.

Принципи та функції права (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
619 4672
Скачать документ

Курсова робота

з правознавства на тему:

«Принципи та функції права»

TOC \o “1-2″ \n \p ” ” \h \z \u

HYPERLINK \l “_Toc102062845” Вступ

HYPERLINK \l “_Toc102062846” 1. Поняття принципів права і їх значення

HYPERLINK \l “_Toc102062847” 2. Система принципів і їх класифікація.

HYPERLINK \l “_Toc102062848” 3. Принципи, закріплені законодавством
про судочинство.

HYPERLINK \l “_Toc102062849” 3.1. Диспозитивність.

HYPERLINK \l “_Toc102062850” 3.2. Принцип об’єктивної істини.

HYPERLINK \l “_Toc102062851” 3.3. Процесуальна рівноправність сторін.

HYPERLINK \l “_Toc102062852” 3.4. Раціональна процесуальна форма.

HYPERLINK \l “_Toc102062853” 3.5. Неможливість процесуального
сумісництва.

HYPERLINK \l “_Toc102062854” 4. Функції цивільного права

HYPERLINK \l “_Toc102062855” Висновок.

HYPERLINK \l “_Toc102062856” Список використаної літератури.

Вступ

Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне
судочинство побудовано на демократичних принципах (від лат. principium —
основа, засади). У принципах відображені політико-правові ідеї, погляди
народу на право як соціальну цінність. У них в концентрованому вигляді
виявлена заінтересована воля народу наділити право такими якостями, які
найбільш повно мали б можливість задовольняти його ідеї і погляди у
визначенні основ організаційної побудови правосуддя в цивільних справах,
процесуальної діяльності суду і правового становища учасників процесу.
Зміст принципів має демократичний характер і полягає в тому, що
закріплені в нормах права, вони характеризують здійснення правосуддя
тільки судом і на засадах рівності громадян перед законом і судом,
одноособовість і колегіальність розгляду цивільних справ, незалежність
суддів ї підкорення їх тільки законові, гласність, здійснення
судочинства державною мовою. Широкі і реальні процесуальні права
учасників процесу і надійні гарантії їх реалізації, доступність і
простота судочинства, які дають можливість кожній заінтересованій особі
реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист,
надане Конституцією України.

1. Поняття принципів права і їх значення

З розвитком суспільства принципи цивільного процесуального права
розвиваються і вдосконалюються з урахуванням потреб політичних і
соціально-економічних перетворень, подальшого забезпечення гарантій
захисту суб’єктивних прав громадян, їх об’єднань і державних інтересів,
а також підвищення ефективності судової Діяльності в забезпеченні
законності і справедливості. На сучасному етапі розвитку України суворе
додержання і законодавче вдосконалення повноти вираження і дії
демократичних принципів цивільного процесуального права виступає
важливою гарантією зміцнення законності як невід’ємної частини
функціонування правової держави і демократичного правопорядку.

Отже, значення принципів цивільного процесуального права полягає в тому,
що в них відображені найбільш характерні демократичні риси і загальна
спрямованість права та його найважливіших інститутів, у зв’язку з чим
вони дають можливість пізнати суть цієї галузі права, її суспільний
характер у цілому, а також окремих інститутів.

Виконання завдань цивільного судочинства і його ефективність перебуває в
прямій залежності від правильного застосування судами в справі норм
матеріального і процесуального права, для чого необхідне пізнання їх
змісту, регламентованих ними правил, їх спрямованості, місця в системі
права, їх зв’язку з іншими нормами і юридичних принципів, які в них
відтворюються. Принципи сприяють правильному пізнанню і застосуванню
норм цивільного процесуального права, виступають основою для
законодавчої практики, для підготовки, розроблення і прийняття
відповідних їм за змістом правових норм і їх удосконалення.

Визначення в законодавстві принципів як загальних засад права (ст. 11
ЦПК) вплинуло на формування їх поняття в науці цивільного процесу. Вони
розглядаються як основні (або правові) засади організації і діяльності
суду, основні положення даної галузі права, які відображають її
специфіку і зміст, або засади побудови процесу в цілому і всієї системи
цивільних процесуальних дій і відносин відповідно до завдань правосуддя;
як основні ідеї, положення, керівні засади з питань здійснення
правосуддя в цивільних справах, закріплені в нормах права; як правові
погляди народу на завдання і засоби діяльності суду по розгляду і
вирішенню цивільних справ; як обумовлені базисом суспільства і виражені
в змісті цивільного процесуального права суспільно-політичні,
нормативно-керівні основи (засади) даної галузі права, які становлять її
якісні особливості і виявляють демократизм, специфічні властивості
процесуального права і відображають перспективи його розвитку. В
наведених й інших визначеннях принципів процесуального права
відображаються їх характерні риси, але вони повністю не розкривають суті
і змісту їх та потребують додаткових пояснень.

Визначення принципів як основних засад, керівних положень,
суспільно-політичних основ залишає поза увагою, що являють собою такі
засади, положення, основи. Чиї вони і що відображають? Помилковим є
визнання функціонування принципів цивільного процесуального права за
межами законодавчого закріплення їх змісту, а тільки як теоретичних
положень, які виражають необхідність певних способів і форм правового
регулювання суспільних відносин.

Принципи закріплюються в нормах права, їх положення, правила
відображають суспільно-правові погляди народу як безпосередньо, так і
через політичні партії, громадські і державні об’єднання, які беруть
участь у соціально-політичному житті держави. Змістом таких
суспільно-політичних поглядів будуть відносини, які входять до предмета
регулювання даної галузі права. Таким чином, принципами цивільного
процесуального права будуть закріплені в його нормах правові погляди
українського народу на завдання і мету правосуддя в цивільних справах
(цивільного судочинства), організаційної його побудови і процесуальної
діяльності, процесуально-правових повноважень та процесуально-правового
становища учасників процесу — громадян, підприємств, установ,
організацій .

2. Система принципів і їх класифікація.

Принципи цивільного процесуального права тісно взаємопов’язані між собою
і в сукупності становлять систему (грецьке слово означає ціле. складене
з частин). Кожний з принципів системи відіграє самостійну роль,
характеризує галузь у цілому, окрему стадію чи окремий процесуальний
інститут, але між ними існує зв’язок і взаємодія, які визначаються
єдністю мети і завдань цивільного судочинства, дія одного принципу
обумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати окремо від
принципів системи, а тільки у взаємодії з ними, зміст окремих принципів
розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.

Кількісний склад системи принципів цивільного процесуального права в
нормативному порядку не передбачений і в науці цивільного процесу
визначається по-різному. Це викликало зауваження, за яким кількісний
склад системи постійний і не може бути довільно змінений за бажанням
того чи іншого автора і що не може бути окремо взятих принципів для
стадії чи процесуального інституту. Але такі міркування не відповідають
правовим реаліям і не узгоджуються з діалектикою, властивою для розвитку
суспільно-правових категорій.

Розвиток держави і права обумовив зміни в системі принципів у напрямі
закріплення повноти їх змісту в нормативному регулюванні, встановлення
нових принципів — публічності, охорони особистого і сімейного життя
громадянина, неможливості процесуального сумісництва. Тому наука
цивільного процесуального права покликана встановити всі принципи
системи, розкрити їх зміст, роль і значення в функціонуванні цивільного
судочинства, повноту законодавчого їх відтворення і шляхи розвитку.
Цивільному процесуальному праву України притаманні і такі принципи, як
публічність, раціональна процесуальна форма, неможливість процесуального
сумісництва. Зміст принципу публічності визначають правила, які надають
право і зобов’язують органи прокуратури, державного управління, інші
організації та окремих громадян захищати в цивільному судочинстві права
інших осіб, державні і громадські інтереси (статті 113, 121 ЦПК). Цей
принцип характеризує також встановлене ЦПК активне процесуальне правове
становище суду (статті 15, 30, 143, 179).

Принцип раціональної процесуальної форми впроваджений у правове
регулювання процесуальних дій суду і учасників процесу (їх змісту, умов
і порядку виконання) та спрямований на забезпечення швидкості,
правильності й ефективності цивільного судочинства. Неможливість
процесуального сумісництва як принцип полягає в тому, що кожний суб’єкт
по одній справі може бути тільки в одному процесуальному становищі —
позивача, свідка тощо.

Для виявлення специфічних властивостей принципів вони класифікуються на
групи за різними ознаками: а) за дією в системі права на загальні,
міжгалузеві і галузеві; б) за формою нормативного закріплення —
закріплені Конституцією України і в законодавстві про судочинство; в) за
роллю в регулюванні процесуально-правового становища суб’єктів
правовідносин — на принципи, які визначають процесуально-правову
діяльність суду і органу судового виконання та на принципи, які
визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у праві, й
інших учасників процесу; г) за предметом регулювання — на принципи
організації правосуддя (судоустрою і судочинства) і функціональні —
принципи процесуальної діяльності (судочинства); на принципи, які
визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність, об’єктивна
істина та ін.), і принципи, які визнають процесуальну форму виконання
процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність); д) за їх
значимістю — на фундаментальні (абсолютні — диспозитивність,
рівноправність сторін, суддівське керівництво і процесуальний формалізм)
і на конструктивні (відносні — всі інші принципи). Класифікацію
принципів можна проводити за змішаною основою, наприклад, за дією в
системі права і за формою нормативного закріплення або за предметом
правового регулювання, але найбільш поширена класифікація принципів — за
формою нормативного закріплення.

До принципів цивільного процесуального права, закріплених Конституцією
України, належать такі принципи: здійснення правосуддя виключно судами
(ст. 124); принцип територіальності і спеціалізації побудови системи
судів загальної юрисдикції

(ст. 125); участь народу в здійсненні правосуддя через народних
засідателів і присяжних (ст. 124); виборність і призначуваність суддів
(ст. 128); здійснення правосуддя суддею одноособове, колегією суддів чи
судом присяжних (ч. 2 ст. 129); незалежність і недоторканність суддів та
підкорення їх тільки законові (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129); здійснення
правосуддя професійними суддями та у визначених законом випадках
народними засідателями і присяжними (ст. 127); законність (п. 1 ст.
129); рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст.
129); змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів
і доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ст. 129); гласність
судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ст.
129); державна мова судочинства (ст. 10); забезпечення апеляційного та
касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом
(п. 8 ст. 129); ухвалення судами рішень іменем України і їх
обов’язковість до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124, п.
9 ст. 129); доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод
людини і громадянина (ч. 3 ст. 8, ч. 4 ст. 32, ч. 1, 2 ст. 55, ч. 1 ст.
59, п. 6 ст. 129); участь громадськості для захисту прав громадян (ст.
36); публічність (ст. З, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121); недоторканність
людини (статті 3, 29); недоторканність житла (ст. 30); таємниця
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.
31); охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32).

До принципів цивільного процесуального права, закріплених законодавством
про судочинство, належать: диспозитивність, об’єктивна істина,
процесуальна рівноправність сторін, раціональна процесуальна форма,
неможливість процесуального сумісництва, усність, безпосередність
(відповідно статті 99, 103; 15, 30, 99; 103; 104; 160 та ін.).

3. Принципи, закріплені законодавством про судочинство.

3.1. Диспозитивність.

(Від лат. dispono — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим
особам, які беруть участь у справі (ст. 5, 98 ЦПК), можливості вільно
здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися
ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і
припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні
засоби з метою захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав
і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів.
Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднозначне.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист
закріплене в статтях 35, 55, 56 Конституції України, отже, принцип
диспозитивності спирається на конституційну основу.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 103 ЦПК, за
якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити
підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог
або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю
чи частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в усякій
стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду.
Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями:

1) хто хоче здійснити своє право, повинен сам потурбуватися про це —
vigila-ntibus jura scripta sunt;

2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — volentum non
fit injuria;

3) нікого не можна примушувати пред’явити позов проти своєї волі — nerno
inventus cogere cogitur; немає судді без позивача — nemno judex sine
actore;

4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — judex ne eat ultra
petita partium, ultra petita non cognoscitur, за винятками,
встановленитми законом;

5) правом розпоряджатися об’єктом процесу — res in judicatum deducta.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у
справі. Треті особи, котрі заявляють самостійні вимоги на предмет спору,
користуються усіма правами позивача (ст. 107 ЦПК). Прокурор може
відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її (ст. 120 ЦПК).
Органи державного управління, профспілки, підприємства, установи,
організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб,
користуються правами сторони, за винятком права закінчувати справу
мировою угодою (ст. 122 ЦПК). Зміст принципу диспозитивності закріплений
в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються
системою цивільних процесуальних правовідносин в наступних стадіях
розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у
справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно,
не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і громадських
інтересів.

Щоб забезпечити реалізацію цих прав відповідно до суспільних інтересів,
цивільний процесуальний закон визначає активне становище суду, яке
характеризує зміст принципу публічності.

3.2. Принцип об’єктивної істини.

Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у
рішенні, дійсним обставинам справи.

В теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини включають
висновки суду про фактичний склад і про правову кваліфікацію сторін, про
їх права і обов’язки. Але питання про юридичну оцінку — це питання про
правильне застосування закону, яке становить зміст принципу законності.
Захисту підлягає право, порушення якого мало місце в дійсності, тому суд
покликаний встановити всі ті факти, які дозволяють йому дати правильну
оцінку всього фактичного складу справи. Суд зобов’язаний не обмежуватися
поданими матеріалами та поясненнями, а вживати всіх передбачених законом
заходів до всебічного, повного і об’єктивного встановлення дійсних
обставин справи, прав і обов’язків сторін (ст. 15 ЦПК). Всебічне
з’ясування обставин справи означає, що суд повинен з’ясувати всі питання
по справі — як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти
дослідження обставин справи охоплює питання залучення всіх матеріалів,
які мають значення для справи, відповідно до правил належності доказів і
допустимості засобів доказування, — не тільки тих, що подані сторонами,
але і здобутих іншим шляхом. Якщо подані докази недостатні, суд пропонує
сторонам та іншим особам, котрі беруть участь у справі, подати додаткові
докази і сприяє в їх витребуванні (ст. 30 ЦПК).

Об’єктивність — це обґрунтованість висновків суду дійсним обставинам
справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них
ставлення суду та учасників матеріального спору. Суд оцінює докази за
своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і
об’єктивному розглядові в судовому засіданні всіх обставин справи в їх
сукупності, керуючись законом (ст. 62 ЦПК). Ні яки докази для суду не
мають наперед визначеної сили.

Встановлення об’єктивної істини в справі забезпечується дією інших
принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за дачу
завідомо неправдивих показань і висновків (статті 178, 179 КК), активним
процесуально-правовим становищем суду в процесі доказування (статті 15,
30, 162 ЦПК).

Отже, суд при постановленні рішення повинен встановити об’єктивну
істину, на думку окремих авторів, тільки в тих межах, в яких це
необхідно для виконання покладених на суд завдань. Але якщо суд пізнає
явища об’єктивного світу, що виступають обставинами в справі і
потребують встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то
висновки його ніяк не відповідатимуть об’єктивній істині, яка має бути
встановлена по кожній справі (ст. 15 ЦПК). Правосуддя виконає покладені
на нього завдання тоді, коли воно здійснюватиметься у відповідності із
законом, на основі встановлення об’єктивної істини за фактичними
обставинами справи, а не тільки в певних межах і на основі припущення
про їх наявність. Чого немає в справі, немає в світі — Quod non est in
actis non est in mundo. Рішення повинно бути постановлено на зазначених
і доказаних обставинах, а не за покликанням совісті — Sententia ferri
debet secundum allegata et probata, non secundum conscientiam. В.
рішенні повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом,
доводи за якими суд відхиляє ті чи інші докази (ст. 203 ЦПК). Порушення
принципу об’єктивної істини є безумовно, підставою для скасування
рішення (статті 312, 338, 346 ЦПК).

3.3. Процесуальна рівноправність сторін.

Відтворений в ЦПК, цей принцип встановлює для сторін рівні можливості
для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов’язків (ст.
103 ЦПК), а не в тотожності прав позивача і відповідача. Зміст цього
принципу обумовлюється характером матеріальних правовідносин,
підвідомчих судові, і є відображенням загальноправового, закріпленого
Конституцією, принципу рівності усіх громадян перед законом і судом (ст.
154). Визначивши процесуальну рівноправність сторін, цивільне
процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для
захисту і рівну можливість для їх застосування (ст. 99 ЦПК) та сприяння
судові. Суд однаково повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні
до справи доказів (п. 7 ст. 143, ст. 30 ЦПК). Він зобов’язаний
роз’яснити їх права і обов’язки, попередити про наслідки здійснення або
не вчинення процесуальних дій і подавати інше сприяння, яке
забезпечувало б реалізацію даного принципу (статті 15, 170 ЦПК). Їм
надсилаються повістки і повідомлення про час і місце судового засідання
та проведення окремих процесуальних дій (статті 55? 90, 93 ЦПК). При
розгляді клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд заслуховує
думку сторін.

Суд не може постановити рішення, не вислухавши пояснення відповідача
(audiatur et altera pars). Позивачеві не може бути дозволено те, що не
дозволяється відповідачу і навпаки (non debet actori licere, guod reo
non parmittitur). Таким чином, відповідно до цього принципу для сторін
встановлена в ЦПК рівність у використанні ними процесуальних засобів у
процесуальній діяльності в цивільному судочинстві.

3.4. Раціональна процесуальна форма.

Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального
цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, для доступу в
цивільний процес по справі заінтересованих осіб і їх процесуальної
діяльності. Встановлений порядок (формальності) забезпечує нормальний
розвиток процесу і надає суб’єктам процесуальної діяльності можливість
виправити допущене порушення встановленого порядку. Він характеризується
змагальністю і диспозитивністю, рівноправністю сторін і публічністю,
гласністю і закритістю, усністю і письмовістю, безпосередністю і
опосередкованістю. Раціональна процесуальна форма визначається також
встановленими в ЦПК: стадійністю процесу, строками на виконання
процесуальних дій: по підготовці і розгляду справи (статті 146, 148), по
набранню рішенням законної сили і допущенню негайного виконання (статті
231, 217), по оскарженню судових рішень і розгляду справ у касаційній
інстанції (статті 291, 291′); наданими судові можливостями встановлювати
певні строки для виконання окремих процесуальних дій (стаття 47, 48, 53)
і покладанням на нього обов’язку протистояти намаганням осіб, які беруть
участь у справі, в затягуванні процесу по справі і виконанні окремих
процесуальних дій (статті 82, 162 та ін.).

Про раціоналізм цивільної процесуальної форми свідчать доступність
цивільного процесу, його простота і зрозумілість; наближеність суду до
населення; звільнення позивачів-громадян по найважливіших для них справа
від сплати судових витрат. Раціоналізм характеризується публічністю —
активним процесуальним становищем суду і можливістю державних і
громадських організацій захищати в судочинстві права інших осіб,
відображає демократичні основи цивільного судочинства і спрямований на
забезпечення належних умов для захисту прав громадян і державних
інтересів.

3.5. Неможливість процесуального сумісництва.

Відповідно до цього принципу суб’єкт цивільних процесуальних
правовідносин не може в одній і тій же справі перебувати більше як в
одному процесуальному становищі (позивач не може в цій же справі бути
третьою особою, відповідач — свідком тощо). При дорученні співучасником
ведення справи одному із співучасників (ст. 104 ЦПК) останній не змінює
своєї процесуальної правосуб’єктності, а залишається стороною і діє в
процесі на захист своїх прав і прав співучасника. При пред’явленні
зустрічного позову відповідач не виступає одночасно і позивачем (ст. 140
ЦПК).

Про неможливість процесуального сумісництва не існує окремої норми
права, але це положення випливає з норм ЦПК, які регулюють процесуальне
правове становище учасників процесу. Порушення принципу неможливості
процесуального сумісництва є підставою для визнання рішення незаконним і
його скасування. Так, у справі за позовом профспілки до заводу про
стягнення зарплати працівникам заводу за списком, до якого був включений
С., який одночасно виступав у цій справі представником відповідача, суд
касаційної інстанції скасував прийняте судом першої інстанції рішення,
мотивуючи це тим, що дозволивши С. виступати водночас позивачем і
представником відповідача в справі, суд першої інстанції допустився
істотного порушення діючого принципу процесу.

Безпосередність судового розгляду. Нормативне вираження цього принципу
полягає в тому, що суд при розгляді справи повинен, як правило,
сприймати докази по справі з першоджерел і досліджувати їх
безпосередньо. На нього покладений обов’язок заслухати пояснення осіб,
які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів,
ознайомитися з письмовими доказами і оглянути речові докази (ст. 160
ЦПК). Тому судове засідання по розгляду справи має розпочинатися і
закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо в процесі розгляду
справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий розгляд
розпочинається спочатку. Цим самим забезпечується встановлення
об’єктивної істини в справі, правильне судження про права і обов’язки
сторін спірних правовідносин. Безпосередній зв’язок суддів, які
розглядають справу, з учасниками процесу і матеріалами справи забезпечує
можливість досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дозволяє
повно і всебічно вникнути у всі її деталі, усунути сумніви щодо
юридичних фактів, покладених в обґрунтування позову і заперечення проти
нього. Сторонам процесу й іншим особам, які беруть участь у справі,
безпосередність забезпечує можливість увійти в особисті зносини зі
складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань,
подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати всі інші
процесуальні дії, спрямовані на з’ясування всіх матеріалів справи і
правильне її розв’язання.

Разом з тим процесуальна безпосередня форма виконуваних дій не завжди
процесуальне виправдана і можлива внаслідок незручності її застосування
і необхідності додержання вимог швидкості судочинства, в зв’язку з чим в
окремих випадках закон допускає заміну її на опосередковану форму. Суд,
який розглядає справу, в разі необхідності зібрати докази в іншому місці
може доручити відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст.
33 ЦПК), допитати свідків за місцем їх проживання або перебування (ст.
45 ЦПК). У таких випадках відбувається сприйняття і дослідження доказів,
одержаних іншим судом (ст. 36 ЦПК). У стадії підготовки справи до
судового розгляду суддя у невідкладних випадках провадить огляд місця
(п. 9 ст. 143 ЦПК), про що складає протокол, який разом з іншими
доказами може досліджуватися колегіальним складом у судовому засіданні
(ст. 188 ЦПК). В таких випадках суд, який розглядатиме справу по суті,
сприйматиме докази опосередковано.

Усність судового розгляду. Полягає в тому, що розгляд справи провадиться
усно (ст. 160 ЦПК), процесуальна діяльність суддів і учасників процесу
відбувається в словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє
реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній
формі судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які
беруть у ній участь, — реально і точно довести їх до відома суду,
сприймати зміст дій всіх учасників процесу, висловлювати свої
міркування, заперечення, спростування з метою встановлення дійсних
обставин справи. Розгляд справи в усній формі дає можливість судові
особисто і безпосередньо вступати в контакти з учасниками процесу в
цивільній справі і сприймати фактичний матеріал у повному обсязі, який
відтворюється тут же в судовому засіданні на очах судді і всіх
присутніх, у процесі його розвитку.

Усна форма розгляду справи зручніша для учасників процесу, завдяки їй
легше висловити сприйняті обставини в справі і свої міркування по них.
Вона спрощує процес, робить його доступним для заінтересованих осіб.
Така форма дає більші можливості судові керувати розвитком процесу і
прискорювати розгляд справи. Процес стає динамічним, строк розгляду
справи скорочується. Разом з тим усна форма процесуальних дій, які
виконуються при розгляді справи в судовому засіданні, оптимально
поєднується з письмовою формою відображення і оформлення деяких з них —
викладення вимог до суду у формі письмових заяв, скарг, протестів,
подання, а владних суджень суду — в рішеннях, ухвалах, постановах.

В теорії цивільного процесуального права була сформульована концепція
про наявність цивільних процесуальних аксіом — процесуальних норм, що
відображають зміст моралі суспільства, встановлюють правила поведінки
осіб, які беруть участь у справі, в процесі та врегульовують відносин,
які складаються при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Так,
позивач повинен довести обставини, на які він посилається; суд має
справу з тими доказами, які є перед ним, та ін. Зазначені правила
характеризують окремі сторони правового становища суду і учасників
процесу, входять до змісту окремих принципів, тому немає необхідності
вводити аксіоми як самостійне поняття до складу правових категорій
цивільного процесу.

4. Функції цивільного права

Характеристику цивільного права як галузі національного права доповнюють
перелік його функцій і внутрішня система побудови.

Функції цивільного права — це головні напрями його впливу на цивільні
відносини з метою впорядкування останніх. Вони визначаються специфікою
предмета і методу цивільного права, а також завдань (цілей), поставлених
перед ним.

Функції права можна класифікувати у такий спосіб:

Загальносоціальні Спеціально-соціальні (юридичні)

Загальносоціальні

інформаційна орієнтацінна виховна

інформування громадян, тобто доведення до відома адресата, про напрямки
регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов’язки та
відповідальність орієнтування громадян на позитивні правові настанови,
які пропонують оцінку права та готовність діяти відповідно до його норм
загальноправовий вплив на духовну сферу, виховання поважання права

(правова інформація) (правомірна поведінка) (правове навчання)

Спеціально-соціальні (юридичні)

Регулятивна Охоронна

функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки
людей, наділення їх певними правами та обов’язками функція встановлення
та гарантування державою заходів юридичного захисту та юридичної
відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має на меті
витиснення шкідливих для суспільства відносин та охорону позитивних

Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну:

Регулятивна статична Регулятивна динамічна

– функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних
прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб
(наприклад, фіксування правомочностей власника щодо володіння,
користування та розпорядження) – функція забезпечення активної поведінки
суб’єктів права (наприклад, покладання обов’язку сплачувати податки,
відбувати військову повинність)

Здійснюється за допомогою дозвільних (таких, що надають правомочності)
та заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу
Здійснюється за допомогою зобов’язуючих норм, які спричиняють
правовідносини активного типу

Охоронна функція виражається у такому:

1) визначення заборон на вчинення протиправних діянь;

2) встановлення юридичних санкцій за вчинення таких діянь;

3) безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила
правопорушення.

Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних
норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб’єктивних
прав

Розглянемо детальніше кожну з функцій. До основних функцій цивільного
права цивілісти традиційно відносять регулятивну, охоронну.

Іноді цей перелік виглядає дещо інакше: регулятивна, охоронна,
превентивна функції.

Такий підхід, вірний по суті, водночас, із погляду можливості загальної
оцінки функцій цивільного права, може призвести до неадекватних уявлень
про них, оскільки не дає повної картини функціонального механізму цієї
галузі.

З таких міркувань доцільно при характеристиці функцій цивільного права
вказувати й на ті, що мають загальний характер, а також на ті, що є
специфічними у цій сфері.

При такому підході варто розмежовувати загальноправові на рівні
цивільного права та специфічні цивілістичні функції.

Загальноправовими функціями, що проявляються на цивілістичному рівні, є:

1) інформаційно-орієнтаційна. Здійснюється ознайомлення суб’єктів
цивільних відносин із концепцією прав людини (приватної особи), засадами
визначення становища приватної особи, загальними тенденціями правового
регулювання в цій галузі тощо. Таким чином, відбувається орієнтація
суб’єктів цивільного права на певний тип поведінки, усвідомлення ними
своїх прав та обов’язків. У разі невиконання цих завдань учасники
цивільних відносин практично втрачають можливість усвідомлювати себе
суб’єктами приватного права, а відтак не можуть повною мірою реалізувати
свої цивільні права та обов’язки;

2) виховна (запобіжно-виховна, превентивна). Полягає у вихованні поваги
до права взагалі, цивільних прав інших осіб, правопорядку тощо.
Невиконання цивільним правом цієї функції може призвести до розмивання
межі між правом і “неправом”, до порушення одними суб’єктами цивільних
відносин у процесі реалізації ними цивільних прав інтересів інших осіб,
до зловживання цивільними правами тощо;

3) регулятивна. Полягає в позитивному регулюванні цивільних відносин,
наданні прав та обов’язків їх учасникам, встановленні правил поведінки
суб’єктів цивільного права;

4) захисна. Виконує завдання захисту цивільних прав та інтересів від
порушень. Досягається ця мета шляхом передбачення правових засобів
належного виконання цивільних прав та обов’язків, встановлення
відповідальності за цивільні правопорушення тощо.

Аналізуючи зазначені функції в цілому, можна дійти висновку, що вони
властиві будь-якій галузі права, але набувають специфічних властивостей
за рахунок предмета (сфера приватних або ж цивільних відносин) та методу
досягнення мети, виконання завдання. Водночас цивільне право виконує
специфічні, властиві лише йому функції, що є передумовою, проявом і
результатом застосування цивільно-правового методу регулювання.

Специфічними функціями в галузі цивільних відносин є:

1) уповноважувальна функція. Полягає в тому, що цивільне право
створює нормативну базу передумови для саморегулювання у сфері
приватного права, визначає засади внутрішнього регулювання за допомогою
угоди сторін цивільних відносин.

Ця функція є специфічною цивілістичною функцією, оскільки лише в цій
галузі учасники відносин можуть самі визначати для себе правила
поведінки, фактично створювати нормативні акти локальної дії тощо.

Концептуальною основою зазначеної функції є відома ще римському
приватному праву сентенція: “Дозволено все, що прямо не заборонено
законом”, яка протиставлялася і протиставляється нині положенню
публічного права: “Дозволено лише те, що прямо зазначено в законі”;

2) компенсаційна функція. У процесі її виконання забезпечується
можливість поновлення порушеного цивільного права та інтересу на
еквівалентній основі.

Ця функція також властива лише цивільному праву, оскільки в інших
галузях мета поновлення порушеного права на еквівалентній основі, як
правило, не ставиться. Наприклад, адміністративно-правові норми можуть
виконувати функцію припинення правопорушення, навіть повернення
учасників відносин у становище, яке існувало до правопорушення. Водночас
майнові санкції, котрі застосовуються в цих відносинах, мають завданням
покарати правопорушника, але не поновити майнове становище потерпілого.
Натомість, у цивільному праві зменшення майна у порушника договірного
зобов’язання або в особи, котра завдала шкоди іншій особі, практично
завжди означає відповідне прирощення у майновій сфері потерпілого.

Висновок.

Таким чином розглянувши таку об’ємну тему як принципи цивільного
процесуального права можна зробити такий висновок, що принципи є
основою, основними засадами цивільного процесу та на основі них
відбувається розвиток та побудова галузей права сучасної науки. Кожний з
принципів системи відіграє самостійну роль, характеризує галузь права у
цілому, окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між ними
існує щільна взаємодія, яка характеризується єдністю мети і завдань
цивільного судочинства.

Кожний з принципів не може існувати окремо від принципів системи, а
тільки у взаємодії з ними, зміст окремих принципів розкривається з
урахуванням змісту інших принципів галузі права.

Ефективність виконання завдань цивільного судочинства перебуває в прямій
залежності від правильного застосування судами в справі норм
процесуального і матеріального права, для чого необхідно пізнати їх
зміст, місця в системі права, їх зв’язку з іншими нормами і юридичних
принципів, які в них відтворюються.

В своїй роботі я намагався якомога ширше розкрити зміст кожного з
принципів за розбиттям їх по напрямкам регулювання ( Конституція України
та нормами цивільного процесуального права) та їх взаємозв’язок з самими
нормами матеріального права, між собою та роль принципів в сучасному
житті.

Вивчення принципів дуже важливе для подальшого розвитку цивільного
процесу та для побудови правової держави і громадянського суспільства,
без якої неможливо здійснення цивільного правосуддя.

Список використаної літератури.

Цивільне процесуальне право України. — Харків, 1992.

Штефан М.Й., Кочер’янц Р.Г. Конституційні основи правосуддя в СРСР. —
К., 1982.

Штефан М.Й. Цивільний процес — К., 1997.

Шакарян М.С. Гражданский процесс— М., 1993.

Треушникова М.К. Советский гражданский процесс— М. 1989.

Советский гражданский процесс. — М., 1975.

Семенов В. М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. —
М., 1982.

Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского
процессуального права. — М. 1987.

Тараненко В.Ф. Принципы диспозитивности й состязательности в советском
гражданском процессе. — М., 1990.

Чечина Н.А. Основные направлення развития науки советского гражданского
процессуального права. — Л., 1987.

Штефан М.Й., Кочер’янц Р.Г. Конституційні основи правосуддя в СРСР.

Цивільне процесуальне право України. — Харків, 1992.

Чечина Н.А. Основные направлення развития науки советского гражданского
процессуального права.

Штефан М.Й., Кочер’янц Р.Г. Конституційні основи правосуддя в СРСР. —

Цивільне процесуальне право України. — Харків, 1992.

Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского
процессуального права

Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского
процессуального права

Цивільне процесуальне право України. — Харків, 1992.

Тараненко В.Ф. Принципы диспозитивности й состязательности в советском
гражданском процессе. — М., 1990.

Цивільне процесуальне право України. — Харків, 1992.

Чечина Н.А. Основные направлення развития науки советского гражданского
процессуального права.

Цивільне процесуальне право України.

PAGE

PAGE 28

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020