КОНТРОЛЬНА РОБОТА
Дисципліна: “ОСНОВИ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА”
Тема: “Форми (джерела) права. Конституційні права і свободи людини і
громадянина. Матеріальна відповідальність працівників за шкоду,
заподіяну з їх вини підприємству (установі, організації).”
І. Форми (джерела) права.
Форми (джерела) права – це вихідні від держави або визнані нею
офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які
надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення.
Нормативно-правовий акт – це офіційний акт-документ компетентних
органів, що містить норми права, забезпечувані державою (конституційні
закони, укази президента, постанови та ін.). Є основним юридичним
джерелом права більшості країн (Франція, ФРН, Італія, Іспанія).
Нормативно-правовий акт – це офіційний акт-волевиявлення (рішення)
уповноважених суб’єктів права, що встановлює (змінює, скасовує) правові
норми з метою регулювання суспільних відносин. Або ж: акт
правотворчості, який містить юридичні норми.
Отже, нормативно-правовий акт становить рішення правотворчого органу,
спрямоване на встановлення, зміну або скасування дії норм права.
Функції нормативно-правового акту:
юридичного джерела права;
функцію форми права.
Тобто виступає як спосіб існування і вираження норм права.
Ознаки нормативно-правового акту:
Приймається або санкціонується уповноваженими органами держави або
народом;
Завжди містить нові норми права або змінює чинні, чітко формулює зміст
юридичних прав і обов’язків.
Приймається з дотриманням певної процедури;
Має форму письмового акту-документу і точно визначені реквізити:
вид акту (указ, закон, постанова);
найменування органу, який ухвалив акт;
заголовок;
дата ухвалення акту;
номер акту;
дані про посадову особу, яка підписала акт.
Публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов’язковою
відповідністю автентичності тексту офіційного зразка.
Види нормативно-правового акту за юридичною чинністю:
закони;
підзаконні нормативні акти.
Є види нормативно-правового акту за сферою дії:
загальні;
спеціальні;
локальні.
Види нормативно-правового акту за характером волевиявлення:
акти встановлення норм права;
акти заміни норм права;
акти скасування норм права.
Види нормативно-правового акту за галузями законодавства:
цивільні;
кримінальні;
адміністративні;
кримінально-процесуальні;
адміністративно-процесуальні.
І ще є види нормативно-правового акту за суб’єктами нормотворчості в
Україні:
Правовий прецедент – акт-документ, що містить нові норми права в
результаті вирішення конкретної юридичної справи судовим або
адміністративним органом, який надає загальнообов’язкового значення при
вирішенні подібних справ у майбутньому (Англія, США, Індія).
Нормативно-правовий договір – спільний акт-документ, що містить нові
норми права, які встановлюються за взаємною домовленістю між
правотворчими суб’єктами (результат двосторонньої або багатосторонньої
угоди) із метою врегулювання певної життєвої ситуації і забезпечується
державою. На відміну від договорів-операцій, які мають
індивідуально-разовий характер, нормативно-правовий договір розрахований
на кількаразове застосування: його зміст складають норми – правила
поведінки загального характеру (колективний, трудовий договір, типовий
договір та ін.). він має суттєве значення у сфері комерційних відносин і
майнового обороту. Може мати місце між суб’єктами федерації (РФ у 1992
р.). Особливим видом нормативно-правового договору є міжнародний
правовий акт, що (на відміну від внутрішньодержавного
нормативно-правового договору) можна розглядати як самостійне джерело
права.
Правовий звичай – акт-документ, що містить норми-звичаї, які
санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі
звичаї, що склались у суспільстві, а лише ті, що мають найбільше
значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають
історичному етапу його розвитку. Правовий звичай – найстародавніше
джерело права, він історично і фактично передував закону.
Правова доктрина – акт-документ, що містить концептуально оформлені
правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою удосконалення
законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як
обов’язкові.
Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення
наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання
визначаються законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є
важливою для правотворчості – вона сприяє удосконаленню
нормативно-правового акту, створенню нових правових актів і категорій,
розвитку методології тлумачення законів.
Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в
англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді
посилались на праці вчених, також у релігійно-філософській правовій
системі: іудаїзм, іслам, індуїзм мають у своїй основі правила
загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті із праць видатних юристів.
Релігійно-правова норма – акт-документ, що містить церковний канон або
іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй
загальнообов’язкового значення і забезпечується нею. Релігійно-правова
норма поширена в традиційно-релігійних правових системах. У деяких
країнах релігійно-правова норма тісно переплелась із правовим звичаєм,
традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинської Америки).
Міжнародний-правовий акт – спільний акт-документ двох або кількох
держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення
прав і обов’язків у різних відносинах між ними. З санкції держави такий
акт поширюється на її території, стає частиною внутрішньо національного
законодавства. На внутрішньодержавне право впливають джерела
міжнародного права: загальновизнані принципи міжнародного права,
міжнародні договори (пакти, конвенції).
За своїм обсягом, змістом загально соціальне право як інтегроване
поняття охоплює різні за функціональним призначенням права-можливості,
користування якими та реалізація яких забезпечують саме існування людини
як біо-соціо-історичного організму. Зміст цих прав-можливостей може
змінюватись, завдячуючи поступальному прогресу в розвитку людства.
Права, що забезпечують саме існування та фізичну й психічну ідентичність
(індивідуальність) суб’єкта:
право на життя;
на недоторканність і цілісність в усіх її проявах – не лише тілесну
недоторканість (здоров’я), а й інше, зокрема, право на особисте
(інтимне) життя;
на самовизначення – на ім’я, найменування, назву, честь, гідність,
репутацію;
на місце свого проживання та свободу його обрання, вільне пересування;
на самозахист – право на захист життя, здоров’я, свободи, власності та
інших благ.
Права на вільне користування об’єктами природи (природними ресурсами) –
землею, її надрами, лісами, водами тощо;
Права, в яких виявляється етно-національна самобутність
(самоідентичність):
на визнання етно-національної ідентичності;
на вільне користування національною мовою;
на національні звичаї, традиції, культуру, мистецтво, вірування;
на історичну пам’ять (збереження пам’яток культури).
Права, в яких виявляється економічний потенціал та здібність до його
нарощування:
на особисто- та суспільно-корисну працю;
на свободу економічного (підприємницького) функціонування, вільне
виявлення своїх продуктивних можливостей та організацію праці;
на власність щодо виробленого продукту.
Права, в яких виявляється духовний (культурний) потенціал та можливість
обернення його на користь людини:
на свободу творчості – художньої, наукової, технічної, спортивної та
свободу культурного функціонування (в сфері культури, освіти тощо);
на користування здобутками культури.
Права, використання яких підтримує цілісність (гомеостаз) та
функціонування як самого об’єкта, так і взаємодію з іншими суб’єктами:
на самоуправління (прийняття рішень у справах, що торкаються інтересів
самого суб’єкта);
на утворення необхідних самоврядних та політичних, державних структур;
на вільне безперешкодне спілкування;
на кооперування зусиль для досягнення визначених цілей (толока або,
скажімо, надсилання громадянами благодійних внесків до виборчих фондів
кандидатів у Президенти з метою сприяння його обранню);
на переконання та вільне їх висловлення.
Перелік прав в усіх групах-блоках не є вичерпним.
ІІ. Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина.
Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і
свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Стаття 22. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією
Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості,
якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має
обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний
розвиток її особистості.
Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є
рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та
соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними
або іншими ознаками.
Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з
чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності,
у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за
неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок,
встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам
можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом,
матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, враховуючи
надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
Стаття 25. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і
права змінити громадянство.
Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий
іншій державі.
Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають
за її межами.
Стаття 26. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні
на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а
також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками,
встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у
порядку, встановленому законом.
Стаття 27. Кожна людина має невід’ємне право на життя.
Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави –
захищати життя людини.
Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших
людей від протиправних посягань.
Стаття 28. Кожен має право на повагу до його гідності.
Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або
такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним,
науковим чи іншим дослідам.
Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту
недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за
вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку,
встановленим законом.
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити
уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під
вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом
сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно
звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй
не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено
про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано
можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватись
правовою допомогою захисника.
Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє
затримання.
Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів
заарештованого чи затриманого.
Стаття 30. Кожному гарантується недоторканість житла.
Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи,
проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням
суду.
У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна
чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні
злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до
житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.
Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені
лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові
чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо
іншими способами одержати інформацію неможливо.
Стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне
життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення
конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків,
визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки,
економічного добробуту та прав людини.
Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади,
органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями
про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.
Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну
інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення
будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і
моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та
поширенням такої недостовірної інформації.
Стаття 33. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території
України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця
проживання, право вільно залишати територію України, за винятком
обмежень, які встановлюються законом.
Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час
повернутися в Україну.
Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на
вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати
інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної
безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою
запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення,
для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошення
інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і
неупередженості правосуддя.
Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це
право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати
ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні
культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах
охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або
захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а
школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як
обов’язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або
відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У
разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним
переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене
альтернативною (невійськовою) службою.
Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об’єднання у
політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту
своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних,
культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених
законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку,
охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної
волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть
бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних
партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту
своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні
спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних
спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні
спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх
членів. Усі професійні спілки мають півні права. Обмеження щодо членства
у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і
законами України.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян
чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій
або громадських організацій.
Усі об’єднання громадян рівні перед законом.
Стаття 37. Утворення і діяльність політичних партій та громадських
організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію
незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом,
порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її
безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни,
насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі,
посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються.
Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих
формувань.
Не допускається створення і діяльність організаційних структур
політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих
органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на
державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних
установах і організаціях.
Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому
порядку.
Стаття 38. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними
справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і
бути обраними до органів державної влади та органів місцевого
самоврядування.
Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а
також до служи в органах місцевого самоврядування.
Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити
збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно
сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.
Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом
відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та
громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для
охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Стаття 40. Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні
письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих
органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану
відповідь у встановлений законом строк.
Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися
своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами
права державної та комунальної власності відповідно до закону.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Право приватної власності є непорушним.
Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути
застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на
підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і
повного відшкодування їх вартості.
Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх
вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у
випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання
власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян,
інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості
землі.
Стаття 42. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не
заборонена законом.
Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів
державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.
Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не
допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне
обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі
монополії визначаються законом.
Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і
безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності
громадських організацій споживачів.
Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти
собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно
погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю,
гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності,
реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і
перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою
працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота
чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або
відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну
плату, не нижчу від визначеної законом.
Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього
здоров’я роботах забороняється.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Стаття 44. Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх
економічних і соціальних інтересів.
Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням
необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і
свобод інших людей.
Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.
Заборона страйку можлива лише на підставі закону.
Стаття 45. Кожен, хто працює, має право на відпочинок.
Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також
оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня
щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у
нічний час.
Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку
та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші
умови здійснення цього права визначаються законом.
Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право
на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати
працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них
обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним
страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ
і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального
забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних
закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом
існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового
мінімуму, встановленого законом.
Стаття 47. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких
кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у
власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою
та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них
плату відповідно до закону.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі
закону за рішенням суду.
Стаття 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї
сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.
Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та
медичне страхування.
Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних
соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних
програм.
Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян
медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони
здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких
закладів не може бути скорочена.
Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує
санітарно-епідемічне благополуччя.
Стаття 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та
на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан
довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також
право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.
Стаття 51. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка.
Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.
Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти
зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Стаття 52. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також
від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за
законом.
Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського
піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує
благодійницьку діяльність щодо дітей.
Стаття 53. Кожен має право на освіту.
Повна загальна середня освіта є обов’язковою.
Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної
загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і
комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної
середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної
освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням
і студентам.
Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і
комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
Громадянам, які належать до національних менших, відповідно до закону
гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у
державних і комунальних навчальних закладах або через національні
культурні товариства.
Стаття 54. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої,
наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх
авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у
зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
Кожний громадянин має право на результати свої інтелектуальної, творчої
діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його
згоди, за винятками, встановленими законом.
Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України
зі світовим співтовариством.
Культурна спадщина охороняється законом.
Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що
становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну
культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб.
Кожен має право звертатись за захистом своїх прав до Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини.
Кожен має право після використання всіх національних засобів правового
захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій, членом або учасником яких є Україна.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати
свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Стаття 56. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи
органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди,
завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб
при здійсненні ними своїх повноважень.
Стаття 57. Кожному гарантується право знати свої права і обов’язки.
Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки
громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку,
встановленому законом.
Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки
громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому
законом, є не чинними.
Стаття 58. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії
в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують
відповідальність особи.
Ніхто не може відповідати за діянні, які на час їх вчинення не
визнавались законом як правопорушення.
Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених
законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі
захисника своїх прав.
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової
допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в
Україні діє адвокатура.
Стаття 60. Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження
чи накази.
За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає
юридична відповідальність.
Стаття 61. Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної
відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може
бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в
законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинність у вчиненні злочину.
Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним
шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи
тлумачаться на її користь.
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує
матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Стаття 63. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання
або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких
визначається законом.
Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.
Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком
обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.
Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть
бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі
обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не
можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27,
28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї
Конституції.
Стаття 65. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності
України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Стаття 66. Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній
спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.
Стаття 67. Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і
розмірах, встановлених законом.
Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем
проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у
порядку, встановленому законом.
Стаття 68. Кожен зобов’язаний неухильно додержуватись Конституції
України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і
гідність інших людей.
Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
(Взято з “Конституції України”,
прийнятої на п’ятій сесії Верховної
Ради України 28 червня 1996 року).
ІІІ. Матеріальна відповідальність працівників.
Анатомуючи поняття “відповідальності” у ретроспективному розумінні, є
підстави відокремити два її типи у сучасному праві:
відповідальність як покарання за скоєне правопорушення (І-й тип
правовідносин);
відповідальність як відшкодування завданої шкоди (ІІ-й тип
правовідносин).
Як зазначається у ч.3 ст130 КЗпП, матеріальна відповідальність може бути
покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної,
адміністративної чи кримінальної відповідальності.
Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну
підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на
них трудових обов’язків.
При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси
працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за
пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством,
і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі,
організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця
відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку
працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди,
за винятком випадків, передбачених законодавством.
За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може
бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної,
адміністративної чи кримінальної відповідальності.
За шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні
трудових обов’язків, працівники, в вини яких заподіяно шкоду, несуть
матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не
більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальна
відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у
випадках, зазначених у законодавстві (ст. 132 КЗпП).
На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка
відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а
також за не одержані підприємством, установою, організацією прибутки і
за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої
необхідності.
Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або
частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник
може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або
поправити пошкоджене.
Слова “працівники несуть матеріальну відповідальність” означають, що
матеріальна відповідальність може бути покладена на будь-якого
працівника, який уклав трудовий договір з підприємством, установою,
організацією.
До матеріальної відповідальності відповідно до норм КЗпП можуть бути
притягнені всі працівники, починаючи від державних службовців і
посадових осіб підприємств і закінчуючи некваліфікованими працівниками.
Законодавство не виключає притягнення до матеріальної відповідальності
неповнолітніх працівників.
Правові норми інституту матеріальної відповідальності поширюються також
на випадки заподіяння прямої дійсної шкоди працівниками громадянам
(суб’єктам підприємницької діяльності і фізичним особам, які
використовують найману працю у споживчому господарстві), з якими
працівники перебувають у трудових відносинах.
Стаття, яка коментується, характеризує юридичний склад, тобто перелічує
юридичні факти, наявність яких дає власнику право притягнути працівника
до матеріальної відповідальності. Таких юридичних фактів чотири:
Порушення працівником трудових обов’язків;
Наявність прямої дійсної шкоди;
Причинний зв’язок між порушенням і шкодою;
Вина працівника.
Відсутність хоча б одного з цих фактів виключає можливість притягнення
працівника до матеріальної відповідальності.
Працівник не може бути притягнений до матеріальної відповідальності,
якщо він не порушив свої трудові обов’язки. Невиконання незаконно
покладених на працівника трудових обов’язків не може бути підставою для
притягнення працівника до матеріальної відповідальності.
До категорії прямої дійсної шкоди належать:
а) недостача матеріальних цінностей, виявлена у матеріально
відповідальної особи чи в іншої особи, якій матеріальні цінності
передані у зв’язку з виконанням нею трудових обов’язків;
б) втрата матеріальних цінностей;
в) знищення матеріальних цінностей;
г) пошкодження матеріальних цінностей;
д) зіпсування матеріальних цінностей;
е) неможливість стягнути матеріальні цінності, котрих не вистачає, з
постачальника, який передав матеріальні цінності з недостачею;
є) шкода, спричинена продажем товарів по заниженій ціні. Це може статись
через помилку у застосуванні прейскурантів, неправильно складену
калькуляцію ціни тощо;
ж) витрати, спричинені незаконними або необґрунтованими виплатами
(переплатами) за господарськими договорами, на користь державного або
місцевих бюджетів, спеціальних фондів, коли можливість стягнення таких
виплат (переплат) з організацій, які їх одержали, втрачена;
з) витрати, що стались через надмірні виплати на користь працівників;
и) сплачені на користь контрагентів за господарськими договорами,
державного або місцевого бюджетів, державних органів суми неустойки,
фінансових санкцій, пені.
і) виплати на користь інших суб’єктів у порядку покриття шкоди, оскільки
організація відповідає за шкоду, спричинену діями її працівників (ст.441
Цивільного кодексу);
ї) нестягнена з боржника дебіторська заборгованість, коли можливість її
стягнення втрачена у зв’язку із закінченням строку позовної давності чи
з інших причин (наприклад, у зв’язку з ліквідацією юридичної
особи-боржника);
й) нестягнена з боржника шкода, якщо можливість її стягнення втрачена.
Положення Кодексу законів про працю за аналогією слід застосовувати до
випадків зворотної (регресної) вимоги держави до посадових осіб місцевої
державної адміністрації про відшкодування шкоди, заподіяної державі у
зв’язку з відшкодуванням за рахунок держави шкоди, що заподіяна
незаконними рішеннями голів місцевих державних адміністрацій, наказами
керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих
державних адміністрацій, діяльністю або бездіяльністю посадових осіб цих
адміністрацій.
Стаття 133. Випадки обмеженої матеріальної відповідальності працівників.
Відповідно до законодавства обмежену матеріальну відповідальність
несуть:
– працівники – за зіпсування або знищення через недбалість матеріалів,
напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні,
– у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього
місячного заробітку. В такому ж розмірі працівники несуть матеріальну
відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів,
вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих
підприємством, установою, організацією працівникові в користування;
– керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також
керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах,
організаціях та їх заступники – у розмірі заподіяної шкоди з їх вини
шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду
підприємству, в установі, організації заподіяно зайвими грошовими
виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи
грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання
простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і
зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей.
Стаття 134. Випадки повної матеріальної відповідальності.
Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну
відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини
підприємству, установі, організації, у випадках, якщо:
– між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до
статті 1351 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе
працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення
цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для
інших цілей;
– майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою
довіреністю або за іншими разовими документами;
– шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;
– шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям
матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції) в тому числі при їх
виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального
одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією
працівникові в користування;
– відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну
відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації
при виконанні трудових обов’язків;
– шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків;
– службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні
працівника на іншу роботу.
Стаття 135. Межі матеріальної відповідальності у випадках, коли
фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.
Межі матеріальної відповідальності працівників за шкоду, завдану
підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям,
недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у
тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний
розмір, встановлюються законодавством.
Стаття 1351. Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність.
При спільному виконані працівниками окремих видів робіт, пов’язаних із
зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або
застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли
неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і
укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може
запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність.
Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність установлюється
власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим
комітетом підприємства, установи, організації. Письмовий договір про
колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між
підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу
(бригади).
Перелік робіт, при виконанні яких може запроваджуватись колективна
(бригадна) матеріальна відповідальність, умови її застосування, а також
типовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність
розробляються за участю профспілкових об’єднань України та
затверджуються Міністерством праці України.
Стаття 1353. Визначення розміру шкоди.
Розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається
за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку,
виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за
вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.
У разі розкрадання, недостачі, умисного знищення або умисного зіпсуття
матеріальних цінностей розмір шкоди визначається за цінами, що діють у
даній місцевості на день відшкодування шкоди.
На підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) і
в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або
недостачею продукції і товарів, визначається за цінами, встановленими
для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів.
Законодавством може бути встановлено окремий порядок визначення розміру
шкоди, що підлягає покриттю, в тому числі у кратному обчисленні
заподіяної підприємству, установі, організації розкраданням, умисним
зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших
цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує
її номінальний розмір.
Розмір підлягаючої покриттю шкоди, заподіяної з вини кілкої працівників,
визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і межі
матеріальної відповідальності.
Стаття 136. Порядок покриття шкоди, заподіяної працівником.
Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього
місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника або
уповноваженого ним органу, а керівниками підприємств, установ,
організацій та їх заступниками – за розпорядженням вищестоящого в
порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати
працівника.
Розпорядження власника або уповноваженого ним органу, або вищестоящого в
порядку підлеглості органу має бути зроблено не пізніше двох тижнів з
дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернене до виконання не
раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові. Якщо працівник
не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його
заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством.
У решті випадків покриття шкоди провадиться шляхом подання власником або
уповноваженим ним органом позову до районного (міського) суду.
Стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх
заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом
вищестоящого в порядку підлеглості органу або за заявою прокурора.
Стаття 137. Обставини, які підлягають врахуванню при визначенні розміру
відшкодування.
Суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої
дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну
обстановку, за якої шкоду було здійснено. Коли шкода стала наслідком не
лише винної поведінки працівника, а й відсутності умов, що забезпечують
збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути
відповідно зменшений.
Суд може зменшити розмір покриття шкоди, заподіяної працівником, залежно
від його майнового стану, за винятком випадків, коли шкода заподіяна
злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:
Конституція України. – Київ, 1997. – 64 с.
Основні поняття та категорії права/ В.М.Марчук, Л.В.Ніколаєва – Київ,
2001. – 144 с.
Науково-практичний коментар до законодавства України про працю/
Б.С.Старчинський, І.В.Зуб, В.Г.Ротань. – 2-ге вид., допов. та переробл.
–К.: А.С.К., 2001. –1072с. – (Економіка. Фінанси. Право).
PAGE
PAGE 17
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
