єктами вартості грошей (інфляційні
очікування).
Уведення в передатний механізм процента та інвестицій значно
розтягнуло ланцюг зв’язку між масою грошей і цінами, зробило його не
таким жорстким, що сприяло розширенню меж збільшення пропозиції грошей
без інфляційних наслідків. Це дало підстави Кейнсу захищати переваги
“слабкої” валюти перед “твердою”, допустимість помірної інфляції,
доцільність політики “дешевих грошей”. Він вважав таку інфляцію цілком
виправданою ціною за активізацію кон’юнктури ринку, стимулювання
ефективного попиту з метою сприяння зайнятості та економічного
зростання.
У традиціях кембриджської школи Дж. М. Кейнс відвів важливе місце
аналізу мотивів нагромадження грошей. У Кейнса їх три: трансакційний,
обачності та спекулятивний. Перші два пов’язані з традиційною роллю
грошей як засобу обігу та платежу. Вони здебільшого об’єднуються під
загальною назвою “трансакційний попит”, який залежить від обсягу
товарообмінних угод чи доходу. Головна новизна, внесена Кейнсом, –
виокремлення третього елемента попиту на гроші – попиту на спекулятивні
залишки. Кейнс пов’язав його з динамікою ціни на фінансові активи,
зокрема облігації, тобто з процентом. Відтак він запровадив в аналіз
розподілу індивідуумом свого доходу елемента вибору. І головним
чинником, що дуже важливо, регулювання спекулятивного попиту, як і
всього попиту на гроші. Кейнс вважав норму процента. Тому сукупний попит
на гроші (М) у Кейнса складається з двох частин: трансакційного (М1), що
є функцією доходу, і спекулятивного, що є функцією процента (М2):
де L1(y) – функція доходу;
L2(i) – функція процента.
Кейнс не виключав можливості руйнівної інфляції при надмірному зростанні
пропозиції грошей. Нарощування її може досягти такого рівня, за якого
ставка процента знижується до критично низької межі. За нею економіка
потрапляє в так звану “ліквідну пастку”. Економічні суб’єкти віддають
перевагу накопиченню ліквідності, перестають нарощувати дохідні активи,
процентна ставка стабілізується і починає підвищуватися. У цих умовах
перестає зростати інвестиційний попит, розривається ланцюжок зв’язку між
грошима і виробництвом. Подальше зростання пропозиції грошей спричинить
розбалансованість ринків, зростання цін та високу інфляцію. У цьому
Кейнс убачав слабкість грошей як економічного регулятора та недостатню
ефективність монетарної політики в стабілізації економіки.
Ці висновки дали Кейнсу підстави звернутися до фіскально-бюджетної
політики як надійнішого та ефективнішого способу економічного
регулювання. Він вважав, що з допомогою регулювання податків та
дефіцитного бюджетного фінансування суспільних потреб можна більш
оперативно і дійово впливати на платоспроможний попит, ніж через
монетарну політику.
Проте слід зауважити, що надто вільне дефіцитне фінансування з
державного бюджету призводить до такого ж самого надмірного зростання
попиту та руйнівної інфляції, як і тривале проведення монетарної
політики “дешевих грошей”. Тому проблема полягає не у виборі шляху
“накачування” платоспроможного попиту – монетарного чи
фіскально-бюджетного, а у визнанні ефективного попиту вирішальною ланкою
відтворювального процесу і в абсолютизації його ролі в цьому процесі.
Реалізація такого підходу протягом тривалого часу неминуче призведе до
інфляції незалежно від обраного шляху “накачування” ефективного попиту,
що згодом проявилось в реальній дійсності країн, що управляли своєю
економікою згідно з рекомендаціями Дж. М. Кейнса.
Економічна теорія Кейнса глибоко вплинула на всю економічну думку
Заходу. Вона була домінуючою протягом кількох десятиліть, її
рекомендації широко застосовувалися в економічних програмах урядів
більшості західних країн. Це пояснюється тим, що кейнсіанська доктрина
з’явилася у розпалі великої економічної депресії 1929-1933 pp., коли
традиційна монетарна політика була паралізована і виявилася неспроможною
вивести економіку з глибокої кризи. Рекомендації ж Кейнса давали
можливість активно впливати передусім на зайнятість і обсяги виробництва
як “найвужчі” місця економічного розвитку, вказуючи шлях виходу з кризи.
Коли період “великої депресії” минув (значною мірою завдяки
кейнсіанській політиці “дешевих грошей”), погляди економістів і
політиків все частіше стали звертатися до її інфляційної складової. І в
міру зростання інфляції падала довіра до кейнсіанських рецептів. Дедалі
більше дослідників звертали увагу на те, що концепції Кейнса не
пристосовані для аналізу господарських ситуацій, що характеризуються
стійким підвищенням загального рівня цін. Це призвело до критики
кейнсіанства наприкінці 60-х – на початку 70-х років і до швидкого
розчарування у цьому вченні. На перший план висунулася проблема інфляції
і ролі в ній грошових чинників. Ця сфера аналізу завжди була традиційною
вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася
репутація “проінфляційної доктрини”, що ігнорує цінову динаміку і
приносить купівельну спроможність грошей у жертву завданням забезпечення
високих темпів економічного зростання.
Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів
посилило вплив прихильників неокласичної теорії грошей, які істотно
обновили традиційну кількісну теорію, надавши їй вигляду сучасного
монетаризму.
Список використаної літератури
Історія економічних вчень. Підручник / За ред. Корнійчук Л.Я. – К.,
2000.
Кейнс Д. Общая теория занятости, процента и денег. — М., 1996.
Осадчая И. Современное кейнсианство. — М., 1991.
Гальчинський А. – К.,1998.
PAGE
PAGE 17
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
