.

Доба культурно-національного виродження (ХІХ-початок ХХ ст.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
879 7175
Скачать документ

Науковий реферат

з предмету

„Культурологія”

на тему:

„Доба культурно-національного виродження (ХІХ-початок ХХ ст.).

2005

План

Українське національне відродження, його періодизація та особливості.

Літературне життя ХІХ ст. Т.Г.Шевченко.

Освіта та наука.

Образотворче мистецтво, живопис, скульптура, архітектура.

Театральне життя та музична культура.

1. Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала
виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і
в Правобережній Україні, зокрема у західних землях. Тут остаточно
перемогла унія, а з втратою православ’я цей регіон фактично був
позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся
протягом століть як складова частина однієї національної держави.
Уніатське духовенство, яке протистояло колись польсько-католицькій
експансії, деградувало, а нове на той час ще не склалося. Поступово
занепадала й традиційна українська культура західних міст.
Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло.
Літературна мова ледь жевріла в цер-ковнослов’янщині. Поступово у
Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська,
у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська
мови.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі
на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у
великоросійську націю.

Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох
напрямках: політичному та ідеологічному. Якщо політичний виражався у
ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об’єкти:
політичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ,
близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України —
самодержавний, що їхня національна ідентичність з росіянами
підтверджується релігійною єдністю — православ’ям — і що Україна — це
Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має
власної історії, мови, культури.

Ці ідеї були обґрунтовані у творах В. Татищева, М. Ломоносова, а
остаточне втілення знайшли в “Истории государства Российского” М.
Карамзіна.

На імперській тріаді “самодержавство, православ’я, народність”
виховувалось українське зросійщене дворянство кінця XVIII — початку XIX
ст.

Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX
ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідею
слов’янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість
суспільства історією слов’ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і
його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важливою підоймою
народної освіти.

Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного
відродження пов’язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури,
духовного розвитку.

Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку
30-х років і був названий сучасниками “Руською трійцею”.

Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII —
початку XIX ст. було впровадження у культурне життя нації нової
української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його
фольклорі та певних “книжних” елементах, успадкованих з минулого.

Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість
українського народу Тарас Шевченко. Поезія великого співця України
будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти
зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та
культури.

2. Творчість Т. Г. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були
головним побудником, який на початку 60-х років спонукав ціле гроно
обдарованих молодих людей із сполонізованих дворянських родин
Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище.
Серед визначних імен тут — економіст і публіцист Т. Рильський, історик
В. Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар
К. Юркевич та ін.

Так само поезія великого Тараса “перевернула свідомість” багатьох
молодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані вірші
Т.Шевченка вперше потрапили в Галичину і вразили душі молоді, “як щось
зовсім нове і нечуване”. Т. Шевченко завершив процес формування
новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст,
проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, дав могутній
поштовх розвитку усіх її видів і форм: мови, літератури, образотворчого
мистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо.

У шевченківській моделі культури був закладений величезний заряд
народних морально-етичних і духовних цінностей, який дав можливість
українському народові вистояти у найтяжчих випробуваннях. Втративши
Гетьманщину, він в умовах політичної і соціальної неволі XIX ст.
розвивається саме як державна нація, послідовно і непохитно утверджує
свою соборність у царині духу, культури насамперед.

В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди:
50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртування
інтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й
піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням розвитку
всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов’янський (і
світовий) духовний розвиток.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій
1848 р. в Європі культурне життя на всіх українських землях починає
пожвавлюватися лише в кінці 50-х — початку 60-х років, проявляючи себе у
виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та
альбомів (“Записки Южной Руси”, “Ужинок рідного поля”, “Зоря галицька”,
“Хата”). Виникають різні легально-просвітницькі товариства в Західній
Україні: “Руська бесіда”, “Матиця руська”, “Просвіта” та ін. На одне з
перших місць висувається діяльність київської “Громади”.

У громадському житті України початку 60-х років відому роль відіграло
“хлопоманство”, поширене серед студентів Київського університету. Ці
молоді люди не лише носили національний одяг, а й займалися
популяризацією української культури, викликаючи шалений спротив
російських офіційних властей.

На чільне місце виходить український осередок у Петербурзі, у якому
заходами П. КуЛіша (за матеріальної підтримки українських поміщиків
Ґалаґана і Тарновсько-го) функціонували друкарня та видавництво. Цей
осередок у 1861 —1862рр. видає журнал “Основа”, в якому друкувалися
твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Костомарова, А.
Жемчужникова і О. Сєрова.

Журнал відстоював право українського народу на вільний культурний
розвиток, прагнув представити його культуру як цілісність на всій його
етнічній території з єдиною загальнонаціональною мовою.

Процес розвитку української культури протягом 60— 90-х років штучно
переривався антинаціональними заходами російського уряду, наприклад,
виданням у 1863р. Ва-луєвського циркуляра, в якому говорилося:
“Большинство малороссов сами весьма основательно доказьівают, что
ни-какого малороссийского язьїка не бьіло, нет й бьіть не мо-жет, й что
наречие их, употребляемое простонародьем, єсть тот же русский язьік,
только испорченньїй влиянием на не-го Польши…” Після цього указу була
видана ще ціла низка подібних заборон щодо українських театрів,
української дитячої літератури, скасування української преси і т.д.

Українська культура в таких умовах виявляла дивовижну життєздатність,
оскільки була невід’ємним явищем історичного поступу. Цю свою
нездоланність вона унаочнила двома процесами: по-перше, об’єднанням
навколо шевченківського ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О.
Духнович, Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом не
лише за межі Росії, але й на культуру слов’янських та багатьох інших
європейських народів.

3. Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на
централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено
Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво школою,
внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті
створювалися гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що
нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було
відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 —
Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Головну
Віденську школу.

У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення
“общерусской” культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з
приводу відкриття Київського університету, говорив: “Університет — це
мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не
відповідає своєму призначенню. А призначення університету — поширювати
російську культуру …”.

Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не
тільки російській, але й місцевій молоді ознайомитися як із офіційно
викладеною, так зі своєю історією.

У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується
університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині,
129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів
благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл.
Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна
школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис.
населення). Зусилля відомих педагогів (К. Ушинського, М. Пирогова),
зорієнтовані на виховання гармонійної людської особистості,
здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.

У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як
катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання
перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були
російськомовними. “Ці всі школи, — писав Мирослав Семчишин, — були
чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в
усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його
звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не
довідалась”. На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти
українців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи
підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі
раби, глухонімі послушники без роду, без племені.

За часів боротьби за визволення селянства з кріпацької неволі головним
завданням української громадської культурної праці було поширення
народної освіти, заснування недільних шкіл для дорослих. Недільні школи
у колишній імперії з’явилися найраніше у Києві під захистом обраного
куратора округу М. І. Пирогова і за діяльної участі професора П. В.
Павлова. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при
Подільському повітовому училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи
клопочуться цукрозаводчики К. М. Яхненко і П. Ф. Симиренко.

В організації шкіл беруть участь Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ф. Вороний,
брати Стефановичі, О. Стоянов, П. Чубинський, П. Житецький. Засновані
школи в Чернігові, Каневі, Переяславі, Полтаві.

Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті
роки проходять під знаком розвитку шкільництва і виходу у світ цілої
серії підручників — перекладних та оригінальних, написаних авторами для
нижчої і середньої школи — з української мови, літератури, географії,
математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики
грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають
О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М.
Полянський та ін.

Центром національного відродження в Україні був Харківський університет.
У 1841 —1849 рр. ректором університету був П. Гулак-Артемовський —
відомий український поет, літературознавець, педагог. Професор
університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток
вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження
української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну
школу в українському мовознавстві, обстоював рівноправність народів і
мов. Тут сформулювалася своєрідна романтично-філософська школа,
досліджувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга.
Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з
ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А.
Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку
культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко — український
письменник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі
українською мовою “Рідне слово”, “Української граматики” та інших
підручників. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б.
Грінченком “Словарь української мови” (1907—1909 рр.).

Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту
вчених зі світовим ім’ям у галузі природничих та технічних наук, таких,
як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І.
Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо
гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед,
українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М.
Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з’являються праці П. Юркевича, С.
Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича.

Чи не головною науковою подією того часу була участь членів “Київської
громади” у діяльності Південно-російського відділення “Русского
географического общества” (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало
семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найславетнішій
європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи
з усіх сфер буття українського народу — про природу, географію, історію
краю. У виданні взяли активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко,
О. Русов, П. Житецький, В.Антонович.

4. У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється
автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним
представником українського реалістичного портретного живопису був В.
Тропінін. Художник створив узагальнений образ представника українського
народу (“Українець”, “Український селянин”, “Дівчина з Поділля”).

Реалістичні традиції В. Тропініна в українському портретному мистецтві
першої половини XIX ст. розвивали Т. Шевченко, І. Сошенко та ін.

Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового
живопису був В. Штернберг (“Вулиця на селі”, “Пастух”, “Вітряки в
степу”).

Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського
образотворчого мистецтва. На ранніх живописних творах Шевченка
позначився вплив його вчителя — К. Брюлова. Поступово у творчості
художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й
індивідуальні особливості характеру людини. Прикладом є духовна еволюція
героя “Притчі про блудного сина” Т. Шевченка.

Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка були К.
Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов, які піднесли український
побутовий жанр на новий рівень.

Створене 1870 р. у Петербурзі “Товариство пересувних художніх виставок”
сприяло згуртуванню митців демократичного напрямку. З діяльністю
Товариства пов’язаний розвиток художньої освіти, створення місцевих
художніх об’єднань. У 1865 р. створена малювальна школа в Одесі, пізніше
реорганізована в художнє училище. Важливим центром художньої освіти була
Київська малювальна школа, яку заснував у 1875 р. М. Мурашко. В цій
школі навчались українські живописці М. Пимоненко, Ф. Красицький, К.
Малевич, скульптор Ф. Балавенський та ін.

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. В. Орловський
відомий як один з фундаторів нового українського реалістичного пейзажу,
його називали “шукачем сонця” — майстром сонячного пейзажу. Майстрами
пейзажу світового рівня були С. Васильківський, П. Левченко, І. Труш, К.
Костанді.

Значний вплив на творчість українських художників в історичному жанрі
мала картина І. Рєпіна “Запорожці”. На початку XX ст. український
історичний жанр досяг значного розвитку і став характерним явищем
національної культури. На історичну тему створили картини Ф. Красицький
(“Гість із Запоріжжя”), М. Самокиш (“Запорожці обідають”). Плідно
працював в історичному жанрі М.Івасюк (“В’їзд Богдана Хмельницького в
Київ”, “Іван Богун під Берестечком” та ін.).

Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX ст., внесли істотні
зміни у розуміння проблем художньої творчості. У розвиток світового
авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.

Оригінальним творчим мисленням відзначається Олекса Новаківський.
Меценатом О. Новаківського і його школи був митрополит Андрій
Шептицький. О. Новаківський — найбільш послідовний представник сецесії в
українському образотворчому мистецтві того часу. Його твори — “Музика
квітів”, “Ноктюрн”, “Коляда”, “Каштани і бузок” та ін.

На жаль, у цю добу монументальний український живопис представлений
слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер’єру палацу
митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай), реставрація фрескового живопису у
Кирилівській церкві (М. Врубель), розписи у русько-візантійському стилі
Володимирського собору в Києві (де поруч з російськими, польськими
працювали й українські майстри, а серед них — М. Пимоненко) і, нарешті,
розписи Будинку земства у Полтаві (композиції С. Васильківського
“Чумацький Ромоданівський шлях”).

Щодо монументальної скульптури, то окрасою України є пам’ятники
Володимиру Святому (1853 р., скульптори П. Клодт і В.
Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888
р., скульптор М. Мике-шин) у Києві; І. Котляревському (1902 р.,
скульптор Л. По-зен) у Полтаві. В галузі станкової скульптури працювали
Л. Позен (кращі його твори на історичну тему — “Скіф” та “Запорожець у
розвідці”); П. Забіла (барельєфні портрети родини Кочубеїв, бюст Т.
Шевченка, бронзова статуя О. Герцена на його могилі в Ніцці); В.
Беклемішев (погруддя Т. Шевченка).

Слід також назвати численні скульптурні оздоби відомих пам’яток
архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному
театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури
Т. Ри-гера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будинку
Політехнічного інституту у Львові; численні скульптури українця П.
Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні
композиції училища художнього промислу, постать Слави на оперному
театрі.

В архітектурі XIX ст. переважав в основному стиль класицизму.
Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні
кольорової гами споруд, типової для бароко (блакитний з білим і
золотим). У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні
установи, освітні заклади. На 30-ті—40-ві роки XIX ст. припадає
будівництво університету в Києві (арх. В. Беретті), театрів у Києві,
Одесі, Полтаві.

У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють громадські споруди
стилю класицизму, зокрема Український драматичний театр ім. М.
Заньковецької (арх. Л. Пихаль, І. Зальцман), Політехнічний інститут
(арх. Ю. Захаревич), Наукова бібліотека по вул. В. Стефаника, так званий
Ос-солінеум (арх. П. Побіле та Ю. Бем).

В архітектурі другої половини XIX ст. втрачається стильова єдність. Це
зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами їхньої
забудови.

Однак і в архітектурі цього періоду є цінні здобутки, виконані в стилі
неокласицизму та “віденського бароко”. В цьому стилі споруджено будинок
Галицького сейму у Львові (арх. І. Гохбергер). У цьому будинку тепер
розміщений університет ім. І. Франка. До зразків цього стилю належать
такі споруди Львова: Музей етнографії та художніх промислів (арх. Ю.
Захаревич), будинок залізничного вокзалу (арх. В. Садлівський).

При забудові Києва домінує стиль “французького відродження”. У такому
стилі споруджено Український драматичний театр ім. І. Франка (арх. Г.
Шлейфер, Є. Брат-ман), національний оперний театр (арх. В. Шретер).

Наприкінці XIX — початку XX ст. в українській архітектурі відбувається
становлення нового напряму, що дістав назву стилю модерн.

У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ринок (Бесарабський) у
Києві (арх. Г. Гай), міська залізнична станція (арх. О. Вербицький),
власний будинок знаменитого київського архітектора В. Городецького.

Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій
прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних
утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально
розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та
перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск
з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія
культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без
політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає
занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.

5. Проблеми національного самоусвідомлення і но-вочасного професійного
рівня були визначальними для різних галузей українського мистецтва. У
перші десятиріччя XIX ст. в Україні виникає професійний театр (Київ,
Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав), але український репертуар для
тогочасних мандрівних труп був небагатий, за винятком п’єс І.
Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, пізніше Т. Шевченка та Я.
Кухаренка.

Поява 1798 р. перших трьох частин “Енеїди” І. Котляревського, де народна
мова вживається як літературна, відкриває нову главу української
літератури і драматургії зокрема. Творчість І. Котляревського
започаткувала нову українську драматургію і була своєрідним доробком у
царині світського театру.

Виникненню професійного театру передували аматорські вистави. З
домашнього аматорського театру генерал-губернатора Я. Лобанова-
Ростовського виник у 1818 р. Полтавський театр. В аматорських виставах
грав І. Котляревський, котрий у 1819—1821 рр. очолював Полтавський
театр. Саме для Полтавського театру він написав 1819р. п’єси “Наталка
Полтавка” та “Москаль-чарівник”, де використав прийоми вертепу,
інтермедії, численні народні пісні й водевільні діалоги.

Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Осно-в’яненко,
основоположник художньої прози в новій українській літературі, один із
засновників Харківського професійного театру. Великий успіх мали
соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ’яненка “Сватання на
Гончарівці” (1835) і “Шельменко-денщик” (1838).

З новою українською драматургією і театром пов’язані творчі здобутки
акторів М. Щепкіна (1788 — 1863) і К. Со-леника (1811-1851).

М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав 1805 р. У
1821 р. завдяки участі передових представників громадськості його
викуплено з кріпацтва. М. Щепкін набув визнання як основоположник
сценічного реалізму в українському та російському театральному
мистецтві. Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу
(1821 — 1823), з 1824 р. — у Малому театрі в Москві.

Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу
освіту у Віденському університеті. Як актор надавав перевагу
українському класичному репертуару.

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру
поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури.
Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді,
Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори
українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий, М. Садовський,
П. Саксаганський, М. Старицький.

У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського
уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися
українські вистави історичного й соціального змісту. У 1883 р. київський
губернатор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому
території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи
царського уряду все ж не могли знищити глибокі українські театральні
традиції.

У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили “Товариство
російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К.
Саксаганського”, яке було найкращим українським театральним колективом.
На його основі у 1900 р. виникла об’єднана трупа корифеїв українського
театру — “Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П.
К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької”.

Одним з найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І.
Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п’єс. Серед них —
“Безталанна”, “Наймичка”, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Сава
Чалий” та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною
глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.

З театром корифеїв пов’язана творчість Марії Заньковецької (справжнє
прізвище — Адасовська, 1854—1934). її прирівнювали до видатних актрис
світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.

Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру
XIX ст.

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр
німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові,
Перемишлі.

Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при
культурно-освітньому товаристві “Руська бесіда”. Його основоположником
став український актор і режисер О. Бачинський.

На Буковині при чернівецькій “Руській бесіді” 1869р. утворилися
аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням
1884р. “Руського літературно-драматичного товариства” під керівництвом
С. Воробкеви-ча, відомого українського письменника, композитора,
педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм,
комедій, що становили основу театрального репертуару.

Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про завдання
театру він виклав у низці статей — “Руський театр у Галичині”, “Наш
театр” та ін.

Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує
спільність з модерністськими тенденціями Європи.

Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю
драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі
М.Лисенка.

Творчою лабораторією став один з найкращих тогочасних театрів — театр М.
Садовського: 1906 р. — у Полтаві, з 1907р. — у Києві.

М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з
європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М.
Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського
українського народного театру товариства “Руська бесіда”. Музичне
оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко,
художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку
українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі
Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.

Українська музика була невід’ємною складовою побутово-реалістичного і
романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше
окреслювала людські характери. Тут багато важив неповторний чар
української народної пісні.

Народна пісенна творчість пов’язана і з розвитком професійної
української музики XIX ст. Українська пісня звучить в усіх музичних
творах (“Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Катерина”
М.Аркаса, “Підгоряни” М. Вербицького, “Осада Дубна” П. Сокальского та
ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів П.
Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Композитори охоче писали
музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки,
купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української
пісні на рівень високого професійного мистецтва.

Поміж усіх видів і жанрів музичного мистецтва найнесприятливіші умови
склалися для розвитку опери. Д. Антонович пояснював це тим, що для опери
були затісні рамки українського музично-драматичного театру; фахової
підготовки актори не мали, відсутньою була національна оперна традиція
і, головне, не було державного опікування українською культурою.

Одним із відомих композиторів XIX ст. був С. Гулак-Артемовський —
оперний співак, драматург, що навчався у Київській духовній семінарії. У
1839р. М. Глинка, О. Даргомижський та М. Волконський влаштували концерт
і на зібрані кошти відправили талановитого юнака до Італії. Дебют С.
Гулака-Артемовського відбувся на сцені Флорентійської опери.

Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення за власним
лібрето першої національної опери “Запорожець за Дунаєм” (1862р.). Сюжет
опери підказаний М. Костомаровим. Майже 20 років царська цензура
забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив
1884р. М. Кропивницький.

У другій половині XIX ст. виникає система української музичної освіти.
Відкрилися музичні училища у Києві, Одесі, Харкові, Львові.

Серед українських професійних композиторів вирізняється творчість П.
Ніщинського і П. Сокальського. П. Ні-щинський закінчив Афінський
університет, де здобув ступінь магістра наук. В Одесі організував хори і
керував ними. Вершиною його творчості вважається музична картина
“Вечорниці”, написана для п’єси Т.Шевченка “Назар Стодоля”.

П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство любителів музики. Він
створив близько 40 фортепіанних п’єс, 40 романсів, опери “Мазепа”,
“Майська ніч”, “Облога Дубна”.

Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М.
Лисенко (1842—1912) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент,
фольклорист, теоретик музики і педагог, засновник професійної школи.
Навчався у Петербурзькій та Лейпцігській консерваторіях. Активно
освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 вокально-хорових творів
різних жанрів).

Композитор збагатив майже всі жанри української музики. Йому належать
опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Енеїда” дитячі ”
Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”.

М. Лисенко — основоположник інструментальних жанрів в українській
музиці, створив численні фортепіанні твори. З іменем Лисенка пов’язаний
розвиток національної музичної освіти. Він організовував хори, недільну
школу для хлопців-селян, викладав у приватних музичних школах, 1904 р.
відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут навчались українські
композитори К. Стеценко, Л. Ревуць-кий, О. Кошиць.

Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко
та М. Леонтович.

Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консерваторій у
Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одеський Український
музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету.

Значну роботу з розбудови музичної культури у Західній Україні провадили
композитори І. Лаврівський, С. Вороб-кевич, В. Матюк, А. Вахнянин, О.
Нижанківський, Д. Сі-чинський, В. Барвінський, С. Людкевич.

У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р. — Вищий музичний
інститут, з 1939 р. — державна консерваторія ім. М. В. Лисенка). У 30-х
роках діяли 9 філій музичного інституту — у Бориславі, Дрогобичі, Стрию,
Тернополі, Яворові та інших містах.

Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут у 1842 р.
відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один із найбільших у
Європі (нині у цьому приміщенні — театр ім. М. Заньковецької). На його
сцені дебютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушельницька, М.
Менцинський, О. Мишуга, О. Рус-нак, Ф. Лопатинська, О. Носалевич,
виконавська майстерність яких набула світового визнання.

У новій українській музиці одним з провідних діячів був В. Барвінський.

У період першої світової війни з’являються стрілецькі пісні. Вони
відображають ідеї національно-визвольного руху на західно-українських
землях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д.
Макогон, Б. Леп-кий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали
композитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий, Р.
Купчинський, Л. Леонтович.

Використана література

Історія України в особах ХІХ-ХХ ст.-К.,1995

Історія Української культури-К.,1994

Історія Української культури-Львів, 1969

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020