.

Політичні еліти і лідерство (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1760 5943
Скачать документ

Реферат з політології

Політичні еліти і лідерство

План

Поняття еліти, його генеза. Класичні теорії елітаризму (В.Паретто,
Г.Моска, Р.Міхельс). Сучасні теорії еліти.

Сучасна політична еліта: типи, функції, система відбору.

Суть і природа політичного лідера. Теорії лідерства.

Типи лідерів і їх функції. Зовнішні фактори, що впливають на формування
політичного лідера.

Імідж політичного лідера.

1. Класичні теорії елітаризму (В.Паретто, Г.Моска, Р.Міхельс). Поняття
еліти, його генеза. Сучасні теорії еліти.

Термін „еліта” у перекладі з французької означає „кращий”, „вибраний”,
„відібраний”. Цим поняттям позначають окремі верстви суспільства, які
здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від
функцій, які виконує еліта вона поділяється на економічну, господарську,
духовно-інтелектуальну, політичну, інформаційну, військову,
адміністративну тощо.

Напоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у
політології є ціннісний і функціональний.

Ціннісний підхід, започаткований Вільфредо Паретто, пояснює існування
політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для
суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських
та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Еліта
таким чином вважається за найціннішу частину суспільства, і її панівне
становище відповідає його інтересам.

Як стверджують прихильники ціннісного підходу, формування еліт є не
стільки результатом жорсткої боротьби за владу, скільки наслідком
природнього відбору суспільством найцінніших представників. Елітарність
випливає з рівності можливостей і не суперечить представницькій
демократії. Але оскільки люди не рівні за фізичними та інтелектуальними
даними, за своєю життєвою енергією та активністю, то саме суспільство
зацікавлене в тому, щоб добирати для керівництва найкращих. Справжня
еліта не владарює, а керує масами з їх добровільної згоди, яка
виражається на вільних виборах.

Ціннісний підхід до пояснення феномену політичних еліт критикують за
перебільшення значення психологічних чинників, аристократизм та
антидемократизм, за переоцінку ролі керівників і недооцінку ролі мас.
Опоненти такого підходу наголошують, що немає жодних підстав вважати
політиків і вищих чиновників найкращою частиною суспільства;
„дослідження політичної еліти показують, що це — часто цинічні,
користолюбні люди, які не цураються ніяких засобів…” Справді, якщо
вважають, що політика — брудна справа, то чи може заняття цією справою
формувати кращих людей?

Інший підхід функціональний започаткований Гастано Москою і Роберто
Міхельсом. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій
управління, що зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують.
Прихильники цього підходу вважають, що закон поділу праці стверджує, що
управлінська праця може бути ефективною тільки тоді, коли її виконують
професіонали. Широкі маси населення політично пасивні, їхні головні
життєві інтерси звичайно лежать поза сферою політики.

Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює і особливий
соціальний статус тих, хто її виконує. Характерним для цього статусу є
високий рівень матеріального стимулювання, у тому числі пов’язаного з
наданням управлінцям різних соціальних привілеїв.

Таке трактування еліт склало макіавелівський підхід.

Відповідно до цих двох підходів сформувалося два визначення політичної
еліти.

Політична еліта — самостійна, вища, відносно привілейована група людей,
наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями,
яка бере безпосередню участь в здійсненні державної влади або впливає на
неї.

Політична еліта — соціальна група, яка займає провідне становище в
системі політичного керівництва та управління суспільством.

На противагу макіавелівському підходу в ХХ ст. виявилися й інші
теоретичні підходи.

Прихильники ціннісного підходу розвивають ідею про те, що еліту
становлять люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як
прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В
еліту входять видатні особистості, які довели своє уміння ставити
„суспільне” вище за „особисте”, і володіють особливим моральними та
інтелектуальними якостями. Так, наприклад, Оретега-і-Гассет головною
властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а Конт —
раціональність. Еліта будується не за принципом „блакитної крові”, а за
принципом результативності, і висувається самим суспільством, яке
зайняте постійним удосконаленням своїх керівників.

Але більшість сучасних політологів віддають перевагу
структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної
еліти. З цієї точки зору еліта розташовується на вершині суспільної
піраміди через важливість функцій управління. Цей підхід ставить питання
про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем
еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в
експертократію.

Ліберальний підхід при розгляді зв’язку політичної еліти з пересічними
громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Є два
найсуттєвіших підходи.

Концепція плюралізму еліт містить такі положення:

1. еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив
кожної з них чітко обмежується певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт
визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних,
релігійних, демографічних.

2. суспільство представлене великою кількістю груп інтересів, кожна з
яких виділяє свою власну еліту і контролює її.

3. поділ на еліту і масу носить умовний характер. Еліти „відкриті” для
включення у свої ряди найбільш активних, здібних і результативних
представників мас.

4. конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з
них.

5. політична влада розосереджена між усіма конкуруючими групами.

Критична (ліволіберальна) концепція еліт (Чарльз Міллс). Опонуючи
прибічникам плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про
однорідність еліти. Еліта — це прошарок людей, які займають стратегічні
посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових.
Збіг основних інтерсів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають
наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається подібністю
біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, які вони
поділяють. Найважливіші рішення, на думку вченого приймаються в межах
неофіційного спілкування. Крім того, він робить висновок про те, що
відкритих типів політичних еліт не може бути: відбір в еліту
здійснюється зі свого власного середовища.

2. Сучасна політична еліта: типи, функції, система відбору.

Типи політичних еліт:

1. за способом свого формування:

a. відкрита еліта формується завдяки виборам, приналежність до неї
визначається професіоналізмом, політичним статусом, економічним впливом.
Турбуючись про свій авторитет еліта намагається позбутися
нерезультативних елементів, що скомпроментували себе в суспільній думці.

b. Закрита еліта — відбір здійснюється з „кола собі подібних”. Головним
достоїнством кандидата виступає справність і готовність дотримуватись
встановленого кодексу поведінки. Ця еліта непроникна для суспільної
думки, що неминуче відбивається на її здатності керувати суспільними
процесами.

2. за ідеологічними цінностями еліти бувають авторитарні, тоталітарні,
демократичні, ліберальні.

3. за видами політичної діяльності:

a. державну (адміністративну, депутатську)

b. муніципальну;

c. партійну;

d. еліту громадських організацій.

4. за обсягом своїх повноважень:

a. вища еліта — провідні політичні керівники (президент, глава уряду,
парламенту, керівники найбільших партій), їх найближче оточення.

b. Середня еліта (приблизно 3-5% населення країни) — люди, що займають
виборні посади (парламентарії, сенатори), регіональні лідери
(губернатори, голови великих міст).

c. Місцева еліта — провідні політичні фігури місцевого рівня. Нижчий
структурний рівень еліти часто позначається терміном „субеліта”.

d. Адміністративна еліта — вищий прошарок державних службовців:
чиновники міністерств, департаментів та інших державних органів. Ця
еліта менш залежна від результатів виборів, а тому менш прозора для
суспільного тиску і контролю.

5. за ступенем інтеграції у політичну систему:

a. правляча еліта характеризується реальним володінням важелями і
механізмами здійснення владних рішень;

b. опозиційна еліта виражає погляди, що відрізняються від поглядів
домінуючої групи (опозиція може бути представлена у парламенті).
Представники цієї еліти можуть бути піднесені до лояльної або помірної
опозиції;

c. контреліта — виключена з системи владних відносин і еліта, яка
заперечує існуючу політичну систему, це так звана, нелояльна,
непримиренна еліта.

6. за характером свого впливу на маси:

a. спадкова еліта, яка має вплив через фактор „крові”;

b. ціннісна еліта базує свій вплив на інтелектуальному, моральному
авторитеті.

c. функціональна еліта: джерелом впливу виступає наявність професійних
знань і здібностей, необхідних для виконання управлінських функцій.

Функції політичних еліт:

1. функція соціального моніторингу, яка передбачає постійне вивчення
інтересів різних соціальних груп і побудову субординації цих інтересів.

2. стратегічна функція — ініціювання соціальних змін і вироблення
політичних ідеологічних доктрин, конституцій, законів, програм реформ;

3. інтегративна — об’єднання суспільства на основі сформульованих елітою
цінностей, подолання між групових непорозумінь і конфліктів; у
здійсненні цієї функції бере участь не тільки правляча еліта, але й
опозиційна.

4. організаційна — створення дієвого механізму втілення у життя
політичних задумів; створення і корекція інститутів політичної системи;
призначення кадрового апарату органів управління.

5. функція рекрутування (висунення) зі свого середовища політичних
лідерів: політики державного маштабу не можуть з’явитися нізвідки, вони,
як правило, пов’язані з певними сегментами самої еліти: законодавчою,
виконавчою, регіональною, партійною тощо.

Система відбору — це механізм формування і відтворення еліти, що включає
в себе критерії, порядок і коло осіб, які здійснюють відбір.

Антрепренерська система (від французького підприємець) відбору еліт
характеризується відкритістю, широкими можливостями для представників
будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір
здійснюється на конкурентній основі за невеликої кількості формальних
вимог широким колом селекторату, яким можуть виступати всі виборці
країни. Першорядне значення у цьому відборі відіграють особисті якості
кандидата, особливо його індивідуальна активність, уміння знайти
підтримку широкої аудиторії, захопити її цікавими ідеями, пропозиціями,
програмами. Головним засобом відбору до еліти в антрепренерській системі
є вибори.

Система гільдій (від нім. корпорація, об’єднання) багато в чому
протилежна попередній. Вона характеризується закритістю, відбором
претендентів на більш високі посади головним чином з нижчих прошарків
самої еліти, поступовим і повільним просуванням по службі. Відбір
здійснюється на основі численних та формальних вимог невеликим і
відносно самостійним колом селекторату, до якого входять, як правило,
члени вищого керівного органу чи навіть один перший керівник. Окрім
формальних вимог, таких як освіта, стаж роботи, вік тощо, особлива увага
при призначенні на посаду звертається на партійність та особисту
відданість вищому керівництву. Головним засобом відбору до еліти в
системі гільдій є призначення.

3. Суть і природа політичного лідера. Теорії лідерства.

Однією з головних функцій політичної еліти є висунення політичних
лідерів (від англ. ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими
фігурами політичного життя і реально впливають на суспільно-політичні
процеси.

Є багато поглядів вчених на те, кого слід вважати лідерами.

На думку одних, лідерами є всі великі політичні діячі, які виконують
управлінські функції: державні чиновники вищого рівня, призначені на
свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на них (президент,
парламентарії).

Інші автори, на противагу вказаній позиції, заявляють, що лідерство — це
форма визнання авторитету не усіх політичних керівників, а лише найбільш
видатних. Видатним лідерам — рятувальникам нації або реформаторам (в
Україні — Б.Хмельницький, в США — Рузвельт) — протистоять
керівники-менеджери з набагато скромнішою місією і більш вузькою сферою
діяльності.

З позицій третіх вчених — лідерство є неформальним, заснованим тільки на
авторитеті, аспектом управління і як таке протистоїть формальному
керівництву — управлінню особи, яка обіймає офіційну посаду. Згідно з
даною точкою зору, реально лідерами визначаються лише значні суспільні
діячі, вплив яких здійснюєься тільки на основі авторитету, особистої
харизми. Прикладом такого лідерства є Ганді.

Але загалом лідерство — це явище комплексне і може поєднувати у собі два
аспекти: неформальний статус, пов’язаний з суб’єктивними особливостями,
і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та
використовувати різноманітні правові та адміністративні ресурси.

Отже, політичний лідер — це учасник політичного процесу, що активно
впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство вцілому на
досягнення певної мети.

Потреба у лідерстві виникає тоді, коли до ситуації залучені групи людей,
і її (ситуацію) необхідно оцінити від імені цих груп. Політичне
лідерство є точкою перетину потреб, інтересів, симпатій та антипатій тих
чи інших соціальних груп. Головне чим займається лідер — це вираження
загальних цінностей, стремлінь, бажань реальних та потенційних
послідовників і здійснення керівництва суспільством, відповідно до
цього.

Теорії політичного лідерства.

Теорія рис пояснює природу політичного лідерства видатними
індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно призводять її до влади.
Серед цих специфічних рис — розвинений інтелект, сила волі,
цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність. Перелік
цих здібностей змінюється.

Ситуаційна теорія обгрунтовує ідею залежності поведінки лідера від
соціальних умов. Лідерство конкретної особи є функцією ситуації. Особа,
що є лідером в одній ситуації, зовсім не обов’язково буде лідером в
іншій ситуації. Саме конкретні обставини зумовлюють виникнення
політичного лідерства, визначають його функції та поведінку. Проте,
ситуаційна теорія не враховує, що не тільки ситуація породжує лідера, а
й сильна особистість спричиняє виникнення нової політичної ситуації.

Серед психологічних концепцій виділяються концепції:

Фройда: витоки лідерства знаходяться у людській психіці. Він пояснював
лідерство несвідомим пригенням індивіда панувати над іншими. Виділив дві
групи осіб: ті, хто прагнуть влади, і ті, що відчувають потребу у
підпорядкуванні.

Лебона: народ складається з лідерів і мас. Лідери можуть все, достатньо
тільки навчитися їм володіти психологією маси. Наповп завжди шукає вождя
і сам прагне до підпорядкування.

Фромма та Адорно: індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною
потребою, при певних соціальних умовах перетворюються в авторитарних
вождів. Така особистість формується найчатіше в суспільствах, що
охоплені системною кризою, в рузультаті якої існує атмосфера масового
відчаю та неспокою. За цих обставин народ шукає спасителя і готовий
довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі
усі структури громадянського суспільства, є схильним до містики,
демагогії, нетерпимий до проявів інакодумства і демократії.

Маркситські теорії при трактуванні природи політичного лідерства
виходять з соціально-класових основ суспільства. На думку марксистів,
політичні лідери з’являються як реакція на об’єктивну суспільну потребу.
Якщо соціальна та історична ситуація потребує лідерів, то вони неодмінно
з’являються. Політичні лідери виступають як представники певних класів.

Теорія визначальної ролі послідовників лідерів „роблять” оточуючі його
послідовники. Лідер визначається як людина, яка найбільш успішно виражає
потреби інших людей. Тут може бути два варіанти: лідер здатний
розпізнати потреби своїх послідовників і запропонувати їм програму
їхнього здійснення, лідер — лише маріонетка в руках своєї групи і
виконує її прямі вказівки.

Інтегративна теорія — лідерство є результатом сукупного впливу цілої
низки факторів (суб’єктивні якості, ситуація, взаємозв’язок з
послідовниками).

4. Типи лідерів і їх функції. Зовнішні фактори, що впливають на
формування політичного лідера.

Багатогранність феномену політичного лідерства, що включає у себе стиль
керівництва, домінуючі риси характеру, мотивацію до лідерства і образи
лідера, існуючі у свідомості його послідовників, спонукала до життя
різноманітні варіанти типологій лідерства. Одна з найпопулярніших
типологій опирається на ідею М.Вебера про різні типи легітимності.

Залежно від природи аторитету, най якому побудована влада лідера,
виділяють:

1. традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі
послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен);

2. харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у
виключні особисті якості лідера;

3. раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті
призначення або вибрання його на певну посаду (сучасні президенти).

Типологія М.Вебера не втратила актуальності й сьогодні. Найбільшу
цікавість викликає феномен харизматичного лідерства, а точніше умови, що
визначають можливість його появи. В першу чергу подібне лідерство буває
затребуваним у надзвичайних ситуаціях. Суспільство відчуває потребу у
появі лідера, який би міг піднятися над_корпоративними груповими
інтересами, згуртувати націю і запропонувати їй програму виходу з кризи.
Відомі випадки, коли xаризматичний авторитет зміцнював собою легальну
легітимність (Ф.Рузвельт). Відсутність екстремальних умов не виключає
можливості появи харизматичних лідерів, що асоціюються у масовій
свідомості з сильним типом особистості, здатним добиватися поставлених
завдань. Харизматичний авторитет, крім того, вимагає постійного
підкріплення. Це можуть бути успіхи антикризової програми, ріст
добробуту, успіхи у зовнішній політиці. Інакше зв’язок лідера і
послідовників слабшає, а сам політик втрачає свою популярність.
Прикладом є політична біографія Ш. де Голля — національного героя і
президента Франції. Останні роки його президентства характеризувалися
негативним ставленням з боку населення до політики, яку він проводив.
Після поразки на референдумі де Голль оголосив про свою відставку.

Будь-який сучасний політик хотів би володіти харизматичною популярністю.
Але не усі з них володіють яскраво вираженими особистими якостями. В
цьому випадку найближче оточення може спробувати штучну харизму. Для
цього будуть використовуватися міфи, покликані закріпити його
(богообраність та велике призначення). Це може проявитися і в детальній
увазі до всіх етапів життєвої біографії політика, в нагородженні його
різними почесними званнями й нагородами.

Лідерство явище багатофункціональне і вимагає від політика виконання
найрізноманітніших ролей. В одних він буде більш успішним, в інших – ні.
Тому багато типологій лідерства побудовані з урахуванням домінуючої
функції лідера.

Так, наприклад, Г.Лассуелл розрізняв три типи лідерства:

лідер-ідеолог, який маніпулює ідеями, концепціями суспільної перебудови
(К.Маркс, Мао Цзедун, А.Лінкольн);

• лідер-агітатор, який маніпулює емоціями, настроями послідовників, який
уміє захопити маси (Ф.Кастро, М.Л.Кінг);

• лідер-оргаиізатор, який маніпулює ситуаціями. Більшість сучасних
політиків виступають в ролі адміністраторів і менеджерів.

Щоправда, сам учений не виключав, що політик може ефективно поєднувати в
собі три функції, і бачив приклад цього у В.Леніні.

Соціальні психологи виділяють велику кількість функцій, які входять в
коло обов’язків лідера як первинних, так і більш великих організацій.
Більшість них поширюється і на феномен політичного лідерства.

Це дозволяє виділити базові типи лідерства, які доповнюють класифікацію
СЛассуелла:

• лідер-плановик, орієнтований на методи і засоби, які б дозволили
досягти намічених завдань;

лідер-експерт, який персоніфікує собою професійну компетенцію.

6. Авторитет багатьох політиків засновується на особистій репутації
економістів чи юристів, а також на технократичній репутації тієї команди
консультантів і помічників, на яку він опирається.

Професійна компетентність лідера полягає у його здатності згуртувати
навколо себе команду експертів, здатну розробити ефективні економічні та
політичні програми:

• лідер – “ключник ” є “обличчям” групи, яку він виражає у зовнішньому
середовищі і від імені якої діє;

• лідер – третейський суддя і миротворець. Політик орієнтується на
вирішення соціальних конфліктів, на роль судді, гаранта суспільної
безпеки. Цей тип політика відображає, з одного боку, прагнення різних
сегментів еліти мати арбітра, який гасив би її корпоративні конфлікти, а
з іншого – прагнення населення мати захисника від свавілля бюрократії і
можливих ризиків, викликаних конфліктними суспільними відносинами або
економічними труднощами;

• лідер -„символ” Багато суспільно-політичних рухів ідентифікуються з
іменами своїх засновників або найбільш яскравих лідерів. Сам лідер часто
виступає еталоном політичної поведінки членів групи. Лідер-“символ” може
виступати в різних іпостасях: втілює собою релігійність (Р.Хомейні),
суспільно-політичну (Й.Сталін, А.Сахаров) або національну орієнтацію
(О.Бісмарк як втілення “німецькості”);

• лідер-“батько”. Політик подібного типу концентрує в собі увесь набір
ролей, очікуваних від нього його послідовниками. Політик ідентифікується
з ідеалами групи чи усього населення і вбирає в себе позитивні емоції і
відчуває відданість з боку своїх послідовників. Можливі ситуації, коли
складається культ особи, під яким розуміють крайню, максимально завищену
оцінку функцій і ролі політичних лідерів в історії, включно до їхнього
обожнення. Найчастіше він зустрічається у суспільствах з патріархальним
і підданським типами політичної культури, при тоталітаризмі.
Найважливішим наслідком культу може стати велика концентрація
політичної, духовної, економічної та інших типів влади в руках однієї
людини;

• лідер-”офірний цап”. Як справедливо зазначають психологи, наскільки
лідер може бути об’єктом позитивних відчуттів у випадку досягнення
групою поставленої мети, настільки ж він може служити мішенню для
звинувачувань у випадку невдачі. На політика переноситься
відповідальність за невдалий економічний і політичний курс, за політичну
нестабільність, за падіння престижу країни на міжнародній арені.

Зовнішні фактори, що впливають на формування політичного лідера.

Формування того чи іншого типу і стилю політичного лідерства
визначається комбінацією факторів як суб’єктивного характеру
(особистісні якості політика як людини), так і цілою низкою зовнішніх у
відношенні до особистості обставин. Серед останніх факторів найбільшою
мірою політичне лідерство визначають такі:

1. Політико-історичні фактори. Найважливіші з них особливості
політичного режиму, що вже само по собі є заставою появою авторитарних
або демократичних лідерів опозиції, і основні способи рекрутування в
еліту. Нарешті, політичне лідерство може бути визначено домінуючим
вектором розвитку суспільства: форсований, революційний розвиток
суспільства, як правило, призводить до створення авторитарних тенденцій
у керівництві, а еволюційний шлях – демократичних.

2. Політична культура. Мова йде про вплив на політика домінуючого у
суспільстві типу політичної культури, яка включає у себе народні
стереотипи ідеального політика, а також орієнтацію на припустимі правила
політичної боротьби. Наприклад, у патріархальній культурі домінує
орієнтація на лідера-героя, у підданській – на лідера – “батька”,
лідера-господаря, лідера-вождя, а в громадянській – на лідера-служителя,
лідера-адміністратора.

Фактор політичної культури визначає й загальну налаштованість виступів
політиків. В Україні, де завжди актуальним було питання: “Хто винен?”,
населення більше схильне довіряти тому, хто більше критикує і
звинувачує. Дослідники американської електоральної культури зазначають
інший цікавий факт: політики, що виступають з поганими прогнозами, у
більшості випадків зазнають поразки.

1. Ситуаційний фактор. Людство завжди здійснюється у контексті
конкретної економічної, політичної, соціальної і міжнародної ситуації.
Роль ситуації зумовлюється її впливом на висування першочергових завдань
керівництва, на створення умов, в межах яких лідеру доведеться діяти,
визначає коло потенційних прибічників і опонентів, здійснює вплив на
формування певного типу політика. Наприклад, ситуація війни чи кризи
продукує тип жорсткого політика.

2. Потенціал організації, на яку опирається політик, в тому числі її
здатність до проведення ефективної електоральної політики під час
виборів, її імідж та політична доктрина. На політика переноситься образ
його організації, що посилює позитивне чи негативне сприйняття політика
масами.

3. Характеристика послідовників: їх переваги, очікування та орієнтації,
стереотипи мислення.

Індивідуальні риси, що впливають на формування лідера.

Крім вказаних факторів, характер лідерства визначається індивідуальними
рисами політика.

Особистісні якості політика: моральні, організаційні якості та
здатності, що визначають професійність у сфері як правило, призводить до
створення авторитарних тенденцій у керівництві, а еволюційний шлях –
демократичних.

2. Політична культура. Мова йде про вплив на політика домінуючого у
суспільстві типу політичної культури, яка включає у себе народні
стереотипи ідеального політика, а також орієнтацію на припустимі правила
політичної боротьби. Наприклад, у патріархальній культурі домінує
орієнтація на лідера-героя, у підданській – на лідера -“батька”,
лідера-господаря, лідера-вождя, а в громадянській – на лідера-служителя,
лідера-адміністратора.

Фактор політичної культури визначає й загальну налаштованість виступів
політиків. В Україні, де завжди актуальним було питання: “Хто винен?”,
населення більше схильне довіряти тому, хто більше критикує і
звинувачує. Дослідники американської електоральної культури зазначають
інший цікавий факт: політики, що виступають з поганими прогнозами, у
більшості випадків зазнають поразки.

1. Ситуаційний фактор. Людство завжди здійснюється у контексті
конкретної економічної, політичної, соціальної і міжнародної ситуації.
Роль ситуації зумовлюється її впливом на висування першочергових завдань
керівництва, на створення умов, в межах яких лідеру доводиться діяти,
визначає коло потенційних прибічників і опонентів, здійснює вплив на
формування певного типу політика. Наприклад, ситуація війни чи кризи
продукує тип жорсткого політика.

2. Потенціал організації, на яку опирається політик, в тому числі її
здатність до проведення ефективної електоральної політики під час
виборів, її імідж та політична доктрина. На політика переноситься образ
його організації, що посилює позитивне чи негативне сприйняття політика
масами.

3. Характеристики послідовників: їх переваги, очікування та орієнтації,
стереотипи мислення.

Індивідуальні риси, що впливають на формування лідера.

Крім вказаних факторів, характер лідерства визначається індивідуальними
рисами політика.

Особистісні якості політика: моральні, організаційні якості та
здатності, що визначають професійність у сфері управління. Питання про
те, які якості необхідні для успішної політичної діяльності, залишається
відкритим.

Але, видно, серед них може бути й комбінація таких:

• здатність акумулювати та відображати у своїй діяльності інтереси
широких мас;

• здатність підкоряти своїй волі оточуючих;

• певний ступінь амбіційності;

• висока працездатність та володіння собою;

• мужність брати на себе ініціативу і відповідальність за власні дії та
дії своїх прибічників;

• здатність висувати нові політичні ідеї, комбінувати та удосконалювати
раніше висунені;

• уміння вибудовувати з розрізнених ідей цілісні програми політичних
дій;

• рішучість у відстоюванні своєї позиції;

• здатність здобувати вигоду з будь-яких змін політичної ситуації;

• інтуїція, що дозволяє прийняти потрібні рішення у потрібний час.

Природно, що у кожного великого політичного лідера окреслені якості
проявляються чітко індивідуально. Окремі риси набувають домінуючого
характеру, інші відходять на задній план. Крім того, лідерів відрізняє
наявність багатьох чисто індивідуальних, присутніх тільки їм, рис, що
формує особливий стиль лідерства.

Серед інших особистісних характеристик, детермінуючих характер
лідерства, дослідники виділяють:

• уявлення політика про самого себе, якість самооцінки;

• мотивацію, що визначає політичну поведінку;

• систему політичних переконань;

• стиль прийняття політичних рішень;

• стиль міжособистісних відносин;

• стійкість до стресу.

Політичне переконання, самооцінка і мотивація здобуття влади накладають
найбільший відбиток на виконання політиком своїх ролей. Ідеальний
приклад політичного лідерства – це політик з адекватною самооцінкою і
мотивацією на досягнення суспільного блага. Завищена чи занижена
самооцінка лідера держави може мати неоднозначні наслідки для
внутрішнього та міжнародного становища країни: спроба довести собі й
оточуючим власну значущість може призвести до прийняття хоч і
ефективних, але в той же час ризикованих за своїми наслідками політичних
рішень. Настільки ж різноманітними можуть бути спонукаючі мотиви, якими
керується політик у своєму прагненні до влади: це може бути одночасно і
мотив виконання обов’язку перед своїми послідовниками, і мотиви
особистого самоствердження.

Функції:

1. аналітична або функція постановки діагнозу;

2. функція розробки програми дій;

3. функція мобілізації країни на виконання програми;

4. інтегративна (всі верстви одне ціле);

5. патронажна і арбітражна.

5. Імідж політичного лідера.

Лідерство – це особливий механізм взаємозв’язку політика з
послідовниками. На відміну від лідерства в малих групах, лідерство
загальнонаціонального масштабу відрізняється відсутністю безпосередніх
особистих контактів з масами. Це своєрідне дистанційне керівництво. Про
політика як реальну людину та її лідерський потенціал ми, як правило,
судимо за тим образом, який складається під впливом ЗМІ, політичної
реклами і самих заяв політика, а також за результатами його діяльності.
При цьому “віртуальний” образ політика не завжди співпадає з реальним
прототипом. Наприклад, відсутність якоїсь якості, настільки важливої для
створення позитивного образу політика, може бути компенсовано роботою
іміджмейкерів, результатом чого стане видимість наявності цієї якості у
людини. Образи політика, якоїсь організації, сформовані у суспільній
свідомості, позначаються поняттям імідж.

Дослідники зазначають, що стосовно будь-якого політика, як і
організації, можна говорити про кілька типів іміджів:

• дзеркальний (суб’єктивний), тобто образ політика у власних очах. Це
те, що думає політик про самого себе;

• модельований бажаний імідж-образ, який команда політика намагається
закріпити у суспільній свідомості;

• негативний імідж, що створюється опонентами;

• поточний імідж, позитивний чи негативний образ, який складається у
суспільній свідомості як стихійно, так і в силу застосування спеціальних
технологій.

Нижче піде мова про модельовані іміджі, які враховують стереотипи, що
склалися у масовій свідомості, і відповідають соціальним очікуванням
певних соціальних груп. З цієї точки зору імідж – це сконструйований
образ, який може володіти будь-якими характеристиками, затребуваними
послідовниками. За допомогою іміджу створюється яскравий образ політика,
який запам’ятовується. Дійсно, якщо подивитися на ситуацію, яка склалася
в Україні у 90-х рр. XX ст., то можна зазначити, що суспільство проявило
значно більше уваги політикам, які зруйнували стереотипне уявлення про
керівника, що склалося у радянські часи, і продемонстрували принципово
нову модель поведінки (наприклад, перший президент незалежної України
Л.Кравчук, який стояв у витоків злому тоталітарної системи, вперше з
вітчизняних керівників зняв краватку і приховував свої людські
слабкості) – ніж політикам, які не зуміли створити свого образу.

На психологічному рівні суспільний діяч може асоціюватися з одним із
образів: “мудрець”, “герой-захисник”, “вірний послідовник” (спадкоємець
ідей іншого популярного лідера, “батько нації”, “слуга народу” тощо.
Масова свідомість може ототожнювати політика з декількома образами
одночасно, що значно розширює соціальну базу. Наприклад, всі
перераховані вище образи були використані для створення харизматичного
образу Й.Сталіна. Нинішня ситуація нестабільності в Україні робить
затребуваними образи політиків, що асоціюються у масовій свідомості з
типом сильної особистості (лідер-“захисник”), здатним захистити
населення від хаосу і гарантувати суспільну безпеку. Інший популярний
образ – це політик господарник, здатний облаштувати життя регіону чи
країни в цілому.

Імідж політика складається з цілої низки компонентів, які в ідеалі
повинні “працювати” на створення єдиного образу:

• програм, заяв, в яких відображені основні ідеї лідера. Це, як правило,
кілька найбільш злободенних проблем суспільного життя, що вимагають
вирішення. У передвиборчий період мета політичного курсу, що
пропонується лідером, висловлюється в короткій і доступній для розуміння
формулі-тезі. Багато претендентів на вищі державні посади асоціюються з
простими за формулюванням, але яскравими гаслами своїх виборчих
кампаній: “Новий курс” – Ф.Рузвельт, “Нові горизонти” – Дж.Картер,
“Головне – це люди” – Б.Клінтон, “На захист працюючих сімей” – А.Гор;

• поведінки, що дозволяє продемонструвати риси характеру, які у
суспільній свідомості пов’язуються з поняттям лідера. Серед них такі, як
рішучість у відстоюванні своїх ідей, компетентність. Важливо, щоб
поведінка політика демонструвала простоту, відкритість у спілкуванні та
інші якості, які викликають симпатію і довір’я у людей;

• зовнішності (одяг, обличчя, фігура), жестів, красномовності. Психологи
говорять, що ставлення до політика визначається не тільки тим, що він
говорить і пропонує, але також і тим, як він виглядає. Навіть стиль
одягу покликаний підкреслити візуальний образ політика, наблизити його
до певних груп населення. Наприклад, символами деяких політиків стали
певні деталі одягу: шинель (Й.Сталін), морський кітель (У.Черчілль).
Відомо, що М.Тетчер, дочка дрібного купця, ставши британським
прем’єр-міністром, підкреслювала свій зв’язок з середнім класом, купуючи
одяг в системі магазинів для цього класу;

• біографії: походження, освіта, професія, партійність. Авторитет
кандидата може підкріпити його посадовий статус та імідж тієї
організації, з якою він у професійному плані пов’язаний. Підтвердити
право на лідерство можуть і яскраві факти життєвого шляху, що
підтверджують сміливість і рішучість політика, наприклад, служба в
армії, участь у військових діях, боротьба з корупцією та привілеями, з
проявами несправедливості.

Імідж включає в себе додаткові складові, які покликані наблизити
політика до пересічного громадянина, роблячи його образ більш близьким і
знайомим: це характеристики, що розривають взаємовідносини з членами
сім’ї чи певні захоплення.

Підсумовуючи, можна навести думку відомого французького спеціаліста з
виборчих технологій Ж.Сегела.

Свої спостереження, що стосуються побудови вдалих іміджів, він
запропонував у формі восьми заповідей:

1. Голосують за людину, а не за партію.

2. Голосують за ідею, а не за ідеологію.

3. Голосують за майбутнє, а не за минуле.

4. Голосують за образ соціальний, а не політичний.

5. Голосують за людину-легенду, а не за посередність.

6. Голосують за долю, а не за буденність.

7. Голосують за переможця, а не за невдаху.

8. Голосують за цінності справжні, а не надумані.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020