.

Діяльність Троїстого союзу та його місце в історії міжнародних відносин (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
36 22042
Скачать документ

Курсова робота з міжнародних відносин

Діяльність Троїстого союзу та його місце в історії міжнародних відносин.

Вступ

Троїстий союз – коаліція Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, що
виникла у 1882 році і відігравала важливу роль у розв’язанні світової
війни 1914-18 рр.

Заключивши у 1879 році союз з Австро-Угорщиною, Німеччиною з метою
ізоляції Франції енергійно шукала нового союзника в особі Італії.
Бісмарк використав боротьбу за захоплення Туніса, щоб поглибити конфлікт
з Францією, а потім заставити Італію піти на зближення не лише з
Німеччиною, але й зі своїми попередніми гнобителями – австрійцями.

Захоплення у 1881 році Туніса Францією стало приводити до зближення
Італії з Німеччиною, а згодом до утворення союзу трьох великих держав –
Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, який дістав назву Троїстого союзу.
Договір було укладено на п’ять років, але через кожні п’ять років він
повинен поновлюватися і проіснував він аж до 1915 р.

В практичному випробуванні цього союзу на перших порах не було ніякої
необхідності оскільки більшість великих держав під дією світової
економічної кризи перейшла до капіталізації головним чином
неєвропейських територій, в результаті чого політичне тиснення в центрі
послабшало.

Лише зумовлена економічним розвитком колоніальна політика всіх
більш-менш провідних держав зробила взагалі можливою германську гру,
розраховану на цькування одних великих держав на інші.

Політику цього періоду вважають вершиною бісмаркського державного
мистецтва.

Дана робота є спробою висвітлення діяльності Троїстого союзу та його
місця в історії міжнародних відносин.

Актуальність дослідження зумовлюється необхідністю визначення мети
утворення союзу та його ролі у передвоєнній політиці великих держав –
Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Також, визначаючи актуальність
теми даної роботи, варто наголосити, що без глибокого і всебічного
вивчення досліджуваного історичного явища цього періоду неможливо
зрозуміти суть деяких політичних ситуацій сьогодення.

Монографічних досліджень, присвячених цьому періоду історії існує
чимало. Цієї теми торкалися такі відомі вчені як В.В.Герчікова ,
М.В.Кірсенко, О.В. Сєрова, Б.М.Тупольов, З.Т.Якимович та інші.

Особливої уваги заслуговують праці професора В.М.Хвостова.

В зарубіжній історіографії розробки даної теми належать Б.Б.Кроссу,
Г.Хальгартену, А.Дж.П.Тейлору, Г.І.Хенегору та багатьом іншим.

Межею Курсової роботи є аналіз діяльності Троїстого союзу у зазначений
період з 1882 по 1915 рік та його впливу на міжнародну політику
європейських держав у передвоєнний період.

Згідно з поставленою метою визначено такі основні завдання:

проаналізувати існуючу політичну ситуацію того періоду та визначити
причини укладення союзу;

розкрити основні військово-політичні цілі австро-італо-німецького союзу
та ступінь їх реалізації;

окреслити зовнішньо-політичні курси країн-членів союзу перед Першою
світовою війною;

охарактеризувати причини припинення та наслідки діяльності Троїстого
союзу.

Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків і списку
використаних джерел та літератури.

Розділ1: Причини укладання та початок діяльності Троїстого союзу.

Нова розстановка сил у Європі, що склалася в результаті Берлінського
конгресу у великій мірі визначалась колоніальним суперництвом держав,
перш за все Англії і Франції, а також Англії і Росії.

На початку 80-х років у зв’язку з посиленням боротьби держав за
територіальний розподіл світу їх суперництво поширилось на нові райони.
З числа старих колоніальних держав найбільш успішно діяла Англія, і
притому в різноманітних напрямах: в Китаї, Афганістані, Південно-Східній
Азії, Південній Африці, в східній частині Середземноморського басейну.
Але і Франція до того часу активізувала свою колоніальну політику. Не
дивлячись на воєнний розгром 1870р. та виплату великої контрибуції,
Французька фінансова буржуазія зберегла у своїх руках величезні кошти.
Продовжуючи експлуатувати раніш захоплені території, вивозячи в
колоніальні та напівколоніальні країни значні капітали, Франція прагнула
до подальших захоплень. В цьому відношенні вона користувалась підтримкою
Германії; остання була зацікавлена в тому, щоб відволікати увагу Франції
від Європейської політики і направити експансію французького капіталу в
колоніальні області, де він неминуче стикався б з англійським та
італійським капіталом.

У Франції умови для колоніальної експансії були менш сприятливі, ніж в
Англії. Германська небезпека в більшій мірі приковувала сили та увагу
Франції до її східних кордонів. За антагонізму з Німеччиною ризиковано
було сваритися з Англією, а колоніальна експансія цілком очевидно
призводила до зіткнення з “володаркою морів”. Франко-прусська війна
перервала колоніальну експансію, широко розпочату Наполеоном ІІІ.
Загострення франко-германських стосунків частково паралізувало
колоніальну активність Франції, і тому після 1871р. почалось
англо-французьке зближення, яке досягло кульмінаційного пункту у 1875р.

Але економічні мотиви штовхали французьку буржуазію на захоплення
колоній.

В 1877р. монархістів змінила у влади партія “поміркованих
республіканців”, серед яких було особливо багато прибічників
колоніальної політики.

Обстановка для здобуття колоній виявилась сприятливою, так як Франції
надавалась можливість зробити перші кроки в цьому напрямі навіть без
конфлікту з Англією. Справа в тому, що на Берлінському конгресі
Бісконфільд, щоб забезпечити згоду Франції на захоплення Кіпру,
запропонував Французам взяти Туніс. Бісмарк також заохочував французів
на захоплення Тунісу: він був радий відволікти сили Франції від кордонів
Ельзасу і Лотарингії та втягнути Францію у конфлікт з Італією, яка
претендувала на Туніс.

Після Берлінського конгресу французький уряд прийнявся енергійно
готувати захоплення Тунісу. Італія намагалася перешкодити цьому.

Французький капітал за підтримки дипломатії прагнув проникнути у всі
галузі народного господарства країни. Жорстока боротьба між французьким
акціонерним товариством “Бон-Гуельма” та італійською компанією
“Руббатіно” за залізницю Туніс-Голетта. Боротьба розгорталась і навколо
інших концесій.

У 1881р. французький експедиційний загін, окупував основні центри
Туніса. До столиці Тунісу підійшли французькі військові кораблі. 12
травня 1881р. в літній резиденції туніського бея Бардо був підписаний
договір про протекторат Франції над Тунісом.

Для Італії захоплення Францією Тунісу стало серйозною дипломатичною
поразкою і втративши надії на Туніс, вона до того ж не отримала жодної
компенсації. Розпочата ще після Берлінського конгресу боротьба двох
тенденцій – тенденції до активної участі у дипломатичному житті Європи
та попередньої тенденції притримуватися так званої політики “звільнення
від будь-яких зобов’язань”, “вичікування” – стала очевидною, прийнявши
форму гострої політики в пресі, парламенті, дипломатичних колах в
питанні про новий курс, а більш конкретно – про союз з центральними
державами.

Заволодіння Тунісом отримало відгук у міжнародній політиці на
Європейському континенті. Франція, захопивши Туніс, спонукала іншого
претендента, Італію, шукати зближення з німцями. Це може здаватися
дивним, якщо згадати, що під час туніської авантюри Бісмарк заохочував
французів на захоплення Тунісу і займав стосовно Італії насправді ворожу
позицію. Він зневажливо називав італійців “шакалами, які підбирають
здобич, кинуту хижаками”.

До того ж в Італії при владі стали франкофіли. У 1876р. до влади
прийшла так звана “ліва ліберальна партія” або просто “ліва”, як її
частіше називали. Більшість членів “лівої” основну задачу італійської
політики вбачали у звільненні “ірреденти”, тобто, “неспокушуваної”
Італії (так називали італійські області, що залишились під гнітом
Габсбургів). Звідси виник термін “ірредентизм”, що означає прагнення
будь-якої держави до звільнення співгромадян, які живуть під владою
іншою держави. Не обмежуючись претензіями на італійське Трентіно
(Південний Тіроль), іредентисти претендували і на слов’янський Трієст,
який, як відомо, до 1918р. входив до складу Австро-Угорщини.

В 1879 році Німеччина та Австро-Угорщина уклали союзний договір. Обидві
країни були обділені колоніями в Азії та Африці завдяки Англії та
Франції. До того ж німецький капітал взяв під свою опіку економіку та
внутрішній ринок Австро-Угорщини. Крім того, Австро-Угорщина та Балкани
були прекрасним плацдармом для німецької експансії на схід та південний
схід (Drang nach Osten). Солідний банківський капітал Австро-Угорщини
також намагався проникнути на ринки балканських країн, Терції та Італії.
В 1882 році в цей союз вступила Італія, також обділена колоніями і також
незадоволена Англією та Францією. В самій Італії пропагувались ідеї
духовного наслідування Великої Римської Імперії та відновлення її
“святих” кордонів. Загальним наміром країн Троїстого союзу був переділ
світу на свою користь. Німеччина намагалась любою ціною втягнути Росію в
цей союз та підірвати її договір з Францією. Однак, у Росії були сильні
протиріччя з Австро-Угорщиною та Туреччиною на Балканах.

Тепер лівий уряд Кайролі виявився втягнутим у жорстоку боротьбу з тією
ж Францією, дружби з якою він так шукав. Недаремно Бісмарк заохочував
французів на захоплення Тунісу. Сприяючи поразці італійців у туніському
питанні. Бісмарк тим самим зробив їх своїми союзниками проти Франції.
Віроломством та інтригами він затягнув Італію у німецький табір.

Ще до завершення французами туніської експедиції італійський уряд
прислав до Бісмарка таємного агенту, щоб прозондувати можливість союзу.
Бісмарк прийняв цього посланця не особливо люб’язно, але все ж дав йому
зрозуміти, що шлях у Берлін для Італії лежить через Відень. Італійський
уряд не знехтував цією вказівкою. У січні 1881р. у Відень був присланий
інший агент.

У зв’язку із загостренням туніського питання посилився анти французький
вектор італійської зовнішньої політики. Міністерства Кайролі не стало в
той самий день, коли в Рим надійшла звістка про договір в Бордо.
Залишаючи свій пост, Кайролі з сумом зауважив, що без нього Італія
залишилась без франкофільського міністерства. І дійсно, лише на початку
XX століття знову відбулося франко-італійське зближення, що тривало до
кінця першої світової війни.

Поряд із міркуваннями зовнішньополітичного характеру, що штовхали
правлячі кола Італії до союзу з центральними державами, про що так
багато писала преса, існували і глибокі внутрішньополітичні причини, про
які вона замовчувала. Між тим серйозну стурбованість уряду викликало
розширення демократичних сил в країні: виступи за демократизацію
політичного життя, республіканське забарвлення, активна антиклерикальна
кампанія радикалів і республіканців. Уряд опинився також перед лицем
значного розвитку робочого руху, про що свідчило не тільки зростання
страйків, але й виникнення його політичної організації, включення в
політичну боротьбу робочого класу і частини селянства.

Вступу Італії в такий союз в певній мірі сприяла еволюція, яку до цього
часу пережила сама правляча верхівка. А союз із центральними державами
повинен був призвести до зміцнення в Італії монархічного ладу та
поміркованих сил, в чому і були зацікавлені правлячі кола.

Іще однією важливою внутрішньополітичною причиною, яка спонукала до
вступу в союз з центральними державами, клерикальна – нове загострення
“римського питання”, так як змінивши Пія ІХ в 1878 р. Лев ХІІІ відновив
скарги на своє становище. Він грозився покинути Рим і знову виникла
небезпека втручання іноземних держав. Не зустрівши підтримку у Відні і в
Парижі, де у влади знаходився антиклерикальний уряд, папа знайшов її у
Берліні.

Наступним дипломатичним кроком Бісмарка була пропозиція папі переїхати у
Фульду (Німеччина), де він гарантував йому повну свободу дій під час
“вигнання”.

Бісмарк розраховував, надавши папі підтримку, з одного боку,
вмилостивити його, а з іншого – надати більшої ваги згоді Німеччини на
союз з Італією. Заграючи з папою, канцлер разом з тим не хотів занадто
збуджувати проти себе громадську думку Італії і перешкодити її уряду
зробити останній крок в напрямі Німеччини.

Рим відповів на кроки Бісмарка. У промові на прийомі делегації
парламенту король заявив: “Ми хочемо залишитися господарями у себе
вдома”. А міністр підкреслив, що римське питання є виключно внутрішнім і
уряд не потерпить втручання у нього іноземної держави. Це викликало гнів
Бісмарка, але будучи зацікавленим у союзі з Італією, він вирішив не
надавати даному факту серйозного значення.

В результаті переговорів 20 травня 1882 року у Відні був підписаний
союзний договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією, відомий під
іменем “Троїстого союзу”. 30 травня відбувся обмін ратифікаційними
грамотами.

Розглядаючи причини вступу Італії до Троїстого союзу, закономірним є
питання окупації Францією Туніса. Більшість істориків розділять думку,
що участь Італії в антифранцузькому військовому блоці мала більш глибоку
причину, ніж суперництво через Туніс чи потреба Савойської монархії в
підтримці проти революції чи зазіхань Ватикану. Туніс став приводом, а
причиною було прагнення молодої промислової буржуазії, яка швидко
розвивалася на півночі країни, звільнитися від засилля французького
капіталу на італійському ринку.

Розділ 2. Військово-політичні цілі Троїстого союзу перед Першою
світовою війною та шляхи їх реалізації.

Договір, підписаний між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією був
секретним, і його текст не був оприлюднений аж до Першої світової війни.
Додатком до договору був спеціальний протокол, який виключав його
антианглійську спрямованість. На цьому наполягав Манчіні після провалу
пропозицій про приєднання Англії до союзу: Бісмарк і Кальнокі відхилили
вступ Англії до союзу обгрунтувавши це тим, що через існуючу в Англії
парламентську систему даний секретний договір вимагав обговорення в
парламенті, що саме по собі було неможливим.

Згідно статті 1 учасники договору обіцяли один одному “мир та дружбу”,
зобов’язувались не приймати участі ні в яких союзах, спрямованих проти
одного з них, консультуватися між собою з “політичних чи економічних
питань загального характеру” і надавати один одному взаємну підтримку “в
межах своїх власних інтересів”.

Згідно статті 2 Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язувались надати
Італії “допомогу та підтримку всіма своїми силами” у випадку, якщо вона
“без прямого виклику з її боку зазнала б нападу Франції з будь-якого
приводу”, а Італія зобов’язувалась зробити те ж саме, у випадку
неспровокованого нападу Франції на Німеччину. Що стосується
Австро-Угорщини, то вона звільнялась від надання допомоги Німеччині
проти Франції – їй відводилась роль резерву на випадок вступу у війну
Росії. Саме в цій статті договору заключалась його цінність для Італії
та Німеччини, оскільки тоді своїм потенційним противником вони вважали
Францію.

Стаття 3 договору проголошувала, що у випадку неспровокованого нападу на
одного чи двох учасників договору двох чи більше великих держав, що не
беруть участі в даному договорі, у війну з державами, що здійснили
напад, вступають всі три учасники договору. Австро-Угорщина та Німеччина
одразу після підписання договору за вимогою Італії прийняли до відома її
особливу заяву, суть якої зводилась до того, що якщо однією з держав,
які напали на її партнерів, буде Англія, то передбачену статтею 3
військову допомогу Італія своїм союзникам не надасть. Італія, береги
якої були легко доступні для нападу англійського військового флоту,
боялась Англії і вважала небезпечним вступати у конфлікт з нею. Таким
чином, з самого початку існування Троїстого союзу було зрозумілим, що
Німеччина та Австро-Угорщина будуть мати в особі Італії союзника лише до
тих пір, доки на сторону ворогів Троїстого союзу не стане Англія.

Згідно статті за неспровокованого нападу на одного з учасників договору
з боку однієї з великих держав, що не беруть участі у цьому договорі
(крім Франції, стосовно якої діяли зобов’язання, передбачені статтею 2),
два інших його учасника зобов’язувались зберігати нейтралітет відносно
свого союзника, який зазнав нападу. Практична цінність цієї статті для
Німеччини та Австро-Угорщини полягала в гарантії нейтралітету Італії на
випадок російсько-австрійської війни.

Наступними статтями держави зобов’язувались у випадку загальної участі у
війні не укладати сепаратного миру і тримати договір в таємниці.

Отже, уклавши договір, Німеччина забезпечила собі військову підтримку
Італії на випадок неспровокованого нападу Франції, а головне, могла бути
впевненою, що Італія не стане союзницею Франції. Австро-Угорщині був
гарантований нейтралітет Італії у випадку австро-російської війни, тобто
забезпечений тил. Італія отримувала гарантію ненападу з боку
Австро-Угорщини і обіцянку військової підтримки Німеччини та
Австро-Угорщини, якщо б без провокації з її боку на неї напала Франція.

Союз з центральними державами зміцнив становище монархії в Італії,
піднімав її престиж. Але головне, він допоміг Італії вийти з ізоляції,
яка особливо виявилась під час подій в Тунісі. З укладенням союзу вона
здобула опору після довгих років вагань, нерішучості, невпевненості.

Проте договір ні в якій мірі не забезпечував інтереси Італії на
Середземному морі, які ще більше зросли, оскільки через союз із
Австро-Угорщиною доводилось обмежувати свою активність на Балканах. Він
не надавав їй підтримки у можливих суперечках із Францією у колоніальних
питаннях і якої-небудь компенсації на випадок подальших австрійських
захоплень на Балканах.

Договір не давав Італії і гарантії володіння Римом. Щоправда, обіцяння
союзниць сприяти збереженню соціального і політичного порядку у своїх
державах, забезпеченню миру в Європі могли бути витлумачені як визнання
за італійською державою володіння Римом. Але це було б занадто
розширеним тлумаченням положень договору.

Вступивши в союз, Італія зробила остаточний вибір на користь Німеччини.
Укладений договір став віднині основним стержнем її зовнішньої політики,
відправною точкою діяльності уряду.

Троїстий союз здавався грізним та хитромудрим, дійсні ж його цілі були
скромні. З виду він об’єднував Центральну Європу і відтворював у
найграндіозніших формах Священну Римську імперію, оскільки справа
торкалася зовнішньої політики. На практиці він лише надавав підтримку
монархії і забезпечував нейтралітет Італії на випадок війни
Австро-Угорщини проти Росії. Австрійці мало що дали взамін. Кальнокі не
бажав, щоб італійці мали якійсь голос на Балканах, а тому не просив у
них допомоги проти Росії. Єдиною ціною, заплаченою Австро-Угорщиною,
було туманне схвалення італійської монархії і тим самим непряма відмова
від традиційної для Габсбургського дому підтримки папства. Справжню ціну
заплатила Німеччина: вона обіцяла захищати Італію від Франції, не
отримуючи нічого взамін, оскільки італійська допомога нічого не
вартувала. Простіше кажучи, Бісмарк брався захищати Італію, поступаючись
скаргам Австро-Угорщини на Союз трьох імператорів. Більше того, цьому
він надавав перевагу, ніж зобов’язанню підтримувати Австро-Угорщину на
Балканах. До того ж він знав, французи не збираються на падати на
Італію, і тому не вважав своє зобов’язання обтяжливим. Знали це і
Італійці, які в дійсності потребували не захисту від Франції, а того,
щоб їх визнали великою державою. Троїстий союз давав їм це: він
підтримував міф про велич Італії і тим самим майже на покоління відклав
спалах внутрішнього невдоволення. Це було значним недоліком у
справжньому союзі. Хоча приниження у зв’язку з Тунісом відіграло лише
другорядну роль у рішенні Італії приєднатись до центральних держав,
італійські політики, без сумніву, жадали залучитися підтримкою своїх
імперіалістичних задумів у Середземномор’ї.

У 1882 році вони її не отримали. Але подібно до того, як австрійці
думали, що Австро-Германський союз поступово змусить Німеччину
підтримувати їх балканські плани, так і італійці розраховували, що
Троїстий союз потроху втягне Німеччину в їх середземноморські проекти.
Поки Росія трималась мирно і італійський нейтралітет представляв лише
академічний інтерес, їх надії не могли здійснитися, але при першому ж
порушенні миру на Балканах Італія могла продати дещо цінне, і тоді
Німеччині прийшлося б заплатити справжню ціну.

Австро-німецькому блоку вдалося у 1883 році притягнути на свою сторону і
Румунію. Одночасно відбулося зближення Німеччини з Іспанією. У тому ж,
1883 році король Альфонс ХІІ був запрошений у Берлін, де з ним було
укладено “джентльменську угоду”, згідно якої Іспанія у випадку
франко-німецької війни повинна була виставити 100-тисячну армію на
Піренеях проти Франції. Цією угодою Бісмарку вдалося, за його словами,
“поставити іспанську мушку на французьку потилицю”.

Створений військовий блок, який протягнувся і на Балкани, і на
Піренейський півострів, затиснув Францію з трьох сторін: зі сторони
Рейну, Альп, Піренеїв. Він створював для Німеччини сприятливі умови і на
випадок війни на Сході – з царською Росією.

Бісмарк і цей період намагався притягнути до австро-німецького блоку
Англію, але не мав успіху. Уряди консерваторів та лібералів, які
змінювали один одного, були зайняті забезпеченням подальшої колоніальної
експансії Англії на різних частинах земної кулі і не бажали брати на
себе будь-які військово-політичні зобов’язання стосовно європейських
країн, надаючи перевагу використанню в своїх цілях протиріч між ними.
Зокрема, Англія не раз намагалася підтримувати Австро-Угорщину, а за нею
і Німеччину на озброєний конфлікт з Росією. Німецький уряд в свою чергу
прагнув використати труднощі, що виникали в Англії в результаті її
конфліктів з Росією чи з Францією. З іншого боку, Німеччина заохочувала
і Росію і Францію до активної завойовницької політики в колоніях, де
кожна з цих держав неминуче стикалася з Англією. Захоплення Англією
Єгипту за попередньої згоди Німеччини дало в руки Бісмарка своєрідний
важіль для політичного тиску на англійський уряд.

Результати Троїстого союзу виявилися парадоксальними. Бісмарк
претендував на роль апостолу стабільності і зображував свою систему як
“лігу миру”. В дійсності ж за допомогою Троїстого союзу він прийняв
Німеччину до неспокійних держав і протиставив її державам
консервативним. Що ж стосувалось Європи (а тільки це і мало значення для
Бісмарка), то Росія і Франція просили лише одного – щоб їх залишили в
спокої. Після Берлінського конгресу у росіян не було вже ніяких планів
на Близькому Сході, їх цікавила тільки власна безпека. Балкани не
становили для них економічного інтересу. Росіяни хотіли, щоб Протоки
були закриті для англійських військових кораблів, і їм потрібен був
вільний вихід для хлібної торгівлі. Хоча найкращим способом забезпечити
це було б встановлення контролю над Протоками, росіяни знали, що це
неможливо, і тому з вдячністю прийняли дипломатичну комбінацію,
запропоновану Бісмарком. В той час стратегічна загроза йшла не з боку
Росії, а й з боку Англії. Ще серйознішим був економічний виклик
Австро-Угорщини. Австрійці не бажали обмежувати свою економічну сферу.
Вони виконували місію по “цивілізації” економічного імперіалізму,
програму, здійснення якої не можливо було зупинити ніяким політичним
розділом. Головне ж полягало в тому, що вони просували Східну залізницю
до тих пір, доки вона не досягла Константинополя. Якою б привабливою не
була ця програма, вона не могла не стривожити росіян, особливо коли вона
загрожувала національному розвитку балканських народів, до яких Росія
виявляла підвищений інтерес.

Те ж саме можна сказати про Францію і Італію. Французи хотіли лише
уникнути нового вторгнення Німеччини. Як показало Туніське питання,
хвилюючим елементом в районі Середземного моря були італійці: якщо б не
їх політичне втручання і не їх політика стосовно будівництва залізниць в
Тунісі, французи б не втручались. З цієї ж причини італійська агітація
за Трієст становила більш серйозну і більш конкретну загрозу для
німецьких інтересів, ніж незадоволення французів у зв’язку із втратою
Ельзасу та Лотарингії.

Зупинивши свій вибір на Австро-Угорщині та Італії, щоб використати їх
проти Росії і Франції, Бісмарк в значній мірі повторив вибір, зроблений
раніше у внутрішньо-німецьких справах. Тоді він вступив у союз з
німецькою революцією, щоб приборкати її; тепер же він уклав союз з
іноземними державами, з тим щоб тримати в полоні своїх союзників. Він
контролював своїх союзників, а не співпрацював з ними. Це було головне.
В міжнародних справах, як і у внутрішній політиці, Бісмарк недолюблював
рівних. Хоча і Росія і Франція бажали повернутися спиною до Європи, вони
залишались незалежними великими державами, тобто були занадто
недосяжними для Бісмарка. Його система була тиранією, і деяким не
подобалось, що ця тиранія нав’язувалась їм заради їхнього ж блага, в
інтересах миру і соціального порядку.

Розділ 3: Троїстий союз та Перша світова війна: трансформації та
подальша доля альянсу.

Другий союзний договір держав Троїстого союзу був підписаний у Берліні
20 лютого 1887 року. Він підтвердив всі положення договору 1882 року і
встановив термін його дії до 30 травня 1892 року. Одночасно в Берліні
були підписані окремі італо-австрійський та італо-німецький договори,
які доповнювали зобов’язання договору 1882 року.

Італо-австрійський договір зобов’язував його учасників намагатися
зберегти територіальний статус-кво на сході. Якщо ж збереження цього
статус-кво на Балканах, чи на турецькому побережжі, чи на островах
Адріатичного та Егейського морів виявилося б неможливим і настала б
окупація названих районів Італією та Австро-Угорщиною, то передбачалося,
що ця окупація відбудеться лише після попередньої згоди між дома
названими державами. Італо-німецький договір містив таке ж зобов’язання
підтримувати територіальний статус-кво на сході, але залишав свободу
дій для обох сторін в питанні про Єгипет. В ході будь-якої війни,
розпочатої проти Франції, Німеччина зобов’язувалася надавати допомогу
Італії в її бажанні отримати від Франції “територіальних гарантій для
забезпечення кордонів королівства і його становища на морі”.

В третій раз договір Троїстого союзу був підписаний в Берліні 6 травня
1891 року. Його тексти повторював всі положення договору 1882 року і
включав в себе основні положення італо-австрійського та італо-німецького
договорів від 20 лютого 1887 року. Крім того, згідно ст. 9 договору 1891
року Німеччина та Італія зобов’язувались прикласти зусилля для
збереження територіального статус-кво в Кіренаїці, Тріполітанії та
Тунісі. Договір був укладений на шість років з автоматичним продовженням
його на наступне шестиліття за умови, що та и інша сторона не денонсує
його за рік до закінчення терміну. В доданому до договору додатковому
протоколі говорилось, що так як вдалося досягти в принципі приєднання
Англії до ухвалення договору стосовно території Отаманської імперії,
обидві сторони прикладуть всі зусилля, “щоб досягти аналогічного
приєднання стосовно північно-африканських територій в центральній та
західній частинах Середземного моря, включаючи Марокко”.

Проте надії на союз з Англією не здійснились. Англійці відхиляли
неодноразові пропозиції такого союзу з боку Німеччини.

З кінця ХІХ ст. Італія, налякана англо-німецькою ворожнечею і потерпаючи
від втрат митної війни, яку з 80-х років вела проти неї Франція, почала
змінювати курс своєї політики. В 1896 році Італія визнала французький
протекторат над Тунісом, в 1898 році уклала з Францією торговий договір,
в 1900 році погодилася на захоплення Францією Марокко в обмін за
визнання італійських “прав” на Триполі, в 1902 році уклала з Францією
угоди із зобов’язання зберігати нейтралітет у випадку франко-німецької
війни, викликаної Німеччиною. Але Формально Італія залишалася членом
Троїстого союзу і брала участь у його новому відновленні 1902 року,
причому таємно інформувала Францію про цей акт.

Четвертий союзний договір між Австро-Угорщиною, Німеччиною та Італією,
підписаний в Берліні 28 червня 1902 року, повністю відтворював текст
попереднього союзного договору. Він був укладений на той же термін що й
попередній і з тими ж умовами продовження.

Політика країн – учасниць Троїстого союзу в 1902-1912 рр.
характеризувалася зростаючою агресивністю німецького імперіалізму, який
очолював цей союз, посиленим проникненням держав Троїстого союзу на
Балкани і в Терцію, захопленням Італією Триполі та Керинаїки в
результаті італо-турецької війни і тривалим відходом Італії від
Троїстого союзу.

Дострокове продовження Троїстого союзу в 1912 році було далеко не
формальним актом, відображуючи розпочате після Лівійської війни певне
зближення Італії з союзницями як на основі узгодженої середземноморської
та балканської програм, так і у визначенні військово-стратегічних планів
у випадку європейської війни. Аж до липневої кризи 1914 року італійський
уряд допускав можливість спільної війни пліч-о-пліч з Німеччиною проти
Франції і з меншою готовністю з Австро-Угорщиною проти Росії. Ухильна
позиція британського уряду, яка аж до самого початку війни надавала
перевагу збереженню за собою відомої свободи дій, породжувала ілюзії про
можливість англійського нейтралітету.

Таким чином, відхилення Італії в сторону Троїстого союзу надало
останньому можливість в період балканських війн виступати в цілому
узгодженим дипломатичним фронтом проти Антанти, поглибивши
імперіалістичні протиріччя на Балканах і врешті-решт наблизивши початок
світової війни. Але було б неправильно, знаючи фінал більш ніж
тридцятирічного існування імперіалістичного союзу, розкриваючи глибинні
причини, що призвели до його кризи та краху, не бачити його складної
еволюції в передвоєнні роки і його реальної ролі в міжнародних
відносинах і дипломатичній історії передвоєнної Європи.

Європа напередодні війни.

Процес формування воєнних блоків в Європі супроводжувався цілим рядом
конфліктів, кожен з яких міг привести до великої війни. Лише військова
непідготованість країн Троїстого союзу та Антанти заставляла правлячі
кола європейських країн сісти за стіл переговорів. При цьому виниклі
конфлікти не вирішувались ,а тільки “консервувалися” на деякий час. Це
приводило до загострення старих і виникнення нових конфліктів.

В мінливому балансі сил між Антантою та Троїстим союзом, коли
посилювалася боротьба за кожну країну, чи то Румунія, Греція, Болгарія
чи будь-яка інша держава, орієнтація Італії, яка володіла першокласними
стратегічними позиціями в Середземному морі, мала в наявності значні
військові сили, набувала важливого значення. І дострокове продовження
Троїстого союзу 5 грудну 1912 року, паралізувавши на певний час
італофабські та анти австрійські настрої в Австро-Угорщині та Італії,
було тимчасовим виграшем центральних держав у цій боротьбі.

Після виходу Італії з Троїстого союзу фактично Союз Центральних Держав
оформився в 1914 році, коли до нього офіційно приєдналася Османська
імперія. В цьому році був укладений секретний німецько-турецький
військовий союз. Австро-Угорщина ще в 1909 році надала Туреччині великі
грошові позики і компенсацію за Боснію-Герцеговину. Починаючи з 1912
року Німеччина і Австро-Угорщина почали модернізувати турецьку армію і
флот. Фактичним головнокомандуючим турецькою армією став німецький
генерал Ліман фон Зандерс, який офіційно рахувався військовим радником в
Туреччині. Формально Туреччина була нейтральною державою, але такий
нейтралітет носив тимчасовий характер.

В жовтні 1914 році Османська імперія вступила в війну на боці Німеччини
та Австро-Угорщини. Головною причиною вступу Туреччини в Троїстий союз
стали протиріччя з Росією.

Турецький лідер Єнвер-паша вважав, що союз з Німеччиною відновить минулу
могутність Османської імперії. Вступ Туреччини в війну зіграло на руку
англійцям, які давно мріяли прибрати до рук турецькі володіння на
Близькому Сході, багаті нафтою, мінералами.

В жовтні турецьке командування закрила протоки Босфор і Дарданелли для
проходу кораблів Антанти, а вслід за тим турецькі і німецькі кораблі
обстріляли Одесу і Севастополь. 5 листопада Росія, Англія і Франція
об’явили війну Османській імперії. В грудні турецькі війська почали
наступ на Кавказ проти Росії, не дивлячись на непогодження німців
(Єнвер-паша збирався підняти повстання тюркомовних народів в Росії і
приєднати їх до складу Туреччини, в той час як німці намагалися
направити турецьку армію проти англійців в Месопотамії та Палестині).
Російська армія знищила 9-ц та 10-й турецький корпуси.

Воєнні дії поширилися і на територію Персії. В листопаді турецькі
війська ввійшли в Іранський Азербайджан. Росії, яка веде війну з
Німеччиною і Австро-Угорщиною був потрібний час, щоб перекинути війська
в Персію. Крім того, проти російського втручання виступала Англія,
боячись втратити свій вплив в районі Персидської затоки. Тим не менш,
російська армія швидко взяла ініціативу в свої руки, турецькі війська
відступили.

Четвертою та останньою країною яка приєдналася до Троїстого союзу стала
Болгарія, яка вступила в союз якраз в розпал війни в 1915 році. Це було
зроблено для реалізації своїх планів про створення “Великої Болгарії”.

Висновки

Отже, укладення договору про Троїстий союз (який, звичайно, став
можливим в результаті зацікавленості Німеччини та Австро-Угорщини мати
Італію на своєму боці) відзначило важливий етап у розвитку італійської
внутрішньої політики – завдяки союзу вийшовши з ізоляції, Італія здобула
опору, яка розвалила й активізувала дії на міжнародній арені і розпочати
політику колоніальної експансії.

Зі вступом Італії в союзні відносини з центральними державами у травні
1882 року проблема союзників, яка була центральною в 70-ті роки, та
орієнтації на більш сильну державу, виявилась вирішеною лише до певної
ступені. Італійський уряд переглядає відносини з союзниками і,
врешті-решт, встановлює не просто дружні, а фактично союзні відносини з
їх суперницями. Що стосується вибору на користь Німеччини та
Австро-Угорщини, то він був зумовлений як зовнішньополітичними –
ізоляція, в якій опинилася Італія, так і внутрішньополітичними
міркуваннями – потреба в гарантіях збереження існуючого політичного
ладу, які давав союз з двома монархіями.

Відтепер ставлення Італії до союзу, а значить, і характер
внутрішньополітичного курсу країни в цілому залежали від того, наскільки
повно він міг забезпечити її інтереси. А так як уже з перших днів
існування союзу прийшлося впевнитися в обмеженості створених ним
можливостей для колоніальних задумів Італії, основним лейтмотивом
відносин з союзницями стали вимоги італійського уряду розширити
зобов’язання Австро-Угорщини та Німеччини в цьому напрямі.

Рим добився, щоб союз забезпечував здійсненням планів колоніальної
експансії не тільки сам факт його існування, але й безпосередньо шляхом
прямої підтримки їх його учасниками, щоб союзниці допомоги здолати
розрив між скромними можливостями та широкими задумами. Проте,
багаторазові спроби не дали відчутних позитивних результатів. Рішуча
відмова союзниць підтримати колоніальні претензії Італії позначив кризу
союзу.

В 1911 році Італія безперешкодно захопила Кіренаїку в Туреччині, не
дивлячись на Австрійські протести і Німецьке засудження. Починаючи з
1909 року Туреччина почала зближення з Австро-Угорщиною (з Німеччиною у
Терції були гарні відносини з кінця ХІХ ст.), боячись війни з Росією
один на один, в той час як Італія проводила свою політику все більше
віддаляючись від Німеччини і Австро-Угорщини. До 1914 року Італія,
формально входячи до складу Троїстого союзу, стала нейтральною державою.
Фактично Союз Центральних Держав оформився в 1914 році, коли до нього
офіційно приєдналася Османська Імперія. Четвертою та останньою державою
цього союзу стала Болгарія, яка вступила в союз в самий розпал війни в
1915 році.

Отже, Створення Троїстого союзу поклало початок оформлення тих коаліцій,
які в подальшому стикнулися з Першою світовою війною.

Всемирная история. В 10 т. Т.7/Под ред. А.А.Губера и др.- М.: Соцэскиз,
1960.-С. 185.

Хвостов В.М. История международных отношений. 1871-1917гг. Ч.1.- М.,
1947.-с.45-46.

История дипломатии. Т.2. Дипломатия в новое время. 1871-1914 / Хвостов
В.М.- М.: Госполитиздат, 1963.-с.178.

Серова О.В. Тунис в итало-французских отношениях конца XIX века.
1881-1896 // Франц.ежегодник. 1978.- М.: Наука, 1980.-с.205.

Хвостов В.М. История международных отношений. 1871-1917гг. Ч.1.-М.;
1947.-с.46.

История дипломатии. Т.2. Дипломатия в новое время. 1871-1914 /Хвостов
В.М. –М.: Госполитиздат, 1963. –с.180.

Серова О.В. От Тройственного союза к Антанте. (Итальянская внешняя
политика и дипломатия в конце ХІХ – начале ХХ века). – М.: Наука, 1983.
– с. 63-64.

Серова О.В. От Тройственного союза к Антанте. (Итальянская внешняя
политика и дипломатия). –М.: Наука, 1983. –с.71.

Международніе отношения 1870-1918гг.: Сборник документов /Сост. Королев
А.Г. и Фрефельд О.Н. – М.: АН СССР, 1940. –с.71-72.

Дипломатический словарь. В 3т.Т.3. –М.: Политиздат, 1964.- с.368-369.

Серова О.В. От Тройственного союза к Антанте. (Итальянская внешняя
политика и дипломатия в конце ХІХ- начале ХХ века).- М.: Наука, 1983.-
с.72.

Тейлор А.Дж.Т. Борьба за господство в Европе. 1848-1918. –М.: Иностр.
лит., 1958.–с. 296.

Всемирная история. В 10 т. Т.7/Под.ред. А.А.Губера и др.– М.: Социздат,
1960. – с.186.

Тейлор А.Дж. П. Борьба за господство в Европе. 1848-1918.-М.: Иностр.
лит., 1958. – с.300.

Слонимський Л. Фатальный союз:/ Тройственный союз // Вестник Эвропы. –
1914. – №9. – С.346.

Всемирная история. В 10 т. Т.7 / Под ред. Губера А.А. и др. – М.:
Социздат, 1960. – С.653.

Хвостов В.М. История международных отношений 1871-1917гг. Ч.1. – М.,
1947. – С.134.

История Дипломатии. Т.2. – М., 1945. – С.124.

Дипломатический словарь. В 3 т. Т. 3 – М..: Политиздат, 1964.- С.369.

Всемирная история. Т:18. Минск: Литература, 1998. – С.187.

Яхимович З.П. О досрочном продлении Тройственного союза в 1912 г.
//Проблема истории и историографии международных отношений в ХІХ-ХХ
вв.-Л., 1979. – С.96.

История первой мировой войны 1914-1918. М., 1975. – С.58.

Пивовар С. Всесвітня історія. К.,1996. – С.119.

Ключников Ю.В. Международная политика новейшего времени в договорах,
нотах и декларациях. М., 1925. Ч.1 – С.241.

Всемирная история. Т.18 – Минск: Литература, 1998. – С.202.

История Дипломатии. Т.2. – М.,1945. – С.64.

Ключников Ю.В. Международная политика новейшего времени в догматах,
нотах и декларациях: В 2 ч. -М.: Гип. НКИД., 1928.-С.367.

Фысанов В.П. Програне суперництво (США та Австро-Угорщина у Центральній
Європі в роки Першої світової війни). – Чернівці: Золоті литаври, 1999.–
С.188.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020