Реферат з ТДП
Українська держава та право в роки визвольної війни 1648 – 1654р.р.
Вступ
Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю…
( Т.Г. Шевченко)
У середині ХVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з
такою силою, що не тільки кардинально змінив хід національної історії, а
й суттєво вплинув на геополітичний розвиток усієї Європи. Ця подія була
глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили
широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим.
У вкрай несприятливих умовах іноземного панування, політичної
роздробленості українських земель, жорстокого соціального та
національно-релігійного гноблення український народ знайшов сили для
створення держави, яка мала етнічні українські риси і демократичну форму
організації влади. Ця доленосна для України мета була досягнута під
безпосереднім керівництвом Богдана Хмельницького у ході
Національно-визвольної війни, що розпочалася 1648р.
Загальний історичний огляд
1.2 Причини національно-визвольної війни
Які ж причини робили необхідним початок національно-визвольної
боротьби 1648р.?
У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в
українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Після
закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща
стає одним з головних експортерів хліба. Орієнтація на внутрішній та
зовнішній ринки, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на
структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на
фільварки. В основі цієї трансформації лежали два взаємопов’язані
процеси – зміцнення феодальної земельної власності та посилення
кріпацтва.
Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально
збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. Саме
тому помітно зростає панщина, особливо в районах, сполучених із
зовнішнім ринком. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові
податки. За оцінками очевидця Г. Біплана, багатьом селянам в Україні в
цей час жилося «гірше ніж галерним невільникам».Справді, влада пана була
безмежною – він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати,
обміняти, навіть убити.
Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас,
фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої
капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного
виробництва, зародки яких були тоді в багатьох галузях промисловості, не
сприяла вона й формуванню єдиного ринку України.
Потерпали українські селяни і від здавання феодалами своїх маєтків у
оренду. Лиш 1616р. більша частина українських земель, що належала
Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи на меті в
короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно
експлуатували селян і виснажували землі.
У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, які
перебували в приватній власності феодалів. Міщанство виконувало
повинності та сплачувало податки – чинш (по 20 – 30 грошів з диму ),
церковну десятину та ін. Хоча на початку XVII ст. більшість міст України
користувалася Магдебурзьким правом, це самоврядування постійно
обмежувалося. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали
міщани. До того ж у політичному та економічному житті міст провідну роль
відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що
зумовлювало загрозу «випадання»українців із загальнолюдських
цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу
«селянську націю».
Незадоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке
являло собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Як шляхта,
реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто
користувалися індивідуальною свободою. Намагаючись взяти козацтво під
контроль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких повстань у
січні 1638р. прийняв «ординацію Війська Запорозького реєстрового», яка
суттєво обмежувала самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність
старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана
було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала
шляхта. Крім того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі
виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.
Ситуація в українських землях у середині XVII ст. ускладнювалась і
критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави,
перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти
були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча
асиміляція українського народу поступово доходила тієї межі, за якої він
мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб’єкт. Намагаючись
прискорити цей процес, польська сторона посилила національно-релігійне
гноблення. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали
політику національного та культурного поневолення українського народу.
Одним з основних інструментів окатоличення в їхніх руках стала уніатська
церква, яку активно підтримувала Римська курія. Один за одним в
українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми
та школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого поширення набував процес
передання католикам, захоплення або руйнації православних культових
споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання
української мови та поширення українських книг.
Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної
еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки
помітно гальмували в середині XVII ст. суспільний розвиток українського
народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної
самобутності, асиміляції та зникнення. Зазначені чинники були
спонукальними, вони зумовлювали необхідність масового народного виступу
саме в цей час.
1.3 Рушійні сили визвольної боротьби
Козацтво – стало керівною і провідною силою визвольної боротьби,
ядром української армії.
Селянство – взяло надзвичайно активну участь у військових подіях. Воно
виступало проти національного, релігійного та, насамперед, проти
соціального гноблення – проти земельної власності як польських, так і
українських феодалів, проти існуючих форм експлуатації, кріпацтва. Вони
вимагали особисту свободу і право володіння землею.
Міщани – відіграли важливу, а в окремих регіонах (Західне Поділля,
Волинь, Галичина) – провідну роль у національно-визвольній і соціальній
боротьбі.
Частина української шляхти – відіграла досить помітну роль у розвитку
визвольної боротьби, у першу чергу – у формуванні української еліти,
політичної програми, розбудові державності. Але більшість панівного
стану суспільства зрадила національні інтереси і придушувала визвольну
боротьбу.
Представники православного духовенства (особливо його низи) – взяли
безпосередню участь у подіях революції, у державотворчій діяльності.
Отже, у визвольній боротьбі взяли участь представники всіх верств
українського суспільства, та головною її рушійною силою були козаки,
селяни і міщани.
1.4 Розгортання національно-визвольної війни
На першому етапі національно-визвольної війни народну боротьбу очолив
чигиринський козацький ситник Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович
(1595-1657) – гетьман України, творець Української держави. Місцем
народження вважається Суботів. Походженням з дрібної української шляхти
(по матері – з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських
шкіл та у Львівській єзуїтській колегії, добре знав декілька мов,
історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років на
військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського ханства, а в
часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні
1648р. на Запорізькій Січі він піднімає повстання, поклавши тим самим
початок Українській національній революції. Під час
національно-визвольних змагань виявив себе як видатний державний діяч,
досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кінця свого життя
Хмельницький проводив незалежну внутрішню політику, прагнув зміцнити
міжнародні позиції України. Помер у Чигирині. Похований у Суботові в
Іллінській церкві.
Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана
Богдану дрібним польським шляхтичем Д.Чаплинським, який зі своїми
слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до
смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання
Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися
безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав
нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей,
чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання.
Незабаром він тікає на Січ, де під його керівництвом козаки в січні
1648р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З
цього моменту Запорозька Cіч стала центром збирання повстанських сил,
базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма
Хмельницького, яка була епізодом трагедії поневоленого українського
народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося полум’я великого
повстання.
На час виступу із Запорізької Січі військо Хмельницького налічувало 5
тис. чоловік. Назустріч йому рухалося не менше чисельністю польське
військо. В травні 1648р. в битвах на Жовтих Водах і під Корсунем
Хмельницький вщент розбив польсько-шляхетські збройні сили, якими
командував гетьман Потоцький.
Деякі історики звинувачують Хмельницького в тому, що після перемоги
під Корсунем він не скористався з ситуації і не став рухатись у Західну
Україну для остаточного розгрому поляків, а, відійшовши до Чигирина, два
місяці чогось очікував. Але справа в тому, що гетьману потрібен був
час, щоб організувати своє військо, добити розрізнені шляхетські
з’єднання на визволеній території і вияснити, який міжнародний резонанс
викличуть перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем.
У липні 1648р.козаки вирушили на захід. А вже у вересні під Пилявцями
сталась грандіозна битва, де селянсько-козацька армія отримала блискучу
перемогу.
Польський король Ян Казимир намагається приборкати козаків. 28 липня
1649р. він видає універсал, яким позбавляє Хмельницького гетьманства,
оголошує його поза законом і визначає за його голову винагороду в 10
тис. золотих. Польські збройні сили вирушають в похід проти українських
повстанців, але вже через декілька днів козаки і татари вдалим маневром
оточили поляків під Зборовом. Зрозумівши, що битва буде програна, Ян
Казимир 5 серпня надіслав листа до українського гетьмана та кримського
хана про перемир’я. Але останній вже домовився за спиною у Хмельницького
з польським королем про вигідний для себе мир, і Хмельницький іде на
переговори сам, по суті, випускаючи з рук повну перемогу над ворогом.
1.5 Зборівський договір.
7 серпня 1649р. у Зборові відбувалися українсько-польські переговори.
Козацька старшина висунула 18 вимог, головними з яких були: 1)
збереження всіх давніх козацьких вольностей, зокрема, «де б не
знаходилися наші козаки і хоч би їх було лише три, два повинні судити
одного»; 2) реєстр Запорізького Війська встановлювався у 40 тис.
чоловік; 3) євреям-державцям і орендарям заборонялось жити на козацькій
території; 4) визнати козацьку територію, на якій би ніхто з іноземців
не мав права і не наважувався брати податків; 5) Берестейська унія
повинна бути скасована; 6)усі посади на козацькій території повинні бути
надані особам не римської, грецької віри; 7)усі сеймові ухвали, що
урізають права і вольності Війська Запорізького, треба скасувати; 8) щоб
духовенства римської віри в Києві не було.
8 серпня 1649р. була обнародувана «Декларація його королівської милості
війську Запорізькому…», яка отримала назву Зборівський договір. Цим
документом межа козацько-української території визначалась по лінії:
Дністер – Ямпіль – Брацлав – Вінниця – Погребище – Паволоч – Користишів
– Горностайпіль – Димер – Дніпро – Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни. До
реєстру Війська Запорізького висувалося 40 тис. чоловік, йому
підтверджувалися всі попередні вольності. На козацькій території не мали
права з’являтися коронні війська. Всі посади в Україні повинні були
обіймати особи православної віри. Питання про Берестейську унію
виноситься на польський сейм. Київському митрополитові було надане місце
в сенаті. Єзуїти не мали права проживати в українських містах.
Повстанцям гарантувалася повна амністія. Складовою частиною угоди слід
вважати видану наприкінці серпня королівську грамоту – привілей, яким
підтверджувалися права та вольності козацтва.
Маємо підставу говорити про правове визнання української державності на
території трьох воєводств – Київського, Чернігівського і Брацлавського.
Нетривкість миру з Польщею змушувала Україну вдаватися до запобіжних
заходів, аби мати з боку інших держав військову допомогу на випадок
нових сутичок з Польщею.
Весь 1650р. пройшов під знаком активізації дипломатичних стосунків з
Росією, Молдавією, Угорщиною, Кримом. Але воєнно-політичні обставини
складалися для Хмельницького несприятливо. Постійний тиск на Україну
чинять Литва, Туреччина, Молдавія. Хмельницький відмовляється від
допомоги, яку пропонують турецький султан і молдовський господар Василь
Лупул підтвердили свою непослідовність щодо України.
У березні 1651р. поляки напали на містечко Красне на Поділлі, де в бою
загинув один з найкращих українських полководців – Нечай.
Хмельницький направляє основні сили свого війська проти поляків.
Вирішальна битва сталась 28-30 червня 1651р. біля Берестечка. Татари не
могли розміститися на лівому фланзі, де була лісиста місцевість, і були
змушені розгорнутися ближче до польського центру. Там вони попали під
обстріл польської артилерії і понесли значні втрати. До того ж це був
час великого мусульманського свята – байраму, коли правовірним
заборонялося воювати. Татарське військо залишило поле бою. Хмельницький
догнав утікачів і почав умовляти їх повернутися. Тікаючи далі, хан
захоплює із собою Хмельницького, залишивши військо без
головнокомандуючого. Поразка українців стала неминучою.
1.6 Білоцерківський мирний договір
Повернувшись з татарського полону, Хмельницький починає переговори з
поляками. 18 вересня 1651р. під Білою Церквою був підписаний
Білоцерківський мирний договір між Військом Запорізьким та Річчю
Посполитою. Його головні положення такі:
козацький реєстр скоротився на 20 тис. чоловік;
місто Чигирин залишається за гетьманом;
Військо Запорізьке утримало свою православну віру;
Польська шляхта одержала право повернутися до своїх маєтків.
Протягом 1652 – 1653р.р. тенденція тиску на козацьку старшину з боку
Речі Посполитої продовжується.
На початку травня 1652р. за участю ханських послів у Чигирині відбулася
козацька рада, яка постановила звільнити Військо Запорізьке від умов
Білоцерківського договору. Зважаючи на акти насильства та віроломства з
боку польської шляхти, було визнане за необхідне розірвати мирні
відносини з Польщею.
В травні, неподалеку від міста Батіг сталась битва козацького і
польського війська, яка скінчилася повною поразкою поляків. Ця перемога
підняла моральний дух українського війська, повернула йому втрачену під
Берестечком упевненість у своїх силах.
У грудні 1653р. козацьке військо оточило поляків на чолі з королем Яном
Казимиром під Жванцями. Поляки були готові капітулювати, але їх знову
врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Хмельницький погодився
на припинення бойових дій на умовах Зборівського договору.
Політичне і економічне становище України було дуже тяжке. Війна,
татарські навали з їхніми трагічними наслідками, загальна мобілізація,
неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків – все це негативно відбивалося
на господарстві держави.
Характер війни 1648 – 1654р.р переконливо відображено у літописі
Самовидця: «…так усе, що живо, піднялося в козацтво же заледово знайшли
в якому селі такого чоловіка жеби не міг албо сам, албо син до войска
ити, а ежели сам нездужа, то слугу паробка послал, а иние скілько їх
було всі йшли з двора, тільки одного зоставляли, же трудно було о
наймита…».
2. Українсько-московський договір 1654р.
Шість років тривала Визвольна війна українського народу проти панування
Польщі в Україні. Розпочинаючи цю війну в 1648р. Богдан Хмельницький
намагається знайти союзників. Природним було його прагнення встановити
стосунки з єдиновірною Московською державою. Після блискучих перемог на
Жовтих Водах і під Корсунем Хмельницький у грудні 1648р. звільнив Київ.
Тут він має раду з представниками православного духовенства, де було
прийнято рішення про необхідність звернення до Москви за військовою та
дипломатичною допомогою. До царя відрядили полковника Мужиловського,
яким отримав докладну інструкцію, що містила альтернативні пропозиції.
Передбачалося, що Мужиловський буде ті пропозиції викладати послідовно ы
якщо цар погодиться на союз з Україною то просити його вислати військо
проти Польщі. Коли ж цар не захоче порушувати мирний договір з поляками,
запропонувати йому українські сіверські міста, визволені від поляків. Ці
землі контролювалися козаками і не підлягали владі Речі Посполитої.
Хмельницький таким чином забезпечив би собі тили.
Цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча
Москва мала велике бажання розірвати договір з Польщею і взяти реванш за
свої поразки, вона не наважилася зробити це з огляду на своє тяжке
внутрішнє і зовнішнє положення, тому й зайняла очікувальну позицію. Але
контактів з Богданом Хмельницьким Москва не перервала. В Україну було
відправлено посольство для вивчення там ситуації. Богдан Хмельницький і
далі намагався схилити Москву до війни з Польщею, на кожному етапі
переговорів виступав із пропозицією: Москва надає військову допомогу
Україні, а за це Україна приймає московський протекторат.
Тільки в квітні 1653р. цар наважився послати до Варшави посольство.
Перед королем була поставлена вимога повернути козакам їхні права і
привілеї згідно із Зборівським договором і скасувати Берестейську
церковну унію 1596р. Польський уряд на це відповів рішучою відмовою.
1 жовтня 1653р. цар скликав Земський собор, на якому були присутні
представники всіх станів, окрім селянства. Учасники собору, опитані «по
чинам, порознь», висловилися за рішення: «Гетьмана Богдана Хмельницького
и всё Войско Запорожское с городами и землями принять».
Для проведення з Україною офіційних церемоній і переговорів, присяги,
вручення царської грамоти було обрано Переяслав.
Відразу ж після присяги Хмельницький і старшина, не задовольнившись
царським словом, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і
добитися від Москви письмових договірних гарантій і зобов’язань.
Цей факт говорить про те, що взагалі не існувало Переяславської угоди
1654р., ні переяславського договору як документу. В 1654р. відбулася
тільки малочисельна Переяславська рада, яка скоріше носила декларативний
характер і не мала ніякої юридичної сили. Відбулася також однобічна
присяга гетьмана, невеликого числа старшини, простого козацтва та міщан.
У Переяславі українська сторона не отримала жодного офіційного
документу.
Відразу ж після Переяславської ради у гетьманській канцелярії
відпрацьовують проект відповідного договору, а в березні 1654р.
українське посольство прибуває до Москви. 14 березня посли подали
письмовий текст проекту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на
яких уряд української держави передбачав об’єднання з Московською
державою. На цьому документі був підпис гетьмана Богдана Хмельницького і
печатка Війська Запорізького. Отже, з певністю можна сказати, що текст
проекту договору із 23-х статей, поданий послами царю був підготовлений
в Україні.
Статті проекту договору стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних
відносин України і Московської держави.
21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що
містив уже лише 11 статей, які було ратифіковано, що й підтвердив цар
жалуваною грамотою від 27 березня 1654р. Таким чином, були підтверджені
права і вольності Війська Запорізького встановлено кількісний склад
збройних сил України, підтверджено право Війська Запорізького обирати
гетьмана, спадкувати козацькі маєтки і права козаків їх вдовами і
дітьми.
Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої
умови, що їх прийняла друга сторона – держава Московська. Царська
жалувана грамота від 27 березня 1654р. називає гетьмана і Військо
Запорізьке «підданими московського царя», але при цьому зазначає:
Україні «быть под нашою, царского величества, рукою, по своим прежним
правам и привилеям и по всем статьям, которые писали выше сего», що,
власне, на нашу думку, передбачало не «підданств», а протекцію короля
над Україною.
Для Б. Хмельницького договір 1654р. був звичайною угодою по військову
допомогу в боротьбі проти Польщі. Крім того, Україна намагалася цим
договором юридично закріпити свої права і вольності і не допустити їх
порушень і обмежень царизмом в майбутньому.
Самостійність України визнавалась і на міжнародній арені. Навіть Польща
у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостій ну
державу. Україна мала дипломатичні зносини із Швецією, Прусією,
Австрією, Молдавією, Угорщиною, Венецією. Чужоземні правителі трактували
Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана як самостійного
государя. Договір не стояв на перешкоді їхніх дипломатичних зносин з
Україною на найвищому державному рівні. Спочатку й Москва ставилась до
України як до вільної держави. Зносини Московської держави з Україною
здійснювалися через Посольський приказ, що фактично був міністерством
закордонних справ. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і
митниці. Але Московська держава за своєю природою була унітарною,
абсолютистською, кріпосницькою державою, для якої Українська держава з
її республіканським ладом і сильними демократичними елементами була
своєрідним викликом. Отже, рано чи пізно царизм мав почати наступ на
автономію.
3. Зміни в суспільному ладі
Визвольна війна внесла певні зміни у суспільні відносини. Майже вся
тодішня українська етнографічна територія фактично була визволена від
польського панування. З вступом козацьких військ наприкінці 1648р.
частина української території – Волинь і Галичина – знову була захоплена
польськими військами.
Незважаючи на вигнання польських магнатів і шляхти, а також тієї
української верхівки, яка підтримувала поляків, поділ на панівні та
залежні верстви в Україні залишився.
3.2 Панівний стан.
Польську знать як пануючий стан замінило козацтво, середнє та дрібне
українське шляхетство.
Козацька служба хоч і давала значні привілеї, була важкою, а часто й
недоступною для населення. Щоб її відбувати, крім здоров’я, треба було
мати відповідні матеріальні засоби. Ось чому ми зустрічаємо в тогочасних
документах дані про те, що бідних у козаки не записували, що до них
зараховували тільки заможних селян. Але такі вимоги ставилися лише
перед тими, хто вступав у реєстрове козацтво.
У роки війни козаки складали приблизно половину населення України.
Зборівський договір був юридичною основою оформлення козацтва в
привілейований стан з своїми правами, адміністрацією, судами. Складання
реєстру було однією з ознак цього оформлення. Значно розширилась
територія, на якій мали право жити козаки. Привілеї козацтву були
підтверджені королівськими грамотами, Білоцерківським договором 1651р.,
московським урядом у «Березневих статтях» 1564р., у царських жалуваних
грамотах.
До заможних перш за все належали козаки, які були реєстровцями до війни.
Вони склали основу козацької старшини. Групою, близькою до реєстровців,
були колишні «випищики» та драгуни, які під час боїв переходили на бік
повстанців. Згадані вище групи складали близько 50 відсотків всього
реєстрового війська. Панівним станом в Україні були також верхи
православного духовенства, права яких в роки війни значно розширилися.
Православ’я стало в Україні єдиною визнаною офіційною релігією. Цьому
сприяла та обставина, що одним із гасел, під якими велася Визвольна
війна, була боротьба за православну віру. Духовенство було добре
організованим станом, що спирався на вікові традиції. Православна Церква
мала ряд суттєвих привілеїв, які не раз підтверджував у своїх
універсалах гетьман.
Вище церковне і монастирське духовенство у ході війни одержали нові
володіння за рахунок Католицької церкви і шляхти. Зміни в Україні мало
торкнулося церковного та монастирського землеволодіння. Селяни, що
проживали на цих землях, як і раніше виконували для монастирів трудові
повинності, сплачували натуральні оброки.
3.3 Залежні верстви.
У цьому середовищі певне місце займали рядові козаки. До козацького
реєстру, наприклад, входили «робітні люди», які обслуговували Військо
Запорізьке. До них належали ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі,
шабельники, пороховики та ін. Армія не могла обійтись і без таких мирних
професій, як бондарі, котлярі, римарі, цирульники і т. ін. Таким чином,
у реєстрі були представлені майже всі тодішні ремесла.
За формою економічної залежності селяни поділялися на державних та
панських. Юридично основна маса селян в роки війни належала до державних
підданих. Їхнє становище було набагато краще від становища панських
селян. Займаючи землі, конфісковані у польських магнатів і шляхти вони
виконували певні повинності і виплати на користь Війська Запорізького.
До них, насамперед, належали обов’язки забезпечувати козацьке військо
транспортом, постоєм і провізією. Панські селяни несли більші
повинності, але і для них була ліквідована панщина. Державні селяни були
зрівняні у правах з міщанами. У всіх селах були вибрані війти, їх часто
в документах селян також називають «міщанами».
Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати її, передавати в
спадщину, кидати одні ділянки землі і займати інші, оскільки землі на
той час було вдосталь. Селянське середовище не було однорідним. Серед
селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й
такі, що ледве могли прогодувати свою родину.
3.4 Міське населення
Певні зміни відбулися в правовому становищі міського населення. Не лише
низи, але й заможні групи населення, в тому числі й представники міської
адміністрації брали активну участь у визвольній війні.
В результаті ліквідації порядків, установлених в Україні
польсько-шляхетською владою, у складі населення міст сталися зміни.
Тут значно зросла кількість козаків. Ця частина міського населення,
користуючись привілеями, займалася також ремеслом і торгівлею. Інші ж
міщани продовжували відбувати ряд повинностей. В багатьох містах козаки
становили більшу половину населення, і козацька адміністрація вирішувала
всі питання міського життя.
Привілейоване становище займали в містах і купці.
Польські купці, яких і до війни було не дуже багато в українських
містах, залишили Україну. Вимушені були покинути українські міста і
євреї. У Зборівському договорі є навіть спеціальний пункт про заборону
євреям займатися промислом і торгівлею в Україні. Це позбавляло
українських купців від конкуренції не тільки на внутрішньому, але й на
зовнішньому ринках. Часто купці висувались на вищі посади в органах
міського самоврядування.
Значно більшою групою населення міст були ремісники. Продовжували
існувати цехові організації.
4. Державний лад
4.1 Адміністративно-територіальна організація.
Вперше в ході Визвольної війни територія незалежної України була
оформлена Зборівським договором 1649р. У відповідності з ним територія
вільної України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та
Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272
сотні. У 1650р. кількість полків виросла до 20. Отже, визволена
територія мала свій адміністративно-територіальний кодекс.
Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності.
І хоча полки як військові одиниці існували в багатьох державах, але
тільки в Україні полково-сотенна організація війська була взята за
основу державного територіального устрою. Вже починаючи з літа 1648р.,
полки та сотні як територіальні одиниці включають до себе все населення,
що проживало в їхніх межах, і на нього розповсюджується влада полкових
та сотенних урядів. До 1654р. звільнена територія охоплювала
Лівобережжя, Правобережжя (крім Волині та Галичини) і значну частину
земель на Півдні (приблизно 200 тис. кв. км.).
Отже, на час укладення українсько-російського договору 1654р. Україна
була незалежною державою, що мала свою державно організовану територію.
4.2 Органи влади та управління.
На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада
Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення
найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона
вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення,
вирішувала всі питання зовнішньої політики, приймала послів, здійснювала
правосуддя. Право на учать в ній мали всі козаки. Починаючи з 1649р.,
Військова рада скликається рідко.
Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських
рад.
Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового
та сотенного урядів.
Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював генеральний уряд
гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий,
законодавець, оскільки він видавав універсали – нормативні акти,
обов’язкові для виконання на всій території України.
Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом
держави.
Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які
керували окремими галузями управління.
Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він
керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі
документи як гетьмана, так і від нього.
Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий
займалися військовими справами відповідали за боєздатність війська та
його матеріальне забезпечення.
Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська
Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана.
Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до
полкових та сотенних судів.
Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.
Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з
часом витісняє Військову раду.
PAGE
PAGE 19
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
