.

Динаміка змін в культурній системі України: загальнонаціональний, галузевий, територіальний аспекти (курсова)

Язык: русский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
496 9977
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

Тема:

Динаміка змін в культурній системі України: загальнонаціональний,
галузевий, територіальний

аспекти.

Зміст.

TOC \o “1-3” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc101179084” Вступ.
PAGEREF _Toc101179084 \h 3

HYPERLINK \l “_Toc101179085” Розділ І. Теоретичні основи інноваційних
процесів в галузі

культури і мистецтв. PAGEREF _Toc101179085 \h 6

HYPERLINK \l “_Toc101179086” 1.1. Інноваційні принципи сучасного
управління в галузі

культури і мистецтв. PAGEREF _Toc101179086 \h 6

HYPERLINK \l “_Toc101179087” 1.2. Інновації в діяльності складників
української культури. PAGEREF _Toc101179087 \h 12

HYPERLINK \l “_Toc101179088” 1.3. Нормативно – правове забезпечення в
галузі культури і мистецтв. PAGEREF _Toc101179088 \h 19

HYPERLINK \l “_Toc101179089” Розділ ІІ. Практичні засади
інноваційного менеджменту в галузі

культури і мистецтв. PAGEREF _Toc101179089 \h 22

HYPERLINK \l “_Toc101179090” 2.1. Моделі захисту соціально –
культурної сфери. PAGEREF _Toc101179090 \h 22

HYPERLINK \l “_Toc101179091” 2.2. Розвиток підприємницької діяльності
у сфері культури. PAGEREF _Toc101179091 \h 32

HYPERLINK \l “_Toc101179092” 2.3. Господарче становище та
інфраструктура культурної сфери. PAGEREF _Toc101179092 \h 40

HYPERLINK \l “_Toc101179093” Висновки. PAGEREF _Toc101179093 \h 52

HYPERLINK \l “_Toc101179094” Список використаної літератури:
PAGEREF _Toc101179094 \h 56

Вступ.

Державна культурна політика в сучасній Україні представляє собою
складний комплекс, розвиток якого пов’язаний із системою державної
підтримки у сфері фінансування, організації і управління діяльності
закладів культури і мистецтва, удосконалення нормативно – правової бази.
Впроваджують нові умови функціонування закладів культури і мистецтв,
більш активно втілюються різні форми господарювання і підприємницької
діяльності.

Культура і держава – взаємопов’язані, взаємозалежні і взаємо
зобов’язуючі системи. І в ідеалі держава – це культурна система, що
здатна до самоорганізації, самооновлення. За умови, що вона виробила
такі механізми саморегулювання, які забезпечують нерозривність
національної традиції, органічне функціонування сфер культури, усього
комплексу ціннісних орієнтацій, який консолідує націю та відкриває її
перспективу само здійснення.

Об’єктом дослідження даної теми є, процес управління в галузі культури
і мистецтв.

Предметом є динаміка змін в культурній системі України.

Основними завданнями дослідження є:

– розвиток культурної сфери;

– інноваційні процеси в галузі культури і мистецтв;

– інноваційні принципи сучасного управління в галузі культури і
мистецтв;

– інновації в діяльності складників української культури;

– нормативно – правове забезпечення в галузі;

– розвиток підприємницької діяльності в сфері культури і мистецтв;

– сучасний стан культурної системи в Україні; тощо.

Формування, розвиток і виконання потенціалу культури спрямовані на
задоволення духовних і культурних потреб народу, на вивчення міри їх
задоволення і на формування нових потреб в продуктах культури та
послугах урахуванням змін попиту і смаків споживачів. Це й складає ту
основу, на якій повинна формуватися система управління галуззю культури
та мистецтв, а також стратегія галузі. Вона, зокрема, повинна відбивати:

– напрямки здійснення державної політики з урахуванням реальних
економічних умов, які склалися в державі, та тенденцій до їх покращення;

– створення оптимальних умов для досягнення мети, вивчення духовних і
культурних потреб споживачів, що склалися, їх структури і подальшого
розвитку;

– напрямки розвитку, реструктурування і модернізації мережі закладів
культури з урахуванням їх регіональних особливостей і рівні їх
забезпечення;

– формування нових творчих і виробничо – творчих структур, які органічно
впливають в ринкові структури, а також інфраструктури ринку духовного,
інтелектуального продукту;

– забезпечення довгострокового інвестування галузі для зміцнення.
оновлення і розвитку матеріально – технічної бази закладів культури і
мистецтв, індустріалізація дозвільної діяльності на рівні сучасних
технічних досягнень;

– підготовку, перепідготовку кадрів для галузі, підвищення кваліфікації
спеціалістів відповідно до вимог, які постають в сучасних умовах;

– створення законодавчо – нормативної бази, яка б забезпечувала чітку
правову основу і сприятливі умови для функціонування закладів культури
та мистецтва.

В період з 1995 по 2004 роки було започатковано широкий спектр
життєздатних інноваційних форм культурної діяльності. На жаль ці
позитивні ініціативи не знайшли достатньої управлінської підтримки і
законодавчо – нормативного обгрунтування.

В період переходу від командно – адміністративної системи до
демократичних засад управління в галузі культури і мистецтв. В даному
контексті суттєво трансформуються і функції керівних кадрів.
Запровадження інноваційного управління, нових технологій соціально –
культурного програмування, впровадження економічних механізмів в
діяльності закладів і установ культури і мистецтв зумовлюють тенденцію
адекватної кадрової політики керівної ланки органів державного
управління культурно – мистецькою сферою. Є підстави вважати, що
подальші пошуки виходу сфери культурного життя з кризового стану, її
піднесення зі ступеня самовиживання на ступінь плідного розвитку
пов’язані зі створенням динамічного балансу державних і недержавних форм
культурної діяльності, самовизначенням регіональних структур щодо вибору
співвідношення та засобів регулювання цих засад як вихідного базису
успіху і перспективи.

Не викликає сумнівів, що в сучасних умовах мінімізації ресурсів саме
сфера культури виявилась уразливою. Тому працівникам культури, що
відповідають за її розвиток, доведеться активно боротися за „ресурси
виживання” і самостійно шукати нових моделей діяльності, які дозволяють
культурі в умовах наростаючої кризи не тільки не зникнути, але й
розвиватися.

Тільки останнім часом в Україні почало формуватися уявлення про
культуру як особливу сферу суспільного життя – активну систему, що само
розвивається в результаті взаємодії багатьох процесів і сил, їхньої
рівноваги, яка виникає під час такої взаємодії.

Не можна не відзначити і ряд позитивних чинників. Все більш стійко
проявляється тенденція мінімізації з боку суспільства претензій до
державного сектору культури, поступово йде процес усвідомлення
працівниками культури того, що виживання в нових умовах вимагає
підвищення активності, розширення поля діяльності, врахування реальних
потреб населення.

Тим часом в регіональному соціумі в зв’язку із зубожінням населення
з’явилися соціальні верстви, культурні потреби яких не можуть
задовольнити заклади ані державного, ані недержавного секторів.

В сучасних умовах кожен із рівнів і форм управління галуззю –
управління або відділ культури, окремий заклад культури – живуть, як
правило, своїм окремим замкненим життям, мало пов’язаним з діяльністю
вище – та нижче стоячих рівнів. Мабуть, це є причиною надзвичайно
низької ефективності реалізації управлінських рішень, які проходячи
галузевими каналами, не впливають суттєво на змістовну діяльність
закладів культури і знаходять своє відображення у „паперотворчій” формі.

На сьогоднішній день поки, що не вдалося знайти прийнятну модель
функціонування і розвитку системи культури в умовах ринкової економіки.

Розділ І. Теоретичні основи інноваційних процесів в галузі культури і
мистецтв.

1.1. Інноваційні принципи сучасного управління в галузі культури і
мистецтв.

Процес упорядкування інноваційної соціальної діяльності, утворення
стабільних соціально – структурних зв’язків, пов’язаних з
іституалізацією суспільства. в цей період порушуються установлені норми
та стандартизовані позиції моделі поведінки, формуються нові соціально –
культурні ролі. В умовах оновлення суспільства виникає система нових,
біологічних та соціально – психологічних потреб, необхідність в
задоволенні яких стимулює розвиток інституту дозвілля. Отже, дослідження
проблеми інституалізації дозвілля передбачає вивчення процесу, в ході
якого відбувається розробка та реалізація норм і ролей, необхідних для
нових соціальних установок. Цей процес пов’язаний із запровадженням в
соціальну практику культурних інновацій.

Однією з таких культурних інновацій стала організація в багатьох
районах України творчих об’єднань закладів, установ, організацій, які
ініціюють розвиток широкого спектра видів і форм культурно – дозвіллєвої
діяльності. В теорії дозвілля вони визначаються терміном „інноваційні
культурно – дозвіллєві системи”.

В соціології дозвілля інноваційні культурно – дозвіллєві системи
являють собою своєрідну модель соціальної модернізації дозвілля, в
основі якої лежить принцип інноваційності та ефективності. Особливістю
такої моделі є доведення її теоретичної, соціально – культурної розробки
до рівня конкретної соціальної дії та відповідних технологій її
реалізації, адаптація інноваційної форми до різних соціально –
культурних ситуацій, застосування в практиці організації дозвіллєвої
діяльності різних соціальних груп і верств населення.

Розв’язання проблем культурно – дозвіллєвої діяльності в перехідний
період передбачає реформування і модернізацію її системи в напрямі
подальшої демократизації й урізноманітнення, яке передбачає врахування
особливостей культурної ситуації в різних регіонах України. [ 19; с 11]

За умов значного скорочення бюджетного фінансування органи державного
управління повинні чітко визначитись щодо мінімальної кількості
регіональних закладів культури. З цією метою дослідники визначили
перелік культурно – дозвіллєвих закладів, які респонденти схильні
найчастіше відвідувати за місцем проживання. Таким чином було визначено
чотири базові заклади культури. Це – театри, кафе – клуби, спортивно –
оздоровчі клуби та клуби сімейного дозвілля. Всі названі культурно –
дозвіллєві організації спрямовані на задоволення комунікативних потреб
населення, розвиток між особистісного спілкування.

Значною залишається потреба у видовищних, емоційно насичених типах
дозвілля, споживанні мистецтва. В сільській місцевості, згідно з
існуючою культурною традицією, це – театральне мистецтво.

Загальний рівень культурної активності населення за місцем проживання,
бажання брати участь в обговоренні та вирішенні проблем розвитку
культури треба визнати невисоким. Більше половини опитаних не захотіли
визначитись в своїх оцінках цих питань.

Спостерігається кореляція між віком, та відношенням до закладів
культури. Втричі більше за інші групи до відвідування спортивних
закладів, відеосалонів схильна молодь віком від 15 до 19 років. Можливо,
певну роль відіграє престижність цих закладів у молодіжному середовищі,
те, що вони відповідають іміджу сучасної молодої людини. Ефектом новизни
можна пояснити те, що комп’ютерні клуби, як місце проведення дозвілля,
ця група обирає в чотири рази частіше інших респондентів.

Вікова група 20-25 років при нагоді обирала б місцем дозвілля кафе –
клуби, 20-30 років – казино, 26-30 років – концертні зали, 31-40 років –
виставкові зали, 30-50 років – театри. З плином часу, ставлення до
дозвіллєвих цінностей поступово змінюється. Потреба в захоплюючих
інноваціях, активних формах дозвілля поступається місцем спокійного
відпочинку, бажанню споглядати, спостерігати, оцінювати.

Зафіксовано залежність вибору бажаних закладів культури від місця
проживання. Якщо у великому місті думку щодо необхідності функціонування
клубу за місцем проживання поділяє лише 60%, то в малому місті – більше
70% опитуваних. Для сільської місцевості цей показник зростає до 80%.
Якщо третина жителів великого листа вважає, що „в тому вигляді, в якому
вони існують тепер, вони не потрібні”, то в сільській місцевості до
такої точки зору схиляється трохи більше десятої частини опитаних. Без
традиційно існуючої мережі закладів культури люди не уявляють свого
життя.

В малих містах спостерігається особливе тяжіння до такого закладу
культури, як театр. Сільські жителі прагнуть задовольняти свої дозвілєві
потреби в концертних та виставкових залах, картинних галереях та
спортивних комплексах. Вони висловлюють бажання відвідувати відеосалони,
комп’ютерні клуби, кафе – клуби, центри розвитку народної творчості,
тобто ті заклади, яких на селі немає. Отже, спостерігається
невідповідність існуючої мережі закладів культури реальним дозвілєвим
потребам людей. [ 19; с.21]

В сучасних умовах найбільш життєздатними та перспективними виявились
багато профільні клуби та об’єднання при культурно – освітніх установах
за місцем проживання, в яких учнівська молодь могла задовольняти свої
дозвіллєві потреби в культурно – творчій та іншій суспільно – корисній
діяльності.

Особливістю таких установ було розширення просторових меж їхньої
діяльності. Вона не обмежується стінами їхніх приміщень, а переноситься
на виробництво, в трудові колективи, проходить за місцем проживання
населення. Таким, чином, інституціоналізація дозвілля проводить до
активізації процесу соціалізації регіонального середовища. Особлива
увага надається розвитку художньої самодіяльності та технічної творчості
населення. Нова рольова структура базується на принципах розвитку
ініціативи, самоврядування і самостійності її учасників, значна увага
надається соціальній рефлексії, різним видам неформального спілкування.
З метою активізації соціальної ініціативи провідного характеру набувають
дискусійні форми роботи, спрямовані на суб’єктивно – об’єктивні
відносини, формування громадської думки. На відміну від масових форм
роботи, які домінували досі, поширюються групові форми культурно –
дозвіллєвої діяльності, такі, як літературні, музичні вітальні.

Суттєві зміни в структурі мережі та організаційних формах установ
культури клубного типу відбулися у 90-і роки. Поряд з усталеними на цей
час культурно – спортивними комплексами та молодіжними культурними
центрами з’являються нові ініціативні формування, що продовжують
тенденцію, пов’язану з об’єднанням та консультацією соціально –
культурних сил суспільства. Найбільш типовими серед цих структур стають
молодіжні культурні центри і об’єднання молодіжних формувань.

Так у 1990 році одним з перших виникає Одеське об’єднання молодіжних
клубів. Воно згуртувало 18 клубів за інтересами, 9 дискотек, студії
відео і звукозапису, павільйони комп’ютерних ігор, сучасні
фотолабораторії. В структуру об’єднання входила асоціація кооперативів,
яка займалася дозвілля, масовими заходами, рекламою, спонсорськими
послугами, соціологічними дослідженнями.

Вже у 1992 році існувало понад 100 клубних установ нового типу. Це –
центри дозвілля, центри культури, центри національних культур, культурно
– спортивні, соціально – творчі об’єднання та спеціалізовані культурно –
дозвіллєві заклади типу будинків фольклору, будинків кіно, сімейних
клубів.

До складу багато профільних центрів дозвілля входили театрально –
концертні колективи, дискотеки, студії звукозапису, зали ігрових
автоматів, любительські об’єднання, спортивно – оздоровчі школи та ін.
Все це значно розширило технологічні можливості закладів культури.

Як свідчить досвід, існуючі Центри дозвілля створювалися в різний
спосіб: на базі державних і профспілкових клубів (Євпаторійський і
Джанкойський, Ужгородський, Харківський); на базі парків культури і
відпочинку (Херсонський, Сумський, Енергодарський Запорізької області) і
на базі любительських об’єднань (Первомайський Миколаївської області,
Ізмаїльський).

Первомайський центр дозвілля „Скіф” спеціалізувався на відродженні і
розвитку народних промислів і ремесел, і об’єднував на той час близько
500 народних умільців. В його складі працював власний художній салон,
проводились виставки декоративного і прикладного мистецтва. Зусиллями
працівників центру розроблено програму відродження і розвитку
національної культури регіону.

Враховуючи особливості культурного середовища, Глухівський культурно –
спортивний центр „Синтез” поставив собі за мету відродження культурної
спадщини колишньої столиці лівобережної України. Центр став ініціатором
створення музею історії міста, спорудження пам’ятнику видатним землякам
– композиторам Бортнянському і Березовському. З метою активізації
громадської ініціативи було організовано благодійні акції, спрямовані на
збирання коштів, проводилися вечори старовинної музики, фестивалі.

Центр започаткував практику організації та утримання на базі докладу
культури власних професійних мистецьких колективів, футбольного клубу.
Взявши в оренду занедбані будівлі, невеликий колектив спеціалістів
довів, що навіть без дотацій з державного бюджету можна зробити для
розвитку культури свого регіону. Розбудова центру сприяла швидкій та
ефективній соціалізації навколишнього середовища, стимулювала населення
міста до участі в активній культурно – дозвіллєвій діяльності.

Створений на базі районного будинку культури Кремінський центр дозвілля
Луганської області став творчо – виробничим комплексом на засадах
кооперації матеріальних, фінансових, творчих ресурсів. Культурне
обслуговування населення, організацію популярних форм дозвілля, тут
вдало поєднували з розвитком комерційних видів діяльності, платних
послуг. Зароблені кошти було спрямовано на такі необхідні для духовного
розвитку відвідувачів напрямки діяльності, як народна творчість,
фольклористика, обрядові свята. [19; с.34]

В Луганській області виникли сільські центри і об’єднання „Екран”, що
спеціалізувалось на впровадженні кабельного телебачення і показі відео
програм. Херсонський центр дозвілля основним напрямком діяльності зробив
туризм. В Донецькій області – соціально – культурні та культурно –
педагогічні об’єднання, клуби – музеї, клуби – кафе.

У Львівській, Івано – Франківській та Рівненській областях
відроджувалися традиційні для Західної України типи закладів культури –
доми „Просвіта”. Так було започатковано організацію спеціалізованих
центрів дозвілля.

Неординарні моделі Центрів культури і дозвілля будувалися з метою
вирішення специфічних проблем розвитку культурного середовища. Їхнє
створення було продиктоване регіональними національно – культурними
особливостями та місцевими соціально – економічними умовами.

Великого значення набувало ініціювання регіональних інноваційних
процесів і проектів, спрямованих на розвиток народної творчості,
відродження та розвиток субкультур національних меншин, співпрацю з
громадськими об’єднаннями і рухами.

В умовах переходу до ринкової економіки, в 1991-2001 роках
продовжується активний пошук нових організаційно – економічних моделей у
сфері культурно – дозвіллєвої діяльності, відбувається їхня практика.
Впровадження нового господарського механізму давало можливість частково
зміцнити фінансове становище клубних установ, поліпшити матеріально –
технічну базу, сприяло створенню додаткових можливостей, пов’язаних з
розширенням форм культурного обслуговування населення. Перехід закладів
культури на нові умови господарювання дозволив отримати певну
самостійність в питаннях вибору форм господарювання, формування штатів,
використання зароблених коштів.

1.2. Інновації в діяльності складників української культури.

Українська культура є явищем різнобічним, і в свою чергу має безліч
складників. Тому я вважаю за доцільне розглянути детальніше такий
складник як парки культури та відпочинку.

Однією із важливих передумов для визначення шляхів розвитку і
вдосконалення діяльності парків культури і відпочинку на сучасному етапі
та їхнього місця в загальній системі установ масового відпочинку й
дозвілля широких верств населення є вироблення новітніх моделей
паркового середовища. [19; с.93]

Моделювання діяльності парків культури і відпочинку вважається сучасним
методом, який майже не застосовується в практиці вітчизняного
паркобудівництва.

Розглянемо можливості застосування ідей моделювання стосовно діяльності
парків. Перший напрямок в моделювання діяльності парків – пошук такого
аналогу, інформацію з якого можна було б перенести на парк. Більш
перспективним вважається шлях моделювання мережі парків на прикладах
роботи безпосередньо парків.

Існує ще один напрямок в розробці моделі парку. Йдеться про базисну
модель, модель парку на перспективу як „нормативну” концепцію парку.
Така модель матиме проектно – прогностичний характер, вона повинна
об’єднувати предметні моделі – соціалістичну (склад відвідувачів),
культурологічну (модель поведінки в сферах культурної діяльності,
спілкуванні, відпочинку), функціональну (основні сфери діяльності
парку), архітектурну (зонування, склад обладнання і пристроїв) і
екологічну (природне середовище парку).

Вивчення відповідей фахівців – експертів (354 чол.) щодо доцільності і
перспективності функціонування окремих закладів культури і дозвілля
показало, що на думку респондентів зберегти традиційні культурно –
дозвільні заклади, причому парки поставлено на четверте місце за
ступенем необхідності До базової групи закладів увійшли:

– спортивно – оздоровчі клуби – 52,5%;

– сімейні клуби – 50%;

– вікові клуби – 42,1%;

– центри атракціонів в парках – 42,4%.

Ваговим підтвердженням висновків фахівців стали відповіді на запитання
щодо доцільності існування парків. Потребу в них висловили 77,5%
респондентів, відповідь, що „у такому вигляді”, в якому парки існують,
вони не потрібні дали 12,3% опитаних.

Було виявлено, що дедалі більше загострюються суперечності між
потребами різних груп населення в розвагах, творчості, інших формах
проведення дозвілля у парковому середовищі і реальними можливостями цих
закладів у задоволенні даних потреб. Подібна проблемна ситуація
характерна для більшості парків України. Це підтверджують результати
опитування відвідувачів парків міста Києва за темою „Людина і парк
культури і відпочинку”, в якому взяли участь понад 100 респондентів, із
них 35% склали пенсіонери, 27% – учні і студенти. 20% – працюючі, 18% –
непрацюючі особи. За віком опитані розділились так: від 15 до 22 років –
18%, від 23 до 33 років – 22%, від 34 до 45 років – 20%, від 46 до 60
років – 21%, більше 60 років – 19%.

Аналіз матеріалів показав, що 65% респондентів вважають парки
потрібними установами, інші не дали відповіді. Тільки 25% опитаних
висловились за доцільність приватизації парків, 35% – її заперечили,
тоді як майже половина (40%) взагалі не змогла відповісти. Серед
респондентів 40% бувають у парку щодня, стільки ж – один раз на тиждень,
один раз на місяць – 8%, тобто кожного тижня відвідують парки культури і
відпочинку більшість опитуваних (80%). Декілька разів на рік бувають
тільки 10%, ще рідше – 2%. Найчастіше відвідують парки навесні і влітку
(56%), восени – взимку – 44%. Отже можна стверджувати, що популярність
цих закладів у будь – яку пору року практично однакова.

В основному респонденти надають перевагу атракціонам великих форм
(45%), дитячим і спортивним майданчикам (25%), прогулянкам, тихому
відпочинку та іншим видам занять (30%). Найбільший інтерес серед
організованих заходів парку викликають свята та народні гуляння і
зокрема, пов’язані з народним календарем, природою.

Розробка нових технологій паркобудівництва передбачає з’ясування ролі
паркового середовища в житті різних соціальних груп. Оскільки
найактивніше відвідує парки молодь, було проведено опитування студентів
(200 чоловік), метою якого визначення ступеня задоволення молодих людей
діяльністю цих закладів.

З’ясувалося що робота парків не задовольняє 68% опитуваних – спектр
заходів і послуг не відповідає їхнім потребам. Близько 80% респондентів
відповіли, що роль парків як виховної культурно – просвітницької
установи за останні 2-3 роки значно зменшилась. Більшість учасників
дослідження вважають, що парки повинні розширити комплекс послуг,
розрахованих на значний спектр занять, починаючи від спокійного освоєння
паркових територій до активних форм відпочинку і дозвілля в природному
середовищі. У відповідях відзначалося, що хоча за останній час роль
парків у сфері дозвілля значно знизилась, вони, проте, залишаються
найбільш доступними місцями відпочинку й дозвілля молоді. [19; с.97]

За підсумками проведення досліджень Українським центром культурних
досліджень розроблено мінімальні соціальні нормативи (МСН)
обслуговування парками культури і відпочинку, які передбачають створення
ступеневої системи паркових комплексів, починаючи від сільського
населеного пункту, райцентру, СМТ, закінчуючи містами обласного
підпорядкування і містом – обласним центром. Кожний значний населений
пункт, місто, районний центр повинен мати свій парк, який би працював
цілий рік.

Запропоновані МСН, можна розглядати як „соціально – нормативну модель”
паркової системи, що передбачає функціонування парків в ролі полі
функціональних установ, так і спеціалізованих – за переважаючим
контингентом; спортивних, видових, прогулянкових, гідропарків, парків –
музеїв, парків – виставок, парків розваг, зоопарків тощо – за
функціональною спеціалізацією, тобто тематичною спрямованістю;садів
культури і відпочинку; паркових зон відпочинку і розваг, території яких
упорядковуються з метою створення на них кількох об’єктів або
обладнання, що потребує значних матеріальних затрат, – такі зони мажуть
бути створені біля закладів культури і бути їхніми базами або становити
філіали парку.

Згідно МСН в населеному пункті з кількістю жителів понад 1000 чоловік
обов’язково повинна бути упорядкована паркова зона відпочинку і розваг,
яка може функціонувати як філіал парку або база СБК.

В райцентрах з населенням від 5000 – 10000 чоловік повинен
функціонувати парк культури і відпочинку; СМТ з населенням понад 3 тис.
чоловік теж упорядковується парк культури і відпочинку.

За градацією „міста обласного підпорядкування” у відповідності з МСН
передбачається забезпеченість парками культури і відпочинку в містах з
кількістю жителів до 20 тисяч чоловік, проте в містах з кількістю
жителів більше 20 тисяч чоловік передбачається функціонування мережі, що
включає парк культури і відпочинку, і спеціалізований парк, а також сади
та паркові зони. [19; с.99]

В обласному центрі може функціонувати вже розгалужена цілісна паркова
система на чолі з Центральним парком культури і відпочинку, парками
культури і відпочинку загальноміського і районного значення,
спеціалізованими парками, садами і парковими зонами.

МСН по парках культури і відпочинку скеровані на процес збереження і
поновлення мережі парків, зміцнення їх стану, створення нових паркових
комплексів, а також на усвідомлення паркового середовища як культурної
цінності, як елемента культури.

Отже, мінімальні соціальні нормативи обслуговування населення парками
культури і відпочинку – унормовані соціальні гарантії держави у сфері
культурного відпочинку й дозвілля громадян України в умовах природного
середовища, що передбачають створення і функціонування ступеневої
системи парків як базової мережі згідно з принципами територіального
розташування населених пунктів, чисельності населення, природно –
кліматичних умов і відповідно до прийнятої типології, класифікації і
містобудівних норм.

Вагомим фактором оптимізації державної політики в галузі
паркобудівництва є реформування інститутів управління, які є захисними
ланками державних інтересів. Вироблення дієздатних моделей управління
грунтується на ствердженні культурної політики, змінах правовідносин
стосунків між суб’єктами культурного життя, формуванні розвиненої
інфраструктури недержавних закладів культури і системи контролю за їх
роботою.

„Модель управління” повинна передбачати досягнення специфічних для
парків культури і відпочинку цілей: створення адміністративно – правових
умов рентабельності парків; збереження природних комплексів як
територіального, так і архітектурно – ландшафтного рекреаційного
середовища, в якому функціонують дозвіллєві установи; розвиток
національних, історичних, побутових традицій у проведенні короткочасного
дозвілля і відпочинку населення; впровадження новітніх технологій в
сферу обслуговування відпочиваючих.

Державна програма розвитку парків культури і відпочинку передбачає
розвиток двох основних форм управління: державних, які реалізуються
через розвинену мережу органів управління різних рівнів – від
загальнодержавного до місцевих; громадських, які створюються на рівні
органів місцевого самоврядування. Комерційні профільні структури, які
функціонують в межах парків на договірних засадах, працюють в єдиному
адміністративному полі на основі діючих законів, підзаконних актів та
розпоряджень органів управління. В доповнення управлінських структур
створюються недержавні громадські структури управління, які працюють в
існуючому законодавчому полі, не мають владних повноважень: виконують
координаційні, консультативні функції, відстоюють громадську думку при
прийнятті управлінських рішень, мають консолідуючі значення в
суспільстві, відстоюють інтереси маргінальних груп населення, сприяють
розвитку меценатства.

Основною формою управління парків культури і відпочинку залишається
державна система, представлена різними рівнями керівництва: вищий рівень
– Міністерство культури і мистецтв України; середній – регіональні
управління культури і мистецтв, міські відділи управління місцевих
органів самоуправління; нижчий рівень – адміністрації парків. [19;
с.100]

Концептуальною засадою „моделі комплексного моніторингу” парків
культури і відпочинку є принцип динамізму, оскільки парк є комплексною
структурою, своєрідним живим організмом – осередком, який постійно
змінює свій образ. Загальною метою системи комплексного спостереження є
визначення загальних тенденцій і напрямків діяльності парків культури і
відпочинку та оцінка кожного парку зокрема. Базові матеріали системи
комплексного моніторингу включають результати проведеної паспортизації
парків культури і відпочинку. До бази даних увійдуть дані державної
статистики; перелік парків відповідно до категорій, інші параметри та
відомості. До оцінки діяльності парків культури і відпочинку
запроваджено методики обробки і аналізу статистичних даних,
паспортизації, що будуть використані для побудови оптимальної моделі
функціонування парків культури і відпочинку.

Отже, головними завданнями системи комплексного спостереження є
виявлення тенденцій паркового будівництва, поширення і впровадження
інновацій культурно – виховної діяльності парків культури і відпочинку,
позитивного досвіду в планування і просторовій композиції паркового
ландшафтного середовища, підвищення якості архітектурних відділень,
будівель і споруд, рівня благоустрою паркової території з подальшим
перспективним їх розвитком.

Змістовно – функціональна модель грунтується на трьох стратегічних
напрямках діяльності парків: рекреація, культура, екологія. Звідси,
визначаються основні функції дозвілля населення в парковому середовищі:
рекреативна, культурно – просвітницька, екологічна, комунікативна,
розважальна. Паркове дозвілля зумовлюється потребами людей у рекреації,
спілкуванні, самореалізації, самоствердженні. Дозвілля у парку має свою
специфіку, бо проходить в умовах природного середовища і неповторних
явищ, де створюються найбільш сприятливі умови для розвитку сутнісних
сил особистості завдяки потенціалу паркової культури.

Враховуючи, що парки культури і відпочинку залишаються державними
базовими установами, які співпрацюють з комерційними структурами,
громадськими об’єднаннями, приватними особами, в моделях, програмах слід
передбачити розробку нових організаційних засад діяльності парків, які
відповідали б сучасним соціально – економічним умовам з відображенням
напрямків державної і комерційної діяльності, можливостей кооперації
дозвіллєвих закладів з різними формами господарювання та інше.

Моделювання паркової мережі в Україні як процес створення інноваційних
паркових комплексів і нових типів парків, спрямований на підвищення ролі
парку як соціального інституту суспільства, асиміляцію досвіду світової
паркової культури і узагальнення практики вітчизняного паркобудівництва
з урахуванням особливостей духовного розвитку, менталітету й традицій
українського народу.

Парк культури і відпочинку, який є культурним елементом за умов
демократизації суспільства і удосконалення технологій паркобудівництва
може стати центром соціально – культурного розвитку населення, що діє як
функціонально – мобільна, рекреативно – виховна система, змінюючи
парковий образ адекватно до соціально – значущих інтересів й потреб
різноманітних і духовних пріоритетів суспільства.

1.3. Нормативно – правове забезпечення в галузі культури і мистецтв.

Від часу ухвалення „Основ законодавства про культуру” було прийнято
низку законів, які так чи інакше регулюють окремі ділянки сфери
культури. Зокрема 1995 року ухвалено Закони України „Про музеї і музейну
справу” і „Про бібліотеки та бібліотечну справу”; 1997 року – „Про
благодійництво та благодійні організації” і „Про професійних творчих
працівників та творчі спілки”, які, попри окремі недоліки, разом зі
ст.7.11 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” у
редакції 1997р. вперше запроваджують реальні податкові пільги для
неприбуткових організацій. У 1997-1999 рр. прийнято Закони „Про
кінематографію”, „Про охорону культурної спадщини”, „Про вивезення і
ввезення культурних цінностей”.

Окремі питання функціонування культурної сфери регулюють закони „Про
авторське право і суміжні права” (1993), „Про туризм” (1995), „Про
видавничу справу” (1997), „Про державну підтримку засобів масової
інформації та соціальний захист журналістів” (1997). Питання сфери
культури регулюються також Указами Президента України. Ними було
ухвалено положення про Національні заклади культури та надано статус
національних низці най визначних державних закладів культури.

В більшій мірі ці нормативні акти або регулюють лише окремі галузеві
проблеми, або мають численні недоліки, через що загалом правове
забезпечення культурної сфери залишається незадовільним.

Особливо важливою є проблема регулювання „третього сектора” в культурі.
Закон України „Про благодійництво і благодійні організації” створює
правові передумови для заснування благодійних організацій і розвитку
благодійної діяльності зокрема, і в культурно – мистецькій сфері. Серед
основних напрямів благодійництва статтею 4 Закону передбачено: –
„сприяння розвитку культури, в тому числі реалізацій програм національно
– культурного розвитку, доступові усіх верств населення, особливо
малозабезпечених, до культурних цінностей і художньої творчості;

– подання допомоги талановитій творчій молоді;

– сприяння охороні і збереженню культурної спадщини, історико –
культурного середовища, пам’яток історії та культури, місць поховань;

– подання допомоги у розвитку видавничої справи…”

Однак цей закон встановлює дуже невеликі податкові та інші пільги.
Зокрема, зовсім не оподатковуються благодійні установи, які існують лише
із членських внесків і пожертв, не вважається підприємницькою фінансовою
діяльність благодійних установ, якщо всі доходи від неї використовуються
на благодійність та інше. Але практично ніяких нових стимулів не
отримують за новим Законом ті фізичні і юридичні особи, які здійснюють
благодійництво, але самі не є благодійними організаціями – тобто
фактично всі спонсори. Дуже суперечливі й плутані в Законі визначення
„спонсорства” і „меценатства”, що дає підстави навіть не вважати їх
благодійною діяльністю, яка заслуговує пільг. [15; с.98]

Однак в цьому Законі немає чіткого визначення правового статусу
набувача благодійної допомоги. Через це довелося подавати довжелезний
список можливих форм і напрямів благодійництва, який ніколи не може бути
вичерпним і не перекриває шлях для можливих зловживань.

У новій редакції „Закону про оподаткування прибутку підприємств”
описано шість різних груп неприбуткових організацій, кожна з яких має
певні податкові пільги (зокрема – група „б”: „благодійні фонди та
громадські організації, створені з метою провадження екологічної,
оздоровчої, аматорської спортивної, культурної, освітньої, наукової
діяльності, творчі спілки; – звільнюється від оподаткування доходу від
„проведення їх основної діяльності”). Однак за відсудження окремого
Закону „Про неприбуткові організації” рішення про те, до якої групи
„пільговиків” належить конкретна організація і чи є вона неприбутковою
взагалі, приймає не закон, а фінінспектор. Це знову – таки ставить
тисячі культурно – мистецьких установ і творчих колективів, особливо
недержавних, у залежність від волі податкового чиновника. [15; с.102]

Тому, на мою думку, потрібен окремий Закон про неприбуткові
організації, який ба задовільно регулював поставлені вище питання
існування „третього сектора” – зокрема, в культурній сфері.

З огляду на численні недоліки і моральну застарілість „Основ
законодавства про культуру”, потрібен також новий базовий „Закон про
культуру”, який би по – новому окреслив сам об’єкт культурної політики –
усю сферу культури і державну й недержавну, комерційну й неприбуткову,
враховуючи специфіку кожного з цих секторів, передбачив би не лише
бюджетне утримання базових культурних закладів, а й широкий спектр
механізмів і форм підтримки культурних організацій усіх видів і форм
власності: податкові пільги, надання конкурсних грантів та
держзамовлення, заохочення недержавних інвестицій у вітчизняну культуру
тощо.

Розділ ІІ. Практичні засади інноваційного менеджменту в галузі культури
і мистецтв.

2.1. Моделі захисту соціально – культурної сфери.

Боротьба за культуру та її подальше виживання не може відбуватися без
визначення пріоритетних заходів, які необхідно здійснити з метою
побудови “простору захисту” соціально – культурної сфери у регіонах
України. Ррегіональна культурна політика повинна передбачати, як
мінімум, 5 моделей захисту сфери культури: політичну, економічну,
управлінську, кадрову та інформаційну. Завдання політиків сфери культури
– збільшувати потенціал її захисту в умовах кризи.

Політична модель захисту. В умовах, коли боротьба за ресурси у
соціальній сфері все більше загострюється, регіональні політики галузі
культури повинні активно налагоджувати взаємодію з владними і
політичними структурами регіонів з метою прямого або непрямого
лобіювання своїх інтересів.

Не викликає сумнівів, що в умовах проведення виборчих кампаній,
регіональні політики часто звертаються до послуг сфери культури. І це
повинно враховуватися при реалізації культурної політики.

Важливим політичним засобом захисту культури є прийняття на
регіональному рівні закону про політику в цій сфері та інших документів,
які регламентуватимуть діяльність владної і політичної еліти відносно
галузі культури у регіонах. Незважаючи на те, що рівень виконання
подібних законів продовжує залишатися досить низьким, сам факт наявності
документів, котрі підтверджують право політиків галузі культури на ті чи
інші дії в ситуації наростаючої соціальної та економічної
невизначеності, може виявитися досить корисним. Політична модель
захисту передбачає пошук і форму все більшої кількості прибічників
реалізації адекватної культурної політики, незалежно від тих інтересів,
якими вони керуються, прагнучи зберегти і розвинути культуру у своїх
регіонах. Але у цій ситуації регіональним політикам у сфері культури
важливо не перетворитися в ідеологічне знаряддя у боротьбі політичних
сил.

На сьогоднішній день активна роль щодо визначення політики у сфері
культури належить передусім Верховній Раді України. Інші державні
інституції мають проводити цю політику “в життя”. Фактично до
компетенції Верховної Ради відноситься створення законодавчих основ
державної культурної політики. А у формуванні та реалізації культурної
політики бере участь ширше коло органів державної влади, котрі у своїй
діяльності керуються як законами та постановами Верховної Ради, так і
указами Президента, іншими нормативними актами. Одним із цих органів є
Міністерство культури і мистецтв (МКіМ) України, діяльність якого
регламентується, зокрема, “Положенням про Міністерство культури і
мистецтв України”, затвердженим Указом Президента України від 9 грудня
1995 р. № 1136/95. У пункті 3 цього документа перераховано основні
завдання Міністерства, серед яких: “…розвиток соціальної та ринкової
інфраструктури у сфері культури і мистецтв, забезпечення ефективного
управління галуззю та зміцнення її матеріально-технічної бази” тощо.
Загалом можна констатувати, що в сучасних складних умовах функції МКіМ
України зведено до тих, за якими воно несе пряму й безпосередню
суспільну відповідальність за утримання підпорядкованих йому закладів та
десятків тисяч їхніх працівників, а також забезпечення “урядових
заходів” – масових урочистостей, ювілеїв тощо. Що ж стосується розробки
Міністерством проектів законодавчих та нормативних актів, то нерідко
доводиться роками чекати, доки до цих проектів “дійдуть руки”
законодавчої влади.

Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року, зафіксувала черговий
етап перерозподілу владних функцій між різними “гілками влади” на різних
рівнях. Ці зміни знайшли відображення в Законі України “Про місцеве
самоврядування в Україні” від 27 травня 1997 року. Отже, про
інфраструктуру культури “на місцях” реально піклуються – у міру
можливості та бажання – передусім відповідні структурні підрозділи
обласних та районних держадміністрацій, тобто облуправління та
райвідділи культури. Можливість впливу з боку органів центральної
виконавчої влади на рівень області і району визначається входженням
місцевих держадміністрацій до єдиної системи виконавчої влади (ст. 118
Конституції).

Соціокультурна політика в умовах кризи і перетворень неминуче набуває
своєї специфіки порівняно з політикою, яка проводиться на еволюційній
стадії розвитку, або у суспільстві, що переживає економічне зростання.
Якщо у спокійний період розвитку процеси самоорганізації виступають
відносно прилагодженими один до одного, що досягається тривалим періодом
їхнього розвитку, то в умовах перетворень сталі зв’язки і норми
діяльності трансформуються,, деякі з них зникають, що відбивається на
звичному способі життя населення і підвищує рівень соціальної напруги,
призводить до конфліктів.

Економічна модель захисту. У сучасних умовах економічна модель захисту
сфери культури, розв’язання її проблем повинна спиратися на наявні
локальні ресурси, а не бути розрахованою на допомогу ззовні або появу
радикальних інновацій. Особливу увагу слід приділяти вивченню вже
наявного досвіду.

Економічна орієнтація регіональної культурної політики зводиться до
поступової переорієнтації культури з повністю витратних принципів на
принципи часткової комерціалізації. При цьому особлива роль відводиться
саме активному пошуку цих можливостей, а не випадковому слідуванню за
ними.

Однак на сьогоднішній день у більшості відділів культури немає чіткої
програми реформування мережі. При розгляді питань про ліквідацію клубних
закладів рішення приймаються без урахування думки громади, до власності
якої і належить клубний заклад. Рідко розглядаються можливості
альтернативного утримання закладів на засадах оренди, кооперування тощо.

Так, у Донецькій області загальний стан клубної мережі відзначається
як незадовільний. За винятком Марійського та Слов’янського районів, у
сільській місцевості не опалюється в зимовий період до 90% установ.
Головна проблема такого становища – відсутність коштів. Виділені
додаткові фінанси з місцевих бюджетів не компенсують навіть виплати
повної заробітної платні. На думку працівників сфери культури,
необхідно, щоб вже сьогодні спрацьовували ті законодавчі акти, які вже
прийнято.

Проте можна говорити сьогодні й про певні позитивні тенденції у
розвитку галузі культури на Донеччині. Зокрема це велике розмаїття
клубних установ та початкових спеціалізованих мистецьких навчальних
закладів, що діють в регіоні. Враховуючи звернення МКіМ України (лист №
12-2792/17 від 06.06.2002), область одна із перших провела аналіз даних
інвентаризації інноваційних закладів за спеціальними паспортами.

В цілому мережа інноваційних закладів на Донбасі на початок 2003 р.
складала 92 установи, з яких 51 – це багато профільні та спеціалізовані
заклади, що звітують за формою 1 ЦД (25 центрів культури і дозвілля, 7
будинків народних традицій, 3 центри національних культур, по 2 будинки
народної творчості, центри естетичного виховання та культурно-оздоровчі
центри, по 1 – будинків: фольклору, природи і дозвілля, центрів:
духовного розвитку, сімейного дозвілля, а також районний клуб-музей,
культурно-дозвільний комплекс, народний дім, кіно дозвільний центр та
районний кіно дозвільний клуб); 41 – моно профільні заклади, котрі не
входять до звіту.

Через обмеженість фінансування, як правило, не формуються фонди
преміювання та соціального розвитку, залишки коштів спрямовуються тільки
на обов’язкову оплату комунальних послуг. Тому, на думку працівників
культури, на засадах госпрозрахунку вести роботу дуже проблематично.
Водночас необхідно підкреслити, що кошти, виділені у 2002 році,
освоюються меншою кількістю працівників (493 особи), ніж майже така сума
(1 819,1 тис. гри.) більшою кількістю працівників (513) у 2001 р. Це
свідчить про значне підвищення ефективності діяльності інноваційних
закладів.

У 2002 р. інноваційні установи активізували свою діяльність щодо
виконання робіт за договорами з організаціями і підприємствами. Якщо
2001 р. надходження від цих видів робіт склали 52,3 тис. гри. (2,8% від
загального фінансування), то у 2002 р. – вже 382,5тис.грн. (15,1%).

З метою вдосконалення впливу на функціонування мережі закладів культури
на Донеччині у 2002 р. було створено проект експерименту “Моделювання
відкритої регіональної культурної політики та цивілізованого
дозвіллєвого простору на базі Тельманівського району”. Для реалізації
цього проекту ДОУМЦК було розроблено:

методику проведення суцільної інвентаризації закладів культури
регіону для здійснення реструктуризації мережі;

методичні вказівки “Використання конкурсної моделі бюджетного
фінансування культурно – дозвіллєвої сфери”;

проект перетворення Тельманівського районного будинку культури на
районний Центр розвитку культурних ініціатив.

У Закарпатській області з метою забезпечення мережі клубних закладів
області їх переводять на орендні умови праці. У 1998 році здійснено
обласну організаційно-методичну експедицію “Маршрутами клубної оренди”.
Під час цього заходу на місцях було виявлено чимало формальностей і
прорахунків. Разом з тим, значна частина клубів-орендаторів напрацювала
цікавий досвід діяльності в нових умовах.

Практика роботи ЗККТ України показує, що у скрутних умовах сьогодення є
нагальна потреба в переорієнтації на застосування різноманітних форм
творчо-комерційної діяльності, розвиток платних послуг. Провідними
формами організації дозвілля на платній основі стали різноманітні
молодіжні конкурсно-розважальні програми, дискотеки, надання в оренду
залів, приміщень. Збільшенню позабюджетних надходжень сприяла і
постанова Кабінету Міністрів “Про затвердження переліку платних послуг,
які можуть надаватися закладами культури і мистецтва, заснованими на
державній та комунальній власності” від 5 червня 1997 р.

Така політика у сфері культури означає перехід на режим жорсткої
економії ресурсів, раціоналізацію використання матеріально-технічної
бази, боротьбу за умови, що сприяють спонсорству і меценатству, пошук
нетрадиційних ресурсів, контроль за доцільністю витрачання коштів.
Ключовим у цій ситуації стає принцип фінансування під проекти і програми
з точними економічними розрахунками. Раціоналізація витрачання коштів,
що виділяються на галузь, забезпечується розробкою конкретної системи
пріоритетів в культурно-дозвільній діяльності. Формування
багатоканальної системи фінансування сфери культури є одним із головних
напрямів регіональної культурної політики в умовах кризи.

Управлінська модель захисту. В управлінському плані такі зміни можливі
за умови дотримання принципу “спів-управління” (“mede – be wind”),
відповідно до якого керівні функції розподіляються між усіма відносно
автономними і динамічно взаємодіючими суб’єктами управління. Цілісність
управління в даному випадку досягається не через ієрархію і
централізацію, а як результат процесів формування консенсусу,
переговорів та подолання конфліктів шляхом взаємних поступок. Конкретним
механізмом реалізації принципу “спів-управління” можуть стати стосунки
на договірній основі між суб’єктами управління різних рівнів. Договірна
система дозволяє індивідуалізувати роботу центру з областями.

Управлінською практикою у сфері культури накопичено певний досвід
діяльності за даною схемою: традиційно сформовані колегії, ради,
комісії. Але слід мати на увазі, що суть партисипативного органу
управління полягає у тому, що він об’єднує в першу чергу тих, хто
глибоко зацікавлений у реалізації даного конкретного проекту. Як показав
досвід, спроби формування партисипативних органів управління
бюрократичним шляхом (за ініціативою зверху) були неефективними.
Соціальна ефективність управлінських рішень таких органів може бути
забезпечена лише за умови участі в їхній діяльності трьох сторін:
суб’єкта управління, експертів-спеціалістів і тих представників
громадськості, які будуть брати участь у виконанні цих рішень. Сумісна
розробка рішень дозволяє підтримувати ще одну важливу компоненту
конструктивності управлінської діяльності у сфері культури: поєднання
довготривалих і короткостроковій стратегій при підході до проблеми. В
цьому випадку довготривалі стратегії с вихідними пунктами в оцінці
ситуації суб’єктом управління; короткострокові – в оцінці виконавцями з
точки зору можливості використання результатів своєї діяльності в ході
реалізації довгострокових стратегій. Прийнятні для всіх сторін
взаємозв’язки перших і других забезпечуються діяльністю експертів.

Отже, у ситуації фінансової кризи пом’якшення негативних тенденцій
можливе за рахунок відмови від макропідходів в управлінській сфері та
переорієнтації на мікропідходи, які враховують регіональну і
територіальну специфіку України. Це дозволяє: формувати конкретні
стратегії центру відносно регіонів.

Кадрова модель захисту. Перебудова діяльності працівників сфери
культури тільки розпочалась. Необхідні подальші серйозні кроки з
модернізації кадрового потенціалу соціально-культурної сфери, як би це
було складно в умовах кризи. Тільки доклавши зусиль і коштів у
підготовку фахівців, можна розраховувати на те, що вони зможуть виробити
для культури шар захисту, який дозволить їй вижити в умовах кризи. На
перший план у даній ситуації виходить усвідомлення управлінськими
кадрами сфери культури того, що:

у часи кризи, як ніколи, при прийнятті ключових рішень необхідне
комплексне врахування багатьох позицій, часто суперечливих;

в умовах фінансової нестабільності потрібно забезпечувати високий
ступінь участі людей в управлінні (партисипативний підхід), замість
механістичних і жорстких організаційних структур (чим складніша
фінансова ситуація, тим прозорішим повинен бути механізм розподілу
ресурсів, тим більше учасників процесу мусять поділяти
відповідальність);

активний творчий пошук в умовах нестабільності має заміняти формальне
виконання обов’язків згідно з типовими зразками.

У кризовий період, повинна відбуватися подальша спеціалізація
управлінської діяльності. що дозволить в умовах фінансової
нестабільності розмежувати “зони відповідальності” управлінців культури.
Це, у свою чергу, зробить їхні зусилля з виводу сфери культури із кризи
більш компетентними і цілеспрямованими.

У зв’язку з плинністю та скороченням кадрів в установах культури,
переважно з причин зменшення заробітної плати або відсутності коштів на
утримання цих закладів, нагальною потребою є підвищення кваліфікації та
перепідготовка фахівців. Певна робота у цьому напрямі проводиться вже
зараз. Так, директорам РБК Вінниччини було видано пакет нормативних
документів з питань роздержавлення об’єктів культурно-дозвільної сфери
та орендних відносин, вперше на навчанні відбулася дискусія щодо поняття
„неприбуткова організація”

Донецькій області у практику було впроваджено групи очно-заочного
навчання за конкретними проблемами; деякий час діяли на місцях
консультативні пункти, проводилися семінари. Розроблено практичний
інструментарій для здійснення маркетингового дослідження. Також в
регіоні створено картотеку кадрів працівників з метою прогнозування та
оптимізації кількості фахівців культурно-освітніх закладів, залучення їх
до навчання. У 2002 році було підготовлено і проведено заняття у 10
групах підвищення кваліфікації для 200 працівників культури.

Одним із головних завдань підвищення кваліфікації є вивчення і
розповсюдження передового досвіду роботи закладів культури (саме тому
виїзні заняття є найбільш ефективним видом навчання). Особлива увага в
Донецькій області надається підвищенню кваліфікації керівників закладів
культури. Так, протягом 2002 р. у ДОУМЦК пройшли навчання 112 керівників
різного рівня. Лектура складалася з представників обласної податкової
інспекції та управління культури облдержадміністрації, обласного
контрольно-ревізійного управління тощо. У 2002 р. було підготовлено
проект Положення про індивідуальне стажування як одну з форм підвищення
кваліфікації. На думку фахівців, впровадження у практику такої форми
роботи дасть змогу розширити межі спеціалізацій, за якими підвищується
кваліфікація у групах.

У Запорізькій області заняття проводилися на районних оглядах і
конкурсах, театралізованих святах. Пройшов і ряд семінарів, на яких
розглядалися такі питання: сучасний стан і перспективи розвитку
соціально-культурної сфери в Україні; шляхи реструктуризації ЗККТ; види
і моделі культурно-просвітницьких установ за формами власності; сучасний
інтер’єр та оформлення клубної установи тощо. Головний висновок, який
зробили фахівці ОЦНТ, що подібні заходи вкрай необхідні не лише з
фахової точки зору, але й для моральної підтримки працівників клубів і
будинків культури.

У Кіровоградській області на обласному семінарі директорів районних і
міських будинків культури серед інших розглядалися проблеми організації
соціально-культурної діяльності в зарубіжних країнах, основи маркетингу,
структура організованого дозвілля молоді. У регіоні впроваджено виїзні
школи сільського клубного працівника, на яких активно обговорюються
питання пошуку нетрадиційних форм підготовки кадрів у сучасних умовах.
Обласна школа підвищення кваліфікації працівників культури на базі
Олександрівського вищого училища культури сприяє професійному
взаємозбагаченню як клубних працівників-практиків, так і студентів та
викладачів училища.

3а умов недостатнього фінансування працівники Миколаївського ОНМЦ
дедалі частіше почали проводити семінари та лабораторії не на обласному,
а на районному рівні, здебільшого за кошти учасників. Практикуються
виїзди кращих керівників народних колективів за межі області, наприклад,
на фестиваль-лабораторію “Тернопільські театральні вечори”.

На Одещині підвищення кваліфікації розглядається не лише як можливість
для фахового удосконалення всіх категорій культпрацівників, але й як
засіб формування сучасного мислення, орієнтації в ринкових реаліях.
Щороку в області проходять 120 навчальних занять. Позитивні відгуки на
місцях отримала Одеська обласна школа передового досвіду, що існує вже
протягом 4 років і, зокрема, проводить виїзні засідання кожного року за
підсумками роботи кращим клубним установам присвоюється звання “Клуб
відмінної роботи”. Творчі лабораторії і постійно діючі консультаційні
пункти добре зарекомендували себе в Білгород-Дністровському,
Котовському, Іванівському, Кілійському і Белградському районах.

Інформаційна модель захисту. Фінансовий дефіцит змушує регіональних
політиків сфери культури діяти в умовах “потрійною пресингу” – з боку
владних структур, працівників галузі і населення. Особливого значення у
зв’язку з цим набуває формування при обласних галузевих органах
управління спеціальних служб інформації та “паблік рілейшнз”, діяльність
яких має бути побудована на принципах громадського консенсусу,
альтернативи (у постановці цілей, виборі партнерів, застосуванні
технологій співробітництва тощо) і технологічності.

На перший план в умовах кризи також виходять завдання здійснення
соціокультурного моніторингу та збирання інформації, що має значення для
розробки адекватних політико-управлінських рішень. Ця інформація важлива
і для потенційних спонсорів, які цікавляться можливостями, що їх
відкриває співробітництво з тими чи іншими закладами культури,
колективами, виконавцями.

На Україні в цьому плані позитивний досвід діяльності накопичено
ДОУМЦК, що у своїй діяльності спирається на регіональні методичні
служби, створені в ряді міст і районах Донецької області. Центр сприяє
поширенню зв’язків методичних служб з громадськими організаціями, котрі
займаються проблемами культурно-дозвільної сфери. Щорічно в області
проводиться рейд-пошук інноваційних форм і напрямів роботи. Протягом
2002 р. ДОУМЦК було зібрано близько 250 карток оперативної інформації
щодо передового досвіду. На основі матеріалів рейду сформовано
інформаційний проспект “Інформ – 2002”, до якого увійшли методичні описи
130 заходів, проведених клубними закладами протягом 2001-2002 років.

Особлива увага приділяється збиранню методичних, сценарних,
інформаційних матеріалів. З цією метою створено фонди: відеозаписів
масових заходів, концертів, виступів кращих колективів Донецької
області; аудіо записів фонограм для проведення заходів; законодавчих і
нормативних документів, що стосуються закладів культури; сценарних
матеріалів; інформаційно-методичних матеріалів.

Отже, кризові явища становлять для сфери культури як потенційну
небезпеку, так і зумовлюють нові можливості. Завдання полягає у тому,
щоб побачити наявні шанси і скористатися ними.

2.2. Розвиток підприємницької діяльності у сфері культури.

Державна культурна політика України представляє собою складний
комплекс, розвиток якого пов’язаний із системою державної підтримки у
сфері фінансування, організації і управління діяльності закладів
культури і мистецтв, удосконалення нормативно – правової бази.
Впроваджуються нові умови функціонування закладів культури та мистецтв,
більш активно втілюються різні умови і форми господарювання та
підприємницької діяльності.

За цих умов істотним фактором у розвитку галузі культури і мистецтв має
стати її комерціалізація і перетворення продукту культури в економічний
продукт, до якого пред’являються певні вимоги, як і до будь – якого
іншого продукту. Але при цьому виникає ряд суперечностей. Вони пов’язані
з тим, що комерціалізація культури може привести до неузгодженості
художньо – естетичних інтересів творців продукту культури з економічними
інтересами закладів культури і суспільства, оскільки затримається
формування здорових культурних потреб і відповідної культурної
діяльності.

Подолання такого роду суперечностей при комерціалізації культури,
потребує подальшого удосконалення системи перспективного прогнозування
розвитку культури і мистецтва в Україні, при одночасному наданні творчим
колективам більшої самостійності у виборі спрямованості свого розвитку,
формування репертуарної політики, організації як основної, так і
комерційної діяльності.

Культурна політика України в умовах ринкових відносин викликає
необхідність оптимізації структури джерел фінансування закладів культури
і мистецтв, раціонального їх поєднання та використання. Фонди
суспільного і особливого споживання в сфері культури формуються за
рахунок бюджетних коштів і залучення коштів із різних позабюджетних
джерел. Державне фінансування культури і мистецтв поки ще залишається
основним джерелом їх утримання, хоча і є недостатнім. [6; с.212]

Між тим витрати на утримання закладів культури дозвіллєвої діяльності в
умовах ринку постійно збільшуються. В той же час бюджетні кошти
регулюються лише при підвищенні цін на сировину, матеріали, паливо,
електроенергію та за умови змін у тарифних ставках, розцінках і
посадових окладах. В цих умовах з’явились диспропорції між обсягом і
якістю культурно – дозвіллєвого продукту та послугами, які здійснюються
закладами культури і мистецтв. А так як бюджетні кошти щорічно
скорочуються, то при цьому обмежується ступінь гарантованого задоволення
потреб населення в культурно – дозвіллєвих заходах і послугах.

В умовах дефіцитного державного бюджету України фінансування галузей
культури і мистецтва є дуже обмеженим. Щорічно з бюджету на утримання
закладів культури і мистецтв виділяється лише 30-35 відсотків від
загальної суми потрібних коштів. Вони покривають лише витрати на
заробітну плату і деякі господарчі видатки.

До сьогоднішнього часу практично не реалізується програмно – цільовий
принцип фінансування, як це сталося з цільовою комплексною програмою
„Культура. Просвітництво. Дозвілля.”, недостатньо фінансуються конкретні
соціально – творчі замовлення на здійснення різних масових заходів. В
той же час соціально – творче замовлення є одним з економічних методів
управління галуззю культури і мистецтв. [8; с.27]

Спостерігається значна розбіжність у виділенні коштів з місцевих
бюджетів на утримання закладів культури окремим областям. Так в останні
роки в Донецькій, Івано – Франківській, Луганській областях, в
розрахунку на один заклад культури було виділено коштів вдвічі більше в
порівнянні з Тернопільською, Полтавською, Львівською областями. це
свідчить про відсутність належної уваги до розвитку культури в цих
областях з боку місцевих органів.

В цих умовах виникає необхідність більш широкого залучення до
фінансування культури позабюджетних фондів за рахунок розвитку
підприємницької діяльності закладів культури та зв’язків із спонсорами і
меценатами комерційного та приватного секторів.

В Україні з’явилися і почали поширюватися перші паростки комерційної
діяльності закладів культури. Так, окремі заклади культури і мистецтв
вже почали розвивати договірно – заказні відносини між різними
суб’єктами соціально – культурної діяльності. В результаті з’являються
додаткові джерела фінансування закладів культури, за рахунок
використання системи договорів з конкретними замовниками підприємниками,
організаціями, школами, спортивно – оздоровчими комплексами, інше. Так,
наприклад будинок культури відповідно договору із конкретним
підприємством зобов’язується забезпечити змістовну культурну програму
для його працівників, надання її на протязі строку, який визначений в
договорі за відповідну компенсацію коштами підприємства.

Договірна система вже розповсюджується і в діяльності бібліотек.
Державні бібліотеки укладають договори з підприємствами, організаціями,
науковими установами на пріоритетне інформаційно – довідкове
обслуговування працівників, надання їм нової вітчизняної та зарубіжної
науково – довідкової і технічної літератури, організації
міжбібліотечного абонемента, підготовку регулярних рефератних оглядів,
складання спеціалізованих картотек за цільовими замовленнями і т.д.

За договірною системою кошти, які надходять до закладу культури від
підприємства замовника, формуються в результаті обміну ресурсами між
замовниками і виконавцями за надання духовного продукту і вигляді
концертів, виставок або вечорів відпочинку. В перспективі ця форма
договірних взаємовідносин між підприємствами і закладами культури має
поширюватись.

Іншим позабюджетним джерелом фінансування закладів культури є надання
споживачам платних послуг, які в умовах ринку залучаються до товарно –
грошового обігу, набувають товарну форму. Послуги мають ціну, яка
базується на основі витрат за їх надання, тобто мається на увазі
собівартість та певний прибуток. Але відповідного закону України „Про
оподаткування прибутку підприємств” прибутки, які одержують заклади
культури від надання платних послуг та інших видів комерційної
діяльності, обкладаються податками на загальних умовах. На мій погляд,
діючий порядок оподаткування закладів культури в умовах обмеженого їх
фінансування є дуже напруженим і носить конфіскаційний характер. Тому
можна вважати за доцільне звільнити заклади культури, які фінансуються з
державного бюджету, від сплати податку, які вони одержують від платних
послуг, що надаються населенню, підприємствам, організаціям. установам.

Послуги культури дають можливість більш гнучко враховувати такі
тенденції культурного розвитку, як індивідуалізація та диференціація
культурних потреб населеня.

З розвитком нових культурних технологій та культурного сервісу перелік
платних послуг щорічно поширюється. Організація роботи закладів культури
по наданню цих послуг забезпечується на основі принципу самоокупності та
рентабельності, що надає їм можливість більш цілеспрямованого здійснення
своєї діяльності в сучасних умовах. Але при цьому слід враховувати, що в
сучасних економічних умовах спостерігається зниження платежеспроможного
попиту населення, що вимагає диференційованого підходу до формування
доходів закладів культури з урахуванням здійснення знижок цін на білети
при проведенні заходів для окремих верств населення (дітей, інвалідів,
пенсіонерів, малозабезпечених родин, студентів). При визначені цін на
послуги культури слід враховувати повне покриття витрат, які пов’язані з
їх наданням та одержанням прибутку, з визначенням рентабельності у
розмірі до 20%, тобто з урахуванням реальної економічної ситуації в
регіоні, а також періодичності проведення заходів. [7;с.52]

Взагалі в галузі культури і мистецтв треба ширше застосовувати гнучку
систему цін, як на заходи основної діяльності, так і на різноманітні
послуги. На практиці ця система вже застосовується театрами, які
встановлюють підвищені ціни на прем’єрні вистави, а також концертними
організаціями під час гастролей відомих акторів, популярних „зірок”
естради. Але при цьому слід застосовувати оптимальні середні ціни з
урахуванням платежеспроможного попиту населення.

Доцільно поновити практику продажу білетів на культурні заходи із
певною знижкою в школах, вищих навчальних закладах, коледжах, трудових
колективах, що надає гарантію закладам культури забезпечувати високу
заповнюваність глядацьких залів при проведенні вистав і концертів.

Поряд з традиційними платними послугами закладам культури і мистецтв
треба розвивати такі види підприємницької діяльності, як здійснення
аудіо – відео записів з використанням аудіовізуальних матеріалів
споживачів, ксерокопіювання і мікрофільмування, робота з електронними
каталогами, комп’ютерними базами даних і таке інше. До речі останнім
часом ці види послуг швидко прогресують в розвитку.

Розвиток підприємництва в сферах культури сприяє формування суто
комерційного сектору, який в ринкових умовах більш оперативно і гнучко
реагує на кон’юнктуру ринку дозвіллєвого попиту відповідно до зміни
культурних пріоритетів, вміє знаходити привабливі „ніші” у мінливих
соціально – культурних реаліях. Тому в сучасних умовах доцільно
впроваджувати такі напрямки комерційної діяльності як реалізація та
надання в оренду майна і приміщень; торгівля покупними виробами і
устаткуванням, надання посередницьких послуг.

Найбільш прибутковими в сфері дозвіллєвого бізнесу є такі комерційні
організації, як нічні клуби, казино, клуби спортивно – оздоровчого
характеру, лікувально – оздоровчі комплекси, різні учбові центри східних
єдиноборств, боулінгу, шейпінгу.

Пріоритетним напрямком в діяльності комерційних закладів є також
індустрія масового дозвілля та розваг. Насамперед такі, як шоу – бізнес,
рок – ансамблі, комерційні фестивалі, конкурси, масові свята, а також
організація відеосалонів, дискотек, аматорських клубів в поєднанні з
кафе, барами та ресторанами. Широко почали розповсюджуватися
різноманітні конкурси краси, паради мод, круїзи. спортивні видовища в
поєднанні з шоу – заходами.

Особливою стороною комерційного сектору в сфері культури є його
підприємницький характер. широка ініціатива, орієнтація на попит і
кон’юктуру ринку. Але при посиленні комерційних інтересів не завжди
враховується необхідність зростання культурних потреб населення, що
несуть в собі шаблони східної моди „індустрії розваг”, нерідко на шкоду
багатьом національним традиціям.

Насамперед це стосується національного телебачення. Програми телестудій
складаються безсистемно, переважає кіно показ низькопробних
американських бойовиків або мексиканських так званих „мильних опер” чи
копіювання окремих проектів російського телебачення. Дуже перевантажене
телебачення й рекламою, яка спрямована в основному на показ другорядних
іноземних виробів, які не користуються попитом та завдає шкоди
вітчизняним виробникам, реклама виробів яких в меншій мірі присутня,
якість якої не завжди високої якості, а іноді – не витримує ніякої
критики.

Підприємницька і комерційна діяльність закладів культури може
розвиватися також за рахунок надання в оренду основних фондів і майна,
приміщень під офіси, комерційні кіоски, міні маркети, кафе, бари,
ресторани. Великим попитом користуються платні курси, які організовують
заклади культури з таких спеціальностей як: бухгалтери, менеджери,
маркетологи, референти, діловоди, що володіють навичками комп’ютерної
грамотності, спеціалісти лікувально – оздоровчого масажу, ручного і
машинного в’язання, крою і шиття. Успіх комерційної діяльності цих
напрямків в значній мірі залежить від обраної стратегії культурного
маркетингу, проведення попередніх маркетингових досліджень цього ринку.

Взагалі закладам культури і мистецтв необхідно постійно проводити
маркетингові дослідження щодо вивчення кон’юнктури ринку культури. Це
дасть їм можливість створювати культурно – інтелектуальні продукти і
послуги, які користуються попитом у населення, а також формувати нові
потреби, пропонувати нові послуги. Відповідно до цього має поширюватися
реклама, впроваджуватися такі форми доведення культурного продукту і
послуг до споживачів та матеріального стимулювання працівників, які
виконують цю роботу.

Впровадження маркетингу в галузі культури та мистецтва пов’язана з
вивченням і аналізом зовнішнього середовища, його вплив на діяльність
закладів культури, тобто пошуку засобів адаптації до змін в
законодавчо-нормативній базі, економічному стані державі і регіонів,
поведінки споживачів, наявності конкурентів, постачальників і
посередницьких структур. На підставі проведення аналізу ринку і змін в
зовнішньому середовищі, заклади культури визначають головні напрямки
розвитку культурно – дозвіллєвої діяльності, освоєння нових видів послуг
для населення, створення умов для нерегламентованого дозвіллєвого
спілкування, змістовного проведення вільного часу, а також створення
умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня і
естетичного виховання населення.

Всі ці напрямки мають бути відображені в планах закладу культури, чітко
визначити обсяг творчо-виробничої діяльності і фінансових джерел,
матеріально-технічне забезпечення і соціальний розвиток колективу.

Впровадження маркетингу в діяльності закладів культури, викликає
необхідність суттєвих змін в управлінні їх діяльністю на основі
застосування стратегічного управління та планування, головними
напрямками якого є:

– формування нових естетичних смаків населення;

– визначення проблем в кадрах і підготовка творчих колективів;

– розроблення нових видів послуг і технології їх виробництва;

– формування джерел фінансування;

– розвиток нових взаємовідносин з меценатом і спонсорами;

– встановлення міжнародних зв’язків пошуку інвесторів для культурно –
дозвіллєвих програм.

Всі ці напрямки в сукупності складають маркетингову стратегію, на
основі якої визначається тактика і шляхи її трансформації до конкретних
завдань закладу культури з її здійснення, досягнення
соціально-суспільного ефекту та мінімізації економічного ризику.

Великим попитом на інформаційному ринку користується бібліотечний
сервіс. Тому дуже актуальним є при великих бібліотеках спеціальних
інформаційно-комерційних відділів по обслуговуванню комерційних,
приватних підприємств і фірм інформаційними послугами з проблем бізнесу,
підготовки інформації у вигляді дискет, компакт – дисків. ксерокопій та
інше. Ці підприємства і фірми в свою чергу будуть зацікавлені в
обладнанні цих відділів комп’ютерами, ксероксами, оргтехнікою.

У зміцнені фінансово – матеріальної бази галузі культури сьогодні
велику роль відіграють різні види добровільних пожертвувань, внесків,
відрахувань, які надходять від приватних осіб, підприємств і фірм за
цільовим призначенням на культурні потреби. Тобто йдеться про
спонсорство і меценатство, які в Україні практично тільки почали
розвиватися. разом з тим здійснення кожного великого культурного проекту
може статися лише при активній спонсорській підтримці комерційних фірм,
великих промислових та аграрних підприємств, комерційних банків.

За останній час в Україні з’явилися нові форми співробітництва
підприємств і комерційних структур з метою об’єднання матеріальних і
фінансових ресурсів і спрямованості їх на відновлення храмів,
історико-культурних пам’яток, організації та проведення сумісних акцій
для вихованців дитячих будинків та інтернатів, а також для інвалідів і
пенсіонерів. Таке співробітництво заслуговує всілякої підтримки з метою
подальшого розвитку цих відносин в Україні. Насамперед потребує
вдосконалення нормативно-правова база з питань розвитку співробітництва
підприємств усіх форм власності та господарювання із закладами культури
і мистецтв, зміни форм при їх оподаткуванні. З боку закладів культури
таке співробітництво потрібно широко рекламувати та сприяти створенню
особливого „іміджу” цим підприємствам і структурам.

В сучасних умовах має бути суттєво посилена підтримка підприємницької
діяльності в сфері культури з боку держави, шляхом створення умов для
залучення інвестицій та спрямованості їх на розвиток закладів культури і
мистецтв. Потребує постійного вдосконалення і сам механізм фінансової
підтримки підприємництва. Мова йде про цільове оподаткування доходів
закладів культури і мистецтв, надання їм цільових кредитів під
здійснення культурних програм, а також поширення державного
фінансування, включаючи виділення коштів на проведення заходів
соціально-творчих замовлень. Заслуговує на увагу питання щодо
організації спеціалізованих установ з обслуговування підприємницьких
структур, які створюються в галузі культури і мистецтв, а також закладів
культури.

2.3. Господарче становище та інфраструктура культурної сфери.

Матеріально-фінансова структура, в якій опинилася культурна сфера в
Україні, обумовлена як загальною економічною кризою, так і
непристосованістю наявної інфраструктури до роботи в ринкових умовах.

Переважна більшість об’єктів культурної інфраструктури перебувають в
державній або комунальній власності й фінансуються з центрального і
місцевих бюджетів. Незважаючи на певне зростання частки не бюджетних
джерел у загальних обсягах фінансування культури, частка бюджетних
витрат перевершує 80%.

Структура витрат місцевих бюджетів на культурні цілі суттєво різниться
за регіонами. Найбільшу питому вагу у видатках місцевих бюджетів мають
бібліотеки, школи естетичного виховання та заклади клубного типу.
Незначною є частка бюджетних витрат на охорону пам’яток, які в багатьох
регіонах перебувають в повному занепаді. В ряді регіонів практично не
виділялись бюджетні кошти на проведення художніх виставок, придбання
творів образотворчого мистецтва, наукові дослідження, видавничу
діяльність.

По Києву значно більше, ніж по регіонах України, частка витрат на
утримання театрів, музеїв, концертних організацій, що пояснюється
розвинутою мережею цих закладів культури. [15; с.138]

Телебачення.

Телебачення впевнено лідирує серед наймасовіших дозвіллєвих практик
сучасних українців – його провідна роль лише посилилась в кінці 90-х
років завдяки помітному урізноманітненню програм та наяві численних
недержавних телеканалів, а також через те, що деякі інші традиційні
форми дозвілля стали значно менш доступними для багатьох.

З 1991 року розпочався бурхливий розвиток недержавних телеканалів по
всій Україні, а також старанними спробами УТ-1 та УТ-2 конкурувати з
московським телебаченням, яке в цей час стало швидко прогресувати,
позбувшись ідеологічного престижу. Якість та різноманіття програм УТ
також зросли, однак воно й далі значно програвало московському каналу
ГРТ. Серед головних причин цього – нижчий професійний рівень та
політичний і культурний консерватизм державного українського
телебачення. В інформаційних і суспільно-політичних програмах УТ
домінувала офіціозна позиція, натомість в розважальних – орієнтація на
традиційну народну культуру та „традиційну естраду”.

Поруч з російськими, дедалі популярними, особливо у великих містах,
стали недержавні канали. В самому лише Києві виникло понад десяток таких
каналів – ІСТV, „Гравіс”, ТЕТ, СТБ, „Тоніс”, ТРК, „Київ”, „Новий канал”,
О-ТV та низка інших. Однак держава зберігала монополію на технічні
засоби телетрансляції. Супутникове телебачення було доступним практично
лише в готелях великих міст і мало популярним, але його дубльовані
програми в записі, в тому числі інформаційні, широко використовуються
приватними каналами, часто – на сумнівних правових засадах. Загалом у
передачах приватних каналів того часу домінували художні фільми,
переважно західні, та відео музика. Програми власного виробництва
продукувались лише кількома найсоліднішими каналами Києва та інших
великих містах. Позитивним явищем стали власні програми новин на
приватних каналах, забезпечувані здебільшого недержавними інформаційними
агенціями.

На загальному стихійно-піратському тлі недержавного телебачення спільна
американо-українська приватна телекомпанія ІСТV, яка використовувала
лише ліцензійні програми й охопила своїми передачами ключові регіони
України, ставши загально національним каналом. [15; с.142]

1995 рік ознаменувався виходом на ТV – простір двох великих недержавних
каналів – „Студія 1+1”та „Інтер”.

„Студія 1+1”, створена за участю західного медіа капіталу і очолена
відомим режисером-документалістом О.Роднянським, розпочала мовлення у
„прайм – тайм” на першому державному каналі, потіснивши УТ-1 (пізніше
УТ-2). Вона відразу ж заявила про намір слугувати таким собі зразком
цивілізованого каналу західного типу – жодних другосортних фільмів
сумнівної якості й походження, плюс пропаганда кращих зразків світового
та вітчизняного кіно – і все українською мовою. Дійсність, втім,
виявилась не такою райдужною, однак „1+1” дуже швидко завоював глядацьку
популярність, особливо у великих містах.

Натомість російськомовний „Інтер” виник як проект такого собі
„політично коректного” місцевого замінника ГРТ, який би не давав „тікати
з України” коштам, заробленим телерекламою. Тому основу мовлення на
„Інтері” перший час складала ретрансляція популярних московських
розважальних та інформаційних програм, і тільки рекламні паузи були
місцевого походження. Однак поволі „Інтер” став продукувати власні
цікаві програми, й за рік став поруч із „Студією 1+1” найпопулярнішим
каналом України.

В цей же час набуло швидкого поширення кабельне і супутникове
телебачення. Цьому сприяло здешевлення послуг кабельних провайдерів,
поява кількох російських супутникових каналів, а також неможливість
дивитися московські канали ГРТ, НТВ, РТР, ТВ6 „звичайним” способом.

Кінематографія.

На сьогодні в Україні існує п’ять державних студій, підпорядкованих
Міністерству культури (Національна кіностудія ім. О.Довженка, Одеська,
„Укркінохроніка”, Національна кінематика, „Укранімафільм”), а також
кілька дрібних приватних студій, які здебільшого не мають власної
виробничої бази. На початок 90-х років їх число було значно більшим, але
протягом кількох років більшість із них припинила своє існування через
брак замовлень.

Протягом останніх років склалася практика, коли затверджені державним
бюджетом кошти на кіновиробництво виділяються лише частково. З 1995по
2002 роки відсоток реально виділених коштів упав від 68,2% до 17%.

Кількість випущених фільмів порівняно з 1990 роком скоротилися в 10
разів, а кіномережа – більше як на половину. Із приблизно580 міських
кінотеатрів постійно здійснюють кіно показ лише 300, а на 28 тисяч сіл
України діє лише приблизно 5 тисяч кіноустановок.

Через відсутність законодавчого механізму приватизації об’єктів
культурної сфери набирає темпів стихійний розпродаж державних
кінотеатрів у приватну власність із подальшим перепрофілюванням: за
останні роки в Луганській області продано 22 кінотеатри з 38,
Миколаївській – 11 з 29, в Херсонській – 12 з 38, в Сумській – 21 з 32.

В кінці 90-х років українське кіно опинилось в глибокій кризі. У
складних умовах ринкової трансформації та конкуренції з боку іноземного
кіно і відео потрібно було розв’язати цілу низку завдань – сформувати
сучасні механізми фінансування національного кіновиробництва, створити
стимулюючу, протекціоністичну щодо нього законодавчу базу, фактично
наново створити структуру кінореклами і промоції вітчизняної кіно – та
відеопродукції, українську кіно архівну справу, побудувати стабільні й
двосторонні канали мистецьких та комерційних зв’язків української
кінематографії із світовим кіно процесом.

Перші кроки на шляху кіно реформ були зроблені в 1997-1998 рр. з
прийняттям Закону України „Про кінематографію”. Почала запроваджуватися
продюсерська система кіно виробництва, передбачена згаданим Законом,
урядовою Постановою від 9.06.97 р. „Про структурну перебудову в галузі
кінематографії” та „Положенням про державну підтримку національних
фільмів в продюсерській системі”.

Однак поза виробничими, слід було вирішувати творчі проблеми. Головною
з них стало бачення мистецького обличчя національного кіно.

Було взято кілька фільмів – високого мистецького рівня („Вишневі ночі”,
„Атентат” ін.), але перелому в ставленні глядача та потенціального
інвестора до вітчизняного кіно не сталося. Також створені фільми у
співпраці з російськими кінематографістами – наприклад „Приятель
небіжчика”, „Три історії”, „Принцеса на бобах”, „Три місяці і два
сонця”. Вони були з успіхом показані на кількох фестивалях, заслужили
прихильну пресу, але поза тим нічого не змінили. [15; с.150]

Більший суспільний розголос мали кілька багатосерійних телестрічок,
знятих на „Укртелефільмі” О.Біймою („Пастка”, „Острів кохання” і „Злочин
з кількома невідомими”) та Б.Небієрідзе („Роксолана” з О. Сумською в
головній ролі).

„Шлях порятунку” був підказаний нашим кінематографістам великим
комерційним успіхом польської костюмованої епопеї „Вогнем і мечем” за
романом Г. Сенкевича, де в головних ролях знялися навіть кілька
українських акторів. Почалися розмови про потребу українських історичних
„блок бастерів” – саме вони, мовляв, врятують українське кіно, принісши
йому гроші й світову славу. Тож в планах державних студій та в бюджетних
проектах Міністерства культури з’явилися багатосерійні фільми про Мазепу
та про Хмельницького. Майбутнє покаже чи спрацює ця нова панацея.

Радіо та музична індустрія.

Ситуація з радіомовленням багато в чому нагадує телевізійну. на цьому
терені виступають аналогічні дійові особи – українську державне радіо,
місцеве державне радіомовлення в регіонах, а також кілька – десятків
недержавних радіостанцій, що використовують, діапазон FM і транслють в
основному музику, новини і рекламу.

За впливом на загальнонаціональну аудиторію домінує програма
українського державного радіо та „Промінь”, головним чином завдяки
радіоточкам в кожній кухні. Однак в містах, де працюють приватні музичні
FM – канали, аудиторія, особливо молодь, віддає перевагу їм.
Найпопулярнішими серед населення України є такі FM – станції як: „Europe
Plus”. „Gala”, „Niko”. „Русское радио”, „Наше радио” , „KISS fm” та
багато інших. Основним джерелом доходів таких FM станцій є реклама.

Однак по мірі зростання кількості станцій треба було боротися за
слухача і рекламодавця – тобто диверсифікуватися й підвищувати якість
мовлення. Деякі станції визначилися із власним „форматом” – наприклад
радіо „Континент” зосередився на джазі, блюзі, музиці госпел,
латиноамериканській, і часом – класичній; „Наше радіо” – на так званій
„вітчизняній” поп – музиці, „Радіо-Люкс” навпаки, російськомовних пісень
не використовує принципово, хоча й українські в нього посідають не
більше 15%, решта – західні треки. Останнім часом стала помітна
тенденція до зростання частки російськомовної музики в FM – ефірі та на
аудіо – ринку – можливо через те, що російський музичний бізнес значно
активніше просувається на наш ринок, сам пропонує всі останні новинки, й
коштують вони значно дешевше. а західні музичні корпорації ставляться до
України дуже обережно. якщо не вороже – адже вона вважається одним із
центрів світового аудіовізуального піратства, про що детальніше – далі.

Народження і швидке зростання популярності FM – каналів спричинило
значні зміни на українському аудіоринку, де ще десятиліття тому
домінували вінілові платівки і записані аудіо касети. „Музичне радіо”
запропоновувало продукцію значно вищої технічної і мистецької якості, до
того ж безкоштовно, і торговці касетами мусили на це реагувати. Невдовзі
з’явилися якісні аудіо касети і компакт диски західного виробництва,
однак перших швидко витіснили вітчизняні копії, які дещо поступалися в
якості, зате мали в кілька разів нижчу ціну, адже наші виробники не
сплачували „роялті” власникам авторських прав. [15; с.154]

Естрадна діяльність.

Концертна інфраструктура й далі на початку 90-х років перебувала цілком
у державно-комунальній власності, про фінансову підтримку молодих
„самозванців”, „непрофесіоналів” годі було й говорити. Тому молодіжна
естрада з величезними труднощами пробивалася на сценічні майданчики
(головним чином завдяки музичним фестивалям – таким, як „Червона рута”,
„Тарас Бульба”, „Оберіг” та ін.), на радіо й телебачення (завдяки
окремим ентузіастам виникло кілька регулярних програм, присвячених саме
українській молодіжній музиці, як-от „Хіт – парад 12-2”, інші).

Швидка комерціалізація концертної діяльності призвели до того, що
протягом кількох років майже ніхто з українських виконавців не спромігся
на сольний концерт в залах столиці. А на найпрестижнішій сцені держави,
в палаці „Україна”, регулярно відбувалися концерти „зірок” з Москви.

Широковідоме явище „тіньової економіки”, яка охоплює до половини ВВП як
в Україні, так і в Росії спричинило значне поширення зловживань в
гастрольній справі. [15; с.160]

Про рівень зловживань та приховування доходів у гастрольній діяльності
свідчить доповідна записка тоді, ще голови Державної податкової
адміністрації М.Азарова Президентові України „Про кримінальні процеси у
сфері видовищно-концертної діяльності” (від 18.02.98).

Реальне становлення українського шоу-бізнесу припало на 1994-1997 роки.
Пройшов достатній час, аби мільйони українських громадян позбулися,
принаймні частково, переконання в другорядності української популярної
культури.

Однак доходи від продажу квитків, як виглядає, поки що не стали
головним фактором привабливості гастрольно-концертного бізнесу в
Україні. Дуже часто гастрольна справа є лише одним із складників ширшої
підприємницької діяльності. Для керівництва фестивалю „Червона Рута”
гастрольні тури його переможців – спосіб популяризації самого фестивалю
й україномовної музики загалом.

Сучасна культурно-мистецька ситуація в Україні характеризується
паралельним в певному сенсі, співіснуванням шоу-бізнесу „нової хвилі” та
„традиційної української естради”. Побутування „традиційної естради”
значною мірою пов’язане з діяльністю директора Всеукраїнського
державного центру фестивалів та концертних програм, багатолітнього
постановника численних урядових концертів і фестивалів Б.Шарварка. Він
був режисером концертів і фестивалів „Пісенного вернісажу”, „днів
України” на фестивалі „Слов’янський базар”, Днів української культури в
Росії, Казахстані, Білорусі, Узбекистані, Грузії, які відбувалися
останніми роками. Варто зауважити принагідно, що останніми роками на
заходи такого типу витрачалось до чверті бюджету Міністерства культури.
Однак поруч із порівняно швидким розвитком недержавних і напів –
державних гастрольно-концертних структур, усі ці роки спостерігається
занепад, мало не колапс гастрольної діяльності в інших жанрах –
передусім в академічному мистецтві.

Видавнича справа, книжковий ринок, бібліотеки.

Криза книговидавничої справи в Україні розвивалася поволі і спершу її
начебто нічого не віщувало – в час „перебудови” відбувся справжній вибух
видавничої активності, особливо в періодиці. Та все ж криза була
неминучою. Україна відкрилася до світових процесів. З іншого боку, в
90-х з’явилися десятки, навіть сотні невеликих недержавних видавництв.
Їх загальне число зросло від 27 у 1990 році до приблизно 1000 у 2002
році. З’явилось багато приватних книготорговельних фірм, певна кількість
приватних поліграфічних підприємств, переважно малих, але із сучасним
обладнанням. Всі вони діють і ринкових умовах, без жодної фінансової
підтримки від держави й орієнтується, ясна річ, передусім на ринковий
попит.

Однак загальні тенденції у книговидавництві ставали дедалі похмурішими.
Як констатувала „Державна програма розвитку національного книговидання і
преси на період до 2000 року” (1995): „Незважаючи на різке збільшення
кількості видавництв, продовжується спад обсягів виробництва друкованої
продукції, все більше деформується якісна структура книговидання.
Зокрема, скоротився випуск … дитячої, наукової, енциклопедичної,
навчальної, виробничої літератури. Різко зменшився випуск творів
сучасних українських авторів, української класики… критична ситуація
склалася з випуском підручників…”

Чи не головною причиною кризи вважають ліквідацію у 1992 році
державного об’єднання „Укркнига”. Замість нього прийшли приватні
книготоргівці, які, природно, мало керуються культурно-просвітницькими
критеріями. Здебільшого в їхньому асортименті переважає імпортна з Росії
та місцева російськомовна комерційна, розважальна продукція, а також
популярні різновиди фахової літератури – словники, підручники з бізнесу,
медицини, куховарські книги тощо. таким чином, україномовна продукція на
книжковому ринку України складає кілька відсотків. [15; с.173]

Причини глибокої кризи українського книговидання не обмежується
ліквідацією „Укркниги” та небажанням держави звільнити видавців від усіх
можливих податків. Є ще ціла низка інших, часом значно глибших причин.
Можна розглянути їх детальніше.

На перше місце слід, мабуть, поставити цілковиту непідготовленість
книговидавничої галузі і системи книготоргівлі України до нових умов
існування і їхня технологічна й управлінська відсталість та
неповороткість; брак будь-якого досвіду роботи в умовах ринкової
конкуренції, а ще відсутність бажання такий досвід набувати. Друга
причина – економічна криза, супроводжувана величезною інфляцією і
падінням реальних доходів населення, зокрема тієї суспільної групи, яка
була традиційним споживачем української книжки.

Іншою причиною кризи, похідною від важкого фінансового становища
держави, є неухильне і значне скорочення фінансування мережі державних
бібліотек, через що майже припинилося поповнення їхніх фондів. Новиле
чинником, характерним для 90-х років, стало значне посилення конкуренції
книжці з боку інших форм дозвілля – розважальною телебачення, відео, CD
– ROMів, а останнім часом „Інтернету”. Усе це вимагає не менших, а часом
і більших витрат, тож на купівлю книжок залишається дедалі менше коштів
в сімейних бюджетах.

Нарешті, дуже вагомою причиною кризи українського книговидання є
потужна конкуренція російської книжкової індустрії, на додаток посилення
„тіньовим” характером переважної частини російського імпорту. Головною
цю причину не слід вважати хоча б тому, що російський конкурент здавна
існував на нашому ринку, і в сьогоденні в цьому плані не сталося жодної
принципової зміни.

Відчутне зниження цін на українські книжки, якщо таке матиме місце,
мабуть, все-таки не приверне до них прихильників російськомовного
легкого чтива, зате якоюсь мірою поверне нашій книжці її традиційного,
але напів – втраченого читача – збіднілого українського інтелігента, для
якого віддати за книжку 15-20 гривень – річ майже немислима, але 7-8
гривень – ще можна подумати. Кількість таких регулярних покупців в кращі
роки не перевищували 100-120 тисяч. Значного кількісного зрушення в
українському книговиданні навряд чи вдасться досягти, якщо
зберігатиметься нинішній стан фінансування бібліотек, що практично не
дозволяє їм поповнювати книжкові фонди. Нагадаємо, що державних
бібліотек різних видів в Україні понад 20 тисяч, тож їхні замовлення
могли б забезпечити пристойний стартовий наклад практично будь-якої
української книжки. [15; с.175]

Нині відсутність коштів призвела до того, що навіть провідні та обласні
бібліотеки не мають передплатних видань. Виникла загроза закриття
(передусім сільських) бібліотек, втрати частини їх книжкових фондів.
Якщо 1990 роки нові надходження тільки по державних бібліотеках складали
23 млн. примірників, то вже 1995 року вони зменшились до 7 млн., а
минулого року – до 6 млн. В середньому до публічних бібліотек надходить
приблизно 6-8 відсотків нових книжок, які видаються в Україні. Внаслідок
цього бібліотеки стають дедалі спроможними здійснювати свої
просвітницькі функції, не згадуючи вже про функції наукові.

Преса.

На теперішній час загальна картина ринку періодики в Україні радикально
змінилась в порівнянні з радянськими часами. По-перше, скоротилися
тиражі; на один-два порядки скоротилась передплата. По-друге, місцеві
російськомовні видання бульварного і напів – бульварного характеру
відступили на другі й треті ролі не лише україномовну пресу, але й
давніх лідерів попиту – московські газети і журнали.

Тиражі колишніх лідерів впали: „А и Ф” – до 85 тисяч, „Труда” – до 46
тисяч, „Известий” – до 43 тис., „Вечірнього Києва” – до 20 тисяч,
натомість новими лідерами стали „сільські вісті” – біля 700 тис.,
парламентські газети „Урядовий кур’єр” – до 500 тис. і „Голос України”
– до 470 тис., „Києвские ведомости” понад 200 тисяч. Від 1991 до2002
року частка українських газет за тиражами зменшилася від 68 до 45%.
Головними причинами цього є витиснення місцевою російськомовною пресою
„чужої” – власне російської, а також надто нечисленні спроби
започаткувати суто-комерційні („бульварні”) україномовні проекти – через
російськомовні орієнтації масового читача. [15; с.178]

Домінування масово-розважальної преси, ясна річ, не всім подобається –
й невдовзі було зроблено кілька спроб відродити „серйозні” газети – як
російськомовні („Зеркало недели” з 1994), так і україномовні („День” з
1996). Вони невдовзі закріпилися на газетному ринку, але їхні тиражі
навіть у кращі рази не перевищували 50 тисяч.

Подібні процеси відбувалися й у журнальній справі: занепали, а то й
геть припинили існування більшість „товстих” та „тонких” українських
журналів радянського часу.

За останні роки мали місце численні невдалі журнальні проекти – від
політично-заангажованої „Розбудови держави” до прикольно-розважального
„Параду”. Головною причиною невдач стала надто низька купівельна
спроможність більшості читачів та обмежений ринок реклами, особливо
після фінансової кризи 1998 року.

Натомість зразками успіху стали кілька „жіночих” журналів. особливо
російськомовна „Наталі”, яку читають якнайширші кола українських жінок –
від „офісних” дівчат до літніх домогосподарок.

Таким чином, за минуле десятиліття обличчя преси в Україні дуже
змінилося – вона стала різноманітною, „популярнішою”, й відносно
російськомовнішою. [15; с.180]

Однак наша преса не стала незалежнішою – на місце диктату тоталітарної
держави прийшов жорсткий фінансовий тиск на небагатому ринку; прийшла
залежність від тих, хто фінансує газету чи журнал.

Висновки.

Демократизація української держави сприяє радикальним трансформаціям
багатьох сфер культурного життя суспільств. Їхній характер. ступінь
інтенсивності та сила впливу залежать від стану політичної ситуації,
економічних зрушень, змін у соціальній структурі суспільства. одним із
характерних проявів нових тенденцій стала модернізація культурно –
дозвіллєвої діяльності населення України.

Нове соціально-культурне середовище передбачає визначення особливостей
та змін, що відбуваються в площині культурно – дозвіллєвої діяльності.
Адже побудова нового суспільства складний і неоднозначний процес,
перебіг якого пов’язаний, насамперед, зі змінами ціннісно –
орієнтаційної структури різних груп, маргіналізацією суспільної
поведінки, проявами соціальної аномії, яка яскраво визначає себе в
культурно – дозвіллєвій сфері як найменш регламентованій та нормативно
визначеній ланці суспільного життя.

В останні роки (2002-2003 рр.) спостерігається стабілізація культурно –
дозвіллєвої сфери. Кризові явища, пов’язані з скороченням мережі
закладів культури, „вимивання” працездатної частини професійних
працівників, занепадом інфраструктури становили для сфери культури як
потенційну небезпеку, так і зумовили нові можливості. Є підстави
вважати, подальші пошуки виходу сфери культурного життя з кризового
стану, її піднесення зі ступеня самовиживання на ступінь плідного
розвитку повинні бути спрямовані на створення динамічного балансу
державних та недержавних організаційних форм культурної діяльності, їхнє
самовизначення в площині регіонального культурного простору як вихідного
базису успіху і перспективи.

Важливим політичним засобом підтримки культури є прийняття на
регіональному рівні закону про політику в сфері культури та інших
документів, Які регламентують діяльність владної і політичної еліти
відносно сфери культури у своїх регіонах. Незважаючи на те, що рівень
виконання подібних законів і далі лишається досить низьким, сам факт
наявності документів, що підтверджують право культурних політиків на ті
чи інші дії в ситуації щодалі більшої соціальної та економічної
невизначеності, може виявитись досить корисним.

Реформування культурної сфери передбачає динамічну інформатизацію
культурного середовища; створення та адаптацію до європейських норм
власного правового супроводу культурного життя, що відповідав би
українським особливостям; реорганізацію майнових та
фінансово-господарських взаємин у культурній галузі згідно форматів та
ідеології суспільно-економічних реформ; підтримку соціально-культурного
програмування розвитку регіонів та втілення програмно-цільових засад
фінансування культурних акцій.

Зміна соціально-культурних парадигм супроводжується суттєвою
трансформацією державного менеджменту культурно-мистецької сфери.

Актуальною проблемою залишається запровадження інноваційних методів
управління, пов’язаних з прогнозуванням та проектуванням, запровадженням
методів програмно-цільового планування у режимі постійного корегування
цілей і завдань.

Модернізація стала наслідком формування нової системи цінностей і
потреб різних соціальних груп і пов’язана з відомою від уявлень про
клубний заклад як загальнонародну, загальнодоступну установу. здатну
задовольнити потреби всіх верств населення.

Модернізація культурно – дозвіллєвої діяльності передбачає формування
культурно – дозвіллєвих організацій, в яких створюються умови для
відпрацювання нових соціальних норм та ролей, передбачають умови для
гіперсоціалізації населення. Модернізація дозвілля пов’язана з
розширенням видової відмінності культурно – дозвіллєвих організацій,
виявленню та відпрацюванню широкого спектру стилів та форм соціальної
поведінки її авторів, створення умов для подальшого
соціально-культурного вдосконалення особистості.

Базовою основою модернізації закладів культури клубного типу стає
необхідність у задоволенні культурних потреб класів, етносів нового
суспільства. які перебувають на стадії становлення, розвитку. відчувають
потребу в само ідентифікації і розглядають заклади культури як органічну
форму своєї культурно – дозвіллєвої діяльності, площину творчого
самовираження і соціалізації.

Внаслідок становлення нової соціальної структури суспільства
відбувається стратифікація культурно – дозвіллєвої діяльності, що
проявляється у значному скороченні чисельності мереж традиційних клубних
закладів. одночасно спостерігається інтенсивний розвиток приватної
системи молодіжних інтернет – клубів та клубів вищого класу, пов’язаних
з елітними формами дозвілля (нічні клуби, більярдні клуби,
боулінг-клуби, казино тощо).

Активною проблемою сучасної культурно – дозвіллєвої діяльності стає
організація дозвілля населення в умовах природного середовища. Її
вирішення пов’язане з подальшим вдосконаленням діяльності мережі
державних парків культури і відпочинку, впровадження державних засад
культурної політики в розвиток галузі паркобудівництва; забезпеченням
процесу моделювання мережі парків культури і відпочинку в напрямку
створення інноваційних комплексів, які мають значно ширші можливості для
здійснення соціально-культурного впливу.

Модернізація паркової сфери, пов’язана з розробкою нових технологій
організації діяльності парків культури і відпочинку, урізноманітненням
існуючої типової структури парків відповідно до кращих світових зразків
та практики вітчизняного паркобудівництва, врахування досвіду духовного
розвитку, менталітету і традицій українського народу.

Усе вищезазначене свідчить про необхідність та доречність існування
традиційних закладів культури в сучасному культурному середовищі.
Очевидною є також необхідність у суттєвих змінах їхніх цільових
установок, функцій, матеріального забезпечення.

Розвиток культурної сфери повинен супроводжуватись більшою увагою і
турботою про задоволення культурних потреб національних спільнот
України. Інша культурна політика може привести до посилення
міжнаціонального відчуження, симптоми якого спостерігаємо у проявах
незадоволення представників національних спільнот рівнем розвитку
регіонального культурного середовища та роботою основних організацій
культури.

Список використаної літератури:

1. Основи Законодавства про культуру 14.02.92 р. // ВВР

2. Закон України „Про підприємницьку діяльність” від 27.03.91 р.

// ВВР, 1991р. №4

3. Закон України „Про бібліотеки і бібліотечну справу” від 29.06.95 р.

// ВВР 1995 р. №7

4. Закон України „Про музеї і музейну справу” від 03.03.96 р.

// ВВР, 1996 р. №4.

5. Указ Президента України від 11.10.94 р. „Про національна заклади
культури”. // Урядовий кур’єр 25.10.94 р.

6. Постанова Кабінету Міністрів України від 22.02.96 р. №236

„Про стан і заходи щодо розвитку Української культури”

7. Постанова Кабінету Міністрів України від 03.08.96 р. №458

„Про заходи щодо залучення додаткових надходжень до бюджету і підвищення
ефективності витрачення бюджетних коштів для забезпечення фінансування
соціальних виплат населення”

8. Державна програма „Культура. Просвітництво. Дозвілля.” Київ 1995.

9. Звіт про роботу Донецького обласного учбово-методичного центру
культури. Донецьк: ДОУМЦК, 2003.

10. Звіт про роботу учбово-методичного центру культури Буковини.
Чернівці 2003.

11. Звіт про роботу Херсонського обласного центру народної творчості.
Херсон, 2003.

12. Антонович Д. Українська культура

Київ „Либідь” 1995.

13. Головаха Є. Суспільство, що трансформується

Київ 1997.

14. Гриценко О. Економічні проблеми української культури // Культура і
життя № 15 від 19.04.1995р.

15. Гриценко О. „Культура і влада”

Київ 1998. 2000.

16. Гриценко О. Стріха М. Основні положення Концепції державної
культурної політики України

// Культура і життя від 21.01.1995.

17. Гриценко О. Проблеми діяльності культурно-мистецьких організацій
„третього сектора” в Україні. Матеріали конференції.

Київ: УЦКД 1998.

18. Ключко Ю. Розвиток соціально-культурної сфери в Україні.

Київ 2003.

19. Ключко Ю.М. Ковтун В.Д. Троєльнікова Л.О. Цимбалюк Н.М. Культурно –
дозвіллєва сфера України і динаміка змін і перетворень

Київ 2003.

PAGE

PAGE 40

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020