реферат
Економічні реформи в УРСР План
Економічні реформи як спроби поліпшення економічного
становища………………………………………………………….2
Стан економіки…………………………………………………….6
Сільське господарство…………………………………………….9
Соціальна криза……………………………………………….…10
Список використаної літератури……………………………….14
Економічні реформи як спроби поліпшення економічного становища
Політична криза, що яскраво виявилася у дисидентському русі, дедалі
більше поєднувалася із соціально-економічною кризою. Спочатку здавалося,
що нове керівництво СРСР здійснить ту досить радикальну реформу, що
розроблялася ще при М. Хрущові. Вересневий (1965р.) пленум ЦК КПРС
прийняв постанову “Про поліпшення управління промисловістю,
вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання
промислового виробництва”. Поряд із ліквідацією раднаргоспів і
відновленням централізованого управління промисловістю через
міністерства у цій постанові визначалися головні принципи реформи
методів планування та економічного стимулювання, розроблені під час
дискусії у першій половині 60-х років. На початку жовтня 1965 р. було
опубліковано два урядових документи, підготовлених на основі
рекомендацій групи економістів, які працювали під керівництвом О.
Лібермана, про поліпшення планування та стимулювання виробництва і про
державне виробниче підприємство. Йшлося про залишення підприємствам
частини доходів, щоб вони могли утворювати власні фонди: розвитку
виробництва, матеріального заохочення, соціально-культурних заходів та
житлового будівництва.
Головна причина труднощів з реформою полягала в тому, що розширення прав
підприємств не супроводжувалося обмеженням прав міністерств і комітетів.
Економіка залишалася директивною, тобто головна роль в ній належала не
виробникам, а партійним та радянським чиновникам.
Економічну реформу було доведено до кінця завдяки зусиллям О. Косигіна.
Л.Брежнєв ставився до неї з підкресленою байдужістю. Представники
міністерств та відомств не бажали поступатися своїми правами і фактично
саботували роботу у міжвідомчій комісії при Держплані СРСР, яка
безпосередньо здійснювала реформу.
Чехословацькі події допомогли радянським керівникам зрозуміти: або план
переможе ринок, або ринок переможе план, директиву, радянську владу.
Після «празької весни» розмови про ринковий соціалізм, колективну
власність, орендні відносини стали вважатися політичне шкідливими. У
пресі розпочалася полеміка з економічними концепціями чеських
«ревізіоністів».
Нове керівництво знищило всі елементи політичного плюралізму, зміцнило
командно-адміністративну систему управління суспільством. Проте
економічні труднощі посилили соціальну напруженість в Україні і
потребували вдосконалення методів керівництва господарством. Тому в 1965
р. розпочалася перебудова, завданням якої був перехід від
адміністративних до економічних методів управління господарством на
основі постанов партії й уряду. Передбачалося здійснити систему заходів,
спрямованих на вдосконалення форм поєднання територіального і галузевого
принципів управління, централізованого планового керівництва економікою
і господарської самостійності підприємств, посилення стимулювання
виробництва.
За програмою реформ управління господарством було ліквідовано
раднаргоспи і відновлено систему управління через союзні та
союзно-республіканські міністерства. На кінець 1965 р. у СРСР
налічувалося 18 загальносоюзних і 13 союзно-республіканських промислових
міністерств, а також республіканське міністерство місцевої
промисловості. Створено управління матеріально-технічного постачання
нафтовидобувної, нафтопереробної і нафтохімічної промисловості.
Внаслідок подальшої реорганізації в Україні діяло 22
союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств: автомобільного
транспорту і шосейних шляхів, будівництва, комунального господарства,
місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку,
соціального забезпечення. Союзно-республіканські міністерства й
управління були підпорядковані однойменним міністерствам СРСР і Раді
Міністрів СРСР.
Удосконалення планування передбачало скорочення кількості планових
показників до 8 (фонд заробітної плати, впровадження нової техніки,
обсягу централізованих капітальних вкладень, введення в дію виробничих
потужностей і основних фондів та ін.). Решту показників підприємства
мали визначати самостійно, зокрема продуктивність праці, кількість
працюючих, зарплату, собівартість продукції тощо. Було здійснено перехід
від показників обсягу валової та товарної до реалізованої продукції,
одержаного прибутку і виконання завдань поставок. Оцінка ефективності
господарсько-фінансової діяльності підприємств визначалася показниками
прибутку, рентабельності. Зросло значення системи економічного
стимулювання, заснованої на таких інструментах, як ціноутворення,
кредитування, преміювання. На підприємствах утворювалися фонди
матеріального заохочення, соціально-культурних заходів та житлового
будівництва, було прийнято Положення про соціалістичне державне
виробниче підприємство.
Завданням Держплану УРСР була розробка планів розвитку господарства усіх
галузей союзно-республіканського і республіканського підпорядкування і
пропозицій щодо планування роботи підприємств загальносоюзного
підпорядкування. Декларувалася стабільність планових завдань. Основною
формою планування мав стати п’ятирічний план з розробкою найважливіших
завдань по роках з орієнтацією на кінцеві результати діяльності.
Основним методом планування залишався балансовий за основними видами
продукції, ширше використовували програмно-цільовий і
економіко-математичний методи.
Економічні експерименти в Україні розпочалися в 1964 р. на підприємствах
швейної, машинобудівної, вугільної, приладобудівної та легкої
промисловості Львівського раднаргоспу. В 1966 р. на нові умови роботи
перейшло 100 підприємств, у 1970 р. — 8,2 тис. (83 %), які давали 92 %
обсягу продукції.
На першому етапі проведення реформи (1966—1970 рр.) окремі промислові
підприємства досягли певних успіхів у господарстві. Проте згодом реформа
зазнала повного краху. Вона не мала комплексного характеру, охоплювала
тільки промисловість, не змінювала структурної, інвестиційної політики.
У міністерствах і відомствах перевага надавалася звичним, стійким,
централізованим адміністративним формам управління. Більшість
управлінців (управлінський апарат Союзу РСР досяг майже 100 союзних і
800 республіканських міністерств і відомств) були не досить
компетентними. Вони не тільки не хотіли, а й не могли швидко
зорієнтуватися в нових умовах господарювання. Міністерства і відомства
за інерцією продовжували ставити перед підприємствами застарілі
завдання, самостійність і госпрозрахункові права підприємств обмежували.
Економічні методи підміняли адмініструванням; 95 % підприємств, які
знаходилися в Україні, були союзного підпорядкування (для порівняння: в
Росії — 93 %, в Прибалтиці — 90 %).
З кінця 70-х років розпочався новий етап перетворень у системі
керівництва господарством. На відміну від реформ 60-х років, нова
система заходів охоплювала всі галузі господарства та рівні управління
(від підприємства до Рад Міністрів союзних республік). Підвищилася роль
Рад народних депутатів. Вдосконалювалася система довгострокових (10—20
років), п’ятирічних та річних планів, їх складовою частиною стали
цільові комплексні науково-технічні, економічні та соціальні програми.
З’явився спеціальний розділ плану — вдосконалення управління. У 1983 р.
було прийнято Закон про трудові колективи. Проте більшість повноважень
трудових колективів мала дорадчий характер. У 1974—1986 рр. проводився
економічний експеримент, за яким підприємства-учасники одержували більшу
самостійність у сфері оплати праці, матеріального стимулювання. Однак
експеримент охопив лише близько ЗО % об’єднань і підприємств України,
які реалізували 50 % загального обсягу продукції. Обмежувались їхні
права у використанні засобів фондів розвитку виробництва,
соціально-культурних заходів та житлового будівництва. У 1987 р. було
прийнято рішення про переведення всіх підприємств на повний
госпрозрахунок. Проте і в цей період права підприємств залишались
обмеженими.
Стан економіки
Внаслідок серйозних деформацій в управлінні господарством протягом 1971
—1990 рр. існувала негативна динаміка зростання найважливіших
економічних показників в Україні. Середньорічні темпи приросту валового
суспільного продукту та національного доходу в Українській РСР становили
відповідно у 1966—1970 рр. — 6,7 і 7,8 %, у 1971 —1975рр. — по 5,6, у
1976—1980рр. — 3,4 і 4,3, у 1981—1985 рр. — 3,5 і 3,6 % . Рівень
приросту виробництва цієї промислової продукції також знизився. Якщо у
восьмій п’ятирічці він становив 8,8 % , у дев’ятій — 8,4, в десятій —
7,2, в одинадцятій — 3,9, то в дванадцятій — 3,5 % . Протягом 1965—1980
рр. в Україні більше ніж в 2 рази зменшилися темпи зростання
продуктивності праці. Більшість планів в республіці не виконувалося,
хоча в цілому Україна нарощувала свій економічний потенціал, збільшуючи
виробництво продукції. Кількісне зростання промислової продукції
відбувалося не за рахунок впровадження у виробництво нових технологій,
які б якісно змінювали продуктивні сили суспільства, а внаслідок
екстенсивного розвитку промисловості, що негативно впливало на якість
продукції.
Розвиток господарства, як і раніше, мав індустріальне спрямування.
Україна досягла певних успіхів у розвитку паливно-енергетичного
комплексу. На території України були побудовані найбільші в Європі
Запорізька й Вуглегірська ДРЕС, Криворізька, Придніпровська та інші
потужні електростанції. Завершено будівництво двох останніх агрегатів на
Дніпрогесі-2. Успішно працювали нафтовики і газовики України. Було
введено в експлуатацію газопроводи Єфремівка — Київ — Кривий Ріг. У 1975
р. було видобуто 68,7млн м3 природного газу, почалася експлуатація 26
нових нафтових і газових родовищ.
Певних успіхів було досягнуто в розвитку гірничорудної, вугільної,
металургійної промисловості. Розвивались і такі галузі, як
машинобудівна, металообробна, електроенергетична, хімічна, нафтохімічна.
Зароджувалась мікробіологічна промисловість. Частка групи А в структурі
промислового виробництва становила в 1970 р. 71 %, в 1985 р. — 72 %.
Почалося конструювання і виробництво електронно-обчислювальної техніки.
Кількість комплексно-механізованих і автоматизованих підприємств зросла
у 1985 р. до 1,2 тис., механізованих потокових ліній — до 30,5 тис.,
автоматизованих ліній — до 5,4 тис. Більшість їх припадала на
машинобудування, легку та харчову промисловість. Багато винаходів з
високим економічним ефектом впровадили науковці Інституту
електрозварювання імені Є. О. Патона АН УРСР (в космосі, при прокладанні
газопроводів та ін.). Відомою не тільки в Україні, а й за її межами була
продукції Харківського турбінного заводу (освоєно серійне виробництво
турбін потужністю 500 тис. кВт для АЕС). У республіці освоєно
виробництво потужних тепловозів, тракторів, буряко- та
кукурудзозбиральних комбайнів, а також морських суден, сучасних літаків.
Однак, незважаючи на окремі досягнення, залишалася проблема якості
промислової продукції. У її загальному обсягу вищої категорії якості у
1986 р. досягли лише 15,9 % виробів. Значна частина виробів не
відповідала світовим стандартам, що призводило до великих матеріальних і
моральних втрат. Намітилося стійке відставання в науково-технічному і
технологічному прогресі від розвинених країн Заходу.
Перехід на інтенсивні методи розвитку народного господарства
затримувався, неефективно використовувалися матеріальні, сировинні та
енергетичні ресурси, що також були серйозною ознакою застою в економіці.
Не використовувалися ресурсозберігаючі технології. Низькою була
продуктивність праці на виробництві. За 1970—1985 рр. на 1 % приросту
витрачалося 2,1 % приросту оновлених виробничих фондів. За даними
Держкомстату СРСР, продуктивність праці була нижчою, ніж у США, в
промисловості в 2 рази, в сільському господарстві — в 5 разів. На
виробництво одиниці національного доходу в СРСР витрачалося в 2 рази
більше сировини і матеріалів, ніж у розвинених країнах.
Помітно знизилися фондовіддача і рівень рентабельності: відповідно 76 і
70 % у 1985 р. порівняно з 1970 р. Одночасно зросла матеріалоємність
продукції. Загальна вартість ненормованих ресурсів становила 75 %
матеріальних витрат на виробництво продукції.
В Україні, як і в СРСР, зводилися престижні будови, які економічно були
малорентабельні, а для навколишнього середовища і здоров’я людей —
навіть шкідливими. Як згадки про марнотратство і безгосподарність
збереглися на території України рукотворні “моря” на Дніпрі, “найбільші
в Європі” Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростанції
та інші гігантські новобудови, які народному господарству тільки
шкодять. Без глибокого наукового обгрунтування, врахування думки
громадськості високими темпами розвивалась атомна енергетика:
розгорнулося будівництво потужних АЕС, які не відповідали міжнародним
стандартам безпеки, що підтвердив вибух Чорнобильської АЕС.
Екологічна ситуація катастрофічне погіршилася після вибуху у квітні 1986
р. четвертого енергоблоку на Чорнобильський АЕС. Причинами цієї
найбільшої в історії людства техногенної катастрофи були низька якість
проектування, виготовлення та обслуговування техніки.
Енергетична криза 70-х років, яка спалахнула в усьому світі, допомогла
компартійно-радянській олігархії обійтися без назрілих, але політичне
небезпечних реформ у сфері виробничих відносин. Колапс радянської
економіки відстрочила злива «нафтодоларів». Коли ціни на світовому ринку
на енергоносії піднялися, радянське керівництво організувало стрімке
нарощування їх видобутку і будівництво нафто- та газопроводів від
Західного Сибіру до кордонів з країнами Європи. У неосвоєному,
малопридатному для життя регіоні було сконцентровано величезні
матеріальні й трудові ресурси, зокрема сотні тисяч будівельників з
України. Кошти за енергоносії використовувалися для масової закупівлі
закордонної техніки, товарів широкого вжитку і продовольства.
Незадовільне використання людських сил, матеріальних і особливо
природних ресурсів призвело до економічної кризи.
Сільське господарство
України було традиційно розвиненим. Республіка давала більше ніж
половину загальносоюзного виробництва цукру, майже половину соняшнику,
близько третини фруктів та овочів. Частка капіталовкладень у сільське
господарство стала значно більшою порівняно з попереднім періодом.
Збільшилися поставки селу техніки, електроенергії, мінеральних добрив,
палива. Однак село не могло нагодувати міського споживача. Залежність
від продовольчого імпорту, що утворилася в останній період правління М.
Хрущова, зростала з року в рік.
У 1982 р. було запроваджено в життя загальнодержавну продовольчу
програму. Засоби масової інформації розглядали її як свідчення
величезної турботи партії та уряду про матеріальний добробут радянських
людей. Проте колгосп і радгосп з самого свого початку були економічно
неефективною формою господарювання.
На початку 70-х років селянам стали видавати паспорти. Тепер вони могли
за власним бажанням залишати села й переїжджати у міста та на
новобудови. Індустріальні галузі потребували додаткової робочої сили. В
СРСР почалася стрімка урбанізація. Ті, хто залишилися в селі, не могли
за наявного (вкрай низького) рівня продуктивності праці нагодувати
зростаюче населення міст. Унаслідок цього в середині 80-х років у
багатьох регіонах СРСР почалися труднощі з поставками продовольства.
Вони відчувалися навіть у великих містах України, хоча й меншою мірою.
У сільському господарстві електрифікацію, хімізацію, меліорацію та
механізацію було проголошено пріоритетними напрямами розвитку. Проте
технократичний підхід до виробництва не рятував становища.
Безвідповідальність Партійних і радянських інстанцій, які приймали
рішення, та економічна незацікавленість відчужених від засобів
виробництва безпосередніх виробників призводили до тяжких наслідків.
Не маючи змоги добитися від колгоспів високої врожайності, державні
органи наполягали на постійному розширенні посівних площ. Ступінь
розораності сільськогосподарських угідь досяг в Україні 80 відсотків
порівняно з 25 у США. Надмірна розораність призводила до активізації
ерозійних процесів.
Соціальна криза
За відсутності в Радянському Союзі приватної власності на засоби
виробництва класовий поділ населення зійшов нанівець. Вважалося, що
населення СРСР становлять робітники, колгоспне селянство і
робітничо-селянська інтелігенція як прошарок між цими двома класами.
Насправді цей поділ був професійно-галузевим, а не класовим.
Прискорений розвиток індустріальних галузей і неможливість
інтенсифікації виробництва в умовах директивного господарювання
зумовлювали постійне зростання чисельності робітничого класу. На початку
60-х років робітники становили половину зайнятої в народному
господарстві робочої сили, а в середині 80-х років їхня частка
збільшилася до 60 відсотків.
Умови праці робітничого класу визначалися специфікою галузі. На
підприємствах воєнно-промислового комплексу та новобудовах важкої
індустрії вони були кращими, а в технічно занедбаній сфері виробництва
товарів народного споживання — набагато гіршими. У цілому близько 40
відсотків промислових і до 60 відсотків будівельних робітників працювали
вручну.
Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців збільшилася з 78
крб. у 1960 р. до 155 крб. в 1980 р. Унаслідок підвищення мінімальної
заробітної плати при одночасному обмеженні високих заробітків посилилася
тенденція до зближення рівнів оплати праці робітників та
інженерно-технічних працівників. У середині 80-х років у деяких галузях
промисловості інженери одержували навіть менше, ніж робітники. Престиж
інженерної праці впав.
Середньомісячна оплата праці в колгоспах збільшилася в 1965-1985 рр. у
2,7 раза (до 134 крб.), у радгоспах — в 2,3 раза (до 163 крб.). Різниця
в оплаті праці між промисловістю та сільським господарством істотно
скоротилася. Однак держава як суб’єкт господарювання однаково мало
платила робітникам і селянам. За часткою фонду оплати праці у
національному доході СРСР значно поступався країнам з ринковою
економікою. Україна, як і весь Радянський Союз, за рівнем життя
перебувала в групі слаборозвинених країн, які посідали у світовому
реєстрі місця після п’ятдесятого. Ця статистика ретельно приховувалася
від радянських громадян.
Роки «застою» характеризувалися стрімким зростанням міського населення.
За 1960—1985 рр. воно збільшилося з 19,9 до 33,2 мли осіб. Кількість сіл
в Україні зменшилася більш як на 2 тис. Виїжджала з сіл переважно
молодь, унаслідок чого вікова структура сільського населення вкрай
погіршилася. Якщо в 1960 р. сільські жителі становили половину населення
України, то в 1985 р. — лише третину.
У спробах звести кінці з кінцями в перенапруженому бюджеті держава час
від часу випускала в обіг не забезпечені товарною масою гроші. За умов
ринкової економіки невідповідність товарної маси грошовій виявилася б у
вигляді інфляції, тобто знецінення грошей (зростання цін). У командній
економіці з фіксованими цінами інфляція набула прихованої форми і
виявилася у вигляді дефіциту товарів. Тривале очікування, коли товар
«викинуть» у продаж, і довгі черги за дефіцитом стали найхарактернішою
ознакою побуту 70-80х років.
Дефіцит породив специфічний список престижних і непрестижних
професій. Престижними стали професії представники яких виробляли чи
розподіляли дефіцитні товари, а також привілеї у придбанні їх. Як завжди
найсприятливішому становищі була номенклатура. Почала зростати мережа
закритих магазинів, у яких за домірними цінами номенклатурні працівники
отримували продукти харчування, виготовлені в спеццехах, а також овочі
та фрукти, вирощені у спецгосподарствах без застосування хімічних
добрив. Поширилася практика закупівлі за кордоном дрібних партій
високоякісних товарів, призначених тільки для керівної еліти.
Масштаби, яких надав житловому будівництву М. Хрущов, були майже
збережені за часів «застою». За 1965-1985 рр. в Україні з’явилося 7305
тис. нових квартир. Кількість осіб, які вселилися в них або поліпшили
свої житлові умови, становила 33 млн. Саме стільки людей проживало в
українських містах у 1985 р.
Однак проблему житла не вдалося цілком розв’язати. Темпи урбанізації
виявилися надто високими, і сотні тисяч осіб продовжували стояти у
чергах на отримання квартири. Якість безплатного житла була вкрай
низькою, а квартири надто невеликими за площею. Тільки у не багатьох
новоселів кожний член сім’ї мав окрему кімнату.
З метою пропаганди підкреслювалося, що за чисельністю медичного
персоналу і лікарських ліжок у розрахунку на душу населення республіки
Радянського Союзу посідають перші місця у світі. Це справді було так.
Однак пропагандисти не згадували, що охорона здоров’я фінансується за
залишковим принципом і невигідно відрізняється від інших країн слабкою
технічною оснащеністю. Нестача коштів у цій сфері призводила до того, що
країна «розвиненого соціалізму» витрачала на підготовку лікаря в 10
разів менше коштів, ніж високорозвинені держави Заходу. Вважалося за
норму ставити ліжка для хворих навіть у коридорах непристосованих до
лікарняних вимог приміщень.
Список використаної літератури
Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України
і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. – К.: Вікар, 2001. – 477 с.
Гусєв В.І. та ін. Історія України: Навч. Посіб. / В.І. Гусєв, Ю.О.
Калінцев, С.В. Кульчицький; За ред. С.В. Кульчицького. – К.: Вища шк..,
2003. – 431 с.: іл.
Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України
і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. – К.: Вікар, 1999. – 737 с.
Кульчицький С. В. Особливості індустріалізації народного господарства
УРСР //Укр.. іст. Журн. – 1989. – №10.
Історія народного господарства Української РСР : У 3 т. – К.,1985. –
Т.3.
Гусєв В.І. та ін. Історія України: Навч. Посіб. / В.І. Гусєв, Ю.О.
Калінцев, С.В. Кульчицький; За ред. С.В. Кульчицького. – К.: Вища шк..,
2003. – 431 с.: іл.
Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України
і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. – К.: Вікар, 2001. – 477 с.
Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України
і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Плановика. – К.: Вікар, 1999. – 737 с.
Гусєв В.І. та ін. Історія України: Навч. Посіб. / В.І. Гусєв, Ю.О.
Калінцев, С.В. Кульчицький; За ред. С.В. Кульчицького. – К.: Вища шк..,
2003. – 431 с.: іл.
Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України
і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. – К.: Вікар, 2001. – 477 с.
Гусєв В.І. та ін. Історія України: Навч. Посіб. / В.І. Гусєв, Ю.О.
Калінцев, С.В. Кульчицький; За ред. С.В. Кульчицького. – К.: Вища шк..,
2003. – 431 с.: іл.
Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України
і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Плановика. – К.: Вікар, 2001. – 477 с.
Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України
і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Плановика. – К.: Вікар, 1999. – 737 с.
PAGE
PAGE 15
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
