.

Форми (джерела) права (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
117 41727
Скачать документ

Курсова робота на тему:

ЗМІСТ

ВСТУП.

РОЗДІЛ І. Поняття і види форм (джерел) права

1.1. Форма (джерело) права як науково-правова категорія.

1.2. Правовий звичай як форма (джерело) права та його
характеристика.

1.3. Нормативно-правовий акт як форма (джерело) права та
його характеристика.

1.4. Правовий прецедент як форма (джерело) права та його
характеристика.

1.5. Нормативно-правовий договір як форма (джерело) права
та його характеристика.

1.6. Правова доктрина як форма (джерело) права та її
характеристика.

1.7. Релігійно-правова норма як форма (джерело) права та її
характеристика.

1.8. Міжнародно-правовий акт як форма (джерело) права та його
характеристика.

РОЗДІЛ ІІ. Закони та підзаконні акти: юридична природа та види.

2.1. Класифікація нормативно-правових актів.

2.2. Поняття, види та юридична природа законів.

2.3. Конституція як основний закон держави і громадянського
суспільства.

2.4. Підзаконні нормативно-правові акти: поняття, види.

2.5. Співвідношення закону та підзаконного нормативного акту: формула
підзаконності.

РОЗДІЛ ІІІ. Межі і сфери дії нормативних актів України.

3.1. Загальнотеоретичний аналіз поняття меж та сфер дії.

3.2. Дія нормативно-правового акта в часі.

3.3. Дія нормативно-правового акта в просторі.

3.4. Дія нормативно-правового акта за колом осіб.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

ВСТУП

Традиційним при вивченні права є розгляд питання про джерела права. В
літературі звертається увага на багатозначність і нечіткість цього
поняття, а також численність джерел права. Однак у радянській правовій
системі джерелом права здебільшого визнавалися нормативно-правові акти.
Не змінилися погляди правників з цього приводу і зараз.

Отож, у багатьох випадках джерела права ототожнюються з його формами.
Так, В.Шаповал зазначає, що формами існування будь-якої галузі
національного права є нормативно-правові акти, що належать до формальних
джерел права [24, с.5]. Ту саму ідею висувають і автори підручників з
теорії держави і права, які визнають юридичні джерела (форми) або
соціально-соціальні джерела офіційно-документальними формами вираження і
закріплення норм права, що виходять від держави і надають їм юридичне,
загальнообов’язкове значення.

До загальносоціальних джерел відносять економічні, соціальні, політичні,
морально-культурні та інші фактори, що породжують або об?єктивно
обумовлюють виникнення правових норм. В російській літературі
зустрічається ще більша градація. Тут зустрічаються матеріальні,
ідеальні та юридичні джерела права.

Матеріальні – ґрунтуються на системі об’єктивних потреб суспільного
розвитку, своєрідності даного способу виробництва, базисних відносинах.
Але суспільні потреби мають бути осмислені та скориговані законодавцем у
відповідності до рівня його правосвідомості та політичної орієнтації. На
його позицію можуть впливати особливості міжнародної та
внутрішньополітичної обстановки, деякі інші фактори. Всі ці обставини у
своїй сукупності і становлять ідеальне джерело права.

Результат ідеологічного осмислення потреб суспільного розвитку шляхом
ряду правотворчих процедур отримує своє вираження в юридичних актах, які
є юридичним джерелом права. В цьому випадку юридичне джерело права та
форма права співпадають за змістом [20, с.375].

Але в деяких видання поняття „джерела права” і „форми права” не
ототожнюються. Вони, за твердженням авторів, тісно взаємопов?язані, але
не збігаються. Якщо „форми права” показують, як зміст права організовано
і виражено ззовні, то „джерела права” – це витоки формування права,
система факторів, що визначають його зміст і форми вираження [20,
с.375].

За давнішою традицією в романо-германській правовій системі основним
джерелом права визнавалось писане право – нормативні акти. В
дореволюційній Росії переважала думка, що саме ці форми об?єктивування
юридичних норм, які слугували визнанням їх обов’язковості, звуться
джерелами права. Але навіть в ті часи такий підхід викликав
заперечення.

Л.Петражицький щодо розбіжностей у питанні джерела права вважав, що вони
існують і через нез?ясованість питання про те, що таке право [15,
с.616]. На думку Гайворонського, коли і в Конституції України
проголошене верховенство права, а не закону, то не залишається підстав
для їх ототожнення [4, с.60]. Принцип верховенства права має сенс лише
тоді, коли право розуміється не як сукупність норм, встановлених
державою, а як сукупність правил належного, правил поведінки, корпусу
правил, які легітимовані суспільством, базуються на історично
досягнутому рівні соціальної етики. Відповідно до цього право має
верховенство над законом, як таке, що базується на природних правах
людини, які є невід?ємними; закон при цьому є зовнішньою формою права,
яка покликана відповідати праву як його змісту.

Але майже всім сучасним авторам у цьому напрямі бракує послідовності.
Навіть автори, що розуміють право не просто як сукупність норм,
встановлених державою, допускаються помилок: А.Заєць, конкретизуючи
принцип вищості, верховенства права ,стверджує, що він включає в себе і
принцип верховенства Конституції і законів[7, с.4]. Тим часом принцип
верховенства права характеризує первинність права перед державою, що не
можна плутати з верховенством його „формальних джерел”(конституції,
закону) перед іншими нормами права [4, с.61].

Щодо положень юридичної думки попередніх часів, то вони:

лишаються й нині слушними і зберігають значні евристичні потенції;

спростовані суспільною практикою як такі, що вже первісно були
помилковими;

були правильними за певних історичних умов, але внаслідок зміни останніх
втратили свою обґрунтованість.

Отже, як для вітчизняного, так і для зарубіжного права важливим фактором
його існування стає наука, яка покликана досягти відповідності форми
права (законодавства) його змісту – праву, його сутності. Юридична наука
має ґрунтуватися на високоосвідчених юристах-спеціалістах, які могли б
забезпечувати правовий характер законів при їх підготовці, експертній
оцінці, виявленні, усуненні прогалин, колізій у праві та запобіганні їм.

РОЗДІЛ І

1.1. Форма (джерело) права як науково-правова категорія.

Як уже зазначалося, в сучасній літературі представлені різні погляди
щодо визначення понять „форма права” та „джерело права” і щодо їх
співвідношення. На мою думку, кожен з поглядів має свої переваги й
недоліки, тому я спробую їх об’єднати.

У правознавстві та юридичній практиці термін „джерело права”
розуміється, як правило, багатозначно, а іноді вживається як тотожний до
терміна „форма права”. Але для юристів-практиків важливо вміти чітко
розрізняти ці терміни для правильного використання для правильного
використання в правозастосуванні саме форм права.

Термін „джерело” права має глибоке коріння, тому і має багато значень:

фактори, що обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права: система
соціально-економічних відносин (матеріальне розуміння):

сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких
утворюється і функціонує право (ідеалістичне розуміння);

історичні пам’ятники, що колись мали значення діючого права: Руська
Правда в Київській Русі, Закони Хаммурапі у Вавілоні;

способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм
(спеціально-юридичне розуміння) (це є власне форма права).

Вибір терміну „джерела права” приписують Тіту Лівію, який у своїй
„історії” називає Закон ХІІ Таблиць джерелом права. Історики держави і
права ще досі називають історичні пам’ятники джерелами права.

Багатогранність терміну „джерело права” вимагає теорію права замінити
його іншим терміном – „форми права”. Форми права – це по суті різні види
права, які склались історично і які вибирає держава, відрізняються вони
по способу оформлення змісту норм права. Це зовнішня форма існування
змісту норм права (тобто тут форма збігається із спеціально-юридичним
розумінням джерела права). Тому, на мою думку, потрібно вживати термін
форма (джерело) права, хоча й вжиток терміну форма права не буде
неправильним.

Отже, форма (джерело) права – це:

зовнішнє оформлення змісту загальнообов’язкових правил поведінки, що
офіційно встановлені або санкціоновані державною владою або
загальновизнані суспільством – правові звичаї, рішення, прийняті на
всенародних і місцевих референдумах [10, с.35];

вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми
вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного,
загальнообов’язкового значення (розглядаються як юридичні форми
(джерела) права) [19, с.308];

спосіб зовнішнього оформлення правових норм, що засвідчує їхню державну
загальнообов’язковість, тобто це способи форми вираження і закріплення
державної волі [22, с.163].

Як правило, українські правознавці (Копєйчиков, Кравчук, Котюк)
виділяють 4 види форм (джерел) права (нормативно-правовий акт, правовий
звичай, судовий чи адміністративний прецедент та нормативний договір).
Нечитайленко А.А. виділяє 3 форми права: правовий звичай, юридичний
нормативний акт та судовий чи адміністративний прецедент [13, с.58-59].
Львівський правознавець Андрусяк виділяє 6 видів форм права: правовий
звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий
договір, релігійні канонічні тексти та міжнародно-правові акти [2,
с.103]. Я ж погоджуюсь з поглядами О.Ф. Скакун, яка виділяє 7 видів форм
(джерел) права:

Правовий звичай.

Нормативно-правовий акт.

Правовий прецедент.

Нормативно-правовий договір.

Правова доктрина.

Релігійно-правова норма.

Міжнародно-правовий акт.

Правовий звичай як форма (джерело) права та його характеристика.

Правовий звичай – це історично обумовлене, неписане правило поведінки
загального характеру, яке увійшло в звичку через багаторазове
застосування протягом тривалого часу і санкціоноване державою [22,
с.163].

Звичаєве право тривалий час було єдиним видом права, аж до появи
писемності і появи нового виду права – закону, або писаного права. Але
тривалий час звичай не визнавався самостійною формою права. Лише
теоретики так званої „історичної школи”, яка існувала у ХІХ столітті,
переконливо довели важливість і значення правового звичаю як форми
права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права і
закону: творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є
правова свідомість широких народних мас. Тому характерні ознаки
звичаєвого права: правові звичаї творяться без прямого наказу з боку
держави чи її органів; звичаєве право є написаним. Щодо останньої
ознаки, то зрозуміло, що норми звичаєвого можуть бути записані і дійсно
записуються, але факт запису, матеріальної фіксації не буде для цього
права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно
визнається правом у масовій свідомості і масово виконується.

Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розвинених
проблем у правознавстві. Звичаєве право не призведене до стрункої
системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не
проведено більш-менш чіткого розмежування між правовим звичаєм та
звичаєм побутовим, немає також одностайності щодо самого походження та
характерних рис звичаєвого права.

Відомий французький юрист Р.Давід розрізняє три види звичаїв (залежно
від їх ролі в правовій системі):

звичаї secundum legem (в доповнення до закону) – допомагають тлумачити
норми закону;

звичаї praeter legem (крім закону) – застосовуються у разі прогалин у
праві;

звичаї abversus legem (проти закону) – сфера поширення обмежена, бо
колізії між законом і звичаєм вирішуються на користь закону[6,
с.293-294].

На нинішній день правовий звичай має досить обмежене коло застосування,
що пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв
знаходять своє відображення у чинному законодавстві і перестають
відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись у норми права,
закріплені у нормативно-правових актах (тобто держава визнає звичаї, що
мають найбільше значення для суспільства та найбільше відповідають його
інтересам, і ,звичайно, забезпечують інтереси самої держави). По-друге,
при розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання
реально існуючих правових відносин знаходить відповідну реакцію з боку
законодавчої влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю.

На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри,
застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо.
Звичай має більше значення в релігійно-общинній правовій системі, що має
місце в деяких країнах Азії та Африки [2, с.104].

1.3. Нормативно-правовий акт як форма (джерело) права та його
характеристика.

Нормативно-правовий акт – це письмовий юридичний документ, що виданий
державою чи окремими її органами, має владний, зальнообов’язковий
характер, в якому закріплюються офіційні правила поведінки, що
забезпечуються і охороняються державною владою і направлені на
регулювання суспільних відносин [10, с.41].

Нормативно-правовий акт має всі ознаки права і відноситься до правових
актів (хоча тут не можу заперечити і думку кандидата юридичних наук
Головченка В., який цілком обґрунтовано вважає, що між правовим актом та
нормативно-правовим актом немає ніякої різниці – ці поняття ідентичні –
, адже правовий акт не може бути ненормативним і навпаки [5, с.32]).

Правових актів досить багато, і їх потрібно розрізняти. Термін „правовий
акт” в правознавстві має три значення: 1) правило правомірної дії –
юридичний факт; 2) результат правомірних дій як елемент правової
системи – юридична норма, індивідуальний припис, акт автономного
регулювання; 3) юридичний документ.

Правовий акт – акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта
права, що у встановлених законом випадках оформляється у письмовій формі
(акт-документ) та регулює суспільні відносини за допомогою встановлення
(зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення
(зміни, припинення) на основі цих норм прав і обов’язків учасників
конкретних правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за
скоєне ними правопорушення [19, с.311].

Всі правові акти мають загальні риси:

Виражаються у формі акта-документа, зміст якого фіксується у
встановленій законом документальній формі, та акта-дії, за допомогою
якого виникає юридичний результат (встановлення юридичних норм, їх
застосування).

Мають вольовий характер: в них виражається інтерес і воля держави,
народу, суспільства, окремих державних органів, посадових осіб (у
зв’язку з цим мають юридичну силу).

Мають офіційний характер, обов’язковий для застосування: в них
закріплюються елементи правової системи – юридичні норми, узагальнення
практики, індивідуальні приписи, автономні рішення окремих осіб.

Складають єдину систему правотворчості, а також реалізації і
застосування правових норм; ліквідація або витіснення якої-небудь групи
веде до порушення механізму правового регулювання суспільних відносин.

Через них населення отримує інформацію про зміст права – правові
знання, про суб’єктивні права і обов’язки; ці акти виконують
ідеологічну, орієнтовну, інформаційну, регулюючу, охоронну та інші
функції права, вони існують у вигляді фрагментів фізичного
(матеріального) світу і сприймаються людьми як образ права, почуття
права і законності [10, с.38-39].

В найзагальнішому вигляді всі правові акти можна поділити на дві великі
групи: 1) нормативні акти; 2) індивідуальні акти. Разом з тим в
практичному житті зустрічається чотири різновидності таких актів:

Нормативні юридичні акти – акти правотворчості компетентних органів
держави або населення в результаті різних референдумів (основа системи
права і системи законодавства).

Інтерпретаційні акти нормативного або індивідуального характеру – акти
офіційного тлумачення правових норм, які мають загальнообов’язковий
характер або обов’язкові тільки для конкретної справи, якщо це казуальне
тлумачення (доповнюють першу групу правових актів).

Індивідуальні акти застосування правових норм – мають владний характер,
обов’язкові лише для учасників конкретної справи і мають одноразовий
характер (рішення суду, Укази Президента про нагородження).

Акти реалізації прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин –
виражають автономні рішення окремих осіб, правомірні дії і направлені на
реалізацію права (договори, заповіт) [5, с.31].

Всі ці акти відрізняються один від одного юридичною силою, дією в часі,
в просторі і по колу осіб.

Правові акти є ланкою „правового ланцюга” у правовій системі – правова
культура, правова свідомість, настанови, правові потреби, принципи,
правоцілеположення, правотворчість, правова норма, юридичні дії і стан.
Періодично поновлюючи цей „правовий ланцюг”, правові акти виступають як
один із його можливих імпульсів, виконуючи роль його цілі та засобу [11,
с.9].

Нормативно-правові акти основна і майже єдина форма реалізації права в
Україні. Нормативно-правовий акт одночасно виступає як спосіб існування
і вираження норм права. Серед його ознак слід виділити:

приймається або санкціонується уповноваженими органами держави
(законодавчими органами) або народом (через референдум);

завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко
формулює зміст юридичних прав і обов’язків;

приймається з дотриманням певної процедури;

має форму письмового акта-документа і точно визначені реквізити:

вид документа (закон, указ, постанова);

найменування органу, який ухвалив акт (парламент, президент, уряд,
місцевий орган влади);

заголовок (деякі акти, наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів
України приймаються без заголовка);

дата ухвалення акта;

номер акта;

дані про посадову особу, яка підписала акт;

публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов’язковою
відповідністю автентичності тексту офіційного зразка („Відомості
Верховної Ради України”, „Урядовий кур’єр”, „Офіційний вісник України”).

Перевагами нормативно-правового акту є:

Він дає можливість найбільш чітко, ясно і однозначно сформулювати зміст
правових норм, юридичних прав і обов’язків; якість нормативно-правового
акту в значній мірі залежить від діяльності правотворчих органів, від
розвитку юридичної науки у суспільстві, від рівня суспільної свідомості;

Дає змогу досить широко довести до населення зміст норм права;

Дає змогу оперативно реагувати на зміни і потреби суспільної практики;

Його наявність дає змогу добре проводити систематизацію і кодифікацію, а
єдиний збірник законів найбільш зручний для користування [10, с.39-41].

Разом з тим нормативно-правові акти мають свої недоліки. Оскільки
суспільні відносини постійно розвиваються, то нормативно-правові акти
вимагають оперативного внесення змін і доповнень до них, що робити в
нинішніх умовах дуже складно, бо це вимагає багато часу.

Структура нормативно-правового акта залежить від його специфіки і виду,
припускає поділ нормативного матеріалу на підрозділи. Основні структурні
елементи нормативно-правового акта:

Преамбула – вступна частина, безстатейне (таке, що не містить норм
права) загальне введення, в якому дається обґрунтування закону,
визначаються цілі, завдання й іноді формулюються вихідні світоглядні
положення (зараз в законодавстві зустрічаються рідко).

Пункти, статті – містять вихідні одиниці нормативно-правового акта –
нормативні розпорядження. Через нормативні розпорядження стаття
співвідноситься з нормами права. Статті можуть поділятися на частини, а
пункти – на абзаци і підпункти. І статтю, і пункти, з яких вона
складається, прийнято позначати скороченими буквами: статтю – „ст.”, а
частини (абзаци) статей – „ч.”. Статті в законах нумеруються, нерідко
нумеруються і частини (абзаци) статей, тоді вони, як правило, звуться
пунктами.

Глави – є у великих за обсягом нормативно-правових актах.

Розділи – об’єднують глави у великих за обсягом нормативно-правових
актах. Можлива й інша ситуація: статті, пункти об’єднуються в розділи, а
розділи – у глави.

Частини – найбільші підрозділи закону, що містяться, як правило, у
кодексах (наприклад, Особлива і Загальна частина у Кримінальному
кодексі).

Розташування норм права у статтях нормативно-правового акта:

зазвичай правова норма міститься у одній статті, чим полегшується її
ухвалення;

у ряді випадків для вираження складної норми потрібні декілька статей;

іноді в одній статті міститься декілька норм права [19, с.313-314].

Правовий прецедент як форма (джерело) права та його характеристика.

Правовий прецедент – це форма права, коли конкретному рішенню суду чи
адміністративного органу в конкретній справі, що розглядається вперше,
надається формальна обов’язковість при розв’язанні всіх наступних
аналогічних справ [21, с.163].

Судовий прецедент і судова практика визнавалися формами права ще в
Стародавньому Римі. Починаючи з ХІІІ століття, прецедентне право набуває
поширення в Англії, де воно створювалось королівськими судами.

Зараз правовий прецедент найрозповсюдженіший у країнах англосаксонської
системи права (Британська співдружність, США). Тут поряд існує дві форми
права: нормативно-правовий акт та правовий прецедент, причому правовий
прецедент домінує. Закони та інші нормативні акти є лише основою для
формування правового прецеденту і вирішення конкретних справ. Це дає
можливість, опираючись на закони, шліфувати систему права,
пристосовувати її до нових умов.

Прецедент з’являється тоді, коли за судом визнається право офіційного
формулювання правових норм. В Англії – наступні правила і межі дії
прецедента:

рішення, винесені Палатою лордів: обов’язкові прецеденти для всіх судів
та для самої Палати лордів;

рішення, прийняті Апеляційним судом: обов’язкові для всіх судів, крім
Палати лордів;

рішення, прийняті Вищим судом правосуддя: обов’язкові для нижчих судів.

Тобто прецедент має обов’язкову силу для всіх нижчих судів, а вищі суди
зв’язані своїми попередніми рішеннями. Відповідно в англійському праві
розрізняють обов’язкові та переконливі прецеденти. Останні, на відміну
від обов’язкових, створюються нижчими судами та квазісуддівськими
органами і є лише необов’язковими для дотримання прикладами. Англійські
судді при вирішенні конкретних справа бо посилаються на вже існуючі
прецеденти (деклараторний прецедент), або утворюють нову норму права
(креативний прецедент). В судовому рішенні слід вирізняти ту його
частину, яка містить основний принцип, ідею, вирішення справи (ratio
decidendi) і „сказане між іншим” (obiter dictum). Ratio decidendi і
становить правило, якого в подальшому слід дотримуватись суддям.

Прецедент характеризується казуїстичністю, він створюється на основі
вирішення конкретних, поодиноких казусів, випадків; множинністю; певною
неузгодженістю і невпорядкованістю. Але водночас, як децентралізований
спосіб правового регулювання, він здатен враховувати особливості кожної
конкретної ситуації.

Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації про них – судових
звітів. В Англії з 1870 року існують такі видання, як „Судові звіти”,
„Щотижневі судові звіти”, „Все англійські судові звіти”. У США щорічно
видається близько 350 томів збірників судової практики. Через великий
обсяг ця форма права майже недоступна більшості населення країни.

В США ставлення до прецеденту є простішим: Верховний Суд США та верховні
суди штатів не зобов’язані йти за власними рішеннями і можуть змінити
свою практику.

У країнах романо-германської правової системи судова практика, як
правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий прецедент
офіційно не визнавався формою права. Лише наприкінці ХХ століття за умов
зближення англо-саксонської та романо-германської правових систем
прецедент фактично перетворюється на джерело права у цих країнах, про що
свідчать , наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини, які
набувають прецедентного значення і для країн романо-германського права
[6, с.295].

1.5. Нормативно-правовий договір як форма (джерело) права та його
характеристика.

Нормативно-правовий договір – це об’єктивне, формально обов’язкове
правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною
домовленістю двох і більше суб’єктів суспільних відносин з метою
врегулювання певної життєвої ситуації, носить загальнообов’язковий
характер та забезпечується державою [22, с.163].

Договір як джерело права має також тривалу історію і певне використання
та поширення у сучасному правовому житті значна правотворча роль
належить договору ще з часів родового ладу і процесу становлення
держави. Саме тоді взаємовідносини між окремими групами людей, які
склали певні роди чи племена, базувались або творились на договірних
засадах, коли шляхом договірних відносин погоджувались і
встановлювались певні правила мирного співжиття. Ще римські юристи
вважали, що виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором –
погодженням громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а
у випадку правового звичаю – у мовчазному погодженні.

Нормативні договори використовуються у міжнародному, конституційному,
трудовому та інших галузях права.

Але і в найдавніші часи, і на сучасному етапі правотворча роль
договорів найяскравіше проявляється в галузі міжнародного права, тобто
права, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної
державами. Володіючи суверенітетом, держави не мають над собою якоїсь
вищої влади, вони не мають ані спільного державного апарату, ані єдиного
законодавчого органу, який би мав право видавати обов’язкові для держав
правові норми, ані суду, який би з власного права та безпосередньої їх
згоди розв’язував спори і конфлікти між ними. Проте все це не виключає
впорядкованості міжнародних, або, власне, міждержавних відносин, й
існування міжнародного ладу, який є доволі стабільним. Тобто відсутність
у міжнародному житті законодавчої влади не виключає можливості творення
чи фактичного панування правових норм у відносинах міжнародного
характеру.

Джерелами міжнародного права вважаються міжнародний правовий звичай та
міжнародний договір (спільне рішення). Для виникнення і чинності цього
права найважливіше значення має той факт, що держави самі визначають
його необхідність та вважають своїм обов’язком підпорядковуватись і
виконувати норми міжнародного права. Міжнародні договори, особливо
двосторонні, за винятком суто політичних та договорів, що регулюють
державні кордони, мають нормативний характер, тобто встановлюють правила
поведінки. Тобто у сучасних міжнародних відносинах договори мають
значення законів. Ними встановлюються точні об’єктивні норми права, які
кожен з учасників договору зобов’язується виконувати, здебільшого на
своїй території, стосовно другої сторони – держави – та, у відповідних
випадках, стосовно громадян цієї держави.

При цьому також слід зазначити, що міжнародне право регулює
найрізноманітніші проблеми, що стосуються різних галузей права –
цивільного, кримінального, торгового тощо. На нинішньому етапі можна
стверджувати чітку тенденцію розвитку міжнародного права, визначальним
джерелом якого є договір; роль міжнародного правового звичаю, як такого,
якому бракує точності змісту та юридичної оформленості, постійно
зменшується.

Але договір на сучасному етапі розвитку суспільства має значення не лише
у міжнародному житті. Важливу роль у регулюванні трудових відносин
відіграє договір між власником підприємства або уповноваженим ним
органом та трудовим колективом, тобто всіма робітниками та службовцями
даного підприємства, тобто колективний договір. Важливим
нормативно-правовим договором у галузі конституційного права був
Конституційний Договір1995 року між Верховною Радою України та
Президентом України, який діяв до прийняття 28 червня 1996 року
Конституції України, будучи одночасно гарантом прийняття нової
Конституції та регулюючи до її прийняття розвиток суспільних відносин.

В цілому, договори базуються на диспозитивних нормах права, тобто на
нормах, що надають учасникам правовідносин самим домовитися про взаємні
права та обов’язки.

У правовому житті є два види договорів: 1) договори-угоди; 2)
нормативні договори (є джерелом права). Їх відмінні риси наступні:

в договорі-угоді кожна зі сторін бажає свого результату, наприклад,
договір купівлі-продажу – одна сторона бажає продати, друга купити певну
річ; в нормативному ж договорі обидві сторони бажають одного –
встановити спільну норму;

в першому випадку мотиви обох сторін різні; в другому – один і той же
мотив – свідомість потреби певної правової норми;

договір-угода творить тільки правовідношення, нормативний договір
створює об’єктивну правову норму.

І, незважаючи на те, що конкретний нормативний договір спрямований на
створення правової норми, покликаної регулювати відносини обмеженого
кола осіб, але зважаючи на значну кількість таких договорі, вони є
важливою формою права не лише у міжнародному, а й внутрішньому
державному відношенні [2, с.105-106].

1.6. Правова доктрина як форма (джерело) права та її характеристика.

Правова доктрина – це акт-документ, що містить концептуально оформлені
правові ідеї, принципи, розроблені вченими для удосконалення
законо-давства, усвідомлені суспільством і визнані державою як
обов’язкові [19, с.310].

Ще найвидатніші римські юристи давали роз’яснення, обов’язкові в
подальшому для судів. Протягом тривалого часу правова доктрина впливала
на розвиток права в романо-германській правовій системі: саме зусиллями
вчених французьких, німецьких, італійських університетів у ХІІІ-ХІХ
століттях вироблялись основні принципи права. Правова доктрина служила
безпосереднім джерелом права в англо-американській правовій системі:
при вирішенні справи судді посилались на праці вчених; а також у
релігійно-філософській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у
своїй основі правила загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць
видатних юристів.

Правова доктрина не в усіх країнах є джерелом права, хоча значення
наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання
визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є
важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню
нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій,
розвитку способів і прийомів тлумачення та реалізації правових норм,
якими користуються правотворчі і правозастосовчі органи.

1.7. Релігійно-правова норма як форма (джерело) права та її
характеристика.

Релігійно-правова норма – це акт-документ, що містить церковний канон
або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй
загальнообов’язкового значення та забезпечується нею.

На певних етапах історії людства релігійне (канонічне) право відігравало
значну роль, особливо у країнах, де релігія визнавалась державним
інститутом. Середньовіччя дає нам немало подібних прикладів. В церковній
юрисдикції перебувала значна частина сімейно-шлюбних відносин, відносин
власності і навіть кримінальних правовідносин. Внаслідок підвищення ролі
нецерковних судів та правотворчої діяльності держави сфера дії
канонічного права звужувалась. Наприклад, „Кодекс канонічного права 1917
року”, виданий папою Бенедиктом ХV, регулював в основному внутрішньо
церковні справи. Норми, що містились в цьому Кодексі, можна було
розглядати тією мірою, якою вони визнавались обов’язковими тією чи іншою
державою.

На даний час релігійно-правові норми є розповсюдженими лише у
традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських
країнах) та у деяких країнах Африки та Латинської Америки, де ці норми
тісно переплелися з правовим звичаєм, традиціями общинного побуту.

Мусульманське право значно відрізняється від всіх інших правових систем.
Це одна зі сторін релігії ісламу. Суть релігії в тому, що вона: 1)
встановлює догми та визначає, у що мусить вірити мусульманин; 2) вказує
віруючим, що вони повинні і чого не повинні робити. Так званий „шар”,
або „шаріат” („шлях прямування”), і складає те, що називають
мусульманським правом. Це право вказує мусульманину, як він мусить себе
поводити у відповідності з релігією.

В основі мусульманського права знаходяться чотири джерела:

Священна книга Коран, що складається з висловлювань Аллаха, звернених до
останнього з його пророків та посланців Магомета.

Сунна – збірник традиційних правил, що торкаються дій та висловлювань
Магомета, відтворених цілим рядом посередників.

Іджма – конкретизація положень Корану у викладі великих
вчених-мусульманистів.

Кіяс – роздуми за аналогією про ті явища життя мусульман, які не
охоплюються попередніми джерелами мусоль мусульманського права. Їм
надається законний, загальнообов’язковий характер.

Не дивлячись на значну роль мусульманського права в регулюванні
суспільних відносин, останнім часом в багатьох мусульманських країнах
все ширше використовуються такі класичні форми права, як правовий звичай
та нормативно-правовий акт [23, с.187].

1.8. Міжнародно-правовий акт як форма (джерело) права та його
характеристика.

Міжнародно-правовий акт – спільний акт-документ двох або кількох держав,
що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і
обов’язків у різних відносинах між ними. Це особливий вид
нормативно-правового договору, що можна розглядати як самостійну форму
права [19, с.311].

Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права
міжнародно-правовий акт може мати різні форми та назви: договір, угода,
пакт, конвенція, трактат, обмін нотами, заключний акт тощо.

За структурою міжнародно-правовий акт складається переважно з преамбули,
основних статей та прикінцевих положень.

Класифікувати міжнародні договори можна за різними підставами:

За рівнем, на якому вони укладаються:

міждержавні;

міжурядові;

відомчі.

За кількістю сторін:

двосторонні;

багатосторонні.

За об’єктом регулювання:

політичні;

економічні;

зі спеціальних питань.

Крім того, розрізняють міжнародні договори, що підлягають ратифікації,
та які їй не підлягають.

Ратифікація (затвердження) – акт міжнародного права, за допомогою якого
держава, через свої компетентні органи, наділені повноваженнями укладати
договори, виражає свою згоду взяти на себе повноваження в міжнародному
плані на підставі відповідного договору.

Держава має право відмовитися від ратифікації договору, не підпадаючи
під дію вимог, що випливають із міжнародних зобов’язань. Але відмова
ратифікувати конвенцію, особливо двосторонню – скоріше виняток, ніж
правило.

Договори, що підлягають ратифікації, набирають силу в порядку,
передбаченому для законів України, тобто через 10 днів із дня їх
офіційного обнародування, якщо інше не передбачено самими актами, але не
раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Не підлягають ратифікації договори, приєднання до яких або прийняття
(укладення) яких проводиться:

від імені України (міждержавний договір) – набувають чинності у порядку,
передбаченому для указів Президента України, якщо інше не передбачено
самими актами;

від імені Уряду України (міжурядовий договір) – набирають чинності у
порядку, передбаченому для постанов Кабінету Міністрів України, тобто з
моменту їх прийняття, якщо пізніший строк не передбачений у цих актах;

від імені міністерств чи інших центральних органів виконавчої влади
України (відомчий договір) – набирають чинності з моменту їх підписання
або з моменту затвердження міністерствами (відомствами), від імені яких
були підписані договори.

Вимоги до міжнародних договорів, що підлягають ратифікації:

Обов’язковість їх якнайшвидшої ратифікації, яка здатна надати їм
внутрішньодержавної сили.

Суб’єктом ратифікації міжнародних договорів може бути законотворчий
орган.

Порядок ратифікації міжнародних договорів є таким самим, що й порядок
ухвалення нормативно-правових актів.

Строки ратифікації та порядок вступу в дію нормативних міжнародних
договорів – такі самі, що й для нормативно-правових актів.

Згідно ст. 85 Конституції України в Україні лише Верховна Рада наділена
правом давати згоду на ратифікацію міжнародних догорів України.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України.

Єдина система реєстрації та обліку міжнародних договорів України
перебуває у віданні Міністерства закордонних справ України. Це ж
міністерство здійснює реєстрацію міжнародних договорів України в
Секретаріаті ООН та відповідних органах інших міжнародних організацій.

Міжнародні договори, що потребують ратифікації, та міжнародні договори,
що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких
провадиться від імені України, публікуються у „Відомостях Верховної Ради
України”, газеті „Голос України”, „Зібранні чинних міжнародних договорів
України”.

Міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких
або ухвалення яких проводиться від імені Уряду України, публікуються в
„Офіційному віснику України”, газеті „Урядовий кур’єр”.

Договори, укладені від імені міністерств або інших центральних органів
державної виконавчої влади України, публікуються в „Зібранні чинних
міжнародних договорів України”.

Отже, міжнародно-правовий акт набуває все більшого значення у розвитку
кожної окремої держави, будучи при цьому найбільш могутнім і головним
фактором розвитку міжнародних відносин [19, с.343-345].

РОЗДІЛ ІІ

2.1. Класифікація нормативно-правових актів.

Відповідно до критеріїв поділу нормативно-правових актів їх можна
класифікувати наступним чином:

За юридичною чинністю (силою):

закони;

підзаконні нормативні акти.

Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією та
Законом про нормативні акти. Це його специфічна властивість мати точно
позначене місце в ієрархії нормативно-правових актів і залежати
формальною обов’язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є
суб’єктом нормотворчості.

За сферою дії:

загальні;

спеціальні;

локальні.

За характером волевиявлення:

акти встановлення норм права;

акти заміни норм права;

акти скасування норм права.

За галузями законодавства:

цивільні;

кримінальні;

адміністративні;

кримінально-процесуальні;

адміністративно-процесуальні та ін.

За суб’єктами правотворчості в Україні:

Верховна Рада України – закони і постанови;

Верховна Рада Автономної Республіки Крим – постанови (з питань, що
носять нормативно-правовий характер) та рішення (з питань
організаційно-розпорядчого характеру);

Президент України – укази і розпорядження;

Кабінет Міністрів України – постанови і розпорядження;

керівники міністерств і відомств – нормативні накази, інструкції,
розпорядження, положення, вказівки міністра;

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим – постанови, рішення і
розпорядження;

голови місцевих (обласних і районних)державних адміністрацій –
розпорядження;

місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі комітети – рішення і
нормативні постанови; керівники їхніх управлінь і відділень – нормативні
накази;

адміністрація підприємств, установ, організацій – нормативні накази,
статути, положення та інструкції.

Найактуальнішими для правового поля України є загальний поділ за
юридичною чинністю на закони та підзаконні нормативні акти і поділ за
суб’єктами правотворчості, де більш ґрунтовно класифіковано саме
підзаконні нормативно-правові акти [19, с.315-316].

2.2. Поняття, види та юридична природа законів.

У юридичній літературі зустрічаються різні визначення закону. На мою
думку, найвдалішим є наступне.

Закон – це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в
особливому порядку вищим представницьким органом держави або
безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового
регулювання суспільних відносин [6, с.299].

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності
означає таке:

Закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не
може його скасувати або змінити.

Усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій,
комерційних корпорацій) перебувають „під” законом, є підзаконними; вони
ґрунтуються на законах і не суперечать їм.

Ознаки закону наступні:

Акт точно визначених, вищих за статусом суб’єктів влади в державі –
вищого представницького органу (парламенту; в Україні – Верховна Рада)
чи громадянського суспільства (безпосередньо народу) (шляхом
референдуму).

Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта
застосування норм права і акта тлумачення норм права).

Акт-документ у письмовій формі, що закріплює норми права або вводить їх
зміни, місить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій
системі не було.

Акт, що регулює найважливіші, соціально значущі суспільні відносини.

Акт, що має вищу юридичну чинність щодо усіх інших нормативно-правових
актів, всі інші акти повинні відповідати закону і ні в чому йому не
суперечити.

Акт, що приймається в особливому порядку, передбаченому Конституцією
(законодавча процедура), у суворій відповідності з Конституцією і раніше
ухваленими законами та не потребує додаткового затвердження.

Акт, що може бути замінений лише законом і перевірений на відповідність
лише Конституційним Судом.

З метою ефективного використання безлічі законів, що виникають,
необхідне однозначне розуміння їх видів, загальних і специфічних ознак,
співвідношення між собою.

Є два офіційні засоби встановлення класифікації законів:

Конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних
нормативно-правових актів: у Конституції Австрії є розділ ІІ
„Законодавча влада федерації”; у Конституції ФРН – розділ VІІ
„Законодавство федерації”; у Конституції Російської Федерації – низка
статей (15, 76, 90, 105, 108, 115 та ін.); у Конституції України –
частини статей і статті (85, 91, 92, 106, п.4 розділ ХV).

Видання спеціального закону про правові акти з наведенням у ньому їх
переліку і нормативних характеристик, зазначенням способів забезпечення
з метою правильного співвідношення між собою. В Італії діють „Загальні
положення про закон”; у Болгарії – Закон „Про нормативні акти”. В
Україні лише підготовлено проекти законів „Про нормативно-правові
акти”, а також „Про закони і законодавчу діяльність”, які, на жаль, ще
не прийняті парламентом. Дані закони мають регулювати процес організації
законопроектних робіт, визначати порядок підготовки, експертизи,
узгодження, ухвалення, тлумачення і дії нормативно-правових актів.

О.Ф.Скакун виділяє кілька класифікацій законів. Основним є поділ законів
за значенням і місцем у системі законодавства, відповідно до якого
виділяють:

Конституції – основні закони, які регламентують основи суспільного,
політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Вони бувають двох видів:

Кодифіковані – становлять єдиний писаний основний закон (Конституція
України, Конституція США, Конституція Росії). Це так звані
моноконституційні акти (правда, Конституція Франції 1958р. хоч і є
кодифікованою, але моноконституційною не є, бо до неї прирівняні такі
акти, як Декларація прав людини і громадянина 1789р. і преамбула
Конституції 1946р.).

Некодифіковані – складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція,
Канада), предметом регулювання яких є особливий вид суспільних відносин,
віднесений до конституційного права.

Конституційні закони –

закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких
прямо передбачена чинною конституцією (ці закони конкретизують окремі
положення конституції або містять посилання на конституцію);

закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції; такий
закон відрізняється від попереднього типу конституційних законів тим, що
він після затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності та
стає складовою частиною конституції.

Але Конституція України чітко не визначає блок суспільних відносин, який
регулюється конституційним законом. Лише з аналізу можна дійти висновку,
що це ухвалення Державного Герба і Державного Гімну, опис державних
символів (ст.20), внесення змін до Конституції України (ст.155), рішення
про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту (ст.111) та
низка інших. Конституція Російської Федерації чітко визначає блок
федеральних конституційних законів (15 видів законів).

).

Звичайні закони – регламентують певні і обмежені сфери суспільного
життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група
законів, які приймаються простою більшістю голосів. За змістом вони
досить різноманітні. Найтиповіші за обсягом регулювання такі види
звичайних законів:

Загальні закони – закони, що регламентують певну сферу суспільних
відносин і поширюються на всіх. Вони можуть бути:

кодифіковані (Кримінальний, Цивільний кодекси);

поточні (Закон про вибори).

Спеціальні закони – закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу
суспільних відносин і поширюються на частину населення (закони про
вибори, про освіту, про міліцію та ін.).

Забезпечувальні (оперативні) закони – нормативно-правові акти, якими
вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін.
Їх призначення – оперативне підтвердження, підтримання системи норм, що
містяться в окремих законах та міжнародних договорах, які мають
найбільше значення та потребують негайного ухвалення. Сюди можна
віднести закони про правові акти з наведенням у ньому їх переліку та
нормативних характеристик. Забезпечувальні закони не можуть існувати
поза законами, що вони вводять в дію та міжнародними договорами, що
потребують ратифікації.

Види законів за строком дії:

Постійні – закони, що діють без обмеження строку.

Тимчасові – закони, що діють з обмеженням строку (ЗУ „Про Державний
бюджет України на 2004 рік”).

Надзвичайні (як різновид тимчасових законів) – ухвалюються лише у
певних, передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період
надзвичайного стану; при цьому вони призупиняють дію звичайних законів.

Види законів за суб’єктами правотворчості:

ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті референдуму;

ухвалені законодавчим органом держави.

Види законів за межами дії:

закони України;

закони Автономної Республіки Крим.

Види законів за структурною формою:

кодифіковані;

некодифіковані.

Види законів за галузевою ознакою:

конституційно-правові;

цивільно-правові;

адміністративно-правові тощо.

Види законів за сферами суспільного життя:

в галузі регулювання економіки;

в галузі регулювання політики;

в галузі регулювання соціальної сфери;

в галузі регулювання військової сфери та ін.

Серед основних напрямків розвитку законодавства України слід виділити:

Розроблення нових законів, необхідність в яких випливає з Конституції
України.

Приведення поточних законів у відповідність до Основного Закону.

Адаптація поточних законів до норм міжнародного та європейського права
[19, с.320-325].

2.3. Конституція як основний закон держави і громадянського суспільства.

Саме поняття конституції в перекладі з латині – встановлення,
заснування, устрій. Поява конституцій як основних законів пов’язана з
виникненням та розвитком буржуазної держави. Виключність конституції як
правового документа полягає утому, що у найкращих своїх історичних
зразках вона є актом не стільки держави, скільки громадянського
суспільства.

Перші акти конституційного типу були ухвалені у Англії, але тут
конституція в звичайному розумінні цього слова відсутня. Першою
кодифікованою конституцією можна назвати Конституцію США 1789р., яка
діє і сьогодні. В Європі першими писаними конституціями були конституції
Польщі та Франції 1791р. В Україні була розроблена, але не стала чинною
Конституція Пилипа Орлика 1710р.

Конституція України відповідно до ст.160 набрала чинності з дня її
ухвалення Верховною Радою України – 28 липня 1996р. Момент її вступу в
дію – оголошення результатів голосування за проект Конституції України в
цілому на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Конституція – це основний закон громадянського суспільства і держави, що
має вищу юридичну силу, через який затверджуються основи суспільного і
державного ладу та механізми їх дії, спрямовані на зміцнення і
забезпечення прав та свобод громадян.

Основні загальносоціальні ознаки (властивості) конституції:

Конституція має основний, установчий характер.

Конституція має всеосяжний об’єкт регламентації та впливу (Конституція
України 1996р. регулює широке коло суспільних відносин, принципи
функціонування державного апарату та ін. Конституційні норми є
вихідними, засадними началами для діяльності державних органів і
посадових осіб, політичних партій, громадських організацій і громадян).

Конституція має народний характер: виражає інтереси громадянського
суспільства (народу) і повинна служити йому.

Конституція має гуманістичний характер: розглядає права людини як
найвищу цінність безпосередньо для самої людини (непорушність
гуманістичного принципу Конституція України встановила на майбутнє: при
ухваленні нових законів чи при внесенні змін до чинного законодавства не
допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та обов’язків
(ст.22)).

Конституція має реальний характер, фіксуючи фактично існуючу систему
суспільних відносин, правопорядок, які склалися на момент її ухвалення.

Конституція має прогностичний характер: вона містить значний потенціал
розвитку основних інститутів громадянського суспільства, демократичних
інститутів публічної влади. Це своєрідний політико-юридичний путівник,
компас суспільних відносин.

Конституція має найстабільніший характер порівняно з іншими законами.

Юридичні ознаки (властивості) конституції як основного закону:

Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її
основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також
укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.

Конституція становить базу для поточного законодавства і формування
правової системи держави. Поточне законодавство лише розвиває
конституцію як серцевину правового простору країни.

Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним
стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких
додаткових законів і постанов для їх застосування. Це служить гарантом
охорони і захисту прав та свобод людини і громадянина.

Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та
ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм.
Конституційні норми мають визначальне значення в нормативній
регламентації суспільних відносин.

кваліфікованої більшості).

Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації:

рівень реалізації конституції в цілому;

рівень реалізації її конкретних положень.

Саме конституція, конституційні норми, а також зміни та доповнення, що
вносяться до них, складають теоретичну конституцію країни (наказує те,
що має бути). Вона може як збігатися, так і розбігатися з фактичною
конституцією або конституцією у матеріальному сенсі (те, як є
насправді).

Суворе і точне дотримання конституції – найвища норма поведінки усіх
громадян, громадських об’єднань, комерційних організацій, державних
органів і посадових осіб [19, с.325-328].

2.4. Підзаконні нормативно-правові акти: поняття, види.

Підзаконні нормативно-правові акти – це акти, які приймаються
уповноваженими правотворчими суб’єктами на основі і на виконання законів
та не повинні суперечити їм.

Існування підзаконних нормативно-правових актів у правовій системі
обумовлене багаторівневою структурою самих суспільних відносин, які
потребують як законодавчого, так і підзаконного (у тому числі
локального) нормативного регулювання; необхідністю оперативного,
компетентного і професійного вирішення питань у відповідній сфері
життєдіяльності людського суспільства.

Підзаконним нормативно-правовим актам поряд з підпорядкованістю закону
характерна ще одна особливість форми (джерела) права – сувора ієрархія.
У підзаконних актів ця ієрархія особливо складна, вона означає таку
супідрядність, за якою нижчі за рангом акти випливають з вищих, не
можуть ні суперечити їм, ні змінювати чи скасовувати їх. Підзаконний
нормативно-правовий акт займає, як правило, у цій ієрархії таке місце,
яке посідає у системі суб’єктів правотворчості суб’єкт, що видав даний
акт.

В юридичній літературі існує багато класифікацій підзаконних
нормативно-правових актів, що, на мою думку, не є позитивним, бо
пов’язано з відсутністю їх загальнодержавної класифікації та виникненням
колізій у законодавстві. Тому я є прихильником єдиної класифікації
нормативно-правових актів.

У даному відношенні цікавою є класифікація Скакун О.Ф., яка виділяє:

Підзаконні нормативно-правові акти центральних органів держави – тут
виділяються дві групи: а) акти, що містять первинні норми, які
встановлюють загальні основи правового регулювання (укази та
розпорядження Президента України, постанови Верховної Ради України
нормативного характеру та постанови і розпорядження Кабінету Міністрів
України); б) акти, що містять первинні норми, які розвивають та
конкретизують первинні норми (відомчі акти – акти конкретних
міністерств, комітетів, фондів та ін.).

Підзаконні нормативні акти органу місцевого самоврядування – постанови
Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішення органів місцевого
самоврядування, нормативні накази керівників відділів та управлінь
виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів.

Підзаконні нормативні акти місцевих органів виконавчої влади – акти Ради
Міністрів Автономної Республіки Крим, розпорядження місцевих виконавчих
органів влади.

Підзаконний нормативний акт державного підприємства, установи,
організації.

Підзаконний нормативний акт комерційної організації [19, с.334-343].

Але більш доцільною, на мою думку, є наступна класифікація за
компетенцією правотворчого органу та сферою дії акта:

Загальні підзаконні акти – акти, що видають державні органи загальної
компетенції та відповідні колективні суб’єкти безпосередньої демократії
(народ України, згідно зі ст.ст. 3, 31 Закону „Про Всеукраїнський та
місцеві референдуми”) і поширюється на всіх осіб у межах держави. Це
зокрема:

Укази і розпорядження Президента України – видані в межах його
компетенції та обов’язкові для виконання на території України (ст.106
Конституції України). Чинність набирають через 10 днів після дня їх
офіційного обнародування, якщо інше не визначено у самому документі, але
не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Постанови Верховної Ради України нормативного характеру – постанови про
порядок введення в дію того чи іншого закону. Набувають чинність так
само, як і акти Президента України.

Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, видані в межах
його компетенції – самостійні загальні акти управління, що поширюються
на всю територію країни і відповідно до закону можуть поширюватись на
все населення (ст.117 Конституції України). Якщо вони не визначають прав
і обов’язків громадян, то набувають чинності з моменту прийняття, якщо
більш пізній термін не передбачений у самих актах; якщо визначають права
і обов’язки громадян, то набувають чинності не раніше дня їх
опублікування в офіційних друкованих виданнях.

Накази міністерств та відомств, що мають загальнодержавне значення.

Місцеві підзаконні акти – компетенція територіальних об’єктів
правотворчості. Вони поширюються на осіб, що мешкають та перебувають на
цій території. Ці акти стосуються місцевих питань життя в межах
адміністративно-територіальної одиниці (області, району, міста, селища,
села). Сюди належать:

Постанови, рішення і розпорядження Ради Міністрів Автономної Республіки
Крим – є загальними в межах даної території для всього населення.

Акти місцевих виконавчих органів влади – є обмежено-загальними; чинності
набувають через 10 днів після державної реєстрації, але не раніше дня їх
офіційного обнародування.

Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим .

Рішення органів місцевого самоврядування – стосуються питань, що
віднесені до відання відповідних Рад; чинності набувають з дня
офіційного обнародування, якщо пізніший строк не введений відповідною
Радою.

Нормативні накази керівників відділів та управлінь виконавчих комітетів
місцевих Рад народних депутатів.

Рішення, ухвалені місцевим референдумом – мають вищу юридичну силу щодо
інших місцевих підзаконних актів.

Рішення, ухвалені голосуванням на загальних зборах громадян (п.2 ст.69
Закону „Про місцеве самоврядування”).

Всередині самої підсистеми місцевих нормативних актів також діє
принцип ієрархії. Нормативний акт вищої місцевої ради (обласної,
районної) обов’язковий для нижчої місцевої ради.

Відомчі нормативні акти – підзаконні нормативні акти, що їх приймають
суб’єкти галузевої компетенції. Їх дія поширюється на всі організації
та на осіб, що входять до цього відомства, або на їх окрему ланку. Вони
унормовують питання внутрішнього значення певного відомства –
міністерства, державного комітету тощо, тобто спрямовані на урегулювання
внутрішніх питань відомств. Відомчі акти складають певну систему,
розрізняються за своєю юридичною силою. Найбільшу юридичну силу мають
акти центральних органів (накази, інструкції міністрів, міністерств,
комітетів, фондів). Відомчі нормативні акти видають також центральні
органи юстиції, нагляду, контролю, що уповноважені на видання таких
актів, що регламентують їх внутрішню діяльність. Серед цієї групи варто
виокремити акти-рішення уповноважених об’єктів прямого народовладдя
(акт, прийнятий на з’їзді чи загальних зборах учителів міста,
працівників охорони здоров’я району тощо).

Локальні підзаконні акти – норми, предметом яких є внутрішні відносини
в межах якого-небудь підприємства, установи, організації (нормативний
наказ, інструкція адміністрації, статут, положення, правила внутрішнього
трудового розпорядку). Такі акти мають багато рис, схожих з відомчими
актами, одначе їхній зміст юридична сила більш обмежені. Локальні акти –
це акти внутрішньої дії (стосуються певного підприємства, організації),
виражають засади децентралізації у нормативному регулюванні [12, с.3-4].

Необхідною є класифікація підзаконних нормативних актів ще й за такими
критеріями:

За часом дії – постійні і тимчасові.

За характером правотворчої компетенції – прийняті в порядку реалізації
власних повноважень (нормативні акти глави держави) та прийняті в
порядку реалізації делегованих повноважень (нормативні акти органів
місцевого самоврядування).

За порядком прийняття – видані особисто (керівником відомства або главою
місцевої державної адміністрації) та прийняті колегіально (Кабінетом
Міністрів на його засіданні, місцевою Радою на її сесії) [6, с.305].

2.5. Співвідношення закону та підзаконного нормативного акту: формула
підзаконності.

В юридичній літературі є кілька формулювань, що відображають
взаємозв’язок закону та підзаконного нормативно-правового акту (тобто
підзаконність актів): „прийнятий на виконання закону”, „прийнятий у
межах повноважень, що надані законодавством”, „прийнятий на підставі
закону”. Але єдиною формулою під законності є „на підставі та на
виконання закону”. Поділяти дану формулу на дві самостійні частини, як
це часто трапляється, недоцільно, бо саме сукупність її елементів дає
нам повне уявлення про підзаконність актів, їх мету та співвідношення з
законом.

Формула „на підставі та на виконання закону” випливає з таких ознак
закону, як його вища юридична сила та первинність. Вища юридична сила
проявляється, по-перше, у незаперечності закону – ніякий інший орган,
окрім Верховної Ради України чи народу України шляхом загальнодержавного
референдуму, скасувати закон не може. По-друге, вища юридична сила
закону виявляється в обов’язковій відповідності інших нормативних актів
законові. Первинність закону проявляється в тому, що він служить базисом
для нормотворчої й для державних органів, і для суб’єктів
безпосереднього народовладдя. Тому „на підставі закону” означає „на базі
та у суворій відповідності з ним”. Ця формула відображає одну загальну
рису змісту підзаконних актів – вони базуються на законі, а також одну
загальну особливість їхньої юридичної сили – вони законові не
суперечать. Підзаконні акти, крім відповідності законам мають
відповідати й іншим актам, що мають вищу юридичну силу. В іншому разі
саме поняття під законності втрачає свій сенс.

Друга частина – „на виконання закону” – зумовлена тим, що в законі
загальним правилом унормовуються найбільш значущі, типові й усталені
відносини, підзаконні ж акти детальніше регулюють конкретні відносини,
що частіше змінюються. Підзаконні акти дають змогу охопити велике коло
деталей, особливостей, які не можуть бути враховані у межах закону.
Отже, якщо норма права сформульована неказуїстично, то це таке загальне
правило, яке обов’язково конкретизується в інших, підпорядкованих цій
нормі, правилах. Для застосуванні в житті така норма потребує
конкретизації більш детальними правилами. Деталізація і конкретизація
норм закону може виражатися як шляхом встановлення окремих норм, так і
прийняттям нових нормативних актів та ухваленням системи таких актів.

Але, на жаль, підзаконна нормотворчість нерідко дає приклади
суперечливої „конкретизації” конституційних та інших законодавчих
положень. У підзаконних актах часом трапляються прямі порушення положень
закону, його „обминають”. Така „конкретизація” не тільки не гарантує
реалізацію правових норм, а й навпаки – у багатьох випадках перекручує
їх соціально-юридичний зміст, призводить до падіння престижу права і
законності, завдає шкоди правовому вихованню людей. Оскільки подібні
випадки трапляються досить часто, а шкода чи збитки від них зростають,
дуже важливо з’ясувати причини таких порушень законів, деформації
правосвідомості їх авторів, вивчити механізми забезпечення законності
підзаконних актів, ефективності конституційного контролю.

Розглядаючи формулу „на виконання закону”, ми повертаємося до того, що
підзаконні нормативно-правові акти є невід’ємною частиною системи джерел
права України, несуть в собі її риси і особливості. Схематично це можна
зобразити наступним чином. Центр системи – Конституція. Від цього центру
радіально розташовані акти, що розвивають її положення. Як правило, в
таких актах відображена конституційна норма, а потім її розвивають і
конкретизують. Більшість актів на цьому першому рівні мають форму
законів. За цими актами, що розвивають положення конституції, тими ж
радіальними векторами, але далі від центру, розташовуються акти , що
можна назвати актами конкретизації та деталізації. У них містяться
норми, що випливають із актів, котрі розвивали її положення. Вони
конкретизують і деталізують положення законів. На цьому другому рівні
більшість актів є підзаконними.

Звичайно, подібні схеми багато в чому умовні. Не завжди й не в усіх
галузях права, й не в усіх групах суспільних відносин навіть у рамках
однієї, окремо взятої галузі дотримується такий ланцюжок нормативних
актів. Але якщо розкласти їх по-порядку, відповідно до ступеня
деталізації конституційних положень, ми дістанемо найчіткіше уявлення
про місце підзаконних нормативних актів у системі джерел права України,
наочну демонстрацію формули „на виконання закону”.

Тобто формула „на виконання закону” означає: „у розвиток положень
закону”, „з метою організації виконання закону”. Кваліфікувати її лише
як прийняття підзаконних актів на підставі прямого припису закону було б
не зовсім точно. Прийняття вказаних нормативних актів може бути
безпосередньо передбачене законом; у законі може бути побічна вказівка
на необхідність прийняття підзаконного нормативного акта уповноваженим
суб’єктом чи суб’єктами.

Що ж до формули „прийнятий у межах повноважень, що надані йому
законодавством”, то її, як видається, охоплює загальна формула „на
підставі та на виконання закону”. Законом здебільшого передбачено не
лише форму втілення правових приписів різних суб’єктів підзаконної
правотворчості, а й компетенцію, тобто повноваження цих суб’єктів, що
ведуть нормотворчу діяльність лише на підставі закону і лише на
виконання вказаних законом положень. Прийняття суб’єктами правотворчості
нормативних актів з певного кола питань є обов’язковою передумовою їх
законності, а не підзаконності [12, с.4-6].

РОЗДІЛ ІІІ

3.1. Загальнотеоретичний аналіз поняття меж та сфер дії.

Формування сучасної правової системи – складний, тривалий,
багатофункціональний процес, а тому вимагає належного аналізу. Одним із
важливих питань, що цього аналізу потребують, є питання про межі та
сфери дії нормативно-правових актів.

Під дією нормативно-правового акта у юридичній літературі розуміють
породження тих юридичних наслідків, які він передбачає. На їхню думку,
таку дію визначають три параметри: час, простір і коло суб’єктів [21,
с.338]. Інші автори трактують дію нормативно-правових актів як
регулювання суспільних відносин у деяких межах, окреслених часом,
простором і колом осіб [9, с.157].

Дія нормативно-правових актів (як актів правотворчого органу держави)
виражає динаміку, рух, і є процесом поширення встановлених правил
поведінки на ті сфери, відносини, на які держава вважала і вважає за
потрібне впливати . І цей вплив э реальним, тобто таким, що сприяє
перенесенню відповідної моделі поведінки, закріпленої в юридичній нормі,
на поведінку конкретного суб’єкта в конкретній ситуації.

Загалом дія нормативно-правових актів полягає у здійсненні регулятивного
впливу нормативних приписів на поведінку суб’єктів.

Сферами дії нормативно-правових актів більшість авторів вважає час,
простір і коло суб’єктів. Є й інші міркування, наприклад, В.Н.Карташов,
окрім зазначених, важливе значення відводить сфері предметної дії
нормативно-правових актів. Кожен нормативно-правовий акт має свій
предмет, тобто визначені однорідні суспільні відносини, на які
спрямована дія нормативних приписів, закріплених у цьому акті [8, с.47].

Кожна сфера має свої межі дії, зумовлені як самим джерелом дії, так і
зовнішніми явищами. Як зазначено в літературі, межа може виникати тоді,
коли з тих чи інших причин вплив того чи іншого суб’єкта уже не може
поширюватися на те чи інше явище [3, с.39].

Одним із значень слова „межа” є: „лінія поділу якої-небудь території,
границі поділу, розрізнення яких-небудь явищ, предметів” [14, с.467],
тобто призначення меж – виокремлювати, визначати, окреслювати простір
дії поняття, явища, об’єкта. У зв’язку з цим поняття „межа” пов’язане з
поняттям „сфера”, яке визначають як район дії, межа поширення
чого-небудь [14, с.601]. Отже, за допомогою меж окреслюється певна сфера
дії.

На встановлення меж та сфер дії нормативно-правових актів впливає те, що
нормативно-правові акти є не тільки джерелом права, а й одним із засобів
правового регулювання.

Під правовим регулюванням, як правило, розуміють упорядкування
суспільних відносин, які становлять предмет його регулювання. До нього
входять вольові відносини, які піддаються зовнішньому (зокрема
державному) контролю. Сферою правового регулювання є той соціальний
простір, на який поширюється або може поширюватися правове регулювання.
Межами є ті соціальні явища, які окреслюють простір, у якому
відбувається правове регулювання. Існують об’єктивні та суб’єктивні межі
правового регулювання. Об’єктивні межі зумовлені своєю здатністю бути
врегульованими правом, а суб’єктивні – визначають правотворчі органи.
Сфера правового регулювання ширша, вона охоплює дію нормативно-правових
актів і функціонування деяких інших засобів правового регулювання. Якщо
поділити сферу правового регулювання за таким критерієм, як „рівень
регулювання” (П.М.Рабінович, В.В.Лазарєв, В.А.Акімов), то вона
складатиметься із сфер можливого (потенційного) регулювання, необхідного
регулювання, законодавчого (легального) регулювання та право
реалізуючого (у тому числі правозастосовчого) регулювання [18, с.54-57].

Нормативні акти частково діятимуть у сфері законодавчого (легального)
регулювання та в сфері правореалізуючого (серед якого і правозастосовче)
регулювання. Ці сфери визначатимуть коло суспільних відносин, яке
врегульоване нормативно-правовими актами.

Коло відносин, на які поширюється дія будь-якого нормативно-правового
акта, завжди відповідає предметові правового регулювання, в іншому
випадку такий акт не буде правовим, тобто таким, що відповідає інтересам
суспільства.

Нормативно-правовий акт – письмовий акт-документ правотворчого органу,
який містить формально обов’язкові правила поведінки загального
характеру. Він є „відчутною реальністю”, саме через акти-документи
встановлюють межі функціонування виражених у них норм, як вважає
С.С.Алексєєв [1, с.237], а тому такі явища об’єктивної дійсності, як
час, простір та суб’єкти, створюють реальні сфери його поширення.

Час, простір та суб’єкти виступають на перший план як сфери дії
нормативно-правових актів. Час і простір як взаємопов’язані категорії є
загальними формами існування матерії. Час має фіксувати будь-яку зміну
станів, явищ, суб’єктів, об’єктів; простір – протяжність, поширеність;
відносини, регламентовані нормативно-правовими актами, також мають
властивість змінюватися. Окрім цього, постає необхідність у чіткій
фіксації моментів початку та завершення регулятивного впливу
нормативно-правового акта, а також його поширення на деяку територію.
Нормативно-правовий акт, зокрема його приписи, покликаний встановлювати
моделі поведінки для суб’єкта як носія діяльності, тому визначення
конкретних суб’єктів є межею дії для нормативного акта.

Отже, сфера дії нормативно-правових актів – це час, простір, коло
суб’єктів, де здійснюється регулятивний вплив цих актів. Межами дії
нормативно-правових актів є явища, що окреслюють часову, просторову,
суб’єктну сфери дії нормативно-правових актів. Кожен нормативно-правовий
акт має свої окремі сфери та межі дії, тобто для кожного з них можна
виокремити часову, просторову, суб’єктну сферу дії [16, с.91-92].

3.2. Дія нормативно-правового акта в часі.

Часова сфера дії нормативно-правового акта – це передбачений діючим
законодавством час, на який поширюється його дія [16, с.92].

Дію нормативно-правового акта в часі характеризують 4 показники:

Момент набуття актом чинності, тобто початку його дії.

Напрям темпоральної дії нормативно-правового акта.

Момент зупинення дії нормативно-правового акта.

Момент припинення (скасування) дії нормативно-правового акта.

Отже, чинність нормативно-правового акта в часі починається з моменту
набрання законом чинності. Набрання законом чинності означає, що з цього
моменту всі організації, посадові особи і громадяни повинні керуватися
ним, виконувати і дотримуватись його.

Порядок та терміни набрання чинності нормативно-правовими актами
встановлюються в кожній державі особливими законами. В Україні ці
правила сформульовані насамперед у ч.2 і 3 ст.57 Конституції України,
згідно з якими „закони та інші нормативно-правові акти, що визначають
права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення
у порядку, встановленому законом.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки
громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому
законом, є нечинними”.

Тобто в Конституції порядок набрання чинності нормативно-правовими
актами викладено лише в загальних рисах. Більше того, в Конституції є
пряма вказівка на необхідність прийняття спеціального закону, якого, на
жаль, ще й досі немає. Зараз з цього питання діє Указ Президента України
від 10 червня 1997 року №503/97 „Про порядок офіційного обнародування
нормативно-правових актів і набрання ними чинності”.

Стаття 1 згаданого Указу визнає офіційними друкованими виданнями
„Офіційний вісник України”, „Відомості Верховної Ради України”,
„Урядовий кур’єр”. Регламент Верховної Ради України визнає офіційним
виданням щодо актів Верховної Ради газету „Голос України”.

Необхідно розглянути порядок набуття чинності різними
нормативно-правовими актами.

Нормативні акти Верховної Ради України набирають чинність згідно ч.5
ст.94 Конституції України, Указу Президента України №503/97 „Про порядок
офіційного обнародування нормативно-правових актів і набрання ними
чинності”. Закони України набирають чинність:

з моменту ухвалення (Конституція України);

з моменту опублікування;

з моменту, який позначено у самому законі;

з часу, який вказано у постанові про введення в дію;

після закінчення 10-денного строку з дня офіційного опублікування по
всій території України одночасно, якщо інше не передбачено самим законом
або постановою про введення закону в дію.

закони (рішення) ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію з
моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначено інший строк.

Але за всіх умов закон вступає в дію не раніше дати опублікування в
офіційному друкованому виданні.

Нормативні акти Президента України набирають чинності через 10 днів
після їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим
нормативним актом, але не раніше дня їх опублікування в офіційному
друкованому виданні.

Нормативні акти Кабінету Міністрів України, що визначають права та
обов’язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в
офіційних друкованих виданнях. Решта – з моменту їх прийняття, якщо
пізніший термін не передбачений у самих актах.

Нормативні акти міністерств і відомств набувають чинності у порядку,
визначеному Указом Президента України від 3 жовтня 1992 року №493/92
„Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших
органів виконавчої влади”. Згідно ст.1 Указу з 1 січня 1993 року
нормативні акти, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої
влади, органами господарського управління та контролю і стосуються прав,
свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер,
підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України. Такі
нормативно-правові акти набувають чинності через 10 днів після їх
реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший термін набрання чинності.
Нормативно-правовий акт включається до Єдиного державного реєстру
нормативних актів і публікується в „Офіційному віснику України”.

Рішення органів місцевого самоврядування згідно п.9 ст.59 Закону України
„Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997р. набувають
чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо відповідною радою не
встановлено пізніший термін введення цих рішень в дію.

Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій згідно ст.41
Закону України „Про місцеві державні адміністрації” підлягають державній
реєстрації у відповідних органах юстиції і набирають чинності з моменту
їх реєстрації, якщо самими актами не встановлено пізніший термін
введення їх в дію. У той же час акти, які стосуються прав та обов’язків
громадян або мають загальний характер, набирають чинності з моменту їх
оприлюднення, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення
їх в дію.

Напрям темпоральної дії нормативно-правового акта (зокрема, закону) є ще
однією важливою його характеристикою в часі, що визначається як дія
нормативно-правового акта стосовно фактів, що виникли вже після ним
чинності (нових фактів), а також тих, що виникли ще до цього (старих
фактів) і тривають після набуття актом чинності.

Перший внесок у вирішення питань про напрями дії нормативно-правових
актів було зроблено Конституційним Судом України в рішенні у справі про
зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів від 9
лютого 1999 року №1-рп/99. У цьому рішенні зазначається, що перехід від
однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може
здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного
періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна
форма).

Негайна дія нормативно-правових актів. Нормативні акти в правовій
державі діють лише „вперед” і не мають зворотної дії, тобто приводять до
виникнення юридичних наслідків лише у зв’язку з тими фактами, що виникли
після набрання ними чинності. Традиційно відзначається, що, виходячи з
практики, загальний принцип, який визначає напрям дії нормативних актів,
може бути визначений як загальний принцип, який визначає напрям дії
нормативних актів, може бути визначений як принцип негайної дії. Це
пояснюється тим, що держава, як правило, зацікавлена в найбільш швидкій
заміні старих відносин новими, старої норми новою. Новий нормативний акт
при цьому, за образним висловом С.Алексєєва, ніби розтинає існуючі
відносини. Усі ті юридичні наслідки, які відповідно до фактів, що
відбулися в минулому, вже настали, як правило, зберігають свою силу. Але
новий нормативний акт діє негайно, згідно з цим усі факти, що виникли
після набрання чинності новим актом, підпадають під його дію.

Переживаючи дія старого акта – явище, протилежне за своїм характером
зворотній силі. Тут старий нормативно-правовий акт, скасований новим, за
спеціальною вказівкою нового акта продовжує діяти з окремих питань. Він
ніби „переживає” відведений йому термін. „Переживання” закону можливе
лише у триваючих відносинах. Воно застосовується, як правило, у разі,
коли необхідно враховувати інтереси осіб, що вступили в правовідносини
до видання нового нормативного акта.

Зворотна дія нормативно-правового акта полягає в тому, що
нормативно-правовий акт поширюється на всі випадки і „уперед” і „назад”,
тобто і на всі випадки, які відбувалися раніш, у минулому, до введення
нормативно-правового акта в дію. Тому наслідки, що були законно зроблені
при старому акті, визнаються неправильними і підлягають зміни відповідно
до норм нового.

Загальним є правило: нормативно-правовий акт зворотної сили не має. Це
правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам.
Громадяни у своїх вчинках орієнтуються на чинні нормативні акти. Вони
можуть розраховувати на майбутні акти в конкретних вчинках
сьогоднішнього дня. Тому нові нормативно-правові акти (зокрема, закони)
не повинні поширюватися на старі життєві ситуації: це викликало б хаос у
суспільстві.

Для фізичних та юридичних осіб діють різні правила, що визначають
можливість зворотної дії нормативно-правового акта.

Стосовно фізичних осіб закони зворотної дії не мають. Але разом з тим на
виконання ст.15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права,
ухваленого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, у ст.58
Конституції України закріплено: „закони та інші нормативно-правові акти
не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують
або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за
діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як
правопорушення”. У цьому разі нормативно-правові мають зворотну силу.
Оскільки закони, що пом’якшують або скасовують відповідальність, для
фізичних осі завжди мають зворотну силу, то для застосування цього
правила не потрібна спеціальна вказівка про це в тексті закону – воно
діє автоматично.

Стосовно юридичних осіб нормативно-правові акти за загальним правилом
також не мають зворотної сили. Щоправда, на відміну від фізичних осіб,
правило про зворотну силу не діє автоматично, коли закон пом’якшує або
скасовує відповідальність юридичної особи. Як вказав Конституційний Суд
України, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам
може бути передбачене шляхом прямої вказівки на це у
нормативно-правовому акті.

Момент припинення дії нормативно-правового акта – третій параметр, яким
визначається дія нормативно-правового акта в часі. Припинення чинності
нормативно-правового акта означає і остаточну втрату ним юридичної сили,
яку він набуває від дня (моменту) ухвалення (підписання). Але, як
відзначає С.Алексєєв, при оцінці правомірності фактів і ситуацій, що
відбувалися в минулому, суду, іншому юрисдикційному органу слід
керуватися законом, що діяв у той час, коли відбувалися події. Але в
ситуації з законом, що має переживаючи силу, скасованим законом слід
керуватися і при оцінці сьогоднішніх подій.

Традиційно в літературі наводяться такі підстави припинення дії
нормативно-правових актів:

закінчення терміну, на який вони були прийняті (наприклад, ЗУ „Про
Державний бюджет України на 2004р.” втрачає чинність в 0 год.
01.01.2005р.);

зміна обставин, на які вони були розраховані (наприклад, втратили свій
сенс і тому припинили дію акти періоду Великої вітчизняної війни після
її закінчення);

при скасуванні цього акта іншим актом (найпоширеніший випадок):

пряме скасування нормативного акта уповноваженим на те органом
(скасування закону рішенням Конституційного Суду України у разі визнання
його невідповідності Конституції України );

фактична заміна нормативного акта іншим актом, що регулює ту ж групу
суспільних відносин.

Зупинення (призупинення) дії нормативно-правового акта – останній
момент, що підлягає з’ясуванню при розгляді питання про дію нормативного
акта в часі. Під ним звичайно розуміють тимчасове, неостаточне
переривання його темпоральної дії, яке обумовлюється певними обставинами
і здійснюється у порядку, передбаченому законодавством. Призупинити дію
нормативного акта може як орган, що прийняв його, так і інший орган,
якщо подібні повноваження надані йому законом. Наприклад, згідно ст.137
Конституції України „з мотивів невідповідності нормативно-правових актів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та
законам України Президент України може зупинити дію цих
нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з
одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх
конституційності” [6, с.308-314].

3.3. Дія нормативно-правового акта в просторі.

Просторова сфера дії нормативно-правового акта – це передбачений діючим
законодавством простір, на який поширюється його дія, тобто визначається
територіальними межами обов’язковості акта [16, с.92].

Територія держави – це:

суходільний простір – земна територія;

водний простір – внутрішні води усередині державних меж і територіальні
води в межах 12 морських сил;

повітряний простір над державними межами – на висоті до 35 кілометрів;

військові і торгівельні судна у відкритому морі;

повітряні кораблі, що знаходяться у польоті за межами України;

космічні об’єкти під прапором і гербом держави;

трубопроводи;

підводні кабелі і нафтові морські вишки;

території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

Нормативні акти діють за територіальним та екстериторіальним принципом.

Територіальний принцип – це дія нормативно-правових актів у межах
території держави. Залежно від правового статусу суб’єкта прийняття та
його змісту нормативно-правові акти можуть поширюватися на:

всю територію України (закони України, нормативні Укази Президента
України, постанови Кабінету Міністрів України);

територію Автономної Республіки Крим (нормативні акти Верховної Ради
Автономної Республіки Крим та інших її органів);

територію відповідних адміністративно-територіальних одиниць або певну
їх частину (рішення органів місцевого самоврядування, розпорядження
голів місцевих адміністрацій).

Екстериторіальний принцип – це дія нормативних актів поза межами
держави. Він відомий як право екстериторіальності держав – порядок,
відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або
перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що
розташовані або перебувають на власній національній території і
підвладні законам та юрисдикції власної держави. Правом
екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із
дозволу держави перебування знаходяться на її території, але
розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних
знаків. Право екстериторіальності завжди використовувалося для
обґрунтування дипломатичних привілеїв та імунітетів – особливих прав та
привілеїв, якими наділяються дипломати та члени їх сімей.

Згідно ст.7 Кримінального кодексу України 2001р. „Громадяни України та
особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили
злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим
Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо особи, зазначені у частині першій цієї статті, за вчинені
злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не
можуть бути притягнені в Україні до кримінальної
відповідальності за ці злочини”.

На території України застосовується законодавство іноземних держав, якщо
це регламентується Конституцією України і законами України, міжнародними
договорам з іншими державами. Згідно зі ст.9 Конституції України,
Законом України „Про дію міжнародних договорів на території України”
укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори становлять
невід’ємну частину національного законодавства України і безпосередньо
діють на її території [6, с.314-315].

3.4. Дія нормативно-правового акта за колом осіб.

Суб’єктна сфера дії нормативно-правового акта – це передбачене
законодавством коло осіб, на які поширюватиметься його дія [16, с.92].

Тут поширюється загальне правило: нормативно-правовий акт діє стосовно
всіх осіб, які перебувають на території його дії і є суб’єктами
відносин, на які розрахований акт. До осіб належать:

громадяни держави;

іноземні громадяни;

особи без громадянства (апатриди);

особи з подвійним громадянством (біпатриди);

усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, що не
користуються правом екстериторіальності.

Види нормативно-правових актів за колом осіб:

Загальні – поширюються на все населення (всіх осіб, що перебувають на
території держави). Іноземні громадяни та особи без громадянства, які
знаходяться в Україні на законних підставах, зобов’язані поважати
Конституцію і закони України, можуть користуватись тими самими правами
та свободами, що й громадяни України (ст.26 Конституції України, Закон
України „Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року).

Спеціальні – розраховані на певне коло осіб. Одні нормативні акти
поширюються на всіх індивідуальних та колективних суб’єктів, інші – лише
на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, вчителів
тощо).

Іноземці порівняні з громадянами держави у певних правах та обов’язках
за деякими винятками – на них не поширюється дія деяких
нормативно-правових актів України: іноземці не можуть обирати і бути
обраними до державних органів і органів місцевого самоврядування, брати
участь у референдумах, бути членами політичних партій України, нести
військовий обов’язок тощо.

Виняткові – роблять винятки із загальних і спеціальних. Глави держав і
урядів, співробітники дипломатичних та консульських представництв,
службовці міжнародних організацій (на підставі статутів цих організацій
або спеціальних угод), деякі інші іноземні громадяни (члени екіпажів
військових кораблів, військовослужбовці військових частин та ін.), що
знаходяться на території невласної держави, наділені імунітетом –
дипломатичним, консульським та ін. Ці особи користуються особистою
недоторканістю. Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у
питаннях, пов’язаних з їх службовою діяльністю [19, с.331-334].

Межі та сфери дії кожного нормативно-правового акта повинні бути чітко
визначені. Невизначеність хоча б однієї із сфер може спричинити
деформацію дії нормативно-правового акта.

ВИСНОВКИ

Отже, основною формою (джерелом) права в Україні є нормативно-правовий
акт. Саме тому так гостро в Україні стоїть питання законотворчості. Воно
є актуальним з точки зору оцінки стану законодавчої діяльності на
певному сучасному етапі та обґрунтування розвитку законодавства з
урахуванням соціальних явищ і змін у суспільних відносинах, прогресивних
чи негативних, які вимагають їх законодавчого закріплення. Практика
свідчить про необхідність кардинальних змін у цій сфері, поєднання
глибоких фундаментальних досліджень з прикладними розробками,
порівняльного аналізу законопроектів та здійснення правової реформи.

У системі законодавства України актуальними є вимоги конституційної
законності, які можна класифікувати на такі, що стосуються змісту
законотворчості (своєчасна зміна, скасування старих законів та їх
приписів, прийняття нових); які забезпечують ієрархічну
підпорядкованість нормативно-правових актів і верховенство Конституції в
системі законодавства; що регламентують окремі форми законотворчого
процесу [17, с.3].

Характерними для України є посилення регламентації суспільних відносин:
спостерігається кількості законів та підзаконних актів, а також
розширення меж і поглиблення деталізації нормативно-правового
регулювання, що ускладнює правозастосування та знижує ефективність
правової системи. Трохи непокоїть мала частка (близько 4%) законів серед
інших нормативно-правових актів, бо дана невелика частка невластива
правовій державі. Крім того, законодавство просто „не встигає” за
розвитком суспільних відносин, а інколи навіть суперечить раніше
прийнятим актам, і цінність багатьох з них нівелюється внутрішньою
суперечністю та нестабільністю. Це явно не є перевагою нашої системи
законодавства. Проблемою сучасних законів є їх часті розбіжності з
Конституцією; декларативність, нерегулюючий характер деяких законів,
схожих за змістом на політичний документ, вимагають ставлення до
законотворчості як до спеціальної науки, відповідних концепцій і
рекомендацій, методик розробки проектів законів на стадіях
законотворчості.

Закон буде правовим лише тоді, коли буде відповідати загальновизнаним
цінностям, відображатиме інтереси громадян, на основі цінностей має бути
сформульована загальна норма. У цьому полягає надзвичайна важливість
законотворчої функції законодавця. Але на практиці це не виконується.
Часто законодавець помиляється, але ж не так, як помиляється
законодавець український!!! Відсутність у нашого законодавця
теоретичного осмислення інституту планування законодавчої роботи
призводить не лише до погіршення якості законів та подальших
незручностей для юристів та й юридично неосвіченого населення, а й до
складнощів у процесі реалізації законів та інших нормативно-правових
актів. Корені всього цього – насамперед у пізнавальній діяльності
суб’єкта законотворчого процесу. Необхідно розробити методику аналізу
чинників, що впливають на законотворення, сприяючи їх точному
визначенню, досягненню кореляції між ними, регулярно аналізувати правову
ситуацію, яка змінюється у країні й регіонах, що надасть можливість
простежити динаміку ставлення громадян до чинних законів. Законодавство
має спиратися на міцну наукову базу, і тоді можна буде стверджувати про
реальне здійснення гасла: закон повинен бути прийнятий не тоді, коли
його можна прийняти, а тоді, коли його не можна не прийняти.

Потребує теоретичного осмислення інститут делегування законодавчих
повноважень виконавчій владі, що не має призводити до внесення змін у
чинні закони. Лише дотримання кожною гілкою влади своєї компетенції
допоможе забезпечити ставлення до закону як до головного джерела права,
зміцнити його верховенство у системі нормативно-правових актів.
Законотворча діяльність підпорядкована лише одній меті – творити
правовий закон.

Важливим завданням є розробка таких механізмів, які б упередили
„вторгнення” Верховної Ради і Президента у сферу компетенції одне
одного. Крім того, законотворчість є одним із шляхів подолання колізій,
і її змістом є прийняття рішень органом правотворчості у разі вияву
колізуючих норм. Двома важливими властивостями закону є регулювання
законом найстійкіших та найважливіших суспільних відносин (тобто
прийняття законів з найдрібніших питань підривало б їх авторитетність) і
незворотна дія закону (забезпечує правопорядок та законність,
перешкоджає довільному тлумаченню і застосуванню юридичних норм).

Важлива проблема – невизначеність законодавчого процесу при високих
темпах формування законодавства. Її вирішенню мають допомогти закон про
нормативно-правові акти (пропозиція його прийняти існує ще з 1985 року,
але Верховна Рада досі не може цього зробити) та закон про закони і
законодавчу діяльність в Україні (так званий „закон для законів” для
усунення недоліків техніко-юридичного і змістовного характеру).

Реалізація цих та інших не менш важливих вимог сприятиме створенню
оптимального за формою і змістом вітчизняного законодавства, а це вже
буде крок до правової держави і громадянського суспільства. Саме тому
від законотворчості значною мірою залежить, чи піде Україна шляхом
демократії, побудови ринкової економіки, чи й далі триватиме стан
невизначеності та коливань [17, с.3-7].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1982. –
Т.2. – 360с.

Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права. – Львів, 1997.

Витченко А.М. Метод правового регулирования социалистических
общественных отношений. – Саратов, 1974.

Гайворонський В. Джерела права // Вісник Академії правових наук України.
– №3. – с. 56-65.

Головченко В. Чи може бути правовий акт ненормативним? // Юридичний
вісник України. – 1997. – 13-17 листопада (№46). – с.29-32.

Загальна теорія держави і права / М.В.Цвік, В.Д.Ткачеко, Л.Л.Богагова. –
Х.: Право, 2002. – 432с.

Заєць А. Принцип верховенства права. – с.4.

Карташов В.Н. Введение в общую теорию правовой системы общества. Ч.2.:
Текст лекций. – Ярославль, 1996. – 100с.

Комаров А.С. Общая теория государства и права: Курс лекций (2-е издание
испр. и доп.) – М., 1995. – 312с.

Котюк В. О. Теорія права: курс лекцій: Навчальний посібник для
юридичних факультетів вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208с.

Мурашин О.Г. До питання про поняття правового акта // Підприємництво,
господарство і право. – 2002. – №12. – с.7-9.

Мурашин О.Г. Формула підзаконності: призначення та складові // Часопис
Київського університету права. – 2002. – №4. – с.3-6.

Нечитайленко А. А. Основы теории права, – Х., 1998.

Новий тлумачний словник української мови: У 4-х т. – К.: Аконт,1998.

Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией
нравственности. – СПб., 1910. – Т.II.

Плечій О. Межі та сфери дії нормативно-правових актів:
загальнотеоретичний аналіз // Митна справа. – 2003. – №1. – с.91-94.

Пронюк Н. Проблеми та перспективи законотворчості в Україні //
Підприємництво, господарство і право. – 2002. – №10. – с.3-7.

Рабинович П.М. Сферы и пределы правового регулирования // ХХVII Съезд
КПСС и развитие теории государства и права. – Свердловск, 1987.

Скакун О. Ф. Теорія держави і права, – Х., 2001.

ТГП: Курс лекций (под ред. Н.И. Матузова и А.В.Малько). – М. – Юристъ,
2000. – 776с. С.375 .

Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.К.Бабаева. – М.:
Юристъ, 1999. –592с.

Теорія держави і права (опорні конспекти) / Автор-упорядник Кравчук
М.В. – К., Атіка, 2003. – 288с.

Хропанюк В. Н. Теория государства и права, 1996.

Шаповал В. Конституція як форма (джерело) конституційного права України
(питання теорії)//Право України. – 1999. – №6. – С.5.

PAGE

PAGE 32

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020