.

Фінансові проблеми медичного страхування (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
919 14543
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Фінанси»

на тему: «Фінансові проблеми медичного страхування»

План

Вступ………………………………………………………….
…………………………………3

1.Сутність та основні поняття медичного страхування.

. Поняття медичного
страхування……………………………………………4-5

1.2. Різновиди медичного
страхування…………………………………………..5-11

2. Стан медичного страхування в Україні .

2.1. Медичне страхування у країнах Європейського
Союзу……………12-16

2.2. Загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування в
Україні………………………………………………………..
……………………………………….17-20

2.3 Потреба суспільства в обговоренні проекту Закону України “Про
загальнообов’язкове державне соціальне медичне
страхування”……………20-21

2.4 Медичне страхування – база для розвитку ринкових відносин в системі
охорони
здоров’я……………………………………………………….
……………22-24

2.5 Медичне страхування на тлі українських
реалій…………………….24-29

3. Основні напрямки вдосконалення медичного страхування в Україні.

3.1. Медичне страхування: різні підходи як шлях до оптпмального рішення
(за проектом закону 1 березня 2004 року)
……………………………….30-32

3.2. Концептуальні засади впровадження соціального медичного страхування
в
Україні………………………………………………………..
………………..32-34

Висновки……………………………………………………….
……………………………35

Література……………………………………………………..
……………………………36

Вступ

Важливу роль у розвитку страхової справи, захисту інтересів страхових
організацій відіграють об’єднання страховиків. Усе більш значиму роль
починають грати також страхові брокери. У зв’язку з уживанням заходів
щодо удосконалення правової бази страхування, уведенням нових видів
обов’язкового страхування можна прогнозувати подальше значне зростання
страхових операцій, і як наслідок цього, — зростання загальних обсягів
акумулювання коштів у сфері страхування. Але на фоні цих оптимістичних
прогнозів продовжує існувати досить кризова ситуація в Україні щодо
розвитку особистих видів страхування, зокрема, медичного страхування.

Сьогодні, на початку ХХІ століття, настав час продовжити набутий досвід
України XIX-XX ст. в проведенні демократичної реформи діючої системи
охорони здоров’я за українськими взірцями. Для цього повинні бути
визначені пріоритетні напрямки.

Одним з таких перспективних напрямків є введення страхової медицини за
принципом медичного страхування.

Суспільні трансформації в Україні, спрямовані на запровадження принципів
ринкової економіки, не спричинилися до адекватних перетворень у системі
охорони здоров’я, діяльність якої і далі здійснюється на засадах
адміністративних господарських відносин. Це супроводжується
незадовільним рівнем суспільного здоров’я, неефективністю механізмів
фінансового захисту громадян у разі захворювання, низькою економічною
ефективністю діяльності галузі та якістю медичної допомоги, відсутністю
задоволення потреб громадян в охороні здоров’я та медичній допомозі.
Перехід до соціально орієнтованих та ринкових принципів в охороні
здоров’я на основі різних форм власності, а також пошук шляхів подолання
основних проблем галузі в Україні, зокрема браку фінансових ресурсів та
незадовільної якості медичного забезпечення населення, вимагають нового
підходу до формування товарноринкових відносин у галузі та спонукають
переходити до системи, що базується на страхуванні здоров’я людей.

Для цього потрібно, щоб держава, підприємець та громадянин стали
партнерами у реалізації права на охорону здоров’я. Для реалізації такого
партнерства в історичному контексті суспільство має виробити критичну
масу правових та соціальних передумов, які б забезпечили становлення
такої верстви населення, яка б узяла на себе соціальну відповідальність
за своє сьогодення і майбутнє всього суспільства. Істотну роль у
формуванні такого суспільства відіграють і системи соціального
страхування, у тому числі й медичного [За матеріалами 16, 17] .

1.Сутність та основні поняття медичного страхування

1.1 Поняття медичного страхування

У системі заходів щодо поліпшення соціальної захищеності громадян
важливе місце посідає забезпечення їм можливості одержати необхідну,
своєчасну та якісну медичну допомогу.

Світовий досвід показує, що напрямки вирішення цієї проблеми можуть бути
різні. Загалом вони відрізняються структурою джерел фінансування охорони
здоров’я й організацією надання медичних послуг.

Фінансування охорони здоров’я може бути бюджетним, соціальним і
приватним.

Бюджетна система охорони здоров’я найвиразніше була представлена в
республіках, які входили до СРСР. Соціальна система характерна для країн
Західної Європи, а переважно приватна — для США.

За бюджетної системи фінансування охорони здоров’я страхування або
відсутнє зовсім, або є незначним. Бюджетна система фінансування
передбачає використання коштів податкових надходжень до бюджету, але
саме це й не сприяє стабільності фінансового забезпечення охорони
здоров’я.

Соціальна система фінансування охорони здоров’я заснована на цільових
внесках підприємств, працівників, на державних субсидіях. Причому внески
підприємців є переважаючим джерелом надходжень. Незважаючи на те, що
внески сплачують одержувачі доходів, існують винятки, які стосуються
пенсіонерів та осіб з низьким рівнем доходів.

Для соціальної системи характерне співіснування державних систем охорони
здоров’я і приватних систем.

У різних країнах питання про співіснування базових державних і приватних
систем вирішується по-різному. Наприклад, у Німеччині передбачена
можливість виходу певної категорії населення із державної системи та її
участь у приватному страхуванні за умови контролю держави за його
якістю. У Франції державна система не забезпечує повного відшкодування
вартості лікування, що спонукає населення брати участь у приватному
страхуванні. У Великій Британії поряд із тим, що все населення
застраховане державою, у випадках, коли державна система не влаштовує
громадян, з метою поліпшення обслуговування вони мають змогу взяти
участь у приватному страхуванні.

У США фінансування охорони здоров’я базується майже виключно на платній
основі, але певна частина населення, чиї доходи нижчі за межу бідності
(пенсіонери, бідняки, інваліди), обслуговуються за державними програмами
«Медікер» і «Медікейд».

Організація охорони здоров’я, яка забезпечує право кожного громадянина
на одержання медичної допомоги, може бути забезпечена системою страхової
медицини. За допомогою страхової медицини вирішуються питання
гарантованості і доступності медичних послуг для широких верств
населення, залучення додаткових ресурсів у сферу охорони здоров’я.

Страхова медицина базується на певних принципах, серед яких можна
назвати забезпечення економічної та соціальної захищеності середніх і
малозабезпечених верств населення, гарантованість прав кожного
громадянина на якісну медичну допомогу, обов’язковість внесків як
громадян, так і юридичних осіб.

Важливим елементом системи страхової медицини є медичне страхування.
Медичне страхування передбачає страхування на випадок втрати здоров’я з
будь-якої причини. Воно забезпечує більшу доступність, якісність і
повноту щодо задоволення різноманітних потреб населення в наданні
медичних послуг, є ефективнішим порівняно з державним фінансуванням
системи охорони здоров’я.

Медичне страхування пов’язане із компенсацією витрат громадян, які
обумовлені одержанням медичної допомоги, а також інших витрат,
спрямованих на підтримку здоров’я.

Соціальна та економічна ефективність медичного страхування залежить від
того, наскільки глибоко і всебічно пророблено концепцію розвитку
страхової медицини в країні.

Об’єктом медичного страхування є життя і здоров’я громадян. Мета його
проведення полягає в забезпеченні громадянам у разі виникнення
страхового випадку можливості одержання медичної допомоги за рахунок
накопичених коштів і фінансування профілактичних заходів.

Медичне страхування полягає в тому, що страхові організації укладають із
закладами охорони здоров’я договори про співпрацю щодо надання медичної
допомоги й лікування застрахованих осіб за умовами договорів
добровільного медичного страхування. [За матеріалами 2, 14, 15] .

1.2. Різновиди медичного страхування

Обов’язкове медичне страхування

Медичне страхування може проводитися в обов’язковій і добровільній
формах. Вибір форми медичного страхування в кожній країні залежить від
конкретних економічних і культурно-історичних умов, від особливостей
демографічних і соціальних показників, рівня захворюваності та інших
факторів, які характеризують загальний стан здоров’я і рівень медичного
обслуговування.

Принцип обов’язкового медичного страхування діє, наприклад у Франції,
Канаді, Німеччині, Нідерландах.

В Ізраїлі і Швейцарії переважає добровільне страхування здоров’я, а
обов’язкове існує лише щодо осіб окремих професій.

Обов’язкова форма медичного страхування використовується, як правило, у
тих країнах, де переважне значення має суспільна охорона здоров’я, а
добровільна — там, де поширені приватні страхові програми.

Медичне страхування, яке провадиться в обов’язковій формі, набуває рис
соціального страхування, оскільки порядок його проведення визначається
державним законодавством. Обов’язкова форма страхування координується
державними структурами. Страхові платежі, сплачувані громадянами та
юридичними особами, мають форму податку. Обов’язкове медичне страхування
перебуває під жорстким контролем держави і характеризується
безприбутковістю. Ця форма організації страхового фонду дає змогу
планувати медичну допомогу завдяки тому, що надходження коштів до
страхового фонду характеризується стабільністю.

Обов’язкове медичне страхування базується на таких принципах:
загальності, державності, некомерційності. Принцип загальності полягає в
тому, що всі громадяни незалежно від статі, віку, стану здоров’я, місця
проживання, рівня особистого доходу мають право на одержання медичних
послуг. Принцип державності означає, що кошти обов’язкового медичного
страхування — це державна власність. Держава забезпечує сталість системи
обов’язкового медичного страхування і є безпосереднім страхувальником
для непрацюючої частини населення (наприклад, пенсіонерів).
Некомерційний характер обов’язкового медичного страхування базується на
тому, що його здійснення і прибуток — це несумісні речі. Прибуток від
проведення обов’язкового медичного страхування є джерелом поповнення
фінансових резервів системи такого страхування і не може бути засобом
збагачення.

В основу проведення обов’язкового медичного страхування закладаються
програми обов’язкового медичного обслуговування. Ці програми визначають
обсяги й умови надання медичної та лікувальної допомоги населенню.
Програма охоплює мінімально необхідний перелік медичних послуг,
гарантованих кожному громадянину, який має право ними користуватися.

Суб’єктами обов’язкового медичного страхування є страховики,
страхувальники, застраховані, медичні установи.

Страховики — це незалежні страхові організації, які мають статус
юридичної особи і ліцензію держави на право здійснювати медичне
страхування. Страхові медичні організації за рахунок сформованих
страхових фондів здійснюють оплату медичної допомоги застрахованим, а
також інші види діяльності з охорони здоров’я громадян. Медичне
страхування як основу спеціалізації страховика важко поєднати з іншими
видами страхової діяльності, зважаючи на його специфічність. При
проведенні медичного страхування страховикові необхідно мати справу з
багатьма клієнтами, які страхуються, повсякденно вирішувати з ними
питання з приводу настання страхових випадків і виплати значних за
обсягом страхових сум.

Страхові медичні організації несуть відповідальність за необґрунтовану
відмову укласти договір обов’язкового медичного страхування, несвоєчасне
внесення платежів зі сплати послуг медичної установи, невиконання умов
договору медичного страхування. Якщо страхова медична організація не
відповідає обґрунтованим вимогам застрахованого, він має право розірвати
з нею договір страхування й укласти його з іншою страховою медичною
організацією.

Головне призначення страхової медичної організації в системі
обов’язкового медичного страхування полягає в тому, щоб при оплаті
рахунків медичних установ контролювати якість наданих медичних послуг і
їх відповідність медико-економічним стандартам.

Страхова медична організація може бути створена в будь-якій
організаційно-правовій формі. Однією з цих форм є акціонерна форма.
Акціонерна форма організації страховика дозволяє йому сконцентрувати в
себе значні фінансові ресурси і забезпечує дієвий контроль за діяльністю
страхових організацій та медичних установ. Водночас, у Західній Європі
саме акціонерна форма створення страхових медичних організацій виявилась
найбільш непопулярною, оскільки під час здійснення діяльності у сфері
охорони здоров’я важко розраховувати на сталі прибутки. У Німеччині,
навпаки, ця форма посідає значне місце. При цьому законодавство
Німеччини зобов’язує страхові медичні організації значну частину
прибутку передавати на користь клієнтів.

Страхові медичні організації здійснюють свою діяльність на основі
договорів про співробітництво із медичними установами.

У системі обов’язкового медичного страхування страховиком можуть бути і
фонди обов’язкового медичного страхування, які являють собою самостійні
державні некомерційні фінансово-кредитні установи, створювані для
реалізації державної політики в галузі медичного страхування. Такі фонди
створюються на державному і територіальному рівнях.

Страхувальниками в системі обов’язкового медичного страхування для
працюючого населення є роботодавці (підприємства, установи, організації;
селянські (фермерські) господарства; особи, котрі здійснюють
індивідуальну трудову діяльність; особи які займаються підприємництвом
без створення юридичної особи; громадяни, які мають приватну практику у
встановленому порядку; громадяни, які використовують працю найманих
працівників у особистому господарстві; для непрацюючого населення
(дітей, школярів, студентів денної форми навчання, пенсіонерів,
інвалідів, безробітних, що зареєстровані в установленому порядку) —
органи державного управління, виконавчої влади, місцеві адміністрації.

Застраховані — це громадяни, на користь яких укладаються договори
страхування.

Система обов’язкового медичного страхування зобов’язує страхувальників
укладати відповідні договори із страховиками, згідно з якими
застраховані мають право на одержання медичних послуг, перелік і обсяг
яких установлюється програмами обов’язкового медичного страхування, у
медичних установах, включених до системи обов’язкового медичного
страхування. При укладенні договору страховик видає страхувальникові
страховий договір, а застрахованому — страховий поліс, який має силу
договору. У договорі обов’язкового медичного страхування визначається,
що страхова організація бере на себе зобов’язання з оплати медичних та
інших послуг, що їх буде надано застрахованому згідно з програмою
обов’язкового медичного страхування. У свою чергу, страхувальник
зобов’язується сплачувати внески страховій організації. У договорі
обумовлюються розмір, строки і порядок внесення страхових внесків, строк
дії договору, відповідальність сторін у разі невиконання умов договору,
а також порядок вирішення спорів. Страховий поліс обов’язкового
медичного страхування підтверджує право громадянина на одержання
медичної допомоги за програмою обов’язкового медичного страхування.

Обов’язкове медичне страхування охоплює практично все населення і
задовольняє основні першочергові потреби, але воно не може охопити весь
обсяг ризиків. Тому незадоволений страховий інтерес реалізується
організацією добровільного медичного страхування.

Добровільне медичне страхування

Добровільне медичне страхування є доповненням до обов’язкового. У рамках
добровільного медичного страхування передбачається оплата медичних
послуг понад програму обов’язкового медичного страхування. Добровільне
медичне страхування має на меті забезпечити страхувальникові
(застрахованому) гарантії повної або часткової компенсації страховиком
додаткових витрат, пов’язаних із зверненням до медичної установи за
послугою, яка надається згідно з програмою добровільного медичного
страхування.

Програми добровільного медичного страхування розрізняються між собою
залежно від переліку медичних послуг (наприклад, у разі стаціонарного
лікування або виклику лікаря додому); контингенту застрахованих (послуги
дітям або дорослим); переліку медичних установ, що їх пропонує страхова
організація для виконання програми добровільного медичного страхування;
від вартості надаваних послуг.

Добровільна форма медичного страхування передбачає застосування видів
страхування, в яких відповідальність страховика виникає за фактом
захворювання або лікування. Виплату за цими видами страхова організація
здійснює у вигляді фіксованої страхової суми або добових. Добровільною
формою охоплені й ті види страхування, згідно з якими відповідальність
страхової організації настає в разі звернення страхувальника
(застрахованого) до медичної установи за одержанням медичної допомоги
або послуг відповідно до умов договору страхування. Виплата має вигляд
компенсації вартості необхідного лікування.

Поява добровільної форми медичного страхування зумовлена тим, що обсяг
послуг й умови надання медичної допомоги за програмами обов’язкового
медичного страхування обмежені.

Програми добровільного медичного страхування передбачають заходи, які
розширюють можливості й поліпшують умови надання профілактичної,
лікувально-діагностичної та реабілітаційної допомоги населенню. До цієї
роботи через систему добровільного медичного страхування вдається
залучати найкваліфікованіші медичні кадри, підвищуючи якість медичних
послуг.

Об’єктом добровільного медичного страхування є майнові інтереси
страхувальника або застрахованого, які пов’язані з витратами на
одержання медичної допомоги. Добровільне медичне страхування базується
на залученні вільних коштів підприємств, організацій і населення до
сфери охорони здоров’я.

Суб’єктами добровільного медичного страхування є страховики,
страхувальники, застраховані та медичні установи.

Страховиками у сфері добровільного медичного страхування є незалежні
страхові компанії (організації1), які мають статус юридичної особи,
ліцензію на право здійснювати добровільне медичне страхування.

Страхувальниками в системі добровільного медичного страхування є
дієздатні фізичні або юридичні особи. Страхувальники — фізичні особи
мають право укладати договори страхування на свою користь або на користь
третіх осіб. Основними страхувальниками з добровільного медичного
страхування є підприємства, які укладають договори колективного
страхування на користь усіх своїх працівників або окремих професійних
груп. Підприємства сплачують страхові внески із одержаного прибутку.

Застраховані — це громадяни, на користь яких укладаються договори
страхування. Якщо фізична особа укладає договір страхування відносно
себе самої, то страхувальник і застрахований є однією особою.

Медичні установи — це установи, які мають ліцензію на право надання
медичної допомоги і послуг у системі добровільного медичного страхування
(лікувально-профілактичні установи, науково-дослідні установи, медичні
інститути, інші установи, що надають медичну допомогу. Страхові медичні
організації укладають із медичними установами договори про
співробітництво щодо надання медичної допомоги і лікування застрахованих
за умовами договорів добровільного медичного страхування. Договір
звичайно передбачає контроль за якістю надання застрахованим медичних
послуг, відповідності останніх переліку, що гарантується програмою
добровільного медичного страхування.

Медична допомога в системі медичного страхування може бути надана і
самостійно практикуючими лікарями, які мають на це право.

Добровільне медичне страхування провадиться в межах створених страховою
медичною компанією правил і може бути індивідуальним або колективним.
Для колективної форми страхування характерним є те, що страхові внески
сплачуються за рахунок коштів юридичних осіб. При індивідуальній формі
джерелом сплати внесків є доходи окремих громадян.

За строками укладення договору добровільне медичне страхування може бути
коротко- або довгостроковим, а іноді й довічним.

У медичному страхуванні страховим випадком є звернення застрахованої
особи під час дії відповідного договору до медичної установи (з
передбачених у договорі страхування) у разі гострого захворювання,
загострення хронічного захворювання, травми або інших нещасних випадків
з метою дістати консультативну, профілактичну або іншу допомогу, яка
потребує надання медичних послуг у межах їх переліку, передбаченого
договором страхування.

Договір добровільного медичного страхування укладається на підставі
заяви страхувальника. Факт укладення договору засвідчується страховим
полісом. Як договір, так і поліс добровільного медичного страхування
можуть мати типову форму, рекомендовану для використання страховикам.

Обов’язок страхової медичної організації полягає не лише в ознайомленні
страхувальника (застрахованого) з правилами страхування, а й у тому, щоб
додати правила страхування до страхового полісу. Водночас страхова
організація може до страхового полісу додати витяг із правил страхування
щодо умов, які мають для застрахованого важливе значення, але до
страхового полісу не ввійшли.

Договір добровільного медичного страхування включає в себе такі умови:
найменування страхувальника, застрахованих, кількість застрахованих
осіб, об’єкт страхування, обсяг страхової відповідальності (включаючи
перелік медичних послуг згідно з програмою добровільного медичного
страхування), страхову суму, строк дії договору страхування, тарифні
ставки. У договорі страхування вказується також розмір страхових внесків
і порядок їх сплати, умови й строки набуття договором чинності, а також
його припинення, порядок визначення і виплати страхової суми, можливість
і порядок зміни початкових умов договору страхування, права та обов’язки
сторін, інші умови.

Добровільна форма медичного страхування передбачає надання
страхувальникові (застрахованому) ширшого права вибору
лікарів-спеціалістів, а також установ для отримання необхідної допомоги;
поліпшене утримання у стаціонарі, лікувально-відновлювальній установі;
збільшений за строками після лікарняний патронаж та догляд на дому і т.
ін.

Обсяг зобов’язань страховика за договором добровільного медичного
страхування визначається переліком страхових випадків, у разі настання
яких у страховика виникає обов’язок провести страхову виплату.

При укладенні договору страхувальником обирається програма добровільного
медичного страхування.

Страховою сумою в добровільному медичному страхуванні є граничний рівень
страхового забезпечення, який визначається згідно з переліком і вартістю
медичних послуг, передбачених договором страхування.

Договір добровільного медичного страхування включає перелік умов, за
яких страхова організація має право не виконувати

свої зобов’язання зі страхової виплати. Страховик управі не
відшкодовувати медичній установі вартість послуг, наданих
застрахованому, коли той звернувся до цієї установи у зв’язку з
травматичними пошкодженнями, яких він зазнав у стані алкогольного,
наркотичного або токсичного сп’яніння чи іншого розладу здоров’я
внаслідок здійснення умисного злочину, у разі спроби самогубства або
умисного заподіяння собі тілесних пошкоджень. Крім того, страховик має
право відмовити в оплаті медичних послуг, якщо застрахованим одержані
послуги, які не були передбачені договором страхування.

Страхування витрат, які не пов’язані з лікуванням, є простішим, оскільки
його здійснення не потребує узгодження з вартістю медичних витрат.
Виплата за такими договорами може здійснюватися у вигляді певної
страхової суми, обумовленої в договорі страхування, або у вигляді
добових виплат. При здійсненні видів страхування, які передбачають
відшкодування витрат на лікування застрахованого, постають значні
труднощі, пов’язані з установленням обсягу відповідальності, розрахунком
тарифних ставок, визначенням розміру страхової суми.

У разі втрати здоров’я застрахованим у зв’язку із захворюванням або
нещасним випадком страхова організація оплачує рахунки лікувального
закладу, виходячи з фактичної кількості днів лікування застрахованого за
встановленими у договорі щоденними нормативами вартості лікування. [За
матеріалами 1, 2, 14] .

2. Стан медичного страхування в Україні

2.1. Медичне страхування у країнах Європейського Союзу

Європейський вибір України зумовлює необхідність ретельного
дослідження розвитку систем обов’язкового медичного страхування в
країнах Європейського союзу. Нагромаджений багаторічний світовий досвід
у цій галузі свідчить про високу ефективність різних моделей і систем
медичного страхування. За домінуючим джерелом фінансування в країнах
Європи можна виділити три моделі національних систем охорони здоров’я:

* бісмарківська модель (О. Бісмарк) – соџіальне
страхування;

* бевериджська модель (У. Беверидж) – податки;

* модель Семашка ( Н. Семашко) – державний бюджет.

Застосування моделі Бісмарка можна розглянути на прикладі
Німеччини, для якої характерна децентралізована форма організації
страхування здоров’я. В її основі лежить принцип, що був сформульований
ще 1881 року під час створення цієї системи: уряд не бере на себе
відповідальності за фінансування охорони здоров’я (за винятком
деяких його сегментів), а створює умови для функціонування необхідних
фондів медичного страхування, а також здійснює нагляд за функціонуванням
усієї страхової системи.

Німеччина має найтривалішу історію медичного страхування. Для
неї характерна подвійна система страхування здоров’я за участю і
приватних, і державних організацій. Існують два види страхування:
обов’язкове (державне) й добровільне (приватне) медичне страхування.

Обов’язкове медичне страхування е провідною ланкою системи
охорони здоров’я — ним охоплено близько 88% населення країнн; 74% із них
(у тому числі члени їхніх родин) беруть участь в обов’язковому
страхуванні, 14% обирають державне медичне страхуваыня на добровільних
засадах, 9% населения обслуговується приватними медичними страховиками,
2% — не беруть участі у медичному страхуванні (це військовослужбовці,
поліція, котрим охорона здоров’я гарантується урядом) і лише 1%
населення не має медичної страховки.

Головними учасниками системи медичного страхування, які
безпосередньо надають страхові послуги, є некомерційні страхові
організації — лікарняні каси. Вони — органічна складова система охорони
здоров’я, її підсистема. Лікарняні каси посідають центральне місце у
системі державного медичного страхvвання Німеччини. Їх права та
обов’язки регламентовано законодавчо Соціальним кодексом (Ѕocial Code
Book).

Наприкінці 2001 року в Німеччині налічувалося 453 страхові каси (72 млн.
застрахованих) і 52 приватні компанії зі страхування здоров’я (7,1 млн.
застрахованих).

Членство у лікарняних касах для найманих працівників
обов’язкове, якщо їхній сукупнпй дохід не перевищує законодавчо
встановленої суми — близько 40 000 євро/рік – для західної частини
країни (у 2000 році — 77 400 нім. марок) та близько 32 000 євро/рік для
тієї частини Німеччини що була НДР (63 900 нім. марок). В іншому разі
членство у системі обов’язкового медичного страхування є добровільним.
Розмір внеску встановлюється у відсотках залежно від доходу
застрахованого. При цъому вік, стать і страховий ризик не враховуються
(принцип солідарності). Тобто внески у страхові фонди залежать лише від
доходу громадянина. Розмір внеску розподілений між роботодавцями й
найманими працівниками рівномірно кожний сплачує 50%. Якщо дохід
працівника менший, ніж встановлена межа 639 нім. марок/місяць, то лише
роботодавець сплачує внесок (10% у всі фонди соціального страхування).

Розмір внесків лікарняні каси встановлюють самостійно з таким
розрахунком, щоб вони разом з іншими надходженнями покривали
передбачені витрати на страхування. Оскільки число застрахованих у
різних касах неоднакове, то відрізняються і суми надходжень страхових
внесків. У результаті при середньому в країні страховому тарифі 12% його
реальні розміри коливаються у межах від 8% до 16%.

Згідно із Соџіальним кодексом (Ѕocial Code Book V) лікарняні
каси мають установлений перелік гарантованих послуг:

— превентивні заходи;

— заходи шодо ранньої діагностики хвороби;

надання лікувальних послуг (амбулаторна медична допомога, стоматологічне
лікування, лікарняне обслуговування при вагітності й пологах, догляд за
хворими вдома, проведения реабілітаційних заходів, забезпечення
лікарськими, допоміжними засобами, лікування у лікарнях і профілактичних
або реабілітаційних установах);

— транспортування хворого.

Із фінансової точки зору система охорони здоров’я Німеччини
дорога по-рівняно з іншими європейськими країнами. Витрати на охорону
здоров’я становили 10,5% ВВП в 1999 pоці і вони постійно збільшуються. У
Німеччині не існує єднного бюджету охорони здоров’я, натомість нара-
ховується 17 бюджетів, що грунтуються на податках (1 федеральний бюджет
і 16 бюджетів земель) й 453 бюджети лікарняних кас (страхових фондів).
Дані таблиці дають уявлення про структуру коштів системи охорони
здоров’я Німеччини.

Т а б л и ц я.

Основні фінансові ресурси системи охорони здоров’я Німеччини у 1970—2002
рр (%)

Фінансові ресурси Рік

1970 1975 1980 1985 1990 1993 1995 1999 2002

Державні:

медичне страхvвання 58,3 66,7 67,0 66,3 65,4 66,0 67,0 68,2 68,6

податки 14,5 12,4 11,7 11,2 10,8 11,5 10,6 10.0 10,1

Приватні:

плата застрахованих (Оut-оf-росkеt) 13,9 9,6 10,3 11,2 11,1 11,3 11,3
10,8 10,6

приватне страхування 7,5 5,8 5,9 6,5 7,2 6,7 6,8 6,6 6,4

Інші 5,8 5,6 5,1 4,9 5,4 4,4 4,3 4,4 4,3

З даних табляці видно, що основу фінансового забезпечення
охорони здоров’я Німеччини становлять кошти державного медичного
страхування. Їхній обсяг залишається постійним і дорівнює 66-68%
загальних витрат на охорону здоров’я за останні 25 років.

Окрім державного медичного страхування, існує 3 інших
джерела надходжень: податки — близько 10%, безпосередня плата
застрахованих (out-of-pocket payments) –майже 11% приватне медичне
страхування – близько 7%.

Особливою рисою німецької моделі обов’ язкового медичного
страхування є безпосередня участь застрахованого в оплаті медичних
послуг — 80% вартості лікування сплачує лікарняна каса, 20% — сам
пацієнт. Це плата і за лікування, і за ліки. Вартість ліків єдина по
всій Німеччині. На рік житель країни споживає ліків у середньому на 274
марки.

Отже, в Німеччнні діє механізм багатоканального фінансування
охорони здоров’я, найвагомішим джерелом якого є фонди обов’язкового
медичного страхування. Наявність інших джерел фінансування має позитивне
значення – зменшує фінансове навантаження на всіх учасників системи (на
федеральний і місцевий бюджети, роботодавців, самих застрахованнх), чим
зумовлюється ефективність і достатність надходжень коштів у цю галузь,
сталість системи фінансування охорони здоров’я.

Таким чином, можна визначити основні характеристики німецької
моделі соціального медичного страхування:

? соціальна справедливість — обсяг і якість допомоги не залежать
від розміру сплачених внесків;

? чітке розмежування обов’язкового і приватного страхування. Приватне
страхування дає переваги тільки сервісного характеру, воно проводиться
окремими юридичними особами, що не займаються обов’язковим страхуванням;

захист інтересів пацієнтів, застрахованих на умовах обов’язкового
страхування;

участь пацієнтів у витратах на охорону здоров’я: сплата 50% внеску зі
свого заробітку; доплата за лікування у стаціонарі, доплата за ліки;

страхування тими, хто працює, не лише себе, а і непрацюючих членів
родини;

участь приватного лікарсько-амбулаторного сектору в суспільній охороні
здоров’я через договори з лікарняними касами;

переважання державних і суспільних лікарень у лікарняному секторі;

? передача державою своїх функцій самоврядним незалежним організаціям –

лікарняним касам і асоціаціям лікарів з обов’язковим членством.

Отже, на сьогодні система охорони здоров’я Німеччини перебуває
в стані реформування й трансформації. Основний акцент робиться на якість
надання медичної допомоги і на матеріально-технічне забезпечення
лікувальних закладів. При цьому вартість лікування відходить на другий
план. Однак населення підтримує таку політику.

На відміну від німецькоі моделі, французька модель медичного страхування
має централізовану форму управління. Діє система загального
страхуванняна випадок хвороби, якою охоплено 80% населення. Система
обов’язкового медичного страхувакня регламентусться законом “Про медичне
страхування нансування охорони здоров’я”, якнй передбачає внесення
страхових сум як тими, хто працює, так роботодавцями. Причому
роботодавці сплачують 12,5%, а наймані працівники — 7%.

На чолі системи лікарняних кас стоїть національна каса (каса страхування
найманих робітьникив), яка перебуває під контролем Міністерства
соціального забезпечення та праці. Національна каса виконує функції
визначення розмірів допомог і внесків, загальний контроль за діяльністю
лікарняних кас, контроль якості і вартості медичної допомоги. Вона має
129 місцевих відділень (регіональних кас), кожне з яких відповідає за
страхування в окремому регіоні і не конкурує з іншими. Страхування в
касах здійснюється за територіальним принципом. Клієнти практично
позбавлені права вибору страхової організації. Державою забезпечується
невисока вартість ліків. Так, державні затрати на медикаменти значно
вищі, ніж у Німеччині, і становлять 22,8 % (1999 р.) від загальних
витрат на охорону здоров’я.

Німецька і французька моделі мають такі спільні риси:
обов’язковий характер страхування, доступність для всього населення
незалежно від ступеня ризику, застосування сучасних технологій,
суспільна солідарність, участь держави в оплаті вартості лікування й
ліків. Так, населення сплачує 25% гонорару лікаря за візит, 30% гонорару
стоматолога; 20% вартості лікарняного обслуговування; 10% вартості
незамінних препаратів; 30% витрат на медикаменти, лабораторні аналізи
тощо.

Фінансування системи охорони здоров’я у Франції здійснюється в
основному за рахунок трьох джерел фінансування: загального бюджету,
обов’язкового медичного страхування (основне джерело фінансування),
особистих коштів громадян.

Розподіл фінансових ресурсів у системі обов’язкового
медичного страхування покладено на недержавні структурі — страхові
лікарняні каси. Державні органи на основі законів установлюють розміри
допомог і способи фінансування лікарняних кас.

Державне медичне страхування здебільшого фінансується
системою внесків, які визначаються на основі середнього заробітку,
незалежно від специфічності очікуваного ризику.

Окрім цього, Франція має розвинуту мережу приватних страхових
компаній. У разі отримання страхового поліса у приватній страховій
компанії остання, як і будь-яка страхова каса, сплачує госпітальні
затрати й рахунки пацієнта за прийом лікарями. Шкала додаткових послуг
варіюється і є предметом конкуренції приватних страхових компаній.

Перевагою цієї форми організації медичного страхування є
відносна простота управління, незначні адміністративні витрати, а
недоліком — обмежені можливості при залученні місцевих ресурсів,
недостатньо оперативна реакція на потреби населення.

У перехідний період допущення на ринок
обов’язкового медичного страхування багатьох страховиків, як переконує
досвід країн СНД, зокрема Росії, веде до погіршення фінансування охорони
здоров’я, ускладніює документообіг. [За матеріалами 4, 14, 15].

2.2. Загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування в
Україні.

HYPERLINK “http://www.1plus1.kiev.ua/video/?/tsn/112002/0911_1819.asf”

Загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування в Україні
може початися найближчим часом.

Відповіний закон до кінця року планує ухвалити Верховна Рада. В ньому
передбачено, що половина грошей у фонд медичного страхування вноситиме
громадянин, а попловину – його працедавець. Ініціатори закону
сподіваються, що це збільшить видатки на медицину, а відтак рівень
надання медичної допомоги в країні покращиться.

Лікарі в державних і комунальних лікарнях запровадження
загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування
чекають з нетерпінням. Вірять, що тоді у лікарнях з’являться і
медикаменти, і обладнання для медичної допомоги. Нині медицину
фінансують з бюджету лише на половину. На ліки для одного хворого
надають чотири з половиною гривні на день.

Передбачають, що Фонд медичного страхування, окрім того, що повертатиме
лікарням гроші за лікування пацієнтів, контролюватиме чи правильно
людину пролікували. Для цього розроблять стандарти – як яку хворобу
лікувати і скільки це коштує.

Передбачється, що половину страхування платитиме сама людина, а половину
– працедавець. За дітей, пенсіонерів, інвалідів та безробітних – місцеві
бюджети. Цю суму – встановлюватиме щороку Верховна Рада. Депутати
сподіваються збирати 14 мільярдів гривень на рік. Вдвічі більше, ніж
зараз.

Цього року Конституційний суд заборонив збирати з громадян кошти на
обов’язкове медичне стархування. Тому, можливо, за вашу страхування
платитиме тільки ваш працедавець. У законі передбачено, що лікувати
людей зможуть і в державних, і в приватних лікарнях.

На думку багатьох фахівців, запроваджувати обов’язкове медичне
страхування потрібно поетапно – спочатку в регіонах з вищим економічним
розвитком. [За матеріалами 12] .

Витрати населення на медичні послуги і ліки сьогодні можна порівняти з
обсягом державного фінансування охорони здоров’я. Про це з посиланням на
матеріали досліджень говорять спеціалісти. Водночас слід враховувати, що
зниження доступності медичної допомоги призвело до того, що люди рідше
звертаються в медустанови і не отримують адекватного лікування. Україна
вирізняється високим рівнем смертності населення, зокрема т.зв.
надсмертності в працездатному віці. На жаль, в останні роки, попри
оптимістичні МОЗівськи звіти, ця сумна тенденція не змінюється в кращий
бік.

В умовах, коли державне фінансування охорони здоров’я не перевищує
40—50% від потреб, єдино реальний шлях подолання кризи в галузі багато
хто вбачає у впровадженні медичного страхування. До речі, цього року
можна було б відзначити своєрідний ювілей: десять років тому було
підготовлено проект закону про страхову медицину. Проте в подальшому ця
ідея не знайшла свого розвитку — одні народні обранці з парламентської
трибуни до хрипоти відстоювали право на безкоштовну медицину, інші
вважали страхову (вірніше, бюджетно-страхову) медицину невчасною,
посилаючись на тяжке економічне становище в країні, треті дотримувалися
позиції, що закон про медичне страхування потрібно приймати невідкладно,
а вводити в дію слід поступово. Зрештою, нічого кращого від
бюджетно-страхової моделі цивілізований світ не винайшов.

Проект закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне
медичне страхування» пройшов два читання у Верховній Раді (у червні 2001
р. і в січні 2002-го) і був відправлений на доробку. Заплановане на
осінь винесення його на третє парламентське читання, очевидно, буде
відкладено на пізніші терміни. Бо багато хто переконаний, що приймати
документ подібної важливості з такою кількістю значеннєвих
невизначеностей і протиріч неприпустимо, оскільки це може дискредитувати
саму ідею медичного страхування.

Дискусія навколо спірних статей цього законопроекту розгорілася кілька
днів тому на Всеукраїнській науково-практичній конференції, присвяченій
обговоренню проблем реформування системи охорони здоров’я шляхом
упровадження закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне
медичне страхування». Примітно, що керівництво МОЗ поставилося до такого
серйозного заходу байдуже. Може, тема здалася неактуальною? Чи ж
міністра і його підлеглих геть поглинула підготовка чергового пакета
постанов і розпоряджень, від кількості яких, як уже зауважено багатьма,
якість медичного обслуговування не змінюється?

Добровільно — значить примусово

Загальнообов’язковий характер медичного страхування означає, що ним
мають бути охоплені усі поголовно — від немовлят до людей похилого віку.
Страхові збори стануть ще одним податком, який сплачуватимуть і
роботодавці, і ті, хто працює. Конкретні ставки податку з цього виду
страхування щорічно будуть затверджуватися Верховною Радою. За
непрацюючих — дітей, пенсіонерів та інвалідів сплачуватимуть відповідно
органи місцевого самоврядування, Пенсійний й інші фонди соціального
страхування.

На думку головного наукового працівника НДІ приватного права і
підприємництва Академії правових наук України Ігоря Смоляка, підвищення
податкового пресу як на громадян, так і роботодавців, місцеві бюджети в
нинішніх умовах призведе до подальшої тінізації економіки, збільшення
бюджетних витрат, зловживань у цій сфері. Тому без зниження діючих
ставок оподаткування вводити соціальне медичне страхування недоцільно.
Одержавлення системи медичного страхування, вважає він, загрожує
монопольним малоефективним розподілом і використанням коштів.
Застраховані особи і їхні представники (профспілки, об’єднання громадян
тощо) фактично усунуті від контролю за діяльністю Фонду медичного
страхування.

Проте, переконаний І.Смоляк, соціальне медичне страхування — об’єктивна
необхідність. Адже це дає можливість залучити додаткові кошти для
фінансування медицини. Однак воно має здійснюватися не примусово, а на
основі добровільної згоди всіх суб’єктів соціального медичного
страхування. Впроваджувати його слід поетапно, спочатку в регіонах із
вищим рівнем виробництва, а також у відомствах, котрі мають відповідні
матеріальні можливості. Наприклад, для військових, працівників силових й
інших структур, робота яких пов’язана з підвищеним ризиком, медичне
страхування може бути обов’язковим, для решти категорій населення воно
має бути виключно добровільним.

Настільки ж різка оцінка містилася й у виступі президента Українського
медичного страхового бюро, к.м.н. Віктора Нонка, на думку котрого
«законопроект по своїй суті не має жодного стосунку до страхування»,
«при запропонованій системі не зміняться взаємовідносини «лікар —
пацієнт», у проекті не враховано інтереси отримувача медичних послуг —
громадянина України.

Пан Нонко вважає, що ситуація в охороні здоров’я вимагає невідкладних
кардинальних змін і переведення економіки галузі на ринкові відносини.
Запропонована концепція такого переведення передбачає багатоканальність
фінансування охорони здоров’я та її багатоукладність із трирівневим
принципом надання медико-санітарної допомоги: перший рівень — базовий,
життєзберігаючий (забезпечується за рахунок бюджетних коштів), другий
рівень — основний, здоров’язберігаючий (за рахунок обов’язкового
медичного страхування) і третій, сервісний, отримуваний у комерційних
медустановах за програмами добровільного медичного страхування (ДМС).

Що зміниться після запровадження ЗМС? Чи вплинуть залучені таким чином
додаткові фінансові кошти на якість медичної допомоги? Голова комітету з
питань охорони здоров’я, материнства й дитинства Верховної Ради України
професор Микола Поліщук переконаний, що без суттєвої реорганізації
охорони здоров’я нічого не зміниться.

У даний час у страхових компаній немає реального механізму впливу на
поліпшення якості обслуговування в установах охорони здоров’я державної
та комунальної форм власності, стверджує заступник голови правління АСК
«Укрінмедстрах» Сергій Срібний. Кошти, які переказує страхова компанія
за лікування конкретного застрахованого пацієнта на розрахунковий
рахунок лікарні, навряд чи потрапляють у зарплату лікаря, середнього та
молодшого медперсоналу.

Успішно складаються взаємини страхових компаній лише з приватними
клініками. Сьогодні на ринку добровільного медичного страхування працює
більш як 60 страхових компаній, які пропонують клієнтам досить широкий
спектр послуг. Здебільшого це поліси ДМС із програмами надання
амбулаторно-поліклінічної, стаціонарної, швидкої і/або невідкладної
медичної допомоги, реабілітаційної, стоматологічної допомоги. Страховики
прагнуть залучити й утримати клієнта розмаїттям та якістю послуг. Багато
страхових фірм створюють власні асістанські (диспетчерські) центри, від
яких залежить своєчасний виклик швидкої і невідкладної медичної
допомоги, організація консультацій і госпіталізація в профільні
стаціонари. Страхові компанії за допомогою лікарів-експертів контролюють
процес лікування і його кінцевий результат.

Природно, багатьох страховиків непокоїть питання про співвідношення в
системі медичного страхування ЗМС і ДМС. Учасники обговорення дійшли
висновку, що необхідно врахувати інтереси усіх. Головне — не забути при
цьому, що є ще й інтереси пересічного громадянина. [За матеріалами 8] .

2.3 Потреба суспільства в обговоренні проекту Закону України “Про
загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”

Потреба суспільства у обговоренні проекту Закону України “Про
загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування” виникла у
зв’язку з невідповідністю цього законопроекту соціальним, економічним,
конституційним нормам. Громадськість звернула увагу на те, що з веденням
цього Закону є маловірогідним поліпшення медичного обслуговані
населення. Також, враховуючи існуючий медичний тіньовий ринок, сумнівним
є те, що система охорони здоров’я залучить більше коштів на медичне
забезпечення ніж є зараз.

Безумовним є той факт, що форсування прийняття цього законопроекту
Верховною Радою Третього скликання підштовхнуло роботу громадської думки
у цьому напрямку. Десятки конференцій, в тому числі сьогоднішня,
симпозіумів, форумів та інших громадських зібрань, сотні публікацій,
теле- та радіопередач присвячені цій темі формують цілісне розуміння
проблеми. Це насамперед необхідність розуміння того, що Державне
фінансування не може бути заміщене Загальнообов’язковим державним
соціальним медичним страхуванням, це чітке розуміння необхідності
поступового реформування всієї системи фінансування охорони здоров’я
України. Майже стали постулатами такі поняття, як: “ринкові відносини у
медицині”, “шлях грошей за хворим”, необхідність виплат гонорарів
медичним працівникам. Державні програми медичної допомоги, та інше. Ми
часто дивились на реформи Росії, на наслідки, які вони мали на протязі
12 років і можемо сьогодні відверто казати, що захоплення від російської
реформи поступово змінились негативним враженням. Повторювати їх помилки
– антинародне й антидержавне. Україні вистачило розуму не зробити ці
помилки у 90-х , є надія, що вистачить розуму і зараз. Треба зауважити,
що за цей час майже всі Держави дальнього й ближнього зарубіжжя провели
реформи, чи суттєво удосконалили системи фінансування охорони здоров’я
та визначили основні, властиві для них, форми. За цей час сотні
українських фахівців ознайомились із закордонним досвідом. І хоча декуди
цей досвід має протилежні висновки, ми маємо потенціальні можливості
громадськості, для відпрацювання найбільш універсальної для України
моделі реформи фінансування охорони здоров’я. Верховна Рада України –
законодавчий орган, від рішень якого залежить майбутній розвиток
економіки держави, забезпечення соціальних гарантій. Це дзеркальне
відображення громадських поглядів та течій. Тому створення з медицини
політичної заручниці не може знайти підтримку у суспільстві. Необхідна
комплексна реформа фінансування охорони здоров’я, яка чітко повинна
визначити обсяги медичної допомоги та перелік медичних послуг, що
закуповуються за:

1. Гарантованим державним забезпеченням (бюджетним фінансуванням);

2. Завдяки введенню обов’язкового медичного страхування, та механізмів
створення ринкових відносин в охороні здоров’я;

3. Кошти громадян та добровільного медичного страхування.

Обов’язкове медичне страхування не може бути приватизоване як і не може
бути монополізоване. Добровільне медичне страхування повинно отримати
державну підтримку та набути свого розвитку. Ми часто чуємо, що
проведенню реформ заважає 49 стаття Конституції України і її необхідно
змінити. Так і я вважав. Але ретельно вивчивши всі об’єктивні умови я
надійшов висновку, що ця стаття не тільки не заважає, а навпаки створює
умови для найбільш гармонійного й оптимального вирішення проблеми
реформи охорони здоров’я України. Надіюсь і сподіваюсь, що такі
конференції, за допомогою громадськості нададуть можливість створити
найбільш природну і універсальну систему охорони здоров’я, яка зможе
забезпечити нас, наших батьків, наших дітей якісною медичною допомогою,
а медичних працівників достойними їх праці заробітками. [За матеріалами
3] .

2.4 Медичне страхування – база для розвитку ринкових відносин в системі
охорони здоров’я

Сучасний стан фінансування охорони здоров’я є вкрай недостатнім і не
створює передумов для надання якісної медичної допомоги населенню в
необхідних обсягах, особливо для соціальне незахищених категорій
громадян. Аналіз показує, що при мінімальній потребі на медичне
забезпечення в рік на одного громадянина України в середньому біля 280
гривень, фактичне фінансування досягає десь до 50 гривень, що
красномовно свідчить про вкрай тяжкий стан в сфері охорони здоров’я.

Наведені дані вимагають негайних кардинальних реформ по перебудові
економіки системи охорони здоров’я та переводу її на ринкові відносини з
впровадженням багатоканальної системи фінансування.

Загальновідомо, що перехід системи охорони здоров’я на принципи
медичного страхування направлений на збереження та укріплення здоров’я
громадян шляхом введення економічної відповідальності та зацікавленості
громадян, підприємств, установ та організацій в охороні здоров’я
населення.

Наша концепція передбачає багатоканальність фінансування системи охорони
здоров’я та її багатоукладність з трьохрівневим принципом надання
медико-санітарної допомоги: перший рівень базовий, життезберігапючий,
другий рівень, основний, здоров’яоберігаючий і третій, сервісний,
отримуваний в комерційних медичних закладах по програмам ДМС.

Впровадження принципів багатоканального фінансування системи охорони
здоров’я та різних рівнів надання медичного обслуговування з правом
добровільного вибору громадянами рівня отримання медичної допомоги, на
наш погляд, дозволить вирішити проблеми у сфери охорони здоров’я і, як
слідство, може значно поліпшити якість та повноту надання
медико-санітарної допомоги всім категоріям населення з дотриманням вимог
щодо захисту прав пацієнтів.

В основу концепції були закладені наступні принципи:

– збереження принципу державності в системі обов’язкового медичного
страхування;

– пристосування структури державних закладів охорони здоров’я до роботи
на користь ланки первинної медико-санітарної допомоги в умовах системи
обов’язкового та добровільного медичного страхування;

– зміна орієнтації органів управління охороною здоров’я на систему
незалежного контролю та експертизи повноти та якості надання
медико-санітарної допомоги;

– передача функцій поточного фінансування та контролю за якістю надання
медичної допомоги на першому етапі державній страховій медичній
страховій компанії з підключенням на другому етапі недержавних страхових
компаній членів Українського медичного страхового бюро;

– введення системи акредитації медичних закладів всіх форм власності та
системи сертифікації лікарів.

Впровадження запропонованої нами концепції базується на:

1) цільовому та децентралізованому формуванні фінансових ресурсів
обов’язкового медичного страхування за рахунок трьохсторонніх внесків
-цільових внесків підприємств, організацій та установ різних форм
власності, приватних підприємців та субсидій держави із загальних
бюджетних надходжень, які спрямовані не в бюджет, а безпосередньо на
потреби закладів охорони здоров’я, завдяки чому втрачається характерна
загальним надходженням безадресність та анонімність;

2) включенні цільових внесків в собівартість продукції підприємств, що
забезпечить більш стійкий процес надходження внесків на потреби охорони
здоров’я;

3) відокремленні фінансування від надання медико-санітарної допомоги,
залученні в систему незалежної фінансової структури в особі страховика –
страхової організації, яка є членом Українського медичного страхового
бюро та має ліцензію Міністерства фінансів України на цей вид
страхування. Введення “третьої сторони”, відповідальної за фінансування
та контроль якості медичної допомоги, суттєво змінює механізм
фінансування закладів охорони здоров’я та умови для проведення
незалежної експертизи діяльності цих закладів;

4) прямій участі роботодавців та працівників в процесі формування
фінансових ресурсів обов’язкового медичного страхування, що формує нове
відношення роботодавців та працівників до проблеми охорони здоров’я, так
як охорона здоров’я набирає економічний вимір;

5) наданні медико-санітарної допомоги трьох рівнів: 1-й рівень за
рахунок бюджетних коштів, 2-й рівень за рахунок обов’язкового медичного
страхування, що проводиться на першому етапі на протязі двох років
державною страховою компанією, а на другому етапі з підключенням
недержавних страхових компаній та 3-й рівень за рахунок добровільного
медичного страхування.

Перераховані вище принципи розробленої нами концепції введення системи
обов’язкового медичного страхування відображають її перевагу в
порівнянні з проектом Закону України, прийнятому в другому читанні “Про
загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”, в якому, на
наш погляд, такі принципові моменти, а саме: занадто громіздка структура
Фондів, виконання Фондами невластивих їм функцій страховика, відсутність
професійних страховиків – страхових організацій, відсутність системи
незалежної експертизи якості лікування та інше, значно ускладнюють
процес забезпечення фінансування медико-санітарної допомоги, надають
можливість зловживання цільовими коштами Фондів.

Запропоновані в цьому проекті Фонди, завдяки своїй структурі та
відсутності мобільності, по-перше, швидко стануть банкрутами, по-друге,
не зможуть задовольнити потреби всіх підпорядкованих державних медичних
закладів по оплаті виставлених ними рахунків, і, по-третє, абсолютно
виключають можливість участі приватних медичних закладів в цьому
проекті, що, безумовно, загальмує розвиток сектору приватної сфери
надання медичної допомоги. В той же час, при запропонованій системі не
зміниться відношення лікар-пацієнт і “тіньовий” медичний бізнес буде
продовжувати процвітати без юридичної відповідальності лікаря перед
пацієнтом , в цьому законопроекті інтереси отримувача медичних послуг –
пересічного громадянина України, не стоять в центрі уваги і таке інше.

Запропонований законопроект по своїй суті не має ніякого відношення до
страхування, в ньому відсутні механізми та принципи страхування, чим
взагалі дискредитується сама ідея медичного страхування.

Кожен рівень цієї системи виконує конкретні функції, які забезпечують та
підтримують виконання основної задачі – забезпечення населення якісною
медико-санітарною допомогою в достатньому об’ємі не нижче рівня
медико-економічних стандартів в умовах незалежної медико-юридичної
експертизи якості та повноти її надання.

Система обов’язкового медичного страхування повинна взяти процес надання
медико-санітарної допомоги під свій контроль. В обсязі страхових програм
вона повинна визначити об’єм державних зобов’язань по фінансуванню
медико-санітарної допомоги, забезпечити її гарантований мінімум з
належною якістю для всіх груп населення України.

Запропонований робочою групою варіант концепції проекту Закону робить
можливим виконання цих задач. [За матеріалами 3] .

2.5 Медичне страхування на тлі українських реалій

Колись було модно казати: «Наші лікарі бідні, проте вміють робити майже
все одними руками, жоден американець на таке не здатний!» На
сьогоднішній день ми змушені визнати, що без серйозної матеріальної бази
охорони здоров’я не може бути ефективної медицини. Існують різні думки
щодо потенційних можливостей добровільного медичного страхування, багато
запитань виникає також з приводу організації і принципів функціонування
фондів соціального медичного страхування. У серпні цього року за
ініціативи «Щотижневика АПТЕКА» відбувся “круглий стіл” з проблемних
питань реформи системи охорони здоров’я та запровадження системи
державного загальнообов’язкового медичного страхування в Україні, в
якому взяли участь:

Юрій Поляченко, заступник міністра охорони здоров’я; Юрій Павленко,
головний консультант відділу соціальних проблем, кооперації та
науково-експертного управління апарату Верховної Ради України; Олександр
Залєтов, генеральний директор Ліги страхових організацій України.

На якому етапі знаходиться розроблення проекту з медичного страхування?

Юрій Поляченко: Коли Верховна Рада прийняла закон у першому читанні, це
була політична подія. За 10 років незалежності ми нарешті усвідомили
необхідність медичного страхування. Потрібно зрозуміти, що це вже
політична воля — і працівників охорони здоров’я, і пацієнтів. Існуючий
варіант проекту обов’язково буде доопрацьований з урахуванням усіх
недоліків. Для цього створена робоча група, до складу якої увійшли
працівники Міністерства охорони здоров’я, Міністерства фінансів,
Міністерства економіки, помічники депутатів, фахівці
аналітично-експертне управління Верховної Ради.

Чи проводились консультації щодо організації медичного страхування з
західними фахівцями?

Юрій Поляченко: До розроблення проекту закону про медичне страхування
залучались консультанти зі Світового банку, USAID. Проект, що був
прийнятий у першому читанні, побудований на основі прототипу
законопроекту, який запропонувало Міністерство охорони здоров’я і який
знаходився на доопрацюванні протягом п’яти років. За основу прийнята
класична система Бісмарка1 з урахуванням досвіду запровадження медичного
страхування в Росії. Але розробники проекту вирішили відмовитись від
копіювання занадто комерціалізованої російської моделі. До речі, росіяни
також прийшли до необхідності утворення державного фонду і прийняли
відповідну поправку до закону, по суті, переробивши його.

Поясніть, будь ласка, в чому полягає поетапне введення медичного
страхування?

Юрій Поляченко: Фінансове становище держави, яке я не став би
розцінювати кризовим, вимагає поетапного, обережного введення медичного
страхування, щоб не зламати систему медичної допомоги в цілому.
Неможливо водночас розпочати страхування усіх категорій населення, тому
потрібно починати з працюючого населення. В першу чергу необхідно
відпрацювати підзаконні акти — постанови, накази, розпорядження, зміни
до деяких чинних законів України, які дозволять «запустити» механізм дії
закону. Одним із важливих кроків є створення накопичувального фонду.

Чи може розмір надходжень до медичної галузі, передбачений проектом
державного соціального медичного страхування, забезпечити адекватне її
фінансування?

Юрій Павленко: Залежно від того, що вважати адекватним фінансуванням.
Будемо реалістами, медична галузь України не відповідає світовим
стандартам ні за технологічною структурою, ні за стандартами лікування.
Щоб досягти рівня світових стандартів, потрібні значні кошти. Інша річ,
чи варто витрачати такі гроші? На мій погляд, слід керуватися здоровим
глуздом. Наприклад, в Японії з розрахунку на душу населення видатки на
медицину в шість разів менші, ніж у США, проте показники здоров’я
вважаються чи не найкращими в світі.

Медичне страхування передбачає страхування на випадок хвороби і
страхування здоров’я. Оскільки у проекті закону про державне соціальне
медичне страхування відсутні прямі вказівки, який з цих видів
пропонується, чи не могли б ви це прокоментувати?

Юрій Павленко: У світовій практиці медичного страхування існують два
основних різновиди страхових випадків: тимчасова непрацездатність і
надання медичної допомоги. В Україні ці різновиди розділені згідно з
двома системами сплати відшкодувань, які існували паралельно ще за
соціалістичних часів: надання медичної допомоги фінансувалось з бюджету,
а відшкодування тимчасової непрацездатності відбувалось за рахунок
профспілкових фондів.

На цей час в Україні існує система виплати компенсації на випадок
тимчасової непрацездатності. А згідно з проектом обов’язкового медичного
страхування пропонується виплачувати компенсацію на випадок надання
медичної допомоги.

Можливе також їх поєднання, як у Німеччині. В запропонованому проекті
передбачено страхування на випадок хвороби. Натомість, існує думка, що
необхідно страхувати надання медичної допомоги.

Повна назва проекту закону про медичне страхування «Закон про
обов’язкове соціальне медичне страхування», тобто проголошується
пріоритет соціальної політики у системі медичного страхування. У зв’язку
з цим можна провести паралель з системою соціального пенсійного
страхування в Росії, де демографічна криза змушує законотворців
відмовлятись від системи Бісмарка, яка передбачає солідарний принцип, на
користь накопичувальної системи. Чи не вважаєте ви за необхідне
врахувати у проекті закону прогнози щодо демографічної ситуації в
Україні?

Юрій Поляченко: Щодо демографічної ситуації, то ми, учасники розроблення
проекту, поки що зберігаємо оптимізм, проте були змушені врахувати цей
фактор, тому й наполягаємо на створенні накопичувального фонду, щоб
запобігти впливу негативних демографічних тенденцій на систему
соціального медичного страхування шляхом утворення резерву коштів. Саме
з огляду на демографічну ситуацію необхідне поетапне введення медичного
страхування.

Олександр Залєтов: Відомо, що демографічна ситуація постійно
погіршується. Знижується народжуваність, молодь з села їде до міста,
частка населення емігрує до інших країн. Все це призводить до негативних
наслідків. Під час спілкування з представниками ділових кіл є думка про
те, що потрібно створити соціальні умови для того, щоб молодь повірила у
державність, у тому числі за рахунок медичного страхування, у свою
чергу, введення медичного страхування в комплексі з іншими заходами
соціальної допомоги молоді може поліпшити демографічну ситуацію.

Чому за основу проекту прийнята саме концепція Бісмарка, адже в умовах
демографічної кризи вона може бути неефективною, а не, скажімо,
концепція Беверіджа, яка є більш гнучкою?

Юрій Поляченко: Різниця між класичною системою Бісмарка і існуючим
проектом полягає в тому, що у нашій країні передбачається втручання
держави (тобто державне фінансування), а від медичного страхування
галузь лише отримуватиме додаткові кошти. Автори проекту прагнуть
створити в Україні систему медичного страхування на основі системи
Бісмарка, проте модифікованої, не відкидаючи переваг системи Беверіджа.
Таким чином, держава буде фінансувати усі національні і державні
програми згідно з Указом, який видав Президент України, і згідно з
концепцією розвитку охорони здоров’я. Фінансування державних програм
залишається і навіть збільшиться порівняно з минулим роком.

Виходячи з пріоритету державного медичного страхування, як буде
реалізоване право населення на пільги, зокрема на пільгове придбання
медикаментів?

Юрій Поляченко: Пільгове придбання медикаментів буде забезпечувати
держава, тобто бюджет. Сьогодні розробляється новий закон про лікарські
засоби, створюється перелік життєво необхідних лікарських засобів для
соціально незахищених верств населення.

Проектом закону про загальнообов’язкове державне медичне страхування
передбачається можливість фінансово-кредитної діяльності Державного
фонду медичного страхування, чи не вбачаєте ви у цьому небезпеку,
пов’язану з потенційним ризиком фінансово-кредитної діяльності?

Юрій Павленко: На мою думку, з одного боку, ризик пов’язаний не стільки
з кредитною діяльністю, скільки з відволіканням коштів з активів Фонду,
що особливо небезпечно в умовах високої інфляції. З іншого боку, існують
достатньо безпечні варіанти збереження коштів, наприклад банківські
депозити. Про це свідчить досвід наших пенсійних фондів, які отримують
від зберігання грошей на банківських депозитах достатньо високі
відсотки.

Олександр Залєтов: У сучасних умовах займатись фінансово-кредитною
діяльністю вкрай небезпечно і складно, тому фонди, якщо вони будуть
здійснювати таку діяльність, можуть створити ситуацію потенційного
ризику для коштів страхувальників. Представники фінансових кіл також
застерігають від того, щоби такі фонди виконували невластиві їм функції,
адже фінансово-кредитну діяльність можуть здійснювати виключно
відповідні установи. За несприятливого збігу обставин, таких, як,
загальна кризова ситуація в країні, непрофесійний менеджмент,
недосконалість фондового ринку та інвестиційних інструментів, Фонд може
збанкрутіти і виникне необхідність відшкодування коштів страхувальників.
А це дуже значні кошти. Відповідно у бюджеті держави потрібно буде
створити резерв для запобігання можливому банкрутству Фонду.

Юрій Поляченко: Ми наголошуємо, що Державний фонд медичного страхування
має бути неприбутковою організацією, яка отримує і спрямовує кошти
виключно на забезпечення функціонування лікувальних закладів і надання
медичної допомоги населенню (застрахованому). Тому планується утворити
прозору структуру на зразок Фонду пенсійного забезпечення.

Що означає термін «паритетність суб’єктів» в управлінні Державним
фондом медичного страхування?

Юрій Павленко: Термін «паритетність» означає, що згідно з основами
законодавства у керівництві Фондом беруть участь держава, представники
застрахованих осіб (страхувальників) і представники роботодавців. Дуже
важливим є утворення асоціацій надавачів медичних послуг. Я вважаю, що
запровадження соціального медичного страхування спонукатиме до утворення
подібних асоціацій. Власне, на Заході це — принципово важливий суб’єкт
соціального медичного страхування. До функцій асоціацій надавачів
медичних послуг входить і сертифікація своїх членів, і здійснення
поточного контролю над їхньою діяльністю.

Юрій Поляченко: Має бути створена чітка вертикаль управління: голову
Фонду, на мою думку, має призначати Президент України, а наглядова рада
повинна складатися з представників медичної громадськості, роботодавців,
застрахованих осіб — це і є паритетність. Такі ж структури потрібно
створити на місцях. Спочатку вони діятимуть при обласних управліннях
охорони здоров’я, а потім самостійно під керівництвом Державного фонду
медичного страхування.

Для створення Державного фонду медичного страхування необхідно створити
певну інфраструктуру: комп’ютерні мережі, бази даних, підготувати
персонал тощо; чи не стануть ці витрати надмірними на етапі створення
системи соціального медичного страхування?

Юрій Павленко: У своїх висновках щодо проекту соціального медичного
страхування експерти науково-експертного відділу Верховної Ради
застерігають, що утворення системи соціального медичного страхування
вимагає значних видатків і відповідного адміністрування. Між тим, вже
зараз не вистачає грошей на підтримання галузі. Тому постає питання: чи
своєчасно вводити соціальне медичне страхування? З іншого боку, реальної
альтернативи медичному страхуванню на сьогодні немає.

Юрій Поляченко: На першому етапі реалізації програми медичного
страхування для створення системи фондів (центральних і регіональних)
Міністерство охорони здоров’я залучатиме зацікавлені міжнародні
фінансові організації, такі, як Світовий банк, USAID, ЄБРР.

[За матеріалами 9] .

3. Основні напрямки вдосконалення медичного страхування в Україні.

3.1. Медичне страхування: різні підходи як шлях до оптпмального рішення
(за проектом закону 1 березня 2004 року).

У нещодавно поданому нами законопроектi 3370-1 “Про обов’язкове медичне
страхування” викладений альтернативний погляд на майбутню структуру
медичної сфери i шляхи її фiнансування.

Щоб уникнути непорозумінь, ми хочемо вiдразу запевнити всi зацiкавленi
сторони, що наш законопроект зареєстрований не для того, щоб конкурувати
з проектом “Про фiнансування охрони здоров’я i медичне страхування”.
Навпаки, ми сподіваємося на подальшу спiвпрацю з колективом його
авторiв, що дозволить в пiдсумку одержати спільний якiсний продукт.

Одна з причин, яка спонукала нас подати свiй варiант закону, полягає в
тому, що набагато легше вести спільний пошук оптимальних рiшень, маючи
на руках проект з власним баченням ситуацiї. Також хотiлося б
вiдзначити, що наш законопроект перебуває поки що на первiснiй стадiї
пiдготовки. Можна сказати навiть, що це тільки основа, тези, деякi з них
втiляться в подальшi iдеї, а деякі, цiлком можливо, що й нi. На жаль,
довелося зареєструвати законопроект у такому виглядi ще й з процедурних
мiркувань, але, безумовно, робота над ним продовжується, i вже
наприкiнцi лютого ми сподiваємося подати на замiну виправлений варiант.

Основна мета законопроекту — створення багаторівневої ринкової системи
фінансування медичної сфери, оптимiзацiя всiєї структури медичної сфери.

Передбачається, що оновлена по всiй країні медична структура складається
з декількох рівнів.

На першому, базовому рівні, медичну допомогу надаватимуть сiмейні лiкарі
– лікарі загальної практики. За нашим законопроектом, iнститут сiмейних
лiкарiв має, з одного боку, поступово замiнити недiєздатну систему
районних полiклiнiк, а з iншого — вирiшити проблему працевлаштування i
пiдвищення заробiтної плати бiльшостi неефективно задiяних сьогоднi
медичних працiвникiв.

Сiмейний лiкар загальної практики обслуговуватиме вiдносно невелике коло
пацiєнтів (це може бути громадське об’єднання з 100—200 родин —
наприклад, будинок або декiлька будинкiв, розташованих поруч) і
надаватиме нескладну медичну допомогу, медичнi консультації тощо.
Фінансуватиметься дiяльнiсть сiмейного лiкаря за рахунок створення при
кожному такому громадському об’єднаннi фондiв взаємного страхування, так
званих лiкарняних кас.

Громадяни-учасники обирають розпорядника такого фонду на громадських
засадах i щомiсяця, наприклад, разом з квартплатою, вносять невеликi
суми до лiкарняної каси. А додатковим джерелом фiнансування сiмейних
лiкарiв повиннi стати фiксованi бюджетні платежі за надання невiдкладної
медичної допомоги. Персоналiзацiя стосункiв лiкаря пацiєнта, разом iз
стабiльним фiнансуванням, повинна, на наш погляд, значно пiдвищити
якiсть медичного обслуговування громадян.

Крiм цього, сiмейнi лiкарi виконуватимуть ще одну важливу функцiю –
виступати в ролi своєрiдного фiльтра, передатної ланки мiж базовим і
другим рiвнем медичного обслуговування.

До другого рівня медичного обслуговування, на наш погляд, варто вiднести
медичнi установи, якi надають висококвалiфiковану спецiал медичну
допомогу, що вимагає стацiонарних умов, устаткування тощо. У дуже
спрощеному виглядi районні лiкарнi, а також спецiалiзованi медичнi
установи обласного або загально-державного масштабу.

Фiнансування медичної допомоги на цьому рiвнi здiйснюватиметься за
рахунок обов’язкового медичного страхування (ОМС). Передбачається, що
кожен громадянин обов’язково матиме договір ОМС полiс у
виглядiпластикової картки. Обов’язковiсть наявност полiса
прирівнюватиметься до наявностi ідентифiкаційного коду. Найнезахищенiшi
групи населення зможуть укласти договiр на пiльгових умовах, обумовлених
у законi. Страхувальник, матиме право вільного вибору страховика.

Страховики — це комерцiйнi страховi компанiї, які одержали лiцензiю на
здiйснення медичного страхування, стали членами Медичного страхового
бюро.

Договір страхування — персональний договiр ризикового короткострокового
страхування з автоматичним продовженням кожного року.

Страхове відшкодування перiодично виплачуватиметься безпосередньо
медичнiй установi другого рівня на пiдставi фактично наданих послуг
кожному пацiєнтовi. Тут якраз і набуває чинностi згаданий вище фільтр.

Страховим випадком за договором вважатиметься спрямування пацiєнта
сімейним лiкарем (або установою швидкої допомоги — про це нижче) до
медичної установи для проведення обстеження або лiкування. Потрапити до
установи другого рiвня пацiєнт зможе тiльки на підставі попереднього
дiагнозу сiмейного лікаря. Це дозволить уникнути величезної кiлькостi
довiльних звертань пацiєнтiв у спецiалiзованi клiники з будь-якої
незначної причини і пов’язаних з цим невиправданих витрат, якi нездатна
покрити жодна страхова компанiя.

Фiнансовi вiдносини мiж страховими компаніями і медичними установами
регулюватимуться договорами, однак в необхiдних, екстрених випадках,
відсутності  договору між страховиком і медичною установою не повинна
стати перешкодою для виплати страхового вiдшкодування.

Крiм первинного, базового рiвня медичного обслуговування (сiмейнi
лiкарі) та другого рiвня (спецiалізованi стаціонарнi медичнi установи) в
окрему статтю ми виділяємо швидку і невідкладну допомогу – так звану
допомогу першого рівня. У вiдповiдностi з Конституцією України, а також
керуючись свiтовим досвiдом і здоровим глуздом, фiнансування цього рiвня
медичмої допомоги здiйснюватиметься безкоштовно для громадян, тобто
фактично тiльки з бюджетних коштiв. На наш погляд, медичну допомогу
першого рiвня надаватимуть i установи щвидкої допомоги, і сімейні лікарі
(в залежностi від ступеня важкостi кожного окремого випадку).

Установи швидкої допомоги цiлком фiнансуватимуться за рахунок бюджетних
коштів, а сiмейні лiкарi одержуватимуть фiксовану надбавку за надання
допомоги першого рiвня. Швидка допомога, як і сiмейнi лiкарi, має право
направляти пацієнтів у медичнi установи другого рiвня, і це буде
вважатися страховим випадком.

Координаційним центром в оргзнізації системи обов’язкового медичного
страхування має, на нашу думку, стати Медичне страхове бюро.
Передбачається, що ця неприбуткова организація матиме двi складовi —
державну і об’єднання страховикiв. Може, це навiть будуть двi рiзнi
юридичні особи — головне, щоб вони діяли спільно. При кожній частини МСБ
диятимуть незалежнi один від одного фонди.

[За матеріалами 10] .

3.2. Концептуальні засади впровадження соціального медичного страхування
в Україні

Верховна Рада України прийняла у першому читанні проект Закону України
«Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування», який
пропонується до обговорення на конференції.

Здоров’я громадян є найвищою суспільною та індивідуальною цінністю,
оскільки значною мірою впливає на процеси і результати економічного,
соціального та культурного розвитку країни, демографічну ситуацію і стан
національної безпеки, а також є важливим соціальним критерієм рівня
розвитку і добробуту суспільства.

Недоліки існуючої системи охорони здоров’я, кардинальні зміни у
соціально-економічній сфері, несприятлива екологічна ситуація,
поглиблена наслідками Чорнобильської катастрофи, критична демографічна
ситуація і незадовільний стан здоров’я населення вимагають нагального
вирішення актуальних проблем галузі, удосконалення організації й
поліпшення її діяльності.

У Концепції розвитку охорони здоров’я населення України визначені
основні стратегічні напрями реформування галузі, які покликані вирішити
дві головні і взаємопов’язані проблеми: забезпечення ефективного
використання наявних ресурсів та залучення додаткових джерел до
фінансування галузі.

Одним зі шляхів вирішення зазначених проблем є обов’язкове медичне
страхування, засноване на принципі соціальної солідарності, яке широко
використовується у багатьох державах. Його організація на
загальнонаціональних засадах дозволить гарантувати пацієнту надання
медичної допомоги на сучасному рівні, забезпечити ефективніше
використання фінансових ресурсів та незалежний позавідомчий контроль
якості медичного обслуговування громадян.

Запровадження загальнообов’язкового соціального медичного страхування
передбачає залучення додаткових позабюджетних джерел фінансування галузі
та одночасне здійснення глибокої внутрішньої перебудови національної
системи охорони здоров’я. Додаткові витрати, на які має піти
суспільство, повернуться для громадян поліпшенням здоров’я, а для
суспільства в цілому – підвищенням продуктивності праці.

Найважливішою перевагою системи загальнообов’язкового соціального
медичного страхування є відхід від залишкового принципу фінансування
охорони здоров’я. При цьому втрачається безадресність, притаманна
загальним податковим надходженням. Основним джерелом фінансових ресурсів
стає стабільний норматив відрахувань до фонду оплати праці працюючих
громадян та страхові внески за непрацююче населення. Це дозволяє
забезпечити охорону здоров’я фінансами на регулярній і повноцінній
основі. Розмір страхового внеску не пов’язується зі станом здоров’я
застрахованого і з обсягом одержаної медичної допомоги.

Кошти загальнообов’язкового соціального медичного страхування вважаються
цільовими і не можуть використовуватися ні на які потреби, крім
відшкодування витрат на медичну допомогу. Зазначена система фінансування
спрямована на підвищення фінансової сталості загальнообов’язкового
соціального медичного страхування.

Не варто залишати поза увагою той факт, що запровадження нового
страхового внеску, віднесення його на валові витрати може призвести хоча
й до незначного, але збільшення вартості кінцевої продукції та
податкового навантаження. Проте у світовій практиці витрати на медичну
допомогу є складовою частиною вартості робочої сили. Тому наявність
платежів для відновлення одного з основних ресурсів – виробничої сили –
економічно виправдана.

Принциповою особливістю загальнообов’язкового соціального медичного
страхування є погодження державних гарантій щодо надання медичної
допомоги з фінансовими ресурсами системи. Сьогодні державні зобов’язання
перед населенням у сфері охорони здоров’я занадто високі і не
підкріплені реальним фінансуванням.

Обсяг зобов’язань у системі загальнообов’язкового соціального медичного
страхування постає у вигляді базової програми, яка являє собою
гарантований державою обсяг, рівень і умови надання медичної допомоги.

Важлива характеристика соціального медичного страхування – введення в
систему незалежного фінансового посередника в особі страховика – Фонду
загальнообов’язкового соціального медичного страхування, який є
некомерційною самоврядувальною організацією і діє під наглядом держави.
Фонд виступає головним утримувачем коштів системи соціального
обов’язкового медичних страхування і покупцем медичної послуг для
населення.

Головним результатом переходу до загальнообов’язкового соціального
медичного страхування повинна стати активізація структурних перетворень
у галузі. За умови, що будуть використані ефективні механізми розподілу
ресурсів, під тиском економічних стимулів система охорони здоров’я буде
трансформуватися у бік оптимального співвідношення первинної,
спеціалізованої і високоспеціалізованої лікувально-профілактичної
допомоги.

Разом з тим, сьогодні на шляху запровадження соціального обов’язкового
медичного страхування існує ряд суттєвих, але не нездоланних перешкод, а
саме:

відсутність відповідної організаційної інфраструктури для здійснення
медичного страхування;

відсутність достатнього досвіду роботи в умовах договірних відносин;

відсутність адекватних інформаційних технологій.

Таким чином, можна стверджувати, що перехід до нової системи охорони
здоров’я – це важлива соціальна інновація, яка потребує комплексного
підходу. Змінюється не лише характер взаємовідносин лікувальних закладів
з органами управління, а й функції та умови діяльності всіх сторін.
Необхідно по-новому формувати бюджет лікувальних закладів, шукати нові
методи організації й оплати праці, формулювати вимоги до якості медичної
допомоги, створювати систему моніторингу та оцінки діяльності медичних
працівників. Потрібна розвинена система акредитації і ліцензування,
аудиторська служба.

[За матеріалами 13] .

Висновки

           Економічна криза, яка супроводжує поки що Україну, змушує
державу скоро-чувати фінансування соціальних програм. Державний бюджет
не спроможний більше задовольнити навіть мінімальні потреби медичної
галузі, коли на її утримання виділяється близько трьох відсотків
валового внутрішнього продукту (ВВП). Тому і реалії бюджетного
фінансування сьогодні такі, що його об’єм забезпечує близько 30,0% від
фактичної потреби системи медичної допомоги. Проте навіть розвинені
країни зі стабільною економікою не гарантують державного фінансування
охорони здоров’я в повному обсязі. А нашій державі не вистачає
політичної волі визнати той факт, що соціалістична медико-фінансова
система, де солідарність людей підміняється державою, в нинішніх умовах
не може виконати своїх обов’язків.

Від соціалістичного періоду свого розвитку Україна успадкувала складну
й малоефективну систему охорони здоров’я, що базувалася на таких
основних засадах, як-от: командно-адміністративна система управління;
єдине джерело фінансування — державний бюджет, який формується на основі
загальних податків; орієнтація на екстенсивні форми розвитку галузі
тощо. За роки незалежності не відбулося кардинальних змін в системі
охорони здоров’я в Україні, і вона практично зберегла зазначені вище
засади своєї діяльності.

Сьогодні в Україні існує ряд економічних, правових і соціальних
чинників, вплив яких стримує розвиток соціального медичного страхування,
а саме: незавершеність процесу створення нормативної бази щодо медичного
страхування; відсутність у населення позитивного досвіду взаємовідносин
із страховими компаніями; відсутність механізмів заохочення роботодавців
щодо медичного страхування працівників і членів їхніх сімей; обмеженість
можливостей запровадження медичного страхування за рахунок коштів
громадян внаслідок низького рівня доходів населення, а також механізму
фінансової підтримки за рахунок державного і місцевих бюджетів; незначна
кількість страхових організацій, що мають досвід впровадження медичного
страхування.

Зазначені чинники мають тимчасовий характер і можуть бути усунені
спільними зусиллями державних органів, страхових організацій, медичної
громадськості та суспільства загалом.(6,7)

Літерарура:

Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне
страхування”.

Закон України «Про страхування» (1996; нова редакція від 4 жовтня 2001
року)

Науково-практична конференція „Проблеми вдосконалення та систематизації
законодавства України в галузі охорони здоров’я” 29.10.2002р.

Губар О.Є. “Медичне страхування в країнах Європейського Союзу”, “Фінанси
України”, №7, 2003.

Европейская база данних “Здоровье для всех”. Январь 2001.3

Касьяненко М. Податкова і пенсійна реформа, страхова медицина // День. –
2002. – 19 березня.

Бідний В.Г., орлова Н.М. “Медичне страхування”, К.Задруга.2001

«Дзеркало тижня», № 37 (412) Субота, 28 Вересня – 4 Жовтня 2002 року.

Щотижневик «АПТЕКА», серпень 2004р.

«Україна BUSINESS» № 7, 16 – 23 лютого 2004р. (Автори законопроекту:
Олександр МОРОЗОВ, народний депутат Укроїни, Михайло ДОБКIН, народний
депутат України).

Медична газета «Здоров’я України», №2 , 2002р.

www: канал 1+1 новини ТСН (9.11.2002)

www: tak-news.com.ua

Бідний В.Г., орлова Н.М. “Медичне страхування”, К.Задруга.2001.

Губар О.Є. “Медичне страхування в країнах Європейського Союзу”, “Фінанси
України”, №7, 2003.

Солоненко І. Аналіз державної політики з реформування галузі охорони
здоров’я в Україні // Упр. сучас.містом.— 2002.— № 1.— С. 54–59.

Стратегічні напрямки розвитку охорони здоров’я в Україні / За заг. ред.
В. М. Лехан.— К.: Сфера, 2001.— 176 с.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020