.

Культура та релігія Стародавнього Єгипту (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2146 10677
Скачать документ

Реферат з культури

Культура та релігія Стародавнього Єгипту

План

TOC \o “1-3” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc99537247” І. Вступ
PAGEREF _Toc99537247 \h 3

HYPERLINK \l “_Toc99537248” ІІ. Релігійно міфологічні уявлення
стародавніх єгиптян PAGEREF _Toc99537248 \h 4

HYPERLINK \l “_Toc99537249” ІІІ. Культура Стародавнього Єгипту
PAGEREF _Toc99537249 \h 7

HYPERLINK \l “_Toc99537250” 3.1. Архітектура PAGEREF _Toc99537250
\h 7

HYPERLINK \l “_Toc99537251” 3.2. Скульптура PAGEREF _Toc99537251 \h
12

HYPERLINK \l “_Toc99537252” 3.3. Література PAGEREF _Toc99537252 \h
13

HYPERLINK \l “_Toc99537253” 3.4. Художня культура PAGEREF
_Toc99537253 \h 18

HYPERLINK \l “_Toc99537254” ІV. Висновок PAGEREF _Toc99537254 \h
19

HYPERLINK \l “_Toc99537255” V. Використана література: PAGEREF
_Toc99537255 \h 22

І. Вступ

Культура Стародавнього Єгипту, що бере свій виток з III тис. до н.е.
(офіційна версія), є однією з найстаріших і унікальних культур Сходу.

У стародавніх єгиптян, ймовірно, вперше в історії культури ми знаходимо
високий розвиток почуття краси. Єгиптяни прагнули надати краси усім
предметам. Проте вони не виготовляли чудові речі виключно заради їхньої
краси. Всі предмети служили якійсь практичній потребі.

Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світової релігії та
естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась стародавніми
єгиптянами вищим благом та вищою силою. Сонце і життєва сила, світло й
краса з прадавніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були
життєдайними печатками земного життя.

Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя,
особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також
насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його
цінності настільки поважалися, що переходили в “загробний світ”, у якому
люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.

Проте єгипетська культура розвивалася дуже повільно, являючи типовий
зразок застійної давньосхідної культури.

Хронологічними рамками стародавності єгипетської культури є приблизно
III тис. до н.е. — IV ст. н. е.

Вона поділяється на п’ять періодів:

1) Стародавнього царства (III тис. до н.е. — XXIII ст. до н.е.);

2) Середнього царства (XXI — XVIII ст. до н.е.);

3) Нового царства (XVI —XI ст. до н.е.);

4) Пізнього царства (І тис. до н. е. — IV ст. до н. е.);

5) Еллінський і Римський періоди (IV ст. до н.е. — V ст.н.е.).

Цінну історичну інформацію містять царські літописи, особливо
“Палермський камінь”, “Аннали Тутмоса III”, “Стела Піанхіі” (“Поема Про
Кадешську битву”) тощо. Однак до цієї інформації потрібно ставитись,
дуже критично, бо фараони мали погану звичку приписувати собі воєнні
заслуги своїх попередників, “позичали” один в одного воєнні сюжети та
зображували себе переможцями навіть у тих випадках, коли для цього не
було жодних підстав. Слід зазначити, що в царських літописах знаходимо
повідомлення про інші народи Передньої Азії. Так, в “Анналах Тутмоса
III” є назви понад 600 північних та південних сусідів Єгипту.

Істотно доповнюють ту інформацію, яка є в царських літописах,
“автобіографії” єгипетських вельмож, проте й ці джерела не особливо
обтяжені історичною правдою. При знайомстві з ними згадуються іронічні
застереження Бернарда Шоу: “Коли ви читаєте біографію, не забувайте, що
правда завжди непридатна для опублікування”.

Джерела з історії Стародавнього Єгипту поділяються на чотири групи:
староєгипетські писемні пам’ятки, повідомлення античних авторів та
Біблії про Єгипет, жанрові сцени, зображені на стінах храмів і гробниць,
пам’ятки матеріальної культури.

Дорого, дуже дорого обійшовся стародавнім єгиптянам культ мертвих.
Безприкладне в історії кам’яне будівництво пірамід, в яких, (за словами
Лесі Українки: „Кожна цегла, статуя, колона , Мережечка, різьба і
малювання Незримими устами промовляє “Мене створив єгипетський народ І
тим навік своє імення вславив”, є складовою частиною архітектурних
ансамблів з відкритих дворів, поминальних храмів, гробниць фараонових
родичів тощо Як декор у цих кам’яних спорудах використано напівколони й
колони, капітелі яких імітують бутон лотоса чи розкриту квітку папірусу
або пальми, зображення священних кобр тощо), скельних гробниць і храмів
здійснювалося саме для потреб культу, про який єгиптянин дбав мало не
більше, аніж про своє земне життя. У цьому, на думку єгиптологів,
значною мірою “завинив” географічний фактор, адже “сама природа країни
звільнила єгипетський народ від багатьох скрут, які спіткали інші
народи, вона ж… вплинула і на його релігійні погляди, які полягали в
тому, що перебування людина землі швидкоплинне й минуще, а справжнє,
вічне життя настає лише після фізичної смерті”.

Ключем до розуміння всієї культури Стародавнього Єгипту є система
релігійних уявлень, відображена в міфології. Основними джерелами, за
якими вивчають міфологічні уявлення, є різноманітні релігійні тексти,
гімни і молитви богам, записи похоронних обрядів.

ІІ. Релігійно міфологічні уявлення стародавніх єгиптян

Культура Стародавнього Єгипту одна з найдавніших і найбільш самобутніх.
У ній дуже міцними були традиції, хоча вважати її застійною, як це
стверджують деякі єгиптологи, не можна, адже в ній, за словами
американського вченого О.Нейгебауера, було так само мало вродженого
консерватизму, як і в будь-якій іншій тогочасній культурі. Вклад
стародавніх єгиптян у скарбницю світової культури неможливо переоцінити.
Вони створили одну з найдавніших систем письма, на основі якої виникли
семітські та африканські алфавітні писемності, розробили господарсько
лічильну систему, котру запозичили стародавні перси та народи
елліністичного світу. Визначні досягнення староєгипетської архітектури
та мистецтва вплинули на мистецький розвиток сирійців, хеттів,
ассирійців, егейських народів, послужили основою для високого грецького
мистецтва. Під впливом староєгипетської художньої словесності
формувалася антична література, а відтак і взагалі європейська
літературна творчість.

Релігія та органічно пов’язана з нею міфологія були основою основ
світоглядної системи стародавніх єгиптян, що їх Геродот уважав найбільш
набожним із усіх відомих йому народів (Історія, II, 37). У єгиптології
висловлювалася думка, що філософії як такої в Стародавньому Єгипті
взагалі не існувало, що єгиптяни сприймали довколишній світ виключно
крізь релігійно-міфологічну призму.

Староєгипетська релігія та міфологія надзвичайно складне явище. Вони
поєднали в собі різні, часом полярні вірування та уявлення, які склалися
в різні часи й у різних куточках країни, постійно розвиваючись і
ускладнюючись. Здавна в Єгипті сформувалося кілька теологічних центрів
(Геліополь, Мемфіс, Гермополь, Фіви тощо). В кожному з них сформувалася
своя космологічна версія, що проголошувала творцем світу свого бога,
інших же богів трактувала як створених ним чи таких, що походять від
нього. Тому єгиптологи не впевнені, що в Стародавньому Єгипті існувала
цілісна релігійна доктрина (така важлива прогалина в розумінні
релігійного життя стародавніх єгиптян значною мірою спричинена також
станом найдавніших джерел і суперечливим характером пізніших релігійних
текстів).

Релігія стародавніх єгиптян це химерне переплетення фетишизму і
тотемізму, політеїзму і монотеїстичних уявлень, теогонії і космогонії,
культу і страшенно заплутаних міфів. Із первісних релігійних уявлень
особливо сильним у Єгипті був тотемізм.

Загально-єгипетське визнання здобули передусім столичні культи та
культи, пов’язані з іригаційним землеробством. Певну централізацію їх
засвідчував також факт появи одного й того ж бога відразу в кількох
іпостасях. Так, сонячне божество в різні години дня виступало в різних
іпостасях (“Я бог Хепра вранці, я бог Ра опівдні, я бог Атум увечері”).

В уяві стародавніх єгиптян світ буквально кишів найрізноманітнішими
богами та духами, що їх уособлювали священні тварини, птахи, риби,
комахи. Єгиптологи налічили в старо-єгипетському пантеоні понад дві
тисячі богів! Можна сміливо стверджувати, що навряд чи існувала в країні
якась живність, яку бодай в одному з номів не вважали б священною.

Єгиптяни обожнювали насамперед тих представників фауни, які були чимось
корисні людям (наприклад, знищували шкідників) або вражали їх своєю
силою чи дивним способом життя. Зокрема, богами стали лев, дикий бик
апіс, крокодил, гіпопотам, павіан, антилопа, газель, вовк, собака,
кішка, баран, корова, свиня, коза. ібіс, гуска, гадюка, жаба, окремі
види риб, скорпіон, багатоніжка, жук-гнойовик скарабей, бджола тощо.
Священних тварин тримали при храмах, по-царськи вшановували їх. Коли
священна тварина помирала, її набальзамовували й ховали на спеціальному
цвинтарі (мавп у Фівах, крокодилів і биків у Мемфісі, кішок у Бубастисі
та Саккара, ібісів у Гермополі тощо). В окремих містах у день загибелі
священної тварини оголошувався загальний траур. Навіть ненавмисне
вбивство священної тварини вважалося жахливим святотатством і каралося
смертю.

Культ священних тварин проявився в зооморфному зображенні богів. Так,
сонячного бога спершу зображували у вигляді лева чи сокола, богиню
Сохмет у вигляді левиці, місячного бога Тота (його ще вважали богом
мудрості й письма) у вигляді ібіса, охоронця підземного царства Анубіса
у вигляді шакала, бога війни Віпуата у вигляді вовка, охоронцями особи
фараона вважали сокола, коршака, гадюку та бджолу, самого ж фараона
зображували у вигляді сфінкса. Згодом єгиптяни перейшли на антропоморфну
іконографію своїх богів, частину яких вони напівлюдни (зображували з
тілом людини й головою тварини чи птаха), інших же (Озіріса, Пта, Амона,
Хонсу, Мін, Атум, Ісіду та ін.) піддали цілковитій антропоморфізації.
Такі зміни в іконографії єгипетських богів відбулися, на думку одних
дослідників, під впливом більш досконалих іноземних релігій, на думку ж
інших унаслідок ускладнення соціальної структури, зростання залежності
індивіда від суспільства.

У Стародавньому Єгипті розвинувся культ води. В уяві єгиптян сам всесвіт
виник із первісного водяного хаосу божества Нун. Воду єгиптяни населяли
полчищем духів, якими верховодив крокодилоголовий Собк. Річку Ніл вони
не обожнювали, але обожнювали її розлив Хапі (його зображували у вигляді
товстуна з дарами землі для богів). Утім, культ води в Єгипті завжди
поступався своїм значення солярному культові. В цьому не було нічого
дивного, адже для єгипетського хлібороба головною загрозою були не
розгул водяної стихії, а літня засуха, гарячі вітри пустині. Найдавнішим
солярним культом у країні був Ра, центральне святилище якого
розміщувалось у Геліополі. Коли Геліополь став загальноєгипетським
релігійним центром (як Ніппур у Шумері), Ра очолив єгипетський пантеон,
злившися поступово з одним із найархаїчніших єгипетських богів Гором в
єдиний культ Ра-Горахте. Внаслідок перетворення Фів у столицю Єгипту
доби Середнього Царства, пантеон очолив фіванський солярний культ Амона,
який потім злився з Ра в синкретичного Амона-Ра. Сонцепоклонницька
реформа Ехнатона піднесла тимчасово солярний культ цього разу на ймення
Атон на роль не просто загальнодержавного вселенського божества. Деякі
вчені висловлювали думку, що Єгипет у середині II тис. до н. е. з усіх
тодішніх близькосхідних цивілізацій завдяки притаманній йому сильній
політичній централізації був найбільш готовий до монотеїстичної реформи.
Все ж смілива реформа Ехнатона наштовхнулася на непереборну перешкоду
властивий релігії консерватизм та опір впливового столичного жрецтва.
“Натомість ідею монотеїзму підхопили й розвинули напівкочові семітські
племена стародавніх євреїв, яких на певний строк доля звела з великою
імперією фараонів”. У релігійному житті країни все повернулося на круги
своя знеславлений фараоном-реформатором Амон знову очолив
стареєгипетський  пантеон.

Особливе місце в релігійно-міфологічній культурі стародавніх єгиптян
посідав цикл міфів і ритуалів, пов’язаних з богом підземного царства
Озірісом.

Міфи про Озіріса заплутані й суперечливі, в них домінують три теми:

– політична (міф про поєдинок між Озірісом і Сетом відображав боротьбу
між Верхнім і Нижнім Єгиптом, наслідком якої було утворення єдиної
єгипетської монархії);

– землеробська (єгиптяни пов’язували з Озірісом зміну вегетаційного та
мертвого періодів у житті природи);

– есхатологічна (Озіріс творив посмертний суд, винагороджуючи
праведників і караючи грішників”.

Міфами про Озіріса єгиптяни пояснювали також традицію кровозмішання в
царській родині.

Дуже складними були уявлення єгиптян про смерть і потойбічний світ.
Смерть та існування після неї вважали безпосереднім продовженням земного
життя. Розумілося це настільки буквально, що існувало спеціальне
заклинання, яке в замогильному світі відвертало смерть від людини, вже
померлої на землі. До мертвих зверталися з письмовими проханнями, вони
могли взяти участь у судовій справі, лікуванні хворого. Щоб забезпечити
вічне існування, треба було дотримуватися безлічі спеціальних обрядів.

ІІІ. Культура Стародавнього Єгипту

Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тис. років. Дивовижні
пам’ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного
мистецтва зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони
і сьогодні вражають досконалістю форм і конструкцій, реалістичною
достовірністю, високим рівнем художньої майстерності.

Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і
це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали
канонізації художніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам.
Та попри все протягом тривалого періоду єгипетська художня культура
розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних
верств.

Роль мистецтва у Стародавньому Єгипті була абсолютно іншою, ніж у
сучасній культурі. На відміну від скороминущого земного життя, мистецтво
було носієм буття вічного, головним засобом забезпечення безсмертя. Тому
праця художників вважалася священнодією. Вони займали високе соціальне
становище, часто були жерцями.

3.1. Архітектура

Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура, а всі
інші види певним чином залежали від неї. У Єгипті вже на початку III
тисячоліття до н.е. складається монументальна архітектура. Причому майже
не збереглося громадських будівель, проте безліч – поховальних споруд і
храмів.

Монументальність форм — ось що перш за все впадає у вічі при знайомстві
із самобутньою єгипетською культурою. Грандіозність архітектури царських
поховань визначала стиль скульптури, стінопису, які складають єдиний
ансамбль з архітектурним комплексом.

Попередницею піраміди була так звана мастаба — кам’яна чи цегляна
споруда прямокутної форми. З часом прагнення вирізнити з-поміж інших
поховань царське веде до збільшення розмірів поховання — спочатку в
периметрі, а потім і по вертикалі. Однією із перших споруд, де виявилася
ця тенденція, є піраміда фараона Джосера на рівнині Саккара (XXVIII ст.
до н.е.). її конструкція, заввишки 60 м, складається з кількох
прямокутників, зведених один на одного — від найбільшого до найменшого.
Вік цього велетня монументальності 4700 років. Збереглося ім’я творця
самої грандіозної будови, зодчого Імхотепа — архітектора, астронома і
лікаря.

Наявною ілюстрацією історії є піраміди поблизу Гізи, які дають повне
уявлення про характер і розмах єгипетського поховального будівництва
періоду Стародавнього царства. Величезні гробниці фараонів IV династії
Хеопса, Хефрена, Мікеріна — пам’ятники праці сотень тисяч рабів —
височать серед піщаної пустелі неподалік від Каїра.

Цьому архітектурному комплексу, до складу якого входять, крім трьох
пірамід, колосальний сфінкс, ритуальні храми та численні
піраміди-супутниці, де поховано родичів фараона і знаті, властиві чіткий
ритм і сувора геометрія.

Найбільш грандіозною за параметром та площею в Гізі є піраміда Хеопса,
побудована архітектором Хеміуном. Висота її без шпилю 143,2 м. Складена
піраміда з 2 300 000 кам’яних брил вагою по 2,5 т кожна. Тепер це
каміння змогли б перевезти 20 000 товарних ешелонів, у кожному з яких по
30 вагонів. Сто тисяч рабів будували піраміду протягом 10 років. Вік
згаданого колоса сягає 4600 років. Всередині поділяється на три камери,
з яких третя — усипальня самого царя, обличкована бездоганно
відшліфованими й ретельно підігнаними гранітними плитами. До
архітектурної групи в Гізі, як уже зазначалося, входили поховальні
храми. Залишки храму фараона Хефрена збереглися до наших днів. Він стояв
на захід від піраміди, на гранітній терасі і займав чималу площу. Формою
він нагадував велику мастабу. Фасад і стіни його були обличковані
відшліфованим рожевим гранітом, за що його називають гранітним храмом.
Рівні площини стін, масивні чотиригранні стовпи, величні скульптурні
зображення фараона яскраво виражають монументальний стиль, властивий
усьому архітектурному комплексу. У центральному залі стояли 23 тронні
статуї фараона, здебільшого із алебастру й сланцю, і 16 гранітних колон;
два його входи стерегли 4 лежачі сфінкси.

Закритий перехід сполучає нижній храм Хефрена з верхнім, розташованим
безпосередньо біля підніжжя піраміди. Неподалік знаходиться гігантський
сфінкс — скульптурне зображення лева з головою фараона — втілення ідеї
надлюдської сили єгипетського володаря. Кам’яний колос висічено з
величезного моноліту. Його висота — 20 м, довжина — 57. На голові
сфінкса — смугаста царська хустка (немес), на чолі висічено урей —
священну змію (кобру), що охороняє царську владу. Цей величний страж
царського пантеону і сьогодні стоїть на межі дикої пустелі, вражаючи
царською величчю і нерозгаданою таємницею, що, здається, навіки застигла
на пощербленому сивою давниною обличчі. Монументальний страж і нині
вартує Гізехський некрополь. Піраміда Мікеріна поступається своїм
сусідкам — пірамідам Хеопса і Хефрена — і стоїть на значній відстані від
них. Проте вирізняється обличкуванням з червоного асуанського граніту,
який первісне вкривав третину висоти піраміди, а далі змінювався на білі
плити з вапняку. В такому вигляді піраміда проіснувала до XVI ст. н.е.

Спорудження грандіозних царських пам’ятників негативно позначалося на
економіці держави, відриваючи величезну кількість людей від
землеробства, ремісництва і тим викликало незадоволення не тільки
народних мас, а й знаті.

Піраміди, збудовані після піраміди Хефрена, мають значно менші розміри.
Якість кладки погіршується, зате порівняно більше уваги приділяється
оформленню поминальних храмів, їх стіни розписуються кольоровими
рельєфами, які звеличували божественне походження царя, його переможні
бойові походи тощо.

Наприкінці періоду Стародавнього царства в Єгипті відбуваються важливі
соціально-політичні зміни. Постійні війни та гігантські будівельні
роботи по спорудженню пірамід та храмів ущент підірвали економіку країни
і призвели до ослаблення влади фараонів. Єгипет розпався на окремі
області — номи, між правителями яких точилася жорстока боротьба за
владу.

Період Середнього царства відзначається боротьбою за об’єднання Єгипту,
в результаті якої владу в країні захопили південні володарі. Столиця
країни переноситься з півночі у місто Фіви (єгипетська назва Уасет), де
розпочинається інтенсивне спорудження царських гробниць і храмів.

Найвидатнішим у фіванському некрополі є поминальний храм в Деїрель-Бахрі
царя Ментухотепа І, родоначальника XI династії, котрий завершив
об’єднання країни. На стінах збереглися численні рельєфи, виконані в
стилі попередньої епохи. Цікавою особливістю будови є спрямування з
центру храму невисокої піраміди на масивному цоколі, обличкованої
плитами білого вапняку. Та головною архітектурною відзнакою споруди
постає фантастична багатоколонність — 254 колони. Перед рештками
колонади храму можна побачити сліди 6-ти десятків ям, вирубаних у скелі
через рівномірні проміжки. Призначення цілком однозначне — для зелених
насаджень. Отже, колись перед царським некрополем буяв декоративний сад.

Загалом мистецтво Середнього царства позначено прагненням наслідувати
пам’ятники Стародавнього царства. Продовжується будування пірамід,
щоправда, менших за розмірами. Запозичення давніх зразків
спостерігається також у скульптурному портреті, який втілює
ідеалізований образ царя-бога.

Фіванські майстри створюють ряд прекрасних портретів, наприклад,
Сенусерта III, Аменемхета III, де відчутні спроби передати внутрішній
світ цих фараонів, їхні характери.

Зміцнення в середині XX ст. до н.е. централізованої влади зумовлює
значні зміни в архітектурі. Особливу увагу знову починають приділяти
будівництву царських гробниць і храмів.

Однією з найбільш відомих храмових споруд був так званий Лабіринт з
пантеону Аменемхета III, фараона XII династії. Площа храму сягала 72
тис. м2 Його численні зали були оздоблені круглою скульптурою та
рельєфом. Особливу роль в архітектурному стилі лабіринту відігравали
колонади. Поряд з уже відомими з часів Стародавнього царства
“рослинними” колонами, тобто колонами у вигляді стеблин лотоса чи
папірусу, широко використовуються колони з канельованими стовпами,
капітелі яких прикрашалися головами богинь. Тут ми вперше зустрічаємо
портики й тринефні зали, з яких найвищий — середній. Уперше в храмовому
будівництві ворота оформляються двома пілонами.

Усі досягнення майстрів Середнього царства були вагомим внеском у
загальноєгипетську культуру.

У XVIII ст. до н.е. після падіння Середнього царства Єгипет завоювали
кочові племена з Азії. Завойовники являли собою конгломерат племен
переважно семітського походження, чиє ядро складали і ханаанці. Манефон
(єгипетський жрець, автор праці “Історія Єгипту”) називає їх гіксосами
(від єгипет. — гікшост — володарі чужих пустельних країн). За його
інформацією, яку цитував Иосиф Флавій, напад застав єгиптян зненацька.
Мемфіс було віддано без бою. Вожді загарбників утримувалися на
єгипетському троні понад 100 років — як XV і XVI “гіксоські” династії.
Це сталося в результаті зростання соціальних суперечностей і ослаблення
централізованої влади, напруги між можновладцем і народом. Отже, майже
напередодні нападу гіксосів в Єгипті сталася справжня соціальна
революція: “низи” помінялися з “верхами”, “країна повернулася як на
гончарному крузі, голота піднесла себе на місце Дев’яти богів…”. Від
гіксоського панування урятувалися лише верхньоєгипетські правителі в
Уасеті (Фівах) XVII династії. На початку XVI ст. до н. е. цареві Камосу
вдалося організувати народне повстання, яке переросло потім у визвольну
війну. Після ліквідації Яхмусом І (Амасісом) панування загарбників
почався період Нового царства (XVI— XI ст. до н. е.).

Внаслідок загарбницьких війн, які Єгипет у цей період успішно вів у
Сирії та Нубії, розширилися його кордони і значно зміцнилася держава.
Збагачується царська скарбниця, поповнюється численна армія рабів. У
столиці — Фівах — знову широко розгортається будівництво палаців та
храмів.

Храми Нового царства прямокутні, оточені високими стінами. До храму вела
широка дорога, з двох боків якої розміщені статуї сфінксів. Вхід у храм
оздоблений двома пілонами з вузькими дверима між ними. За входом
знаходився видовжений двір, обнесений колонадою, який переходить у
великий широкий колонний, або гіпостільний, зал і святилище.

Видатними пам’ятками цієї доби стають Карнакський і Луксорський храми
бога Амона поблизу Фів. Протягом кількох віків кожний наступний фараон
добудовував ці храми, оздоблював їх гігантськими скульптурними
зображеннями богів і царів, сфінксами, високими стелами, настінним
живописом, рельєфами.

Оригінальним в архітектурі самих споруд є широке використання
різноманітних колон. Храм у Луксорі прикрашено 151 колоною. Крім колон
рослинного типу зустрічаємо тут колони з капітелями у формі дзвона. В
епоху Нового царства велич будов досягається не тільки монументальністю
масивних колон, як це було у мистецтві Середнього царства, а й
перспективою їхнього чергування. Повздовжня колонада вела погляд все
далі й далі вглиб, підсилюючи ефект просторової перспективи.

Особливе місце серед архітектурних ансамблів Нового царства посідає храм
цариці Хатшепсут, жінки-фараона (кінець XVI ст. до н.е.). Талановитий
будівничий цього храму архітектор Сенмут розмістив на трьох терасах один
на одному три прямокутники з таким розрахунком, щоб горизонталі терас
чергувалися з вертикалями колон. Храм чудово вписується в навколишній
пейзаж. На тлі сіро-коричневих скель чітко вирізняються стрункі лінії
колон. Багатству зовнішнього оформлення храму відповідало також його
внутрішнє оздоблення — золоті та срібні плити підлоги, численні двері,
інкрустовані бронзою, скульптура, стінопис. Для храму було виконано
понад 200 статуй, серед яких чимало відтворювало образ самої Хатшепсут.

В історії Єгипетської держави особливу роль відігравав фараон Аменхотеп
IV. Прагнучи підірвати авторитет фіванських жерців бога Амона, що
протиставляли свою владу царевій, Аменхотеп ліквідував поклоніння усім
богам, почавши складати хвалу лише новому божеству — сонячному диску —
Атону.

Згідно з новим культом єдинобожжя фараон вважався улюбленим сином Атона.
Він прийняв нове ім’я Ехнатон, тобто “блиск Атона”. Ахетатоном, або
“небосхилом Атона”, було названо новозбудовану столицю. На цьому місці
нині знаходиться селище Амарна, тому культуру цього періоду називають
амарнською.

Мистецтву періоду правління Аменхотепа IV властиві реалістичні
тенденції. Фараона, його дружину Нефертіті та їхніх дітей стали
зображувати часом дуже реалістично.

Реформи Ехнатона зустріли шалений опір з боку жерців. Внаслідок
двірцевої змови зійшов у “вічне царство” фараон, і жерці Амона знову
підняли голови. Новий бог був заборонений, а камені кладки храму Атона
використали для подальшого будівництва храмів у Фівах. Ім’я Ехнатона
було наказано викреслити з історії Єгипту.

У 1912 р. археологи відкопали майстерню Тутмоса, придворного скульптора
Ехнатона. Всюди були сліди погрому, та серед уламків уціліли портрети
Ехнатона і Нефертіті. Тутмос з геніальною майстерністю передав риси
вродливого обличчя цариці: м’який овал, ледь помітну усмішку ніжних уст,
лебедину стрункість шиї. Скульптурне зображення Нефертіті увійшло до
скарбниці світової культури як один з кращих реалістичних пам’яток
мистецтва Стародавнього Єгипту.

Спільну мову з жерцями намагався знайти наступник Ехнатона, його юний
зять Тутанхамон, який підозріло помер у молодому віці.

3.2. Скульптура

У Стародавньому Єгипті, як і в усьому стародавньому світі, обожнювали
сили природи. Після розливу Нілу зміна засухи розквітом рослинності
сприймалася як воскресіння бога рослинного світу Осіріса. Міф про
чудесне воскресіння його породив вірування людей у загробне життя, яке,
у свою чергу, зумовило виникнення й розвиток портретної скульптури.
Вважалося, що душа померлого може перебувати в його скульптурному
зображенні. Ось чому поряд з муміфікацією трупів у Єгипті значно
поширився звичай ставити в місцях поховання статуї.

Давньоєгипетську скульптуру характеризує високий ступінь розвитку,
незважаючи на суворі релігійні канони.

Статуям властива симетричність фігур, статичність поз, спокійна
зосередженість обличчя. Все це ми спостерігаємо в зображенні фараона
Хефрена. Фронтальне положення статуї, узагальненість форм, обличчя,
позбавлене афектації, погляд, спрямований вдалечінь, — такі риси
скульптури продиктовані культовими вимогами, з покоління в покоління
залишаючись характерними ознаками єгипетської пластики. Єгипетські
скульптори прекрасно володіли технічними можливостями різних матеріалів:
граніту, алебастру, піщанику, дерева, міді тощо.

Про високий рівень скульптури свідчать портретні статуї фараонів IV
династії Джедефра, Мікеріна, Шепсескфа. Основна думка, яку прагнули
донести творці різця, — зобразити фараона як втілення бога. Скульптури
відзначаються точним відтворенням пропорцій натури і прекрасним
моделюванням форм.

Вагоме місце в єгипетській скульптурі займають статуї вельмож. Серед
досконаліших — портрети Рахотепа і його дружини — Нофрет. У них правдиво
втілені індивідуальні особливості подружжя; повні щоки, товсті губи
чоловіка і видовжений ніжний овал обличчя жінки. Виразне обличчя зодчого
Хеміуна — різкі лінії носа, маленькі уста, глибокі повіки — передає
вольовий, жорсткий характер царського родича, керівника будівництва
піраміди Хеопса.

Найталановитіші твори відзначаються і типізацією, і гостротою
індивідуальних характеристик. Прикладом цьому є образи царського сина
Каапера, вельможі Ранофера.

У цей час розвивається і дрібна пластика. Широкого розповсюдження набули
статуетки селян, слуг, рабів. Оскільки ці твори зображали представників
нижчих верств, скульптори мали право не додержуватись канону. Тому
статуетки вражають своєю життєвістю, точним відтворенням занять давніх
єгиптян. Значне місце в мистецтві Стародавньому Єгипту посідають
монументальний розпис і рельєф.

Єгипетські майстри стінопису користувалися барвниками мінерального
походження. Білу фарбу одержували з вапняку, червону — з червоної вохри,
зелену — з малахіту, жовту — з вохри, блакитну — з лазуриту.

Зміст настінних розписів залежав від їхнього призначення: в поминальних
храмах уславлювали царя, зображували битви, захоплення полонених,
полювання, розповідали про сівбу, жнива, риболовлю, полювання в заростях
Нілу, працю ремісників.

Подібні сюжети виконувалися і технікою рельєфу. У скульптурі Древнього
царства спостерігаються обидва види єгипетського рельєфу: барельєф і
контррельєф (заглиблення контурів на поверхні каменю).

Композиція рельєфів розгортається в горизонтальних площинах, що
знаходяться одна під одною. Своєрідним є також принцип побудови людської
фігури на рельєфній площині : голова і ноги — у профіль, плечі і груди —
у фас. Постать царя і вельмож за розмірами набагато більша від інших
постатей. Додержуючись основних канонів зображення, художники намагалися
розширити коло сюжетів і образів, вводячи у композиції сцени праці,
жанрові епізоди.

Чимало цікавих сцен, котрі знайомлять нас із побутом, звичаями і
соціальним укладом Стародавньому Єгипту, зустрічаємо у рельєфах гробниць
IV — V династій. На одному з них, зокрема, зображено отару, що
переходить через канал. Погонич несе на плечах ягнятко, а воно тягнеться
до матері, яка (вівця) йде позаду. На іншому рельєфі — сцена, сповнена
глибокого соціального змісту. Збирач податків люто б’є землероба, що
завинив йому борг. Поряд — зображення танцюристок, які розважають свого
господаря. Але, незважаючи на реалістичність цих образів, канонізація в
єгипетському рельєфі ще довго залишається стійкою. Тут переважають
геометризація ліній, контурів, чітке чергування ритму, сувора
послідовність у розташуванні на площині фігур, максимальний лаконізм
образів.

3.3. Література

Стародавні єгиптяни, споряджаючи небіжчиків у потойбічний світ, наділяли
їх безліччю потрібних речей, зокрема їхніми улюбленими літературними
творами, тому в стародавніх гробницях виявлено чимало пам’яток
староєгипетської художньої словесності, й наші знання про неї досить
повні.

Найдавніші літературні пам’ятки Єгипту збереглися ще від епохи
Стародавнього Царства. Це “Тексти пірамід”, які містять “біографії”
вельмож складені в прозовій і почастиримованій формі твори, що мають не
лише історико-пізнавальне, а й певне художнє значення. “Біографії”
настільки зрілі художньо, що на той час, поза всяким сумнівом, уже
пройшли тривалий період свого розвитку. Отож староєгипетська література
зародилася ще задовго до появи писемності, в формі усної народної
творчості. “Біографії” вельмож, наприклад, виникли з обрядових
пісень-плачів, у яких спеціальні плакальники й плакальниці не лише
демонстрували горе з приводу смерті співвітчизника, а й прославляли його
діяння.

Джерела з історії Стародавнього Єгипту поділяються на чотири групи:
староєгипетські писемні пам’ятки, повідомлення античних авторів та
Біблії про Єгипет, жанрові сцени, зображені на стінах храмів і гробниць,
пам’ятки матеріальної культури.

Староєгипетських текстів збереглося чимало, бо єгиптяни любили писати і
нерідко писали на “вічному” матеріалі: на стінах і колонах храмів і
гробниць, на кам’яних плитах і саркофагах, на кістяних дощечках
(палетках), печатках, амулетах тощо. До того ж вони своїм основним
матеріалом для письма папірусом часто пеленали мумії, просочуючи його
ароматними смолами, щоб зробити більш довговічним. З писемних джерел
єгиптологи найбільше цінують списки фараонів (царів), виявлені на стінах
храмів у Карнаці, Абідосі та Саккара. Ці списки містять не лише імена
фараонів, а й роки їхнього царювання, що робить їх незамінними для
складання хронології. Шкода тільки, що в різних списках фараони
іменуються по-різному, бо це нерідко ставить у безвихідь єгиптологів.
Цінну історичну інформацію містять також царські літописи, особливо
“Палермський камінь”, “Аннали Тутмоса III”, “Стела Піанхіі” (“Поема Про
Кадешську битву”) тощо. Однак до цієї інформації потрібно ставитись,
дуже критично, бо фараони мали погану звичку приписувати собі воєнні
заслуги своїх попередників, “позичали” один в одного воєнні сюжети та
зображували себе переможцями навіть у тих випадках, коли для цього не
було жодних підстав. Слід зазначити, що в царських літописах знаходимо
повідомлення про інші народи Передньої Азії. Так, в “Анналах Тутмоса
III” є назви понад 600 північних та південних сусідів Єгипту. Істотно
доповнюють ту інформацію, яка є в царських літописах, “автобіографії”
єгипетських вельмож, проте й ці джерела не особливо обтяжені історичною
правдою. При знайомстві з ними згадуються іронічні застереження Бернарда
Шоу: “Коли ви читаєте біографію, не забувайте, що правда завжди
непридатна для опублікування”. Серед єгипетських писемних джерел майже
повністю відсутні юридичні документи та матеріали господарської
звітності, а ті окремі, що дійшли до нас, не в усьому правдиво
відтворюють господарське життя країни, бо, як зазначає єгиптолог О.Д.
Берлєв, “пристрасть до рекордів, звершень, перевиконань була в єгиптян у
крові”. Щоб дослідити суспільне життя в Єгипті, вченим доводиться більше
користуватися літературними і навіть релігійно-міфологічними сюжетами,
спадщиною староєгипетського малярства. Про наукові знання у
Стародавньому Єгипті розповідають словники, задачники, медичні та
астрономічні трактати, найдавніша у світі “енциклопедія” (“енциклопедія
Аменемопе”). Релігійне життя стародавніх єгиптян досить яскраво
відображене в їхній багатій заупокійній літературі (“Тексти пірамід”,
“Тексти саркофагів”, “Книга мертвих” тощо). Таким чином, староєгипетські
писемні джерела найгірше відображають соціально-економічну історію
країни, краще політичні, культурні та релігійні процеси.

Важливим, часом незамінним доповненням до писемних джерел, є напрочуд
реалістичні жанрові сцени на кольорових рельєфах і розписах єгипетських
храмів, гробниць і саркофагів. Єгиптяни вірили, що ці зображення
“оживуть” на тому світі, щоб небіжчик опинився у звичному для нього
оточенні, тому виконували їх якомога правдивіше й всеосяжніше, що
перетворило їх на справжню енциклопедію староєгипетського життя.

Цінні повідомлення про Стародавній Єгипет є в іноземних вавилонських,
ассирійських, кушитських та ін. написах. Щодо Біблії, то її єгипетські
сюжети стосуються майже виключно перебування стародавніх євреїв у цій
країні.

Істотно доповнюють ту інформацію, яка є в царських літописах,
“автобіографії” єгипетських вельмож, проте й ці джерела не особливо
обтяжені історичною правдою. При знайомстві з ними згадуються іронічні
застереження Бернарда Шоу: “Коли ви читаєте біографію, не забувайте, що
правда завжди непридатна для опублікування”.

Серед єгипетських писемних джерел майже повністю відсутні юридичні
документи та матеріали господарської звітності, а ті окремі, що дійшли
до нас, не в усьому правдиво відтворюють господарське життя країни, бо,
як зазначає єгиптолог О.Д. Берлєв, “пристрасть до рекордів, звершень,
перевиконань була в єгиптян у крові”. Щоб дослідити суспільне життя в
Єгипті, вченим доводиться більше користуватися літературними і навіть
релігійно-міфологічними сюжетами, спадщиною староєгипетського малярства.

Про наукові знання у Стародавньому Єгипті розповідають словники,
задачники, медичні та астрономічні трактати, найдавніша у світі
“енциклопедія” (“енциклопедія Аменемопе”). Релігійне життя стародавніх
єгиптян досить яскраво відображене в їхній багатій заупокійній
літературі (“Тексти пірамід”, “Тексти саркофагів”, “Книга мертвих”
тощо).

Таким чином, староєгипетські писемні джерела найгірше відображають
соціально-економічну історію країни, краще політичні, культурні та
релігійні процеси.

Важливим, часом незамінним доповненням до писемних джерел, є напрочуд
реалістичні жанрові сцени на кольорових рельєфах і розписах єгипетських
храмів, гробниць і саркофагів. Єгиптяни вірили, що ці зображення
“оживуть” на тому світі, щоб небіжчик опинився у звичному для нього
оточенні, тому виконували їх якомога правдивіше й всеосяжніше, що
перетворило їх на справжню енциклопедію староєгипетського життя.

Цінні повідомлення про Стародавній Єгипет є в іноземних вавилонських,
ассирійських, кушитських та ін. написах. Щодо Біблії, то її єгипетські
сюжети стосуються майже виключно перебування стародавніх євреїв у цій
країні.

З античних авторів найповніше описав Єгипет “батько історії” Геродот,
який у 445 р. до н. е. побував у цій країні. Він, зокрема, розповів про
природно-кліматичні умови в долині Нілу, про культуру і побут
стародавніх єгиптян, про окремі події єгипетської історії.

Чимало збереглося Староєгипетських текстів, тому що єгиптяни любили
писати і нерідко писали на “вічному” матеріалі: на стінах і колонах
храмів і гробниць, на кам’яних плитах і саркофагах, на кістяних дощечках
(палетках), печатках, амулетах тощо. До того ж вони своїм основним
матеріалом для письма папірусом часто пеленали мумії, просочуючи його
ароматними смолами, щоб зробити більш довговічним.

З писемних джерел єгиптологи найбільше цінують списки фараонів (царів),
виявлені на стінах храмів у Карнаці, Абідосі та Саккара. Ці списки
містять не лише імена фараонів, а й роки їхнього царювання, що робить їх
незамінними для складання хронології. Шкода тільки, що в різних списках
фараони іменуються по-різному, бо це нерідко ставить у безвихідь
єгиптологів.

Цінну історичну інформацію містять також царські літописи, особливо
“Палермський камінь”, “Аннали Тутмоса III”, “Стела Піанхіі” (“Поема Про
Кадешську битву”) тощо. Однак до цієї інформації потрібно ставитись,
дуже критично, бо фараони мали погану звичку приписувати собі воєнні
заслуги своїх попередників, “позичали” один в одного воєнні сюжети та
зображували себе переможцями навіть у тих випадках, коли для цього не
було жодних підстав. Слід зазначити, що в царських літописах знаходимо
повідомлення про інші народи Передньої Азії. Так, в “Анналах Тутмоса
III” є назви понад 600 північних та південних сусідів Єгипту.

Виявлені археологами пам’ятки матеріальної культури стосуються різних
періодів староєгипетської історії, у тому числі найдавнішого, і є цінним
доповненням до писемних джерел. Однак загалом історія староєгипетської
цивілізації відображена в них, як і в джерелах писемних, нерівномірно.
Зокрема дуже невиразні сліди залишилися від її темних т. зв. перехідних
періодів.

Найважливіші джерела з історії Стародавнього Єгипту писемні пам’ятки
“заговорили” лише в 20-х роках XIX ст. Так довго не вдавалося їх
прочитати тому, що вчені прийняли на віру помилкове твердження античних
авторів про відсутність в єгипетській ієрогліфіці фонем.

Європейські вчені підходили до розкриття таємниці ієрогліфічного письма
крок за кроком. Так, у XVIII ст. було встановлено, що єгиптяни поміщали
в овальні рамки картуші імена царів, що від їхньої стародавньої мови
походила мова коптів єгиптян, які стали християнами.

У 1808 році Ж. Ф. Шампольйон почав працювати над копією Розеттського
напису (оригінал зберігався у Лондоні). Чорну базальтову плиту з цим
написом знайшов улітку 1799 р. на березі Розеттського рукава Нілу один
із учасників африканської експедиції Наполеона Бонапарта. Напис був
двомовний (білінгва), виконаний трьома системами письма: старогрецькою і
двома староєгипетськими (демотичною та ієрогліфічною).

Вчений переконався, що в єгипетській ієрогліфіці є фонеми (на цю думку
його наштовхнуло зіставлення відкритого ним третього стилю
староєгипетського письмаієратики з демотикой та ієрогліфікою).
Озброївшись цією концепцією і спираючись на спосіб написання в
Розеттському тексті імен єгипетського царя Птолемея та цариці Клеопатри,
Ж. Ф. Шампольйон 14 вересня 1822 році прочитав в іншому ієрогліфічному
написі імена фараонів Рамзеса II і Тутмоса III і, таким чином, довів, що
не лише греко римські, а й єгипетські імена писалися в ієрогліфіці з
використанням фонем. Отож ключ до дешифрування староєгипетського письма
було знайдено, і 1822 р. став роком народження нової науки єгиптології.

Уяву про світанкову добу єгиптології можна скласти на прикладі бурхливої
діяльності одного з багатьох тодішніх авантюристів від науки Бельцоні.
Цей італієць обстежив руїни, Фів, очистив від піску фасад скельного
храму фараона Рамзеса II в Абу-Сімбелі, виявив скельні царські гробниці
Сеті І, Рамзеса І, пробрався до поховальної камери піраміди Хефрена. Він
так розповідав про свою гонитву за старожитностями: “Метою моіх пошуків
було позбавити єгиптян їхніх папірусів; деякі з них я знаходив
захованими на грудях мумій, під руками, між ногами вище колін, на ногах;
сувої були закриті численними шарами тканини, якою пеленалися мумії
вибившись із сил, я почав шукати місце, де б перепочити, і, знайшовши
його, спробував присісти. Але коли я зіперся на тіло якогось єгиптянина,
воно розвалилося піді мною, немов коробка для капелюха; зрозуміло, я
спробував зіпертися на щось, щоб підтримати себе, однак опора для рук
виявилася такою ж ненадійною, тому я остаточно провалився і опинився
серед мумій, що розламувалися, причому мене супроводжував тріск кісток,
розриви ганчірок, ламання дерев’яних ящиків, які здійняли таку пилюку,
що я мусив добру чверть години сидіти нерухомо, поки вона не осіла…
Прохід увесь був забитий муміями, і я не міг ступити й кроку, щоб не
тицьнутись лицем у якогось зітлілого єгиптянина… Я весь був засипаний
кістками, ногами, руками й черепами, які скочувалися на мене згори. Так
я просувався від однієї печери до іншої, і всі вони були вщерть
заповнені муміями… Я не міг і кроку ступити, щоб так чи інакше не
пошкодити якусь мумію”.

Вченим ніяк не вдавалося прочитати єгипетську писемність – ієрогліфи. Її
секрет, який ретельно оберігався кастами жерців і писарів, було втрачено
ще в старовину. Давньогрецькі вчені намагалися пояснити значення
ієрогліфів, вважаючи їх малюнковим письмом. Подібні спроби залишалися
марними аж до XIX ст. Під час єгипетського походу Наполеона було
знайдено і вивезено в Європу так званий “Розеттський камінь” (місце
знахідки – містечко Розетта). На цьому камені однаковий текст вибито
тричі: давніми ієрогліфічними письменами, потім їх більш пізнім,
спрощеним варіантом і добре відомою давньогрецькою мовою. Цей напис став
основою для розшифрування.

Честь відкриття секрету ієрогліфів належить французькому вченому Франсуа
Шампольону. Він відмовився від припущення, що кожний ієрогліф означає
ціле слово. Після багаторічних досліджень Шампольон встановив, що
існують ієрогліфи декількох видів: одні позначають слова, а інші – букви
або склади. Бувають випадки, коли один знак читається по-різному. У
староєгипетській писемності немає голосних, немає постійного напряму
письма. Здається, вже цих подробиць вистачить, щоб зрозуміти, яке
складне наукове завдання вирішив Шампольон. Він по праву вважається
основоположником науки єгиптології.

Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив
на античну та арабську літератури. Авторитет єгипетської науки, зокрема
математики, астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому
світі був досить питомим.

3.4. Художня культура

Художнє ремесло розвивалося в Стародавньому Єгипті, як про це свідчать
археологічні знахідки, ще в VIV тис. до н. е. Проте особливий
староєгипетський художній стиль склався лише в період Раннього Царства.
Саме тоді утвердився канон (сукупність обов’язкових художніх засобів),
який став альфою й омегою мистецтва стародавніх єгиптян. Канон
підпорядкував собі художню композицію, технічні засоби втілення ідеї,
іконографію образів тощо. Зокрема, фігуру людини єгипетські художники
зображували в умовному ракурсі: лице та ноги в профіль, очі та плечі
анфас, торс у 2/3 повороту (в такий спосіб вони намагалися показати
фігуру відразу з кількох сторін, не опанувавши мистецтва об’ємного і
просторового зображення). Фігури богів і царів постають більшими, аніж
простих смертних, чоловічі тіла передавалися темнішими фарбами, а жіночі
світлішими (чоловіки в Єгипті справді були смуглявіші за жінок, бо саме
їм доводилося смажитися під пекучим сонячним промінням на польових
роботах, тоді як жінки поралися вдома по господарству, до того ж більше
вдавалися до рятівної косметики). Ці та інші художні умовності стали
каноном не відразу, а в міру підпорядкування мистецтва
релігійно-державній ідеології.

Художня культура Стародавнього Єгипту відбила розвиток класових взаємин
рабовласницького суспільства. У ній знайшли відображення разючі
контрасти між соціальним становищем могутнього володаря, намісника Бога
на землі — фараона, землевласницької верхівки, служителів релігії —
жерців та простих трудівників — землеробів, мисливців, будівельників,
гончарів.

Художники доби Стародавнього Царства вкривали стіни гробниць та
поминальних храмів розписами і кольоровим рельєфом, призначеними
зберегти пам’ять про покійника й забезпечити його всім необхідним для
вічного посмертного життя (єгиптяни вірили, що ці зображення оживуть у
царстві мертвих) . У розписах і кольорових рельєфах перевага надавалася
не локальному кольору, а лінії контуру.

Особливих успіхів єгипетські художники досягли в зображенні тварин:
диких звірів, нільських чапель, гусей, котів, риб.

Надзвичайно цікаві розписи гробниць у Фівах, які вражають своєю
пластикою, художньою оригінальністю. Стародавні єгиптяни ввели традицію
зображення фігур у таки спосіб: голова і ноги – в профіль, а торс –
розвернутим. Цього принципу вони дотримувались послідовно, лише в VІІ
столітті до н.е. у єгипетському мистецтві зникає традиція такого
зображення (рельєф в Мемфіса “Плакальник”), але це було вже на схилі
староєгипетської культури, напередодні завоювання Єгипту персами.

Реалістичні пошуки митців середньоєгипетських номів мали величезний
вплив на подальший розвиток мистецтва впродовж усього періоду Середнього
царства. Цей, відносно вільний від релігійних канонів, стиль був
перейнятий фіванськими майстрами і знайшов втілення навіть у царському
портреті.

ІV. Висновок

Мистецтво Стародавнього Єгипту мало надзвичайно велике значення для
історії світової культури. Його вплив простежується в майбутньому, в
культурах інших народів. А чудові пам’ятники єгипетського мистецтва і
сьогодні хвилюють нашу уяву своєю високою майстерністю, величним
розмахом, реалістичною вірогідністю.

Джерела з історії Стародавнього Єгипту поділяються на чотири групи:
староєгипетські писемні пам’ятки, повідомлення античних авторів та
Біблії про Єгипет, жанрові сцени, зображені на стінах храмів і гробниць,
пам’ятки матеріальної культури.

За царювання V династії фараонів єгиптяни почали споруджувати відкриті
сонячні храми, архітектурною домінантою яких слугував кам’яний обеліск з
пірамідальною верхівкою, часом оправленою в електрум (сплав золота й
срібла). Староєгипетські обеліски, прості й виразні, вплинули на
меморіальну архітектуру інших народів, у тому числі римлян.

Розвивалося в епоху Стародавнього Царства мистецтво скульптури,
здебільшого сакральне за своїм характером. Єгиптяни звеличували в камені
фараонів, вельмож і, звичайно, богів. Тогочасні царські статуї
максимально ідеалізовані, в них зовсім відсутня портретність. Нерідко
фараона зображували у вигляді сфінкса, образ якого, характерний для
всього староєгипетського мистецтва, зрештою став символом самого Єгипту.
Найвідоміша така статуя вирубаний із суцільної скелі Великий Сфінкс
донині є найбільшим кам’яним монолітом у світі (його довжина 74 м,
висота 20 м). Призначення Великого Сфінкса (араби називають його
“батьком страху”) досі не розгадане вченими.

Видатним досягненням єгипетського мистецтва доби Стародавнього Царства
було створення скульптурного портрета (його появі посприяла практика
виготовлення посмертних гіпсових масок). Хоча в тодішньому скульптурному
портреті ще простежувався потяг до типізації, все ж нерідко вдало
передавалися й індивідуальні риси моделі (парна статуя царевича Рахотепа
та його дружини Нофрет, дерев’яна статуя царевича Каапера (“Сільський
староста”) тощо).

Новим етапом у розвитку староєгипетської архітектури й мистецтва стала
епоха Середнього Царства. Роль не лише політичного, а й культурного
центру перебрали тоді “стобрамні Фіви”, як назвав це місто Гомер.
Мистецтво того часу, можна сказати, стало більш демократичним. Художники
вкривали стіни храмів і гробниць надзвичайно реалістичними жанровими
сценами, персонажами яких були хлібороби, пастухи, ремісники, слуги.
Охоче зверталися вони також до пейзажу, оспівуючи в лініях і фарбах
буяння природи в долині Нілу. В скульптурному портреті доби Середнього
Царства зріс інтерес до індивідуальних рис моделі. Це проявилося навіть
у скромних за розмірами царських статуях, які виготовлялися не лише для
замуровування їх у царських гробницях, а й для виставляння в
периферійних храмах, тобто для загального огляду. Нові віяння
позначилися й на розвитку архітектури. В епоху Середнього Царства
єгиптяни почали оформляти входи до храмів у вигляді пілонів масивних
трапецієвидних башт, прикрашених кам’яними обелісками.

В епоху Стародавнього Царства єгипетські майстри-ювеліри виготовляли з
благородних металів, напівкоштовного каміння та цінних порід дерева
чудові прикраси та побутові дрібнички, розраховані на витончені художні
смаки й тугі гаманці багатих замовників.

Напередодні Першої світової війни більшість археологів були переконані,
що єгипетська земля вже розкрила їм усі свої таємниці. Однак молодий
американський єгиптолог Г. Картер затіяв ризиковані пошуки гробниці
фараона Тутанхамона. Йому вдалося умовити англійського лорда Карнарвона
виділити на це необхідні кошти. Розкопки велися в похмурій Долині царів
упродовж шести років. У 1922 році, коли Г.Картер, переконавшись у
марності своїх зусиль, віддав розпорядження припинити пошуки, його
робітники натрапили поблизу гробниці Рамзеса VI на вхід у підземелля.
Так було зроблено “відкриття віку” знайдено єдину непограбовану царську
гробницю, яка своїм багатим поховальним начинням могла конкурувати з
казковою печерою Алі-Баби. У кількох її камерах одних лише виробів із
золота зберігалося загальною вагою понад 600 кг. Мумія фараона лежала в
одному з восьми, вміщених один в один, саркофагів чотирьох дерев’яних
ящиків, оббитих золотим листом, саркофага, вирубаного з монолітного
блоку жовтого кварциту, та трьох ангроповидних домовин, дві з яких
зроблено з дерева та золота, а третя з листового золота товщиною 2,53,5
мм. Лице мумії прикривала золота маска (вагою 9 кг). У поховальному
савані виявлено близько 300 прикрас і коштовних амулетів, у тому числі
залізний, оправлений у золото. Втім, Г. Картер згадував, що на
археологів найбільше враження справило не казкове багатство могильного
начиння, а засохлий віночок польових квітів, покладений у труну вдовою
Тутанхамона: “Серед усієї царської розкоші, державної величі і блиску
золота не було нічого красивішого за ці кілька зів’ялих квіточок, які ще
зберігали невиразні сліди давніх барв. Вони свідчили про те, наскільки
короткі в дійсності тридцять три століття це всього лише учора і
завтра”.

Єгипетські архітектори, скульптори, маляра залишили після себе багату
художню спадщину. Вони започаткували монументальну кам’яну архітектуру,
скульптурний портрет і станковий живопис великої художньої сили.

На відміну від Месопотамії, культура Стародавнього Єгипту ніколи не
забувалася людством. Якщо міста Дворіччя опинилися під землею, то
давньоєгипетські храми і піраміди, складені з гігантських кам’яних
блоків, продовжують височіти і зараз. Як написав арабський мандрівник:
“Все на світі боїться часу, але час боїться єгипетських пірамід”.
Збереглися численні написи на стінах храмів, пам’ятних обелісках,
статуях, в жаркому сухому кліматі не загинув навіть папірус.

Уявлення про єгипетську історію довгий час залишалися вельми
схематичними, але завжди цікавили багатьох людей, які сторіччями
намагалися розгадати всі таємниці, пов’язані з Стародавньою єгипетською
культурою.

V. Використана література:

1. Рак. Й. В. Мифы Древнего Египта. СПб., 1993. С. 3140.

2. Коростонцев М. А. Религия Древнего Египта. М., 1976. С, 47.

3. Васильев Л. С. История религий Востока. М., 1988. С, 76.

4. Гордон Ч. Древнейший Восток в свете новых раскопок / Пер. с англ. М.,
1956- С. 98,

5. Монтэ П. Египет Рамсесон. Повседневная жизнь єгиптян во времена
великих фараонов / Пер. с фр. М., 1989. С. 300.

6. Культура Древнего Египта. М., 1976). С. 217.

7. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури, навчальний
посібник, 4-те вид., випр. і доп. К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. — 359 с.

PAGE

PAGE 22

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020