Реферат на тему:
Історичні аспекти розвитку охорони здоров’я в Україні
Вивченням стану здоров’я населення та організації охорони здоров’я
займається соціальна медицина та організація охорони здоров’я. Ця наука
відносно молода: від початку її зародження минуло менше ста років, що, в
порівнянні з тисячами років розвитку медицини загалом, – невеликий
відрізок.
Перший внесок у розроблення сучасної термінології зробила спеціальна
підкомісія Пироговського товариства з питань громадської медицини,
гігієни та лікарського побуту на своєму XI з’їзді (1910). Очолював цю
роботу видатний український лікар і громадський діяч академік Овксентій
Васильович Корчак-Чепурківський (1857-1947), який був фундатором
соціальної медицини. Запропоновано ряд визначень: “громадська медицина”,
“соціальна медицина”, “соціальна гігієна”, які мали спільну рису –
необхідність вивчення впливу соціальних умов на здоров’я населення.
II Всеукраїнський з’їзд соціальних гігієністів та організаторів охорони
здоров’я (1990) прийняв рішення дати науці таку назву: соціальна
медицина та організація охорони здоров’я. Із багатьох варіантів
визначень цієї науки заслуговує на увагу таке визначення: „Соціальна
медицина та організація охорони здоров’я – наука, що вивчає соціальні
закономірності здоров’я людей та обґрунтовує шляхи його поліпшення через
раціональну організацію охорони здоров’я”.
У теорії й, особливо, в практиці соціальної медицини та організації
охорони здоров’я часто використовуються як синоніми два поняття, що,
однак, суттєво відрізняються одне від одного: “охорона здоров’я” та
“медична допомога”. Подамо їх визначення.
Охорона здоров’я – система державних, громадських та індивідуальних
заходів та засобів, що сприяють здоров’ю, спрямовані на запобігання
захворювань та передчасної смерті, забезпечення активної життєдіяльності
та працездатності людини.
Медична допомога – система спеціальних медичних заходів та засобів, що
сприяють здоров’ю, спрямовані на запобігання захворювань та передчасної
смерті, забезпечення активної життєдіяльності та працездатності людини.
Охорона здоров’я – поняття, що охоплює весь комплекс чинників, які
впливають на здоров’я людини, тоді як медична допомога – поняття значно
вужче, хоча мета їх однакова.
До початку XX сторіччя чітко визначились три основні напрямки збереження
та зміцнення здоров’я населення: державні заходи (розробка
медико-санітарних законів); громадські заходи (розбудова
медико-санітарних закладів); медичне страхування громадян (як різновид
соціального страхування).
Провідна роль держави у проведенні соціально-медичних заходів знайшла
своє втілення у створенні спеціальних державних органів, що займались
організацією охорони здоров’я. Одним із перших таких органів в Україні
стало Міністерство народного здоров’я та опікування, створене 3 травня
1918 року в складі уряду гетьмана П. Скоропадського. Першим українським
міністром охорони здоров’я був П. Любинський, його заступником – Є.
Яковенко.
На початку XX сторіччя виникають перші наукові інституції, що займаються
вивченням проблем соціальної медицини та організації охорони здоров’я.
В Україні перший курс соціальної медицини під назвою “громадська
гігієна” був прочитаний О. Корчаком-Чепурківським у Київському
комерційному інституті у 1906 році. У 1921 році він створює в складі
Всеукраїнської Академії наук кафедру народного здоров’я. Подальша
історія соціальної медицини в Україні була трагічною. Такі соціальні
потрясіння, як колективізація, голодомори, репресії, депортації, Друга
світова та локальні війни підірвали здоров’я нації. Соціальна медицина,
що шукала причини нездоров’я людей у соціальних умовах їхнього життя, не
вписувалась у систему соціалістичної ідеології. У кінці 30-х років
соціальну медицину заборонили разом з такими “лженауками”, як генетика,
епідеміологія тощо. У 1936 році було звинувачено у
фашистсько-націоналістичних поглядах видатного українського демографа і
соціального медика Ю.О. Корчака-Чепурківського, сина фундатора
соціальної медицини О.В. Корчака-Чепурківського. Батька через похилий
вік вигнали з усіх академічних установ, а сина вислали до таборів
ГУЛАГу. Було закрито Український інститут охорони здоров’я в Харкові,
заборонено вести статистичний облік захворюваності й смертності людей,
що позбавило науку її основи – факту.
Формально соціальну медицину дозволили в період розвинутого соціалізму.
Лише в 1989 році, в роки перебудови, знову почав працювати закритий ще в
1937 році Науково-дослідний інститут соціальної гігієни та управління
охороною здоров’я. У 1996 році в Києві відкрито Інститут громадського
здоров’я.
Характеризуючи досягнення та перспективи розвитку охорони здоров’я
розвинутих країн у XX сторіччі, необхідно відзначити три етапи:
1) 1900-1940 роки – подолання інфекційних та інших хвороб, що були
основними причинами смерті в дитячому та працездатному віці, зростання
пересічної тривалості ймовірного життя;
2) 1940-1975 роки – досягнення успіхів у лікуванні хронічних
дегенеративних хвороб як основних причин смерті (90 % населення доживає
до пенсійного віку);
3) середина 70-х років – підвищення якості самого життя, досягнення його
максимальної продуктивності та повноцінності.
Україна, як і більшість країн, досі перебуває на другому етапі.
Сподіваємось, що, ставши на шлях державної самостійності, український
народ зможе приєднатись до тих націй і країн, що торують шлях людству в
досягненні високої і благородної мети – забезпечення найвищого рівня
здоров’я людини.
Для практичного досягнення цієї мети Верховна Рада України у 1992 році
прийняла “Основи законодавства України про охорону здоров’я”.
Визначальними положеннями цього закону є: право кожної людини на охорону
здоров’я; обов’язки держави, громадських та інших органів, самих
громадян у галузі охорони здоров’я; забезпечення бюджетними
асигнуваннями на охорону здоров’я не менше 10 % валового національного
доходу (ВНД); поступове створення системи медичного страхування;
професійні права, пільги та обов’язки медичних працівників.
Прийнято також декілька законів профілактичного характеру: “Про охорону
навколишнього природного середовища” (1991, 1995), “Про охорону праці”
(1992), “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” (1992), “Про
забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення”
(1994), “Про комплексні заходи боротьби з туберкульозом (1999), “Про
Програму профілактики і лікування артеріальної гіпертензії в Україні”
(1999) тощо.
У світовому масштабі проблемами охорони здоров’я займається Всесвітня
організація охорони здоров’я (ВООЗ), створена у 1948 році поряд з іншими
спеціалізованими підрозділами Міжнародної Організації Об’єднаних Націй
(ООН).
У 1948 році було затверджено статут ВООЗ, в якому дається таке
визначення здоров’я: “Здоров’я – стан повного соціального, фізичного та
психічного благополуччя, а не лише відсутність хвороб та фізичних
дефектів як таких”.
Системи медичного обслуговування у розвинутих зарубіжних країнах мають
три основні .форми: державну, громадську та приватну, які співіснують на
рівноправних засадах.
Першою країною з ринковою економікою, яка взяла охорону здоров’я на
державне забезпечення, стала Англія (1946). Пізніше до неї приєднались
Канада, Швеція. Голландія, Австралія, Італія, Данія, Норвегія. Досвід
цих країн дав позитивну відповідь на запитання: „Чи прийнятний державний
характер охорони здоров’я для умов ринку?”
Частка держави у витратах на охорону здоров’я становить: у США – 42 %; в
Канаді – 74 %; в Англії – 86 %; в Німеччині -78 %. Частка держави у
витратах на медичну допомогу в Україні потребує уточнення, адже досі
вважалося, що у нас охорону здоров’я майже цілком фінансує держава, аде
це не так: коли ми робимо порівняння, наприклад з Ангією, то необхідно
відзначити, що там значну частину амбулаторного лікування, зокрема
оплату рецептів (не менше ніж на 80 %), здійснює держава, у нас же
медикаментозне лікування здебільшого оплачується пацієнтом. В Україні
також потрібно підрахувати додаткові кошти, які виділялись на охорону
здоров’я підприємствами, колгоспами, різними організаціями (в основному
ці кошти йшли на будівництво медичних закладів). Тому із врахуванням
цієї обставини наша державна частка на охорону здоров’я навряд чи більша
за британську.
З усіх розвинутих країн найбільше зацікавлення своєю системою медичної
допомоги у нас має викликати саме Англія. Вона витрачає на медичну
допомогу найнижчу частку валового внутрішнього продукту (ВВП) – 6 %,
тоді як у США ця частка найбільша і становить 15 %. Витрати на медичну
допомогу в Англії у 5,3 раза менші, ніж у США, хоча суттєвої різниці в
якості цієї допомоги у даних країнах немає.
З цього випливає такий висновок: якщо в багатих країнах Заходу, окрім
США, держава забезпечує не менше 75-80 % витрат на медичну допомогу, то
бідній Україні і сам Бог велів йти цим шляхом.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
