.

Усне ділове спілкування: публічний виступ, телефонна розмова, візитна картка (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
5802 12451
Скачать документ

Реферат з діловодства

Усне ділове спілкування: публічний виступ, телефонна розмова, візитна
картка

П Л А Н

1. Публічний виступ

2. Телефонна розмова

3. Візитна картка

1. Публічний виступ

Доповідь — одна з найпоширеніших форм публічних виступів. Вона порушує
нові проблеми, що ще потребують вирішення, має характер гострої
злободенності. Доповідь є дуже важливим елементом системи зв’язків із
громадськістю (приміром, повідомлення своєї точки зору на проблему,
наукової та громадянської позиції тощо). Розрізняються політичні,
звітні, ділові та наукові доповіді.

1. Представлення доповідача

Представлення доповідача передбачає надання стислої інформації про
нього: його прізвище, ім’я та посада. Не потрібно викладати зміст його
повідомлення, адже це його власне завдання, але голова зібрання може
пояснити, чому саме цю людину запрошено виступити. Якщо вже з моменту
представлення доповідач прагне справити враження, він має дати якомога
більше інформації про себе тому, хто його представлятиме.

2. Попередня інформація для доповідача

Доповідач повинен знати заздалегідь:

тему засідання, конференції, круглого столу, зустрічі тощо;

склад аудиторій

хто ще виступатиме на зібранні;

де й коли відбудеться засідання, конференція, круглий стіл, зустріч
тощо.

3. Доповідь

Проголошення доповіді вимагає серйозної підготовки. Перший крок у
підготовці — накреслити мету та завдання виступу, визначити коло питань,
що їх він має охопити. Насамперед, заздалегідь слід сформулювати предмет
та тему останнього (можливо, все це вже було визначено організаторами
зібрання). Другий крок — добір допоміжної інформації. Остання ж може
бути отримана з двох джерел 1) теоретичні джерела — це можуть бути
статті в періодичних виданнях, книги та окремі публікації, що стосуються
теми, енциклопедичні, термінологічні та галузеві словники; 2) усні
розмови з обізнаними з проблемою людьми. Висвітлювані питання мають
ґрунтуватися на найновіших дослідженнях та наукових публікаціях (якщо це
науковий виступ), на останніх виступах у пресі, на радіо та телебаченні,
як прихильників, так і опонентів (якщо це політичний виступ), на аналізі
та посиланнях на протоколи попередніх засідань (якщо це громадські
збори). Добираючи інформацію, необхідно пам’ятати, що повідомлення буде
теоретично обґрунтованим та актуальним лише за умови наявності
промовистих прикладів.

Завершивши підготовку, слід організувати інформацію в певні категорії,
надати їй чіткості, визначити та сформулювати власне бачення проблеми.
Доповідь слід будувати, дотримуючись таких вимог: теоретична
обґрунтованість, опора на фактичний матеріал, наведення переконливих
прикладів, власне бачення проблеми.

Наступний крок — написання плану доповіді на папері, що містить:

вступ,

основний текст (серцевина доповіді),

висновки.

Вступ

Початок доповіді є визначальним і повинен чітко й переконливо відбивати
причину та мету виступу, розкривати суть конкретної справи, містити
докази. Першочерговим завданням доповідача на цьому етапі є привернути й
утримати увагу аудиторії. Для того, аби не дозволити думкам слухачів
розпорошитися, вже після перших речень доповіді необхідно висловлюватися
чітко, логічно та змістовно, уникаючи зайвого. Відповідно, речення мають
бути короткими й стосуватися виключно суті питання, варто інтонаційно
виділяти найважливіші місця висловлювання і виражати своє ставлення до
предмета мовлення.

Практичні поради доповідачеві:

подякуйте тому, хто представив вас аудиторії (наприклад, голові);

чітко назвіть тему вашої доповіді та проблему, що їй присвячена остання;

стисло поясніть, у який спосіб ви аналізуватимете проблему, на що,
насамперед, звернете увагу. Обмежте кількість аналізованих у доповіді
питань. Зазначте, яку візуальну допомогу ви задієте (відеофільми,
графіки, діаграми, таблиці та інші ілюстративні матеріали).

Основний текст

В основній частині викладається суть проблеми, наводяться докази,
пояснення, міркування, дотримуючись попередньо визначеної структури
доповіді. Слід пояснювати кожен аспект проблеми, добираючи переконливі
цифри, факти, цитати (проте кількість подібних прикладів не має бути
надто великою — нагромадження ілюстративного матеріалу не повинно
поглинати змісту доповіді). Варто подбати про зв’язки між частинами,
поєднавши їх в єдину струнку систему викладу; усі питання мають
висвітлюватися збалансовано (при цьому не обов’язково кожному з них
приділяти однакову кількість часу). Постійно й уважно потрібно стежити
за відповідністю між словом і тим, що воно позначає.

Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях тексту потрібні своєрідні
«ліричні» відступи, адже суцільний текст погано сприймається. Приміром,
у політичних доповідях доцільно розповісти анекдот чи якусь кумедну
історію. Анекдот — випробуваний І перевірений спосіб утримати увагу.
Останній дає можливість дещо розрядити напруження, а слухачам —
перепочити. При цьому не слід забувати, що подібні відступи обов’язково
мають бути короткими і, певна річ, мають ілюструвати повідомлення.
Одного анекдоту цілком достатньо, розповідаючи більше, промовець ризикує
зробити зміст доповіді фрагментарним.

Висновки

Підсумуйте все сказане.

Висновки певним чином мають узгоджуватися із вступом і не випадати з
загального стилю викладу.

У тому разі, якщо, готуючись до виступу, доповідач вирішить записати
доповідь на папері, йому слід врахувати, що розмовна мова значною мірою
відрізняється від писемної. Тому не варто говорити так, як пишемо,
навпаки, потрібно писати так, як говоримо, адже розмовна мова менш
формалізована, менш структурована, вільніша, сприймається легше (для
порівняння зверніть увагу на мову оглядача новин на ТБ). При цьому не
можна нехтувати дотриманням загальноприйнятих літературних норм у
користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними й стилістичними
засобами мови, адже важливою умовою успіху є бездоганна грамотність.
Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим,
синтаксично різноманітним.

Варто записати промову на касету й прослухати, оцінюючи її критично.
Виступаючи, можна користуватися нотатками. Зважаючи на це, було б
доречно записати найважливіші речення, щоб під час виступу відтворити їх
дослівно. Останнє може бути особливо корисним у процесі виголошення
завершальної частини доповіді.

4. Страх перед аудиторією

Страх перед аудиторією — явище досить поширене серед промовців. Він
дається взнаки по-різному: може тремтіти голос, мов під час першого
освідчення у коханні, може вкриватися червоними плямами обличчя, ніби
доповідач щойно вчинив щось ганебне, може супроводжуватися повільним
блокуванням будь-яких проявів волі. Ці ознаки—справжня напасть для
доповідача. Найгірше ж те, що вони лише посилюють страх і доповідач
зазвичай думає вже не про логічний виклад думок, а про якомога швидше
завершення цієї екзекуції. Він усвідомлює, що прояви страху є очевидними
для слухачів і, як наслідок, поспішає, ще більше плутається, що часом
призводить до завчасного завершення виступу.

Страх перед аудиторією відрізняється від емоційного напруження, що може
виникати під час публічних виступів; останнє є навіть необхідним —
ненатягнутий лук не може випустити стрілу. Емоційно врівноважений
доповідач значно «небезпечніший» у своїй нудній промові, аніж той, у
чиєму настрої присутня здорова доза нервового збудження.

Хоча боротьба зі страхом і є досить складною, все ж можна дати кілька
порад.

По-перше, потрібно гарно підготуватися; найкраще записати усю доповідь
на папері, виклавши її розмовною мовою, а потім прочитати уголос. З
часом текст виступу можна прочитати ще раз — перед дзеркалом (варто
зробити це двічі або тричі).

По-друге, слід уявити себе на місці слухача, оцінити свій виступ
критично. Чи хотілося б вам спостерігати за тим, як доповідач не може
уникнути поразки? Ви — звичайна людина, як і решта, котрі прийшли на
зустріч, щоб почути щось нове, цікаве, а не для того, щоб марнувати час.

По-третє, переконайтеся, що в разі потреби ви зможете швидко
зорієнтуватися, зазирнувши у записи. Нотатки варто зручно розмістити,
щоб ними одразу можна було скористатися.

По-четверте, варто шукати підтримки в аудиторії. Завжди є люди, котрі
усміхнуться, кивнуть чи якось інакше схвально відреагують на ваш виступ.

Отже, щоб позбутися нерішучості, несміливості, використовуйте кожну
нагоду, щоб потренуватися в мовленні.

5. Зв’язок з аудиторією

Подумки варто постійно спілкуватися з аудиторією. Доброзичливість,
відвертість, продемонстровані доповідачем, спрацьовують найефективніше
лише в тому разі, якщо вони ґрунтуються на щирому непідробному інтересі.
Доповідач випромінюватиме довіру, якщо сам віритиме в себе, не
применшуватиме своїх можливостей, але й не перебільшуватиме їх,
залишатиметься діловитим, не ображаючи при цьому інших. У жодному разі
не можна зверхньо ставитись до слухачів та співдоповідачів, адже подібна
поведінка викликає антипатію та неповагу.

Процес спілкування не вичерпується усним повідомленням, важливу роль при
цьому відіграють невербальні засоби інформування. Важливе значення для
утримання уваги аудиторії має зоровий контакт. Варто дивитися
безпосередньо в очі слухачам, використовуючи питання типу: «Ви
розумієте…», «Ви також помітили, що.,», «Як Ви знаєте..». Це
подобається людям, оскільки свідчить про те, що промовець бачить їх.

6. Жести

Дійовими є також жести, які являють собою вияв людських думок, емоцій. У
поєднанні зі словами вони стають надзвичайно промовистими: жести
посилюють емоційне звучання сказаного. Щоб оволодіти бодай азами
жестикулювання, потрібне тривале тренування, розуміння ролі кожного
жесту. Частота жестикуляції залежить передусім від культури поведінки
людини.

Практичні поради:

жести мають бути мимовільними. Застосовуйте жест, відчуваючи
необхідність у ньому;

жестикуляція не повинна бути безперервною. Не жестикулюйте руками
протягом усієї доповіді;

керуйте жестами — жест не повинен відставати від слова;

урізноманітнюйте жестикуляцію. Не користуйтеся одним і тим самим жестом
у всіх випадках, коли потрібно надати словам виразності;

жести мають відповідати своєму призначенню.

7. Використання голосу

Невербальна комунікація супроводжується словами з певною інтонацією,
тоном. Голос, тон, виклад, уся сукупність виразових засобів і прийомів
повинні свідчити про істинність думки й почуття промовця. Темп мовлення
також має практичне значення.

Практичні поради:

Постійно тренуйте свій голос; найзручніший спосіб для цього — читання
вголос; контролюйте правильність вимови.

Пристосуйте свій голос до тієї обстановки, де відбувається спілкування.

Не говоріть надто голосно — це справляє враження агресивності.

Хто говорить надто тихо, справляє враження людини, яка погано володіє
тим матеріалом, про який говорить, або ж не впевнена в собі.

Голос підвищуйте тоді, коли ставите запитання, виявляєте радість чи
здивування.

Голос понижуйте тоді, коли хочете когось переконати або відповісти на
запитання.

Отже, щоб не виникало непорозумінь під час спілкування, слід узгоджувати
несловесні засоби із словесними, адже дослідження свідчать, що
невербальні сигнали справляють вплив утричі більший, ніж слова.

2. Телефонна розмова

У наш час телефон — не лише один із найефективніших засобів зв’язку, а й
спосіб налагодження офіційних ділових контактів між установами, спосіб
підтримання приватних стосунків між людьми. По телефону здійснюються
переговори, домовляються про важливі ділові зустрічі, вирішують численні
оперативні питання, що виникають у ході управлінської діяльності,
надають консультації, звертаються із проханнями, запрошеннями,
висловлюють подяки, вибачення.

Телефонна розмова — один із різновидів усного мовлення, що
характеризується специфічними ознаками, зумовленими екстрамовними
причинами:

співрозмовники не бачать один одного й не можуть скористатися
невербальними засобами спілкування, тобто передати інформацію за
допомогою міміки, жестів, відповідного виразу обличчя, сигналів очима
тощо (відсутність візуального контакту між співрозмовниками);

обмеженість у часі (телефонна бесіда не може бути надто тривалою);

наявність технічних перешкод (втручання сторонніх абонентів, погана
чутність).

Отже, якщо ви людина ділова й цілеспрямована, передбачлива, якщо ви
турбуєтеся про власний авторитет, а також престиж своєї фірми і звикли
враховувати все до найменших дрібниць, то вироблення певних принципів
поведінки у телефонному спілкуванні є просто необхідним і незамінним.

Фахівці з проблем усного ділового спілкування пропонують дотримуватися
таких правил ведення телефонної розмови.

Якщо телефонуєте ви:

насамперед привітайтеся, назвіть організацію, яку ви представляєте, а
також своє прізвище, ім’я та по батькові. Зазвичай перші слова
телефонної розмови сприймаються погано, а тому називайте своє прізвище
та ім’я останнім — принаймні це буде почуто;

якщо телефонуєте в установу чи незнайомій людині, слід запитати
прізвище, ім’я та по батькові свого співрозмовника. Можете також
повідомити, з ким саме ви хотіли б поговорити;

якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спочатку, чи є у вашого
співрозмовника достатньо часу для бесіди;

попередньо напишіть перелік питань, котрі необхідно з’ясувати, і
тримайте цей перелік перед очима упродовж усієї бесіди:

не закінчуйте розмову першим: завжди закінчує розмову той, хто
телефонує. Завершуючи розмову, неодмінно попрощайтеся, нетактовно класти
слухавку, не дочекавшись останніх слів вашого співрозмовника;

у разі досягнення важливих домовленостей згодом надішліть підтвердження
листом або факсовим повідомленням.

Якщо телефонують вам:

спробуйте якомога швидше зняти трубку й назвіть організацію, яку ви
представляєте;

у разі потреби занотуйте ім’я, прізвище та контактний телефон
співрозмовника;

розмовляйте тактовно, ввічливо: демонструйте розуміння сутності проблем
того, хто телефонує;

не кладіть несподівано трубку, навіть якщо розмова є нецікавою, нудною
та надто тривалою для вас.

Не варто телефонувати в особистих справах зі службового телефону, а в
службових справах недоречно телефонувати додому тій особі, котра має їх
виконати (розв’язати). У разі, якщо вам телефонують на роботу в
особистих справах, відповідайте, що ви неодмінно зателефонуєте після
роботи.

І насамкінець, не зловживайте займенником я, адже ваша розмова — діалог,
а не монолог.

3. Візитна картка

Візитна картка — це картка для вручення під час знайомства чи візиту.

Візитна картка друкується не на дуже цупкому картоні розміром 5 х 10 см,
при цьому жінки (як дружини, а не як офіційні особи) повинні мати
візитки розміром 4×8 см. Вищі посадові особи інколи мають візитні картки
розміром 5×10 см.

Візитна картка здебільшого містить такі реквізити:

Назву установи, організації.

Ім’я та прізвище (у нашій практиці — прізвище, ім’я, по батькові)
власника картки.

Посаду.

Адресу установи, організації.

Номери телефонів, факсу.

На візитній картці офіційної особи, дипломатичного працівника друкуються
лише ім’я, прізвище та посада її власника.

Світова практика має досвід використання різних видів візитних карток,
що різняться функціональним призначенням. Найбільш поширені такі з них:

1. Візитна картка фірми, установи чи організації. Містить повну назву
організації, адресу, телефон, факс. Використовується із представницькою
метою і для привітання від імені фірми.

2. Стандартна картка. Зазвичай використовується під час знайомства, що
передбачає подальші стосунки. Вона містить назву установи, прізвище,
ім’я, по батькові (друкуються великими літерами), посаду, службову
адресу, телефон (інколи й домашній).

3. Картка, що використовується із спеціальною та представницькою метою.
Картка містить прізвище, ім’я, по батькові; посаду, назву організації,
але немає адреси й телефону. Таку візитну картку вручають тоді, коли
хочуть уникнути майбутніх контактів, її можна використовувати й під час
надсилання сувеніру добре знайомій людині, яка знає ваші координати.

Якщо вам вручають таку картку, пам’ятайте: треба дотримуватися правил
ґречності й не просити написати номер телефону.

4. Картка для неофіційних намірів містить лише прізвище, ім’я, по
батькові та місце проживання. Таку картку зазвичай вручають дамам.

5. Сімейна (спільна) візитна картка, що містить прізвище, ім’я, по
батькові кожного з членів подружжя. Ці картки можуть містити номер
телефону, а також бути без нього.

Візитними картками обмінюються зразу після того, як особи були
представлені один одному. Вручається візитна картка так, щоб новий
знайомий міг прочитати текст.

Використання візитних карток

Візитними картками не тільки обмінюються, але й надсилають їх після
ділового візиту або як супровід до подарунків, книг тощо. Розрізняють
такі способи їх використання:

1. Для привітання. З цією метою в лівому нижньому кутку необхідно
зробити напис чорнилом або простим олівцем:

Р. F. (pour feter — щоб поздоровити);

Р. F. N. А. (pour feter lе Nouvel Аn — новорічні вітання).

Якщо ви отримали таке вітання, обов’язково треба надіслати привітання у
відповідь. На візитній картці пишуть:

Р. R. F. N. А. (роur remercier et pour feter lе Nouvel Аn — дякую за
вітання з Новим роком).

2. Для висловлення співчуття на візитній картці робиться напис:

Р. С. (роur condoleavaes — для співчуття).

3. Для висловлення вдячності На знак вдячності за певні послуги упродовж
24 годин надсилається візитна картка з написом:

Р. R. (роur remercier — щоб подякувати).

4. Для запрошення на прийом. З цією метою вгорі на візитній картці
пишеться ім’я і прізвище того, кого запрошують, а внизу вказується вид
прийому (сніданок, вечеря тощо), місце, дата і час його. Можна
скористатися також запрошенням, до якого прикріпити свою візитну картку.

5. Для повідомлення про від’їзд із країни на візитній карті робиться
напис:

Р. Р. С. (роur prendre conde — щоб попрощатися).

6. Для повідомлення про зміну адреси. Разом із старою візитною карткою
надсилається нова, що містить нові реквізити.

Візитні картки ніколи не підписуються і на них не ставиться дата.

Якщо візитна картка надсилається поштою або з кур’єром, то її вкладають
у конверт, на якому друкують або пишуть ім’я, прізвище та посаду
адресата.

Правий верхній кут візитної картки, яку завозять адресату особисто,
загинають, що засвідчує особливу повагу до особи. Таку картку у жодному
разі не можна передавати кур’єром або надсилати поштою — це грубе
порушення етикету.

Упродовж 24 годин треба відповісти на отримані чи завезені візитні
картки. Після знайомства першим залишає свою візитну картку той, чия
посада нижча, за рівних умов — за віком молодший.

Літературні джерела

  1.  Гладіліна Г. Г., Сеніна В. К. Питання мовленнєвої культури та
стилістики. К., 1997.

  2.  Головащук С. І. Словник-довідник з правопису. К., 1979.

  3.  Гриднєва Л. М. Граматика ділової людини. Норма. Типологія помилок:
Навч. посібник. К., 1998.

  4.  Гринчишин Д, Г., Сербенська О. А. Словник паронімів української
мови. К., 1986.

  5.  Діденко А. Н. Сучасне діловодство: Навч. посібник. 2-ге вид.,
перероб. і доп. К., 2000.

  6.  Ділова українська мова: Навч. посібник / За ред. О. Д. Горбула.
К., 2000.

  7.  Діловодство й архівна справа: Терміни та визначення. Видання
офіційне. К., 1994.

  8.  Караванський С. Російсько-український словник складної лексики:
Словники XXI століття. К., 1998.

  9.  Коваль А. Л. Слово про слово. К., 1986. Коваль А. П. Ділове
спілкування. К., 1992.

  10.  Короткий тлумачний словник української мови / За ред. Д. Г.
Гринчишина. К., 1988.

  11.  Кочан І. М., Токарська А. С. Культура рідної мови: Збірник вправ
і завдань. Львів, 1996.

  12.  Культура української мови: Довідник / За ред. В. М.
Русанівського. К., 1990.

  13.  Орфографічний словник української мови. К., 1999.

  14.  Паламар Л. М., Кацавець Г. М. Мова ділових паперів: Практ.
посібник. 4-те вид. К., 2000.

  15.  Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. К., 1985.
Словник синонімів української мови: У 2 т. К., 1999.

  16.  Словник труднощів української мови / За ред. С. Я. Єрмоленко. К.,
1989.

  17.  Словник української мови. К., 1971 — 1980. Т. 1—11. Українська
мова: Енциклопедія. К., 2000.

  18.  Українська мова як державна в Україні: Зб. матеріалів. К., 1999.
Український правопис. 4-те вид., випр. й доп. К., 1993.

  19.  Універсальний довідник-практикум з ділових паперів / С.П. Бибик,
І.Л. Михно, Л.О. Пустовіт, Г.М. Сюта. К., 1997. (Б-ка держ. службовця.
Держ. мова і діловодство).

  20.  Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Підручник. – К.:
Література ЛТД, 2003. – 480 с.

  21.  Шкуратяна Н. Г., Шевчук С. В. Сучасна українська літературна
мова. К., 2000.

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020