.

Власність у системі економічних відносин (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
3 13908
Скачать документ

Курсова робота

На тему:Власність у системі економічних відносин

План:

1.Вступ.

2.Власність як економічна категорія.

3.Проблема трансформації відносин власності в Україні.

4.Висновки.

Людське суспільство – категорія змінна, оскільки воно постійно
знаходиться у стані розвитку. Звідси випливає, що етапи розвитку
суспільства відрізняються й системами виробничих відносин, які, в свою
чергу відрізняються відносинами власності.

Власність – основна складова економічних відносин, на якій тримається
решта складових частин економічної системи. Це виключно складне
суспільне явище, оскільки характеризується багатогранним змістом, який
виражає різноманітність взаємовідносин між людьми. Усвідомлення даного
твердження має велике значення для характеристики типа економічної
системи.Саме власність обумовлює поєднання робітника із засобами
виробництва, визначає кінцеву мету розвитку економічної системи, спосіб
розподілу вже вироблених матеріальних благ та послуг і врешті – решт
соціальну структуру суспільства.

Власність як економічне відношення формується ще на початку
становлення людського суспільства. На привласненні різноманітних
об’єктів власності грунтуються всі найважливіші форми примусу до
праці.Так, наприклад, за античного засобу виробництва примус
засновувався на праві власності на раба – безпосереднього виробника, при
азіатському способі виробництва – на праві власності на землю, а в
період феодалізму – на праві власності на землю і людину одночасно. Але
всі вищенаведені методи примусу до праці мають позаекономічний характер,
економічний же примус до праці грунтується на власності на капітал і на
умови виробництва.Таким чином в розвиненій системі економічних відносин
власність відображає найглибинніші зв’язки та взаємозалежності, тобто
складає сутність економічного буття.

Проблема дослідження відносин власності як економічної категорії є
центральною проблемою багатьох економічних наук, зокрема політекономії
та економічної теорії.Вона виступає предметом ретельного вивчення
багатьох вчених – економістів.Ці проблеми вже не одне десятиліття є
об’ктом теоретичних сперечань і дискусій, що свідчить про актуальність
даної теми на будь-якому етапі розвитку людської цивілізації. Так, одне
з перших визначень власності з’явилося ще у 5 столітті в Кодексі
імператора Юстініана, де власність розглядається як право володіння,
використання та розпорядження майном.Вивченням власності займалися і
класики економічної теорії, зокрема Карл Маркс, який при трактуванні
власності підкреслював домінування економічної природи власності над її
юридичною формою, а також вбачав у них перш за все відносини між людьми
на відміну від відношення людини до речі.До вивчення цієї категорії
зверталися і неоінституціонилісти.Однією є найбільш видатних теорій
цього напрямку є економічна теорія прав власності, розробкою якої
займалися такі відомі американські економісти як Р.Коуз та А.Алчіан.У
подальшій розробці цієї теорії активну участь приймали І.Баруель,
Д.Норт, Р.Познер та інші.Особливість цієї “універсальної метатеорії”
полягає в тому, що при тлумаченні власності вони оперують не економічним
поняттям власності, а використовують термін “право власності”, тобто
власністю є не речі і ресурси самі по собі, а комплекс прав на їх
використання (право володіння, використання, управління, право на
отримання доходу, відчудження, споживання та знищення блага, а також на
передачу його у спадок та захист від пошкодження з боку зовнішнього
середовища).

Що ж стосується України, то за умов переходу до ринкової економіки
неможливо не зачепити власності, саме тому радикальна реформа відносин
власності є базовою проблемою сучасних перетворень в українській
економіці.Це знову-таки зумовлено тим, що відносини власності складають
підвалини будь-якої економічної системи, тому вже встановлені в Україні
відносини власності, що складали основу адміністративно-командної
системи господарювання не можуть залишитися без змін, бо в противному
випадку станослення системи ринкових відносин буде приречене на невдачу,
оскільки головною умовою функціонування ринкової економіки є плюралізм
форм власності.

Що ж таке власність?В системі економічних відносин це поняття завжди
асоціюється з певними благами, речами або продуктами інтелектуальної
діяльності.Але насправді ресурси або речі самі по собі не є
власністю.Наприклад, в доісторичну добу земля, рослинний і тваринний
світ не перебували у чиїйсь власності.Лише пізніше, коли люди почали
привласнювати елементи природи і продукти праці, речі стали власністю,
тому що люди почали вступати між собою в економічні відносини з приводу
їх привласнення і використання.Тому головним у відносинах власності є не
те, що привласнюється, а те, ким і як воно привласнюється.

Що ж стосується вивчення власності як економічної категорії, то різні
економічні школи трактують її по-різному.Наприклад, Західні вбачали у
власності лише відношення людини до речі, тобто відносини власності
розглядалися як відображення взаємодії власника з його майном, його
розпорядженням та використанням.Зточки зору Марксистської теорії
власність як економічна категорія виражає відношення привласнення або
відчудження засобів виробництва і створюваних за їх допомогою
матеріальних благ у процесі виробництва, розподілу, обміну та
споживання.Тут акцентується увага на тому, що сам факт належності
матеріальних благ суб’єкту повинен визнавати не тільки він сам, а й інші
суб’єкти, тому виникає право власності як суспільне відношення.Згідно
цієї теорії власність існує незалежно від волі і свідомості людей.Ще в
законах Солона (594 рік до н.е.) і Кліофена (509 рік до н.е.)
зазначалося, що закони не створюють відносин власності, а лише
закріплюють відносини, що склалися у суспільстві. Головним у законі
власності є привласнення, тобто відчудження об’єкта власності суб’єктом
від інших суб’єктів. Вивчаючи категорію привласнення можна виділити
привласнення через працю і, врешті-решт як акт, що здійснюється у
процесі виробництва. Власність пов’язана з такими поняттями як
володіння, використання і розпорядження.

Володіння – це, так би мовити, неповне або часткове привласнення.
Власником є володар засобів виробництва, тобто привласнення передбачає
наявність двох сторін відносин власності – суб’єктів і об’єктів
привласнення.В якості суб’єктів привласнення виступають фізичні та
юридичні особи, об’єктами ж є ресурси, виробниче обладнання, фінансові
кошти, об’єкти інтелектуальної власності і.т.д.Привласнення завжди
передбачає збільшення власності, у противному випадку власність втрачає
свій економічний сенс.Основними формами зюільшення власності є прибутки,
доходи, дивіденди і рента.Іншою стороною привласнення виступає
відчудження – процес передачі власності іншій юридичній чи фізичній
особі, перерозподіл її між класами і навіть допускає фізичне її
знищення.Так, зараї відбувається знищення власності ВПК, а внаслідок
аварії на ЧАЕС знищені величезні об’єкти державної власності, виведені з
експлуатації значні площі сільськогосподарських угідь.

Використання – це застосування речі в залежності від її
призначення.Використання є формою реалізації володіння, його
функцією.Воно означає вилучення з об’єктів власності їх корисних
властивостей з метою виробництва матеріальних благ та надання послуг.У
кінцевому рахунку використання передбачає споживання речей або
виготовлених з них виробів.

Розпорядження – це прийняття власником чи іншими особами рішень з
приводу функціонування об’єкта власності, засноване на праві підприємця
передавати майно у межах, визначених власником.Розпоряджатися об’єктами
власності може лише реальний власник, який має на них юридичне право.На
свій розсуд він може продати власність, здати її в оренду, подарувати її
або віддати у спадок і.т.д. Інші особи зробити цього не можуть. У
зв’язку з цим важливо відмітити, що підприємець в ринковій економіці
може і не бути власником, але обов’язково повинен мати право володіння,
використання і розпорядження.

Таким чином складовими елементами власності є володіння, використання
і розпорядження. Розпорядження визначається використанням, використання
визначається володінням, а останнє в свою чергу визначається формами
власності.

Іншим важливим чинником у змісті власності, згідно Марксистської
теорії,є відносини власності на засоби виробництва, оскільки саме вони
визначають мету, характер виробництва, його соціально – економічну
структуру, а також взаємовідносини між класами і різними соціальними
групами.

Відомо, що розвиток суспільного виробництва проходить чотири ступеня
“доіндустріальний”, “індустріальний”, “постіндустріальний” і
“інформаційний”, і в кожному з цих ступенів власність відіграє якусь
певну роль.Наприклад, доіндустріальний ступень суспільного
виробництва(первісно-общинний), раборвласницький лад а, епоха феодалізму
характеризується використанням ручної праці рабів та ремесловим
виробництвом. Звісно. За таких умов власність на засоби виробництва не
відігравала економічного верховенства власника даних засобів
виробництва,Головна роль у процесі виробництва належала робітнику – він
був головною цінністю в економічному плані.Саме тому доіндустріальне
суспільство характеризується насильницьким перерозподілом результатів
суспільного виробництва, а роль власності на засоби виробництва не була
вирішальним фактором доіндустріального суспільства.Цю роль вона набула
лише в індустріальному процесі, коли лише власник засобів виробництва
може бути визначальним економічним суб’єктом суспільного виробництва, а
робітник, тобто робоча сила, як вважав К.Маркс, знаходився у підкоренні
капіталу.

Що ж стосується постіндустріального суспільства, що характеризується
бурхливим розвитком науки і техніки, а також впровадженням досягнень НТР
безпосередньо у виробництво, людина знову стоїть над засобами
виробництва, тобто ефективність суспільного виробництва визначається не
тезнічними даними машини, а особистими якостями і здібностями робітника.
Тобто соціальне значення власності на засоби виробництва зменшується на
користь робітника, тому що вдосконалені засоби виробництва вимагають не
фізичного, а інтелектуального втручання людини. Тепер робітник
виводиться із процесу виробництва і стоїть над ним. Змінюється також
мотивація до праці – тепер домінантну роль відіграють не матеріальні
потеми, а духовні. Варто зазначити, що зараз відбувається процес
становлення нового типу суспільства – інформаційного. Основною рушійною
силою у процесі виробництва в ньому займає інформація, тому одним із
найголовніших типів власності стає інптелектуальна.

Підсумовуючи усе сказане вище, можна зпробити висновок, що роль
власності на засоби виробництва в історії суспільства об’єктивно
змінювалася. Вона напряму залежить від ролі самих засобів виробництва у
процесі виробництва, тобто найбібьше значення вони мають в
індустріальному суспільстві, а найменше – в інформаційному. Зараз у
суспільстві домінуючими є суб’єктно-суб’єктні відносини, тобто такі, що
складаються між людьми з приводу привласнення факторів виробництва і
виробленого продукту, а не суб’єктно – об’єктно, з якими пов’язується
інтерес на володіння засобами виробництва.Історична тенденція розвитку
еволюції відносин власності полягає в тому, що зміст власності як
відношення власник-невласник витісняється більш обширинм поняттям –
повний власник – неповний власник.

Як уже зазначалося вище, власність – категорія многогранна, тобто її
можна назвати і історичною категорією, бо в процесі розвитку цивілізації
змінювалися і відносини власності, приймаючи найрізноманітніші форми,
види і типи.

Тип власності – це найбільш фундаментальне її утворення, що
складається залежно від її суб’єктів (суспільство в цілому, трудовий
колектив, особистість.

Взагалі можна виділити два типи власності: приватну і суспільну,
кожна з яких має кілька форм.

Форми власності – це її відносини в рамках її типів, тобто складові
елементи, структура типів власності.

Приватній власності належить величезна роль у формуванні ринкової
економіки.Вона є основою становлення економічно незадежного підприємця –
основного суб’єкта ринкової економіки.Історично термін “приватна
власність” виник, щоб відокремити державне майно від іношого майна, тому
вважалося, що все недержавне є приватним.У зв’язку з цим у Західній
економічній теорії і практиці закріпилось уявлення, що під приватною
власністю розуміється будь-яка недержавна форма власності.Держава
виступає як представник всього суспільства, а решта суб’єктів власності
є лише його частиною, тому їх і можна вважати володарями приватної
власності.але це не означає, що приватна власність нічим не обмежена – в
дійсності господар приватної власності має право здійснювати над
об’єктом власності все, що йому заманеться, тобто має право чинити над
ним будь-які операції, бо існує одне “але”: його дії не повинні
втручатися у сферу приватної власності будь-яких інших осіб.

При приватній власності власником майна, ресурсів або факторів
виробництва є одна особа або сім’я.І лише приватна особа має право на
володіння, розпорядження і використання об’єкта власності і отримання
від нього доходу.До об’єктів приватної власності відносять житлові
будинки і квартири, грошові кошти, цінні папери, підприємства і інше
майно.Приватна власнісь створюється і помножується за рахунок
пеідприємницької діяльності, ведення власного господарства, отримання
доходів від коштів, вкладених у акції, облігації, кредитні
установи.Характерною ознакою приватної власності є передача майна у
спадок.

За характером накопичення виділяють дві форми приватної власності:
трудову і нетрудову,в рамках яких, в свою чергу, існують свої специфічні
форми.Трудова власність формується за рахунок заробітної плати,
підприємницької діяльності, доходів від вкладів у акції або облігації,
тобто власність на створений продукт виникає як результат праці її
господаря.Трудова власність формується на базі першого закону власності,
тобто за натурального і простого товарного виробництва. Привласнення тут
відбувається або безпосередньбо через працю, або через обмін продуктами
своєї праці на ринку.

Нетрудова власність має найрізноманітніші джерела формування: законну
і незаконну, легальну і нелегальну. Нетрудова власність формується із
трудової відповідно другого закону привласнення, де товарний обіг є
початковим способом привласнення, яке здійснбється тут через інші форми
– товарний обіг і розподіл доходів. Наприклад, головним джерелом
приватної власності, що зараз формується у країнах СНД, виступає
хабарництво, корупція, приватизація дердавної власності, тіньова
економіка, а також підприємницька діяльність.Приватна власність
формується у процесі поділу праці, розвитку продуктивних сил і
організаційно-трудових відносин, що обумовлює виникнення рінинх форм
виробництва в інтересах певних кіл.Відомо, що передуюча капіталізму
рабовласницбка і феодальна власність також виступала приватною формою
власності. однак робітник юридично залежав від свого господаря. При
капіталізмі ж робітник відокремлюється від засобів виробництва і є
юридично вільним.

Початкова стадія розвитку капіталізму характеризувалась домінуванням
індивідуальної приватної власності. Це було пов’язано з тим, що масштаби
виробництва були порівняно невеликими.І тільки після того, коли машини
самі почали виробляти машини, посилився процес концентрації виробництва
і зросли його масштаби.Це призвело до утворення монополій і
монополістичних союзів у промисловості.Таким чином індивідуальна
приватна власність перетворюється на монополістичну. Окрім
індивідуальної та монополістичної приватної власності існує також
партнерська приватна власність, що є перехідною формою до кооперації.

Що ж можна віднести до об’єктів приватної власності? Перш за все це
домашні господарства (виробляють продукцію і надають послуги для власних
потреб), легальні приватні підприємства (до них відносять підприємства
будь-якого розміру – від індивідуального кустарного виробництва до
крупних виробничих одиниць), нелегальні приватні підприємства
(виробляють товари і надають послуги без спеціального дозволу влади,
тобто виступають структурною одиницею тіньової економіки), будб-який вид
використання приватного майна або особистих заощаджень (здача в оренду
приміщень, грошові операції між приватними особами і т.д.).

Для існування приватної власності необхідне виконання чотирьох умов:

Наявність повної свободи започаткування підприємства і початку будь-якої
виробничої діяльності;

Гарантування законами виконання договірних зобов’язань (у разі порушення
укладеного договору потерпілий має право звернутися до суду і притягти
порушника до виконання його зобов’язань);

Абсолютна безпечність приватної власності (недоторканість її об’єктів
повинна гарантуватися законодавчо);

Стимулювання приватних капіталовкладень.

Суспільна власність являє собою різновид приватної власності, за якої
суб’єктом власності виступає держава або колектив людей, тобто суспільна
власність означає суспільне привласнення засобів і результатів
виробництва.Вона влючає дві форми власності: державну і колективну.

Колективна власність – це така форма власності, за якої права власника
на майно здійснює колектив людей, які спільно володіють даним об’єктом
власності.У свою чергу колективна власність має кілька видів.У країнах
СНД ними є орендна, кооперативна, акціонерна власність, власність
господарських товариств і асоціацій, а також суспільних організацій і
об’єднань.

Кооперативна власність є надбанням усіх членів кооперативу, які
поєднали свою працю і кошти для здійснення суспільної
діяльності.Власність виникає через внески її членів, а також шляхом
отримання доходів від реалізації продукції.Розподіл доходу відбувається
згідно з паєвою долею членів кооперативу.

Орендна власність виникає як результат оренди трудовим колективом
майна державного підприємства.На умовах користування і розпорядження ним
протягом певного часу.Орендатор отримує тимчасові права власника, за що
і вносить орендну плату, але юридично власником майна залишається
орендодавець.Але якщо орендна власність формується врезультаті оренди
майна приватною особою, то вона не відноситься до колективної форми
власності.

Акціонерна власність – поширений у ринковій економіці різновид
колективної власності.Вона формується ірезультаті випуску акцій і їх
продажу засносникам або всім бажаючим або усім бажаючим.Об’єктом
власності є або фінансовий капітал, або інше майно. Власність суспільних
об’єднань і релігійних організацій формується за рахунок власних коштів,
пожертувань громадян або шляхом передачі державою свого майна.Об’єктами
даного виду власності є споруди, будинки, грошові кошти, установи і
підприємства, сторені за власний рахунок, а також грошові кошти.
Суб’єктами виступають церква, спортивні організації, профспілки та інші.

Народна власність в результаті переходу майна державного підприємства
до трудового колективу або викупу орендованого майна. Вона може існувати
в рнізних формах, залежно від джерел викупу. Якщо,наприклад, джерелом
був прибуток, то формується неподільна власність трудового
колективу.Якщо ж власність була викуплена за рахунок особистих коштів
робітників, то формується пайова власність і кожен з робітників одержує
певний відсоток з прибутку, який визначається розміром його паю.

Становлення державної форми власності відбувалося на базі феодальної
державної власності.У сучасному світі немає жодної країни, де б держава
активно не займалась господарською діяльністю.Державна форма власності
застосовується у тих сферах економіки, у яких об’єктивно існує велика
потреба у прямому централізованому управлінні та вкладенні державних
інвестицій.Державна форма власності виникає також і врезультаті
необхідності державної допомоги для санації збанкрутілих недержавних
підприємств, тобто відбувається процес націоналізації фактично збиткових
підприємств.

Світова практика доводить, що державна власність може бути ефективною,
тому що виконує ряд корнисних функцій, які не реалізується жодною іншою
формою власності. З іншого боку державна власність в більшості випадків
функціонує з меншою ефективністю, ніж інші форми. Це пов’язано передусім
з розвитком державної власності у сферах, де можливості ринку обмежені і
знижена мотивація до праці.

Державна власність є надбанням усіх громадян країни. Об’єктами цієї
форми власності від імені народу керують органи державної влади.У
дердавній власності перш за все перебувають ті підприємства, існування
яких недоцільне у інших формах власності.Передусім це підприємства таких
галузей господарства як транспорт, зв’язок, енергетика, водопостачання
та інші.Існує два види державної власності: республіканська, або власне
державна, і муніципальна.

Республіканська власність належить усім громадянам.До неї відносять
землю, її надра, державні банки, кошти державного бюджету, учбові
заклади, державні підприємства і комплекси та інше.

Муніципальна власність відображає відносини, що виникають з приводу
майна громадян, які мешкають у адміністративно – територіальних
утвореннях. Права власника покладені на органи місцевого самоврядування.
До об’єктів муніципальної власності відносять кошти місцевого бюджету,
житловий фонд, транспорт, будівельні і промислові підприємства, освітні
та культурні заклади, а також інше майно.

Слід зазначити, що у країнах може існувати власність інших держав, їх
юридичних і фізичних осію, а також власність міжнародних
організацій.Можливе також створення спільної власності між різними
країнами.Важливого значення у теперішній час набуває також
інтелектуальна власність, що являє собою економічні відносини з приводу
привласнення інформації, різноманітних винаходів, наукових досягнень,
літературних творів та інших результатів інтелектуальної діяльсті
людини.

Зрозуміло, що кожна економічна категорія не існує сама по собі – її
існування і розвиток підпорядковується певному економічному закону або
законам.Тому вивчаючи власність як економічну категорію неможливо не
звернути увагу на закон власності, який є сутнісним, сталим
причинно-наслідковим зв’язком і між потребою та привласненням і є одним
з провідних факторів розвитку людини і суспільства в цілому.Що ж являє
собою цей причинно-наслідковий зв’язок між поребою та привласненням?
Відомо, що будь-яка людина у процесі своєї життєдіяльності переслідує
мету максимально задовольнити власні потреби. Але щоб зробити це людина
повинна оперувати певними ресурсами, це й дає поштовх до привласнення
нею певних благ, яке відбувається у два заходи.

Перший ступінь привласнення є процесом оволодіння і опанування
майбутнім виробником факторів виробництва і процесу праці для створення
певних благ, тобто виробник пізнає свої власні сили і властивості
засобів і технологій виробництва, які він освоює, тобто виробник
переносить свої сили на предмет.

Вторинне привласнення передбачає перехід продукту праці у власність
тепер уже власника засобів виробництва.Таким чином суб’єкт власності
намагається привласнити якомога більше благ, щоб задовольнити постійно
зростаючі потреби, а також якомога ефективніше використати наявні
обмежені ресурси і зменшити затрати праці.Отже, із закону власності
випливає, що виробництво завжди підпорядковується потребам і що головною
умовою його здійснення є привласнення благ, для того, щоб відбулося
подальше вилучення їх корисних якостей у інтересах виробника.Таким чином
закон власності є найбільш загальним економічним законом, який навіть
можна назвати основним економічним законом розвитку будь – якого
суспільства.І це підтверджується його функціями, найважливішими з яких є
наступні:

За умов безмежності людських потреб і обмеженої кількості виробничих
ресурсів закон власності підштовхує виробників до максимального
зменшення витрат праці на виробництво благ і підштовхує ефективніше
використовувати наявні фактори виробництва.

Закон власності стимулює розвиток сутнісних сил виробника, людини і
суспільства в цілому, тобто є двигуном розвитку продуктивних сил і
виробничих відносин.

Саме загальний закон власності визначає сенс будь-якої діяльності людей.

Розглядаючи форми власності неможливо не задати питання: яка ж із
вищенаведених форм власності краща? Щоб відповісти на це питання треба
з’ясувати, яка форма власності в даний історичний момент забезпечить
найбільш високу економічну ефективність і найвищий рівень задоволення
потреб населення у різноманітних благах, тобто яка з форм власності
зможе звбезпечити найвищий рівень життя і водночас максимізіє рівень
зайнятості населення та підвищить ступень його соціального
захищення.Аналізуючи ці критерії, у більшості випадків перевага
надається приватній власності, що на даний момент виступає основою
розвиненої ринкової економіки у країнах Заходу.Саме тому розвиваючі і
постсоціалістичні країни зараз намагаються здійснити перехід від
планової економіки до ринкової і перш за все пов’язують цей перехід із
трансформацією існуючих форм власності на користь приватної.Це пов’язано
з тим, що приватна власність стимулює конкуренцію і зацікавленість
виробника таким чином організувати виробництва, щою отримати
максимальний прибуток, що і забезпечує найвищу економічну ефективність і
максимальне задоволення потреб суспільства. Але у даної форми власності
спостерігаються певні недоліки, що перш за все торкаються
рівнязайнятості населення та проблеми безробіття, тому що кожен
підприємець намагається зекономити на витратаз виробництва і зокрема на
витратах на робочу силу.За таких умов найдоцільнішим було б поєднання
державної і приватної форм власності у розумному співвідношенні.Ири
цьому найбільша доля державного сектору має поширюватися на трудомісткі
галузі економіки і перш за все на інфраструктуру за рахунок організації
нових підприємств на державні кошти.

Для успішного функціонування ринкової економіка необхідна
різноманітність суб’єктів і форм власності, тому що відносини
привласнення або відчудження, що винивають між незалежними власниками
передбачають наявність чітко окреслених майнових прав, у плановій
економіці такої чіткості немає.Ринкова економіка вимагає від підприємств
нести повну відповідальність за результати своєї діяльності, у плановій
же економіці жоден виробник не має права на свій розсуд розпоряджатися
засобами виробництва і створеним продуктом, тому результати збиткової
діяльності підприємств перекладаються на суспільство.Окрім того ринкова
і планова економіки базуються на різних стимулах і мотивах діяльності.У
ринковій економіці цими стимулами є економічні інтереси суб’єктів
власності, що реалізуються через конкуренцію і ціноутворення.У державній
економіці власність функціонує через адміністративний примус.Звідси
випливає, що перехід від командно – адміністративної економіки до
ринкової може відбутися лише за умови трансформації форм власності за
рахунок роздержавлення економіки і приватизації державного
майна.Необхідність проведення цього процесу полягає в тому, що проблема
фінансування окремих галузей господарства і підприємств стоїть особливо
гостро і лягає на плечі всього населення.Що ж таке роздержавлення? Під
цим поняттям слід розуміти процес передачі державою функцій прямого
господарського управління юридичним і фізичним особам.Головною метою
роздержавлення є децентралізація управління та побудова змішаного типу
економіки внаслідок переходу від командно – адміністративних методів
управління до економічних, а також внаслідок трансформації форм
власності.Таким чином процес роздердавлення передбачає реалізацію
наступних умов:

Створення недержавного сектору економіки з різноманітними типами
господарств.

Звільнення державних господарств від адміністративно-командного
управління.

Проведення приватизації.

Приватизація – це процеспередачі права власності на підприємства та
інше майно, що раніше належало державі, колективам робітників,
громадянам або приватним особам, що проводять виробництво на принципі
недержавних форм власності.

Оскільки надмірна централізвція економіки перешкоджає демократизації,
то у другій половині 20 століття роздердавлення пабуло статусу
загальносвітової тенденції.До 80-х років 20 століття, керівники
соціалістичних і багатьох розвинутих капіталістичних країн світу головну
роль у розвитку економіки відводили державним підприємствам, але у
період розвитку НТП потреба у централізованому управлінні
відпала.Результативність підприємств державного сектора знизилась знову
таки за рахунок негнучких авторитарних методів управління.Знаходячись
поза конкуренцією вони були настільки неефективними, що перетворилися на
тягар для економіки країн.

Так, передумовою активізації процесу роздержавлення і приватизації у
Великобританії було погіршення фінансових показників діяльності
державних підприємств.У Франції цей процес був викликаний необхідністю
підвищити конкурентоспроможність економіки.Японія ставила за мету
здійснення тих самих завдань, а також збільшення підприємницької
ініціативи.Таким чином у розвинутих країнах Заходу головним хмістом
процесу роздержавлення стали часткова децентралізація управління,
скорочення частини державної власності та державного сектору в
економіці, тобто подолання державного монополізму у сфері економічних
відносин.

У нових індустріальних країнах метою роздержавлення були: зростання
виробництва шляхом залучення недержавних інвестицій, підвиження
ефективності державного сектора, розгортання конкуренції, усунення
державного монополізму та інше.

Бувші соціалістичні країни стали на шлях переходу від планового до
ринкового господарства перевадно у 80-90-х роках.Ринкова трансформація
безумовно в перше чергу потребувала витіснення державної власності
приватною шляхом приватизації першої і створення нових приватних
підприємств.У колишніх соціалістичних країнах удердавлення економіки
підривало можливість демократизації та перешкоджало перетворенню
соціальних відносин, тому головним завданням трансформації суспільства у
ці роки стало роздержавлення, яке мало свою специфіку, зумовлену
наступними чинниками:

Процес роздержавлення почався не з виробничої галузі (енергетика,
транспорт і т.д.), а з інфраструктури та соціальної та обслуговуючої
сфер.

Високою питомою вагою державної власності на основні фонди.

Повною відсутністю ринку капіталу, зумовлену відсутністю ринку капіталу,
зумовлену відсутністю національного акціонерного капіталу.

Метою роздержавлення в постсоціалістичних країнах є скасування монопрлії
держави в усіх сферах суспільного життя, створення недержавного сектора
економіки, досягнення рівності умов для фенкціонування підприємств усіх
форм власності, надання їм повної самастійності у слануванні та
реалізації продукції.

Заміна адміністративно організованих господарських зв’язків ринковими
відносинами, встановлення ринкового господарства з всіма характерними
для нього методами регулювання конкуренції та інше.

Створення системи акціонерної форми господарювання.

Трансформація відносин власності в Україні означає перехід від
адміністративно-командної економіки, для якої характерна монополія
державної власності на засоби та результати виробництва, до ринкової і є
найактуальнішою проблемою сучасності, бо від її вирішення залежить стан
і перспективи економічного розвитку країни, а також відносини України з
іншими державами світу.Трансформація відносин власності і структурна їх
перебудова розпочалася в Україні наприкінці 1991 року з прийняттям
Верховною Радою Концепції роздердавлення і приватизації підприємств,
землі і житлового фонду.На основі цієї концепції було прийнято ряд
законів, таких як, наприклад, закон “Про власність” (1991 рік), “Про
приватизацію державного майна” (1992 рік), “Про приватизацію невеликих
державних підприємств” (1992 рік).Метою цих нормативних актів є
створення соціально орієнтованої ринкової економіки, заснованої на
різних формах власності.

Отже,трансформація відносин власності в Україні базується на
приватизації державних підприємств, яка поділяється на два етапи: масова
приватизація підприємств за приватизаційні майнові сертифікати і
приватизація інвестиційно привабливих об’єктів за грошові кошти.

На першому етапі приватизації спостерігалася негативна тенденція
падіння промислового виробництва, наявність високого рівня інфляції та
криза у фінансово – кредитній системі.Більш того, помилки допущені при
розробці законодавчо – нормативної бази призвели до багаточисельних
порушень і зловживань, передусім з боку фанансових посередників.Навіть
законність приватизації була порушена, тому що приватизаційний майновий
сертифікат протягом всього свого існування протизаконно знаходився у
вільному продажі.Це заважало можливості фінансовим посередникам-банкам,
інвестиційним фондам та кампаніям зосереджувати їх у себе.З іншого боку
законність у процесі здійснення приватизації порушувалвсь і при
проведенні конкурсів по продажу об’єктів приватизації.Державні органи не
проводили оцінку майна підприємства перед приватизацією, а наділили цими
повноваженнями приватні аудиторські фірми, тому в більшості випадків
акти складалися в інтересах керівництва підприємств, окрім того принцип
прав громадян України на придбання державного майна також порушувався,
бо покупцями державного майна нерідко ставали особи без
громадянства.Також порушувалася рівність прав участі громадян у процесі
приватизації, оскільки вони отримували акції на вартість свого
сертифікату по номіналу, а також на половину вартості приватизаційних
сертифікатів по номіналу за грошові кошти, а не по аукційній ціні як усі
інші громадяни.Окрім того всі працівники бюжжетної сфери, діти,
пенсіонери, селяни не мали права взагалі отримувати частину
приватизаційного майна по номіналу навіть на суму, що була зазначена у
ваучері.Слід відзначити, що ці верстви населення складали більше
половини населення країни, в той час, як керівники підприємств, що
приватизуються мали ряд спеціальних льгот.У процесі приватизації
державного майна кожному громадянину видавалися безкоштовні
приватизаційні сертифікати, по яким громадянин міг отримати майно одним
із нижченаведених способів:

Громадянин міг вкласти приватизаційний майновий сертифікат у
підприємство, на якому він працював;

Громдянин міг вкласти приватизаційний сертифікат на аукціоні у невідомий
об’єкт за невідому кілбкістб акцій і абсолютно непередбачуваних умовах;

Громадянин міг вкласти свій майновий приватизаційний сертифікат у будь –
яку інвестиційну компанію або фонд, отримавши взамін немайновий
сертифакат з надією отримати девіденди.Саме тому більшість громадян
України продали свої ваучери, але значно нижче зазначеного у сертифакаті
номіналу.

Крім того в умовах інфляції особливо гостро поставлена проблема оцінки
державного майна.Згідно з діючим законодавством початкову ціну об’єкта
приватизації визначають шляхом оцінки вартості основних фондів і
урахуванням їх зносу, а також фактичної вартості оборотних фондів.Таким
чином при оцінюванні майна переслідувалася мета отримати максимальну
виручку від продажу державного майна перш за все для покриття бюджетного
дефіциту, а не для забезпечення умов для ефективного функціонування
приватизованих підприємств, збереження і створення нових робочих
місць.Це призвело до того, що більше половини промислових підприємств
стали збитковими, а фінансовий стан усіх без виключення приватизованих
підприємств значно погіршився.Громадяни ж, які обміняли сертифікати на
акції втратили навіть мінімальні доходи від акцій приватизованих
підприємств.У підсумку головна мета держави поповнити свій бюджет
зазнала краху.Так, згідно з Програмою приватизації на 1990 рік, було
заплановано направити в бюджет 1 млрд. 40 млн. гривень, а фактично
бюджет отримав біля 300 млн. гривень, що призвело до згортання багатьох
соціальних програм.Таким чином підсумком трансформації державної
власності в Україні понад 10-ти річного періоду сталя криза соціально –
економічного розвитку, ака ще більше поглибилася.За даними Держкомстату
України виробництво ВВП за зазначений період скоротилося юільш ніж на
59,%.Виробництво промислової продукції – на 48,9%, товарів народного
споживання – на 45%, сільськогосподарської продукції – 51,5%, а
роздрібний товарообіг зменшився на 70,5%, що призвело до цілком
закономірного результату – населення України скоротилося на 2,1 млн.
чоловік.Такі вкрай негативні наслідки пояснюються тим, що протягом
усього періоду відносини власності перебували в нерегульованому режимі,
а результати роздердавлення і приватизації, і її ефективність
оцінювалися кількісними показниками.Крім того аналізу ефективності
приватизації не надавалося нележного значення,На мікроекономічному рівні
ефективність трансформації власності має розглядатися з точки зору
результатиіності підприємницької діяльності.На макроекономічному рівні
ця ефективність має визначатися наступними факторами:

Зростання реального ВВП;

2.Рівнем соціального добробуту суспільства, що впливає на якість життя
(рівнем освіти, тривалістю життя, рівнем реальної зарплати, станом
обслуговуючої сфери, дривалістю робочого дня і т.д.), але визначити
ефективність перебудови відносин власності можлива лише завдяки аналізу
показників ефективності суб’єктів різних форм власності, які
визначаються різними критеріями.Так, ефективність діяльності підприємств
державної форми власності в ринкових умовах має вимірюватися ступенем
виконання соціальних замовлень супільства.В той час, як для підприємств
недержавної форми власності ці показники повинні вимірюватися кількісно
бо кінцевою метою їх функціонування є отримання прибутку, тому тут
вразовуються наступні фактори:

Темпи приросту обсягів реалізації продукції;

Темпи приросту прибутковості;

Темпи приросту рентабельності виробництва.

Що ж стосується акціонерних товариств, то показники економічної
ефективності їх господарської діяльності мають визничатися рівнем
котування їх акцій на ринку цінних паперів.Таким чином лише
спостерігання за зазначеними показниками діяльності господврювання
суб’єктів різних форм власності допоможуть вирішенню гострих проблем
української економіки, сприятимуть визначенню шляхів подолання
негативних наслідків реформування економіки і стабілізації економічної
ситуації в Україні.

Отже можна зробити висновок, що реформування відносин власності
повинно бути направлене не на досягнення короткочасних ефектів, таких
як, наприклад, поповнення держбюджету, а на розв’язання стратегічних
питань виробництва і мотивації праці, залучення іноземних інвестицій, а
також прискорення структурної перебудови економіки.

Що ж стосується другого, грошового етапу приватизації, то при його
реалізації особливу увагу слід приділити посиленню контролю за
діяльністю фінансових посередників, забезпеченнюгарантій прав акціонері
і безпечності інвестицій, а також захисту прав інвесторів, що повинно
призвести до цілісності і прозорості процесу приватизації.Окрім того
найважливішим у процесі приватизації є постприватизаційний період, що
повинен розвиватися у наступних напрямках:

Удосконаленні матеріально-технічної бази виробництва, реальній зміні
технічної пілітики для переобладнання підприємств;

Підвищення рівня економічної освіти в Україні для виховання достойних
господарських кадрів;

Створення таких умов, щоб будь-яка форма власності могла виявити свої
переваги і зайняти належне їй місце в загальному відтворювальному
процесі.Звісно, виконати всі ці умови фонд держмайа України не в змозі,
тому що у нього досить таких турбот, як управління державною власністю,
проведення приватизаційного процесу, забезпечення надходження коштів від
приватизації до держбюджету, тому налагодження ефекривної роботи
підприємств різних форм власності в постприватихаційний період повинно
стати головним завданням економічної політики держави.

Таким чином для вдосконалення механізму трансформації відносин
власності долільно булою сконцентрувати увагу на наступних проблемах:

Вдосконаленні нормативної і законодавчої бази приватизації;

Забезпечення захисту прав акціонері законодавством;

Забезпечення постприватизаційної підтримки підприємств.

Отже, проаналізувавши процес становлення приватизації в Україні і його
наслвдки, можна зробити наступні висновки:

Найважливіші економічні і соціальні проблеми не можуть швидко вирішитися
шляхом ліквідаціх державної власності і передачі її у руки приватних
осіб;

Не слід відводити визначальну роль іноземному капіталу і вважати його
двигуном приватизації;

Особливу увагу слід приділити формуванню конкурентного середовища і
сприятливих умов для ведення господарської діяльності підприємств;

Грошові надходження від приватизації слід вкладати у виробництво, а не
направляти їх на погашення бюджетного дефіциту.

За своєю прироюою відносини власності є складною категорією, тому і
виступають об’єктом дослідження башатьох економічних наук.Вони зачіпають
інтереси усіх суб’єктів ккономіки і тому є основним елементом, що
поєднує суспільні відносини у цілісну систему.Саме Тому категорія
власності є ключовою в багатьох економічних науках.Вона
використовувалася із стародавніх часів і з початку свого виникнення була
предметом вивчення цивільного права, іле у процесі станослення
суспільного виробництва та ускладнення зв’язків між суб’єктами
господарювання почала набувати економічного змісту, який проявляється в
економічних відносинах між людьми. Останні, в свою чергу, змінюються у
відповідності з розвитком продуктивних сил. Ця відповідність є одним із
економічних законів, недотримання якого веде до змін у відносинах
власності, що складають основу будь-якої економічної системи.Саме вони
визначають політичний устрій країни, тип її економіки,
соціально-економічні зв’язки між її громадянами і відносини країни з
іншими державами.Економічний зміст відносин власності проявляється через
ставлення людей один до одного, до речей у процесі виробництва,
розподілу і споживання матеріальних благ і послуг.Окрім процесу
суспільного виробництва відносини власності характеризують різноманітні
сфери суспільного життя, тому повинні розглядатися не тільки в
економічному, а й у правовому, соціальному, політичному, і
суспільно-історичному аспектом.

Відомо, що будь-яка національна економіка включає три типи економічних
відносин:

Техніко-економічні відносини, що визначаються рівнем розвитку
продуктивних сил і станом техніки і технологій, співвідношенням попиту і
пропозиції товарів на тих чи інших ринках, але вони не визначаються
відносинами власності;

Соціально-економічні відносини, або відносини власності як
співвідношення привласнення економічних ресурсів і споживчих благ у
сферах виробництва, обміну, розподілу і споживання;

Організаційно-економічні відносини, що визначаються відносинами
власності і виражаються у формах і характері організації виробництва на
мікро- і макроекономічних рівнях.

Отже за категорією “власність” стоїть надзвичайно складна система
суспільних відносин, як економічних, так і соціальних, які настільки
взаємопов’язані, що їх складно роз’єднати.

Проблема власності є однією з найскладніших у політекономії і
економтеорії. В понятті власності чітко виражений зв’язок з мотивами і
інтересами людей. Таким чином проблема власності безпосередньо пов’язана
із співвілношенням мотивів привласнення людей і природно-історичним
процесом розвитку капіталістичного способу виробництва.Таким чином
виникає питання: в якій мірі суспільний розвиток є пезпосереднім
результатом інтересів і мотивів окремих людей або класів.Ще Карл Маркс
стверджував, що саме закони еволюції життя на землі, які включають і
економічні закони розвитку суспільства, на певному етапі формують
інтереси і мотиви діяльності людей, які сприяють суспільному розвитку.
Тобто можна зробити висновок, що розвиток відносин власності є джерелом
розвитку продуктивних сил, а отже і суспільства в цілому.Саме власність
характеризує спосіб поєднання факторів виробництва і робочої сили, а
потім і привласнення результатів праці.Саме тому вивчення власності як
сутніснох основи будь-якої системи господарювання є основним для
розуміння проблем економіки і господарської практики.

По-перше, власність є фундаментом всієї системи суспільних відносин.
Від характеру встановлених форм власності залежить характер розподілу,
обміну і споживання.

По-друге, від власності залежить становище окремих груп, класів
суспільства, а також можливості їх доступу до використання всіх факторів
виробництва.

По-третє, власність є результатом історичного розвитку. Її форми
змінюються зі зміною способів виробництва, причому двигуном цих змін є
розвиток продуктивних сил. Саме тому взаємодія всіх форм власності
здійснює позитивний вплив на весь хід розвитку суспільства.

Список використаної літератури:

1.Валовой “Экономика: менеджмент, маркетинг”.

2.”Экономика” под ред. Архипова.

3.” Экономика” под ред. Булатова.

4.”Экономика для юристов” под ред. Валового.

5.”Экономика по курсу экономическая теория” под ред. Булатова.

6.”Экономика переходного периода” под ред. Радаева.

7.Шульга ”Экономика СНГ: 10 лет реформирования”.

8.”Экономикс” под ред .Покрытана и др.

9.”Экономическая теория” под ред. Видяпина.

10. ”Экономическая теория” под ред. Базылева.

11. ”Экономическая теория” под ред.Камаева.

12. ”Экономическая теория” под ред.Николаева.

13. ”Экономическая теория” под ред.Соловых и др.

14. ”Экономическая теория в вопросах и ответах” Белоусов.

15. ”Экономическая теория на пороге 21 века” под ред.Осипова, том 2.

16. ”Экономическая теория национальной экономики и мирового хозяйства ”
под ред. Грязнова.

17. Экономическая энциклопедия, Абалкин.

18.”Фининсовая консультация” 2001 год, № 21-22.

19.”Диалог” 2001 №9.

20.”Экономист 1999 год, №11.

21.”Диалог” 199 год, №3 март.

22.”Економічний часопис” 2001 №4.

23.”Економіка України” 2001 №9 ст.43.

24.Державний інформаційний бюллетень про приватизацію” 2001 №2, ст.
27-32.

25.”Академічний огляд.Економіка та підприємництво” 2000, №21 ст.29-33.

26.”Дзеркало тижня” 2000, №13, ст.1,8.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020