.

Професійна характеристика та особисті риси педагога (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
980 6934
Скачать документ

Курсова робота

З педагогіки

На тему: ”Професійна характеристика та особисті риси педагога”

ПЛАН:

Елементи педагогічної майстерності

Зовнішність педагога

Мова педагога

Педагогічна майстерність і творчість педагога

Структура педагогічної майстерності.

Шляхи формування педагогічної майстерності:

Література.

ЕЛЕМЕНТИ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ

Гуманістична спрямованість — найголовніша характеристика майстерності.
Що становить спрямованість особистості? Ідеали, інтереси, ціннісні
орієнтації. Гуманістична спрямованість — спрямованість на особистість
іншої людини, утвердження словом і працею найвищих духовних цінностей,
моральних норм поведінки й стосунків. Це вияв професійної ідеології
вчителя, його ціннісного ставлення до педагогічної дійсності, її мети,
змісту, засобів, суб’єктів. Слід ураховувати той факт, що діяльність
вихователя зіткана з педагогічних драм, якщо драмою вважати зіткнення
думок, боротьбу за утвердження позиції. Причому, що вищий рівень
майстерності, то чіткіша виявляються конфлікти, бо новизна систем, які
пропонуються талановитими вчителями, часто натрапляє на опір сталих
поглядів.

Подивімося, хіба це не початок драми? З чим іде вчитель на урок? Іде він
з думкою “дати урок”, виконати програму. Інтереси його — в тому
матеріалі, якому буде присвячено наступні 45 хвилин. Іде на урок
донецький учитель В. Ф. Шаталов, щоб допомогти кожному переможно
вчитися… Йде вчитель-початківець, який заклопотаний честю мундира і
прагне над усе, щоб діти бачили в ньому вчителя, хоча не такою вже й
значною є різниця між ними в роках…

Ішов колись на урок і директор Павлиської школи Василь Олександрович
Сухомлинський, щоб разом з дітьми пізнавати красу слова, думки, життя,
навчити їх жити серцем, рости громадянами.

Усі вони йдуть до школи, до дітей, але суть у тому, як співвідносяться
особисті установки вчителя з головною метою виховання і на що спрямовані
їхні думки, прагнення, дії.

Отже, педагогічна спрямованість особистості кожного вчителя
багатоаспектна. ЇЇ становлять ціннісні орієнтації:

на себе — самоутвердження (щоб бачили в мені кваліфікованого,
вимогливого, справжнього вчителя);

на засоби педагогічного впливу (коли найважливіше для вчителя —
програма, заходи, способи їх пред’явлення);

на школяра (дитячий колектив в актуальних умовах — адаптація);

на мету педагогічної діяльності (на допомогу школяреві в розвитку —
гуманістична стратегія).

Для педагога провідною є орієнтація на головну мету за гармонійної
узгодженості всіх інших: гуманізації діяльності, гідного
самоутвердження, доцільності засобів, врахування потреб вихованців. Лише
за умови почуття відповідальності перед майбуттям, усвідомлення мети і
великої любові до дітей починає формуватися професійна майстерність
учителя.

Гуманістична спрямованість як надзавдання у повсякденній роботі майстра
завжди визначає його конкретні завдання. Порівняймо дві позиції. У школі
по радіо дізналися про думку семикласника щодо непорядків у шкільній
їдальні, яку хлопець висловив журналістові, коли той брав інтерв’ю у
різних учнів. Думка семикласника Ми коли була критична, гостра, але
висловлена від щирого серця. Директор виявив невдоволення через те, що
“слава” про школу рознеслася вранці по всій області. Марія Василівна,
класний керівник, захистила хлопця, запропонувавши директорові разом з
учнями обговорити проблему поведінки в їдальні, схваливши небайдужість
Миколи і давши йому і його товаришам можливість обміркувати, як змінити
обставини. Ми бачимо, що в одного педагога переважає думка про престиж
закладу. І це було б добре, коли б через це не страждали учні. Другий
учитель вболіває за розвиток учня, дбає, щоб критичний запал Миколи
переріс у творчу енергію, щоб у нього формувалася громадянська позиція.

Гуманістична спрямованість педагога визначає стратегію його уроку: що на
ньому головне — з’ясування біографічних відомостей про письменника чи
роздуми про сенс життя, вибір долі, над чим замислюються й учні?

Якщо спрямованість педагога гуманістична, вона завжди виявляється як
активна позиція. Проте нерідко трапляються й такі ситуації: завтра треба
вийти з учнями на збирання помідорів, а вони не хочуть працювати, бо
зібрані вчора і позавчора овочі ще гниють у полі, їх не вивезли. І хоч
учитель розуміє, що діти мають рацію, все ж наполягає: “Ви повинні вийти
на поле, а коли вивезуть -— то вже не ваша турбота”. Якщо ти, вчитель,
не маєш змоги змінити обставини, то що заважає сказати дітям чесно: тут
коїться неподобство, — та й подумати, що слід зробити для врятування
врожаю.

Гуманістична спрямованість є виявом здатності бачити великі завдання у
малих справах. Вона дає змогу оцінювати свою діяльність з точки зору не
лише безпосередніх, а й опосередкованих результатів, тобто тих
позитивних індивідуальних змін у життєдіяльності і структурі особистості
своїх вихованців, частковим організатором яких він є сам як особа,
відповідальна за якість організації виховного процесу.

Підвалиною педагогічної майстерності є професійна компетентність. Знання
вчителя звернені, з одного боку, до дисципліни, яку він викладає, а з
другого — до учнів, психологію яких мусить добре знати. Готуючись до
уроку, вчитель обмірковує його зміст, методику, враховує особливості
сприймання учнів цього віку, класу, власні можливості. Отже, зміст
професійної компетентності — це знання предмета, методики його
викладання, педагогіки і психології. Важливою особливістю професійних
педагогічних знань є їх комплексність, що потребує від учителя вміння
синтезувати матеріал для успішного розв’язання педагогічних задач,
аналізу педагогічних ситуацій, що зумовлюють необхідність осмислення
психологічної сутності явищ, вибору засобів взаємодії. Розв’язання
кожної педагогічної задачі актуалізує всю систему педагогічних знань
учителя, які виявляються як єдине ціле.

Знання педагога — не сума засвоєних дисциплін, а особистісно забарвлена
усвідомлена система, де є місце власним оцінкам, критичним поглядам.
“Головне в житті не саме знання, а та гармонія, яка виявляється, коли
знання добре вміщені в душі, та філософія, яка визначає людину, її
світогляд”.

Для того щоб викликати в учнів певне ставлення до предмета,
обговорюваного на уроці, вчитель висловлює своє розуміння проблеми, свої
міркування. Звучить; “Я гадаю…”; “Мені здається…” А буває й так:
студент на педагогічній практиці точно передає думку з підручника,
розповідає грамотно, послідовно, а власної думки класу не дістає у
відповідь. Тут маємо відтворення почутого, не зігріте власними
роздумами. Так, інколи вчитель забуває педагогічну істину: якщо сам не
розкриваєшся перед учнями, не даєш їм проникнути у світ своїх почуттів,
думок, марно очікувати щирих відповідей. І таке навчання не є розвитком
творчого потенціалу учнів, а перетворюється на тяжкий шлях “накопичення
знань”.

Майстерність педагога — в “олюднюванні”, натхненності знання, яке не
переноситься з книг в аудиторію, а висловлюється як власний погляд на
світ. На грунті професійних знань формується педагогічна свідомість —
принципи і правила, які є засадовими щодо дій і вчинків учителя. Ці
принципи і правила кожний педагог виробляє на підставі власного досвіду,
але осмислити, усвідомити їх можна лише за допомогою наукових знань, що
потребують систематичного поповнення. Слід зауважити, що складність
навчання вчителя, набуття професійної компетентності полягає і в тому,
що професійне знання має формуватися водночас на всіх рівнях:
методологічному, теоретичному, методичному, технологічному. Це потребує
розвинутого професійного мислення, здатності добирати, аналізувати й
синтезувати здобуті знання у досягненні педагогічної мети, уявляти
технологію їх застосування.

Проте швидкість набуття майстерності не регламентується лише
накопиченням професійних знань. Справді, студентові, який добре вчиться
в педагогічному вузі, не завжди легко на педагогічній практиці в школі.
Є індивідуальні передумови успішної діяльності, стимулятори професійного
зростання — здібності.

Отже, третім елементом у структурі педагогічної майстерності є здібності
до педагогічної діяльності. Вони залежать від особливостей перебігу
психічних процесів, що сприяють успішній педагогічній діяльності. Аналіз
педагогічних здібностей здійснено у низці фундаментальних досліджень.

Якщо говорити про генеральну здібність, що об’єднує всі провідні, то
вона, на нашу думку, найточніше визначена Н. В. Кузьміною — це
чутливість до людини, яка росте, до особистості, яка формується.
Спираючись на дослідження, можна виокремити такі шість провідних
здібностей до педагогічної діяльності:

комунікативність — професійна здатність педагога, що характеризується
потребою у спілкуванні, готовністю легко вступати в контакт, викликати
позитивні емоції у співрозмовника й відчувати задоволення від
спілкування;

перцептивні здібності — професійна проникливість, пильність,

педагогічна інтуїція, здатність сприймати і розуміти іншу людину.

3) динамізм особистості — здатність активно впливати на іншу
особистість;

4) емоційна стабільність — здатність володіти собою, зберігати
самоконтроль, здійснювати саморегуляцію за будь-якої ситуації, незалежно
від сили зовнішніх чинників, що провокують емоційний зрив;

5) оптимістичне прогнозування— прогнозування розвитку особистості
з орієнтацією на позитивне в ній і перетворення всієї структури
особистості через вплив на позитивні якості;

6) креативність — здатність до творчості, спроможність генерувати
незвичні ідеї, відходити від традиційних схем, швидко розв’язувати
проблемні ситуації.

Здібності до педагогічної діяльності можна оцінити залежно від того, як
швидко йде професійне навчання.

Сфера впливу, поле тяжіння вмілого педагога поширюються передусім на
нього самого. Самовладання, здатність до саморегуляції, емоційна
усталеність особистості дають змогу володіти ситуацією. Визначаючи
оптимістичне прогнозування як одну з провідних професійно-педагогічних
здібностей, ми водночас наголошуємо на зв’язку комплексу здібностей зі
спрямованістю особистості вчителя. Професійний оптимізм є опертям на
позитивне у становленні особистості будь-якої людини. “Вчитель не має
права сказати учневі: “Ніколи…” — це слова народної вчительки Т. І.
Гончарової.

Четвертий елемент педагогічної майстерності — педагогічна техніка як
форма організації поведінки вчителя. Знання, спрямованість і здібність
без умінь, без володіння способами дій не є гарантією високих
результатів. Педагогічна техніка — це вміння використовувати
психофізичний апарат як інструмент виховного впливу, це прийоми
володіння собою (своїм організмом, настроєм, мовленням, увагою й уявою)
і прийоми впливу на інших (вербальними і невербальними засобами).

Елементи педагогічної майстерності дають змогу з’ясувати системність
цього явища в педагогічній діяльності. Високий рівень майстерності надає
нової якості всій роботі педагога: формується професійна позиція, що
акумулює в собі вищі рівні спрямованості, знань і готовності до дії;
розвинуті знання стають інструментом для самоаналізу і вияву резервів
саморуху; високий рівень здібностей стимулює саморозкриття особистості,
а вдосконалення педагогічної техніки — пошук результату, адекватного
задумові.

Критеріями майстерності педагога є доцільність (за спрямованістю),
продуктивність (за результатами), діалогічність (характер стосунків з
учнями), оптимальність (у виборі засобів), творчість (за змістом
діяльності).

В оволодінні майстерністю можна виокремити кілька рівнів.

Елементарний рівень. У вчителя наявні лише окремі якості професійної
діяльності. Найчастіше — це володіння знаннями для виконання
педагогічної дії, володіння предметом викладання. Проте через брак
спрямованості на розвиток учня, техніки організації діалогу
продуктивність його навчально-виховної діяльності е низькою.

Базовий рівень. Учитель володіє основами педагогічної майстерності:
педагогічні дії гуманістично зорієнтовані, стосунки з учнями і колегами
розвиваються на позитивній основі, добре засвоєно предмет викладання,
методично впевнено і самостійно організовано навчально-виховний процес
на уроці. Цього рівня, як правило, досягають наприкінці навчання у вузі.

Доскналий рівень. Характеризується чіткою спрямованістю дій учителя, їх
високою якістю, діалогічною взаємодією у спілкуванні. Вчитель самостійно
планує і організовує свою діяльність на тривалий проміжок часу, маючи
головним завданням розвиток особистості учня.

Творчий рівень. Характеризується ініціативністю і творчим підходом до
організації професійної діяльності. Вчитель самостійно конструює
оригінальні педагогічне доцільні прийоми взаємодії. Діяльність будує,
спираючись на рефлексивний аналіз. Сформовано індивідуальний стиль
професійної діяльності.

Завдання педагогічного вузу— допомогти студентові опанувати основи
майстерності для усвідомленого і продуктивного початку професійної
діяльності: сформувати гуманістичну спрямованість, дати ґрунтовні
знання, розвинути педагогічні здібності, озброїти технікою взаємодії,
підготувати до професійного аналізу великого розмаїття педагогічних
ситуацій.

Зовнішність педагога

Існує низка специфічних професій, для представників яких зовнішність
відіграє першочергове значення: диктор телебачення, дипломат, актор,
менеджер тощо. До них належить і професія педагога. Зовнішність учителя
виконує дещо специфічну роль, адже він має справу не просто із соціумом,
а з учнівською юнню. Для неї педагог — це своєрідний еталон, зразок для
наслідування, тому зовнішність учителя має бути бездоганною у всіх
відношеннях. Вона — складовий елемент педагогічної техніки, яка у свою
чергу є структурним компонентом педагогічної майстерності. З огляду на
це, очевидна пряма залежність між цими поняттями. Педагогічна техніка як
вправність, що виявляється в умінні взаємодіяти з учнями, керувати
власним психофізичним станом та створювати свою зовнішність відповідно
до вчительського призначення — тонкий інструмент впливу на суб’єктів
виховання. Народна мудрість стверджує, що по одягу зустрічають, а по
розуму проводжають. Все це правильно, але враження, яке справляє вчитель
під час першої зустрічі зі своїми вихованцями, лишає незабутній слід у
пам’яті учнів. Особливо, якщо це враження підсилюється подальшою
аналогічною поведінкою педагога. Зрозуміло, що вирішальну роль тут
відіграє саме зовнішність. Як правило, учням потрібен певний час, аби
розібратися, що ж криється за “одягом”. Учителеві ж важливо не втратити
можливостей для встановлення дружніх стосунків з учнями, що є основою
позитивної взаємодії.

Як засвідчують педагоги-практики, вплив учителя на учнів починається
після першого візуального знайомства. Він, зрозуміло, не є прямий, але
це не заперечує його значущості. Тому позиція має бути однозначною:
зовнішність учителя — не дрібниця, це завжди важливо й актуально, це
сходинка до успіху у справі виховання учнівської молоді.

Зовнішність учителя — явище інтегральне, адже інтеграція — процес
зближення і зв’язку поряд із процесами диференціації. Вчитель впливає на
учнів комплексом взаємопов’язаних елементів зовнішності. Культура і
техніка мовлення педагога, культура і техніка рухів, одяг та культура і
техніка догляду за своїм тілом — все це складники зовнішності. Кожен
елемент зокрема має ряд компонентів, що складає системоутворюючу
цілісність. Так, культура мовлення — це інтонація, голос, дикція,
дихання, тембр, темп, логічне структурування мовлення, гнучкість
мовлення та ін. Культура і техніка рухів — то постава, хода, жести,
пластика, міміка, пантоміміка. Культура і техніка догляду за зовнішнім
виглядом — уміння доглядати за своїм волоссям, робити зачіску, добирати
одяг та взуття, прикраси, аксесуари, парфуми. Це вміння доглядати за
тілом (обличчям, руками, ногами). Тільки в поєднанні цих складових
створюється зовнішність, яка уособлює вчителя.

Прояв складників зовнішності носить диференційований, індивідуалізований
характер. Особливе внутрішнє осяяння, що передається через погляд, жест,
поставу, усмішку — все це робить учителя неповторним. Як зайти в клас,
привітатись із учнями, сісти, відкрити журнал, підійти до дошки, до учня
— вся технологія поведінки базується на загальноприйнятих вимогах. Проте
в одних — це доречно, гарно, зрозуміло, естетично витримано і все в
міру, в інших — не зовсім. Тобто, зовнішність залежить від окремо взятої
особистості, від її внутрішньої педагогічної культури і притаманна саме
їй. Таким чином утворюється вчительський імідж, який буває як
позитивним, так і негативним. Мабуть, саме тому деяких учителів
пам’ятають- все життя, а інших забувають, закінчивши школу. Ось чому
природним у кожного вчителя має бути прагнення до ідеалу, гармонії та
вдосконалення; без них людина неминуче деградує.

Не секрет, що діти хочуть мати вчителя із приємною зовнішністю,
вихованого, з витонченими манерами, елегантно одягненого, із гарною
модною зачіскою, привабливим макіяжем, бездоганно чистого і охайного.
Навіть учні початкових класів легко вирізняють учителів і пишаються
ними, запевняючи всіх, що у них “найкраща вчителька”. А у підлітковому
віці простежується тенденція дещо зневажливого ставлення до вчителя,
одягненого недбало, зачісаного за модою десятирічної давності, у якого
руки вже забули, що таке манікюр, а обличчя — макіяж. Звичайно, можна
якимось чином виправдати вчителя, який у вихорі повсякденних справ
забуває про себе. Але варто згадати далекі і суворі 20—30-і роки, коли у
закладах, де працював відомий педагог А.С.Макаренко, було правилом
приходити на роботу у найкращому одязі. За свідченням очевидців, їх
розповідей, на урок не допускався вчитель у нечищеному взутті. Таких
учителів А.С.Макаренко не визнавав вихователями учнів. На одній із
лекцій він досить категорично зауважив: “Я глибоко переконаний, що краще
зовсім не мати вихователя, аніж такого, який сам не вихований…”
(Макаренко А.С. Вибр. тв. У З Т. – К.: Рад. школа, 1984. Т. 3. -С.56).
Цілком поділяючи думку знаменитого педагога, вважаємо, що кожен учитель,
незалежно від статі, віку, місця проживання, сімейних обставин,
природних даних тощо, в змозі створити власну неповторну зовнішність,
якщо серйозно візьметься за цю справу. Зрозуміло, що самовдосконалення у
цьому напрямку потребує певних особистих зусиль, деяких матеріальних
затрат, але ми переконані, що це матиме благодатну віддяку. Акцентуємо
увагу всіх учителів на зазначеній проблемі. Вважаємо, що немає меж для
удосконалення.

На яких же принципах має базуватися самовдосконалення вчителя у
вказаному напрямку?

1. Комплексність. Необхідно відпрацьовувати всі елементи зовнішності в
комплексі, оскільки на тлі однобоких зрушень одразу чітко будуть помітні
недоопрашовання в іншому аспекті. Наприклад, учитель, що дбає про свій
зовнішній вигляд, отримує прекрасні результати (елегантний костюм,
зачіска до лиця, майстерний макіяж тощо). Водночас, якщо він не володіє
своїм голосом (говорить голосно або дуже тихо), то досить швидко
зачарування вчителем розсіюється.

2. Індивідуалізація (індивідуальний стиль, імідж, своєрідність
жестикуляції, міміки, голосу, постави, тобто все те, що відрізняє одного
вчителя від іншого).

3. Самовдосконалення. Не зупиняючись на досягнутому, постійний крок
уперед, до вершин майстерності.

4. Дотримання постійності у вияві ознак учительської зовнішності. Іншими
словами, взявши на себе роль вихователя, педагог пам’ятає про це
щохвилини і демонструє її через свою зовнішність незалежно від того, чи
знаходиться він у безпосередньому контакті з учнями чи ні.

5. Дотримання професійної культури (інтелігентність, педагогічна етика,
толерантність, педагогічний такт, емоційна стійкість, нездатність
зашкодити психіці дитини поглядом, жестом, мімікою, тоном мовлення та
ін.).

6. Концентричність. Передбачає, що кожне нове вміння, яке розвиває
вчитель і яке поступово трансформується у звичку, має базуватися на
попередніх знаннях, уміннях і навичках та перебувати у безпосередньому
зв’язку.

7. Активність полягає в тому, що процес самовдосконалення — наслідок
власної активності та ініціативи.

8. Цілісність — означає перехід від роботи з елементами із системними
компонентами і системою в цілому. Вдосконалюючи складник зовнішності,
вчитель паралельно вдосконалює техніку саморегуляції, взаємодії з
учнями, застосовуючи набуті вміння на практиці. Це дає змогу підняти
рівень педагогічної техніки в цілому, що, безумовно, вплине на рівень
зростання педагогічної майстерності.

9. Єдність особистісного і дійового, що передбачає самовдосконалення в
умовах певної діяльності особистості. Без цього неможливо отримувати
нові імпульси розвитку (генеральна ідея педагогічної майстерності, за
словами Е.С.Барбіної, — дослідника феномена педагогічної майстерності).

10. Перспективність — бачення близької і далекої перспективи, робота на
завтрашній день, що стимулює сьогоднішню діяльність щодо
самовдосконалення.

За яких умов можна досягти мети, тобто створити або удосконалити свою
зовнішність, яка б позитивно впливала на суб’єктів виховання? Це можливо
і цілком доступно кожному вчителеві, якщо:

1. Цілеспрямовано працювати над собою.

2. Мати велике бажання.

3. Дотримуватися вищезазначених принципів.

4. Створити власну програму дій.

5. Мати взаєморозуміння з педагогічним колективом.

6. Усвідомити необхідність самовдосконалення.

7. Є зразок — авторитетний педагог, що відповідає цим вимогам.

Якими шляхами і засобами можна подолати цю проблему?

Вважаємо, що кожен має йти власним шляхом, найоптимальнішим саме для
нього. Пропонуємо найтиповіші.

1. Підвищення кваліфікації на курсах з проблем розвитку педагогічної
техніки.

2. Добір та ознайомлення з відповідною літературою, а також використання
її в роботі.

3. Виконання спеціальних вправ.

4. Консультації візажиста, косметолога, стиліста, перукаря, манікюрниці,
логопеда, хореографа, філолога, актора.

5. Придбання фена, манікюрного набору.

6. Організація в школі роботи студії моди за участю вчителів.

7. Проведення в школі масових заходів: “Конкурс елегантності”, “Міс
“Чарівність”, конкурс бальних і сучасних танців, конкурс декламаторів,
ораторів, демонстрація моделей модного взуття, одягу, прикрас.

8. Започаткування роботи міні-салону краси за пільговими умовами для
вчителів.

9. Організація роботи груп “Здоров’я”, “Грація”, “Аеробіка”, секцій із
шейпінгу тощо.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що проблема зовнішності вчителя не
нова, проте досить актуальна, її вирішення залежить в першу чергу від
учителя, який має прагнути до ідеалу.

Пропонуємо практичні рекомендації, які починаються із часток не і ні,
тобто від протилежного: чого не має бути. Така форма подачі порад може
допомогти запобігти помилкам, які нерідко зустрічаються в реальному
житті.

1. У гардеробі вчителя не має бути ультрамодного одягу, незвичайний
фасон якого відволікає увагу учнів, а також вбрання занадто яскравих
тонів, що стомлює і дратує дітей.

2. Не варто навіть молодому вчителю з’являтись у школі в шортах.

3. Не втрачайте почуття міри: навчіться чітко визначати, коли необхідно
одягати класичний костюм, коли робочий халат, святкову сукню, а коли —
светр і джинси.

4. Не перетворюйтесь на “синю панчоху”, тобто носіть той одяг, що вам до
вподоби і до лиця: естетично витриманий, ошатний, модний, елегантний.

5. Не захоплюйтеся сіробуденним одягом.

6. Не забувайте, що одяг завжди має бути охайним, чистим, відпрасованим,
зручним і не заважати працювати з класом.

7. Не носіть тривалий час один і той же одяг. Варто якнайчастіше
“оживляти” його, комбінувати, прикрашати.

8. Не носіть взуття босоніж, на високих підборах,

бо його стукіт відволікає увагу учнів і, крім того, швидко стомлюються
ноги.

9. Не знаходьтесь у приміщенні в теплих чобітках.

10. Ні в якому разі не перебувайте у приміщенні школи у головному уборі.
Це стосується як чоловіків, так і жінок.

11. Не забувайте, що довге розпущене волосся заважає під час роботи з
учнями.

12. Неприпустимо вчителям чоловікам приходити до школи неголеними.

13. Не експериментуйте надмірно зі своїм волоссям, аби химерні зачіски і
часті зміни кольору не відволікали уваги учнів.

14. Не рекомендується прикрашати себе занадто дорогими і яскравими
коштовностями чи біжутерією, які, до того ж, заважають працювати і
спілкуватися з учнями (довгі сережки чи намисто, каблучки на пальцях,
“музичні” прикраси).

15. Не варто користуватися дезодорантами, туалетною водою чи одеколоном
з різким, сильним запахом.

16. Ніколи не підкреслюйте своєю мімікою та жестами негативні сторони чи
дефекти зовнішності, характеру і темпераменту учнів.

17. Ніколи не вказуйте на учня пальцем.

18. Не жестикулюйте надміру, бо жести мають лише підкреслювати слово.

19. Не метушіться у класі, бо це дратує учнів.

20. Ніколи не обирайте “закриту” позу.

21. У роботі з дітьми уникайте пози “лева” чи “наглядача”, бо діти
непогано читають мову жестів і вчителю варто її досконало засвоїти.

22. Не допускайте мовленнєвих шаблонів і виразів, слів-паразитів.

23. Не забувайте, що голос учителя має бути відкритим, виразним,
гнучким, витривалим. У ньому має звучати впевненість, мажорність.

24. Не припускайтеся помилок в орфоепії.

25. Неприпустимо, щоб у вчителя були природні дефекти, які не можна
виправити.

26. Не слід забувати, що людину, дитину легко образити не тільки словом,
а й інтонацією.

27. Не дозволяйте собі спілкуватися з учнями мовою “суржика”.

28. Не забувайте, що володіння словом, технікою вираження своїх думок,
почуттів рідною мовою, різними мовними стилями, технікою драматичного
мовлення, фонаційного дихання та дикцією потребує постійного
вдосконалення шляхом спеціальних вправ.

Сподіваємося, що запропоновані рекомендації допоможуть учителям уміло та
впевнено працювати над своєю зовнішністю, що дасть їм змогу на високому
рівні оволодіти педагогічною технікою.

Мова педагога

Складовою педагогічної майстерності вчителя є його мовлення. Це
інструмент професійної діяльності педагога, за допомогою якого можна
розв’язати різні педагогічні завдання: створити щиру атмосферу
спілкування у класі, встановити контакт з учнями, зробити складну тему
уроку цікавою, а процес її вивчення – привабливим.

Мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, засобом
самовираження і самоутвердження його особистості.

Володінню мовленням як засобом професійної діяльності потрібно вчитися.
А.С. Макаренко зазначав, що вчитель повинен так говорити, щоб діти
відчули в його словах волю, культуру, особистість. Мовлення вчителя – це
мовлення, пристосоване для розв’язання специфічних завдань, що виникають
у педагогічній діяльності, спілкуванні.

Мовлення вчителя буває у двох різновидах – у монолозі (монологічне
мовлення).

Найпоширенішими формами монологічного навчання вчителя є розповідь,
шкільна лекція, коментар, пояснення, розгорнуті оціночні судження
Діалогічне мовлення широкого представлення в різного роду бесідах з
учнями, які будуються у формі запитань і відповідей.

Аналізуючи мовлення педагога, часто використовують вираз “комунікативна
поведінка”.

В сучасній науковій літературі під комунікативною поведінкою розуміють
таку організацію мовлення й відповідно до нього невербальної поведінки
вчителя. Яка впливає на створення емоційно-психологічної атмосфери
педагогічного спілкування, на характер взаємин між учителем та учнями,
на стиль їхньої діяльності.

Комунікативна поведінка вчителя оцінюється відповідно до того, що і як
він говорить, Які в нього тести, рухи, вираз обличчя, який підтекст
мають його слова, на яку реакцію учнів розраховані.

Педагогічна ефективність комунікативної поведінки вчителя передусім
залежить від того, який стиль спілкування з учите притаманний учителеві,
які в нього установки на взаємодію з учнями, якою мірою він відчуває
психологічні особливості ситуації мовлення.

У вчителів, стиль спілкування яких з учнями будується на основі
дружнього ставлення до них, комунікативна поведінка завжди спрямована на
встановлення особистісного і пізнавального контакту, створення ситуації
спільних роздумів і переживань.

Отже, рівень майстерності мовленнєвої діяльності вчителя визначається
рівнем культури його мовлення і спрямуванням його комунікативної
поведінки.

Вимоги до комунікативних якостей мовлення вчителя зумовлені функціями,
які воно виконує в педагогічній діяльності. Головними серед них
виступають такі:

комунікативна – встановлення і регуляція взаємовідносин між учителем і
учнем, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку учнів. Це одна
з провідних функцій мовлення педагога. Її мета – допомогти вчителеві
налагодити взаємодію зі своїми винуватцями, побудувати виховання
(навчання на заходах співробітництва і співтворчості.

Психологічна – створення умов для забезпечення психологічної свободи
учня, прояву індивідуальної своєрідності його особистості; зняття
соціальних затисків, які заважають цьому.

Тут йдеться про ситуації, коли виникає потреба психологічно захистити
учня: підкреслити повагу до нього як особистості, піднести його
авторитет, знати страх перед можливою невдачею, заохотити зусилля для
досягнення успіху. Мовлення вчителя в цих ситуаціях може бути тим
інструментом, за допомогою якого знімається невпевненість учня в собі,
ініціюються його активність, творчість, вселяється віра в можливості
самореалізації, досягнення позитивних результатів у діяльності. Вибір
мовленнєвих моделей учителем тут здійснюється не з позиції “ти повинен”,
“зобов’язаний”, а з позиції “ти маєш право”.

Пізнавальна – забезпечення повноцінного сприймання навчальної інформації
учнями, формування в них особистісного, емоційно-ціннісного ставлення до
знань.

Матеріал, що його викладає вчитель, нерідко закріплюється надовго в
пам’яті учнів саме завдяки особливостей його мовлення: зберігаються
емоційне забарвлення голосу вчителя, його інтонації, ритміка, характер
вимовляння окремих слів. Але педагогічна доцільність мовлення вчителя
полягає в тому, щоб не тільки передати учням знання, а й сформувати в
них емоційно-ціннісне ставлення до знань, викликати потребу керуватися
цими знаннями у своєму житті, зробити їх основою власних переконань.
Розв’язати це завдання вчитель зможе лише тоді, коли він буде не просто
інформувати знання, а й вживати на свідомість, почуття учнів, спонукати
їх до спів роздумів співпереживань під час сприйняття навчального
матеріалу.

Організаційна – забезпечення раціональної організації
навчально-практичної діяльності учнів. Вона підкреслює роль мовлення
вчителя у розв’язанні таких завдань уроку, як організація ефективного
навчального слухання учнів, забезпечення оптимального темпу пізнавальної
діяльності, творчого робочого самопочуття учнів на уроці.

У розв’язанні цих завдань велике значення має мовлення вчителя, стиль
його комунікативної поведінки на уроці.

За яких умов мовлення вчителя може бути інструментом продуктивного
розв’язання педагогічних завдань?

По-перше, професійне мовлення вчителя повинно відповідати вимогам
культури мови. Це важливий показник рівня його інтелігентності,
освіченості, загальної культури. Його умовою є знання мови, адже
мовлення є засобом існування, використання мови.

Під терміном “культура мови” розуміють відповідність її не тільки
сучасним літературним нормам (акцентологічним, синтаксичним), а й іншим
якостям, які свідчать про її комунікативну досконалість. Це точність,
логічність, чистота, виразність, багатство, доцільність.

По-друге, професійне мовлення вчителя має бути своєрідною “словесною
дією”, мета якої – здійснення інтелектуального, емоційно-вольового,
морального впливу на учнів. Слово справжнього вчителя переконує, навіює,
викликає в учнів відповідні почуття, формує їхнє ставлення до того, про
що він говорить.

Третя умова ефективності професійного мовлення вчителя – його
спрямованість, зверненість до учнів. Головна мета спрямованості мовлення
– викликати учнів на діалогу з учителем, залучити їх до співпраці,
створити атмосферу співроздумів і співпереживання.

Обов’язковою передумовою ефективності професійного мовлення вчителя є
також володіння його технікою.

Компоненти техніки мовлення – голос, темп, дикція, інтонація –
визначаються як акустична система відтворення людини людиною. Вони
виконують при цьому важливі функції: створюють імідж людини, який
закріплюється у свідомості довколишніх; дають змогу виявити психічну
індивідуальність людини, визначити її емоційний стан.

Існуються такі шляхи у формуванні мовленнєвої культури:

Самоконтроль і розвиток культури мовлення, створення установки на
оволодіння літературною мовою в різних ситуаціях спілкування.

Його суть полягає у вихованні звички і потреби в постійному навчанні і
підвищенні рівня своєї культури мовлення.

Особливу увагу слід приділити питанням правильності і чистоти мови.
Важливе значення тут має робота з тлумачними лексичними словниками,
словником із словотворення та ін.

Важливо свідомо орієнтувати себе на оволодіння літературною мовою в
найрізноманітніших ситуаціях – не тільки при розв’язанні ділових питань,
проблем, а й у спілкуванні з друзями, батьками, незнайомими людьми.

Самоконтроль і розвиток умінь виразного мовлення.

Виразність мовлення досягається вмілим інтонуванням залежно від змісту,
умов спілкування, а також шляхом доречного вживання зображальних засобів
(епітетів, метафор, порівнянь), засобів образності словесної наочності.

Самоконтроль і розвиток комунікативних умінь, здібностей, соціальних
установок у спілкуванні.

Продуктивна мовленнєва комунікація вчителя передбачає розвиток у нього
низки спеціальних здібностей: соціально-перспективний (розуміти
внутрішній стан людини через сприйняття його зовнішньої поведінки)
здібності до ідентифікації (здатність поставити себе на місце іншої
людини й передбачити ї можливу реакцію, саморегулювання своїм психічним
станом у спілкуванні.

Розвиток загальних психофізичних особливостей своєї особистості, які є
передумовою оволодіння вміннями професійно-педагогічного мовлення.

Йдеться, насамперед, про розвиток уяви (відтворюючої і творчої),
асоціативної і образної пам’яті. Обов’язковою умовою виразності
мовлення вчителя є бачення ним тих предметів, подій, про які він
розповідає. Тому необхідно розвивати в собі вміння бачити, відчувати
навколишній світ у звуках, барвах, картинах і відтворювати своє бачення
в слові.

Педагогічна майстерність і творчість педагога

Концепція національного виховання про сутність виховання на Україні, про
особистість вчителя і завдання його творчості (розділ п’ятий “Критерії
ефективності виховної діяльності педагога”). Педагогічна майстерність —
комплекс властивостей особистості вчителя, що забезпечує самоорганізацію
високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі [2,30]

     Властивості педагогічної майстерності: гуманістична спрямованість
діяльності вчителя, професійні знання, вміння та навички, педагогічні
здібності (забезпечують швидкість самовдосконалення), педагогічна
техніка (гармонізує структуру педагогічної діяльності). Педагогічна
діяльність — творчий процес.

      Творчість – це процес створення чогось нового на основі
перетворення пізнаного : нового результату або оригінальних шляхів і
мета дій його одержання .

       Характеристики творчості: новизна і перетворення. Педагогічна
творчість – процес створення і перетворення особистості вихованця.
Педагогічна творчість виявляється в науковій діяльності педагога і в
творчій педагогічній роботі ( оригінальне вирішення педагогічних
завдань, розробка нових педагогічних методів, прийомів, застосування
педагогічного досвіду в нових умовах, удосконалення системи роботи з
учнями, імпровізація в педагогічному процесі). Під час роботи з учнями
вчитель передбачає педагогічні ефекти, впливає на уяву, увагу,
пізнавальну діяльність учнів, а також звертається до педагогічного
перевтілення, що робить його діяльність творчим процесом.

     У праці „Розмова з молодим директором школи” В.О.Сухомлинський
зазначив: „ Досвід багатьох років переконує, що суттю педагогічної
творчості є думка, ідея, яка пов’язана з тисячами повсякденних явищ.
Педагогічна ідея – це, образно говорячи, повітря, на якому пливуть крила
педагогічної майстерності”[6.426].

      Рівні педагогічної творчості ( за І.П. Раченко ) : рівень
професійного становлення, рівень стихійного самовдосконалення, рівень
планової раціоналізації, рівень оптимізації процесів та результатів
праці.

    Форми виявлення творчих сил вчителя: творче самопочуття, творче
натхнення, творчий пошук чи експеримент, творча педагогічна діяльність,
науково – дослідна діяльність.

      Особливості педагогічної творчості: обмеженість часу ;
необхідність завжди давати позитивні результати; публічність обставин
творчості; співтворчість усіх учасників процесу тощо. Приклади творчої
діяльності

Ф.Прокоповича, Г.Сковороди, О.Духновича, М.Корфа, С.Русової,
А.Макаренка, В.Сухомлинського.

Структура педагогічної майстерності.

      1) Гуманістична спрямованість (ідеали, інтереси, ціннісні
орієнтації) – спрямованість на іншу людину (дитина – центр уваги
педагога), утвердження найвищих духовних цінностей, моральних норм
поведінки та взаємовідносин . Це виявлення професійної ідеології
вчителя, його ціннісного ставлення до педагогічної діяльності, її
змісту, мети, засобів, суб’єктів. Ціннісні орієнтації педагога :

а) на себе – самоутвердження (“Я” – справжній вчитель ); б) на вихованця
(дитина — найбільша цінність , допомогти їй бути щасливою); в) на засоби
впливу ( програма, способи впливу,  заходи); г) на мету педагогічної
діяльності (гуманізм – сприяння всебічному розвитку кожної дитини).
Відповідальність педагога перед майбутнім, любов до дітей; усвідомлення
мети.

     2) Професійна компетентність: знання , вміння , навички , критичні
погляди і оцінки, постійне самовдосконалення, високий рівень загальної
культури . “Головне в житті –  не самі знання, а та гармонія, яка
виявляється, коли знання добре вміщені в душі, та філософія, яка
визначає людину, її світогляд” (А.С.Макаренко. – Твори в 8 т. -Москва,
1986. -Т. 8. -Письмо Л.Конисевичу).

    3) Педагогічні здібності: комунікативність, перцептивність
(розуміння інших), динамізм особистості (активність, гнучкість впливу),
емоційна стабільність (саморегуляція) , оптимістичне прогнозування (
віра в позитивне в кожній людині, у перспективу її розвитку),
креактивність (творчість) тощо.

    4) Педагогічна техніка ( форма організації поведінки вчителя) :

а) вміння використовувати свій психофізичний потенціал як інструмент
виховного впливу ( володіти своїм фізичним, психічним, емоційним станом;

голосом, мімікою, пантомімікою);

б) вміння впливати на інших (вербальні, невербальні засоби спілкування).

Внутрішня і зовнішня техніка.

      3. Критерії майстерності педагога: доцільність (за спрямованостю),
продуктивність (за результатами), діалогічність (характер взаємовідносин
з усіма учасниками виховного процесу), оптимальність (у виборі засобів),
творчість (за змістом діяльності).

       Рівні майстерності: елементарний, базовий, досконалий, творчий.

      4.   З історії  розвитку теорії про педагогічну майстерність.

     Першим ввів поняття ” майстерність вихователя” і “педагогічна
техніка” А.С.Макаренко у своїй статті ” Деякі висновки з мого
педагогічного досвіду”: ” Майстерність вихователя не є якимось особливим
мистецтвом… але це спеціальність, якій треба вчити, як треба вчити
лікаря його майстерності, як треба вчити музиканта”.

      В.О.Сухомлинський  продовжив розвиток теорії про педагогічну
майстерність. У працях  В.О.Сухомлинського “Сто порад вчителю”,
“Павлиська середня школа”, “Як виховати справжню людину”, “Розмова з
молодим директором школи” та багатьох інших велика увага приділяється
творчості вчителя в становленні справжньої людини, громадянина, патріота
Батьківщини. “Ми маємо справу з найскладнішим, неоцінним, найдорожчим,
що в житті, – з людиною. Від нас, від нашого вміння, майстерності,
мистецтва, мудрості залежить її  громадянське й інтелектуальне обличчя,
її місце і роль у житті, її щастя” (Сухомлинський В.О. Вибрані твори. —
Т.2. — С.420).

      В 80-ті роки  ХХ століття творчі педагоги-новатори об’єдналися  у
творчий рух “Педагогіка співробітництва” (Див. “Учительская газета”._ 18
октября 1986 года ). Основні ідеї педагогів-новаторів:

1)            співробітництво з усіма учасниками навчально-виховного
про-                     цесу;  2) навчання без примусу,  з оптимізмом,
без конфліктів;

3)     використання опори в навчанні; 4) система випередження у
навчанні;

5) гуманістична система оцінювання; 6) демократизація виховання 
особистості;

7) самоаналіз, саморозвиток, самовдосконалення особистості тощо. Деякі
представники педагогів – новаторів: Ш.О.Амоношвілі (“В школу – с 6 лет”
, “Здравствуйте, дети!”, “Как живёте, дети?”, “Единство цели”);
С.М.Лисенкова (“Когда легко учиться”); І.Б.Волков (“Учим творчеству”,
“Цель одна – дорог много”); І.П.Іванов (“Воспитывать коллективистов”);
Є.М.Ільїн (“Шаги навстречу”, “Искусство общения”, “Рождение урока”,
“Путь к ученику”); О.А.Захарченко (Чубар  “Письмо в будущее”):
В.Ф.Шаталов (“Куда и как исчезли тройки”, “Педагогическая проза”,
“Эксперимент продолжается”, “Опорные конспекты по физике – 8 класс”);

Л. і Б. Нікітіни (“Мы, наши дети и внуки”). Передові вчителі Херсонщині.

Шляхи формування педагогічної майстерності:

– самовиховання загальної та педагогічної культури  (потреба,
самопізнання, планування, реалізація, контроль, корекція);

– засвоєння професійних знань, вмінь, навичок;

– громадська активність;

– педагогічна практика;

– вивчення передового педагогічного досвіду;

     Приклади програм самовиховання К.Ушинського, Л.Толстого. План
роботи на кожний день В.Сухомлинського. Система самовиховання [2.46.]

Особисті риси

Викладач великій кількості людей дає можливість не лише багато чого
дізнатися, а й відчути ту особливу емоцію доторку до науки, до пізнання,
до педагогічної творчості, що по суті має ту саму природу. Що й
зіткнення з художньою творчістю на концертах виставах за участю великих
майстрів.

Важко переоцінити значення цієї емоції у розвитку особистості молодої
людини, її смаків, пристрастей і всього того, що можна було б назвати
інтелектуальним, естетичним і кінець-кінцем просто духовним багатством.
Лекції у студентському житті становлять лише момент, але цього досить
для того щоб залишити в їхній пам’яті глибокі сліди. Тому значення
особистості педагога в педагогічному процесі накладає на нього велику
відповідальність і вимагає великої постійної роботи над собою. Педагог
обов’язково повинен багато працювати для вдосконалення себе як
викладача.

Щоб досягти довершеності, йому потрібно повсякчас не лише вивчати свій
предмет, його історію, філософію, а й вдосконалити техніку свого
викладання. У цьому відношенні діяльність викладача дуже близька до
діяльності актора.

Історія науки знає багато прикладів, коли видатні вчені були водночас і
блискучими лекторами; М.В.Ломоносов, Д.1.Менделєєв, К.А.Тімірязєв,
Н.Н.Лузін, О.Ю.Шмідт – цей список можна було б продовжити. На жаль, не
всім педагогічний талант дається від народження, і якщо його немає, його
обов’язково потрібно виховувати, розвивати в собі. О.С.Макаренко
сподівався, що прийде час, коли майбутніх педагогів будуть навчати тому,
як увійти в аудиторію, де і як стояти, як привітати, як посміхнутись і
навіть як подивитись на своїх вихованців. В останнє десятиліття проблема
педагогічної майстерності досліджувалась багатома вченими. У їхніх
роботах досліджується проблема підготовки викладача творчого що має
яскраву індивідуальність, здатного до безперервного самовиховання і
самоосвіти.

Педагогічна майстерність – це професійне вміння оптимізувати всі види
навчально-виховної діяльності, спрямувати їх на всебічний розвиток та
удосконалення особистості, що забезпечує високу організацію
педагогічного процесу. Вона хаарктеризується високим рівнем розвитку
спеціальних узагальнених вмінь, і, звичайно, суть його – в особистості
викладача, його позиції, здатності керуваати діяльністю на високому
рівні. Велике значення у цьому контексті має володіння викладачем
педагогічною технікою.

Володіння цією технікою відзначається вмінням перетворювати на апарат
педагогічного впливу свої емоції, голос (тон, сила, інтонація, жести,
міміку).

Вміння керувати своїм психічним станом, педагогічно активно і
емоціонально відкрито виявляти своє ставлення до предмета і студентів є
однією з ознак технологічної культури, викладача.

У діяльності актора і педагога загальним є участь живої людини у процесі
сприйняття іншою людиною (для актора – глядачі, слухачі; для педагога –
студенти).

У роботі викладача сприйняття, як і в актора, визначається особистістю
педагога. Викладач передає студентам не лише свої знання, а й своє
ставлення.

При будь-якому підході до визначення змісту педагогічної техніки
постійно зберігається ряд елементів, а саме:

– культура спілкування викладача зі студентами;

– саморегуляція технічної діяльності (самоконтроль, витримка),
управління внутрішнім самопочуттям;

– оволодіння увагою аудиторії;

– виразний показ почуттів і відношень (міміка, пантоміміка, зовнішній
вигляд педагога);

– володіння мовою (голос, дихання, дикція, грамотність, інтонаційна
гнучкість, емоційна виразність, тощо).

Загальною ознакою цих елементів є їх найтісніший зв’язок з
індивідуальної особливостью викладача.

Розглянемо спілкування як важливий професійний інструмент педагогічної
діяльності. Педагогічне спілкування – це професійне спілкування
викладачів і студентів піл час занять або поза ними, спрямована на
створення сприятливого психологичного клімату, яке має такі функції;
пізнання особистості і обмін інформацією, організація діяльності, обмін
ролями, співпереживання, самоствердження.

На етапі управління спілкування необхідно вміння підтримувати
ініціативу студентів організувати діалогічне спілкування.

Природно, що викладач у навчальній діяльності і поза нею повинен бути
ініціатором в управлінні спілкуванням. Для цього необхідно звернути
увагу на демонстрацію власної прихильності до аудиторії, показ яскравих
цілей діяльності, передачу студентам розуміння викладачем їхнього
внутрішнього стану під час навчання, організацію контакту з усією
аудиторією.

Усе це допомогає переборювати перешкоди, що заважають ефективному
навчанню і виникає на початку викладацької діяльності. Передусім це
деякий страх перед аудиторією. Він знімається психологічним
настроюванням, переключенням уваги на інтерес до майбутньої роботи,
пошуком емоційного “ядра” спілкування. Викладачеві необхідно розвивати в
собі оптимістичні прогнозування своєї діяльності.

Фактор уміння спілкуватись дуже аргументовано викладений у книзі
Д.Карнегі ” Як завойовувати друзів і впливати на людей”, а також у
книзі А.Іствуда “Я Вас слухаю”. Молодим викладачам буде дуже корисно
познайомитись з ними.

Педагог повинен володіти арсеналом засобів за допомогою яких він передає
свій досвід, свої уявлення. Ці засоби завжди індивідуальні неповторні.
Окрім слів, голосу, інтонації в арсеналі педагога є ще жести, рухи,
ритм. Але, насамперед, очі!

Вчені вже давно встановили, що ефективне спілкування викладача із
студентами перебуває на рівні його сугестивної дії, оскільки заняття або
лекції – творчість педагога.

Слід згадати про творче самопочуття викладача. За Станіславським, це
така душевна і тілесне почуття актора на сцені, яка благотворно сприяє
творчому процесу.

Творче самопочуття викладача ніколи не залишається безслідним. Воно
проникає, впливає на почуття і свідомість студентів, переборює
психологічні бар’єри, народжує творче сприйняття матеріалу і залишається
не лише надовго в пам’яті, а й стає якоюсь мірою їхньою життєвою
позицією.

У науковій психолого-педагогічній літературі виділяються такі компоненти
творчого самопочуття викладача:

– зібраність, поглиненість вчителя головними завданнями заняття його
пізнавальним виховним задумом; усвідомлення задуму цілей і завдань, які
впливають на волю, розум і почуття, стаючи збуджувачем його творчості;
усвідомлення задуму цілей і завдань впливають на волю, розум і почуття
викладача, стаючи збуджувачем його творчості:

– уявлення викладачем усіх студентів і кожного ніби “зсередини”;

– здатність контролювати себе, здійснювати самоаналіз.

Лекція викладача схожа на дію, і лектор повинен користуватись всіма
засобами, доки він не відчує, що в думки слухачів проникла та ідея, яку
він хотів до них донести. Викладачеві необхідно вміти говорити логічно і
послідовно, з правильними зупинками.

Велике значення під час спілкування викладача з аудиторією мають
пантоміміка і міміка.

Пантоміміка – це рухи тіла, рук, ніг. Вона допомагає виділити головне,
малює образ. Рівна хода, зібраність говорити про впевненість педагога в
собі, в своїх знаннях. Водночас сутулість, в’ялість свідчить про
внутрішню слабкість людини, невпевняність у собі. естетика тіла не
терпить поганих звичок: покачування взад-вперед, переступання з ноги на
ногу, звички триматися за спинку стільця, тримати в руках різні
предмети, тощо. Жест викладача повинен бути органічним і стриманим, без
різних змахів.

Міміка – мистецтво висловлювати свої думки, почуття, настрої, стани,
діями м’язів обличчя. Жести, міміка, підсилюючи емоційну значущість
інформації, активно впливають на слухачів. Широкий діапазон почуттів
демонструє посмішка на обличчі викладача. Найвиразніші на обличчі людини
очі ; ” Порожні очі – дзеркало порожньої душі”.

Таким чином , у формуванні професійної майстерності необхідний тісний
зв’язок теорії, методики і педагогічної техніки.

В справі оволодіння педагогічної майстерності важливі наступні
положення;

– не можна вдосконалити свою педагогічну майстерність, не займаючись
постійно вивченням власної методики, і навпаки, не можна вивчати
методику, не ставити шляхи її вдосконалення ;

– не можна вдосконалити свою майстерність, не використовуючи досвід
своїх колег;

– вивчення своєї методики і методики колег можливо лише при практичній
діяльності;

– по-справжньому можна вивчити методику свого колеги, лише допомагаючи
йому;

– не можна вдосконалити педагогічну майстерність з орієнтацією на
“чорний ящик”;

– вдосконалення і самовдосконалення викладача не має меж.

Література.

1. Актуальні  проблеми підготовки педагогічних кадрів до творчої
професійної діяльності: Зб. наук. праць. –К., 1993. – 240 с.

 2.   Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХ1 ст.).-
К.,1994.-61с.

3. Концепція національного виховання // Рідна школа.-1996.- №5.

4.Концепція безперервної системи національного виховання. – К.: Освіта,
1994.

5. Педагогічна майстерність: Підручник / І.А. Зязюн та інші. – К.: Вища
школа, 1997.-  Розділи 1-3.

6. Основы педагогического мастерства / И.А.Зязюн  и др. – Москва:
Просвещение, 1989.- Гл. 1-3.- С.126-134.

7. Макаренко А.С.Сочинения в семи томах. – Москва, 1957.

8. Сухомлинський В.О. Вибр. твори в 5 т.- К., 1976-1977.

9. Сухомлинський В.О. Розмова з молодим директором школи. Бесіда 1.
Основні проблеми творчої праці вчителя  .// Вибр. твори в 5 т.- К.,1976.
– Т.4. – С.414-446.

10. Сухомлинський В.О. Людина неповторна. .// Вибр. твори в 5 т-
К.,1976. – Т.5. – С. 85-102.

11. Балл Г.О. Про психологічні засади формування готовності до
професійної праці //  Психолого – педагогічні проблеми професійної
освіти. – К., 1994. – С. 98- 100

12. Барбина Е.С. Формирование педагогического мастерства учителя в
системе непрерывного педагогического образования.- К., 1997. – 153 с.

13. Барбина Е.С. Педагогическое мастерство – искусство и наука быть
человеком. – К., 1995. – 105 с.

14. Барбіна Є.С. Гуманізація освіти. Навчально-методичний посібник. –
Херсон, 2001. – 60 с.

15. Барбина Е.С. Теоретико – методологические основы профессиональной
подготовки будущих учителей. Научно-методическое пособие. – Херсон,
2001. – 70 с.

16.  Біленко Л.В., Сисоєва С.О. Вивчаємо творчу діяльність педагога //
Рідна школа.-1993.- №11-12.

17.  Бутенко В.Г. Способи самореалізації особистості // Особистість
педагога : Розкриття можливостей. – К.,1995. – С.28.

18.   Бутенко В.Г. Естетичні орієнтири педагогічної праці //
Етноестетика праці вчителя. – К., 1995. – С.7-12.

19. Бутенко В.Г.Формирование педагогического мастерства учителя. – К.,
1991. – 72 с.

20. Волинець А.Г. Сучасні педагогічні новації і школа майбутнього //
Рідна школа.-1994.- №8.

21.  Гончарова Т.И., Гончаров И.Ф. Когда учитель – властитель дум. 
Книга для учителя. – Москва: Просвещение, 1991.- 174 с.

22.  Загвязинский В.И. Учитель как исследователь. – Москва: Знание,
1980.

23. Загвязинский В.И.Педагогическое творчество учителя. – Москва, 1987.

24. Кан-Калик В.А., Никандров А. С. Педагогическое творчество.- Москва:
Педагогика, 1993.

25. Кухарев Н.В. На пути к профессиональному совершенству. – Москва,
1990.- С.63-104.

26. Львова Ю.Л. Творческая лаборатория учителя. – Москва,1992. –С.83-92

27. Майборода В.К. Творча особистість учителя у педагогічній спадщині
В.О.Сухомлинського // Рідна школа. – 1993.-  №9.- С.33-34.

28. Оконь В. Введение в общую дидактику. – Москва, 1990.

29. Проблема  особистості вчителя та його фахової підготовки: Зб. наук.
праць / За  ред. М.Б. Євтуха. – К., 1994. – 116 с.

30. Руденко Ю. Д. Національне виховання: відродження і перспективи //
Педагогіка і психологія.-1994.-№1.

31. Симонов В. Диагностика личности и профессионального мастерства
преподавателя. – Москва, 1995.

32. Сисоєва В.М. Пріоритет – науково – педагогічна творчість // Рідна
школа. – №5.-1994.

33.  Стельмахович М.Г. Педагогіка життя. – К.: Знання, 1980. – 48 с.

34. Федяєва В.Л. Принципи організації неперервної педагогічної освіти//
Матеріали міжвузівської науково- прктичної конференції з проблеми
удосконалення підготовки вчителя. – Херсон , 1995. – С.141-142.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020