.

Особливості ринкового реформування економіки України (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
9 12835
Скачать документ

Курсова робота з економічної теорії

Тема: „Особливості ринкового реформування економіки України”

Вступ…………………………………………………………
……………………………………………..3

Структурна перебудова і розвиток ринкових
відносин………………….6

Поняття ринку, умови його формування і розвитку ……………….10

Засоби функціонування ринкової економіки
…………………………..16

Особливості становлення ринкових відносин в Україні…………..17

Моделі і шляхи переходу до ринку і спроби реалізації в Україні….20

Реалізація функцій ринку в Україні
…………………………………………26

Інвестиційна політика в структуроутворенні
………………………….29

Держава у перехідній економіці
……………………………………………………35

Висновок
………………………………………………………………
…………………………………42

Список використаної літератури
…………………………………………………………..46

Вступ

Ринкова модель господарювання в Україні становить таку суспільну норму
організацій виробництва, за якої усі питання вирішуються на основі
вільної взаємодії споживачів і виробників на ринку. У ринковому
господарстві постійно відбуваються процеси пристосування, які сприяють
встановленню правильного співвідношення попиту, пропозиції, прогресивним
структурним зрушенням, підвищенню якості і конкурентоспроможності
продукції, збалансуванню матеріально – фінансових пропорцій. Ринкова
модель господарювання дозволяє без примусу спрямовувати ресурси туди, де
вони необхідні, і перерозподіляти їх у разі зміни попиту. В ринковій
системі ці процеси забезпечуються пріоритетом економічних методів
управління, рівноправним існуванням різних форм власності, домінуванням
споживача над виробником, децентралізацією управління, конкуренцією.

Та зворотнім боком економічної свободи у ринковій економіці, своєрідною
платою за неї є економічна відповідальність і ризик. Кожен, хто
користується економічною свободою, розплачується за негативні наслідки
невірно прийнятих рішень і дій своїй майном, коштами, втраченими
можливостями отримати прибуток і збагатитись. Тут вже держава не
відповідає за підприємництво особи, тому у самостійній діяльності треба
бути дуже обачним і прогнозуючим, щоб уникнути серйозних проблем. Другий
вагомий аспект ринкової економіки – це конкуренція. Економічна свобода є
передумовою конкуренції, змагань за можливість швидше і вигідніше
реалізувати свій товар або послугу.

Конкуренція є значним чинником, якщо:

існує така кількість покупців і продавців, що жоден з них не може
істотно вплинути на ціну, тобто, стати монополістом;

кожний продавець і покупець може вільно ввійти в певну галузь і так само
вийти з неї – не існує юридичної або організаційної перешкоди для
надходження ресурсів з галузі в галузь.

У плановій економіці питання конкуренції вирішується знову таки через
план: держава диктує усім суб’єктам розмір цін на товари та послуги, і
тому за таких умов подібні змагання неможливі. Єдиним осередком
конкуренції у плановому кругообігу є « чорний ринок », де на відносному
рівні існують процеси економічної свободи та вільного вибору. Саме тут,
на невизнаному державою ринку, приховане виробництво стало логічним
наслідком незацікавленості виробників у інтенсивній і продуктивній праці
на офіційних засадах. Це єдине місце, де споживачі отримують при
відсутності дефіциту необхідні товари та послуги.

Конкуренція виконує роль такого механізму, який дає змогу раціонально
розподіляти ресурси між окремими галузями та виробництвами і швидко
орієнтувати виробництво на задоволення потреб споживачів.

Принцип третій – автоматизм регулювання. Ринкова економіка є системою
надзвичайно важких зв’язків. Кожен суб’єкт економіки користується
власним інтересом, приймає власні рішення, що врівноважуються й
узгоджуються автоматично. Таке врівноваження та узгодження відбувається
завдяки конкуренції та вільному ціноутворенню. Ринкові ціни коливаються.
Їх збільшення або зменшення надає виробникам та споживачам
найнеобхіднішу інформацію: виробництво яких товарів та послуг збільшити,
яких – зменшити; які ресурси використати, а які – ні; як розподілити
бюджет домогосподарств на різні споживчі витрати; від чого потрібно
відмовитись, а що можна спожити в більшій кількості. Ті, хто керуються
інформацією, що її надають ціни, і вчасно переорієнтовуються, дістають
певні вигоди, інші втрачають майно, капітал і прибутки, банкротують.

Ринкова економіка, без сумніву, має великі переваги. По – перше, в тому,
що усі економічні явища та процеси відбуваються на основі свободи
вибору, вільної конкуренції та ціноутворення. По – друге, кожен суб’єкт,
кожна особа, що приймає участь у плинності процесів ринку, зацікавлений
в процесі виробництва, реалізації, обміні, розподілі та споживанні
товару або послуги з метою отримання найвищого бажаного ефекту.

Звичайно, у економіки є свої недоліки:

– ринок погано реагує на деякі загальнонаціональні і загальнодержавні
потреби, наприклад, в освіті, культурі, у фундаментальних дослідженнях,
збереженні навколишнього середовища. Ці сфери діяльності не забезпечують
приватному бізнесу прибутків, які б відповідали значенню цих сфер у
житті суспільства;

– механізм ринкової конкуренції може спричиняти явища масових
банкрутств, безробіття, соціального розшарування суспільства;

– конкуренція, цей рушійний механізм ринкової економіки, що забезпечує
її головні переваги, має тенденцію до затухання. Конкуренції діють такі
процеси, як злиття фірм, мета яких – посісти монопольне становище на
ринку, як укрупнення підприємств під впливом технологічного процесу.

Проте існують економічні теорії, адміністративні, правові заходи, що
дають змогу певним чином обмежити ці недоліки.

1.Структурна перебудова і розвиток ринкових відносин

Одним з найважливіших факторів утвердження реального суверенітету
України є проведення зовнішньоекономічної політики, яка забезпечувала б
інтеграцію національної економіки до світової, надійно захищала
український ринок, сприяла здійсненню ефективної структурної перебудови
і розвитку ринкових відносин.

Економічна інтеграція є об’єктивним процесом розвитку стійких
взаємозв’язків і розподілу праці між національними господарствами, Їх
пристосування одне до одного з метою найбільш ефективного використання
своїх ресурсів. Необхідність економічної інтеграції як для України, так
і інших держав обумовлена об’єктивними потребами економічного зростання
та інтернаціоналізації господарської діяльності. Україна належить до тих
держав, чий економічний розвиток тривалий час базувався на використанні
внутрішніх ресурсів.

Нині економіка України характеризується низьким ступенем участі в
міжнародному поділі праці. Зовнішня торгівля перебуває у скрутному
становищі. Ще більше занепокоєння викликає нераціональна товарна
структура зовнішньої торгівлі країни.

Серйозною перешкодою на шляху розвитку зовнішньоекономічних зв’язків
країни є величезний розмір зовнішнього боргу.

В той час, як інформаційно-технологічна революція корінним чином змінює
структуру світового виробництва і міжнародного обміну, посилює
взаємозалежність держав, наша країна виявилась осторонь світових потоків
капіталів, науково-технічних знань, міжнародної кооперації.

Ситуація, що склалась, значною мірою відбиває загальний кризовий стан
економіки України. Зокрема вона є результатом слабкої експортної бази
країни. Продукція більшості галузей народного господарства є
неконкурентноспроможною на світовому ринку. Участь України в
міжнародному поділі праці гальмується недостатньо розвиненою
інфраструктурою зовнішньоекономічної діяльності, оскільки раніше вона
була пристосована до умов державної монополії.

Сучасний етап світового розвитку характеризується збільшенням масштабів
господарської діяльності, поглибленням інтеграційних процесів і
міжнародного поділу праці, посиленням економічної взаємодії і
взаємозв(язку між країнами.

Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі
Ще жодна країна не спромоглася створити ефективну національну
економіку, ізолювавши себе від світової економічної системи.

Україна, як й інші постсоціалістичні країни, довгі роки мала жорсткі
обмеження на зовнішню економічну діяльність. Саме тому, ще й сьогодні її
економіка характеризується низьким рівнем економічного зростання. Більше
того, в Україні низький обсяг експорту, який поєднується з його вкрай
незадовільною структурою. Україна, що впродовж десятиріч перебувала в
ізоляції від світових ринків, сьогодні експортує лише три основні
категорії товарів: сировину, продукцію металургії, цукор. Машини,
устаткування та інші механізми (враховуючи воєнний експорт) становлять
лише 14,1 % експортного обороту. Такий стан робить розвиток українського
експорту повністю залежним від коливань кон’юнктури на зовнішньому
ринку, а структура українського зовнішньоторговельного обміну все більш
набуває рис, притаманним слаборозвинутим в економічному розумінні,
країнам.

Існуюча модель входження України до світового господарства, основою якої
є обмін сировини і товарів традиційного експорту на товари переважно
споживацького призначення, створює перепони прогресивним структурним
перетворенням української економіки.

Ситуацію погіршує також вплив світовою ринку на внутрішнє ціноутворення.
Цьому сприяли, як “шокова” відміна контролю за цінами у країні і
введення конвертованості національної валюти, так і наближення
внутрішніх цін до світових”. Світові ціни стали орієнтиром для
вітчизняних експортноорієнтованих галузей, почався перехід і до похідних
від світових цін на внутрішньоукраїнській торгівлі імпортними і
імпортнозамінними товарами. Результатом цього стало те, що внутрішні
ціни на основні українські товари перебільшили світові (в перерахунку за
поточним курсом гривні). Така переорієнтація на світові ціни без
структурних перетворень, впровадження новітніх технологій і наявності
розвинутої ринкової структури, призвели до неконкурентоспроможності за
ціновими параметрами цілої низки продукції вітчизняного виробництва.

Як свідчить світовий досвід, внутрішні і світові ціни на продукцію в
різних країнах відрізняються. Саме така різниця є об’єктивною основою
міжнародного поділу праці і участі країни в цьому процесі. Внутрішні
ціни відбивають суспільне необхідні витрати праці, ідо складаються в
кожній окремій країні через особливості її соціально-економічного
розвитку і специфіку зовнішньоекономічних зв’язків.

Фактором, що гальмує процес вдосконалення структури
українського зовнішньоторговельної о обміну, є нестабільність валютного
курсу. Із введенням єдиного ринкового курсу почалося підвищення його
відносної вартості щодо долару.

Наслідком цього процесу, як правило, є зниження ефективності експорту і
підвищення ефективності імпорту, що призводить доскорочення першого і
збільшення другого.

Однак класичні наслідки ревальвації в Україні проявляються не повною
мірою, що зумовлено специфікою фінансової ситуації в країні. Зростання
неплатежів, бартеризація обміну, розповсюдження грошових сурогатів
роблять експорт більш привабливим, ніж поставки на внутрішній ринок: при
експорті гарантована оплата відвантаженої продукції реальними грошима.
Обмеженість внутрішнього платоспроможного попиту перешкоджає збільшенню
імпорту.

Разом з тим, експорт все більшої кількості вітчизняних товарів стає
збитковим, а імпорт -все більш прибутковим. Таким чином, укріплення
гривні обертається придушенням вітчизняного виробника, перш за все в
експортноорієнтованому та імпортнозамінному секторах.

Отже, лібералізовані зовнішньоекономічні зв(язки, амортизуючи
незбалансованість попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, не завдали
кардинального впливу на вітчизняне виробництво, перш за все на його
структуру, посилили труднощі і породили нові проблеми. Очевидним є те,
що досягнутий ступінь зовнішньої відкритості української економіки не
враховує реальних можливостей країни. “Шокова” лібералізація
зовнішньоекономічної діяльності, підпорядкована вирішенню окремих
поточних завдань, призвела до того, що у системі зовнішньоекономічного
регулювання утворилася низка слабких ланок, які суттєво знизили
керованість економічними зв’язками з боку держави.

Надавши простір для дії ринкових сил і механізмів у сфері господарчої
взаємодії із зовнішнім світом, держава намагалась здійснювати регулюючі
і контрольні функції у сфері зовнішньоекономічної діяльності шляхом
використання прийнятих у світовій практиці інструментів. Маючи
можливість використовувати у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності
практично весь спектр загальноприйнятних засобів і методів, державні
органи освоїли і відносно ефективно застосовують лише деякі з них:
імпортний тариф, податки на імпорт (ПДВ і акцизи), ліцензування ввозу і
вивозу специфічних товарів, валютний курс гривні, контроль за
надходженням експортної виручки, режим функціонування в Україні
іноземного капіталу і засоби економічної дипломатії.

В той же час, недостатньо використовувались прийняті в зарубіжній
практиці інструменти протекціоністського захисту національного
виробництва і внутрішнього ринку. З досвіду країн ринкової економіки
добре відомо, що за умов депресії і Швидкого зростання конкуруючого
імпорту, у зовнішньоекономічній політиці відбувається зсув у бік
протекціонізму. Більше того, в кризових ситуаціях істотно зростає роль
держави, а для регулювання зовнішньоекономічних операцій
використовуються в першу чергу нетарифні, адміністративні методи, котрі
мають найбільший ефект. Результатом цього, за оцінками багатьох
спеціалістів, наша країна вийшла на більш високий рівень лібералізації
зовнішньоекономічної діяльності і відкрила вітчизняний ринок для
іноземної конкуренції більше, ніж це було зроблено в інших країнах
сбіту. Це підсилює труднощі господарювання, які переживає наша країна,
шкодить економічній безпеці держави, а також послаблює міжнародні
позиції України, позбавляючи її можливості адекватної реакції на
дискримінаційні заходи зарубіжних партнерів.

Таким чином курс на лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності і
відкриття вітчизняної економіки відповідає загальним принципам і
напрямкам ринкових перетворень. Однак, помилки і недоліки в ході
проведення політики лібералізації і формування державної системи
зовнішньоекономічного регулювання (в першу чергу, в галузі недостатнього
використання захисних заходів і державної підтримки промислового
експорту) визначили низку серйозних труднощів і деформацій у самому
процесі зовнішньоекономічного розвитку країни.

В процесі трансформації економіки України особливе значення має той
аспект державної політики, який передбачає розробку ефективного
механізму використання внутрішнього потенціалу країни з урахуванням
зовнішньо-економічних факторів стабілізації

1.1.Поняття ринку, умови його формування і розвитку

Мабуть, найпопулярнішим словом сьогодні в нашому суспільстві як на
побутовому рівні, так і в наукових працях, публіцистиці є слово “ринок”.
Зумовлено це переходом України в нову систему координат, якою для нас є
ринкова економіка. Які ж причини її виникнення, умови, в яких вона
відтворюється, функції, які виконує в суспільстві? Для того щоб
відповісти на ці запитання, слід з’ясувати, що являє собою ринок.

З давніх часів ринок визначали як місце (ринкова площа), де здійснюється
купівля або продаж товарів. Ось чому у багатьох слово “ринок”
асоціюється з базаром – місцем обміну вироблених благ. Це вірно лише
частково. Ринок – поняття більш широке і містке. Це і магазини,
універмаги, універсами, різні палатки, де купуються продукти харчування,
одяг, взуття, товари щоденного вжитку. Є ринки, на яких продаються і
купуються цінні папери (акції, облігації), – фондові біржі. На товарних
біржах, де пропонуються товари (зерно, цукор, цемент) за стандартними
якісними показниками, покупці та продавці вступають у конкретні
відносини. Два учасники або більше беруть на себе юридичні зобов’язання,
якими визначаються їхні дії та відповідальність. Ці та інші відносини
між продавцями і покупцями з приводу існуючих та потенційних товарів
утворюють ринки.

Як явище господарського життя ринок з’явився багато сотень років назад
як наслідок природно-історичного розвитку виробництва і обміну, що
породили товарне ведення господарства. Відбувалося це через розвиток
суспільного поділу праці, появу економічно-самостійних, юридично
незалежних господарюючих суб’єктів і перехід від натурального
виробництва до прямого продуктообміну, а потім і до товарного обміну та
ринку. В сучасному розвиненому суспільстві, де, з одного боку, неухильно
зростає кількість товарів, покупців і продавців, а з іншого розвивається
засоби зв’язку, акти купівлі-продажу можуть здійснюватися за допомогою
телефону, поштою та іншими сучасними засобами зв’язку. Для цього не
потрібний безпосередній контакт суб’єктів ринкових відносин, а отже,
місце для їхньої зустрічі. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що
ринок – це обмін, який ведеться за законами виробництва і обігу.

Проте, коли мова йде про ринок як сферу обміну, слід мати на увазі, що
це не просто сфера обміну (він може відбуватися і у неринковій формі –
наприклад, бартеру), а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за
суспільною оцінкою, що знаходить своє відбиття у ціні. Інакше кажучи,
збалансування актів купівлі-продажу має досягатися за допомогою цін. Це
положення має надзвичайно важливе значення, тому що лише ринок виконує
роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції.
Будь-які намагання замінити ринок якимось центром, за якими цінами
реалізувати товари, чи сучасними досягненнями науково-технічного
прогресу, в тому числі електронної обчислювальної техніки, не дали
позитивного ефекту. Інтереси суб’єктів виробництва не реалізуються,
виробництво розвивається повільними темпами, спотворюється його
структура, порушується економічна і соціальна рівновага в суспільстві.

Сучасна економіка вийшла на такі параметри розвитку, що централізоване
управління, в тому числі встановлення цін на всі вироблені товари стало
гальмом науково-технічного і виробничого розвитку. Досить сказати, що
номенклатура виробництва досягла 24 млн. найменувань, десята частина
яких щорічно оновлюється. В цих умовах зіставляти витрати і результати
може лише ринок. Це більш потужний і досконалий механізм, ніж будь-яка
найдосконаліша техніка і технологія.

Ринок забезпечує зв’язок між виробництвом і споживанням, пропорційність
процесу відтворення, його цілісність. Тут відбувається суспільне
визнання створеного продукту, суспільного характеру праці, що втілюється
в нього. Будь-яка споживна вартість починає служити людям лише після її
реалізації, а праця, витрачена на виробництво товару, стає суспільно
необхідною. Відбувається це завдяки досягненню рівноваги між попитом і
пропозицією. На ринку кількість товарів, яку хочуть продати продавці. В
такому випадку ціни встановлюються на рівні попиту і пропозиції, що й
веде до рівноваги. Отже, ціна рівноваги – це ціна, за якої пропозиція
відповідає попиту.

Рівновага ринкових цін забезпечує збалансованість між різними галузями
виробництва, виробничою і невиробничою сферами, між сумою вартостей і
цін товарів, між платоспроможним попитом і пропозицією.

Якщо ж рівноваги між попитом і пропозицією немає, то ринок через такий
його інструмент, як ціна, впливає і на виробництво. Недостатня кількість
якихось споживних вартостей на ринку призводить до підвищення на них цін
і навпаки. Це, в свою чергу, впливає на виробництво: зумовлює його
розширення або зменшення. Отже, економіка, що функціонує в ринкових
умовах, розвивається за ринковими законами: вартості, попиту і
пропозиції, середнього прибутку та ін. Ось чому, будуючи ринкову
економіку, не можна взяти з собою “хороші” закони і закономірності
(наприклад, якісні товари, широкий асортимент їх) і позбавитись
“поганих” (безробіття, банкрутство).

Сутність ринкових зв’язків невіддільна від свободи підприємництва і
конкуренції. Головним інтересом підприємця є збільшення прибутку. А це
означає, що в ринкових умовах відбувається протидія інтересів як різних
підприємців між собою, так і підприємців і працівників, зайнятих
виробничою діяльністю. Як розв’язати суперечність, досягти балансу
інтересів перелічених суб’єктів?

Добровільний обмін між виробниками, покупцями, робітниками і власниками
інших факторів виробництва на основі цін відображає сутність ринкової
економіки. Складається враження, що нам слід будувати так званий вільний
ринок, який повинен регулюватися стихійно. Але йдучи цим шляхом, ми
відтворили б ринок 150-200-річної давності. Безперечно, мова йде не про
такий ринок. Його немає і в сучасному розвиненому суспільстві, де він
являє собою діалектичну взаємодію ринкових і свідомо регульованих та
підтримуваних зв’язків між суб’єктами суспільного виробництва.

Вільні ринкові відносини у розвинених країнах у традиційному розумінні
існують у дуже обмежених масштабах і застосовуються у сфері
обслуговування (окремі її напрями), галузях матеріального виробництва з
невисоким рівнем капіталоємності, у галузях, що тільки зароджуються. В
цілому у матеріальному і нематеріальному виробництві, заснованому на
великому капіталі, домінує не стихія ринку, а система замовлень, які
являють собою свідомо організований зв’язок між виробником і споживачем.
Мають місце й інші форми використання свідомо регульованих зв’язків у
сучасній економіці західних країн, у тому числі через бюджетні канали
перерозподілу валового національного продукту, акти держави, які
регламентують інвестиційну політику, ціноутворення, умови найму та
експлуатації робочої сили тощо.

З цілковитою упевненістю можна стверджувати, що свідомо регульовані
зв’язки в економіці розвинених країн будуть зміцнюватися у зв’язку з
подальшим усуспільненням виробництва, досягненнями науково-технічного
прогресу, створенням могутніх інформаційних служб, служб прогнозу тощо.

Отже, долаючи стереотипи старого мислення, виступаючи за все нове, не
можна скеровувати економіку у русло стихійних ринкових відносин, які
асоціюються з поняттям вільного ринку.

Поняття “вільний ринок” має нести зовсім інший зміст: надання права
вільного вибору споживачеві того чи іншого блага у межах доходів, якими
володіє населення, і рівня цін, що склалися. Це має забезпечити:
по-перше, незалежність економічного суб’єкта від владних структур та
їхніх чиновників, по-друге, вільний вибір товару, по-третє, диктат на
ринку споживача, а не виробника.

Досвід розвинених країн, а також нашої країни, країн, що нехтували
ринковими відносинами, довів: модель без ринкової економіки
безперспективна, вона придушує інтереси людей, паралізує всіляку
ініціативу, сповільнює економічний і соціальний розвиток. Ринок є одним
з найбільших досягнень цивілізації, загальноекономічним явищем,
характерним для будь-якого способу виробництва, де діють закони
товарного господарства.

Ринкові відносини динамічні, вони несуть в собі не тільки генетичну
пам’ять економічних перетворень, здійснених людством, а й особливості
історичних, економічних, природничих, соціально-політичних,
національних, культурних та інших умов розвитку різних країн. Реальний
стан цих умов визначає ступінь розвитку ринкових відносин. У зв’язку з
цим характер ринку і ринковий механізм: мотивація праці, критерії
ефективності, ступінь розвитку банківсько-кредитної системи, організація
та методи регулювання – у різних країнах мають значні відмінності.

Сучасний ринок як високорозвинений продукт цивілізації докорінно
відрізняється від ринку епохи вільної конкуренції. Для нього характерні
гарантований збут значної кількості товарів, соціальний захист
непрацездатного і малозабезпеченого населення, регулювання фінансової,
грошової, кредитної та цінової політики з боку держави, високі
організованість та виконавча дисципліна.

Отже, ринок є складним утворенням, що являє собою, з одного боку, сферу
обміну, сукупність процесів купівлі-продажу, які здійснюють
збалансування за рахунок цін, а з іншого – забезпечує зв’язок між
виробництвом і споживанням, безперервність процесу відтворення, його
цілісність. Побудувати сучасний ринок означає: привести в дію економічні
інтереси людей, стимули виробництва, прискорити економічне зростання,
вивести країну на рівень сучасних досягнень науково-технічного і
культурного розвитку.

Для того, щоб у нашій країні була побудована ринкова економіка,
функціонував реальний ринок, який виконував би притаманні йому функції,
мають бути відтворені передумови, випробувані світовою практикою. До них
належать:

По-перше, наявність суб’єктів ринкових відносин, які, будучи економічно
та юридично незалежними, можуть вступати у рівноправні партнерські
відносини з приводу купівлі-продажу. Досягти цього можна трансформацією
існуючих відносин власності у різноманітні форми – індивідуальну,
приватну, акціонерну, державну, кооперативну, змішану;

По-друге, еквівалентний обмін товарів. Ринок за своєю природою
економічної допомоги, пільг тощо не визнає;

По-третє, конкуренція, яка надає усім суб’єктам господарювання
можливість вільної підприємницької діяльності: свободи вибору покупців,
постачальників, будь-яких контрагентів, примушує підприємців
застосовувати найпередовішу техніку і технологію, сприяючи цим зменшенню
витрат виробництва, підвищенню ефективності економіки;

По-четверте, вільне ціноутворення, що як елемент конкуренції та головний
механізм контрольно-регулюючої функції ринку сприяє поєднанню інтересів
суб’єктів економічного життя, стимулюючи їх раціонально використовувати
елементи виробництва;

По-п’яте, реальна інформація про ринок у його суб’єктів.

Якщо подібних умов не створено, то те, що називають ринком, є псевдо
ринком, де гроші не виконують своїх функцій.

Законами, декретами, указами будь-якої владної структури ввести ринок
нікому і ніколи не вдавалося. Він є об’єктивною категорією. Проте
суспільство, в тому числі держава, можуть створити сприятливі умови для
його відтворення. Єдність економічних і юридичних передумов є
середовищем, в якому відтворюються ринкові відносини.

1.2.Засоби функціонування ринкової економіки

Основні засоби функціонування ринкової економіки є принципи:

Вільної економічної, господарської, підприємницької діяльності
особистості, соціальної групи;

Примату споживача: з’являється особливий вид відповідальності перед
споживачем, і споживач диктує свою волю, бажання, смак виробнику;

Ринкового ціноутворення: ціна на ринку формується в результаті торгу
продавця і покупця, взаємодії попиту і пропозиції;

Договірних відносин;

Конкуренції;

Державного регулювання ринку та ринкових відносин. У якості інструментів
регулювання ринку виступають державні програми, податкова система,
фінансово-кредитна і банківська система;

Відкритості економіки: господарські організації і підприємці мають право
здійснювати зовнішньоекономічні операції при виконанні певних умов та
обмежень.

Забезпечення соціального захисту населення.

1.3.Особливості становлення ринкових відносин в Україні

Формування ринкової економіки в Україні треба розпочинати з відтворення
ринкових інститутів, які існують лише в зародковому стані. Це повинно
відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та
психологічні особливості, характерні для нашої країни.

Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвинених
товарно-грошових відносин. Її становлення по суті розпочалося після
скасування кріпацтва у 1861 р. І відбувалося на фоні значних феодальних
пережитків. Великим було втручання держави в економіку.

Після 1917 р. Протягом майже 70 років країна йшла шляхом розвитку
економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має
віджити у всьому світі. Результат відомий: створено суспільство з
низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей,
загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою,
підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, відсутністю
демократичних інститутів.

Однією з головних причин, що призвела до побудови такого суспільства,
була панівна доктрина “без ринкового соціалізму”. Ця теорія сприяла
проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від
світового ринку. Саме тому Україна не займає відповідного місця у
міжнародному поділі праці, в зовнішньоекономічних зв’язках.

У нас відсутній визначальний ринковий інститут – економічна
самостійність господарюючих суб’єктів. Саме він гарантує незалежність
суб’єктів ринкової економіки, їхню економічну відповідальність, без чого
ринку бути не може. Більшість підприємств України належать державі,
управляються її органами, що сприяє високому ступеню монополізму.
Промислові підприємства, великі за обсягом виробництва,
вузькоспеціалізовані. Останнє з суто технологічних причин не дає
можливості швидко розукрупнити їх, а отже, і приватизувати. За цих умов
формальна заміна державного власника на приватного не тільки нічого не
змінить, а й сприятиме подальшому зменшенню обсягів виробництва
продукції, зниженню її якості, усуненню тих початкових елементів
конкуренції, які вже мали місце за державної власності. До того ж
відбувається швидкий занепад і руйнування гігантських підприємств, які є
домінуючими у нашій економіці.

Відтворення інституту багато суб’єктивних власників має відбуватися
шляхом роздержавлення власності, її трансформації у різні форми –
колективну, індивідуальну, державну. Це сприятиме утворенню багатьох
форм господарювання та відтворенню конкурентного середовища.

Невіддільним інститутом ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах
конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже,
реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в
економіці. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише при
наявності відповідних інших ринкових умов: демонополізації сфер
розподілу, обміну і виробництва, наявності різних форм господарювання,
великих, середніх, малих підприємств, які управляються не з єдиного
центру, а самостійними товаровиробниками. У нас усіх цих передумов поки
що немає в розвиненому вигляді.

Лібералізація цін при високому рівні монополізму призводить до
обов’язкового зростання їх і не створює стимулів до виробництва. Навіщо
виробляти додаткову продукцію, якщо прибуток залежить від зменшення її
кількості в умовах монополії? Отже, те, що є правильним теоретично і діє
за умов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може
бути правильним для нашої економіки, де поки що не створені відповідні
ринкові інститути.

Нерозуміння цього теоретичного положення владними структурами України,
зняття обмежень на ціни в умовах монопольного характеру виробництва,
розриву господарських зв’язків викликало бурхливе зростання цін,
зниження купівельної спроможності карбованця і відповідно нарощування
грошової емісії для підтримування товарообороту.

В умовах перехідної економіки визначення купівельної спроможності грошей
таким ціновим зіставленням не є раціональним. Гонитва грошей за цінами
триватиме доти, доки ціни не будуть обмеженими і не стабілізується
купівельна спроможність карбованця, не будуть створені умови для
стимулювання товарного виробництва.

Ось чому в сучасних умовах нам, як і іншим постсоціалістичним країнам,
що переходять до ринкової економіки, необхідне ринкове регулювання, в
тому числі щодо ціноутворення.

Конкуренція, вільне ціноутворення як необхідні інститути ринку не можуть
функціонувати через відсутність ринкової інфраструктури (бірж,
інформаційно-комерційних, оптових та постачальницьких організацій,
пунктів прокату), культури ведення ринкової економіки (немає досвіду
робити і кадрів).

Створення ринкової інфраструктури відбувається повільно, з великими
відхиленнями. Товарних бірж, наприклад, у нас засновано більше, ніж у
США або в будь-якій іншій країні. І це зрозуміло: не так просто за
короткий час перейти після стількох років життя в умовах
командно-розподільчої економіки до системи координат, де діють закони
ринку, немає такого втручання в економіку з боку держави. Проте процес
формування ринкової інфраструктури відбувається, його треба
прискорювати. Набувають досвіду і кадри, що працюють в інститутах ринку.

Для того щоб суб’єкти національного ринку не тільки мали ринкову
інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію, а й
могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові
передумови. Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття
юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте
він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни,
відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує ринкові
перетворення. Юридичні закони мають відображати реалії економічного
життя, бути націленими на відтворення конкурентного середовища. Слід
відпрацювати механізм реалізації цих законів.

Відтворюючи ринкові інститути, не можна забувати, що ринок будують люди,
від їхньої свідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо
суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, то ринок
будуватись не буде. Цей процес може затягтись, а то й піти у якомусь
іншому напрямі. Слід врахувати, що психологічний стан наших людей нині
досить складний і суперечливий. Вони не тільки мало знають про ринок, а
й вважають, що держава кинула їх напризволяще. У такій обстановці вибір
моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливе значення.

2.Моделі і шляхи переходу до ринку і спроби реалізації в Україні

Відомо, що всі країни, що йдуть ринковим шляхом розвитку, мають різні
ринкові моделі. Скажімо, є ринок американський, канадський, німецький,
японський тощо. На який з них може орієнтуватись Україна.

Канадський варіант приваблює своїми методами розв’язання соціальних
питань, де велика частина витрат на медичне обслуговування, освіту
здійснюється державою. В зв’язку з цим там більші податки. В США –
навпаки, податки менші, але ці витрати несуть самі громадяни.

У рамках ринкового господарства сучасного світу в різних країнах залежно
від національних особливостей розвитку різне співвідношення приватної,
колективної та державної власності. Наприклад, в Італії 58% підприємств
є державними, в Ізраїлі 64% валового національного продукту (ВНП)
виробляється в суспільному секторі, в Канаді у ньому зайнято близько 40%
працюючих, у Швейцарії 65% власності є суспільною. До останнього часу
адміністрація Тайваню контролювала всі великі промислові й транспортні
корпорації, а також головні банки і торговельні компанії, забезпечуючи
за рахунок державного бюджету і фінансованих ним підприємств більшу
частину капітальних вкладень. Частка держави в капіталовкладеннях у ВНП
США традиційно невелика і в 80-х роках становила близько 35%.

За якими ж критеріями має оцінюватись ефективність різних моделей
ринкових економік? Для більшості країн, що переходять від
індустріального до постіндустріального суспільства, або тих, що в нього
вступають, такий критерій має зводитися до реалізації потенції
особистості, забезпечення найсприятливіших економічних, соціальних,
екологічних та психологічних умов для існування людини. Все це сприятиме
соціальній злагоді в суспільстві, буде фактором подальшого розвитку
економіки, науки, культури.

У квітні 1992 р. ООН опублікувала черговий звіт, в якому рівень розвитку
країни характеризується спеціальним індексом, що враховує доход, медичне
забезпечення і освіту. Найрозвиненішою країною світу з 160 було визнано
Канаду, Швейцарія – на четвертому місці. Як бачимо, велика частка
державного сектора економічній ефективності не завадить.

Виходячи з того, що ефективність ринкової економіки не залежить від
частки приватної власності, можна зробити висновок: будувати економіку,
в якій домінував би дрібний приватний сектор, Україні недоцільно,
оскільки у нас переважає державна власність.

Специфікою економіки України є і те, що в ній переважного розвитку
набули промисловість (особливо важка) і сільське господарство. Тут
виробляється понад 80% суспільного продукту.

Ураховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і
науково-технічний потенціал, підготовлені кадри, нам недоцільно обирати
модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і
економіка регулюється виключно ринковими законами. Цей шлях був би не
прогресом, а регресом і вів би до часів Адама Сміта та відповідних
методів економічного життя, де все вирішувало вільне ціноутворення.

Модним є так званий лібералізований підхід, сутність якого полягає в
тому, що якщо не заважати економіці розвиватися самій по собі за
притаманними їй принципами, то Україна скоро ввійде у світовий ринок.

Поширене гасло “повну свободу переміщенню капіталів, товарів, людей” –
не тільки популістське, а й некоректне. Хто може сьогодні назвати таку
країну, де воно було втілено в життя? Кожна країна, вступаючи в
економічні стосунки з іншими країнами, прагне якомога повніше
реалізувати свої інтереси. Саме тому вона вводить квоти, ліцензії, митні
бар’єри щодо іноземних товаровиробників. Відповідна політика проводиться
по відношенню до міграції робочої сили. Адже кожному зрозуміло, якщо
дешева робоча сила рине в країну без всіляких обмежень, то це, з одного
боку, зменшить купівельну спроможність національного ринку країни,
оскільки знизиться платоспроможність зайнятих у галузях, куди увіллється
ця робоча сила, а з іншого – призведе до соціальних загострень у країні,
через те що зменшиться заробітна плата, частина працівників взагалі
перейде в розряд безробітних.

Допускаючи іноземний капітал в економіку, треба також регулювати ці
процеси, адже це може призвести до втрат в певних галузях виробництва,
подальшого спотворення економіки, яка перетвориться на технологічний
придаток розвинених країн, де відбуваються екологічно шкідливі або
безперспективні процеси.

Досвід перехідного періоду постсоціалістичних країн, у тому числі
України, свідчить: шлях до ринку в “стихійному режимі”, самопливом – не
тільки не ефективний, а й призводить до надзвичайно великих втрат у всіх
сферах життя, відкидає суспільство назад на десятки років.

Орієнтиром при переході до ринкової економіки для України мають бути
сучасні розвинені країни, для яких характерні змішана економіка, що
ґрунтується на різних формах власності, домінуючою при цьому є
корпоративна власність, взаємодія конкуренції та регулювання з боку
держави, високий соціальний захист населення, соціальна орієнтація
економічного розвитку.

При цьому слід ураховувати, що ринок не можна побудувати, скажімо, за
шведським, американським або ще якимось зразком, як до цього дехто
закликає. Він – невід’ємний елемент економіки, її розвитку,
особливостей. Тому і ринкові відносини різні у Японії, Італії, Бразилії,
Алжирі. Характерними рисами сучасного розвиненого ринку є висока
організованість, інтелектуальне кадрове забезпечення його інститутів,
науково обґрунтовані правові засади.

Побудова такого ринку зайняла значний час і при цьому відбувалася на
добре розвинених товарно-грошових відносинах. Сучасні розвинені країни
на це витратили весь повоєнний період (3-4 десятиліття); Південна Корея,
Тайвань, Гонконг, Сінгапур – приблизно два десятиліття. При цьому ринок
“маленьких азіатських драконів”, як називають ці країни, хоч і є
розвиненим, відрізняється від ринку європейських країн і американського.
Він, як вважають спеціалісти, не є моделлю відкритої ринкової економіки.

Україна не повинна нікого копіювати, повторювати, а має будувати власну
таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям
нашого розвитку, структурі економіки, географічному положенню,
менталітету народу. Для нас найбільш прийнятною є модель
соціально-орієнтованого ринку, який у кінцевому підсумку
підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних структур задоволенню
матеріальних і духовних потреб людини. Така стратегія має ґрунтуватися
на чітко визначених пріоритетах економічного розвитку, які сприяли б
досягненню зазначених цілей.

Важливо обрати правильний шлях переходу до ринку. Найпоширенішими з них
є еволюційний, прискорений (або “шокової терапії”), жорсткого
регулювання.

Перший ґрунтується на поетапному і поступовому введенні ринкових
відносин протягом тривалого періоду (10-15 років).

Другий шлях – прискорений, або “шокова терапія”, третій по- елементний
(або еволюційно-радикальний). Другий варіант виглядає як простий, тому
що до ринку можна перейти за короткий строк (були пропозиції за 400-500
днів, 2-3 роки). Приваблює він тим, що мета досягається швидко.
Використовувався навіть такий образ. Хвіст коту можна відрубати
частинами, а можна зразу. У першому випадку тварина страждає кожного
разу, а у другому – лише раз, а ефект той самий. Такий шлях називають
“шоковою терапією”. Сутність його полягає в тому, що на основну масу
товарів та послуг відразу вводяться вільні ціни. Зростання їх
обмежується гранично жорсткою фінансовою і кредитною політикою, яка є
ключовим елементом цього варіанту. Максимально скорочується державний
сектор, економіка відділяється від держави. Соціальна підтримка
населення встановлюється на мінімальному рівні.

Прихильників “шокової терапії” у нашій країні було вдосталь, як і
пророків та радників різних західних шкіл, у тому числі чикагської
(монетаристської школи), на яку покладалося найбільше надій. Проте всі
вони, по-перше, не бачать відмінностей не тільки між Україною і Росією,
а й Україною і Чилі, між селянином, сформованим колективним веденням
господарства, і фермером, який працює у ринковому середовищі. По-друге,
всі вони без винятку піклуються не про інтереси України, а про свої
власні інтереси, інтереси своїх компаній, країн. По-третє, монетаризм у
його класичному розумінні зводиться до вільного ринку, де рівновага у
суспільстві досягається за рахунок грошової політики, вільного
ціноутворення. Це в наших умовах багаторівневого монополізму (власності,
технології, управління) може лише зруйнувати економіку, дестабілізувати
суспільство.

Вводити ринкову економіку в Україні слід прискорено, але без “шоку”.
Таким є поелементний, еволюційно-радикальний шлях. Він поєднує перший і
третій варіанти, тобто поступовість, поетапність і державне регулювання
цін на найважливіші товари, з одного боку, і прибутків – з іншого. Одним
стрибком нам не вдасться скочити в ринок, тому що в країні, по суті,
немає розвиненої інфраструктури, без якої не може існувати сучасний
ринок. Економіка потребує радикальної структурної перебудови, без чого
неможливо наповнити внутрішній ринок товарами споживання, посісти чільне
місце на міжнародному ринку. Для того щоб здійснити це, необхідні
величезні капітальні ресурси. Сподівання на те, що Захід нам допоможе –
нереальні, ми маємо знайти їх в середині країни, в її сучасній
економіці. Гострим є дефіцит на кваліфіковані підприємницькі кадри для
роботи у банках, на біржах тощо. Саме тому для побудови ефективної
ринкової економіки нам слід йти шляхом демонтажу старої господарської
системи і поступовим введенням ринкової системи.

Складність цього завдання полягає в тому, що вирішення його потребує, з
одного боку, прискореного переходу до ринку, а з іншого – виходу
економіки з кризи. Такими є реальні обставини, з якими не можна не
рахуватися, обираючи стратегію переходу до соціально орієнтованої
ринкової економіки.

Головним інструментом створення моделі ринку, про яку йдеться, має бути
не стихійна гра сил, а активна і послідовна діяльність держави щодо
створення необхідних інститутів ринку. Регулююча роль держави має
здійснюватися не старими адміністративно-командними, а новими методами,
які адекватні ринковим формам господарювання. Для цього слід розробити
цільові програми розвитку визначальних сфер народного господарства;
забезпечити підтримку пріоритетних напрямків економічного розвитку,
виділення для цих цілей кредитів, зменшення податків; стимулювання
розвитку виробництва, а не посередницької діяльності, різних соціальних
форм господарства; створити сприятливі умови для залучення в країну
приватного іноземного капіталу, насамперед у формі прямих інвестицій у
виробничу сферу, галузі, що виробляють товари споживання.

Держава має регулювати випуск національної грошової одиниці, здійснювати
контрольовану емісію, забезпечити взаємодію національного ринку з
міжнародним на законодавчо визначених міжурядових угодах.

Регулююча роль держави має полягати у забезпеченні рівноваги в
суспільстві. І чим більші відхилення від рівноваги, тим сильнішими
повинні бути регулятори.

Результати економічних перетворень, здійснюваних на таких засадах,
будуть детермінованими, незворотними, прискореними і, що особливо
важливо, досягнуті в умовах соціальної злагоди.

2.1.Реалізація функцій ринку в Україні

Для здійснення функцій ринку необхідні певні умови:

1) реальний плюралізм форм власності та форм господарювання. Якщо
виходити з досвіду розвинених країн Заходу, то для забезпечення такого
плюралізму повинні існувати індивідуальна приватна власність (заснована
як на власній, так і на чужій праці), колективна власність (у формі
акціонерних компаній, кооперативів, власності трудових колективів,
тощо), державна власність, муніципальна власність, змішана форма
власності як результат різної комбінації названих форм;

2) ефективність функціонування ринку залежить від здатності різних
суб’єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін. Наявність
такого впливу, що передбачає існування монополій (у тому числі
олігополій, як колективних монополій), знижує ефективність
функціонування ринку;

3) розвинуте антимонопольне законодавство та наявність достатніх
механізмів його реалізації значно послаблюють монопольні тенденції в
економіці й сприяють ефективному функціонуванню сучасного ринку
(антимонопольне законодавство в Україні визначає правові основи
обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його
дотриманням; монопольним вважають таке становище підприємств, коли його
частка на ринку певного товару перевищує 35 відсотків і він має змогу
самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати тут конкуренцію);

4) добре розвинута система економічного та адміністративного
регулювання економіки державою (за переважання економічних методів)
створює передумови для існування регульованого ринку;

Основні методи державного регулювання економіки є:

проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і
підприємств немонополізованого сектора економіки;

державне стимулювання науково-дослідних і дослідно- конструкторських
розробок, або науково-технічна політика;

активна амортизаційна політика;

кредитно-грошова політика;

здійснення структурної або промислової політики.

5) наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута
маркетингова діяльність;

6) конкурентна боротьба між різними суб’єктами підприємницької
діяльності;

7) розвинутий і розгалужений комплекс об’єктів власності, які можуть
стати об’єктом купівлі-продажу (засоби виробництва, у тому числі земля,
робоча сила, інтелектуальна власність у формі патентів, ліцензій, тощо;
послуги, різні види цінних паперів – акцій, облігацій, сертифікати та
ін.; гроші, нерухомість, предмети споживання).

Ринок виступає регулятором виробництва, попиту і пропозиції. В
залежності від бажань і потреб споживачів, він реагує виробництвом
певної кількості певних товарів та послуг. В зв’язку з тривалим
пануванням адміністративно-командної системи в Україні, це правило
ігнорувалося. Тому маємо певні труднощі в зв’язку з переходом до
ринкової економіки. Але на сучасному етапі можна відмітити певний
прогрес: появу на ринку якісних вітчизняних товарів (товари народного
споживання, продукція харчової та легкої промисловості та інші), які
користуються попитом як і в Україні так і за кордоном.

Стимулююча функція полягає в тому, що ринок стимулює введення у
виробництво досягнень наукового прогресу, зниження затрат на виробництво
продукції та підвищення її якості, розширення асортименту товарів і
послуг. Але, на жаль, далеко не кожний виробник може дозволити собі
вкласти потрібні кошти для амортизації виробництва. Більшість
підприємств в Україні мають обладнання, що є зношеним і морально, і
фізично. Тому процес виробництва на таких підприємствах не відповідає
сучасним потребам.

Щодо інформаційної функції, то можна стверджувати, що вона реалізується
в Україні на відповідному рівні. Через коливання цін на товари і послуги
ринок надає учасникам виробництва об’єктивну інформацію про суспільно
необхідні витрати виробництва і суспільно необхідну якість та асортимент
тих товарів і послуг, які виробляються. Це дає змогу кожному підприємцю
постійно звіряти власне виробництво з умовами ринку, що змінюються, і
завчасно вживати заходів щодо зниження своїх індивідуальних витрат,
підвищення якості продукції, зміни її асортименту.

Пануюча функція виконується тоді, коли за допомогою конкуренції ринок
“очищає” суспільне виробництво від економічно слабких, нежиттєздатних
господарських одиниць, і навпаки, дає “зелене світло” ефективнішим. На
нашому ринку є багато прикладів, коли підприємство, не витримавши
конкуренції з боку інших (не завжди вітчизняних) підприємств, залишало
ринок (прикладом може бути торгова марка чоловічого одягу “Валді”, яка
вимушено залишила наш ринок; а ось така вітчизняна марка “VD one”, яка
теж займається виробництвом чоловічого одягу, дуже швидко завоювала
український ринок і стала відомою у Європі).

Посередницька функція полягає у можливості вільного вибору підприємцем
споживача і навпаки. На українському ринку кожний покупець (виробник)
має можливість обрати виробника (покупця) згідно з своїми особистими
потребами.

На сучасному етапі розвитку таке явище як інтеграція набуло значного
масштабу. Якщо на початку 90-х років на нашому ринку було безліч
закордонних товарів, то зараз ситуація істотно змінилася. З’явилося
багато вітчизняних якісних та конкурентноспроможних товарів і послуг,
які повільно, але досить впевнено завойовують не тільки український
ринок, а й закордонний.

2.2. Інвестиційна політика в структуроутворенні

Політика ефективних ринкових реформ органічно пов’язана з інвестиціями
у структурі перетворення, спрямовані на економічне оновлення і
зростання. Без всебічно обґрунтованих системних рішень та їх практичної
реалізації за конкретними програмами і проектами цілеспрямованих
структурних зрушень не відбудеться. Для цього потрібні час і
фінансово-матеріальні ресурси. У свою чергу, активна інвестиційна та
інноваційна діяльність вимагає чіткої системи господарського управління
і контролю за своєчасним і якісним здійсненням проектів структурної і
технологічної модернізації або створення якісно нових форм і об’єктів
господарювання, які б у процесі функціонування випереджали своїх
конкурентів. Інших шляхів прогресивних зрушень не існує.

Анвліз тенденцій у структурних перетвореннях економіки України
свідчить, що до останнього часу структура інвестицій складалася без
належної цілеспрямованої політики з боку як держави, так і систем
господарського управління. Визначені стратегією ринкових реформ
пріоритети не підкріплюються конкретними джерелами існування. По суті,
кредитні ресурси випадають з сфери довгострокових інвестицій і
зосереджуються комерційними колами в короткочасному обороті з метою
нагромадження переважно фіктивного капіталу – “грошей з повітря”.
Спекулятивні нагромадження інфляційних коштів також не направляються у
структурну перебудову економіки, бо, здебільшого перебувають у руках не
здатних на неї комерсантів і “тіньовиків”.

Іноземні інвестори поки що не заінтересовані в широкомасштабному
інвестуванні в українську економіку. Щорічні фактичні вкладення для
розмірів економіки України майже не відчутні. Внутрішні нагромадження
переважної більшості з діючих підприємств різних форм власності,
загнаних до гостро кризового стану падіння національного
товаровиробництва і доходів, залишаються мізерними. До того ж вони рік
у рік зменшуються.

За рахунок асигнувань з дефіцитного бюджету держави і місцевих органів
влади, який більше ніж на третину, а той на половину дотується
емісійними грішми Національного Банку України, досить важко реалізувати
навіть найважливіші державні цільові програми, не кажучи вже про
можливості вагомої підтримки розвитку всіх галузей і господарських
структур. Держава робить чи малі зусилля, щоб звільнити свій збіднілий
бюджет від цього тягаря. Проте поки що належних результатів нема.
Заплановані надходження коштів до бюджету – внаслідок відсутності
жорсткої платіжної дисципліни, приховування доходів та імітації
фінансових банкрутств не виконуються майже на половину, що не дозволяє
своєчасно оплачувати навіть заробітну плату працівникам бюджетних сфер.

Кошти фондів нагромадження продовжують за старими методами
розпорошуватися по численних об’єктах, не даючи очікуваних результатів.
Власне саме така політика централізованих нагромаджень та інвестицій
призводить до паралічу найважливіших державних програм конверсії ВПК,
структурної перебудови економіки, розв’язання гострих проблем
економічної безпеки. Зміни в обсягах і структурі капіталовкладень по
групах галузей, що відбулися за минулі роки реформ, можна простежити за
наведеними в таблиці 4.1 результатами розрахунків, з яких напрошуються
такі висновки.

По-перше. Всі без винятку галузеві блоки скоротили обсяги інвестицій.
При загальному падінні капіталовкладень на 59,4%, промисловість,
знизивши обсяг виробництва за цей час майже на 2/3, залишає за собою
53,5% інвестицій, а сільське і лісове господарство – навпаки, зменшивши
обсяг виробництва тільки на третину, скоротили інвестиції на 81,2% і
опинилися на останньому місці. Сфери будівництва, транспорту і зв’язку
товарообороту також залишилися з мізерними обсягами інвестицій. Дещо
кращою є ситуація в житловому і соціальному будівництві.

І все це – порівняно з показниками 1990р.. Коли ж врахувати, що і в
базовому році інвестиційна активність уже була значною мірою ”
замороженою “, то такі бурхливі темпи спаду довели її до критичного
стану, що тільки прискорило набувало високі темпи старіння фондів. У
1995р. обсяг капіталовкладень підприємств усіх форм власності скоротився
( проти рівня 1994р.) ще на 35%. Самі ж основні фонди, замість
ефективного функціонування у виробничих процесах, здебільшого, або
простоюють, або – під виглядом приватизації – розбазарюються за безцінь
і навіть розкрадаються, що посилює руйнування економіки підприємств і
країни.

По-друге. Досить парадоксально виявляється тенденція до структурних
змін в інвестиційних процесах. Ті галузі, що роблять найістотніший вклад
до народного добробуту, найбільше втрачають і свою частку в структурі
загальних інвестицій і свою частку в структурі загальних інвестицій. У
1990р. сільське господарство мало цю частку на рівні 21,4%, а в 1994р.
– всього 9.9%, будівництво – відповідно, 3,5% і 1,7%, сфера
товарообороту – 2,8% і 1,5%, транспорт і зв”язок – 9,6% і 6,9%. Тим
часом зросла питома вага вкладень у промисловість (з 34,5% до 45,4%),
але й тут вони направлялися не в першочерговий розвиток легкої та
харчової промисловості, не в 1сферу АПК, не в пошуки і видобування нових
джерел, енергорнсурсів, не в новітні технології, а переважно в
традиційні галузі важкої промисловості. Це свідчення недостатньо
зваженої інвестиційної та структурної політики перехідного періоду.

По-третє. На жаль, і в 1995р. процес скорочень нагромаджень та
інвестицій не припинився. Помітного пожвавлення інвестиційної діяльності
в галузях товаровиробництва не спостерігалося. Це свідчення того, що
подолати кризові явища не вдалося. Залучаючи до бюджету майже всі
прибутки тих, хто більше працює і виробляє, держава тим самим позбавляє
їх економічних можливостей для розширеного відтворення і оновлення
товаровиробництва а також матеріальних стимулів для наступного розвитку.
Водночас ті, хто менше вносить або нічого не вносить до держбюджету,
одержуючи з нього кошти на підтримку, теж не заінтересовані ефективно
працювати, а очікують бюджетних подачок. Тому в ринковому реформуванні
така фінансова політика має бути докорінно перебудована. Без цього не
можливе й ефективне структурне реформування.

Слід зрозуміти : якщо немає вагомого приросту товарної маси, не
інфляційних доходів і нагромаджень, то й бракує надійних джерел
справжньої активізації інвестиційної діяльності. Без неї ж паралізується
розширене відтворення. Це аксіома економічного розвитку. Економіка
потрапляє до своєрідного ” зачарованого кола “, розірвати яке можна
різними шляхами.

Найдоступнішим з них є ринкове реформування виключно створювального
типу, з одночасним удосконаленням системи організації товаровиробництва,
піднесення продуктивності та інтенсивності праці, а також поліпшення
всіх якісних параметрів, не зважаючи на технологічну досконалість.
Інакше кажучи, треба розпочинати з негайного використання якнайближчих
резервів діючого виробництва, з наведенням належного порядку, мотивації,
дисципліни і культури праці та комерційної діяльності як початкового
імпульсу до приросту доходів та інвестиційних нагромаджень для
наступного, кардинального технологічного оновлення. Це, безумовно, тягне
за собою жорсткий режим економії, контроль за поточними виробничими і
оборотними затратами (собівартістю) та капітальними вкладеннями,
вивільнення з підприємств надлишків робочої сили в умовах
високоорганізованого виробництва, закриття частини зайвих структур і
збанкрутілих підприємств. Усе це відповідно загострює соціальну
напруженість, вимагає активізації роботи ринку праці, здійснення науково
обґрунтованих соціальних програм, своєчасної перекваліфікації і
відкриття нових робочих місць – з тим, щоб запобігти масовому
безробіттю. Але ж з посиленням руйнування цей етап стає неминучим, і
його слід проходити якомога швидше.

Водночас треба законодавчо навести державний порядок у діяльності
грошово-фінансової та банківсько-кредитної системи, спрямувавши її на
чітке обслуговування процесів ефективних ринкових реформ, структурної
перебудови макро- і мікроекономіки. У перехідному періоді об’єктивно
необхідно запровадити ринково-державний механізм концентрації кредитних
ресурсів на вирішальних, пріоритетних напрямах економічного зростання.
Йдеться як про внутрішні, так і про зовнішні кредити. Без цього швидких
результатних перетворень в українській економіці не досягти.

Важливим резервом підвищення доходності є комерційна діяльність,
зведенням системи оперативного збирання та аналізу вірогідної інформації
про цінову кон’єктуру, пошуком і використанням найвигідніших ринків
збуту для своїх товарів і послуг, обов’язковим виключенням їх продажу за
безцінь, на чому Україна втрачає сьогодні, за експертними оцінками, не
менше, як третину своїх доходів та інвестиційних нагромаджень. Це саме й
стосується пошуку вигідних ринків для імпорту товарів, потрібних нам.
Тут також є широкий діапазон виграшних і програшних варіантів. Кожний
підприємець повинен володіти наукою складної комерційної діяльності,
знати кон’єктуру ринків і оперативно діяти для їх вигідного
використання.

Тільки внутрішні інвестиційні нагромадження є дійсно міцним фундаментом
для нормального економічного розвитку країни. Розрахунки на приплив
великого іноземного капіталу значною мірою є ефемерними. Довгострокові
кредити із зовні, незважаючи на свою важливість, можуть відіграти лише
допоміжну роль у структурній перебудові економіки, у переведенні її на
сучасні ринкові рейки, про що говорить світовий досвід багатьох країн
які розвиваються. Щодо цього потрібні вірні стратегічні орієнтири і
зважені тактичні рішення. Стимулюючі дії ринкових відносин спроможні
надати могутній поштовх активізації інвестиційної діяльності, і цей
фактор слід використати на повну силу. Це стосується всіх джерел
інвестування в їх комплексному використанні. Однак державну інвестиційну
політику слід спрямувати на першочергову реалізацію пріоритетних
програм, тим самим гарантуючи країні економічну безпеку в її широкому
розумінні..

Вводити ринкову економіку в Україні слід прискорено, але без «шоку».
Таким є по елементний, еволюційно-радикальний шлях. Він поєднує перший і
третій варіанти, тобто поступовість, поетапність і

державне регулювання цін на найважливіші товари, з одного боку, і
прибутків — з іншого. Одним стрибком нам не вдасться скочити в ринок,
тому що в країні, по суті, немає розвиненої інфраструктури, без якої не
може існувати сучасний ринок. Економіка потребує радикальної структурної
перебудови, без чого неможливо наповнити внутрішній ринок товарами
споживання посісти чільне місце на міжнародному ринку. Для того щоб
здійснити це, необхідні величезні капітальні ресурси. Сподівання на те
що Захід нам допоможе—нереальні, ми маємо знайти їх всередині країни, в
її сучасній економіці.

Гострим є дефіцит на кваліфіковані підприємницькі кадри для роботи у
банках, на біржах тощо. Саме тому для побудови ефективної ринкової
економіки нам слід йти шляхом демонтажу старої господарської системи
і поступовим введенням ринкової системи.

Складність цього завдання полягає в тому, що вирішення його
потребує, з одного боку, прискореного переходу до ринку, а з іншого —
виходу економіки з кризи. Такими є реальні обставини, з якими не можна
не рахуватися, обираючи стратегію переходу до соціальне – орієнтованої
ринкової економіки.

Головним інструментом створення моделі ринку, про яку йдеться,
має бути не стихійна гра сил, а активна і послідовна діяльність держави
щодо створення необхідних інститутів ринку. Регулююча роль держави має
здійснюватися не старими адміністративно-командними, а новими методами,
які адекватні ринковим формам господарювання. Для цього слід розробити
цільові програми розвитку визначальних сфер народного господарства;
забезпечити підтримку пріоритетних напрямів економічного розвитку,
виділення для цих цілей кредитів, зменшення податків; стимулювання
розвитку виробництва, а не посередницької діяльності, різних
соціальних форм господарства; створити сприятливі умови для залучення
в країну приватного іноземного капіталу, насамперед у формі прямих
інвестицій у виробничу сферу, галузі, що виробляють товари споживання.

Держава має регулювати випуск національної грошової одиниці,
здійснювати контрольовану емісію, забезпечити взаємодію національного
ринку з міжнародним на законодавчо визначених міжурядових угодах.

Регулююча роль держави має полягає у забезпеченні рівноваги в
суспільстві. І чим більші відхилення від рівноваги, тим сильнішими
повинні бути регулятори.

Результати економічних перетворень, здійснюваних на таких
засадах, будуть детермінованими, незворотними, прискореними і, що
особливо важливо, досягнуті в умовах соціальної злагоди.

3. Держава в перехідній економіці України

Перехід України до ринкової економічної системи (РЕС) здійснюється на
основі основних світових тенденцій до лібералізації економіки, подолання
трансформаційної кризи, державного регулювання перехідних процесів,
макроекономічної стабілізації, міжнародної підтримки, структурної
перебудови економіки, соціальних зрушень і соціального захисту.

Позитивний вплив на перехідні процеси роблять і загальносвітові вихідні
тенденції до демократизації суспільства і держави, правової і політичної
стабільності, поетапності переходу до ринку, приватизації,
інвестиційного процесу, зовнішньоекономічних зв’язків. Теорія перехідної
економіки вважає обох груп тенденцій руху (основні і вихідні) до РЕС як
загальносвітовий імператив. Їхня реалізація здійснюється, відповідно, у
специфічних формах у кожній країні.

В Україні відбуваються одночасно і тому повільно але всі процеси
системної трансформації – правові, ідеологічні, політичні, соціальні,
економічні. Тому особливу актуальність представляє одночасність розвитку
демократичної держави і ринкової трансформації. Становлення
демократичної, правової і соціальної держави в Україні підсилює
концентрацію її визначального впливу на ринкову трансформацію у виді
державного регулювання перехідної економіки України (ДРПЕУ).

Економічна необхідність ДРПЕУ обумовлюється як перехідними процесами,
так і конституційно з метою переходу від адміністративно-командної до
ринкового соціально орієнтованій економіці. Саме цим визначається
специфіка багатогранної необхідності ДРПЕУ. Насамперед , вона
складається в одночасності розвитку демократичного ГРПЭУ і ринкової
економіки як реального базису демократичного суспільства в
довгостроковій перспективі. Але в короткостроковому періоді становлення
ДРПЕУ значно випереджає становлення ринкової економіки, тому що саме
воно об’єктивно і є головною рушійною силою переходу до РЕС.

Далі, ця специфіка вже проявилася в повільному (у зв’язку з відсутністю
передумов) здійсненні за посередництвом ДРПЕУ загальних тенденцій
переходу до ринку. І, зрештою , специфіка всебічної необхідності ДРПЕУ
в тім, що не ринкова економіка його детермінує (що характерно для
передових країн), а навпаки, саме воно сприяє і забезпечує рух
перехідної економіки в напрямки становлення РЕС в Україні.

ДРПЕУ як система відрізняється загальносистемними рисами і визначеною
специфікою. Так, концептуальна підсистема ДРПЕУ містить положення
загальної теорії держрегулювання і положення теорії перехідної економіки
(невизначеність і нестабільність, масив нової інформації, трансакційні
витрати, економічна нерівновага, макроекономічна стабілізація, соціальне
розшарування).

Інституціональна підсистема ДРПЕУ включає, загальновідомі законодавчі,
виконавчі і судові інститути, що зростає кількість установ, а разом з
тим значний ряд нових і самих нових регіональних і місцевих інститутів і
установ.

Функціональна підсистема ДРПЕУ органічно зв’язана з його концептуальною
й інституційною підсистемами. Вона “убудована” у господарський механізм
і служить його науково регулюючим макрокомпонентом.

Її складені: державна власність, державна економічна влада, економічна
еліта, державний апарат і, особливо , державна економічна політика як
універсальна форма ДРПЕУ.

ДРПЕУ як процес – це двоєдина трансформація:

1) тоталітарної держави в демократичне;

2) планові керування адміністративно-командної економіки в державне
регулювання перехідної економіки. Завдяки використанню вихідних форм
ДРПЕУ – законодавчої, виконавчої і судовий – уже на першому стартовому
етапі цього процесу (1992-1995 р.) була досягнута його головна мета –
радикальне зрушення від адміністративно-командної економіки до
перехідного: лібералізація цін, роздержавлення, приватизація, початок
створення конкурентного середовища, масова поява підприємств, формування
національного ринку.

На другому етапі процесу ДРПЕУ (1996-2000 р.) з’явилася нова його мета
– завершення формування системи державного регулювання. Цьому сприяли
такі фундаментальні нововведення: прийняття

Конституції України, у якій була конституційно закріплена універсальна
форма ДРПЕУ – державна економічна політика (і її основні форми) і
довершена грошова реформа з переходом до національної валюти – гривні.

На сучасному етапі процесу ДРПЕУ (почався в 2000 р.) висувається його
кінцева мета: якісне перетворення перехідної в ринкову економіку
України. Тому відбувається ДРПЕУ на рівнях мікро-, мезо-, макро- і
мегаекономіки.

Позитивну роль у розвитку ДРПЕУ на мікрорівні зіграв закон України “Про
державну підтримку малого підприємництва”, прийнятий 22 листопада 2000
року. По цього недостатньо. Сьогодні розвиток підприємницької діяльності
стримує велика кількість державних інститутів, що регулюють її: 32
міністерства і відомства видають ліцензії на різні види діяльності
(“Урядовий кур’єр”, 25 лютого 2000 р.). Ще більше державних установ, що
регулюють підприємництво: 88 законів, 218 президентських указів і понад
90 урядові постанови (там же). Тому в Україні на кінець 2000 р.
нараховувалося всього 138 тис. малих підприємств, у яких зайнято 1,2
млн. чоловік, чи 8 відсотків працюючих громадян (там же). Тобто головна
задача – стимулювання малого бізнесу державним регулюванням поки, далеко
не виконується.

ДРПЕУ на регіональному (мезо) рівні також, на жаль, далеко не
конструктивно: регіони розділені на прибуткові і дотаційні. Ця обставина
стримує творчий пошук резервів зростання других і темпи економічного
росту перших. На макрорівні ДРПЕУ залишається головним державним
регулятором. Воно реалізується за посередництвом державної економічної
політики і її форм: фінансової, цінової, інвестиційної і податкової
політики (Конституція України. Стаття 116). Разом з тим, воно
здійснюється за допомогою наукового прогнозування, стратегічного
планування, загальнодержавного програмування економіки,
науково-технічного, соціального і культурного розвитку України.

Історичні задачі ДРПЕУ на макрорівні:

1) створення і використання базового інституту національного макроринку
і його установ;

2) систематичне керування державними підприємствами, “природними
монополіями”, державною власністю і державним сектором у цілому;

3) законодавче оформлення ринкової економіки, особливо земельного і
податкового кодексів;

4) розробка соціально-економічних прогнозів, створення і реалізація
задач стратегічного планування, наукових, економічних і соціальних
програм на основі підвищення ефективності діяльності місцевих
адміністрацій;

5) у сфері зовнішньоекономічних зв’язків (мегаекономіка) інтеграція

перехідної економіки України у світову ринкову економічну

систему.

Становлення ДРПЕУ детермінуються демократизацією суспільства й

еволюцією ринкової економіки. Вона “рухається” у напрямки реалізації
демократично-правової і соціально-орієнтованій моделі ДРПЕУ. Основними
складовими процесу становлення ДРПЕУ є:

1) виникнення різноманітних форм власності, конкурентного

середовища, національного ринку і зовнішньоекономічних зв’язків як
об’єктів

деорегулювання;

2) демократизація державних інститутів і установ ДРПЕУ.

3) дебюрократизація державного апарата ДРПЕУ.

4) децентралізація ДРПЕУ (дерегулювання) перехідної економіки в міру її
трансформації в РЕС.

Демократизація державних інститутів і установ ДРПЕУ вимагає
демократизації державної економічної влади. Тотальне адміністративне
використання державної власності трансформується в демократичне
керування власністю як умовою розвитку національного ринку, реалізації
інтересів підприємців, населення і ринкової трансформації в цілому. Так,
наприклад, демократизація державної економічної влади спостерігається в
державній економічній політиці, що направляється на економічне
співробітництво з Росією як необхідний і плідний компонент європейської
інтеграції України. Далі, ця демократизація економічної еліти, що
виникла в перші роки ринкових реформ і складалася переважно з
кланово-олигархічних угруповань. Вона поступово змінюється: замість
одіозних олігархів, що небачено збагатилися і підкорили власним
інтересам долю країни, авторитетну силу набирає Союз промисловців і
підприємців. І, нарешті, це правова демократизація середнього і малого
бізнесу шляхом легалізації тіньового сектора. Він складається: 1) з
легальної діяльності юридичних і фізичних осіб, зв’язаної з одержанням
прибутків, з яких чи частково цілком не платяться податки; 2) з
нелегального виконання робіт, послуг, що забороняються законом. Як
доводить світова і вітчизняна практика, проблема тіньової економіки
зважується саме завдяки демократизації держрегулювання. Його можна
досягти: 1) зниженням загальної суми податків і їхньої кількості; 2)
збільшенням державних інвестицій і робочих місць; 3) розширенням послуг
населенню; 4) підвищенням свідомості і моральності підприємців.
Дебюрокрагазація державного апарата ДРПЕУ є життєвою необхідністю для
становлення РЭС. За даними закордонного дослідження індекс якості мікро-
і макрокерування в Україні майже вдвічі нижче в порівнянні з Угорщиною і
Словенією. Але частота і розмір податку у виді хабара були майже удвічі
великими порівняно з Угорщиною і Словенією (Тransiechen, 1999, XІІ,
7-8).

Очевидні і такі аномалії корпоративного менеджменту, як неможливість
реструктурувати деякі компанії (не повертають дотації і кредити),
помилкове інвестування, нездатність реалізувати високоякісні проекти.
Тільки десь на 40 відсотків реалізуються закони і постанови, і це
відбувається в той час, як інституціональна складова особливо актуальна
в якісній динаміці перехідних процесів. На жаль і кількість службовців
тільки центральних органів виконавчої влади в Україні збільшилася з 1994
по 1999 рік з 145,8 тисяч до 180,6 тисяч (“Вісті”, 2 червня 2000 року).
Мова йде про те, щоб зменшувати кількісно і трансформувати якісно
бюрократію в сучасний клас цивілізованих менеджерів, розуміючих власну
залежність від громадянина, населення, країни і її історичної долі.

Децентралізація (дерегулювання) ДРПЕУ здобуває характер східчастого
процесу, обумовленого еволюцією перехідної економіки. Це стосується
малого і середнього підприємництва, корпоративного сектора, акціонерних
товариств із частковою участю держави, значної частини і державних
підприємств, що вже акціоновані, національного ринку. Даний процес
поступово охоплює і невиробничу сферу, особливо утворення й охорона
здоров’я. Приклад і досвід центру в цьому відношенні поступово
застосовують і місцеві адміністрації. Отже, децентралізація
(дерегулювання), дебюрократизація державного апарата і демократизація
державних інститутів і установ є, з одного боку, факторами розвитку
цивілізованих ринкових відносин, а з іншого боку – індикаторами
реформування перехідної економіки України до РЕС.

ДРПЕУ як результат розглядається в якісному і кількісному аспектах.
Якісний аспект складається в становленні ДРПЕУ і його універсальної
форми – державної економічної політики. Вони починають виконувати власні
функції: захист прав власності, створення національного ринку і
конкурентного середовища, забезпечення рівних умов конкуренції,
прийняття простих і якісних законів, керування державною власністю.
Одночасно зменшується безпосереднє втручання держави в справи бізнесу,
воно не керує реальним сектором і торгівлею.

Отже, держава в перехідній економічній системі відіграє роль рушійної
сили, що впливає на її трансформацію в РЕС. Таким чином,
конструктивна роль держави в ринковій економічній системі визначається
тенденціями до демократизації, держрегулюванню і дерегеулюванню
економіки.

Висновок

Отже, у широкому розумінні ринок означає певний спосіб організації
економічного життя, в якому необхідно реформувати деякі галузі
ринкового господарства України, а саме:

Самостійність учасників економічного процесу;

Комерційний характер їхньої взаємодії;

Суперництво (конкуренція) господарюючих суб’єктів;

Формування економічних пропорцій під впливом динаміки цін та
конкурентної боротьби;

Ціни, що складаються на основі попиту та пропонування.

Нині ринок є ланцюгом, що зв’язує виробництво і споживача.

Все вищезгадане дає підстави стверджувати, що ринок з його механізмом
функціонування ринкової економіки відноситься до розряду
загальнолюдських цінностей, є досягненням усієї світової цивілізації й
залишиться таким в осяжному майбутньому.

З сутності ринку та його функцій логічно випливає його роль в процесі
суспільного виробництва. Поняття “ринкова реформа” і “роль” ринку тісно
зв’язані між собою.

Роль ринку у суспільному виробництві зводиться до наступного:

Давати сигнал виробництву за допомогою обернених “первинних” зв’язків:
що, в якому обсязі і у якій структурі треба виробляти;

Врівноважувати попит і пропозицію, забезпечувати збалансованість
економіки;

Диференціювати товаровиробників у відповідності з ефективністю їх праці
і направленістю на покриття ринкового попиту;

“санітарна” роль ринку зводиться до вимивання неконкурентноспроможних
підприємств і звертання застарілих підприємств.

Саме остання функція визначає в значній мірі форми реалізації функцій
ринку. Конкуренція сприяє здійсненню таких функцій ринку, як визначення
ринкової ціни, стимулювання виробництва, розвиток науково-технічного
процесу та багато іншого. І безперечно, що значна роль на ринку
безпосередньо належить державі. Ринок не може розвиватись стихійно, за
ним повинен здійснюватись розумний наглядовий контроль, саме держава має
забезпечити цей контроль. І однією з важливих функцій держави є
проведення антимонопольної політики, яка була б спрямована на розвиток
вітчизняного виробництва та підтримку підприємництва.

Найважливішим атрибутом ринкової реформи господарювання є ринок. Його
часто визначають як сферу обміну, у якій здійснюються угоди купівлі і
продажу товарів і послуг. Також можна виділити ще одне розуміння ринку
– як форми організації і функціонування економічних зв’язків
господарюючих суб’єктів, що ґрунтуються на принципах вільної
купівлі-продажу, як суспільної форми функціонування економіки, за якої
забезпечується взаємодія виробництва і споживання, прямий і зворотній
вплив на виробництва і споживання.

Об’єктивними умовами існування і реформування ринку є товарне
виробництво – основа ринкової економіки, суспільний поділ праці,
економічна відокремленість виробників, базою якої є економічна
конкуренція між відокремленими, самобутніми суб’єктами
господарювання. Існування відповідної структури та інфраструктури,
стійкої фінансової і грошової систем, наявність правової бази, що
сприяє створенню і постійному відновленню відповідного ринкового
середовища і психологічного клімату.

Щодо реформування українського ринку, то її розглядають з різних
точок зору, що пов’язано зі складною системою господарських відносин.
Залежно від економічного призначення розрізняють ринок ресурсів (
засобів виробництва), ринок продуктів(предметів споживання),ринок
праці(робочої сили) та ринок капіталів (грошовий).

Структура ринку з точки зору територіального підходу являє собою
: внутрішній ринок – місцевий, регіональний, національний, зовнішній
ринок – транснаціональний та світовий.

З урахуванням конкретних видів товарів і послуг виділяють
ринок спеціалізованих товарів(промислових, продовольчих, комп’ютерів,
бавовни, цукру та ін.) та ринок спеціалізованих послуг(страхування,
консультативні послуги тощо).

Свої функції ринок виконує через розгалужену інфраструктуру:
товарні, фондові та валютні біржі, торгово – збутові фірми, банки тощо.
Між ступенем розвитку ринку та його інфраструктурою існує пряма
залежність – чим більше розвинута інфраструктура, тим розвинуті ший
ринок.

Україні, в сучасних умовах, як і іншим постсоціалістичним
країнам, що переходять до ринкової економіки, необхідне ринкове
регулювання тому числі щодо ціноутворення.

Конкуренція, а також вільне ціноутворення – необхідні
інститути ринку, не можуть функціонувати через відсутність бірж,
інформаційно-комерційних, оптових та постачальницькі організацій,
пунктів прокату, культури введення ринкової економіки. Відсутність
ведення культури ринкової економіки пов’язане з нестачею досвіду роботи
і кадрів.

Так створення ринкової інфраструктури відбувається дуже
повільно, з великим відхиленням.

Товарних бірж, наприклад, у нас засновано більше, ніж у США або в
будь-якій іншій країні. Проте процес формування ринкової інфраструктури
відбувається, його треба прискорювати. Набувають досвіду і кадри, що
працюють в інститутах ринку.

Для того щоб суб’єкти національного ринку не тільки мали ринкову
інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію, а й
могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові
передумови. Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття
юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте
він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни,
відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує ринкові
перетворення. Юридичні закони мають відображати реалії економічного
життя, бути націленими на відтворення конкурентного середовища. Слід
відпрацювати механізм реалізації цих законів.

Відтворюючи ринкові інститути, не можна забувати, що ринок
будують люди, від їхньої свідомості, бажання, розуміння залежить дуже
багато. Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, то
ринок будуватись не буде. Цей процес може затягтись, а то й піти у
якомусь іншому напрямі. Слід врахувати, що психологічний стан наших
людей нині досить складний і суперечливий.

Вони не тільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула
їх напризволяще. У такій обстановці вибір моделі й шляху побудови ринку
має надзвичайно важливе значення.

Використана література

1. Конституція України, ст. 116

2. Закон України „Про державну підтримку малого підприємництва”
від 22 лютого 2000 року.

3. А.С. Гальчинський, П.С. Єщенко, Ю.І. Палкін «Основи
економічної теорії», Київ «Вища школа», 1995

4.Основи економічної теорії під редакцією А.А. Чухна, Київ «Вища школа»,
2001

5. Газета „Вісті” від 2 червня 2000 року.

6.Общая экономическая теория (политэкономия), «Промо-медиа», Москва
–1995

7.Г.І. Башнянин, П.Ю. Лазур, В.С. Медведєв Політична економія, Київ
«Ніка- центр», 2000

8. Газета „Урядовий кур’єр” від 25 лютого 2000 року

9.Ю.В. Ніколенко, А.В. Демківський, В.А. Євтушевський, А.М.
Кравчук, М.Д. Миронов, С.І. Ромашко, Б.Т. Свєтлов, В.В. Фещенко “Основи
економічної теорії”, Київ “Либідь”, 1998 .

10. Гуревичев М.М. „Основы экономической теории”. Учебное пособие,.
– Харьков: НТУ „ХПИ”, 2003.

PAGE

PAGE 48

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020