.

Михайло Грушевський в українському національно-державному і культурному відродженні України наприкінці ХІХ – початку ХХ століття (дипломна робота)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
1588 35917
Скачать документ

Дипломна робота

Михайло Грушевський в українському національно-державному і культурному
відродженні України наприкінці ХІХ – початку ХХ століття

ЗМІСТ

TOC \o “1-3” PAGEREF _Toc532124352 \h 1

ВСТУП PAGEREF _Toc532124354 \h 3

РОЗДІЛ І. Історіографічний огляд та джерельна база дослідження PAGEREF
_Toc532124355 \h 10

РОЗДІЛ ІІ. Формування суспільно-політичних поглядів М.Грушевського та
початки його трудової діяльності в Галичині PAGEREF _Toc532124356 \h
22

РОЗДІЛ ІІІ. Громадсько-політична і наукова діяльність М.Грушевського у
Києві PAGEREF _Toc532124357 \h 63

РОЗДІЛ IV. Видавнича діяльність М.Грушевського у 1894-1914 рр. PAGEREF
_Toc532124358 \h 95

ВИСНОВКИ PAGEREF _Toc532124359 \h 121

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ PAGEREF _Toc532124360 \h 130

ВСТУП

Національно-державне відродження, яке переживає Україна на сучасному
етапі, тенденції трансформації суспільної свідомості, духовного
оновлення й політичного розкріпачення її громадянства посилюють увагу
широкого загалу до історії молодої країни, а разом з тим стимулюють
пошук у минулому історичних паралелей процесам та явищам сьогодення. У
цьому контексті не випадковим є підвищений інтерес до українського
відродження кінця ХІХ – початку ХХ ст. – епохи найближче генетично
спорідненої з національним ренесансом нашого часу.

Історичний досвід минулого й особливо події сучасної епохи Української
держави, що характеризується бурхливим пробудженням і зростанням
національної свідомості українців, розбудовою державності і супутніми їм
процесами різкого загострення політичного та соціально-економічного
життя, вимагають нових підходів до вивчення і розкриття багатьох питань
і проблем сьогодення. Зокрема, особливого значення набуває необхідність
нових підходів до з’ясування і розкриття справжнього змісту таких понять
і процесів, як проблеми національного поступу у контексті історичного
досвіду, теорії і практики національних відносин, правових аспектів
політики, духовно-культурного відродження, національного виховання,
багатопартійності, ролі релігії і церкви у цих процесах.

Як відомо, за часів панування догматичних постулатів і методів у науці
її методології багато цих та інших понять, як й історичний процес у
цілому, спотворювались, що завдавало великої шкоди в науці, і самій
практиці. Тому, нам необхідно насамперед справді по-новому, без
догматичних штампів розібратися в сутності й діалектиці розвитку цих та
інших понять і процесів. Адже за ними нерідко приховувались зовсім інші
тенденції і прагнення тих чи інших політичних сил та угруповань.

І нині, ми є свідками того, що і в політиці, і в науці мають місце
численні прояви імперських великодержавницьких прагнень, коли
політичних, громадських, культурних діячів та вчених, що відстоюють
національно-культурну справу, намагаються звинувачувати з позицій того ж
шовінізму, навішуючи їм ярлики націоналістів, сепаратистів тощо.

Саме тому, нам важливо звертатися до історичної спадщини видатних діячів
українського національного відродження України цього періоду, творча
спадщина яких набуває особливого значення, є постать Михайла Сергійовича
Грушевського, адже саме завдяки його інтелектуальному потенціалу,
невтомній праці та невсипучій енергії український рух з
вузькокорпоративного перетворюється у масовий і стає вагомим чинником
європейського суспільно-політичного процесу.

Вчений і політичний мислитель європейського масштабу, послідовний
демократ і гуманіст, один із ініціаторів та ідеологів українського
відродження, який поставив його на наукову основу, а разом з тим був і
одним із провідних теоретиків у з’ясуванні й вирішенні національних
питань і проблем, він вніс багато нового й оригінального у справу
пробудження і формування національної свідомості нашого народу,
українського державного відродження в ХХ ст. не вдовольнившись кар’єрою
“кабінетного вченого”, він увійшов у світову історію водночас і як
визначна політична фігура, талановитий громадський діяч, непересічний
організатор і, взагалі, багатомірно обдарована особистість,
універсалізму якої можна тільки щиро дивуватися. Волею долі йому
довелося жити й творити на зломі двох століть і двох епох в історії
українського національного відродження, ділити себе між двома частинами
порізнених державними кордонами українських земель і уникати уваги
поліційних органів двох велетенських європейських імперій. Але й ці
непрості обставини не перешкодили йому стати одним з найвидатніших
фундаторів української державності, провідним ідеологом української
соборності, неперевершеним координатором українського
науково-культурного і суспільно-політичного життя кінця ХІХ – початку ХХ
ст. Як цілком слушно підкреслював Л.Вінар, “Михайло Грушевський
становить епоху українського національно-державного відродження, яка
охоплює усі головні ділянки українського життя і його домінуючу боротьбу
за самобутність української нації і її культури” [19: 7].“Він побіч
Тараса Шевченка й Івана Франка цієї “всеукраїнської трійці” – належить
до унікальних і найвизначніших постатей в історії України” [27: 77].

Багатоаспектна творча діяльність М.Грушевського являє значний інтерес
для сьогодення. Зацікавлення нею великою мірою зумовлене практичною
цінністю досвіду громадсько-політичної та наукової діяльності
М.Грушевського 1894-1914 рр., 1917-1918 рр. та наявністю широких
можливостей його використання на сучасному етапі національно-державної
розбудови України. В академічному плані актуальність теми дослідження
продиктована необхідністю створення цілісної наукової біографії
М.Грушевського та потребою всебічного й об’єктивного дослідження
українського відродження кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Основною метою даної дипломної роботи є дослідити громадсько-політичну
та наукову діяльність М.С.Грушевського у контексті розвитку українського
національного руху та з’ясувати державотворчу політику вченого як голови
Української Центральної Ради та першого Президента Української Народної
республіки. Нами не ставилось завдання розглянути всі аспекти
багатогранної діяльності М. Грушевського 1894-1914 рр. та 1917-1918 рр.
, а сконцентровано увагу на вирішенні таких дослідницьких питань:

простежити процес формування суспільно-політичних поглядів
М.Грушевського;

розкрити специфіку початкового періоду громадсько-політичної діяльності
молодого вченого у Галичині;

з’ясувати головні фактори, що зумовили перехід Михайла Сергійовича з
консервативно-угодовського в ліберально-опозиційний табір;

відслідкувати динаміку змін у взаєминах М.Грушевського з українськими
організаціями національно-демократичного спрямування в Галичині;

розкрити роль М. Грушевського у діяльності Наукового Товариства ім.
Шевченка;

проаналізувати вплив історика на становлення українського
парламентаризму в Російській імперії;

з’ясувати політичну та державотворчу діяльність вченого в 1917-1918 рр.
;

визначити місце та роль М. Грушевського у суспільно-політичному житті
України кінця ХІХ – початку ХХ ст.

В анналах української історіографії Михайло Сергійович Грушевський
історик і організатор українського наукового життя, а в історії України
він виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько
першої української держави ХХ ст. Діяльності цього великого патріарха
нової української науки притаманний широкий діапазон і багатогранність.
Не було жодної помітної ділянки суспільного життя, в якій він
безпосередньо чи опосередковано не брав би участі. Як зауважує Л.Винар,
М.Грушевський на той час “став символом всеукраїнського єднання і
справжнім провідником українства” [27: 82]. Але й досі ніхто, навіть
цілі історичні установи не можуть зрівнятися з ним за багатством і
величиною зібраного документального матеріалу, глибиною наукових
узагальнень і широтою політичних поглядів. Автор понад 2000 наукових
праць, серед яких лише монографій налічується близько півтори сотні,
причому, як ділянки історії, соціології, археології, так й етнографії,
фольклористики, соціології, літературознавства. Чималий внесок
М.Грушевського і в красне письменство.

М.Грушевський є однією з головних постатей українського національного
самоствердження в новітній історії України. Неоцінима й немеркнуча його
заслуга перед українським народом. На величезному архівному матеріалі
він показав безперервність історії української нації, відкрив концепцію
її розвитку, довів, що українці мають свою мову й своє власне
пракоріння. Як вчений Михайло Грушевський підніс українську
історіографію до світового рівня. Як громадський і політичний діяч –
стає головою Центральної Ради і першим Президентом Української Народної
Республіки. Як автор унікальної десятитомної “Історії України-Руси ” –
створив історичну Біблію українського народу, чим поклав могутні
підвалини для його національно-державного та культурного відродження.

Саме з огляду на це, об’єктом даного дослідження була обрана особа
Михайла Сергійовича Грушевського, а предметом вивчення послужила його
громадсько-політична та наукова діяльність.

Хронологічні рамки дипломної роботи охоплюють час викладацької
діяльності М. Грушевського у Львівському університеті. Тобто, робота
орієнтована на 1894-1914 рр. або “галицьку добу” життєдіяльності
вченого. Зупинити свій вибір на таких хронологічних межах спонукала та
обставина, що галицьке двадцятиліття являє собою окремий цілісний і
самобутній період життя та діяльності історика, позначений піднесенням
його громадсько-політичної та наукової активності. Логіка дослідження
змушує нас цілком свідомо переступити нижній поріг зазначеного
хронологічного відрізка, щоб проаналізувати формування та еволюцію
суспільно-політичних поглядів до приїзду в Галичину і тим самим показати
ціннісно-орієнтаційне підгрунтя громадсько-політичної діяльності цієї
історичної постаті.

Досліджуваний період зумовив до розкриття проблеми державотворчої
політики М.Грушевського як голови Української Центральної ради та
будівничого Української Народної Республіки. Адже, саме він поклав все
своє життя і творчу діяльність на вівтар справи українського
національного відродження, створення незалежної Української держави.

Наукова новизна дипломної роботи полягає в тому, що в даній роботі
робиться спроба комплексно оцінити громадсько-політичну та наукову
діяльність М.Грушевського в галицький період. Пропонується своє бачення
тем “Михайло Грушевський і національно-демократичний рух у Галичині”,
““Українська ідея” у видавничій діяльності М.Грушевського”, подається
вільний від ідеологічних нашарувань погляд на проблему формування
суспільно-політичних поглядів М.Грушевського. У процесі підготовки
дослідження вдалося виявити та ввести до обігу певну кількість
неопублікованих матеріалів, мало- або й зовсім невідомих архівних
документів, які проливають світло на невідомі фраґменти життя та
діяльності вченого.

Науково-практичне значення дослідження, полягає в тому, що нагромаджений
у ньому фактаж, теоретичні положення та висновки можуть бути використані
навчальних посібниках з історії України, історії національних рухів,
історії політично-правової думки, історії формування національної
системи освіти та науки, історії національної видавничої справи,
грушевськознавства. Окремі матеріали дипломної роботи можуть знайти своє
застосування при укладанні 70-томного зібрання творів М. Грушевського та
розбудові експозицій у музеях відповідного профілю.

На захист виносяться такі положення:

Багатоаспектна роль М.Грушевського в громадському науковому житті
України визначалися її соціально-політичним розвитком наприкінці ХІХ –
на початку ХХ ст. , завданням нового українського національно-державного
відродження, дальшим становленням вітчизняної історичної науки.
М.Грушевський був дітищем свого часу і своєї епохи. Народжений потребами
реального національного життя країни та волею ї громадян, він увібрав їх
дух, прагнення, устремління, сподівання і віру у створення незалежної
Української держави.

М.Грушевський та його багатогранна діяльність мала винятково важливе
значення в історії українського народу, в його суспільно-політичному
житті упродовж кінця ХІХ – початку ХХ ст. Він відіграв значну роль у
відродженні і становленні Української держави, у боротьбі за національну
консолідацію українців. Його громадсько-політична діяльність мала
широкий всеукраїнський характер.

Галицьке двадцятиліття М.Грушевського являє собою окремий
багатогранно-цілісний і самобутній період його життя та творчої
діяльності як видатного українського вченого-історика. Цей період
позначений піднесенням його громадсько-політичної і наукової активності.

Громадсько-політична діяльність М.Грушевського в Києві, як голови
Української Центральної Ради та будівничого першої Української
демократичної держави в ХХ ст. – УНР.

М.Грушевський відіграє велику роль у видавничій справі молодої
Української держави, становленні національної історичної науки.

Методологічна основа дипломної роботи базується на загальнонаукових
принципах об’єктивності та історизму. При розв’язанні конкретних
дослідницьких завдань, були використані описовий, порівняльний,
систематичний та аналітико-синтетичний методи.

Композиція даного дослідження визначена метою та завданням, складається
зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і
додатків.

РОЗДІЛ І. Історіографічний огляд та джерельна база дослідження

Понад сто років тому розпочалася наукова кар’єра найвидатнішого
історика України – Михайла Сергійовича Грушевського, який увійшов до
історії українського народу як найбільший український літописець усіх
часів, автор модерної історії українського народу, педагог, організатор
науково-дослідницьких установ, видатний політичний діяч і державник,
невсипучий борець за відновлення української державності, голова
Центральної Ради 1917-1918 рр. – першого українського парламенту, перший
президент Української Народної Республіки 1918 р.

Наші покоління не мали можливості пізнати діло Грушевського. Якщо така
можливість була, то йшлося про так звані критичні оцінки із радянських
енциклопедій і з трактатів радянських істориків, які сходилися в тому,
що історичні праці Грушевського написані з націоналістичних позицій, а
сам Михайло Грушевський був іменований буржуазним націоналістом. Видання
його праць в колишньому СРСР було заборонено, а видані раніше його
книжки знаходились під замками у спецфондах. Доступ до них мали тільки
окремі люди за спеціальним дозволом. Святкувати ювілей Грушевського було
заборонено.

Високе визнання мав Грушевський тільки за кордоном, особливо серед
української діаспори за межами колишнього соціалістичного табору. На
науковій конференції з нагоди 125-ліття з дня народження Грушевського
відбулися на його честь наукові конференції та інші заходи. Крім усього
іншого, було заявлено, що наукове діло Грушевського виходить за межі
української історіографії. Є визначним внеском до європейської і
світової історичної науки.

Обрана тема є малодослідженою. Такий стан наукової розробки даної
проблеми став закономірним результатом довготривалого панування в
Україні тоталітарної системи, яка наклала табу на об’єктивне дослідження
цього питання вітчизняними істориками й шляхом суворого реґламентування
доступу до найважливіших грушевськознавчих документів унеможливила його
повноцінне вивчення зарубіжними вченими.

Історіографія проблеми, становлячи невід’ємну складову
грушевськознавства, аналогічно до цієї історичної дисципліни у своєму
розвитку пройшла ті ж три основні етапи.

Перший етап охоплює період з другої половини 90-х рр. ХІХ ст. до
середини 60-х рр. ХХ ст. Його найхарактернішою ознакою є активне
нагромадження фактажу за майже повної відсутності суто наукових розробок
з даної проблеми. Для цього періоду особливо властиві публікації праць
сучасників М.Грушевського, витримані найчастіше в
довідково-інформативному, науково-популярному чи публіцистичному стилях.

Помітний масив у історіографії цієї доби складають роботи політичних
опонентів М.Грушевського. серед них особливо слід виділити праці
А.Стороженка [204: 58] та С.Щеголєва [256: 47-58], [257: 121-162], котрі
чи не найсильніше з усіх ідейно споріднених з ними публікацій торкаються
громадсько-політичної діяльності М.Грушевського. згадані роботи досить
насичені фактологічним матеріалом, однак будучи завідомо націленими на
дискредитацію українського руху, вони часто грішать вигадками та
тенденційними підтасуваннями фактів щодо особи загальновизнаного
українського ватажка.

У контексті дослідження певний інтерес представляє і серія ювілейних
науково-популярних статей, про М.Грушевського, що з’явилися на світ ще
за його життя. Особливо цінними серед них є роботи О.Лотоцького [8:
17-29], С.Єфремова [118: 167-169] та Б.Магміта [153: 362-376], які
вигідно виділяються на фоні інших високим рівнем як інформованості, так
і об’єктивності. З власне наукових прижиттєвих праць, котрі до певної
міри стосуються проблематики, досліджуваної у дипломній роботі,
насамперед варто згадати роботу Дмитра Багалія “Академік М.С.Грушевський
та його місце в українській історіографії” [6: 160-217]. На відміну від
статей періоду ідейних нагінок на вченого початку 30-х рр. у ній
знаходимо, достатньо об’єктивний, на наш погляд, підхід до питання
формування та еволюції суспільно-політичних поглядів М.Грушевського в
галицький період [200: 27-40], [176: 93-119], [188: 11-12], [201:
55-75].

Широкий потік публікацій, які фраґментарно охоплюють питання
громадсько-політичної діяльності М.Грушевського в 1984-1914 рр.,
з’являється протягом кількох ближчих років по смерті історика, головним
чином у Галичині [12: 313-321], [29: 7-15], [2: 2-4], [178: 37-38],
[140: 63], [177: 15-25], [195: 120-121]. У Радянській Україні в цей
період все сказане і про М.Грушевського, і про його громадсько-політичну
та наукову діяльність мовою масового тиражованого друкованого слова
зводиться до скупих рядків офіційних некрологів та тексту промови
Затонського на похороні історика [185: 35-36].

На кінець 30-х рр. потік грушевськознавчих робіт практично пересихає.
Щоправда, керівництвом Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові у цей
час зроблена спроба видати збірник наукових праць про М.Грушевського, до
якого мали увійти дослідження й М.Андрусяка про громадсько-політичну
діяльність вченого [175: 15], [238: арк.7]. Підготовка такого збірника
була розпочата І.Крип’якевичем ще в 1935 р., але через
недисциплінованість авторів, запрошених до участі у виданні, та скрутне
фінансове становище НТШ втілити цей задум у життя так і не вдалося.

Зі вступом радянських військ у Західну Україну потреба у такому виданні
взагалі відпала. Новий режим не лише не бажав примножувати об’єктивні
знання про М.Грушевського, але й доклав максимум зусиль, щоб
відгородитись від них глухими мурами спецфондів. Причому, ця робота
велася синхронно з масовою компанією очорнення Михайла Сергійовича,
замовчування його заслуг, розвінчанням та критикою
“буржуазно-націоналістичних” концепцій вченого.

У повоєнні роки нігілізм щодо особи історика настільки міцно
вкорінюється і український радянській історіографії, що ім’я вченого
якщо і проникає на сторінки видань, випущених у 1940-1987 рр., то
неодмінно у оточенні означень “буржуазно-націоналістичний”, “класово
ворожий”, “контрреволюційний”. Трохи не ексклюзивне право оцінювати
громадсько-політичну діяльність найвидатнішого українського історика у
цьому часі належить М.Рубачу,

За умов, коли в радянській історіографії ім’я М.Грушевського та його
спадщина неухильно піддається ідеологічним гонінням і тавруванню, центр
грушевськознавчих досліджень переміщується в українську діаспору.
Спорадичне вивчення громадсько-політичної діяльності та наукової
діяльності М.Грушевського тут починається з 50-х рр. нинішнього століття
і на перших порах ведеться, головним чином, сучасниками історика. У 1952
р. з’являється низка грушевськознавчих робіт [108: 25-26], [108: 18-22],
[107: 15-26], [104: 16-36]. Серед цих праць з огляду на тему дипломної
роботи особливу увагу привертають дві: “Михайло Грушевський –
громадський діяч, політик і публіцист”, що є , на наш погляд досить
вдалою спробою політичного портрета вченого, та “Іван Франко і Михайло
Грушевський”, якою В.Дорошенко започаткував перспективний й до сьогодні
напрям грушевськознавства – вивчення персональних взаємин видатного
українського історика з його сучасниками у контексті українського
соціально-політичного життя. Щоправда, брак доступу до джерельної бази
не дозволив самому В.Дорошенкові створити комплексне всеохоплююче
дослідження, присвячене стосункам Грушевського і Франка, через що до
цієї теми неодноразово ще зверталися інші вчені [208: 6-8], [209:
291-295], [3: 293-300], [130: 61-70], [128: 72-74].

Помітне місце у циклі праць про громадсько-політичну та наукову
діяльність М.Грушевського посідають роботи О.Оглоблина “Михайло
Грушевський і українське національне відродження” та “Михайло Сергійович
Грушевський (1866-1934)” [173: 1-6], [172: 6-14]. Проте, погляди
викладені в них, щодо значення принципів федералізму та народництва у
системі політичного світобачення М.Грушевського, на сьогодні вже є
застарілими.

Зі середини 60-х років до 1991 р. У розвитку історіографії проблеми
тривав другий етап. Найхарактернішим для нього є те, що дослідження
громадсько-політичної та наукової діяльності М.Грушевського стають
систематичними, і разом з тим у загальному потоці праць з одної проблеми
істотно зростає питома вага наукових праць. Цей етап у розвитку науки
про М.Грушевського нерозривно пов’язаний з іменем Л.Винара і діяльністю
очолюваних ним Українського Товариства (1863 р.) та журналу “Український
історик”.

Важливим внеском Л.Винара у розвиток грушевськознавства стала розробка
періодизації життя М.Грушевського та загальної схеми його діяльності як
суспільно-політичного діяча [19: 10-11]. Підвищеним інтересом дослідника
користувалася й тема громадсько-політичної та наукової діяльності
М.Грушевського в галицький період. Помітний слід у її розробці
Л.Винарові вдалося залишити працями “Галицька доба життя Михайла
Грушевського” [18: 6-14], “Михайло Грушевський як голова Наукового
Товариства ім. Тараса Шевченка” [25: 5-22], “Михайло Грушевський у
боротьбі за український університет у Львові” [23: 20], “Михайло
Грушевський і Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка у Львові
(1892-1939)” [21: 110]. Відзначимо також, що саме Л.Винар першим в
українській історіографії підняв питання про причини, передумови та
генезу конфлікту в НТШ у 1913 р., котре зараз налічує вже доволі поважну
бібліографію і відповідно знайшло відображення у даній роботі [20:
64-71].

У 1987 р. Т.Приймаком у Торонтському університеті (Канада) було захищено
докторську дисертацію на тему: “Михайло Грушевський: політика
національної культури” [259: 323]. Дослідник не мав згоди скористатися
грушевськознавчими документами з радянських спецфондів, що, без сумніву,
негативно позначилося на джерельній основі праці. І все ж на підставі
доступних матеріалів Т.Приймак створив ґрунтовне біографічне
дослідження, у якому реально простежив впливи М.Грушевського на
українське національно-культурне життя, в тому числі в 1894-1914 рр.
Галицькому періоду життя М.Грушевського присвячені, зокрема, глави
“Молодий професор (1894-1897)”, “Галицький П’ємонт (1897-1905)”, “Зворот
до Києва (1905-1914)”. Щоправда, на нашу думку, розділ “Молодий
професор” було б доцільніше обмежити хронологічними рамками – 1894-1898
рр. – тобто часом, коли М.Грушевський, балансуючи між народовцями та
радикалами, намагався залишитися вірним настановам О.Кониського та
В.Антоновича і тримався осторонь від політики. Критично осмислюючи дану
роботу, цілком можна погодитися з думкою її рецензента Б.Кліда, який
зазначив, що Т.Приймак залишив поза увагою вплив та значення
М.Грушевського як в історії української федералістичної думки, так і в
розвитку федералізму і федералістичної думки Росії, внаслідок чого
висновок, що історик був найвизначнішим федералістом Російської імперії,
фактично повисає в повітрі [131: 182-184].

У 1991 р. У розвитку історіографії проблеми розпочався найновіший
період, позначений творчою співпрацею українських та зарубіжних вчених.
Міцний фундамент цього етапу заклали численні міжнародні конференції та
академії, приурочені до 125-тої річниці від дня народження
М.Грушевського, що пройшли у Львові, Івано-Франківську, Парижі, Урбані,
Нью-Йорку та інших містах. Так, в 1991 р. було відбуто у Львові першу
міжнародну конференцію “Михайло Грушевський – визначний український
вчений, державний діяч, громадянин”, що відбулася з ініціативи НТШ у
Львові, УІТ і Республіканської асоціації україністів у Києві. Це був
початок успішної співпраці грушевськознавців в Україні і діаспорі, що
триває по сьогоднішній день. Коли раніше не мали доступу до архівних
фондів Грушевського в Україні, сьогодні цих перешкод вже немає і
дослідники користуються новими архівними матеріалами М.Грушевського,
членів його родини і співробітників.

Масове розсекречення архіві та ліквідація спецфондів дозволили значно
розширити тематичний спектр досліджень. Помітно зростає увага науковців
до проблеми персональних стосунків М.Грушевського [163: 296-306], [141:
324-330], [35: 306-317], [36: 133-160], [11: 187-195] з Я.Дашкевичем
[95: 192-201], В.Грабовецьким [43: 44] та Б.Якимовичем [258: 3]
робляться перші спроби створити цілісний портрет Грушевського-політика.
Політико-правова концепція М.Грушевського, серцевиною якої виступала
“українська ідея”, активно досліджується О.Копиленком [137: 116-122],
[135: 182], [136: 49-52].

Окремої згадки, на наш погляд, заслуговують дисертаційні дослідження
цього періоду, в яких розглядається ряд важливих аспектів
громадсько-політичної діяльності М.Грушевського.

У 1993 р. Л.Кутилова захищала кандидатську дисертацію на тему: “Проблеми
українського національного руху в творчості і політичній практиці
М.С.Грушевського” [143: 19], в якій федералістська концепція видатного
українського історика аналізується у контексті актуальних на початок ХХ
ст. націоналістичних науково-теоретичних розробок К.Кутського,
Р.Шпрінгера, А.Ященка, Ф.Кошкіна, С.Корфа. Спираючись на широкий масив
наукової та публіцистичної спадщини М.Грушевського, дослідниця з Томська
намагалася з’ясувати його концептуальні підходи до проблеми становлення
та розвитку українського національного руху, розкрити взаємозв’язок
історичних та політичних поглядів вченого, розглянути віддзеркалення
теоретичних розробок історика у його практичній політичній діяльності.
Цінним елементом дисертації є параграф, присвячений розкриттю
національно-політичної доктрини М.Грушевського. до позитивів цієї роботи
треба віднести деталізований аналіз категоріального апарату, яким
М.Грушевський послуговувався у своїй творчості, звертаючись до проблем
націонології. Однак попри визначені здобутки, робота не позбавлена
окремих недоліків. У ній слабо використані дотичні до теми
грушевськознавчі дослідження, що з’явилися в українській діаспорі.
Неохопленим увагою дисертантки залишилося питання участі М.Грушевського
у створенні “Союзу Автономістів-Федералістів”. Досить спірним видається
висновок дослідниці, що політична програма, висунена М.Грушевським у
1905-1907 рр., загалом і надалі залишається незмінною.

Через рік після Л.Кутилової у Києві І.Гирич захистив дисертацію “Архів
М.Грушевського як джерело для вивчення діяльності визначних постатей
українського руху (М.Грушевський, В.Липинський, М.Василенко)” [34: 24],
центральним поняттям якої є саме галицька доба життєдіяльності Великого
Всеукраїнця, що фокусується через призму його персональних стосунків з
провідними діячами українських суспільно-політичних течій
Наддніпрянщини. Робота відзначається вдалою концептуальною побудовою та
нешаблонністю підходів до багатьох грушевськознавчих проблем. До
розвідки залучив значну кількість невідомих і маловідомих архівних
документів, що дозволило йому заповнити чимало прогавин у біографії
М.Грушевського.

Проблема державотворчої політики почалась досліджуватись ще в ході її
творення. Ідея державотворчої політики М.Грушевського обгрунтовувалась
В.Винниченком [28: 220], Н.Григорієвим [45: 220], Д.Дорошенком [110:
12], М.Ковалевським, М.Шаповалом [253: 156], О.Шульгіним [255: 185].

Далеко не однозначною була позиція і голови уряду В.Винниченка. зважаючи
на непослідовність його поглядів, варто підкреслити, що він в своїй
роботі “Відродження нації” зробив спробу проаналізувати державотворчу
політику під кутом зору своєї участі в її роботі і власноручної
підготовки значної кількості документів, в тому числі Універсалів ЦР.

Проблемами української державності також займались Д.Дорошенко [112:
195] та Б.Христюк [215: 168]. Вони аналізують події в їх хронологічному
розвитку, а також висвітлюють процес формування української державності
та роль і значення в ній Михайла Сергійовича Грушевського. Однак, роботи
цих авторів написані з позиції соціал-революціонерів.

Другий блок наукових праць з проблеми української державності доби
Центральної Ради та участь в них М.Грушевського, що видані за кордоном,
складають узагальнюючі тематичні дослідження. Це, насамперед, “Велика
українська революція” Нью-Йорк, 1971; “Історія української влади
1917-1919 рр.” Відень, 1920; “Позиції українського визвольного руху.
Матеріали з різних земель до питання боротьби за Українську державу”
Мюнхен, 1948; “Історія української держави проекти конституції УНР”
Львів, 1920.

Значний внесок в дослідження історії ЦР в цілому та державотворчій
діяльності Михайла Грушевського зокрема внесли І.Мазепа та П.Мірчук
[154: 195], [158: 95], які з достатньою обґрунтованістю показали складні
й суперечливі процеси в її розвитку. Нетрадиційний підхід у висвітленні
діяльності ЦР знаходять в роботах І.Мазепинця [155: 99], М.Стахіва [203:
115], Є.Терлецького [205: 165]. Вони концентрують увагу на політичний
боротьбі в Центральній Раді, її досягненнях і прорахунках.

Серед робіт, які яскраво проводять політичні погляди М.Грушевського,
слід назвати роботу Р.Млиновецького “Нариси з історії визвольних змагань
1917-1918 рр.”

Підсумовуючи огляд історіографії істориків українського зарубіжжя, варто
зазначити, що вони завжди приділяли велику увагу дослідженню проблеми
української державності. Окремі аспекти даної проблеми знайшли своє
відображення в статтях , надрукованих в журналах “Визвольний шлях”,
“Сучасність”, “Український історик”, “Тризуб”, “Студентський вісник”.

Радянська історіографія питання української державності майже не
досліджувала. Причини цього полягали в тому, що вважалося, що ні
української державності, ні української революції не могло бути,
оскільки події в Україні були частиною загальноросійської революції.
Враховуючи ці аспекти, слід зазначити, що історіографія даного питання
надто обмежена. В 20-х роках наука ще мала, хоча й обмежені можливості
вільно висловлювати свою думку.

Джерельна основа дипломної роботи.

Дипломна робота опирається на широкий реальний масив опублікованих а
неопублікованих матеріалів, умовно згуртувати які можна таким чином:

автобіографічні роботи М.Грушевського (щоденники, автобіографії,
спогади);

наукові, науково-популярні та публіцистичні праці М.Грушевського;

листування;

періодичні видання;

мемуари та щоденники сучасників М.Грушевського;

програми, відозви, статути і діловодчі матеріали політичних та
культурно-освітніх інституцій;

документація органів державної влади та офіційних установ Росії та
Австро-Угорщини.

Цілком закономірно один з базисних джерельних блоків грушевськознавства
складають автобіографічні роботи Михайла Сергійовича, більшість з яких
на сьогодні вже опублікована [57: 16], [91: 5], [84: 11], [90: 19]. З
неоприлюднених чи оприлюднених частково матеріалів цього циклу, що
знайшли своє застосування у дипломній роботі, передусім треба виділити
щоденники 1888-1894 і 1904-1910 [37: 10-30].

Другу групу джерел, опрацьованих при підготовці дипломної роботи,
утворюють роботи М.Грушевського наукового, науково-популярного та
публіцистичного характеру, у виявленні яких дуже допомогли
бібліографічні довідники І.О.Левицького “Реєстр наукових і літературних
праць проф. М.Грушевського” (Львів, 1906) та Д.Балики й ін. “Матеріали
до бібліографії друкованих праць акад. Грушевського, 1905-1928 рр.”
Ювілейний збірник на пошану М.С.Грушевського”. – К., 1929. – Т.3.

До найбільш важливих комплексів джерел, безперечно, необхідно віднести й
листування. Так зокрема, значущість цього блоку документів була особливо
суттєвою для дослідження початкового періоду громадсько-політичної
діяльності М.Грушевського та вивчення стосунків вченого з галицькими
націонал-демократами.

Досить значна частина епістолярію, використаного у дипломному проекті, є
опублікованою. З публікацій радянського періоду насамперед слід згадати
видання епістолярної спадщини І.Нечуй-Левицького [169: 10] та І.Франка
[210: 5]. Що ж до епістолярію, отриманого протягом останніх 7-8 років,
то на якнайбільшу увагу у контексті теми даного дослідження заслуговують
листи М.Грушевського до В.Антоновича [65: 412-415], О.Грушевського [38:
416-432], О.Маркевича [125: 113-117], М.Сумцова [196: 7], І.Франка [13:
244-260], В.Ягича [97: 283-288], О.Конського [14: 117-134] та адресовані
йому кореспонденції В.Антоновича [197: 396-411], С.Єфремова [39:
334-372], М.Коцюбинського [41: 289-294], М.Лисенка [9: 20-22], С.Петлюри
[161: 438-448].

Неопублікований епістолярій найширше представлений у дипломній роботі з
фонду 1235 “Грушевські – історики, філологи” Центрального державного
історичного архіву України у м. Києві (далі: ЦДІА у м. Києві). Разом з
тим мені неабиякою мірою прислужилось неопубліковане листування з
особистих збірок Ю.Романчука, Я.Веселовського, К.Студинського,
Т.Реваковича, М.Федюшки, Ст.Томашівського (Центральний державний
історичний архів України у м. Львові (далі: ЦДІА України у м. Львові)),
О.Барвінського та В.Гнатюка (Львівська наукова бібліотека НАН України
ім. В.Стефаника, відділ рукописів (далі: ЛНБ. – ВР)).

Цінним джерелом для вивчення діяльності М.Грушевського у 1894-1914 рр. Є
періодичні видання (“Літературно-Науковий Вістник”, “Зоря”, “Правда”,
“Душпастирь”, “Діло”, “Руслан”, “Громадський голос”, “Галичанин”,
”Киевлянин”, “Украинский Вестник”, “Громадська Думка”, “Рада”, “Przeglad
Polski” та деякі інші часописи). Однак публікації в них вимагають
обережного і критичного ставлення, оскільки, по-перше, позначені певною
часткою суб’єктивізму авторів, по-друге, за кожним з цих видань стояло
певне суспільно-політичне угрупування, якому нерідко було вигідно
представити М.Грушевського та його діяльність в тому чи іншому світлі і
появі публікацій на сторінках преси цілком могло перебудувати
“відповідне” редакційне опрацювання.

Ще одну групу джерел, при роботі над якими через той же авторський
суб’єктивізм потрібно враховувати можливість викладу й упереджених
оцінок фактів, подій явищ, становлять спогади (О.Лотоцького,
Є.Чикаленка, О.Барвінського, В.Левицького, П.Мілюкова, М.Карєєва,
Г.Берло).

Певні штрихи до висвітлення проблем, охоплених даним дипломним проектом,
ймовірно, міг би додати і спомин про М.Грушевського, написаний
М.Мочульським [160: 226-284]. Ця робота мала увійти до збірника на
пошану М.Грушевського, що готувався до випуску НТШ у Львові напередодні
другої світової війни. Зі змістом цієї мемуарної праці був ознайомлений
І.Крип’якевич, який у одному з листів М.Мочульському навіть висловив
свої міркування щодо її вдосконалення [237: арк.15]. Подальша доля цього
спомину нам, на жаль, невідома. (Спроба відшукати його у фонді
М.Мочульського в ЦДІА України у м. Львові успіхом не увінчались).

Джерельну основу дослідження доповнює добірка документації вищих органів
державної влади та офіційних установ Росії та Австро-Угорщини,
представлена матеріалами з фондів “Київське жандармське управління”
(ф.274) ЦДІА України у м. Києві, “Галицьке намісництво” (ф.146) ЦДІА
України у м. Львові, “Львівський королівський університет” (ф.26)
Державного архіву Львівської області (далі: ДАЛО).

Отож, на превеликий жаль, в українській історіографії питання ролі
М.Грушевського у національному культурно-державному відродженні України
не набули належного висвітлення.

До того ж, його спадкоємці свій обов’язок визнання, пошани і вдячності
перед пам’яттю Великого Українця не сповнили. Ні монографій, ні глибоких
наукових розвідок, йому присвячених, досі немає. Не проводиться
ознайомлення молодого покоління українців з Тим, хто так прислужився
українству, хто написання суцільної історії України вважав “задачею
свого життя” [56: 206-207].

В українській і зарубіжній історіографії роль М.Грушевського оцінюється
однобічно – лише як вченого чи лише як політика, державного діяча,
громадянина. При цьому існують великі розбіжності в оцінці наукової, і
особливо, політичної і державної діяльності М.Грушевського. Подекуди ці
думки та пропозиції дослідників громадськості діаметрально протилежні.

РОЗДІЛ ІІ.

Формування суспільно-політичних поглядів М.Грушевського та початки його
трудової діяльності в Галичині

а) Біографія

Формування суспільно-політичних поглядів особистості – складний і
довготривалий процес, який дуже важко вкласти у конкретні хронологічні
рамки. Між тим основну вагу у ньому мають молоді роки, коли моделюється
каркас суспільно-політичного світобачення людини й освоєння соціальної
дійсності та засвоєння суспільно-політичних знань і досвіду проходить
надзвичайно швидкими темпами. Винятково важливе значення мав цей період
і для М.Грушевського, система суспільно-політичних поглядів якого
набрала зрілої форми ще у дуже молодому віці.

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 р. в
інтелігентній українській родині, тісно пов’язаній родинними зв’язками з
духовним станом [40: 522].

Його батько, Сергій Федорович Грушевський за сімейною традицією отримав
духовну освіту, проте священиком не став. здобувши магістерський диплом
у Київський духовній академії, він присвятив себе педагогічній праці:
тривалий час викладав, займався адміністративною діяльністю. Сергій
Федорович був автором широко розповсюдженого по всій Російській імперії
підручника церковнослов’янської мови, який неодноразово перевидавався і
за його життя, і після смерті. Упродовж багатьох років авторські
гонорари С.Ф.Грушевського за цю книгу забезпечували його родині безбідне
життя [166: 220].

Мати – Глафіра Захарівна Оппокова – також походила з сім’ї православних
священиків. Щоправда, попри легко помітну соціальну ідентичність
батькової та метериної родин, визначальні впливи на соціокультурні
орієнтири М.Грушевського ці сім’ї мали різні. Так, якщо до батькової
спадщини М.Грушевський передусім відносив “стихійну любов до
українського елементу”, то материнське родинне оточення явно мало
сильний вплив на духовну сферу його інтересів [84: 120].

Предки Грушевських віддавна мешкали на споконвічних українських землях.
А от батькам М.Грушевського довгий час довелося жити поза межами
етнічної батьківщини: на Холмщині (1864-1869), згодом у Кутаїсі
(1869-1870), пізніше в Ставрополі (1870-1878), і майже чверть століття у
Владикавказі [57: 1]. Але і у чужорідному національному оточенні сім’я
зберегла щиру симпатію до всього українського: цікавилась долею своєї
вітчизни, підтримувала національні почуття книгою, зв’язками з рідним
краєм.

Під благотворним впливом сімейної атмосфери любов’ю до української мови,
літератури, традицій та звичаїв переймається й Михайло. Особливу роль у
пробудженні його національної самосвідомості відіграв батько, який, за
словами сина, “не бувши активним українцем у теперішньому розумінню, але
відзначаючись поетичними почуттям… відчував жива красу українського
життя і традицій” [92: 7].

У домі Грушевських була невелика бібліотека. В ній, позбавлений
товариства однолітків, “навпомацки”, ще в зовсім юному віці Михайло
розпочав свою самоосвіту. Хоч книг українських було тут небагато, але
хлопець надовго запам’ятав їх, зокрема “Хату” П.О.Куліша, “Енеїду”
І.П.Котляревського [84: 136].

Поступово у Михайла вироблялося загострене чуття до всього українського.
Так, у ставропольському оточенні своєї родини молодий Грушевський
виділяв дві постаті – “предводителя дворянства” Північного Кавказу
І.Д.Пойка та директора ставропольської гімназій А.Д.Пузиревського, які
запали в хлоп’ячу душу своїми українофільськими поглядами [84: 126].

Політика особливого зацікавлення у підлітка не викликала. Десять років
було М.Грушевському, коли вийшов сумнозвісний Емський указ, проте тоді
про цей імператорський акт він нічого не довідався, оскільки в місцевому
оточенні подія не набула жодного резонансу. Значно більший інтерес серед
ставропольського громадянства викликали балканські події. Тому
російсько-турецька війна 1877-1878 рр. була першою політичною подією, що
зафіксувалася у пам’яті М.Грушевського, але не політичною стороною, а її
антигуманною сутністю [84: 135]. Пізніше, оцінюючи рівень своєї
політичної свідомості в другій половині 70-х рр., М.М.Грушевський
відзначав, що в основі його світобачення лежав культ сім’ї; “ідеї
громадської”, “нерву політичного” в нього тоді не було – “національна
свідомість, національний пієтизм мав зовсім абстрактний характер” [84:
145].

Але з цим висновком можна погодитись лише частково. Адже Тифліська
гімназія, учнем якої став Михайло невдовзі (1880-1886), була, за його ж
словами, одним з “найстаріших розсадників російської освіти і
зросійщення на Кавказі”. Проте всі шкільні заходи, спрямовані на
русифікацію інородців, не вплинули на прихильність юнака до української
ідеї. Навпаки “відірвання від рідного краю, постійне перебування серед
чужородців…, незвичайно ріжнобарвний національний склад людності, серед
котрої доводилось обертатись, атмосфера національних питань і конфліктів
різних місцевих культур з російським централізмом” екзальтували
національні почуття М.Грушевського [92: 8].

Шкільна освіта у Тифліській гімназії була перейнята неповагою до
національних почуттів гімназистів і М.Грушевський повною мірою відчув це
на собі. Українська вимова робила його об’єктом насмішок та глумління як
серед вчителів, так і серед учнів, однак цей психологічний фактор не
пробуджував у школяра почуттів меншевартості, а радше спонукав його до
самоізоляції й самостійного студіювання українознавчої літератури [90:
19].

Серед робіт, що неабияк позначилися на політичному світобаченні молодого
М.Грушевського, безперечно, слід згадати просякнуті національним
колоритом збірники українських народних пісень М.Максимовича,
М.Драгоманова, В.Антоновича, А.Метлинського та “Історію Нової Січі”
А.Скальковського [57: 27]. Важливе значення для кристалізації
політичного світогляду мали праці М.Костомарова “Дві руські народності”
та “Думки про федеративний початок давньої Русі” [84: 120]. Провідні
ідеї цих праць – імператив федералізму та концепція окремішності
української нації – посівши визначне місце у системі політичного
світобачення М.Грушевського ще у гімназійні роки, не зміцнюються і не
втрачають своєї актуальності у більш зрілому віці.

Костомарівські “Завдання українофільства” навіювали на гімназиста
М.Грушевського сумні враження. Перечитуючи їх, юнак всякий раз болісно
переживав “недоробленість українського відродження, розпорошеність
української інтелігенції, занедбання нею свого обов’язку перед
без’язикою і безосвітньою народною масою, відречення від славного
минулого” [246: арк.49]. Мабуть, саме під впливом цієї праці він
розробив власну програму українського національного відродження, основні
положення якої були проникнуті демократичним духом кирило-мефодіївців,
проте не виходили за межі культурно-просвітницької роботи і зводилися до
розвитку національної самосвідомості, засвоєння мови, розвитку
літератури.

Вважаючи видавничу і літературну діяльність вагомими елементами
національного відродження Михайло вирішив докласти своїх зусиль до праці
на цій ниві. На жаль, свої юнацькі плани видавничої роботи йому так і не
вдалося. Але вже у 1883 р., з-під його пера з явились перші прозові і
віршовані твори, що повною мірою відбивали і політичні погляди автора.

Одним з найкращих гімназійних оповідань такого роду М.Грушевського є
оповідання “Бех-аль-Джугур”, в основу сюжетної канви якого покладено
епізод визвольної боротьби мусульман Судану проти англійських
колонізаторів. Оповідання написане, як зазначив сам письменник, з
позицій українського патріота і противника експлуатації колоніальних
народів так званими висококультурними [92: 10-11].

Важливо підкреслити, однак, що патріотизм не перешкоджав критично
оцінювати українське національне життя. Крізь “райдужну призму своєї
любові до України” юнак бачив багато незавидних рис, властивих
українському характеру. А такими, як на його думку, були: бідність,
п’янство низькопоклонство перед сильними, намагання вийти зі свого
середовища [90: 32].

Батько Грушевського, підтримуючи в синові потяг до українознавства,
передплатив йому новий літературний журнал цього напрямку – “Київську
старину”. На сторінках цього місячника юнак вперше познайомився з
працями В.Антоновича. часопис надав його світогляду громадського
характеру, розкрив перед ним картину тодішнього українського життя і
національного руху, ідейно зблизив з М.Костомаровим та В.Антоновичем, у
яких заочно хлопець відчув своїх наставників. Журнал настільки захопив
гімназиста, що 1883 рік у нього “пішов … на громадську і
національно-політичну самоосвіту, самовиховання на матеріалах і за
вказівками “Киевской старины” [84: 120].

Доречно відзначити, що ця цілеспрямована самоосвітня праця за
рекомендаціями часопису настільки підняла ідейний рівень юнака, що вже
1884 р. виразно формулює політичну мету свого життя. “Я мрію про
об’єднання України, – пише М.Грушевський у своєму щоденнику, – і
боротьбу все життя для цієї мети” [90: 49].

Слов’янська спільнота виступала в його очах стимулятором змагань до
пробудження національного життя і, власне, в такому контексті у Михайла
викликала захоплення думка про ”запомагання спільним слов’янським добром
там, де бракувало власної національної традиції”.

Розчарування в слов’янофільській ідеї наступить у Грушевського під час
навчання в університеті, хоча і в гімназійні роки прослов’янські
інтереси не займали чільного місця в системі його політичних поглядів.
Їх вплив позначився хіба на тому, що при виборі спеціальності Михайло
певний час вагався – присвятити себе вивченню української історії чи
слов’янської філології [57: 2]. Еволюцію ж свого світобачення в
1880-1886 рр. М.Грушевський характеризував так: “Мій світогляд
формувався у поміркованім, ліберальнім напрямі з народницькими ухилами,
з національно-культурною закраскою. Культурно-наукові інтереси
поглиблювались, я закладав під них наукові підвалини не засобами школи,
а приватної лектури; громадсько-політичний зміст лишився досить плиткий“
[84: 121].

Навчання М.Грушевського на історико-філологічному факультеті Київського
університету припало на часи, коли за цим вузом закріпилася репутація
“неблагонадійного”. В 1884 р., тобто за два роки до вступу в університет
Грушевського, тут відбулись студентські заворушення на знак протесту
проти введення в дію нового університетського статуту, який практично
зводив нанівець колишню вузівську автономію. Вони співпали зі
святкування 50-ої річниці заснування університету і тому набули широкого
розголосу [159: 3].

Очевидно, всі ці факти були відомі батькові М.Грушевського, як і те, що
в 1885 р. набули чинності “Правила для студентів”, які строго
реґламентували поведінку слухачів вузів, акцентуючи увагу на
недопустимості створення будь-яких корпоративних об’єднань [124: 331]. А
тому Сергій Федорович, побоюючись синівського “українського запалу”,
взяв у Михайла слово, що той не братиме участі у будь-яких студентських
гуртах. Навряд чи цю обіцянку Михайло дав з легкою душею, адже вона явно
суперечила його попереднім намірам, але, будучи поставлений перед
дилемою продовжити навчання у Москві чи Києві, хлопець пристав на
пропозицію батька, оскільки лише за цієї умови старший Грушевський
погоджувався дати молодшому дозвіл на вступ до Київського університету
[84: 138].

Між тим, обіцянка, дана батькові, виявилась зовсім не єдиним фактором,
що зумовив відречення М.Грушевського від участі у громадсько-політичному
житті на перших курсах університету. Не меншою мірою така поведінка
Михайла була продиктована його загальним психологічним станом, що
характеризувався прагненням самотності.

Відлюдькуватість Грушевського, його замкненість, скритність, ретельне
ставлення до навчання закріпили за ним у студентському середовищі
репутацію дивака і кар’єриста. “Не бував на вечірках, не брав уділу в
гуртках той, що незабаром переплигнув через голову всіх гурткових і
одразу став одним з перших чільніших вождів національного руху.
Теперішній “батько” Грушевський. Він до перших курсів був для нас
загадкою. Вчився як ніхто. Професори по черзі бачили в ньому свого
наступника – через що й лютували декотрі за його ніби зраду” – писав у
споминах А.Маршинський [156: 100].

Документальні матеріали дозволяють пояснити таку поведінку
М.Грушевського природно-психологічними особливостями його характеру, а
також глибокою духовною кризою, у стані якої він перебував. Сам Михайло
Сергійович у своїх “Споминах” характеризує своє духовне сум’яття як
чорну смугу релігійності, релігійну манію, релігійний містицизм.
Психологічна криза наступила внаслідок переплетення двох критичних
моментів: викрадення випускниками Тифліської гімназії тем матурального
іспиту з літератури, спокутуючи кару за яке, він не отримав золотої
медалі та смерть молодшого брата Василя. Саме під впливом цих двох
факторів М.Грушевський потрапляє в полон православного містицизму [40:
523].

Думка О.Пріцака, що духовна криза М.Грушевського тривала близько 10
років і вихід з неї ознаменувався секуляризацією
теологічно-метафізичного світогляду, не знайшла документального
підтвердження. Зміст “Щоденника” (1904-1910) засвідчує, що ніякого
перелому в свідомості видатного історика не сталося навіть на четвертому
десятилітті його життя. Очевидно, основи християнського віровчення
прищеплені батьками ще в дитячому віці міцно вкоренилися у свідомості
М.Грушевського і впродовж всього життя він залишався глибоко віруючою
людиною. Видатний вчений досить добросовісно дотримувався християнських
обрядів і навіть брав участь у діяльності православної общини у Львові
як заступник голови церковного комітету [44: 7]. Якщо ж вести мову про
вплив духовної кризи на світогляд М.Грушевського, то, на нашу думку,
передусім вона зміцнює еволюціонізм історика.

На історико-філологічному факультеті Київського університету в 1880-ті –
на початку 1890-х рр. працювали високо кваліфіковані спеціалісти:
професор всесвітньої історії літератури М.П.Дашкевич, історіограф
В.С.Іконников, знавець вітчизняної історії В.П.Голубовський, історик
західноруського прав а М.Ф.Владимирський-Буданов, дослідник економічної
та суспільно-релігійної історії Західної Європи І.В.Лучицький [6: 8]. З
усіма цими науковцями М.Грушевський зустрічався в університетських
аудиторіях як студент, а з багатьма з них підтримував і тісні особисті
контакти. Тому, безумовно, їх вплив позначився не лише на його наукових
зацікавленнях, але й на формування світогляду. “З курсів і приватної
лектури на розвій мого наукового світогляду й інтересів мали вплив
особливо курси й праці з сфери суспільної економії, економічної історії,
археології, державного права й історії права” [57: 3], – згадував
пізніше М.Грушевський.

Під час навчання в університеті вперше набула актуального змісту
проблематика соціального характеру, мабуть, не без впливу дослідника
соціально-економічної історії І.В.Лучицького.

Однак найбільший вплив на М.Грушевського у Київському університеті мав
його науковий керівник – професор В.Б.Антонович, за яким у 80-ті роки
закріпилася слава авторитетного спеціаліста у галузі історії і водночас
визначного ватажка українофільського руху. В.Б.Антонович зумів прищепити
своєму учневі деякі суспільно-політичні ідеї та історико-світоглядні
позиції [121: 3-16]. Молодий історик успадкував від свого вчителя, в
першу чергу, його народництво. Основні елементи цієї теорії дуже чітко
виявилися в ранніх історичних працях Михайла Грушевського [26: 26].

З В.Антоновичем, найімовірніше, слід пов’язувати і зміцнення
демократичних переконань М.Грушевського. у всякому разі, як і
В.Антонович, молодий М.Грушевський у демократії вбачав здорову основу
розвитку міжнаціональних стосунків. “Справжній националізм повинен бути
щиро демократичний, – підкреслював магістрант М.Грушевський у статті
“Нова критика неослов’янофільства” – подібно до того, як ми поважаємо
права особистості і гидуємо рабством, незалежно від різниць між людьми
щодо вдачи і освіти і т. ін., подібно до того й националізм признає
рівні права розвитку й істновання всякому народові й обороняючи свої
права від чужої затерливості, цурається всяких замахів на чужі права
[214: 568].

І наставник, і його учень вважали національну ідею вагомим фактором
суспільного розвитку. Крім того Антонович на даному етапі служив
М.Грушевському прикладом поєднання громадських і наукових інтересів і
своїм входженням в громадське життя майбутній президент Української
республіки значною мірою завдячує своєму вчителю [198: 169-177]. Це
сталося десь наприкінці 80-х років ХІХ ст. О.Лотоцький писав:
“М.С.Грушевський почав брати активну участь у справах громадських ще
років за п’ять до свого од’їзду в Галичину” [151: 181]. Ще більше
уточнити момент вступу молодого науковця в громадсько-політичне життя
дозволяє нам його університетський щоденник, в якому під датою 17 жовтня
1888 р. зроблено запис: “Сегодня ввечорі йду до Антоновича, Синявського,
Нечуя-Левицького, отже, на зустріч з представниками Київської Громади”
[247: арк.20].

Громада була найважливішим осередком українського суспільно-політичного
життя у Києві в 80-ті – на початку 90-х рр. Ввійти до її складу було
непросто, оскільки організація діяла в умовах суворої конспіративності.
Антонович вивчав одного з найздібніших своїх учнів, перш ніж ввести його
до складу Громади [4: 48-49].

Ймовірно, що саме В.Б.Антонович наприкінці 1888 р. познайомив
М.Грушевського з найактивнішим українським діячем на Наддніпрянщині
О.Кониським. Факт знайомства засвідчує запис у щоденнику М.Грушевського
від 10 грудня 1888 р.: “Мене докоряє Л., що ховаюсь, без жертв не можна,
що він про мене чув од Олександра Яковича Кониського” [247: арк.19].

М.Грушевський поділяв концепцію історичної школи і найбільше моделі його
суспільно-політичних поглядів у той час відповідала теорія одного з
представників цього напряму – бельгійського економіста В.-Е.Лавале. на
йог думку, ідеал суспільного життя реалізується у вільному союзі общин,
які самоуправляються, а найкраще способом уникнення конфліктів між
державою і демократією є широка децентралізація і федералізм.

Таким чином, у формуванні суспільно-політичних поглядів М.Грушевського
можна виділити два періоди. Перший охоплює дитячі роки і час навчання в
Тифліській гімназії. Вирішальними чинниками формування
суспільно-політичних поглядів на цьому етапі виступають родинне оточення
й українознавча література, які спрямовують виховання в національне
русло. Другий етап – університетський охоплює 1886-1894 рр. На ньому
політичний світогляд М.Грушевського формується, головним чином, під
впливом Київської Громади викладацького середовища та самоосвіти. Цей
період характеризується зміцнення у світобаченні М.Грушевського трьох
провідних моментів – ліберального, соціального і національного, які
відіграють неабияку роль у його подальшій політичній діяльності.

Михайло Грушевський залучився до українського громадського життя у той
критичний момент коли в українстві в Росії, приреченому на принизливе
нелегальне існування, почався процес розмежування сил. Ще всередині 80-х
років ХІХ ст. у Київській Громаді відбувся розкол, внаслідок якого
виділилося два угруповання – помірковане і радикальне. Перше
об’єднувалося навколо В.Антоновича, О.Кониського, В.Вовка-Карачевського,
які віддавали переваги нелегальній культурно-просвітницькій діяльності й
підтримували контакти з галицькими народовцями. Переважна ж більшість
громад належала до радикального угруповання, представники якого вважали
найефективнішим способом боротьби за інтереси українського народу
безкомпромісну опозиційну політику щодо центральних та місцевих органів
влади Росії та Австро-Угорщини, а своїми політичними союзниками
галицьких радикалів [111: 126].

Молодий історик тісніше зблизився з поміркованим крилом Громади. Тому
сприяли його особисті контакти з лідерами цього напрямку. Саме під
впливом В.Антоновича та О.Кониського Грушевський став прибічником
наймасштабнішої спільної політичної акції галицьких народовців та
поміркованого крила Громади, що ввійшла в історію під назвою “нової ери”
[91: 9].

Політична доктрина “нової ери” передбачала досягнення компромісу між
народовською партією та польськими урядовими колами. Угоду було укладено
наприкінці 1890 р. Значним здобутком угодовської політики було
заснування кафедри всесвітньої історії з особливою орієнтацією на
історію Східної Європи. У всякому разі, О.Лотоцький, оцінюючи пізніше
значення цієї події писав: ”…і коли б “нова ера” обмежилася лише цим
досягненням, то наслідки діяльності проф. Грушевського в Галичині вже
самі по собі цілком виправдовують ту політичну акцію, що її творцями
були Антонович, Кониський, Барвінський” [151: 173-174].

Указ про заснування кафедри був підписаний австрійським імператором
Францом Йосипом 31 березня 1892 р. [18: 6]. Ініціатори заснування
кафедри сподівалися, що її посяде відомий український історик
В.Антонович. Однак, він відмовився і порекомендував на своє місце
Михайла Грушевського [145: 93]. Щоправда, цими кандидатурами список
претендентів на посаду не вичерпувався. Навколо питання обсадження
кафедри постійно точилася боротьба і перелік ймовірних кандидатів на
вакансії безперервно змінювався. Свого часу серед потенційних
конкурентів Антоновичеві та Грушевському називалися кандидатури
О.Чоловського, А.Левицького, Д.Багалія, Ю.Целевича, М.Мовчановського,
Дудки-Степановича. Реально ж в боротьбу з ними, подавши документи на
конкурс вступив лише молодий галицький історик В.Милькович, який
покладав надію на посаду за сприянням професора Львівського університету
І.Шараневича. Комісія, створена для вибору кандидатури, визначала
найвідповіднішим кандидатом В.Антоновича, проте, зваживши на його
відмову, вирішила рекомендувати для затвердження М.Грушевського, який за
результатами оцінки наукових праць посів друге місце [96: арк.3]. 24
квітня 1894 р. він і був іменований звичайним професором кафедри
всесвітньої історії. Цікаво, що австрійське міністерство закордонних
справ, намісник Галичини граф Бадені й офіційні кола Львівського
університету збирали інформацію не лише про наукову кваліфікацію
кандидатів, але й про їх політичні переконання. В австрійських архівах
Л.Винарові вдалося відшукати офіційну характеристику міністерства освіти
і віросповідань на М.Грушевського. Політичні погляди молодого київського
претендента в ній охарактеризовано так: “…він належить до напрямку
молодорутенських націоналів так званого українського партійного
напрямку, отже він не є прихильником ні пан-славістичних, ні крайньо
націоналістичних тенденцій” [17: 79].

Очевидно, такі політичні вподобання цілком задовольняли і центральну, і
місцеву адміністрацію, бо ніяких застережень з цього приводу висловлено
не було. Натомість дуже гостро ставилося питання про громадянство
випускника Київського університету, чіткої позиції щодо якого сам він
довший час не мав. Спочатку, у вересні 1893 р. М.Грушевський погодився
посісти пропоновану кафедру за умови надання йому права на збереження
російського громадянства [227: арк.9], а згодом у грудні того ж року
заявив про свою готовність з дозволу російського уряду прийняти
австрійське громадянство [227: арк.10]. Набувши у 1894 р. статусу
австрійського професора і зберігши за собою російське громадянство,
М.Грушевський отримав унікальну можливість протягом всього галицького
двадцятиліття ефективно втручатися у громадське життя порізнених
державними кордонами українських земель.

Між тим 22 травня 1894 р. М.Грушевський успішно захистив магістерську
дисертацію на тему “Барскоє староство. Історичні нариси XV-XVIII ст.”
[139: 557-622]. З нагоди цієї події у Київській Громаді було влаштоване
невеличке свято, на якому з промовами виступили В.Антонович і
О.Кониський [151: 24]. Останній побоювався, що М.Грушевський не
вживеться у досить специфічній галицькій атмосфері. “Ваші люди – се факт
– не переносять жадної конкуренції наших людей, – ділився він своїми
сумнівами з О.Барвінським ще у 1893 р., – і звикли тільки нашими руками
загрібати жар, а головна річ завжди і в усему давати перед своєму тільки
за те, що він свій, і коли їм здається, що наш чоловік може хоч трохи
шкодити своєму, то нашого можна тоді і геть!.. Отже чи не станеться так
і з хлопцем ? Він людина високо честна, гуманна і кротка і безмежно
перенятлива, а працьовати доведеться йому серед егоїстів, в краю вельми
здеморазізованому, де інтрига і капости поза плечима річ звичайна і де
не мине великих прикростів. Отже чи не зроблять ваші люде так, щоб він
мусив тікати? На мою думку, се легко може статися. Не висловив я єму сеї
думки, але не хочу таїтися перед Вами і перед Вашими людьми. Нехай вони
подумають про се !..“ [7: 11-12]. Однак, у виступі О.Кониського на
банкеті прозвучала надія на теплий прийом М.Грушевського у Галичині
[133: 263].

Й Антонович, і Кониський, відряджаючи свого вихованця, застерігали його
від втручання у галицьке партійно-політичне життя, націлювали на
витворення в Галичині українського культурно-національного центру,
відвернення галицької молоді від “шкідливого” політиканства і
спрямування її інтересів у русло культурно-освітньої праці . І справді,
виняткову роль відіграла боротьба Михайла Сергійовича Грушевського за
вогнище української науки у Львівському університеті, який став кузнею
національних вартостей на початку ХХ ст.

Початок науково-організаційної діяльності Грушевського, власне, й
припадає на час його переїзду до Львова в зв’язку з призначенням у 1894
р. на посаду професора історії у Львівському університеті. “Я кинувся в
сю роботу з молодечим завзяттям, не передчуваючи ще тих розчарувань і
трудного положення яке чекало на мене в Галичині” [56: 206], – писав
М.Грушевський. Перед молодим львівським професором виникли дві нові для
української науки царини діяльності, в яких він виявився першопроходцем:
створена вперше кафедра української історії (умовна назва “всесвітньої
історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи”) та молоде,
щойно започатковане наукове товариство, задумане як ядро майбутньої
Академії наук України.

Приїзд М.Грушевського до Львова не був несподіванкою для галицької
суспільності. Вже в квітні 1894 р. у львівській пресі з’явилися
повідомлення про призначення одного з талановитих учнів В.Антоновича
професором кафедри всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію
Східної Європи. Проте особливої прихильності ло молодого науковця
галицьке громадянство не виявило.

Правда, напередодні захисту магістерської дисертації М.Грушевський
отримав зі Львова вітальну телеграму такого змісту: “Просячи вибачення в
Київської Громади за се, що збираємо світило Громади так діяльного члена
Вп. Михайла Грушевського, витаємо його щирим серцем і очікуємо
нетерпеливо його прибуття. За товариство імені Шевченка, “Просвіту” і
Педагогічне Товариство член Виділу Кость Паньківський”. Але на відміну
від привітань інших українських громад це не тільки лаконічне, а й
підписане не головами львівських товариств, а лише одним членом Виділу.

Таку розбіжність у характері телеграм відразу помітив О.Кониський. в
одному зі свої листів він дорікав за цю необачність головному
проповідників “новоерівської” політики в Галичині О.Барвінському, на що
той виправдовувався своєю відсутністю у Львові. Сам М.Грушевський не
звернув, однак, уваги на дисонанс у тоні телеграм [133: 263].

Прохолодна зустріч молодого професора українською галицькою громадою
цілком логічно випливала з обставин внутрішньополітичної ситуації, що
склалася в краї на той час. 1894 р. більшість галицьких народовців на
чолі з Ю.Романчуком та К.Левицьким зневірившись в угодовській політиці
перейшла до опозиційної політики: коло прихильників політичної доктрини
“нової ери” звузилося до невеликої групи народовців, що об’єдналися
навколо О.Барвінського та С.Сембратовича.

Михайло Грушевський сприймався ж галичанами як активний сподвижник
політик “нової ери”. Прихильність М.Грушевського до угодовської політики
стверджує у листі до М.Драгоманова (датованому кінцем січня – першою
половиною лютого 1894 р.) Т.Окуневський: “Чути було іменно голоси, щоб
дозволити Барвінському сю слідуючу 6-літну кадецію сеймову…
перепослувати – єму діла не мішати, позволити взяти від поляків, що ся
взяти даст, а самим независимим “руки по швамъ” за держати тільки
критикуюче і контролююче становиско. Думку сю рішуче підпирав в
приватних розговорах зі мною професор Грушівський” [179: 221]. Так, з
“резервою деякою”, молодого професора зустріла українська галицька
громада, і тільки студентська молодь беззастережно вітала його приїзд.

Михайло Грушевський прибув до Львова 20 вересня і відразу ж по приїзді
відвідав родину Барвінських. Хоч глави сімейства – Олександра
Григоровича, знайомого ще по Києву, він вдома не застав, але Барвінські
прихильно поставилися до закордонного гостя і всіляко сприяли йому в
ознайомленні з місцевим життям [249: арк.12].

30 вересня відбувся вступний виклад Михайла Грушевського у Львівському
університеті. Молодого науковця прийшли послухати не тільки зі всіх
чотирьох факультетів університету, але й чимало професорів та місцевих
знаменитостей, серед яких варто згадати хоча б ініціатора громадського
руху в Галичині Д.Танячкевича, видатного українського діяча
О.Огоновського, польського історика Л.Фінкля [98: 10].

У лекції, присвяченій стародавній Русі, М.Грушевський не підняв жодного
політичного питання. Викладена концепція засвідчувала приналежність
молодого вченого до народницької школи в українській історіографії.
Український письменник і публіцист М.Мочульський пізніше згадував:
“Галичани призвичаєні були бачити героями історії царів, князів,
гетьманів, боярів, тим часом від молодого вченого, в якому хотіли бачити
“головний авторитет”, вони почули щось зовсім противне: єдиний герої
історії – це народ, народна маса, а мета історії – зрозуміти “стан
економічний, культурний, духовний” цієї маси, “її пригоди, її бажання й
ідеали”. Така демократизація історії певне не подобалась слухачам,
особливо старим, – вона й тепер не подобається деяким, – але вони
мовчали і оплескували молодого вченого” [160: 237].

Для української громадськості це було не просто інавґураційна лекція
молодого професора, а видатна подія, що маніфестувала появу в курсі
університетських наук нового предмету – історії України. Вже наступного
дня “Діло” писало про неї: “се перший раз довелося Русинам почути такий
виклад з історії своєї вітчизни з університетської кафедри на рідній та
гарній мові” [98: 12].

Інавґураційна лекція послужила М.Грушевському зручною нагодою
познайомитися з університетськими професорами та адміністрацією. В той
же день, 30вересня, молодий викладач представився ректору університету
К.Войцеховському, відвідав професорів І.Шараневича і А.Каліну, а також
здійснив візит до віце-президента Краєвої Шкільної Ради доктора
М.Бобжинського. на всіх цих зустрічах учень Антоновича розмовляв лише
українською мовою. А коли доктор М.Бобжинський висловив побажання, аби
він намагався говорити по-польськи, то Грушевський відповів, що для
дотримання принципу рівноправності поляки повинні володіти українською
мовою.

Так уже з перших зустрічей поляки зрозуміли, що в особі новоприбулого
професора вони здобули активного поборника прав українського народу в
Галичині. І все ж на перших порах польські професори поставилися до
Михайла Грушевського, а частина навіть на засіданнях факультету
зверталася до нього українською мовою [249: арк.84].

Постійно використовуючи українську мову у повсякденному спілкуванні
М.Грушевський зовсім не прагнув конфронтації з польськими колами,
навпаки він всіляко уникав її, залишаючись все ж прихильником “нової
ери”. Про таку позицію М.Грушевського виразно говорить його лист до
О.Барвінського від 3 жовтня 1894 р., в якому, зокрема, читаємо:
“Стараюся виступати як найобережніше, щоб на перших часах часом нікого
не одіпхати і не зразити. Будете у Львові, то спостережте, о скільке це
вдалося мені” [249: арк.85].

Українофільські погляди М.Грушевського притягували українське
студентсво. На лекції до молодого професора записалися всі, хто зачисляв
себе до українства, крім студентів-теологів, яким для відвідування
дисциплін, що читалися на інших факультетах, потрібен був спеціальний
дозвіл [138: 795].

М.Грушевський прагнув, щоб курс вітчизняної історії зайняв належне місце
й у підготовці майбутніх народних проповідників. Щоправда, добиватися
дозволу студентам-теологам слухати його лекції доведеться цілих три
роки.

Відвідування лекцій М.Грушевського, безперечно, послужило згуртуванню
української молоді у Львівському університеті.

Титанічна праця М.Грушевського на ниві національно-культурного
відродження Галичини зосереджувалася навколо проблем розбудови
національної науки та культури. Вона охоплювала науково-організаторську,
видавничу та культурно-просвітницьку діяльність.

Особливе значення для творчого зростання Грушевського як дослідника та
вченого мало Наукове товариство ім. Шевченка. Саме тут особливою мірою
проявився його блискучий талант наукового організатора, який мав не
тільки підрядне значення для його досліджень, але також в цілому
глобальне значення для формування національної науки. Грушевський
опрацьовував свою концепцію відродження української науки на базі
західної гуманітарної культури, керуючись при цьому ідеями філософського
позитивізму [94: 94].

НТШ виникло в 1892 р. на основі реорганізації Літературного товариства
ім. Шевченка, останнє було засноване в 1873 р., як просвітницька
установа (для інтелігенції). Заснована організація першочергово ставила
перед собою мету “вспомагати розвою руської словесності шляхом видання
наукових та літературних книг, журналів” [174: 15]. Та минув час, і
замість виконання допоміжних функцій Товариство стало незаперечним
лідером у формуванні практично всіх напрямів української науки,
перетворилося на всеукраїнську Академію наук зі світовою славою. Воно
намагалося донести до свідомості народу те, що українська нація має
тисячолітню національну культуру, своє індивідуальне обличчя. НТШ увесь
час відігравало роль важливого національного чинника, який протидіяв
процесам імперського гноблення.

М.С.Грушевський почав співпрацьовувати з НТШ ще під час навчання в
Київському університеті. І по приїзді до Львова, як уже зазначалось в
1894 р. приступив до активної роботи в НТШ. В тому ж таки 1894 р. його
обирають головою історико-філософської секції товариства, а в 1895 р. –
головним редактором “Записок НТШ”, з яким протягом двох років здійснив
дивовижне перетворення. Початково це було слабке видання, якому
бракувало популярності й авторів. Михайло Сергійович перевів “Записки”
на періодичну основу, по шість випусків на рік, збільшив її тираж і
обсяг. “Записки” перетворились на найавторитетніший українознавчий
орган, в якому він став найавторитетнішим автором. Грушевський виявив
також особливий талант редактора, що зумів мобілізувати творчі сили і
притягти їх до спільної праці. Серед авторів утворених ним видань
з’явились Іван Франко, Володимир Гнатюк, Олександр Кониський, Кирило
Студинський, Василь Щурат, Олександр Колесса, В’ячеслав Липинський,
Володимир Шухевич, Федір Вовк і десятки інших. Так зокрема, після
ознайомлення Михайла Грушевського із Франковим проектом видання легенд
та апокрифів, він схилився до думки залучити вченого-радикала до роботи
в НТШ, що, безперечно, сприяло б його габілітації [59: 5-6], про яку
звернувся до М.Грушевського С.Данилович. Однак довгий час НТШ залишалося
неприступною твердинею для будь-кого, хто не належав до народовського
табору, і тому М.Грушевський, перш ніж здійснити якісь конкретні кроки у
цій справі, вирішив порадитися зі своїм галицьким патроном ,
О.Барвінським. у листі до нього Михайло Сергійович писав: “Із
Студинським балакались мо про виданнє джерел в Товаристві і дійшли до
того, чи не можна би до сега взяти й декого лично, як Коцовського і
Франка, власне хотів вас питати про останнього: не можна і єму доручати
укладань якогось тома, під доглядом загального редактора, якого
Товариство до видання джерел поставить? Взагалі, чи не можна було б єго
так змитикувати і скантувати для Товариства ?” [235: арк.48].

“Щодо Франка, то Ви Добродію, станули на тому становищі, на якому
супроти нього стояв я в 1888 році ще бувши в Тернополі, я дорікав
громаді львівській, що відтручує таких спосібних людей, як Франко,
Павлик та інші. Пересилившись опісля до Львова, я вкупі з Перебендою
[О.Кониським – Авт.] пробував спільно робити в “Правді” з Франком і
Павликом. Короткий досвід показав, що се неможлива спілка [249: арк.83],
– гласила відповідь О.Барвінського.

Відносно правди про пропозицію М.Грушевського в справі габілітації
І.Франка, то вона полягає в тому, що молодий історик всіляко підтримував
вченого-радикала всупереч волі О.Кониського й О.Барвінського. на
сторінках своїх “Споминів” О.Барвінський неодноразово згадує про
клопотання М.Грушевського в справі габілітації Франка . Витяги з
протоколів засідань габілітаційної комісії, наведені М.Возняком, також
переконливо доводять, що на жодному із засідань М.Грушевський не
висловлювався проти кандидатури І.Франка.

Різного трактування у джерелах набуло тільки засідання 14 грудня 1894
р., коли комісія визнала себе компетентною. Якщо за даними М.Возняка,
комісія проголосувала за це рішення одностайно [30: 44], то лист
І.Франка [210: 11] та спогади Д.Лукіяновича засвідчують, що
М.Грушевський голосував проти цієї резолюції. Так чи інакше, але згодом
на тому, щоб комісія змінила своє рішення, настояв ректор університету
К.Войцеховський і саме під його тиском таку ухвалу було прийнято. Цей
епізод серед галичан породив багато чуток, головна суть яких зводилися
до того, що єдиний український професор, який увійшов до складу комісії,
зайняв ворожу щодо Франка позицію.

22 березня 1895 р. вся комісія одностайно ухвалила рекомендувати
І.Франка міністерству для затвердження на доцента кафедри української
мови та етнографії. Однак, з огляду на політичне минуле Франка,
міністерство освіти і віросповідань відмовило йому в посаді доцента
Львівського університету. Заради справедливості треба зазначити, що
М.Грушевський передбачав такий перебіг подій, тому звертався до
віце-президента Краєвої Шкільної Ради з проханням не обирати його до
складу габілітаційної комісії. Свою незавидну роль він характеризував у
листі до О.Барвінського так: “Себто я маю бути козлом жертвенним в
справі Франковій, а поляки без й мене справу катедри порішать” [227:
арк.12].

Іван Франко належав до кіл, опозиційних австро-угорській монархії та
польському табору, тому втручанням у справу їх габілітації М.Грушевський
нажив собі чимало ворогів у владних структурах імперії.

Вже тоді двадцятивосьмирічний максималіст стикнувся з несприятливими для
нього обставинами галицького життя, на які скаржився О.Барвінському:
“Атмосфера громадська львівська так важка для мене, що конечне мушу
виїхати, як не до Росії, то кудись на цілковиту чужину”

Ближче ознайомлення з галицьким життям розчаровує М.Грушевського в
політиці “нової ери”. Перші сумніви щодо правильності “новоерівського”
курсу виникли у молодого професора на рубежі 1894-1895 рр. Тоді на сесії
галицького сейму слухалося питання про реформу місцевих шкільних рад.
Позиція, що її зайняв у цій справі О.Барвінський, насторожила
М.Грушевського, позаяк явно суперечила інтересам українського народу
[99: 10]. Це та інші фактори спричинили відхід історика від
правоконсервативного табору [91: 8].

На початку 1895 р. ситуація в Галичині надзвичайно загострилися у
зв’язку з проведенням чергових виборів до парламенту. Українські партії
активно включились в передвиборну кампанію. М.Грушевський щиро
тривожився за розрізнення українських сил в Галичині. “Все ж боротьба
змарнує сили, збаламутить нарід і тим дуже смутна”, – писав він
І.С.Нечуй-Левицькому у листі 13 лютого 1895 р.

Як бачимо політичну ситуацію в Галичині на початку 1895 р. М.Грушевський
оцінював об’єктивно і критично. Та прагнення залишитися поза політикою,
як і раніш, брало верх.

Ідея витворення в Галичині поважного наукового центру була лейтмотивом
його діяльності і за даних обставин. Але розкол у галицькому суспільстві
вносив свої корективи. На кінець 1896 р. перед реальною загрозою розколу
опинилось і НТШ, коли на загальних зборах постало питання подальшого
видання в друкарні НТШ політичних часописів “Діло”, “Батьківщина”.
Відомий грушевськознавець Л.Винар вбачав у “видавничій кризі”
міжпартійну боротьбу радикалів із народовцями, що перенесено на форум
Наукового Товариства” [21: 16]. Однак на сьогодні дана теза потребує
перегляду. Детальніше ознайомлення з документальними свідченнями
наводять на думку, що йдеться не про що інше як внутрішньопартійну
ворожнечу у народовському таборі.

Криза виникла в результаті відмови керівництва НТШ газетам “Діло” і
“Батьківщина” у подальшому друкові через їх значну заборгованість. З
протестом проти цієї ухвали виступив К.Левицький, мотивуючи його тим, що
початково Товариство створювалось для допомоги українським народним
видавництвам. При голосуванні однодумцям К.Левицького вдалося здобути
значну більшість. Тоді на знак протесту голова Товариства О.Барвінський
та керівники секцій (М.Грушевський, І.Франко, І.Верхратський) зреклися
своїх повноважень [164: 2-4].

Чому ж такі різні за політичними переконаннями люди виступили спільно?
Невже прозріння М.Грушевського у “новоерівській” політиці виявилося
марним і продовжував притримуватися лінії О.Барвінського? Відповідь на
друге запитання дає нам лист М.Грушевського до О.Кониського від 26
жовтня 1896 р. У ньому вчений, зокрема, пише: “Шкода Барвінського
особисто. Дальше яким-небудь способом його виправдовувати й
піддержувати, на мою думку, неможливо, хіба б просто завернувся. В
Товаристві Шевченка великі бурі – з поводу видалення “Діла” з друкарні”.
Отже, відхід Грушевського від “новоерівської” політики був вже
остаточним.

Розкол у Товаристві викликав щиру стурбованість М.Грушевського, що
вилилася у його листі до І.Франка: “Щодо сецесії, то я тепер не думаю
про неї: ситуація для того дуже невідповідна – при теперішнім роз’яренню
трудно сподіватись відповідного поділу майна Товариства, а знову
сецесионисти виступили б в ролі “барвінчуків” вигнаних з старого
Товариства. Я зіпсував собі багато крові, борючись з упередженням проти
Товариства Шевченка – ніби новоерівського, і попросту – теперішній хвилі
– не чую в собі сили розпочинати нову будову серед гулюкання й
інсинуацій тутешнього загалу [13: 249].

Опинившись перед реальною загрозою української наукової інституції,
ворогуючі сторони усвідомили необхідність досягнути порозуміння, і на
загальних зборах 27 січня було прийняте компромісне рішення. Щоб
вберегти Товариство від подальших міжпартійних конфліктів, головою НТШ
обрали далекого від політики М.Грушевського [126: 2-4]. При цьому,
звичайно ж, належним чином були враховані його видатні наукові заслуги.
Підсумовуючи в 1898 р. перший рік свого головування в НТШ, він так
визначав мету товариства. Воно повинно “стати осередком наукової роботи
на своєнародній мові, особливо в галузях безпосередньо зв’язаних з нашим
краєм і народом, скупити коло себе якнайширший круг наукових робітників,
вірних народним інтересам, організувати наукову роботу і в тій
організації виховувати нових робітників, нові наукові кадри” [73: 5].

В офіційній історії Наукового товариства ім. Шевченка є ствердження, що
роки 1897-1913, на які припадає час головування М.Грушевського тодішнє
НТШ не осягнуло б того “золотого віку” свого науково-творчого життя і не
стало б тодішньою квітучою, хоча й невінчаною національно Академією
наук”. У тому аспекті НТШ і Грушевський себе взаємно доповнювали, все ж
таки при академічно-авторитетському пріоритеті великого історика.

Чимало зробив Михайло Грушевський для розвитку і збільшення періодичних
та серійних видань НТШ.

Серед наукових видань НТШ унікальні монографії, джерельні матеріали,
десятки книг, всього понад 1170 томів. За ініціативою Грушевського на
спільному засіданні історико-філософської і філологічних секцій 15 січня
1896 р. утворено окрему Археографічну Комісію, яка взяла на себе
обов’язок збирання і видання історичних джерел і літературних пам’яток.
Історичні матеріали Комісія видавала серії “Жерела до історії
України-Руси”, яких вийшло 11 томів. У перші роки діяльності Комісії
головну роль вів Михайло Грушевський. Крім “Жерел до історії
України-Руси”, Археологічна Комісія видавала ще “Пам’ятки
українсько-руської мови і літератури”, які служили для видання
літописних історико-літературних пам’яток і пам’яток історії освіти,
церкви і культури. До 1914 р. було надруковано 7 томів [123: 267].

На спільному засіданні історичної і філологічної секції 25 травня 1898
р. було засновано ще одну комісію – Етнографічну. Для свої цілей комісія
заснувала такі видання: “Етнографічний збірник” і “Матеріали до
українсько-руської етнології”. Перші два томи “Збірника” вийшли під
редакцією М.Грушевського. М.Грушевський у проекті зазначав: ”У цій
справі не можна складатись на видавництва російські та польські…і НТШ
повинно взятися в найближчому часі до видання джерел до історії Руси в
широкому розумінні слова – “історія”, пам’яток літописних,
історично-літературних, до історії церкви, освіти, побуту” [10: 6].
Публікація цих праць в період українського національного відродження
мала особливо важливе значення, тому що в них на конкретному матеріалі
показувалася самобутність українського народу, багатогранність його
багатовікової культури, його багатостраждальну історію через призму
усної народної творчості.

На засіданні історично-філософської секції 7 липня 1906 р. було утворено
Статистичну комісію, головою якої обрано Михайла Грушевського [170:
272]. Друкованим органом Комісії служили “Студії з поля суспільних наук
і статистики”, які видавалися з 1909 р. Перші два томи вийшли під
загальною редакцією М.Грушевського.

Михайло Сергійович Грушевський був ініціатором організації бібліотечної
справи на Україні з метою об’єднання всіх українських фахівців для
публікацій повного бібліографічного покажчика українського друку.
Друкованим органом Бібліографічної комісії були “Матеріали до
українських бібліографій”, саме в них були надруковані перші томи цього
покажчика.

За пропозицією Грушевського 18 квітня 1906 р. Було засноване видання,
яке отримало назву “Українсько-Руський архів”. До цієї серії ввійшло 10
томів, а саме: т. І, VI, VII “Опис рукописів Народного Дому з колекції
А.Петрушевича” Іларіона Свенціцького, в яких друкувалися оригінальні
рукописи Львівських збірок.

За час головування М.Грушевського в НТШ почали вперше в нашій історії
виходити періодичні видання в галузі природничих та математичних наук.
Це, зокрема, “Збірник математично-природничої секції (з 1897 р.) та
“Лікарський вісник” [230: арк.4]. При Михайлові Грушевському для
ознайомлення своїх членів і всіх зацікавлених з діяльністю Товариства, в
1900 р. НТШ ухвалило видавати замість окремих повідомлень, що до цього
часу міститься в “Записках”, окремий бюлетень під назвою “Хроніка НТШ”,
“Хроніка” виходила чотири рази на рік, містячи в трьох випусках
чотиримісячні звіти з наукової, адміністративної діяльності, а в
четвертому – загальний річний звіт з діяльності Товариства. Паралельно,
до 1914 р. “Хроніка” виходила українською та німецькою мовами. З 1900 по
1914 рр. вийшло 59 томів “Хроніки НТШ” [142: 102-103].

Усі наукові видання НТШ видавались українською мовою, що мало важливе
значення для національно-культурного відродження краю. З цього приводу
М.Грушевський писав: “Народ доперва тоді почуває себе культурно
самостійним, коли він може головні свої культурні потреби задовольнити в
своїй літературі – лише розвоєм наукової літератури, сього верха
культурного розвою, в рідній мові, кінчиться для суспільності залежність
від чужої культури” [228: 5]. На думку Грушевського, п’ять років
розвитку НТШ “Дає найліпше свідоцтво, що руський народ дійшов до того
ступеня духовної доспілості, коли наукова робота на рідній мові стає
доконечною потребою” [64: 5]. Це було сказано майже сто років тому й
наполегливо запроваджувалося в життя. Принагідно згадати, що за
безпосередньою ініціативою М.Грушевського була проведена у 1899 р. з
невеликим світовим резонансом компанія за допущення на Археологічний
з’їзд в Києві від імені НТШ 30 доповідей українською мовою. Тогочасна, а
також пізніша діяльність вченого, водночас його відповідні публікації в
російській пресі мали великий вплив на рішення про відміну після
революції 1905 р. ганебних шовіністичних указів про заборону української
мови в науковій та видавничих сферах. Подібну нелегку боротьбу йому
доводилось вести також з польською шовіністичною професурою у
Львівському університеті. Грушевському, який завжди виступав на
засіданнях факультету українською мовою (формально були рівноправні
т.зв. крайові мови – українська і польська), забороняли виступати
“по-хлопському” (він у таких випадках залишав засідання з скандалом, як
трапилося, наприклад, у 1901 р.) [146: 7], а семінарські заняття
доводилося переносити на засідання секцій НТШ.

Тому Грушевський висунув ідею утворення окремого українського
університету, яка набрала конкретних форм, хоч не була реалізована через
вибух І Світової війни. Ця прогалина у підготовці національних наукових
кадрів заповнювалась вченим на протязі років через організацію у Львові
всеукраїнських літніх курсів з питань українознавства [89: 102-113].
Грушевський також організував систему стипендій та грошових дотацій для
студентів і дослідників, став ініціатором студентського т.зв.
Академічного дому [58: 177-178]. Він також визначив мету цього закладу:
“Від довшого часу відчувалася болюча потреба дому, де українсько-руська
молодіж вищих шкіл мала би знаходити добрі, гігієнічні і можливо дешеві
помешкання і таку ж їжу, в крайній потребі в кредит, де б виховувалась
вона в здоровій атмосфері праці, вищих духовних інтересів, суспільних і
національних обов’язків, не марнуючи своїх сил в біді або невідповідних
обставинах, приносила би в тяжку боротьбу життя непорушні запаси
енергії, свіжість інтересів та ідеалів суспільної діяльності” [216:
60-62]. В 1907 р. новоспоруджений будинок за кошти меценатів як з
Наддніпрянської України, так і Галичини, був переданий для користування
українському студентству [233: арк.17-18].

М.Грушевський проявив себе як блискучий організатор видавничої справи в
Галичині – безумовно, в інтересах усієї соборної України. Він “утворив у
Львові загальноукраїнську наукову базу з великою оперативністю друку”
[94: 97]. Крім видавництва самого НТШ, став ініціатором створення і
першим редактором “Українсько-руської видавничої спілки”, що відіграла
величезну роль на ниві національного усвідомлення і культурного
піднесення в Україні. Грушевський домігся в 1898 р. реформи тижневика
“Зоря”, на базі якого започатковано видання славетного
“Літературно-Наукового Вістника”.

Про трансформацію НТШ в “Руську Академію наук” мріяли ще відомі
попередники М.Грушевського, зокрема, О.Кониський, О.Огоновський,
О.Барвінський. Проте лиш Михайлові Грушевському вдалося здійснити де
факто цей задум. “Наша задача – прийти з часом до Українсько-руської
Академії наук – стоїть міцно” [202: 177], – казав він. Виконання її
вимагало від вченого не лише наукового, але й великого організаційного
хисту. Починаючи з 1898 р., можемо вважати Грушевського творцем першої
повноцінної, спершу може й експериментальної (яка, однак, швидко себе
виправдала), моделі організації української науки і основним
конструктором ідей її розвитку.

Зростанню могутності товариства сприяла діяльність Грушевського,
спрямована на організацію меценатських фондів Пелехіна, Симиренка,
Чикаленка. За їх рахунок закуплено два великі будинки і сформовано
видавничі та стипендіальні фонди, розширено бібліотечний та музейний
потенціал товариства. На думку М.С.Грушевського бібліотека Товариства
повинна була виконувати функції “осередка і верстата наукової праці”
[233: арк.452]. Саме вона отримувала з бюджету Товариства щороку значні
суми грошей для закупки літератури [228: арк.7]. Завідував бібліотекою в
цей період її розвитку М.С.Грушевський. фонд бібліотеки поповнювався і з
часом виникла необхідність її впорядкування. Темпи зростання фонду
бібліотеки видно з таблиці [109: 9]:

Роки Обмін НТШ Міжбібліо-течний обмін Дари Купівля Загальне
надходження до бібліотеки

1905 904 – 617 338 1915

1908 1952 – 2375 679 5007

1911 2002 100 4422 1671 7800

1913 1816 105 6494 1724 10139

М.Грушевський як неперевершений бібліофіл зробив основний внесок в
організацію унікальної українознавчої бібліотеки, створення
бібліографічного бюро, музеїв НТШ тощо. Він запровадив з 1899 р.
інститут виборних дійсних членів як наукову структуру товариства. Про
великий міжнародний авторитет НТШ свідчить широка участь його членів в
міжнародних форумах, товариство здійснювало обмін виданнями з 250
науковими установами та видавництвами [148: 84]. Наукові зв’язки НТШ з
науковими установами й центрами зарубіжних країн мали різносторонній
характер: рецензування зарубіжної наукової літератури, офіційне і
приватне листування членів Товариства, публікація їх робіт за кордоном
та інші. [229: арк.7].

За пропозицією М.Грушевського дійсними членами НТШ обирали вчених
іноземців, за наукові дослідження “в областях, так близьких українській
нації, їхні симпатії до українських національних змагань” та за заслуги
“положені в смілій і витривалій обороні поступових та свободолюбних
ідеалів”. В перші десятиріччя свого існування НТШ не приймало в члени
іноземних вчених. На перешкоді цього стояв сповідуваний тогочасним
керівництвом принцип: “Хто проти нас, той не з нами” [229: арк.36].
Ситуація змінилась докорінним чином після обрання М.Грушевського головою
НТШ. Вдало згадати один момент з широкої відомої оцінки, яку дав новому
голові НТШ І.Франко у своїй праці “З останній десятиліть ХІХ в.”. він
писав, що професор М.Грушевський зумів поставити вище понад усякі
підшепти та партійні або кружкові антагонізми, зумів зосередити і
згромадити в Товаристві усіх людей, вживчених ідеєю українського
відродження і охочих до поважної праці без огляду на їх традиційні
становища…” [236: арк.30-36]. Як людина, мета, зміст життя і щастя якої,
за його словами, “уявлялось…в тім, щоб послужити національному
українському відродженню” [27: 32-33], М.Грушевський добре розумів, що
реалізація завдань національного відродження не можлива без участі в
ньому кращих представників інших національностей. На початку 1917 р. у
збірці статей під назвою “Вільна Україна” він пише про необхідність
залучення до українського державного будівництва росіян, євреїв,
поляків, чехів; підкреслював, що “потреби української національної
роботи – організаційної, літературної й політичної такі великі тепер, що
стараємось відставляти від неї якнайменше сил…” [27: 35].

Саме цей принцип проводив у життя М.Грушевський під час головування у
Науковому товаристві ім. Шевченка. Недаремно, коли в 1913 р. постало
питання про зміщення М.Грушевського з посади голови НТШ, група провідних
діячів з Наддніпрянської України застерігала галичан про те, що в
результаті такого кроку виникла б загроза “перетворення всеукраїнської
академії в локальне товариство з вузьконаціоналістичним забарвленням”
[140: 51].

Першими іноземними членами НТШ стали відомі вчені-словісти, дослідники
дійсно загальноєвропейського рангу Ватрослав Ягич та Олександр Пипін. Їх
обрали дійсними членами на загальних зборах Товариства в липні 1903 р.
під час відзначення ювілеїв їхньої наукової діяльності [233: арк.3]. Усе
це підтверджує, що Михайло Грушевський вивів НТШ і українознавство в
цілому на широку міжнародну арену наукового життя, заклавши міцний
фундамент під розвиток української національної культури і науки.

Іван Франко, розглядаючи працю професора Грушевського в НТШ, писав у
1901 р. “… Хтоб там не приписував собі заслугу зреформування НТШ, все
одно треба сказати, що заслуга зорганізування в ньому наукової праці
належить професору М.Грушевському. / Він / чоловік широкої освіти,
незламної волі й невичерпної енергії …/ Ця праця / вже тепер здобуває
Товариство і цілому нашому народові признання, звісно, не дома, не серед
широкого загалу русинів, а поза границями нашого краю, там, де люди
займаються наукою і цінять наукову працю”. Все це вивело Наукове
товариство ім. Шевченка на “широкі води”, і воно перетворилося в
справжню академію наук – навіть в очах західного наукового світу.
Сприятливі політичні обставини дозволили М.Грушевському виявити свій
непересічний талант науковця й організатора, які, в свою чергу,
викликали корисну реакцію для розбудови НТШ та для поширення
національної свідомості серед українського народу.

Михайло Грушевський був твердо переконаний в тому, що наука покликана
служити народові та народним інтересам. Ця ідея наскрізна у його
творчості та діяльності. Він випередив багатьох дослідників свого часу,
здобуваючи щораз більші наукові висоти і водночас підносячи українську
науку до небувалого рівня. Свої праці він постійно насичував глибоким
соціологічним змістом, спирався на найрізноманітніші джерела, прагнучи
досягти максимальної об’єктивності.

Коло його наукових зацікавлень надзвичайно широке. Та насамперед
М.Грушевський визначний історик. Величезне значення Грушевського як
історика безпосередньо пов’язане з національно-культурним відродженням
української нації в першій чверті ХХ ст.

Можна погодитись з думкою історика й учня Грушевського – Василя
Герасимчука про те, що Михайло Сергійович не лише “роз’яснив” наше
національне “я”, вивів наш народ з сумерку сумнівів і непевності, що до
походження і своєю історією України дав нашій нації удовіднене право на
належне їй ім’я та на самостійне горожанство в світі” [202: 177], але й
одночасно готував молоді кадри істориків та інших вчених, які, як і їх
учитель, наголошували “ідейний чинник” духовно-культурного поглиблення
нашого народного єства через піднесення наукою національної свідомості і
національної культури.

Аналізуючи історіографічну спадщину М.Грушевського, особливу увагу слід
звернути на праці, присвячені головним чином його історіографічним
концепціям, новій інтерпретації історії України, які були тим
фундаментом на якому постали “Історія України-Руси”, “Історія
української літератури” ін. Тут в першу чергу треба згадати працю
“звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії
східного слов’янства” (1904 р.), яка безпосередньо привела до с творення
нової моделі-схеми української наукової історіографії, а також інші
історіографічні дослідження [184: 42]. Саме головний історичний твір
М.Грушевського “Історія України-Руси” базувався на новій схемі, яка
обґрунтовувала незалежність українського історичного процесу. “Ця
концепція допомогла виявити ціннісні пріоритети національної культури і
забезпечувала гарантії відносної самостійності розвитку духовної
культури українського народу” [119: 78].

Без усякого сумніву вершиною наукового доробку вченого протягом
львівського періоду, та й навіть усього його життя, була “Історія
України-Руси”, яку він розпочав у Львові у 1897 р. “Написання суцільної
історії України рано, ще в київських часах стало моєю задушевною гадкою,
до певної міри питанням чести своєї й свого покоління… Сю роботу я
уважав задачею свого життя” [57: 15].

10-томна “Історії України-Руси” М.Грушевського стала культурно-науковою
цитаделею українського національного і наукового відродження в якій
проаналізовано багатовимірний розвиток українського народу від його
давніх початків до 1657 р. включно. Головною історіографічною концепцією
автора цієї монументальної праці є наукове обґрунтування перманентності
українського різнобічного історичного процесу на всій території,
заселеній українським народом. Михайло Сергійович приєднувався до
традицій “Київської держави Володимира Великого, що була найбільшою
українською державою, яку пам’ятає наша історія” і тому українська
демократична держава зовсім правильно за державний герб взяла “старий
знак Володимира Великого, ставить його на своїх грошах, як ставився він
колись”.

Узагальнемо в тезах головні історіографічні концепції М.Грушевського в
“історії України-Руси”:

Безперервність і нерозривність українського історичного процесу від
ранньої доби до нового періоду історії України, який охоплював державні
і недержавні періоди;

В періодизації історії України треба погодити ранні, середньовічний
литовсько-польський, козацько-гетьманський етапи історичного розвитку
українського народу і його державності, що завершується національним
відродженням ХІХ ст. і новою українською державою УНР в ХХ ст.

Антів слід уважати предками українського народу;

Гіпотези російських та інших істориків про “общерусский” народ, який
включав росіян і білорусів, треба відкинути;

В історичних дослідженнях центр ваги повинен бути перенесений з історії
держави на історію народу, суспільства;

В об’єктивній реконструкції історії Східної Європи треба досліджувати
окремо національні дослідження українців, білорусів і росіян.

Можна погодитись з вище зазначеними тезами, визначеними Л.Винарем [27:
23-24]. Також можна поділяти висновки видатного історика і сучасника
акад. Грушевського – проф. Олександра Оглоблина, який твердив, що
“творчість Грушевського – це вічна власність українства. І в історичній
перспективі “Історія України-Руси” Грушевського завжди стоятиме поруч з
Шевченковим “Кобзарем” [172: 6-14].

Отож, значення Михайла Грушевського як історика, який заклав підвалини
українського національного і культурного відродження наприкінці ХІХ –
поч. ХХ ст. надзвичайно важливе. А чи вважав себе Михайло Грушевський по
приїзді до Львова вдатним до політики? 7 жовтня у листі О.Кониському він
писав: “Я тепер в добрих відносинах з ріжними напрямками…, і мене навіть
де хто хтіли б виперти (щоб я дав фирму) на чолі нової організації, але
я тому противник. Політика не про мене” [229: арк.9].

М.Грушевський їхав професорувати до Львова, націлений на створення у
Галичині потужного українського культурно-національного центру й
виконання цієї місії, без сумніву, вимагало від нього якнайтіснішої
співпраці з галицькими українцями. Тому-то по приїзді до Львова
Грушевський не уникає контактів з жодним з галицьких угруповань. Як уже
зазначалось, М.Грушевський їхав до Галичини прихильником “нової ери”.
Однак зближення з радикалами та тісніше ознайомлення зі стилем і
методами “новоерівської” політики спричинює кардинальний перелом у
системі його політичного світобачення та зумовлює перехід молодого
професора із консервативно-угодовського до ліберально-опозиційного
табору.

Найтісніші зв’язки М.Грушевський підтримує з ідейно-близькими йому
консервативними народовцями та радикалами. Натомість з усіх галицьких
політичних угруповань найбільшу зацікавленість у налагодженні контактів
з М.Грушевським виявили радикали. Саме вони восени 1894 р. вирішують
надати консолідаційним змаганням нового імпульсу залучивши до них
М.Грушевського, в якому вбачали нову авторитетну і незаангажовану у
галицькі суперечності людину, здатну у разі необхідності, виступити
гарантом консолідаційного процесу з боку наддніпрянських українців.

Проте залучити М.Грушевського до консолідаційного процесу у 1984 р.
радикалам так і не вдалося. Стриманість молодого вченого щодо названих
пропозицій була, очевидно, зумовлена кількома причинами. По-перше, уже
на початках свого перебування в Галичині Михайло Сергійович мав чимало
нагод пересвідчитися у тому, що “охоти до злучення не було у проводирів
обох партій”. По-друге, над М.Грушевським на даний час все ще тяжіли
настанови О.Кониського та В.Антоновича щодо невтручання у галицьке
партійно-політичне життя. Характер цих директив досить чітко дозволяє
зрозуміти лист В.Антоновича до М.Грушевського від 20 грудня 1894 р., у
якому вже літній професор писав своєму молодому колезі таке: “Без
всякого сумніву мені далеко симпатичніша Ваша діяльність свічника і
наукового діяча, и гадаю шчо тоже висилки на організації групи, яку
пропонує Рижий [І.Франко – Авт.], знідять Вам марно багато часу і
нервових сил котрі и так шарпають у Вас зо всіх боків – в результаті ж
вийде дурниця” [197: 404]. По-третє, вочевидь, таке обережне ставлення
щодо згаданих пропозицій було продиктоване непевністю юридичного статусу
молодого професора. Адже в Австро-Угорщині він перебував на становищі
іноземного підданого і, зрозуміло, що будь-який необачний крок у
політичній сфері, міг суттєво ускладнити його перебування у цій країні.

Аналіз громадсько-політичної діяльності М.Грушевського у перші роки його
перебування у Львові дозволяє твердити, що ставка радикалів на молодого
вченого була цілком виправданою. Протягом доволі короткого проміжку часу
М.Грушевський з противника консолідації українських партій у Галичині
перетворюється у активного учасника і навіть одного із керівників
інтеграційного процесу. Першим кроком молодого науковця у політику стала
відмова М.Грушевського взяти участь у столітньому ювілею від дня
народження відомого діяча чеського національного відродження
Ф.Палацького. вона була розцінена О.Барвінським і його прибічниками як
відречення від лояльно-поміркованого табору [193: 8]. О.Кониський
вважав, що на такі дії М.Грушевського спровокували радикали. Підпис
М.Грушевського під вітальною телеграмою остаточно зруйнував дружелюбне
ставлення до нього О.Кониського, який у листі до О.Барвінського
відгукнувся про свого найталановитішого вихованця так: “Ніколи не
сподівався від його таке; ніколи не вважав його вдатним до політики;
найменш сподівався, щоби він так став зброєю других і не добачив того,
що інші діють за його плечима, його руками і іменем!”

Заява українських опозиційних сил Галичини з нагоди ювілею Ф.Палацького
символізувала собою зародження союзу опозиційних народовців, частини
радикалів та позапартійого досі М.Грушевського, на основі якого в грудні
1899 р. виникла національно-демократична партія. Остаточно мета партії
формулювалася так: “щоби цілий українсько-руський народ здобув собі
культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в
одноцільний національний організм, в якому би загал народу на свою
загальну користь орудував би своїми справами: культурними, економічними,
політичними” [100: 9].

До платформи нової партії увійшло положення “Наш націоналізм повинен
бути наскрізь демократичний”, а ідеалом нового політичного утворення
була проголошена Україна-Русь “без хлопа і пана” [101: 12]. Відповідно
до цих умов нова партія отримала назву національно-демократичної.

На установчому з’їзді національно-демократичної партії, який відбувся 26
грудня 1899 р. Михайла Грушевського було обрано до керівних органів –
Тіснійшого та Ширшого Комітетів.

Вступ М.Грушевського та І.Франка до нової партії значно зміцнив її
авторитет у галицькому суспільстві. Відомий український публіцист
М.Лозинський, оцінюючи резонанс цієї події в Галичині писав: “Цей крок
зробив велике вражіння серед загалу поступової інтелігенції, яка досі
вагалася між опозиційними народовцями й радикалами, а тепер потягнула
масою в нову партію, бачучи в ній такі авторитети як Франко і
Грушевський” [148: 388].

Проте уже в перші місяці існування національно-демократичної партії у її
керівництві виявилися серйозні протиріччя, а відтак 20 березня 1900 р.
з-під пера М.Грушевського з’явилася заява такого змісту: “До президії
Народного Комітету українсько-руської національної партії, маю честь
повідомити, що з нинішнім днем я складаю з себе обов’язки члена
Тіснійшого і Ширшого Народного Комітетів” [240: арк.2]. Водночас з
Грушевським з керівних органів національно-демократичної вийшов й
І.Франко. що ж до приводу настільки різкого відмежування М.Грушевського
від тактики національно-демократичної партії на початку 1900 р., то його
дала спроба націонал-демократів шляхом реформування “Просвіти” утвердити
свій вплив над цією громадсько-політичною організацією. Таке зізнання
він зробить на допитах у Київському жандармському управлінні у грудні
1914р. і тоді ж цілком свідомо (щоб применшити своє значення у
суспільно-політичному житті Галичини) заявить, що перебував у цій партії
лише три місяці.

Тут закономірно постає питання: чи можна ототожнювати вихід Грушевського
з Тіснійшого та Ширшого Комітетів УНДП з остаточним вибуттям з лав
партії ? Щоб розв’язати його, звернемося спочатку до свідчень сучасників
Грушевського та грушевськознавців про тривалість перебування Михайла
Сергійовича у рядах цієї політичної організації. Зі свідчення Ст.Барана,
можна встановити, що М.Грушевський перебував в УНДП щонайменше декілька
років [167: 45]. Анонімний автор статті “Професор Михайло Грушевський,
опублікованої у “Вістнику Союза Визволення України” в 1916 р., обстоював
думку, що М.Грушевський перебував в УНДП до 1908 р. [186: 780]. Ще одну
версію пропонує грушевськознавець Ю.Герич. за його переконанням,
М.Грушевський перебував у лавах НДП двічі: у 1899-1904 та 1907-1909 рр.
[31: 68]. При цьому Ю.Герич посилається на статті М.Лозинського [149:
13] та праці О.Лотоцького [150: 18], проте праці останнього ці факти не
підтверджують, а М.Лозинський подає роки 1907-1909 у контексті “активної
участі”, а не членства.

Отож, ані сучасники М.Грушевського, ані грушевськознавці не схилялися до
думки, що Михайло Сергійович залишив ряди УНДП вже 1900 р. зрештою
спростовує своє свідчення щодо тримісячного перебування в УНДП і сам
М.Грушевський, коли у свої автобіографіях 1906 та 1926 рр. веде мову не
про вихід з рядів цієї партії, а про усунення від участі у партійній
діяльності [57: 226]. Дуже правдоподібно, що формально членом УНДП
М.Грушевський залишається чи не весь галицький період свого життя. У
всякому разі, обрання М.Грушевського до складу Тіснійшого Комітету
національно-демократичної партії у 1910 р. дає певні підстави
припускати, що заяви про офіційний вихід з цієї партії від нього на
даний час все ще не поступало. Інша річ, що на певному етапі Михайло
Сергійович перестає вважати себе членом цієї партії [74: 5]. Але,
очевидно, це сталося не раніше 1907 р. оскільки ще в самому кінці 1906
р. М.Грушевський не виключав для себе можливості повторного входження до
Тіснійшого та Ширшого Комітетів УНДП [37: 18-20].

Свою відмову від активнішого співробітництва з націонал-демократами
М.Грушевський мотивував значними відмінностями між його поглядами на
національну політику і тактику національно-демократичної репрезентації
[218: арк.50].

1906 рік знаменує початок нового етапу у взаєминах М.Грушевського з
УНДП. Після періоду гострої конфронтації 1904-1905 рр. вчений знову
повертається до співпраці з нею. Важливою передумовою такого потепління
у стосунках вченого з УНДП стає перспектива загального виборчого права
при виборах до австрійського парламенту, яка зроджує у Михайла
Сергійовича надії на зміцнення позицій українського парламентаризму у
Габсбургській імперії [37: 18-20].

Однак уже початки співпраці у парламентарній сфері виявили значні
відмінності між поглядами М.Грушевського на українську парламентарну
політику і тактикою націонал-демократичного депутатського корпусу.
Особливо неприйнятним для Михайла Сергійовича було активно культивоване
галицькими націонал-демократами угодовство з двох причин. По-перше,
М.Грушевський виразно усвідомлював, що за умов , коли українські землі
перебувають у складі вороже настроєних одна щодо одної держав будь-яке
загравання українства з урядовими колами своєї країни неминуче
суперечитиме загальнонаціональним інтересам та зміцнюватиме партикулярні
тенденції в українському суспільстві. По-друге, він був переконаний, що
“українство може опертися тільки на своїх масах і тільки з ними може
дійти до реальної сили і значіння, а сим масам угодовою дорогою воно не
дістане трівких і сильних підстав розвою, сили і значіння “ [72: 55].
Крім угодовства додаткових обертів конфлікту, що особливо гострих форм
набере у 1913 р., надаватимуть також ще щонайменше три взаємопов’язані
між собою комплекси проблем:

протистояння інтересів у видавничій сфері;

заснувати у Львові самостійного українського університету;

перетворення НТШ у Академію Наук.

Період 1907-1911 рр. – це доба інтенсивного наростання кризових явищ у
взаєминах між М.Грушевським та керівництвом національно-демократичної
партії.

Одним з активних промоторів спрямованої проти М.Грушевського компанії
стала галицька “Просвіта”, участь якої у цьому політичному демарші була
продиктована, головним чином, двома факторами. По-перше, просвітянське
товариство з моменту створення націонал-демократичної партії перебувало
під її впливом й напруженість у стосунках М.Грушевського з галицькими
націонал-демократами неодмінно мусила позначитися й на політичній
стратегії “Просвіти”. По-друге, “Просвіта” була конкурентною
організацією Науковому Товариству ім. Шевченка та “Українсько-Руській
Видавничій Спілці” – інституціям, котрі тривалий час перебували під
керівництвом М.Грушевського.

У загальному переліку моментів, що істотно вплинули на погіршення
взаємин М.Грушевського з керівництвом УНДП, зовсім не останнє місце
посідає проблема заснування українського університету у Львові. Але
шляхи вирішення кожна із сторін вбачала по-різному. Так, якщо, за
переконанням партійного керівництва УНДП, оптимальний шлях до цієї мети
пролягав через цісарський рескрипт про визнання Львівського університету
польським навчальним закладом та вилучення з нього у відособлений
організм українських катедр (задля створення на їхній основі у
недалекому майбутньому українського вузу), то М.Грушевський вважав, що
університетська справа може бути полагоджена лише парламентом і лише
законодавчим розпорядженням. Вчений застерігав українських парламентарів
від поспішних і невиважених кроків, внаслідок яких за Львівським
університетом було б юридично визнано статус польського навчального
закладу, а створення українського університету залишалося б просто
декларативною заявою або ж обернулося ліквідацією українських кафедр
взагалі чи заснуванням нерівноправного й неповноцінного вузу [16: 4].

13 червня 1910 р. М.Грушевський надіслав голові української
парламентської репрезентації Ю.Романчуку ультиматум, що продовжить
співпрацю з клубом тільки за умови, якщо його погляди будуть братися
українськими послами до уваги [239: арк.7] чи прослідувала з боку
націонал демократів відповідь на ультиматум історика ми не знаємо.
Відомо лише, що контакти науковця з українськими парламентським колами
цією заявою не вичерпалися.

Укотре на примирення з націонал-демократами М.Грушевському довелося
піти, керуючись інтересами української академічної науки. Нагадаємо: про
далекосяжний намір трансформувати НТШ в українську національну Академію
Наук М.Грушевський виразно заявив ще у 1897 р., за ініціювавши створення
при Товаристві т.зв. “резервного фонду”, призначеного, за його ж
визначенням “служити забезпеченнєм наукових видавництв Товариства в
тяжку годину, а в будучности – дотацією українсько-руської Академії
Наук, яко тієї інституції, що мала виродитися з нашого товариства, як
результат теперішньої його наукової роботи” [132: 3].

З того часу протягом 20 найближчих років справа трансформації НТШ в
Академію Наук перебувала на задньому плані, аж доки в ряду
найневідкладніших завдань українського громадянства М.Грушевський не
поставив її у 1911 р. [81: 285-289].

Справа перетворення Наукового Товариства в Академію, безумовно,
ускладнювалася й фінансовим становищем інституції, рівень заборгованості
котрої на кінець 1911 р. М.Залізняк у листі до М.Федюшки (літ. псевдонім
– М.Євшан) від 24 листопада цього ж року оцінював сумою 50700 крон [250:
арк.2]. Щоправда, М.Грушевському вдалося частково поліпшити ситуацію
добувши в кінці 1912 р. на Наддніпрянській Україні довготерміновий
низькопроцетний кредит [232: арк.2]. Однак це не перешкодило анонімному
“Комітету Громадського Добра”, звинуватити М.Грушевського в тому, що він
завдав НТШ Такої моральної та матеріальної школи, яка не дозволить
Товариству здобути титул Академії Наук, оскільки Товариство не придбало
достаточно закладових фондів під таку інституцію”. Галицькі
націонал-демократи та їх прихильники, наполегливо нагнітали атмосферу
навколо фінансових “зловживань” М.Грушевського. Їхня тактика таки
увінчалася успіхом: в обмін на рішення про реабілітацію М.Грушевського
під час переговорів з націонал-демократами напередодні загальних зборів
26 грудня 1913 р. наддніпрянська делегація виявила готовність увільнити
НТШ від опіки Академічним домом та відкупити в нього за певних обставин
київську, харківську та катеринодарську книгарні [152: арк.19].

“Я глибоко впевнений, – писав він М.Грушевському 28 липня 1913 р., –
коли Ви не йдете, то Вас вони вилучать, попсують Вам здоров’я і зроблять
Вас інвалідом, а Ваше здоров’я для нас дуже, дуже потрібне. Ви потрібні
як науковий чоловік, ще потрібніші як публіцист, як політик, який має
глибокий, ясний розум і сталеву логіку”.

З огляду на слабкість зв’язків між австрійською та російською частинами
України, не рекомендував М.Грушевському залишати роботу в Галичині
М.Василенко. Аналіз діяльності комісії, створеної рішенням зборів НТШ
від 29 червня 1913 р. для перевірки закидів, висловлених на адресу
голови НТШ у брошурі “Перед загальними зборами НТШ”, давав підстави
К.Студинському радити М.Грушевському не зрікатися головування в
Товаристві. Проте Грушевський не послухав й у квітні 1914 р. звернувся
до Виділу НТШ із заявою про відмову надалі очолювати Товариство [216:
6].

Плацдармом для відходу М.Грушевському послужило “Товариство прихильників
літератури, науки і штуки” створене ним у 1904 р. Зрозуміло, що така
місія Товариства широко не рекламувалася, але свідчення про неї все ж
збереглися. І, якщо з вуст професора празької політехніки І.Пулюя
заявила про те, що “Грушевський заложив собі нове товариство для
літератури науки і штуки і не в інші цілі, як щоб перенестись туди, коли
не схочуть коритися його сваволі” [249: арк.27], звучить не дуже
переконливо, то аналогічну вже думку В.Гнатюка, який майже 15 років
пліч-о-пліч працював з М.Грушевським у НТШ та “Видавничій Спілці”,
піддати сумніву важче, тим більше, що висловлена вона у листі до
Ст.Томашівського, кривити душею перед котрим хоч би з огляду на спільну
неприязнь до свого наставника на даному етапі йому, думається, не було
рації [241: арк23].

Таким чином, ні переможених, ні переможців конфлікт 1913 р. не виявив.
Моральну перемогу приписували М.Грушевському [5: 307], однак, чи
означала вона перемогу фактичну, сказати важко: світова війна не
дозволила розвинути успіху жодній з ворогуючих сторін. На нашу думку,
центральною причиною виникнення цього зіткнення був галицький
партикуляризм. З позиції віддаленої історичної перспективи правота у
конфлікті залишається за М.Грушевським та уособлюваною ним тенденцією
всеукраїнського універсалізму.

Підсумовуючи, слід сказати, що доволі складними і різноманітним був
вплив М.Грушевського на процес українського національного відродження.
Ще будучи студентом Київського університету, він став його активним
учасником, далі виняткову роль відіграли його праці історичного й
культурознавчого змісту, етнографічні дослідження, боротьба за вогнище
української науки у Львівському університеті та Науковому Товаристві ім.
Шевченка, задумане як ядро майбутньої Академії наук України.

Громадсько-політична діяльність М.Грушевського перші чотири роки,
проведені ним у Львові, складає досить специфічний етап галицької доби
його життя. В цьому часі, з одного боку, над ним все ще тяжіють
ідеологічні імперативи, успадковані від консервативного крила Київської
Громади, і він намагається лоялістичними методами добитися перетворення
Галичини в український П’ємонт. З іншого боку, тісніше ознайомлення з
галицьким життям та зближення з радикалами дає М.Грушевському поштовх до
переоцінки цінностей та перегляду програми дій. Вже в перші місяці свого
перебування в Галичині молодий вчений ставить під сумнів правильність
“новоерівського” курсу, а з часом до нього приходить й розуміння
хибності та шкідливості цієї політики. Поступово з лояліста –
“новоерівця” М.Грушевський перетворюється в переконаного опозиціонера,
хоч аж до літа 1898 р. ця опозиційність не знаходять вияву у його
практичній діяльності.

З кінця 1899 р. М.Грушевський починає найактивніше співпрацювати з
галицькими націонал-демократами. Однак, у стосунках між професором та
керівником найпотужнішої української політичної організації постійно
присутній елемент вимушеності. Обидві сторони неодноразово поставали на
межі розриву стосунків, але переступити цей бар’єр аж до 29 червня 1913
р. жоден з партнерів на наважувався. Рівновага у взаєминах зберігалася
головним чином завдяки тому, що націонал-демократи так і не могли знайти
гідну заміну Грушевському – політичному консультанту і зв’язківцю з
Наддніпрянської Україною; М.Грушевський прекрасно усвідомлював, що без
співпраці з найпотужнішими українським політичним об’єднанням він не
матиме змоги повноцінно впливати на українське суспільно-політичне життя
краю.

РОЗДІЛ ІІІ. Громадсько-політична і наукова діяльність М.Грушевського у
Києві

З початком воєнних дій проти Японії монархічна Росія опиняється на межі
національної катастрофи, що явно йшло врозріз з теорією міністра
внутрішніх справ В.К.Плеве про необхідність “маленької переможної війни”
для відвернення революції. Війна не лише згладила нагромаджені у
суспільстві суперечності, але й загострила їх. Країною прокотилася хвиля
страйків та селянських заворушень. В умовах війни на окраїнах значно
пожвавилися національні рухи. Щоб уникнути анархії, уряд балансував між
поступками та репресіями і на хвилі цих хитань восени 1904 р. з
призначенням міністром внутрішніх справ П.Д.Святополка-Мирського до
влади у бюрократичній верхівці прийшли прихильники поміркованих реформ.
Проголошено ними “політика довір’я” збудила нові надії серед свідомого
українства.

Сподіваючись значних змін через поразку у війні з Японією, зі Львова за
розвитком подій у імперії Романових пильно стежив М.Грушевський [251:
4]. Саме в нього з’являються надії на реформування Росії та зміцнення
позицій наддніпрянського українства. Цей поточний момент Михайло
Сергійович прагне повноцінно використати для активізації українського
народу в Росії, й тому саме сюди практично уже з кінця 1904 р. він
цілеспрямовано переносить центр своєї громадсько-політичної діяльності.

В нових умовах головним щодо національних змагань завданням моменту
М.Грушевський вважав організацію української суспільності, виведення
українського руху з рангу етнографічного фактору та надання йому
політичного та економічного статусів, бо “зістатися…при самих ідеях
етнографічної народності значило б засудити себе на неозначений час на
летаргічне вегетованнє” [87: 5]. Цей висновок вчений підтверджував
прикладом Галичини, де русини, включившись в політичне життя дещо
пізніше ніж, інші народи імперії, за півстоліття не спромоглися досягти
фактичної рівноправності з ними.

Особливу роль у реалізації поставлених завдань історик відводив
українській інтелігенції. Саме вона, на думку Михайла Сергійовича, має
розгорнути “інтенсивну і добре обдуману” діяльність як у власному
національному середовищі, так і серед інших національностей та
суспільно-політичних груп Росії.

Вченого непокоїла байдужість і пасивності української суспільності, яка
у старшої генерації українофілів набула хронічних форм. Ця обставина
спонукала його звернутися до старшого покоління із закликом відійти від
старої культурницької програми і розпочати політичну діяльність “на
російському ґрунті” – бодай виконати свою місію у нав’язанні контактів з
російськими лібералами. Грушевський закликає українську інтелігенцію
взяти участь у “вироблені найбільш раціонального устрою й відносин
будучої Росії”, але при цьому застерігає її не відректися від
національної справи, не асимілюватися у всеросійському конституційному
русі, подібно до того, як у 1870-1880 рр. значна частина свідомого
українства залишила національний табір та влилася в терористичний
революційний рух.

М.Грушевський бачив двосторонній зв’язок між тим, наскільки сильно
виявить себе на переломному етапі український національний рух, та
призвичаюванням до української мови інтелігентних та напівінтелігентних
мас, тобто, українізацією культурного прошарку населення Наддніпрянщини.
У той критичний момент, “коли земля горить під ногами й Україна може
бути безповоротно полишеною при перестрою відносин Росії” вчений і сам
не міг залишитися на становищі безстроннього закордонного спостерігача й
у березні 1905 р. включився в обговорення конституційного питання, а у
червні цього ж року на сторінках “Літературно-Наукового Вістника” виклав
власний конституційний проект, позаяк жоден з проектів, винесених на суд
громадськості російськими лібералами, М.Грушевського не задовольняв [69:
240].

Першою умовою успішної конституційної діяльності М.Грушевський вважав
національно-територіальне розмежування, але ні один з запропонованих
російськими ліберелами проектів не передбачав такої кардинальної зміни
адміністративно-територіального поділу країни. Вчений наполягав на
загальній децентралізації, бо тільки вона “може забезпечити успішний
економічний і культурний розвій провінцій, і тільки організація
самоуправи на національній підставі, в територіях національних, може
знейтралізувати, звести до найменших розмірів національну боротьбу,
зробивши національність тим, чим вона повинна бути – підставою, ґрунтом
економічного культурного й політичного розвою” [87: 250].

Уникнути усіх цих негативних моментів М.Грушевський намагався у своєму
конституційному проекті, що передбачав реорганізацію Росії у систему
національно-територіальних самоуправ. Як мінімальну одиницю, що може
здобути статус самоуправління, М.Грушевський пропонував виділити
одноцільну територію з більш ніж мільйонним населенням однієї
національної приналежності. На чолі кожного такого територіально
утворення, згідно з проектом М.Грушевського, мав стояти обласний сейм, у
підпорядкуванні якого перебуватимуть шкільна та вища освіта, охорона
здоров’я, поліційна служба, комунікаційне забезпечення, призначення
певної кількості суддів та частини вищої адміністрації тощо.

Вибори до обласних сеймів, за проектом М.Грушевського мали відбуватися
на основі загального рівного прямого і таємного голосування. Гарантувати
вищу від звичайної норму представництва він вважав за необхідне тільки
для інтелігенції – “людей з вищим науковим чи культурним цензом, які в
значній мірі стоять поза чисто класовими чи становими інтересами” [69:
250]. Задля цього вчений пропонував надати інтелігенції 25% загального
числа сеймових мандатів.

Контроль над проведенням виборів, за конституційною концепцією
Грушевського, покладався на спеціальні виборчі комісії, до складу яких
входять представники від усіх партій, що беруть участь у голосуванні. Ці
бюро мали запобігти практиці викрадення бюлетенів та іншим заходам,
спрямованим на спотворення результатів виборів.

Таким чином, як справедливо відзначав канадський дослідник Т.Приймак,
конституційний проект М.Грушевського 1905 р. базувався на двох засадах –
репрезентативності уряду як інструментові політичної демократії та
широкій децентралізації, що виступала гарантом національних прав і
свобод [183: 13].

Розробляючи свій конституційний проект, М.Грушевський високо оцінював
шанси співпраці у його реалізації з російськими лібералами. У статті
“Українство і питання дня в Росії” він, зокрема зазначав: “Дотепер у
конституційнім руху Росії вели перед правдиві репрезентанти російської
інтелігенції, з котрими було договоритися на ґрунті національної чи
людської справедливости” [88: 7]. Аналізуючи політичну ситуацію другої
половини 1904- початку 1905 рр., Т.Приймак підстав для такого
оптимістичного прогнозу не бачив – ідея децентралізації Росії не
належала до провідних ідей російського руху визволення.

Російські опозиціонери найефективнішим способом виведення країни з
революційної кризи вважали або поширення земства як форми місцевого
самоуправління, або запровадження конституції, що гарантувала б
громадянські свободи та юридичну законність. З російських партій тільки
есери підтримували організацію взаємин між народами на федеративній і
тому лише ця партія могла бути потенційною союзницею Михайла Сергійовича
у реалізації його федерального проекту, якби не прихильність її
керівників на даному етапі до терористичної діяльності, змиритися з якою
переконаний еволюціоніст Грушевський, зрозуміло, не міг.

А тому, найбільші надії Михайло Сергійович, напевно, покладав на
порозуміння з одним із лідерів російського руху визволення П.Мілюковим.

На початку 1903 р., довідавшись з “Киевской газеты”, що у Російській
вищій школі суспільних наук водночас з ним буде читати П.Мілюков,
М.Грушевський напише Ф.Вовку, що “радий був би з’їхатися” з цим видатним
представником російського лібералізму [238: арк.9]. Попри бажання
Михайла Сергійовича, доля не звела їх – весною 1903 р. П.Мілюков читав
лекції не у Парижі, а у Чикаго [157: 215]. Ймовірно, що зустріч
М.Грушевського і П.Мілюкова могла відбутися під час діяльності І
Державної Думи, коли львівський професор приїздив до Петербурга
консультувати Українську Парламентську Громаду, хоч сподіватися, що
діалог між ними був конструктивний, не доводиться – П.Мілюков твердо
стояв на тому, що національне питання може ускладнити розв’язання
конституційних і соціальних завдань – головних з погляду кадетської
партії.

Ставку українського національного руху винятково на кадетську партію та
безоглядне наслідування її тактики М.Грушевський визнав невиправданою,
хоч би тому, що внаслідок такої стратегії українське питання зникло з
порядку денного більш крайніх партій. “Надію – пронести українську
справу під полою общерусского лібералізму, – констатував вчений, – час
залишити – трохи вона завелика, аби її можна було таким делікатним
способом пронести “ [80: 149]. Водночас М.Грушевський застерігав від
переорієнтації на інші ненаціональні

У той час, коли деструктивна хвиля першої російської революції досягла
свого апогею, М.Грушевський закликав українство виступити під прапором
власної національної програми, яка базувалася б на таких принципах:

національно-територіальна автономія України при загальному федеративному
устрою Росії;

запровадження української мови в усіх інституціях та органах управління
на українській території;

забезпечення умов для вільного розвитку української культури;

припинення використання українських ресурсів та засобів у цілях,
невиправданих з погляду її економічного розвитку.

Саме таку програму М.Грушевський агітував пропагувати в українській
суспільності та позаукраїнських прогресивних колах, на ній закликав
консолідуватися українські політичні сили.

Пропагуючи ідею єдності національних сил М.Грушевський разом з тим
займається реалізацією підпорядкованих цій цілі проектів. Так, зокрема,
влітку 1905 р. у Києві (подібно до того, як у Львові в 1899 р.) Михайло
Сергійович виступив у ролі посередника між українськими радикалами та
демократами. Узгоджувальні консультації пройшли в напруженій обстановці
і справили на історика, як свідчить запис у його щоденнику “невимовно
прикре вражіннє” [217: арк.90]. І все ж наради таки виявилися
результативними: у грудні 1905 р. наддніпрянські радикали та демократи
об’єдналися у радикально-демократичну партію [83: 194-199].

У центрі уваги М.Грушевського у 1905 р. перебували й інтеграційні
процеси у середовищі недержавних народностей Росії. Нагадаємо, що думка
створити міжнаціональну організацію покликану координувати діяльність
недержавних народностей Росії та сприяти автономно-федералістичній
перебудові країни, вперше здобула визнання у вседержавному масштабі під
час виїзду журналістів та літераторів, який пройшов у квітні 1905 р.
Українство, на цьому форумі від редакції “Київської старини” представляв
Є.Чикаленко, котрий і виступив ініціатором створення такої
координаційної організації, що пізніше перетворилася у “Союз
Автономістів-Федералістів”. Характерно, що саме Є.Чикаленко,
ретроспективно відтворюючи перебіг цього з’їзду, зовсім не другорядну
роль у створенні “Союзу Автономістів-Федералістів” відведе
М.Грушевському. “Хоч я ні разу не виступав на з’їзді з промовою, – писав
Євген Харлампійович у своїх спогадах але моя приступність не залишилася
без користи, бо з того часу у нас зав’язалися зносини з “інородцями”,
які 1906 р. заходами проф. М.Грушевського зреалізуватися у форму
Думської фракції “Автономістів-Федералістів” [251: 25-26].

І тут цілком закономірно виникає питання: яким чином М.Грушевський був
причетний до створення “Союзу Автономістів-Федералістів” ? Адже досі
ніхто, крім Є.Чикаленка, з іменем Михайла Сергійовича створення цієї
організації не пов’язував. Звичайно ж знаючи настирливість
М.Грушевського у пропаганді необхідності автономно-федералістичної
перебудови Росії, ми не можемо повністю виключати можливості, що на
створення організації, яка б координувала зусилля недержавних
народностей, історик міг націлювати Є.Чикаленка ще у лютому 1905 р.,
коли той проїздом перебував у Львові. І все ж значно рельєфніше
простежується дотичність М.Грушевського до з’їзду недержавних
народностей Росії, що пройшов восени 1905 р. у Петербурзі і фактично
став проміжною ланкою на шляху утворення “Союзу
Автономістів-Федералістів” як парламентського об’єднання у російській
Державній Думі. Як випливає з листів М.Грушевського до С.Єфремова та
П.Стебницького з перспективою участі у цьому форумі Михайло Сергійович
серйозно рахувався у разі присутності на з’їзді чималої української
делегації навіть збирався виголосити на ньому промову з протестом проти
польських домагань. Однак його наміри охолодив М.Міхновський [84: 109]
повідомленням, “що в організації національних меншостей українців
дотепер ніякої органічної участі не брали, не знати навіть чи…хто на той
з’їзд поїде” [218: арк.62].

Слід зазначити, що дана звістка не було достовірною й опосередкованою
вина за цю дезінформацію М.Грушевського лягала на плечі С.Єфремова. тож
разом уже 5 липня 1905 р., бажаючи загладити свою провину С.Єфремов
поспішає додатково роз’яснити М.Грушевському: “Що до з’їзду, про який я
Вам переказував то добродій Міхновський зле Вас поінформував, не знаючи
очевидно до пуття, як стоїть справа. У цій кореспонденції вчений
акцентував увагу на таких моментах. По-перше, з’їзди недержавних
народностей Росії мають випередити з’їзди відпоручників земств, щоб не
входити в конфлікт з ними і не викликати передчасного невдоволення з
боку лібералів. По-друге, у разі, якщо деякі народності (можливо,
поляки), котрі опираються на російських лібералів, вимагатимуть, щоб
з’їзди скликалися з ухвали більшості націй, то необхідно добиватися
скликання з’їздів недержавних народностей хоч би й всупереч бажанням.
По-третє, треба зміцнити союз українців, білорусів і литовців.
По-четверте, цей союз повинен розгорнути діяльність, спрямовану проти
включення литовських, українських і білоруських територій до складу
Королівства Польського. По-п’яте, необхідно протестувати проти рішень,
які визнають право на автономію для окремих національностей (наприклад,
поляків), а не право на автономію взагалі.

З’їзд недержавних народностей Росії пройшов 19-22 листопада 1905 р. у
Петербурзі у приміщенні курсів Лєсгафта. У його роботі взяли участь 115
делегатів і 13 недержавних народностей. Близько 20% загальної кількості
учасників з’їзду становили українці. Характерно, що на з’їзді були
представлені депутати від різних політичних партій та течій. З’їзд
прийняв постанови у дусі ідей, висловлених М.Грушевським у своєму
конституційному проекті [122: 127-128].

Прийняття цих рішень було, без сумніву, значною перемогою українських
національних сил, однак закріпити і розвинути цей успіх під час
передвиборчої компанії до І Державної Думи вони не зуміли. Власне, сама
передвиборча атмосфера була несприятливою для декларування національної
ідеї. Вибори до Думи пройшли в умовах військових репресій. Уряд вжив
всіх заходів, щоб не допустити до них радикально настроєних осіб. Ліві
партії вибори до І Державної Дути бойкотували і це дозволило захопити
провідні позиції у боротьбі за виборців конституційно-демократичній
партії.

Загальноросійська ситуація наклала свій відбиток і на виборчий процес в
Україні. У містах вибори пройшли, головним чином, під лозунгами
кадетської та інших загальноросійських партій, на селі фактично ніяка
агітація не вдалася. З українських партій тільки радикально-демократична
партія і то лише в Полтаві означала свою національну платформу та
партійну приналежність своїх депутатів. У інших містах представники
українських партій найчастіше витупали у блоках зі загальноросійськими
політичними організаціями, але при цьому не виявляли ні власного
національного становища, ні партійної приналежності. “Розбита віковим
гнетом, що знесилив її організаційні здібності, українська суспільність
нічого не зробила для своєї політичної організації в період пердвиборчої
агітації” [77: 333], – так оцінить передвиборчу компанію М.Грушевський
уже після розпуску І Державної Думи.

І все ж з погляду українських національних змагань результати виборів
виявилися кращими, ніж можна було прогнозувати. За підрахунками
Д.Дорошенка, від 8 українських губерній всього було обрано 95 депутатів,
з них 63 українці. Серед українських партій найбільшого успіху у виборах
досягли радикал-демократи, з числа яких до Думи ввійшли такі видатні
діячі, як І.Шрах, Ф.Штейнгель, В.Шемет, П.Чижевський. підсумки виборів
підштовхнули радикал-демократів до заходів, спрямованих на заснування у
першому російському парламенті української фракції.

Напередодні відкриття Думи вони скликали з’їзд за участю окремих
українських представників депутатського корпусу, який ухвалив рішення
про необхідність заснування у парламенті української фракції, схвалив
інструкцію українцям депутатам Думи та прийняв звернення Петербурзької
Громади з проханням допомогти українським послам зорієнтуватися у
думських течіях і зав’язати стосунки з бюро “Союзу
Автономістів-Федералістів” [114: 13]. Намічена на з’їзді програма дій
була зреалізована. 1 травня 1906 р. відбувся установчий з’їзд
української фракції повідомлення про подію разом зі звісткою про
заснування українського російськомовного друкованого органу спонукало
М.Грушевського, пошивши всі галицькі справи вирушити до Петербурга [85:
240].

Значення приїзду М.Грушевського до Петербурга у травні 1906 р.
Д.Дорошенко характеризував так: “На той час проф. Грушевський уважався
всіма нами за проповідника українського національного руху в Росії. Його
великі наукові і громадські заслуги, його надзвичайний організаційний
талант створили йому авторитет і глибоку пошану. Він був у наших очах
символом всеукраїнського єднання, його слово було для нас аза тих часів
законом. З прибуттям Грушевського до Петербургу всі підпорядкувалися
йому без застережень і він став ідейним провідником, як “Украинского
Вестника” так і “Української Парляментарної Громади” [113: 83].

Не можна не помітити, що шлях М.Грушевського до визнання в українських
колах Російської імперії був навдивовижу стрімким, адже, якщо довіряти
споминам Д.Дорошенка, то ще восени 1905 р. на з’їзді української
демократичної партії він перебував у тіні загальновизнаних українських
політиків старшої генерації – Є.Чикаленка, І.Шрага [173: 3].

Головними осередками українського життя в Петербурзі в цей час стали
редакція журналу “Украинский Вестник” та помешкання Української
Парламентської Громади. Д.Дорошенко зазначав, що особливого інтересу
набули збори за участю М.Грушевського.

Перша зустріч видатного вченого з членами української фракції відбулася
13 травня 1906 р. Присутні вітали львівського професора довгими та
гучними аплодисментами. М.Грушевський висловив надію, що українським
парламентарям І Думи вдасться добитися поліпшення становища українського
народу [181: 6-7].

Під час візиту до Петербурга М.Грушевський ще неодноразово бував на
засіданнях української думської фракції і брав активну участь в
обговоренні винесених на розгляд зборів питань [181: 8].

Об’єктивно позиції українського національного руху найбільше співпадали
з інтересами білоруських та литовських націоналів, адже, відстоюючи
право на національне самовизначення, ці народи повинні були водночас
протистояти як російському централізму, так і польському гегемонізму,
націленому на відновлення Королівства Польського в кордонах, закріплених
Віденським конґресом (1815) тобто з українськими, білоруськими та
литовськими землями включно.

З огляду на це, під час роботи Думи М.Грушевський доклав зусиль до
утворення українсько-литовсько-білоруського союзу [162: 26].

Така діяльність М.Грушевського в Петербурзі під час роботи І Думи не
залишилася поза увагою вороже настроєних до українства польських сил.
Своє невдоволення нею дуже скоро виявили пресові органи галицьких
поляків. Вони, накинулися на професора з обвинуваченнями, що він
спеціально їздив до Петербурга, аби перешкодити російсько-польській
згоді у Росії. Однак такі напади дуже мало дошкулили М.Грушевському.
Широкий політичний кругозір дозволяв йому бачити за фактом посилення
антиукраїнської настроєності поляків цілком закономірне явище, що
пояснюється тенденцією виходу українського руху з ізоляції в межах
Галичини та перспективу здійснення аграрної реформи, яка зруйнує
підвалини польського панування на українських землях [48: 332].

Попри те, що вже на початку роботи Думи питання децентралізації
державного устрою під приводом неправоздатності парламенту було зняте
кадетами з порядку денного сесії, М.Грушевський продовжив прокладати
йому дорогу в актовий зал Таврійського палацу. Для проголошення з
думської трибуни він пише Декларацію про автономію України, в якій у
спрощеному варіанті відтворює основні положення свого конституційного
проекту. Декларація передбачала надання Україні статусу
національно-територіальної автономії, проектувала створення для
українських територій обласного сейму, наділеного законодавчими
повноваженнями в рамках автономії з чітким розмежуванням функцій між
центральними та крайовими органами управління. Цей акт передбачав
створення кількох пакетів законодавчих проектів, які б гарантували
впровадження української мови в адміністрації, судівництві, навчальних
закладах (при збереженні за російською мовою статусу загальнодержавної)
та забезпечували права національних меншин. Декларація також містила
положення про недоторканість кордонів.

Втілення цього законопроекту, як слушно зазначає В.Доморослий, змінило б
національно-територіальний устрій Росії. Проте Декларація, оповіщення
якої початково відкладалося до обговорення питання про місцеве
самоврядування, так і не була проголошена з парламентської трибуни через
розпуск Думи 8 липня 1906 р. [103: 17].

Центральним питанням роботи І Державної Думи виявилось аграрне питання.
У таки спосіб дала про себе знати виборча тактика уряду, який у
парламентській діяльності задумав спертися на селянство як на одну з
консервативних суспільних верств. Постановку аграрного питання у порядку
денному вищого законодавчого органу Росії прискорили також есери, що
1905 р. розпочали широко масштабну агітацію за передачу землі тим, хто
її обробляє.

Виходячи з того, що аграрне питання потребує якнайшвидшого вирішення,
вчений пропонував винести на розгляд Думи максимально спрощений аграрний
проект, котрий включав би лише три постанови:

про примусове відчуження в інтересах землеробських класів будь-якого
виду земельних надлишків;

про формування з відчужених ділянок земельних фондів, з яких землероби
отримуватимуть у користування наділи за певною нормою;

про створення місцевих земельних комітетів у невеликих районах, що
визначаються єдністю економічних, колонізаційних, етнографічних і т.п.
факторів.

Реалізації третьої постанови М.Грушевський відводив особливе значення
оскільки на його основі реґіональні комітети мали підготувати
підставовий матеріал для подальшого вдосконалення та деталізації
аграрного законодавства [47: 77-80].

Здійснення аграрної реформи за проектом М.Грушевського не тільки
перешкоджало б децентралізації Росії, а й полегшувало б цей процес.
По-перше, аграрна концепція М.Грушевського не передбачала створення
загальнодержавного земельного фонду, що, з одного боку створило б міцну
опору централістському ладу, а з іншого, могло б стати джерелом
економічно-бюрократичної деспотії. По-друге, центр ваги у реалізації
проекту М.Грушевський відразу переніс на місця, тобто, в об’єднані
економічно, колонізаційно, етнографічно і т.п. території, що також
сприяло б національно-територіальній реформації Росії. Але, на жаль,
аграрний проект Грушевського так і не став центром дискусії і партійної
боротьби ні у першій, ні у наступних Думах, хоч саме таку долю
пророкував йому І.Франко, визначаючи його “радикальний принцип та
поміркованість у переведенню” [212: 337].

Розпуск Думи поставив під удар започатковані нею перетворення. у Росії
знову запанувало беззаконня і безладдя. “Ми знову опинилися у темряві
найгіршої з можливих – реакційної монархії” [50: 744], – характеризував
ситуацію в країні Михайло Сергійович. Розпуск Думи послужив йому
поштовхом до написання статей “Після Думи” та “На другий день”,
присвячених аналізу та урокам парламентської діяльності. Ці праці
зафіксували установлену до сьогодні оцінку підстав припинення діяльності
першого російського парламенту, згідно з якою безпосереднім стимулом до
розпуску Думи послужила можливість ухвали аграрного законодавства, а
першопричиною цієї події було те, що законодавчий орган не вписався у
рамки, відведені йому урядовими структурами, а перетворився у могутній
фактор політичного та соціального руху, що революціонував суспільство.

Вивчивши початковий етап становлення українського парламентаризму у
російському політико-юридичному просторі, М.Грушевський прийшов до таких
висновків:

Розпуск Думи є тяжким ударом для українства, неуспіх якого у загальних
суспільно-політичних змаганнях посилюється невдачею у з’ясуванні
національних постулатів.

Українська національна програма з поступовими суспільно-політичними
засадами знаходить сильний відгомін українській суспільності, тому її
слід пропагувати і надалі.

Ця програма має стати фундаментом консолідації послів-українців у
монолітну парламентську групу, згуртування якої у І Державній Думі
ускладнювалося членством українських депутатів у загальноросійських
партіях.

Відгукуючись на лозунг боротьби з реакцією, прогресивні українські сили
не повинні полишати праці на національній ниві чи обмежуватися
політичною національною діяльністю, відкинувши культурно-національну
роботу [66: 333-334].

Вибори до ІІ Державної Думи Грушевський розцінював як зручний момент для
ширення понять національної солідарності та дисципліни, . напередодні
виборів він закликав українські політичні сили до консолідації “на
ґрунті національних інтересів, взятих з становища поступового та
демократичного”. Перед кожним українським кандидатом до Думи чи виборцем
М.Грушевський ставив завдання виразно означувати своє національне
становище, виступаючи як українець, член української партії чи групи
[72: 154].

Загалом перемогу у виборах святкували ліві партії, яким популярними
лозунгами вдалося залучити на свій бік широкі маси напівтемних і
неосвічених верств. Свідомих українців до складу ІІ Думи увійшло менше,
ніж до парламенту першого скликання, оскільки внаслідок прийнятих урядом
реакційних “Положень щодо уточнення виборчих прав деяких категорій
населення” переважна більшість освічених верств втратило право бути
обраним до вищого законодавчого органу, члени ж української фракції у І
Думі були позбавлені цього права за підписання виборзької відозви [103:
14]. М.Грушевський щиро жалкував, що під час виборів не вдалося цілком
зірвати союз українських партій із загальноросійськими, що у котре мало
стати серйозним бар’єром на шляху консолідації української
парламентської фракції.

З огляду на невизначеність найближчого майбутнього М.Грушевський перед
новобраними українськими парламентарями ставив те ж запитання, що стояло
перед їхніми попередниками – негайно означити своє національне
становище, проголосивши Декларацію про автономію [76: 9]. Для
ознайомлення ширших верств населення з українською національною
програмою на наступний день після відкриття Думи М.Грушевський
опублікував у “Раді” в скороченому варіанті статтю “Наші домагання”, яка
містила основні положення, викладені в Декларацію про автономію [75:
12].

Українську парламентську політику і в Росії, і в Австро-Угорщині
М.Грушевський прагне оперти на єдиних засадах автономізму та
опозиційності. Однак обидва ці принципи на східноукраїнському ґрунті
приживаються з дуже великими труднощами: якщо лозунг автономізму дуже
вже поволі виборює собі право на життя серед українських трудящих, то
постулат опозиційності викликає особливо глухий спротив у середовищі
української інтелігенції будувати українську парламентарну політику на
засадах опозиційності дає з’їзд української радикально-демократичної
партії 24-26 квітня 1907 р. На якому пропозиція М.Грушевського щодо
“зведення опозиційної групи у думі” не знайшло підтримки більшості) [37:
20].

Поляки на трибуну другого російського парламенту внесли свій проект
закону про автономію, за яким справа автономії Польщі зводилася до
розмежування сфер володіння двох державних народів Російської імперії, а
не до загальної національно-територіальної перебудови країни [217:
арк.14] від імені українських національних сил він висловлював протест
проти поділу народностей Росії на “зрілі” та “незрілі” [52: 203-208],
якому Польське Коло намагалося надати статусу юридичної норми. У зв’язку
з обговоренням польського законопроекту М.Грушевський вважав за
необхідне виголосити у Думі українську національну програму. Важливо
зазначити, що навіть заздалегідь сумніваючись, у тому, що такий
радикальний документ знайде підтримку в Думі, вчений все ж принципово
домагався постановки національного питання саме у такому формулюванні,
щоб хоч дещо просунути ознайомлення російського громадянства з
українськими вимогами [78: 6].

Наступним логічним кроком діяльності української парламентської групи
мало б стати внесення у Думу законопроекту про автономію України і,
треба сказати, що певна робота українською фракцією в цьому напрямі
велася. За повідомленням кореспондента газети “Ruthenishe
correspondens”, український парламентський клуб напередодні розпуску
Думи ухвалив рішення винести на розгляд вищого законодавчого органу
законопроект про автономію України, а для участі у розробці цього
документа телеграфічно запросити до Петербурга М.Грушевського. За
відсутності львівського професора розробку такого проекту закону про
автономію України взяв на себе О.Русов. Однак перекласти російською
мовою та розмножити цей документ до розпуску Думи він не встиг. Вважаючи
свій проект недосконалим, 30 липня 1907 р. О.Русов звернувся до
М.Грушевського з пропозицією написати новий проект закону про автономію
України [222: арк.310]. Українські національні постулати з трибуни
другого російського парламенту так і не прозвучали – Українська
Парламентська Громада запізно зорганізувалася з аморфного міжпартійного
утворення у сконсолідовану думську фракцію.

3 червня 1907 р. ІІ Державна Дума припинила свою діяльність. Царський
маніфест про розпуск парламенту супроводжувався новим виборчим законом,
який закрив доступ до Думи українському селянству. Восени 1907 р.
пройшли вибори до ІІІ Думи. Їх результати дали підстави для поширення
прогнозів, що на цей раз українська фракція з’явиться на правому
думському фланзі. В умовах, коли поступово Росія не підтримує
прогресивного українства і відстоює “единство русского народа”,
М.Грушевський не виключав можливості консолідації чорносотенних
українських течій. “Дуже правдоподібно, – писав він, – що праві
депутати-священники з України теж дадуть вираз сій течії і серед них
утвориться навіть якась українська група. Українське питання у стінах
ІІІ Державної Думи так і не здобуло поважного трактування.

Не обіцяли змін на краще і вибори до ІV Думи. Вони мали пройти на основі
старого виборчого закону від 3 червня 1907 р., який на думку
Грушевського, позбавив представництва народної маси і тим самим
унеможливив представництво й українських національних інтересів [53:
343]. Ймовірно, що саме через це, на пропозицію українських поступових
кіл балатуватися кандидатом до ІV Державної Думи від першої курії він
відповів відмовою [102: 7]. Проте, з початком передвиборчої кампанії до
ІV Думи М.Грушевський активно включається у наради представників
поступових політичних груп. Львівський професор ратував за відновлення у
новому парламенті “Союзу Автономістів-Федералістів” на зразок того, що
існував у І Державній Думі, та акцентував увагу на необхідності
включення національного питання до програми дій прогресивних суспільних
сил, щоб таким чином пов’язати інтереси недержавних народностей Росії з
поступовим конституційними рухом, а отже, уникнути небажаного ефекту
розпорошення опозиційних сил [252: 183].

І все ж національне питання так і не стало одним з центральних пунктів
передвиборчої агітації поступових російських партій. Перші ознаки
зрушень на краще у його постановці виявилося тільки у стінах ІV Думи,
коли під час обговорення бюджету на 1913 р. на захист українських
виступили представники трудової, соціал-демократичної та кадетської
фракцій. З огляду М.Грушевського, думські виступи на підтримку
українських постулатів знаменували новий етап у парламентарній тактиці
лівих груп – “вступ на шлях серйозного і енергійного послідовного і
планомірного захисту і забезпечення інтересів недержавних народів Росії”
[51: 6].

Втрата можливостей створення поступової української фракції в Думі
підштовхує М.Грушевського до пошуку тісніших контактів з ненаціональними
прогресивними парламентськими групами, а особливо з кадетами. Поставивши
загрозу перед розривом з українським рухом, кадети, які упродовж семи
років боролися за недопущення українського питання до порядку денного
думських дебатів, під час весняної сесії 1913 р. з думської трибуни
вустами свого лідера П.Мілюкова визнали правомірність домагань
українського народу, і М.Грушевський не міг не вітати цю подію. Інша
річ, що цей крок зовсім не означав зближення національних поглядів обох
істориків і М.Грушевський не солідаризувався з промовою П.Мілюкова,
позаяк несумісними з демократією вважав заяву вождя кадетів про
“історичне право” Росії опікуватися слов’янськими народами, втручаючись
у внутрішні справи суверенних балканських держав, чи трактування
автономії Польщі виключно в рамках двостороннього розмежування
“державних” народностей [51: 8-13].

Рішучий протест М.Грушевського викликав виступ депутата
Г.Скоропадського, у якому нащадок українських гетьманів заперечував
прагнення українського народу користуватися рідною, літературною мовою,
розвивати національну культуру тощо. Таке ставлення до заяви
Г.Скоропадського разом з М.Грушевським поділяли: С.Єфремов, В.Леонтович,
В.Лозинський, Ф.Матушевський, І.Полторацький, В.Ульяницький,
Є.Чикаленко, В.Шемет, І.Шраг, свідчення чого знаходимо у їхньому листі
депутатам ІV Думи. Цьому відгомону “українські дебати” редакційний
комітет “Ради” надав широкого маніфестаційного характеру, розпочавши
масовий збір підписів під ним по всій Україні. Після того, як зібрали
близько двохсот автографів лист був надісланий до трудової та кадетської
фракції ІV Думи [226: арк.443].

Попри цей арсенал засобів масового впливу на громадянство, якими
оволоділо українство, був надзвичайно вузьким. Більшість “сильнодіючих”
засобів були українцям недоступними, що змушувало М.Грушевського
додатково акцентувати увагу українських кіл та співзвучних з ними
елементів на необхідності якомога ширшого використання думської трибуни
і навіть присвятити цій темі статтю “Українська дебата”.

Пропаганда українських національних постулатів серйозно ускладнювалася
відсутністю у Думі української парламентської фракції, з огляду на що
М.Грушевський звернувся до свідомих українців із закликом використати
всі можливі впливи, щоб підтримати представників трудової,
соціал-демократичної та кадетської фракції на шляху служіння
національному питанню. М.Грушевський не сумнівався, що “кілька дебат на
українську тему навіть без надій їх скорого проведення в законодатній
дорозі, може дуже значно відкрити заплющенні очі всякого невірного до
українства громадянства” [86: 159].

На початку 1914 р. у зв’язку зі забороною святкування століття від дня
народження Т.Г.Шевченка українське питання удруге набрало поважного
трактування у стінах російського парламенту. З часу першої “української
дебати” українство значно зміцнило свої впливи на російське
громадянство. Зважаючи на це, напередодні виступу з думської трибуни в
справі заборони святкування Шевченківського ювілею П.Мілюков [157: 240]
приїжджав до Києва для консультації з представниками Товариства
Українських Поступовців. Під час цих нарад лідер кадетів виявив
готовність підтримати помірковані національні вимоги – українізацію
шкільної освіти, допущення української мови в судові та адміністративні
органи, скасування обмежень на друк україномовних видань, створення умов
для легального функціонування українських наукових установ.

Лідери ТУПу змушені були погодитися з кадетської програмою
представлення українських позицій і тимчасово відкласти афішування
вимоги федеративної перебудови Росії. Активну участь у переговорах брав
і М.Грушевський, про якого П.Мілюков пізніше, відтворюючи ці події
згадуватиме: “Тільки професор Грушевський хитрував зі мною, приховуючи
свої правдиві наміри” [157: 382].

Проте і сам П.Мілюков під час київських нарад взимку 1914 р. був не до
кінця щирий (про це свідчить його виступ у Думі 19 лютого). Ставши на
захист українства від атак російських шовіністів, Мілюков дійсно
підтримав той мінімум українських культурних домагань, про які йшлося
під час переговорів з київськими поступовцями, але відступив він
досягнутих домовленостей, заявивши, що зовсім не поділяє вимог
автономістів-федералістів і вважав би здійснення їхньої політичної
програми шкідливою і небезпечною справою [157: 420-423].

Промова Мілюкова справила велике враження в українських колах. 4 березня
листом до П.Мілюкова на неї відгукнувся М.Грушевський. у ньому
львівський професор відзначив, що чимало моментів у виступі висвітлено
напрочуд вдало, але висловив сумніви щодо фігурування у ній положень,
які звучали в “такт тронній промові” [219: арк.11].

Дебати з українського питання М.Грушевський прагнув підкріпити
проведенням у IV Думі законопроекту про українські кафедри. Про цей свій
намір вчений заявляє у листі до Є.Чикаленка: “Не знаю, чи роблені
які-небудь кроки з огляду на повну зміну ситуації в Думі в порівнянню з
нашими найдавнішими планами, я не міг робити звідси нічого, щоб бодай не
попасти в конфлікт з Вами. Сими днями відішлю законопроект про кафедри
на адресу Ради на ім’я Ніковського, нехай там буде, хоч не маю великої
надії, щоб він тепер пішов, і навіть сумніваюся чи треба настоювати”.

Як бачимо, у становленні українського парламентаризму в Російській
імперії М.Грушевський відіграв одну з провідних ролей. Саме він визначав
стратегію і тактику українського національного руху щодо російських
парламентів його перших чотирьох скликань.

М.Грушевського сміливо можна назвати батьком українського
парламентаризму у російському політико-юридичному просторі і водночас
першим дослідником цього феномену.

Невтомна пропаганда української національної програми, агітація проти
антиукраїнських рішень кваліфіковане консультування української
парламентської групи та розробка для її потреб законодавчих актів
сприяння налагодженню контактів українських поступових угруповань зі
співзвучним політичними організаціями інших народів утвердила його
репутацію вождя українського національного руху як серед прихильних до
українства сил, так і у ворожому оточенні.

Чи варто розділяти М.Грушевського науковця і політика? Очевидно – не
варто, адже його наукові горизонти визначали політичну концепцію, а
політика дуже часто формувала наукові інтереси. Це особливо
прослідковується в теоретичній спадщині і практичній діяльності
М.Грушевського щодо проблем українського державотворення.

Михайло Грушевський поклав усе своє життя і творчу діяльність на вівтар
справи українського національного відродження, створення незалежної
Української держави. Він витворив цінний державницький матеріал, що
склав основи Української держави.

Добро, поступ і суверенітет українського народу – це головний імператив
політичної і державотворчої діяльності М.Грушевського, як будівничого
першої української демократичної держави в ХХ ст. – Української Народної
Республіки. Ідея визволення і національно-державного відродження
української нації було провідною ідеєю Грушевського як голови
Української Центральної Ради [24: 7-11]. Видатний державний і
громадський діяч М.Грушевський визначив теоретичні основи національного
духовного державного будівництва, всебічно розробив і науково
обґрунтував ідеологічні основи розгортання національно-визвольної
боротьби за свободу і незалежність свого народу. Його ідеї, теоретичні
висновки мали величезний вплив на громадсько-політичне життя України,
залишаючись і сьогодні актуальними в побудові української демократичної
держави.

Будучи одним із найвідоміших представників народницького напрямку в
дослідженні і розумінні державотворчого процесу, М.Грушевський був до
кінця відданий ідеї народності, яка привела його до обґрунтування
історичної необхідності здобуття українським народом самостійності і
власної державності.

Народницька ідеологія М.Грушевського визначила його бачення засад
побудови держави, які за своїм змістом без сумніву є демократичними.
Демократія і держава розглядаються ним як єдине ціле, бо перебувають у
тісному взаємозв’язку. Яскравим свідченням цього є те, яке завдання
ставить М.Грушевський перед української демократією, яка “повинна
приложити всі старання до того, щоб мати таку державу, яку їй треба й
якої вона хоче, а не обертатися до неї спиною ставитись до неї байдуже.
Навпаки, вона повинна вважати діло держави своїм ділом і віддавати її
будуванню і кермуванню всю душу і силу” [71: 171]. Продовжуючи і
конкретизуючи цю думку, він особливо наголошує на тому, що “вона повинна
взяти за свою справу укріплення ідеї української демократичної
державності, її поширення в громадянстві, виховання його в почуття
обов’язку перед нею, як найвищого стимулу громадського життя, який
повинен об’єднати всю людність, весь народ в її однім пориві,
перемагаючи партійні різниці й розбіжності там, де зачиняються основні
інтереси держави” [71: 172].

Відповідаючи на питання, яким повинен бути новий лад, котрого хочуть
Українці, М.Грушевський розкриває ті загальні демократичні засади, на
яких він повинен будуватися. “Кожен повинен мати свободу висловлювати
свої гадки живою мовою і друкованим словом, – зазначає він, – збиратися
на зібрання і обговорювати на них свобідно всякі справи, зв’язуватися в
товариства і союзи, не питаючись на те нічийого дозволу. Книги і газети
повинні виходити без цензури, без дозволу начальства. Не повинно бути
ніякого примусу в вірі як давніше було: кожний може держатися такої
віри, якої хоче, і свобідно переходити з однієї віри на другу” [71:
115].

М.Грушевський підкреслює також те, що “окрім свободи українці як завсіди
добивалися так і тепер хочуть рівності для всіх людей” [71: 115]. Він
був переконаний в тому, що єдиним джерелом влади повинен бути народ. Це,
на його думку, дасть змогу подолати відчуження людей від влади, “щоб не
було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не керувала людьми, не
накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору
народного!” [71: 116]. Такий устрій, де народ сам собою править,
М.Грушевський називав демократичним.

Разом з тим, він вже тоді усвідомлював, що тільки побудова
громадянського суспільства може бути запорукою утвердження такого
устрою, його гарантом. М.Грушевський писав: “Вона, се громадянство,
навикший ходити як віл у ярмі, ще не може відразу навикнути до
самосвідомості й ініціативи, далі жде всього з гори, щоб йому звідти
щось виразно позволили, до чогось закликали, щось задекретували. Тим
часом новий лад, власне, чекає від громадянства, щоб вони якскорше, не
гаючись само організувалося відповідно новим принципам свободи й
самодіяльності…аби скріпити новий свобідний устрій і забезпечити його
від усяких лукавих замислів явних і тайних ворогів свободи і
демократизму” [60: 100-101]. Засуджуючи безпринципність, аморальність,
легкодушність, моральну розхристаність, він підкреслює, що “та стадія
українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального
настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть
героїзму від українських громадян”.

Ці думки вченого особливо актуальні сьогодні, коли роз’єднаність
демократичних сил, політична апатія широких народних мас, політична
неструктурованість характерна для нашого суспільства.

М.Грушевський був твердо переконаний, що фундаментом, на якому
будуватиметься нове життя, повинна бути ідея національної згоди і
гармонії, яка базуватиметься на національному законі. Керуючись цією
ідеєю, він закликає демократичні сили і об’єднання, до прийняття
програми “твердої солідарності демократії села і демократії міста,
твердого об’єднання груп українських і неукраїнських і укріплення
української державності їх самими” [93: 178].

Як вчений і політик, Грушевський розумів необхідність як найшвидшого
переходу до конституційного життя, закликаючи надати першому парламенту
право переглянути й затвердити остаточно конституцію, яку прийме
Центральна Рада. Він закликав, що “українське громадянство, українська
демократія повинна перейнятись почуттям державності – патріотизму і
пієтизму, для своєї трудової держави, зробити її центром, все будувати
на державнім фундаменті, а від держави, навпаки, жадати забезпечення
своїх потреб і сповнення свої надань, соціалізувати державу і заразом
одержавлювати соціальне життя в широкім значенні сього слова” [71: 201].

Таким чином, творча спадщина видатного українського вченого-історика,
державотворча діяльність М.Грушевського як політика яскраво засвідчують,
що він був ідеологом і творцем української демократичної держави, а його
гуманістичні ідеї і погляди не втратили своєї актуальності і при їх
творчому використанні здатні послужити утвердженню української
демократичної держави, що стане найкращою даниною пам’яті Великого
Українця, втіленням його заповітної мрії.

Михайло Сергійович Грушевський ніколи не був тим зашореним
націоналістом-сепаратистом, яким намагались зобразити його недруги.
Навпаки, як високоосвічена людина він завжди прагнув відшукувати кращі
шляхи національного розвитку українського народу з урахуванням
конкретних тогочасних умов загального історичного розвитку і Росії, й
інших насамперед європейсько-азіатських країн. Він вважав, що Україна –
не лише для українців, а для всіх, хто живе в Україні і любив її, хоче
працювати для добра краю і його людності, служить їй. М.Грушевський
єднав інтереси Західної України й України Східної. Він немовби
вивищувався над політичними пристрастями, бо дав для українського
відродження наукову базу – історичну закономірність здобуття українським
народом державності. Славетний історик і державний діяч зауважував, що
лише злагода може дати змогу побудувати нову, вільну і суверенну
державу. “Ми не на те поколіннями боролися і страждали за права нашого
народу, – підкреслював Грушевський, – щоб з хвилею, коли права будуть
здобуті, поставити інші мету – приборкування слабких народностей і
панування над національними меншостями великої української землі”.

Михайло Грушевський був людиною енциклопедичного знання, великої
наукової ерудиції, невичерпної енергії і систематичної наполегливої
працьовитості, і лише цим можна пояснити його широкий діапазон участі в
українському національному відродженні. Послідовним вивершенням усіх
його напрямів, є державницький напрям, який рушійною силою українського
історичного процесу вважав українську еліту – провідну верству, яка
розуміла вагу державності й тому була державотворчим чинником у історії
України [1: 1].

Найсприятливіші умови для реалізації ідеї творення національної держави
з’явилися в зв’язку з розпадом Російської імперії в лютому 1917 р.
Використавши свій шанс, свідома частина української інтелігенції
вступила на шлях боротьби за втілення ідей української державності.

Саме в ці буренні дні національного розвою, 4 березня 1917 р.
інтелігенція створює громадську організацію – Українську Центральну
Раду, на яку історична доля поклала надзвичайної ваги завдання – очолити
національно-визвольний рух і довести цього до логічного завершення, до
відродження Української держави. Творення цієї організації, визначення
її форми та складу проходило у загальних суперечках між діячами
Товариства Українських Поступовців та українськими соціал-демократами.
“Бачучи, як трудно зговоритися, порозумітися і налагодити спільну працю,
і та, і друга сторона покладали всі надії на приїзд професора Михайла
Грушевського, якого сподівалися з дня на день, – згадував безпосередній
учасник тих подій Дмитро Дорошенко. – для нього було резервне місце
голови Центральної Ради. Від його особистого й громадського авторитету,
шанованого в усіх українських кругах, сподівалися примирення всіх
суперечностей і об’єднання всіх на спільній роботі задля громадського
добра” [112: 44].

Таким чином, Михайло Грушевський після Лютневої революції 1917 р. в
Росії повертається до Києва і стає головою Центральної Ради. Саме на
нього були звернені очі сучасників як на безпірного провідника. “Можу
ствердити, писав Олександр Шульгін, – що в той час вся Україна його не
тільки шанувала, але й любила і абсолютно йому вірила” [254: 146]. “З
його прибуттям український рух у Києві зразу відчув досвідчену і
авторитетну руку свого керівника, – відзначав Дмитро Дорошенко. – ніхто
в даний момент не підходив до ролі національного вождя, як Грушевський,
ніхто навіть рівнятися не міг із ним щодо загальнопризнаного авторитету
й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство” [112:
53].

М.Грушевський згадував, що на момент його повернення до Києва
“Центральна Рада вже організувалася чи, краще мовити, почала своє
формальне існування” [134: 130]. У першій половині березня Центральна
Рада була тою інституцією. Яка ще не усвідомлювала своєї історичної
місії. “Якогось певного, заздалегідь виробленого плану діяльності
Центральна Рада на початку свого існування не мала, – свідчив П.Христюк.
– так само не був установлений і склад” [215: 15-16].

Метаморфозу, що її зазнала Центральна Рада протягом весни 1917 р., можна
пояснити двома причинами. По-перше, несподіваним, непрогнозованим
вибухом стихійного українського руху, а по-друге, “феноменом Михайла
Грушевського”. Саме завдяки тому, що він зміг чітко сформувати і втілити
їх у життя, Центральна Рада піднеслася на гребінь української революції.
Свою державотворчу місію Центральна Рада виконувала в складних умовах
непередбаченого розвитку подій, в країні зруйнованої економіки і хаосу,
в боротьбі з великодержавним натиском Тимчасового уряду, а пізніше в
боротьбі з Радою Народних Комісарів.

За цих надзвичайно складних обставин Центральна Рада проходить шлях від
міської, громадської організації до найвищого органу Української
народної республіки, Першим президентом якої став Михайло Грушевський.
Це було тріумфальним завершенням усієї його попередньої діяльності як
провідника національного відродження, найвидатнішого його представника і
фундатора. Завершення української революції 1917-1918 рр., проголошення
самостійності і незалежності УНР є найкращим свідченням правильності
державницьких ідей і концепцій Грушевського тих часів. Це був період
реалізації його ідей державного будівництва, який охоплював усі сфери
його українського національного життя.

Як уже зазначалося, в 1917 р. Грушевський і його співробітники
обстоювали федеративний постулат кириломефодіївців, як постулат побудови
і відродження української державності, що не суперечив політичній
незалежності народу.

Свою концепцію федералізму М.Грушевський, в основному, сформував уже
наприкінці ХІХ ст., а пізніше лише поглиблював і розвивав її. Спроба
практичної реалізації її мала місце під час революційних подій 1905-1907
рр. Як відомо, в складі І і ІІ Державної Думи існували українські
фракції. М.Грушевський уклав декларацію про автономію України, яка мала
бути проголошена в Думі, але проіснувавши 72 дні Дума, як відомо, була
розпущена.

Завершеного вигляду автономістично-федералістична концепція
М.Грушевського набула в період української революції 1917-1918 рр. Саме
в цей час були написані і видані книги: “На порозі нової України”,
“Самостійна Україна”, ряд статей, в яких дослідник і політик (голова
Української Центральної Ради). М.Грушевський виклав своє бачення
сучасного майбутнього України. Нагадаємо, що 25-26 березня 1917 р. в
Києві відбувся з’їзд Товариства Українських Поступовців, яке з 1908 р.,
очолював М.Грушевський. В резолюції з’їзду зазначалося, що замість
старої назви приймається нова – “Союз Українських
Автономістів-Федералістів” [182: 39].

В квітні 1917 року у брошурі “Якої ми хочемо автономії і федерації”
М.Грушевський писав, що права України будуть забезпечені, якщо вона “не
стоятиме” одинцем, а всі частини Російської Республіки будуть не тільки
автономними провінціями, а державами, зв’язаними федеративним зв’язком”
[93: 125]. Також його концепція національно-територіальної автономії
України включала постулат повного національного “самопорядкування” і
об’єднання українських поодиноких земель в одну національну територію
[93: 121]. Далі він розглядає питання, що таке автономія взагалі, і
національно-територіальна зокрема, яка користь з такої автономії, що
таке федеративний устрій, якою має бути Федеративна Російська Республіка
і яке місце в ній посідатиме автономна Україна.

Так виглядала федералістична концепція голови Центральної Ради
М.Грушевського в 1917 р. з її головними державними атрибутами – владою,
територією, населенням, військом, судівництвом і демократичним ладом.

Ці автономістично-федералістичні концепції М.Грушевського відображені в
програмних документах Центральної Ради, її практичній діяльності, а
також програмних засадах керівних партій, що входили до Центральної Ради
(українських соціалістів-революціоністів, українських соціал-демократів
та українських автономістів-федералістів). “Не одділяючись від усієї
Росії, не розриваючи з державою російською”; “Ми, Центральна Рада, яка
завжди стояла за те, щоб не одділяти України від Росії” [63: 1-6]. Це
фраґменти з 1-го і 2-го Універсалів Центральної Ради. Куди свідомо
спрямовували вони Україну, яке враження справляли на її громадянство,
яку свідомість формували.

Тому не дивно, що автономістично-федералістичні ідеї М.Грушевського та
інших лідерів Центральної Ради знайшли яскраве відображення в роботі
Всеукраїнського Національного Конґресу. Погляньмо на тематику
виголошених доповідей: Д.Дорошенко “Державне право і федеративні
змагання в Україні”; О.Шульгин “Федералізм та домагання демократичної
російської республіки”; М.Ткаченко “Автономія України в федеративній
республіці”; Ф.Крижановський “Про спроби утворення автономного ладу на
Україні”; В.Садовський “Про територію автономної України”.

Отже, домінували в роботі Конґресу питання автономії України у складі
Російської Федерації. Поодинокі голоси (виступи Ф.Коломійченка) за
самостійність фактично не знайшли підтримки. Тому в резолюціях Конґресу
наголошувалося: “Автономний устрій України…знайде цілковиту гарантію для
себе в федеративному устрої Росії, через що єдиною, відповідною формою
державного устрою для Росії Конґрес признає Федеративну демократичну
республіку, а одним з головних принципів української автономії – повну
гарантію прав національних меншостей, що живуть на Україні”[112: 58].

Але як зазначає В.Стойко: “Ставши на платформу
національно-територіальної автономії України в федеративній Російській
Республіці, УЦР поставила українське майбутнє у залежність від сил
зовні. Партнера для федерації не було” [63: 5].

Таким чином з самого початку української національної революції лідери
УЦР спрямовували її в автономістично-федералістичне русло і все
політичне життя України весною-влітку-восени 1917 р. відбулося в цих
рамках. На цьому базувалися взаємини УЦР з Тимчасовим урядом, який не
поспішав задовольнити її автономістично-федералістичні вимоги. Після
досягнення порозуміння й проголошення 2-го Універсалу, М.Грушевський на
засіданні УЦР заявив, що “ми вступаємо на вищий щабель і дістаємо
фактичну автономію України з законодатним і адміністративним органом –
Радою і Секретаріатом”.

Вітаючи делегатів з’їзду народів, який за підготовкою УЦР відбувся в
Києві у вересні 1917 р., М.Грушевський підкреслив, що федеративна Росія
подальше залишається кличем хвилини”, що “під тим кличем об’єднаються
всі важні народи і народності Росії”. Відповідаючи на запитання чи він
дивиться на федералізм, як на перехідний період до самостійності,
М.Грушевський сказав: “Що для федералістів-українців, тобто домінуючої
течії на Україні, для всієї великої маси народу України федералізм не
являється переходним кроком до державної незалежності! Навпаки, для нас,
українців, державна незалежність не лежить впереді, а позаду нас – ми
дивимося на федерацію не як на шлях до самостійності, а як на шлях до
перспективів, вже давно відкритих передовими мислителями людства, як на
шлях Федерації Європи, і дальше до федерації цілого світу” [172: 17,
24].

Як це не прикро, але мусимо констатувати, що лідери УЦР йшли у фарватері
тих подій, що відбувалися в Росії. Навіть проголошуючи ІІІ Універсалом
Українську Народну Республіку, вони й надалі твердили: “не одділяючись
від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на
нашій землі, щоб силами нашими помагати всій Росії, щоб уся Республіка
Російська стала федерацією рівних і сильних народів”. А тим часом Росія
уже була більшовицькою.

І лиш ультиматум і агресія більшовицької Росії проти УНР змусили
М.Грушевського признати, що “федералізм дійсно став кепською забавкою”
[182: 41]. З під його пера наприкінці 1917-1918 рр. виходить ряд статей,
в яких М.Грушевський намагається переосмислити свої позиції і врахувати
у своїй державотворчій діяльності уроки історії.

Так, свою книжку “На порозі нової України”, випущену у 1918 р., він
називає політичним заповітом. У першій статті цієї збірки “На переломі”
М.Грушевський зауважує: “Розстріл, зайняття і знищення Києва
більшовиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою, в
котрій зосередився сей великий, просто необчислений, в своїх наслідках
перелом історії України, вчинений більшовицьким походом…Мені здається,
що те, що переживаю я так гостро в сім моменті переживає уся Україна. Що
Україна також поховала все старе в сім огнищі, в сій руїні тепер, новими
очима розглядаючись в сих згарищах” [60: 135]. І далі. “В тім лихім і
тяжкім, що нам довелося пережити, єсть безперечно і ся добра сторона, що
воно прискорило процес визволення від старих призвичаєнь і поглядів”
[60: 136].

В тому часі Грушевський пропонував державну концепцію чорноморської
орієнтації української держави, яку можна розглядати як його державну
федералістичну концепцію в тому часі з прицілом “на кінцеву мету,
федерацію світову” незалежних держав. Чорноморську концепцію
Грушевського характеризує “Економічне і культурне співробітництво,
кооперації народів Чорного моря” [71: 26]. Зрозуміло, що чорноморська
федерація держав не заперечувала державного суверенітету української
нації, лише скріплювала державну співпрацю України з іншими державами.

Разом з проголошенням незалежності Грушевський пропагував” кінець
московської орієнтації”, що її вважає “віджилою” справою і наголошував
потребу відступити від старих критеріїв українсько-російських взаємини
[182: 42].

М.Грушевський не створив Української Центральної Ради, але ставши від
початку її головою, саме він зробив її тим, чим вона була, що вона
осягнула і яку спадщину залишила.

Відновлення і розбудова української державності проходила серед
винятково важливих зовнішніх і внутрішніх політичних обставин. В першу
чергу слід підкреслити непідготовленість українського народу до побудови
власної держави і зрусифікованість значної частини українського
населення, зокрема в містах. Ці обставини включали: відносно невелику
кількість співробітників Грушевського, що були спеціалістами в різних
ділянках державного життя – зокрема, це відноситься до професійних
дипломатів, незадовільну і повільну розбудову української армії,
негативне ставлення до незалежності й самостійності з боку національних
меншин в Україні, без огляду на проголошення закону Центральною Радою
про національно-персональну автономію, незадовільну соціально-економічну
політику уряду УНР та інші недотягнення в багатомірній діяльності уряду
молодої української держави. Рівночасно у розпорядження Тимчасового
уряду на терені України була мільйонна армія, яка постійно загрожувала
державній діяльності Центральної Ради, а після жовтневого перевороту
Леніна і більшовики поставилися вороже до державних прагнень української
нації: їх напад на державу і кривава війна та інші перешкоди в
державному будівництві.

Грушевський і його співробітники надали відповідну легально-державну
структуру українській державі і шляхом державного законодавства,
міжнародних договорів й інших актів поставили тверді основи під
національно-державне будівництво України в ХХ ст. Були недотягнення і
помилки з боку Грушевського і інших державних будівничих – це підкреслює
Голова Центральної Ради в чисельних статтях, “Спогадах”, але IV
Універсал і Конституція УНР, затверджена 29 квітня 1918 р., стали
залізним фондом в державному розвитку Нової України. У першому параграфі
Конституції УНР можна прочитати: “Відновивши своє державне право, яко
Українська Народня Республіка, Україна, для кращої оборони свого краю,
для певнішого забезпечення вільностей, культури і добробуту своїх
громадян, проголосила і нині єсть сувереною державою, самостійною і ні
від кого незалежною” [134: 215]. Конституція УНР найкраще віддзеркалює
тодішні державницькі концепції Михайла Грушевського як президента
республіки і провідного політичного діяча.

Державотворча діяльність Грушевського вимагає повної переоцінки і нового
висвітлення. Можна лиш погодитись з твердженням грушевськознавця
Любомира Винара, що “починаючи від Богдана Хмельницького, творця
Козацько-гетьманської держави, на протязі понад 270-літнього історичного
розвитку українського народу, Михайло Грушевський був єдиний, допровадив
державний постулат української нації до його реалізації, проголосивши
повну самостійність і незалежність України в 1918 р.” [22: 57]. До доби
М.Грушевського і Центральної Ради нікому з державних і політичних
діячів, жодній українській політичній течії або партії зреалізовувати
цього не вдалося.

“Які б тяжкі проби не судила переходити Україні і українському народові
історичні доля, які б пертрубації не лежали б ще перед ними, великі часи
творчості Української Центральної Ради й її акти зостануться великою
епохою її розвою, Твердою підставою національного будівництва” [71:
148], писав голова Української Центральної Ради і перший президент
Української Народної Республіки Михайло Грушевський про історичне
значення діяльності Української Центральної Ради ще на початку 1918 р.
Справді, сьогодні оцінюємо Українську Центральну Раду як перший
парламент, який привів до відродження Української держави в 1917-1918
рр. Тепер усвідомлюємо пророче твердження голови УЦР про її Державні
акти, які стали основою українського державного будівництва. Закріплення
і відновлення української державності 1991 р. було б немислиме без
політичної діяльності Української Центральної Ради і її IV Універсалу.

У Михайла Сергійовича Грушевського вистачило сили, відваги й
натхненності гарячим і сміливим словом збудувати й покликати до дії
український народ. Ніхто в більшій мірі не мав права на титул фундатора
Української Народної Республіки, як Михайло Грушевський. Він поставив
державне завдання перед ще непідготовленими народними масами і самою
інтелігенцією. Він зробив все можливе, щоб довести до проголошення
державної суверенності, а потім і незалежності України. Величезна
історична місія випала на долю найбільшого історика. І його нещастям і
нещастям цілої України було те, що він сам собі на мав всього
необхідного для того, щоб не тільки створити державу, але й втримати її
в свої руках…

РОЗДІЛ IV. Видавнича діяльність М.Грушевського у 1894-1914 рр.

Захоплення видавничою діяльністю і “української ідеєю” прийшли до
М.Грушевського ще на гімназійній лаві, й уже тоді у нього з’явилося
прагнення поєднати ці інтереси, ставши видавцем українських книг, газет
та журналів. На прийняття такого рішення особливо вплинуло ознайомлення
юнака з тим фактом, що у рік народження на світ не з’явилося жодного
україномовного видання. Дізнавшись про такий стан речей в українському
книгодрукуванні1866 р., гімназист М.Грушевський дав собі клятву своєю
працею виповнити цю прогалину. В молодечій уяві честолюбні мрії
проростали конкретними видавничими проектами, про які у зрілому віці з
певною часткою самоіронії вчений згадував: “Скільки величавих
гігантських попервах замків збудував я за ті роки, годинами вимірюючи
або стежки в нашому садку в Владикавказі, до одурі розраховуючи ті
фантастичні рахунки, тиражі видавництв, річники, серії видань” [84:
125].

Будучи добре обізнаним з несприятливими для книгодрукування обставинами,
юнак шукав спосіб обходу суворих цензурних правил. Під цим кутом зору
дуже показовим є його проект видання серій збірників, куди мали увійти
оригінальні та перекладні художні твори, науково-публіцистичні статті,
критично-бібліографічні огляди, які, на думку школяра, в умовах, коли
видання україномовних часописів в Російській імперії переслідувалося
законом, заповнили б журнальну порожнечу на українському книжковому
ринку.

Глибоко усвідомлюючи необхідність розвитку українського книгодрукування,
молодий Грушевський свідомо готував себе до видавничої діяльності.
Важливим етапом цієї підготовки стало самостійне вивчення української
мови, у якому йому дуже прислужився російсько-український словник
М.Левченка [90: 21]. Участь у підготовці до друку народних пісень
станиці Новомлинської Кубанської області дали гімназисту перший досвід
редакторсько-коректорської праці. Проте, найповніше видавничий талант
М.Грушевського, без сумніву, розкрився у галицький період його
життєдіяльності.

Між тим, заявити про себе в амплуа видавця української книги та
періодики молодому вченому довелося за дуже несприятливих обставини.
Основну масу українського населення на той час становило неграмотне
селянство, прошарок освіченого і національно свідомого елементу був дуже
незначний, а тому українська друкована продукція не знаходила попиту і
не лише не давала прибутків, але й вкрай рідко покривала затрачені на її
випуск кошти. Розвиток національного книгодрукування також істотно
стримувався нестачею коштів, матеріальних засобів, та відповідно
підготовлених літературно-журналістських сил. Крім того, негативний
відбиток на розвиток українського видавничого руху наклали Валуєвський
(1863) та Емський (1876) укази, що стояли на перешкоді розповсюдженню
україномовної друкованої продукції на Східній Україні, де проживало
близько 85% усіх українців. На відміну від Російської імперії у
конституційній Австро-Угорщині перепон законодавчого характеру щодо
використання української мови у видавничій діяльності та поширення
українських книг і періодики не існувало, проте тут реалізація
українських видавничих проектів серйозно ускладнювалася конкуренцією між
книгопродуцентами, за котрою нерідко крилося партійне чи блокове
протистояння.

Попри це видавничий дебют М.Грушевського у Галичині був на диво вдалим.
Масове зростання обсягів тиражів та серійності наукових публікацій вже у
перші роки перебування у Львові принесли йому репутацію здібного та
непересічного видавця. Саме цей авторитет, на нашу думку, значною мірою
допоміг М.Грушевському подолати кризу довір’я української суспільності
до національної літературно-публіцистичної періодики, що намітилася на
кінець 1897 р. зі занепадом часописів “Зоря” та “Життє і Слово” [168:
57]. З втратою цих часописів у Галичині не залишилось б жодного
поважного українського літературно-публіцистичного органу, а такий стан
речей неминуче спричинив би анемію українського літературного життя й
суттєво сповільнив би вкрай необхідний для згуртування нації процес
витворення “високої культури”. Отже, тим самим фактично ставилися під
удар і подальший розвиток українського національного відродження, і
консолідація української народності, з чим Грушевський , який прагнув
поставити український народ в один ряд з іншими європейськими націями,
зрозуміло, змиритися не міг. Восени 1897 р., коли ліквідація “Зорі” вже
стала невідворотним фактом, молодий вчений вніс пропозицію зреформувати
часопис на зразок західноєвропейських ревю, розширивши його програму та
обсяг. У такий спосіб М.Грушевський задумав створити якісно новий
український журнал, що мав “ввести нашу суспільність в круг
загальнолюдських інтересів і з ними освітити наше народне життя” [242:
арк.2].

До наших днів дійшов складений О.Маковеєм первісний варіант
програми-проспекту нового видання. Зроблені на ньому рукою
М.Грушевського численні поправки та доповнення не залишають сумнівів
щодо активної участі львівського професора у розробці цього документа.
А одна з коректив навіть вказує на те, що ідея найменування журналу
“Літературно-Науковим Вістником” теж, очевидно, належала М.Грушевському
[242: арк.1]. Саме ця назва разом з програмою та складом редакційного
комітету і була затверджена на засіданні Виділу НТШ 3 листопада 1897 р.,
а відтак у “Зорі” з’явилася оповістка нового видання [127: 420].

Як не парадоксально, однак покликаний для пропаганди “української ідеї”
журнал ще до виходу свого першого номера наштовхнувся на різку хвилю
неприхильних виступів з боку греко-католицького духовенства, котре як
відомо, було однією з найбільш національно свідомих верств українського
населення у Галичині. Першим проявом цієї кампанії стали збори
священиків Олеського конференційного гуртка 11 листопада 1897 р., що
ухвалили рішення бойкотувати “антирелігійний часопис”. Невдовзі до акції
прилучилася і редакція церковно-релійгіного журналу “Душпастырь”, що
умістила на сторінках свого органу лист священика Ф.Дуткевича з вимогою
недопустити на сторінки “Вістника” антирелігійних публікацій [116: 448].
І все ж в такий спосіб передплатну камапанію нового журналу галицьким
клерикалам не вдалося. 445 повних передплат, зібраних часописом у перший
рік видання, було рекордним показником для українських журналів у
Галичині. (Для прикладу. Попередниці “Вістника” “Зорі” не вдалося
здобути і трьохсот передплатників [120: 10]).

Бажаючи радикальними ферментами “Життя і Слова” оживити тихомирний тон
“часописи для руських родин”, М.Грушевський, крім себе, редактора “Зорі”
О.Борковського та редактора “Буковини” О.Маковея, ввів до редакції
“Вістника”й І.Франка [63: 1]. Щоправда в такому складі цей орган не
проіснував і півроку, бо вже 24 квітня 1898 р. бажання залишити редакцію
виявив О.Борковський і Виділ НТШ задовольнив його прохання [220:
арк.13-15]. У цьому ж році, одержавши від міністерства освіти стипендію
для наукових студій, редакцію “Вістника” покинув О.Маковей, і замість
нього М.Грушевський ввів до складу редакційного комітету молодого
етнографа В.Гнатюка [147: 61]. Цей злагоджений колектив (М.Грушевський,
І.Франко, В.Гнатюк) й редагував “Літературно-Науковий Вістник” у
1899-1906 рр., і, як свідчать відгуки читачів про журнал, робив це
висококваліфіковано. Журнал, скажімо, припав до вподоби відомому
українському письменникові І.Нечуй-Левицькому. Високо оцінював часопис і
Д.Дорошенко, зазначаючи, зокрема, що “Літературно-Науковий Вістник” став
для нього “школою української національної свідомості” [181: 6-7].

Значний вплив “Вістника” на національне освідомлення українців дуже
швидко визначали і російські цензурні органи, що оточили журнал, його
редакцію, авторів та передплатників своєю “пильною” опікою. Щоправда,
нерідко поле діяльності цензури звужували працівники Волочиської
прикордонної комори, котрі відсилали тексти з журнал у зворотному
напрямі, не чекаючи цензурної заборони [211: 10]. Такі випадки не були
поодинокими. Чотири книги “Вістника” було конфісковано в 1909 р. за
уміщення в них відомого роману А.Франса “Острів пінгвінів”, між тим як
російською мовою цей твір у подібному скороченні можна було придбати у
багатьох книжкових магазинах. Якщо стаття М.Грушевського “Виговський і
Мазепа” у “Літературно-Науковому Вістнику” була оштрафована , то у
перекладі на російську мову на шпальтах “Киевских вестей” вона навіть не
привернула уваги цензури [117: 86]. Про те, наскільки видозмінився
журнал внаслідок люстрацій російської цензури, харківський письменник
О.Катренко писав К.Студинському 26 листопада 1899 р. таке: “Єдине
джерело всіх відомостей у нас – Л.Н.В., та й цензура почала так
нехтувати, що аж на пів вриває. Ось ХІ книжку одержано і в ній тільки
сама белетристика, все ж решта вирване” [207: 45]. Повідомлення про
подібні факти, звичайно ж, доходили і до М.Грушевського, змушуючи його
разом з іншими членами редколегії шукати нелегальних способів переправки
журналу та надіслання передплатникам вирізаних цензурою матеріалів [125:
115].

З усіх взятих на озброєння редакцією способів уникнення цензурного
контролю чи не найоригінальніший був метод пересилки “Літературно
Наукового Вістника” під титулом Галицького Літературного Вістника” який
за формою дуже нагадував назву москофільського видання “Галицко-русский
Литературный Сборник”. Але й таким чином зупинити переслідування
російських цезурних органів редакції журналу не вдалося. Через доноси
галицьких москофілів та київських чорносотенців з травня 1901 р.
російська цензура перестала допускати часопис на Східну Україну, хоч на
інші реґіони Російської імперії він продовжував розповсюджуватися [16:
6].

Таке звуження ареалу розповсюдження “Вістника”, безумовно, не
задовольняло М.Грушевського, але не бачили реальних шансів змінити
ситуацію, вчений займав вичікувальну позицію трохи не до кінця 1904 р.
Цю тактику, М.Грушевський, мабуть, під впливом проголошення “політики
довіри” змінює лише 18 грудня того ж року, коли листовно звертається до
міністра внутрішніх справ П.Святополка-Мирського з проханням допустити
“Літературно-Науковий Вістник” до розповсюдження в Росії на загальних
цензурних підставах [243: арк.1-2]. Однак отримання такої санкції
виявилося нелегкою справою навіть в умовах часткової лібералізації
самодержавно-бюрократичного режиму і лист М.Грушевського довгий час
залишається без відповіді, внаслідок чого 6 березня 1905 р. історик
знову пише петицію аналітичного змісту [231: арк.1]. Ці звернення
видатного вченого, безперечно, знайшли належне місце у загальному потоці
апеляцій української громадськості, під тиском яких питанням про відміну
законодавчих актів, що забороняли книгодрукування українською мовою та
ввезення україномовних видань з-за кордону, в кінці 1904 – на початку
1905 рр., займалася імперська Рада Міністрів. А коли, вивчаючи цю
проблему, російські урядові структури звернулися зі запитами до
Російської Академії Наук, Київського і Харківського університетів та
київського генерал-губернатора, і ті висловилися за потребу відмінити
укази 1863, 1876 та 1881 рр., то М.Грушевський використовує цю нагоду,
щоб додатково підкреслити шкідливість заборони друкованого українського
слова, оприлюднивши підготовлений у цій справі реферат Петербурзької
Академії Наук. [180: 28].

І все ж спрямовані на переслідування українського слова укази діяли аж
до революційного піднесення восени 1905 р., а з їх відміною російські
урядові кола подбали про те, аби не допустити вдруковану в Галичині
українську книгу до імперії Романових, уклавши нову митну угоду з
Австрією. Згідно цієї введеною в дію 1 березня 1906 р. міждержавною
домовленістю, будь-які неросіськомовні видання допускалися в Росію
безплатно. Як виняток із цього загального правила трактувалися лише
україномовні видання, які ідентифікувалися з російськомовними і на цій
підставі обкладалися митом 17 рублів за пуд вантажу, що практично вдвічі
збільшувало їх ціну. Таке ототожнення української і російської мов
викликало справедливий протест М.Грушевського, що знайшло підтримку і в
керівництві НТШ, і в дирекції “Українсько-Руської Видавничої Спілки”,
котрі першими ухвалили рішення надіслати до департаменту митних зборів
російського міністерства фінансів заяви з рішучою незгодою проти
штучного притягнення української мови під поняття російської. У статті
“З біжучої хвилі. Новий кордон” М.Грушевський закликав приєднатися до
цієї акції інші видавничі товариства та видавців, російських українців,
які передплачують україномовні видання з Австро-Угорщини, українських
парламентарів російської Думи та австрійського сейму [65: 380-383]. Та,
на жаль всі здійснені українською громадськістю заходи щодо скасування
мита з галицьких україномовних видань, включно з неодноразовими
порушеннями справи особисто М.Грушевським, успіхом не увінчалися [15:
20].

З введенням у дію російсько-австрійської митної угоди та появою в
Наддніпрянщині своїх літературно-наукових органів зв’язки
“Літературно-Наукового Вістника” з українською суспільністю та
літературними колами в Росії починають слабшати. А з тим перед журналом,
який задумувався передусім як всеукраїнський літературно-науковий орган,
постає загроза перетворення у провінційний галицький часопис.
намагаючись попередити поглиблення цієї негативної тенденції,
М.Грушевський приймає рішення видавати журнал за участю редакцій –
київської та львівської [62: 5-8]. А в тім, окрім турботи про благо
журналу, до такого рішення науковця спонукали й інші мотиви: з одного
боку, більш загальні національні інтереси, що вимагали тіснішої
концентрації українських культурних сил та більшого зближення Галичини
з Україною, з іншого, суто практичні міркування, що їх вступом у дію
російсько-австрійської митної угоди 1906 р. орієнтовані на продаж по
обидві сторони кордону українські видання вигідніше було друкувати в
Росії, позаяк їх надходження в Австрію (на відміну від руху в зворотному
напрямі) митом не обкладалося [62: 1-6]. За переконанням М.Грушевського,
перенесення “Літературно-Наукового Вістника” до Києва також сприяло б
концентрації українського руху в єдиному історичному центрі України, та,
незважаючи на це, план львівського професора ентузіазму серед київських
українців не викликав. У спогадах Є Чикаленко згадує, що в кінці 1905
р., повернувшись з-за кордону, цю пропозицію від М.Грушевського привіз
до Києва Ф.Матушевський і вже тоді вона зустріла рішучий протест з боку
Б.Грінченка. посилаючись на нестабільність політичної ситуації в Росії,
Б.Грінченко доводив, що ризик закриття журналу з перенесенням його до
Києва значно збільшується, а крім того, вказував, що “огаличанений”
“Вістник” на Східній Україні не матиме успіху. В кінцевому підсумку
позиції Б.Грінченка на 1905 р. вдалося здобути перемогу, внаслідок чого
було прийняте рішення розпочати видання на Наддніпрянщині видання
самостійного літературного журналу,, а М.Грушевському надіслана
відповідь, що переносити “Вістник” до Києва небезпечно [53: 83]. Однак,
зростаюча загроза витворення двох українських літератур на зразок
сербської і хорватської у сербів не дозолила М.Грушевському заспокоїтися
і в серпні 1905 р. він приїздить до Києва, щоб розпочати обговорення
питання про перенесення сюди “Літературно-Наукового Вістника”. Новий
раунд переговорів пройшов на фоні ще більшого напруження стосунків між
М.Грушевським і Б.Грінчеком. тут доречно згадати, що ще у березні 1906
р. М.Грушевський рішуче засудив партикуляризм супроти національної
роботи, веденої на галицькому ґрунті, яким була просякнута одна зі
статей Б.Грінченка, опублікована в “Громадській думці” [33: 34].
Запропоноване Є Чикаленком компромісне рішення – об’єднати “Вістник” з
“Новою Громадою” – обидві сторони ( і М.Грушевський і Б.Грінченко)
визнали за неможливе. Щоправда, М.Грушевський спочатку приставав на цю
пропозицію, однак, помітивши , наскільки сильно опирається цьому проекту
його головний опонент, відмовився від неї і попросив Є.Чикаленка більше
не порушувати цього питання, позаяк “коли спільний журнал не піде, то
Грінченко і його друзі будуть обвинувачувати ЛНВ і галицьких
співробітників, а коли піде, то причину успіху приписуватимуть собі і в
редакції неминуче виникнуть непорозуміння” [251: 110].

У кінцевому результаті, за умов, коли українська суспільність не
виявляла готовності спонсорувати два однотипні і явно неприбуткові
видання, шальку терезів на сторону М.Грушевського схилило, очевидно, те,
що “Нова Громада”, на кінець 1906 р. принесла дефіцит у сумі 10 тис.
рублів, що і змусило меценатів припинити фінансову підтримку журналу
[252: 23].

київським – гостро стояло питання обсадження вакантних посад і причому
людьми, добре обізнаними в галузі української філології. Щодо Київської
редакції, то на початках дуже значну роль у налагоджені редагування
“Вістника” відіграли надіслані М.Грушевським зі Львова І.Джиджора та
І.Кревецький, а згодом основний тягар редакційних турбот взяв на себе
Ю.Тищенко (літ. псевдонім – Ю.Сірий), який у 1907 р. під впливом
М.Грушевського вирішує нелегально репатріювати до Росії скориставшись
паспортом П.Лавріва [206: 138-139]. Що ж до львівської редакційної
колегії, то свого часу у дуже непривабливому світлі роль М.Грушевського
в її скороченні представила донька І.Франка – Ганна Франко-Ключко,
потрактувавши виведення її батька зі складу редакційного комітету
“Вістника”, як вплив непорядності та невдячності з боку видатного
українського історика [213: 75-76]. На нашу думку, теза про насильницьке
відібрання М.Грушевським у І.Франка можливості заробити собі на
прожиття, є далекою від істини, бо відхід Великого Каменяра від редакції
журналу значною мірою пояснюється загостренням його хвороби. Вже 27
жовтня 1906 р. І.Франко цілком виразно повідомляв М.Грушевському, що
стан здоров’я не дозволяє продовжувати редагувати “Вістник” [210: 299].
До того ж нагадаємо, що можливий мінімум редакторський робіт і Франко, і
Гнатюк продовжували виконувати для “Вістника”, принаймні ще в 1907-1910
рр., хоч їхні прізвища як редакторів на титульній сторінці журналу більш
не з’явилися.

Прохолодне ставлення М.Грушевського до Франкової “Історії української
літератури” помітно погіршує стосунки між вченими на кінець 1907 р., що
створює сприятливий ґрунт для розростання чуток про “корінні” зміни в
редакції “Літературно-Наукового Вістника” [104: 10-15]. З позиції
сьогоднішнього дня, судити наскільки далекими чи близькими були вони від
істини, безумовно, важко, зрозуміло ж інше – всі ці чутки шкодили як
репутації журналу, так і авторитету українства в цілому, а тому
М.Грушевський доклав максимум зусиль, щоб покласти їм кінець.
Повернувшись з Києва, він звернувся до І.Франка з проханням дати згоду
на уміщення в “Ділі” заяви, що всі поголоски безпідставні і вони обидва
й надалі будуть “брати…близьку участь у сім виданню, д-р Франко,
звільнившись від деяких механічних робіт по редакції, буде мати спромогу
вкладати навіть ще більше праці літературно-наукової” [210: 342].

Важливо підкреслити, що наведений приклад турботи М.Грушевського про
реноме видання не був поодиноким явищем. Намагаючись надати
“Літературно-Науковому Вістнику” значення своєрідного символу
українства, вчений постійно і ретельно дбав про престиж цього часопису.
Невід’ємним компонентом піклування М.Грушевського про репутацію журналу
була турбота про його своєчасний випуск та надходження передплатникам,
що досить часто вливалося у нагадуванні співробітникам журналу про
терміни виконання робіт. Не завжди маючи можливість самостійно
контролювати всі хронологічні параметри редакційно-видавничого процесу,
М.Грушевський зобов’язав уважно стежити за тим, “аби друкарня не мала
поводу покликуватись на брак скрипту і взагалі закриватися тим, що
справа затягується через редакцію” [219: арк.15].

У редакцій “Вістника” існував графік виконання робіт, що з перенесенням
друку журналу до Києва виглядав приблизно так. Всі призначені для
публікації матеріали мали бути надіслані до редакції не пізніше, ніж за
півмісяця до виходу номера, в який планувалося їх уміщення. За
традицією, що збереглася ще зі львівських часів, перед першим числом
кожного місяця призначені для розповсюдження у Галичині примірники вже
мали вийти з друку. (Призначені для розповсюдження а Наддніпрянщині
з’явилися, очевидно, дещо пізніше). Амплітуда відхилень від цього
графіку, звичайно, не перевищувала 10-12 днів і найчастіше 10-14, у
крайньому разі до 20 числа, журнал залізницею транспортувався у поштові
відділення Росії та Галичини. А взагалі, ЛНВ, – як не без гордості
зазначав М.Грушевський у одному з листів до П.Стебницького, – входить в
порівнянні з російськими журналами зовсім акуратно” [217: арк.19].

З перенесенням друку “Вістника” до Києва силові важелі впливу на термін
виходу журналу, його зміст і діяльність редакційного комітету отримало
Київське жандармське управління і реакція з цього репресивного органу
проявилася досить швидко. Уже в січні 1907 р. у редакції часопису
відбувся обшук, внаслідок якого співробітники редакції та редакційні
рукописи були заарештовані, а сам “Вістник” через два тижні після виходу
першого (в цьому році) номера був адміністративно заборонений на весь
час воєнного стану Києва за “вредное направление”. Щиро стривожившись
цією екстремальною ситуацією (адже вона цілком реально загрожувала
втратою частини передплатників журналу), М.Грушевський розпочинає
переговори про надіслання передплатникам “Вістника” іншого часопису.
Однак 31 січня з відміною воєнного стану у Києві потреба в такій акції
відпадає. А відтак редакція “Вістника” прискореними темпами готує вихід
можливого випуску журналу, а М.Грушевський у зв’язку зі зміною ситуації
бере на себе роз’яснення причини затримки виходу часопису “Pro domo”
[55: 9]. У ній історик ділиться з читачами єдиної щоденної української
газети своїм заповітним бажанням – “подвоїти журнал – давати не по 12, а
по 24-25 аркушів”. Згідно з наведеними у статті підрахунками, доведення
“Літературно-Наукового Вістника” за обсягом до рівня “товстих”
російських журналів, читанням яких дуже захоплювалася зросійщена
інтелігенція Наддніпрянщини, вимагало при незначному збільшенні ціни
річної підписки зростання тиражності видання, а отже й числа
передплатників до цифри 3700-3800, з яких 3000 мало б припадати на
Східну Україну, а решта – на українські землі в складі Австро-Угорщини.
Проте, якщо в тому, що Галичина в найближчому часі спроможеться зібрати
“Вістнику” 700-800 передплат, львівський професор був певний, то збір
3000-ої передплати на Східній Україні видався йому справою
проблематичною, але не безнадійною з огляду на те, що популярному
російському журналу “Вестник Европы” у 1880-х роках українські губернії
давали близько 6000 передплатників [245: арк.1]. Як і багато інших праць
М.Грушевського на видавничу тематику, стаття “Pro domo” мала яскраво
виражений агітаційний характер і традиційно закінчувалася закликом до
українського громадянства підтримати національну пресу.

Виданні “Вістника” аж до початку першої світової війни тісно пов’язане з
М.Грушевським. всі ці сімнадцять років журнал значною мірою завдяки йому
з честю виконував покладену на нього місію:

тримав українську суспільність у курсі тих культурних та
суспільно-політичних змагань, якими жив цивілізований світ;

служив справі національного відродження;

сприяв духовній концентрації українських культурних сил та зближенню
порізнених державними кордонами українських земель”

підтримував процес консолідації “безформенного пасивного етнографічного
елементу” в новітню європейську націю.

Саме і така орієнтація і визначила характер журналу як
поступово-демократичного всеукраїнського позапартійного видання.

Щодо тематичної спрямованості “Вістника”, то не можна не відзначити, що
журнал (думається, не без впливу М.Грушевського) приділяв багато уваги
висвітленню національного питання, однак ніколи на його сторінки не
проникли публікації ультранаціоналістичного змісту. Зрештою, як і при
розгляді соціальних проблем, місячник ніколи не скочувався до пропаганди
теорії класової боротьби. І це попри те, щодо співробітництва в журналі
М.Грушевський залучав людей. Котрі стояли на різних світоглядних
принципах і належали до відмінних політичних напрямків. Адже у
“Вістнику”, як відомо, співпрацювали водночас безпартійні, радикали,
націонал-демократи, кадети, радикал-демократи. Соціал-демократи та
представники інших політичних партій. До співробітництва у журналі
М.Грушевський не побоявся залучити навіть відомого анархічними поглядами
М.Лозинського, з яким з ідеологічних причин відмовилися співпрацювати
переважна більшість галицьких редакцій [252: 6]. Так що, попри
легкополітичну усталеність програми “Вістника” і навіть відносну
одноплановість його випусків, на сторінках журналу завжди був присутній
плюралізм думок, поглядів і позицій.

При такому складі співробітників журнал, зрозуміло, легко було
звинуватити у сіянні розбрату, і це, не секрет, доволі часто робилося.
Прекрасну відповідь на всі докори М.Грушевський дав у листі до
П.Стебницького від 18 грудня 1908 р., уривок з якого наводимо майже без
скорочень: ”Взагалі те, що ви пишете про розбрат, мене дивує. Крім
компанії “Нової Громади”, яка наперед протестувала проти перенесення ЛНВ
і навіть називала се некоректним учинком, я не бачу більш нікого, хто б
ворогував з ЛНВ – хиба крім ображених амбіцій скритикованих авторів.
Горнуться до нього і старі, вроді М.Василенків і П.Мирних, і молодіж
ріжних напрямків. Навіть од соціал-демократів одбою нема.

журнал з моменту заснування потрапив під сильний пресинг з боку
консервативної частини духовенства та чисельності представників кліру
серед його передплатників (хоч ці фактори, безумовно, також частково
проливають світло на ситуацію), а в тому що будь-який необачний підхід
до трактування цього питання, не кажучи вже про його проектування в
системі координат “православ’я” – “греко-католицизм”, мали б завдати
відчутного удару по ідеї єдності українського народу. В тому, що
М.Грушевський це прекрасно усвідомлював, сумніватися не доводиться після
ознайомлення хоч би з його листом до О.Маковея з приводу уміщення в
“Вістнику” літературного портрета С.Сембратовича. свою позицію у цій
кореспонденції М.Грушевський зазначав так” “Я рішучо противний уміщенню
портрета нібіжчика кардинала. У всякому разі Ви на власну руку можете
сього зробити, але як Франко був би за уміщення, мусить іти на Виділ,
без того портрет не може вийти ні в якому разі. Я дуже жалую, що Ви
завчасу про се не написали, але я рішучо обстоюю при сім, умовленім між
нами…Инакше прийдеться містити й портрет київських митрополитів quo
titulo” [219: арк.17].

Редагування “Вістника” не перешкоджало М.Грушевському розгортати
водночас інші видавничі проекти, спрямовані на пропаганду української
ідеї. У 1903 р., прочитавши у вільній російській школі суспільних наук у
Парижі курс української історії, вчений задумує видати його окремою
книгою. Однак, коли російськомовний варіант “Очерка истории украинского
народа” був вже майже викінчений (а, крім нього, М.Грушевський мав намір
опублікувати і франкомовний варіант) з’ясувалося, що видавці не хочуть
брати такої непевної з цензурного і навіть нецензурного погляду книжки
[68: 293-304]. У цій ситуації М.Грушевський наважується видати книгу на
власний ризик і це йому вдається: “Очерк истории украинского народа”
побачив світ влітку 1904 р. “з огляду, – як зазначала резолюція цензури,
– на спокійний і об’єктивний тон, яким було висловлений сам по собі
нецензурний зміст” [57: 20].

З піднесенням визвольного руху в Росії в 1905 р. М.Грушевський починає
активніше пропагувати українське питання в російській пресі. Але вже
перші контакти з російськомовними ліберальними виданнями принесли йому
невтішний досвід. На сторінках петербурзького “Сына Отечества” його
стаття в справі окатоличених холмських уніатів була опублікована в
досить видозміненому вигляді. Особливо не задовольняв М.Грушевського
стиль висвітлення українського питання органом українських кадетів
“Киевскими Откликами”, свого роздратування, яким вчений не приховував у
листі до С.Єфремова від 24 травня 1905 р.” “Ви не повинні, – писав він,
– лишатися так пасивні супроти поведення “Киевских Откликов” в
українській справі. Прецінь Лучинський і Василенко до Вас належать,
невже не можете поставити їм сю річ категорично, як ні то треба
постаратися про свій орган. Василь Никодимович Симиренко писав мені, що
вже придбані гроші на українську газету, але чи не відчуваєте, що саме
тій хвилі важнійша газета російська? Яке не дає цензура в Києві, то
заложити в Петербурзі. Час не стоїть, земля горить під ногами” [226:
арк.17]. Влітку 1905 р. через відмову редакції “Киевских Откликов”
опублукувати у повному обсязі статтю М.Грушевського “К истори
украинско-польских отношений в Галиции” взаємини науковця з керівництвом
газети охолоджується ще більше, а заклики подбати про заснування
російськомовного органу для пропаганди українського питання у листах до
російських українців звучить все настійливіше. Врешті наприкінці літа
1905 р. “поагітувати” за організацію такого видання до Києва. Харкова,
Одеси М.Грушевський вирушає сам. Наступним пунктом візиту львівського
професора має стати Санкт-Петербург, але “страйки, маніфест 17 жовтня,
чорносотенні погроми, вкінці (псевдо) ліберальний курс і нові постанови
про пресу” – як стверджує сам вчений – цілком змінили його наміри,
оскільки в нових умовах першочерговим завданням моменту стає заснування
української преси [57: 5].

Однією з перших українських газет, що постали після проголошення нових
правил про пресу (24.ХІ.19о5) став український часопис “Громадська
думка”. В середині 1906 р. він був перейменований на “Раду”, однак,
заміна назви жодним чином не вплинула на соціальну спрямованість
видання. Як і раніше, її редакція намагалася водночас задовольнити
запити як інтелігентського середовища, так і трудящих верств, що на
практиці здійснити було дуже важко. Універсалізм газети на практиці
найчастіше обертався спрощеністю у постановці та розкритті тем, бо
тільки таким чином видання можна було зробити доступним для основної
маси читачів з трудящих верств. До того ж така роздвоєність видання
нерідко була причиною непорозумінь та суперечок у редакційному комітеті,
внаслідок яких видавці вирішили реорганізувати газету. Під впливом
М.Грушевського, запрошеного до участі у перебудові видання Є Чикаленком,
пріоритетним напрямом перетворень було визнано трансформацію газети у
суто інтелігентський поступово-демократичний орган [251: 3]. Свою роль у
реорганізації “Ради” М.Грушевський у листі до П.Стебницького засвідчив
так: ”Я приїздив до Києва, покликаний в справі реорганізації газети й
иньших. Газета буде виходити з новим редакційним комітетом, яко
безпартійним, даватиме місце і поглядам лівішим, і ціна, мабуть,
трошечки посунеться на ліво, а до того може бути соліднійша і
інтелігентнійша в трактуванню тем і більш давати місця темам
національним” [219: арк.16]. На перших порах М.Грушевський перейняв на
себе обов’язки редактора “Ради”. За його порадою до співпраці у газету
було залучено нові творчі сили: галицького публіциста М.Лозинського,
молодого українського соціал-демократа С.Петлюру, письменницю
Л.Старицьку-Черняхівську [251: 116, 121].

Участь М.Грушевського у перетворенні “Ради” в суто інтелігентський орган
не означало, однак, ігнорування вченим популярної преси. Більше того,
ознайомлення з видавничою спадщиною Михайла Сергійовича переконливо
свідчать, що реалізація видавничих проектів, призначених для народу і
спрямованих на пропаганду української ідеї у цьому середовищі, була
інтегральною складовою його культурно-національної роботи в галицький
період.

Зі вступом Росії в еру конституціоналізму перед українством постали нові
завдання, серед яких, безперечно, чільне місце посідало політичне і
національне освідомлення трудящих мас. М.Грушевський прекрасно розумів
важливість і невідкладність цієї справи. “Слабою стороною дотеперішнього
розвою українства, – писав він у статті “О любви к Отечеству и народной
гордости”, – було те, що завдяки всяким перепонам і заборонам або його
ідеї не могли ширитися в Росії в масах. Вони зіставалися уділом
несорозмірно нечисленної частини національного руху й його огнищ. Отсей
брак широкого розповсюдження національної ідеї серед громадянства і
робив ілюзію ніби-то українство – се щось невиразне і необчислиме” [46:
118].

Глибоко усвідомлюючи необхідність національно-політичного освідомлення
широких верств українського населення вже восени 1905 р. відразу після
проголошення 17 жовтня маніфесту “Про вдосконалення державного ладу”,
М.Грушевський задумує написати та видати коротку популярну історію
України [67: 3]. Щоправда, розпочати втілення цього задуму в життя йому
очевидно, вдалося у вересні 1906 р. Приступивши до написання цієї праці,
М.Грушевський дав собі обіцянку не відволікатися на будь-які інші
справи. Тому робота посувалася швидко. Про темпи її написання можна
судити з листа М.Грушевського до П.Стебницького від 21 вересня 1906 р.,
у якому зокрема читаємо: “І так маю вже п’ять перших глав і через два
дні вишлю другу, а до кінця сього місяця, коли не трафиться якоїсь
пригоди, будете Ви мати в руках уже цілу рукопись”. Паралельно з
написанням книги М.Грушевський починає переговори про її видання
петербурзьким “Товариством видання дешевих та корисних книг” і
звертається до П.Стебницького з проханням якомога енергійніше розпочати
поліграфічні роботи “так, щоб за місяць по можливости з сим упоратись”
[226: арк.1]. Задум написати та видавати книгу в такі короткі строки, а
також зробити її якомога дешевшою, напевно, пояснюється прагненням
автора донести свою працю до масового читача в час передвиборчої
кампанії до ІІ Державної Думи. На користь цієї версії промовляє і факт
уміщення в епілозі книги т.зв. “політичної прогарами”, яку М.Грушевський
дуже неохоче погоджувався вилучити з тексту, не зважаючи на загрозу
цензурного арешту видання.

Прагнучи не допустити вилучення з публікації “Політичної програми”,
М.Грушевський радив П.Стебницькому проконсультуватися з добре обізнаним
з цензурних питань О.Лотоцьким і у разі згоди останнього надрукувати
первісний варіант закінчення книги у 1000 примірників, призначених для
розповсюдження в Галичині, а за гірших обставин – у 10 авторських
екземплярах. У крайньому разі М.Грушевський вважав за необхідне дещо
видозмінити “політичну програму”, надавши їй таке формулювання:”…але все
люде, що хочуть правдивого добра для України повинні доходити до того,
чого добивалися предки наші ще за козацьких часів: аби всі люде мали
рівне право у всім й самі всякими справами порядкували, і перед громадою
відповідали; аби земля належалася до трудящих, що її самі обробляють,
аби на Україні була всяка наука й освіта, суд і діловодство на
українській мові, і своїми місцевими справами люде тут могли самі
порядкувати”. Отже, попри суровий цензурний режим, М.Грушевський
намагався вказати українській суспільності найближчі політичні
орієнтири, націлити читачів книги на створення демократичної правової
держави з розвиненою системою реґіонального самоуправління. Щоправда,
дана “політична програма” у більшості примірників була пропущена, а тому
основна маса екземплярів закінчувалася на песимістичній ноті –
“правдивої свободи слова немає, як нема і свободного життя” [82: 175].

На жаль не судилося справдитися надіям М.Грушевського і щодо терміну
випуску книги – друкарські роботи у Петербурзі затягнулися аж на
півроку. Головною причиною їх гальмування стояв почерк М.Грушевського,
читати який “та й то “погано” могли лише два складальники на всю
друкарню [224: арк.74].

За умов, коли несвоєчасний вихід книги вже став очевидним фактом,
напередодні відкриття ІІ Думи львівський професор радив П.Стебницькому
налагодити випуск популярної газети. З цієї нагоди він писав до
Петербурга 16 лютого 1907 р.: “Чи не добре було б налагодити видання
якихось “Вістей думських депутатів” або “Думських лисків для селян ? ”
страшенно се було б важно і могло б мати великий вплив. На всякий
випадок треба б уже зараз подати заяву про видання” [152: арк.20].

Перший номер газети, на створення якої так наполягав М.Грушевський,
правда, під іншою назвою “Рідна справа: Вісті з Думи”, з’явилася 12
квітня 1907 р. З п’ятого номера у числі дописувачів до нової газети
знаходимо і прізвище М.Грушевського, однак, на її сторінках
кореспонденції вченого так і не з’явилися через припинення видання.

Довгождані перші примірники своєї популярної історії України
М.Грушевський отримав тільки 24 березня 1907 р. Майже водночас, успішно
перетнувши російсько-австрійський кордон, Книга “Про старі часи на
Україні” масово потрапила до Львова. Тут протягом місяця було розпродано
близько тисячі примірників й у зв’язку зі значним попитом М.Грушевський
замовив у Петербурзі ще одну таку ж партію цього видання. На прилавках
же книгарні “Київської старини” (єдиного українського книжного магазину
в Києві) книга на цей час все ще не з’явилася, що викликало докори
М.Грушевського на адресу “Товариства видання дешевих та корисних книг”
[152: арк.25].

Через рік після початку переговорів про публікацію книги між автором та
видавництвом виявилися розходження щодо розмірів та способу виплати
гонорару. Пропозиція М.Грушевського про виплату гонорару в сумі 15%
оголошеної ціни книги (за рахунок якого автор мав отримати 1000 або й
більше примірників праці за ціною видавництва) керівництвом “Товариства
видання дешевих та корисних книг” схвалено не було. Натомість від
гонорару сумою близько 150 рублів вчений відмовився сам. Загалом, досвід
співробітництва з “Товариством видання дешевих та корисних книг” у
1906-1907 рр. знеохотив М.Грушевського надалі продовжувати співпрацю з
петербурзькою українською громадою. “Хотів би вважати весь цей інцидент
за скінчений. Він з усім пізнійшим переконав мене, що я в петербурзькій
компанії “не ко двору”, і я прийняв се к сведению на будуще – будемо
старатись давати собі ради своїми средствіями”, – до таких невтішних
висновків прийшов видатний вчений, аналізуючи історію першого видання
книги “Про старі часи на Україні” [221: арк.27].

У 1909р. М.Грушевський започаткував тижневик “Село”, призначений, як
вказувалося у його анонсі, “для хліборобів і робітників”. Газета
подавала статті про суспільно-політичне життя в Україні, Росії та за
кордоном, невеликі художні твори, публікації з історії українського
письменництва, з природничих та медичних наук, сільського господарства,
кооперації, техніки, дописи з міст та сіл, а також відповіді на читацькі
запитання. До співробітництва в газеті М.Грушевському вдалося залучити
відомих популяризаторів М.Біляшівського, В.Винниченка, М.Гехтера,
М.Коцюбинського, І.Огієнка, С. та О.Русових, М.Шаповала й ін. Близько 70
статей на найрізноманітніші теми М.Грушевський написав для “Села” сам.

Загальний тон газети, за визначенням М.Грушевського, був “дуже
здержливий, обережно педагогічний, але не агітаційний” [221: арк.1]. З
цією думкою львівського професора, однак, не погоджувався Є.Чикаленко,
зазначаючи у щоденнику, що “редакція вже з самого початку видання взяла
гострий тон, сподіваючись тим прибрати багато передплатників” [65: 142],
на нашу думку, кожен з наведених поглядів відбиває різні ракурси
проблеми. Гострого характеру цьому виданню, безумовно, надавали передові
статті, значна частина яких витримана в опозиційному до владних структур
дусі [252: 142]. Аналізуючи ж більшість інших уміщуваних у газеті
матеріалів, не можна не погодитися з М.Грушевським, що вони
відзначаються стриманим і виваженим тоном.

“Село” викликало великий інтерес у селянському середовищі. Відомі факти,
коли селяни спеціально ходили на залізничні станції, за кільканадцять
верст, щоб отримати часопис. Вплив газети на громадсько-політичне
освідомлення населення був “належно” оцінений і в адміністративних
колах. Протягом свого півторарічного існування часопис штрафувався не
рідше одного разу на місяць. Крім цензурних активну роль у
переслідуванні газети відіграли й інші чиновницько-бюрократичні органи.
Ланцюгову реакцію, наприклад, мало таємне розпорядження волосним управам
київського генерал-губернатора Гірса не допускати газету “Село” до
передплатників. Але й таки спосіб добитися закриття видання урядовим
структурам довший час не вдавалося. [199: 7].

Газета “Село” видавалося фонетичним правописом на основі максимально
уніфікованих для Наддніпрянщини мовностилістичних норм, що в
українському письменницькому середовищі викликало зовсім неоднозначну
оцінку. Щире захоплення часописом у листі до М.Грушевського від 5 січня
1910 р. висловлював М.Коцюбинський: “Тішуся, що “Село” добре йде. По
правді сказати, Україна наша не бачила такого гарного часопису для
селян…Хоч не для мене воно писане, а кожне число читаю з особливою
втіхою і повний здивування: як Вам так популярно про всякі самі трудні
речі ? ” [115: 122]. З М.Коцюбинським не погоджувався перший
літературний наставник М.Грушевського І.Нечуй-Левицький, який вважав, що
“Село” ведеться “книжною поплутаною якоюсь мовою, що затрудняє народ при
читанні” [169: 315].

У 1911 р. під тиском репресій газета “Село” змушена була припинити своє
існування. Щоб не завдати удару по престижу української періодики,
редакція “Села” вирішила забезпечити своїх передплатників новим виданням
під назвою “Засів”. А щоб зменшити силу репресій, спрямованих проти
газети, М.Грушевський змушений був подати редакцію газети групі
українських письменників. Однак зміна редакції не зупинила потоку
штрафів та заборон, що обрушувалися на часопис. Відзначимо, що за
результатами анкетування, здійсненого з ініціативи нового керівництва
часопису, 65% передплатників “Засіву” читали його повністю, а 79% – з
метою задовольнити свою потребу в українській газеті. Отже, газета, в
яку стільки праці, енергії й завзяття вклав М.Грушевський, органічно
увійшла в життя народних мас [32: 315].

При активній участі М.Грушевського постала і преса, призначена для
пропаганди українського питання у російському середовищі. В українській
періодиці цей напрям започаткував журнал “Украинский Вестник”, що
виходив у Санкт-Петербурзі в 1906 р. перший номер журналу відкривала
програмна стаття М.Грушевського “Задачи Украинского Вестника”, у якій
він наголошував на недостатній обізнаності російського громадянства з
національним питанням загалом і українським зокрема. Головна причина
цього явища, на думку М.Грушевського, крилася у тому, що російська
суспільна і громадська думка дуже рідко вдавалася до обговорення цього
питання, позаяк національні почуття великоросів ніколи не
пригнічувалися, а простір національного самоозначення росіян ніколи не
обмежувався. З огляду на це, М.Грушевський виняткової ваги надавав
створенню осередків для обговорення національних проблем. Цю місію, за
переконанням львівського професора і мав виконати “Украинский Вестник”,
коло основних завдань якого вчений окреслив у редакційній статті так:

з’ясувати українське питання в історичному, соціальному, економічному та
побутовому аспектах;

вказати значення України серед інших областей оновленої Росії;

сприяти справедливому розв’язанню національного і обласного питання
взагалі.

М.Грушевський запевнив читачів журналу, що тижневик не сповідуватиме
ідею національної виключності, оскільки вона суперечить принципу
демократії, поза яким не існує правильного національного розвитку [49:
3-7].

Хоч виконання обов’язків головного редактора “Украинского Вестника” було
покладено на досвідченого журналіста М.Славінського, однак обличчя і
характер журналу значною мірою визначав М.Грушевський. недаремно
Д.Дорошенко, який виконував у редакції журналу обов’язки секретаря,
називав М.Грушевського “головною силою” і “душею” “Вестника”, а І.Франко
у рецензії на перші десять номерів тижневика зазначав: “На перший план
серед змісту отсих десяти зошитів висовуються статті М.Грушевського,
одного з ініціаторів і найдіяльніших співробітників видання” [212: 333].

Журнал, історія видання якого була тісно пов’язана з діяльністю
української Громади у першому парламенті, продовжував виходити і після
розпуску І.Думи. його видання припинилося тільки через два місяці після
цієї події у зв’язку з нестачею коштів [110: 12].

Прямим спадкоємцем “Украинского вестника” став московський місячник
“Украинская жизнь” (1912-1917), видання котрого, як і випуск його
попередника, позначені впливами М.Грушевського. своєрідним зв’язківцем
між видатним вченим та редакцією часопису виступав С.Петлюра. саме він у
жовтні 1911 р. детально познайомив М.Грушевського з проектом видання
нового російськомовного журналу та запросив професора до участі у цьому
органі. “…Ваша участь у журналі, – писав С.Петлюра М.Грушевському, – як
найближча, найактивніша була б дуже бажаною і в інтересах журналу, маючи
тут на увазі послідовність національного програму та витривалість
національного достоїнства; більше значення має в даний момент Ваша
порада, Ваш досвід, Ваш погляд на видання: а) чи є об’єктивні дані за
те, що такий би журнал був зараз на часі, бо може бути, що москвичі
переоцінюють значіння видання, особливо ж при сучасних політичних
умовах; б) в якому напрямі його слід видавати, щоб він відіграв ту роль,
що належе йому, і кого Ви б хотіли бачити поміж найближчими
співробітниками журналу и г) зрештою – яке особисто Ви зокрема могли б
заняти відношення до журналу” [161: 440].

Включенням М.Грушевського в обговорення питання про коло співробітників
журналу дало привід ініціаторам заснування видання звернутися до нього з
проханням опублікувати у першому номері восьмисторінкову статтю “Що таке
Україна ? ”, в якій “подати головне з того, що повинен з вкрапленням
історії, географії, етнографії, і статистики одночасно” [161: 441].
Вкласти такий значний та багатоплановий зміст у восьмисторінкову статтю
М.Грушевський не погодився і в результаті на сторінках “Украинскої
жизни” зявилася удвічі більша публікація “Украина и украинцы” [54:
11-28]. До другого номеру журналу редакційний комітет ухвалив з дозволу
автора у скороченому варіанті внесли іншу статтю М.Грушевського
””Богданівство” і “Мазепівство”” в перекладі з української мови на
російську на сторінках “Украинской жизни” трапляються неодноразово.
Щоправда, якість цих перекладів не завжди задовольняла професора і він
не уникнув нагоди дорікнути за це редакції “Украинской жизни”. У
відповідь на критику С.Петлюра як один з співредакторів видання
зобов’язався надалі надсилати М.Грушевському коректуру його статей, що
уміщуватимуться у журналі [161: 440]. С.Петлюру ж незадовольняв
загальний напрям видання щодо висвітлення питань українсько-російських
стосунків. Підхід “вони нас пізнають та почнуть инакше до нас ставитися”
він вважав помилковим і частково невипавданим з національного погляду.
За допомогою М.Грушевського С.Петлюра сподівався змінити таку орієнтацію
журналу, однак, схоже, помилився у своїх розрахунках, оскільки історик у
цей час твердо стояв на позиції конструктивної співпраці з російськими
ліберальними колами [161: 440]. Загалом листування між М.Грушевським і
С.Петлюрою переконує в тому, що редакція “Украинской жизни” хотіла
бачити в М.Грушевському свого постійного співробітника і навіть одного з
керманичів видання, проте вчений, хоч і числився у колі найактивніших
дописувачів часопису, але на тісніше зближення у довоєнний період йшов
не дуже охоче.

Окремої згадки заслуговують проекти М.Грушевського, спрямовані на
пропаганду “української ідеї” серед широкої міжнародної читацької
аудиторії. До таких належать передусім плани видання історії України
англійської, французькою та німецькою мовами. У ці, на перший погляд,
вузько наукові видавничі проекти М.Грушевський вкладав винятково
глибокий політичний зміст, про що свідчить його лист до Ф.Вовк від 26
серпня 1902 р.: “Свою історію я хотів би бачити в перекладі на якусь
світову мову. Не тільки тому, що не хотів би аби результати моєї роботи
занапастилися в її українськім виданні, але також і тому, що се б
причинилося й до популяризації нашої національної ідеї (німці все ще не
можуть розрізняти Ruthеnum і Rumanen)” [226: арк.5]. Причому за
найдоцільніше Михайло Сергійович вважав видати свою “Історію
України-Руси” німецької мовою, оскільки, на його думку, по-перше, це
дозволило б легше і дешевше налагодити питання перекладу, по-друге,
німецькомовна історична книга знайшла б більшу читацьку аудиторію.
По-третє, серед німців М.Грушевський сподівався легше знайти видавця,
який частково покриє видатки видання, оскільки на цей час у тому, що
видати таку книгу власним коштом жодна з фірм не погодиться, львівський
професор уже пересвідчився.

За задумом вченого, репрезентувати Україну як окремий самобутньо
культурно-політичний феномен перед науковим вмістом у європейському
контексті мав і німецькомовний журнал з історії Східної Європи
пояснювальну записку про необхідність заснування якого львівський
професор підготував до Берлінського міжнародного історичного конґресу
(1908). Такий часопис, без сумніву, міг би стати потужним джерелом
випромінювання української ідеї серед світової інтелектуальної еліти
[244: арк.1-4]. Однак невідомих причин це видання так і не побачило
світу.

Надзвичайно важливе значення для підсилення звучання “української ідеї”
як у внутрішньонаціональному просторі, так і поза ним мало запровадження
М.Грушевським у широкий обіг, й передусім через видавничу діяльність,
самих термінів “Україна”, “український”, причому для означення не лише
територіальних, але й етнічних понять. Адже тим самим було покладено
початок інтенсивному витісненню з ужитку категорій “руський”,
“малоросійський”, які протягом століть сприяли оточенню українців з
росіянами, а отже, українська нація таким чином піднялася на якісний
щабель національної самоідентифікації.

Для М.Грушевського багато значать перетворити поняття “Україна” у
стійкий етнічно-територіальний символ. А звідси і та виняткова увага,
яку він приділяє уміщенню на сторінках найрізноманітніших видань
віньєток, додатків, ілюстрацій із зображеннями карти України. Про
дійовість цього способу пропаганди “української ідеї” свідчить озлоблена
реакція на появу такого ілюстрованого матеріалу російських шовіністів.
зОкрема, відомий українограф А.Стороженко у праці “Происхождение и
сущность украинофильства” з приводу заставки у вигляді карти України на
сторінках “Ukrane Rundschau” [223: арк.7] писав таке: “На обложке
каждого нумера”Украинского Обозрения” печатается карта “Украины” от
Астрахани и Саратова до Кракова и Люблина, чтобы немцы наглядно
уразумели, какую будущность сулит им возможность распространить свое
политическое, экономическое и культурное влияние на столь обширные и
богатые области южной и западной России” [204: 52].

Як бачимо, “українська ідея” червоною ниткою проходить через усю
діяльність М.Грушевського, пронизуючи його популярні, науково-популярні
і наукові проекти.

Будучи переконаним у тому, що культурне обличчя нації визначається її
видавничої продукцією, М.Грушевський через свої книги та періодику
намагався створити український імідж поступового та демократичного
руху. Саме тому попри диференційоване цільове призначення кожного
видавничого проекту вченого, всіх їх об’єднує поступовий демократичний
характер.

У видавничій діяльності М.Грушевського глибоко закладено постулат
всеукраїнства. Своєю видавничою діяльністю вчений практично створює
умови формування загальноукраїнської літературної мови. Дбаючи про
створення єдиного українського культурного простору як необхідної умови
формування одноцільної новітньої нації, у 1907 р. Михайло Сергійович
переносить у російську Україну діяльність “Українсько-Руської Видавничої
Спілки” та переміщення до Києва “Літературно-Наукового Вістника”.
Незримо пропаганду ідею єдиної соборної України М.Грушевський здійснює
через підбір творів та авторів до своїх видань, більш-менш рівномірний
розподіл публіцистичних матеріалів, що стосуються Наддніпрянщини,
свідоме уникнення у редагованих ним органах гострої постановки проблем
українського церковно-релігійного життя.

З огляду на все сказане, можна сміливо твердити, що М.Грушевський
органічно поєднував у собі висококваліфікованого видавця та
непересічного редактора, майстерного публіциста та обдарованого критика
невтомного популяризатора української книги та талановитого теоретика
видавничої справи, а й вся його підпорядкована “українській ідеї”
видавнича спадщина стала поважним внеском у розвиток українського
видавничого руху, потужним пластом української культури ХІХ- початку ХХ
ст.

ВИСНОВКИ

Проблеми українського національно-культурного й державного відродження
наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. Викликають великий інтерес у науковців,
широкої громадськості. Це природно. Дослідження національного
відродження цієї доби в історії України, його теоретиків і подвижників
української справи мають виняткове значення. І не тільки пізнавальне, що
є вкрай важливим, але, головним чином, практичне – для розв’язання тих
складних проблем державотворення, відродження й розвою вітчизняної
культури, утвердження духовності і національної свідомості нашого народу
на сучасному етапі його розвитку.

Галицьке двадцятиліття – один з найплідніших та найдинамічніших періодів
життєдіяльності М.Грушевського, в рамках якого він успішно поєднав
наукову роботу з суспільно-політичного та культурно-освітньою працею.
Власне, кожен з цих напрямів прикладання активності М.Грушевського мав
політичне забарвлення. Наукова спадщина вченого фактично стала
історичною метрикою українського народу, одним з основоположних
компонентів формування національної ідеології. Вістря його
культурно-освітньої діяльності постійно було спрямоване, з одного боку,
на пропаганду “української ідеї” в позаукраїнському етнічному просторі,
з іншого – на прищеплення національної самосвідомості у якнайширших
верств українського населення. Однак попри це політика не була для
М.Грушевського самоціллю, а громадський інтерес у галицький період явно
домінував над суто політичним.

М.Грушевський прибув до Львова уже цілком сформованою особистістю зі
значним багажем наукових знань, морально-етичних принципів і доволі
усталеним політичним світобаченням, основоположними компонентами якого
були лібералізм, націоналізм та соціалізм. Характерно, що поєднання цих
двох останніх антагоністичних за своєю сутністю доктрин не викликало у
світогляді Михайла Сергійовича внутрішнього конфлікту, оскільки
соціалізм позбавлював його передусім як етнічне, а не політичне вчення.

Кістяк системи суспільно-політичного світобачення М.Грушевського склався
в цілому в гімназійно-університетські часи. У його формуванні можна
цілком певно виділити два етапи. Перший обіймає дитячі роки і час
навчання в Тифліській гімназії. Визначальними чинниками формування
суспільно-політичних поглядів на цьому етапі виступають родинне оточення
та українознавча література, які спрямовують виховання в національне
русло. Другий період охоплює час студій М.Грушевського у Київському
університеті (1886-1894 рр.). на цьому етапі політичний світогляд
молодого історика формується, головним чином під впливом Київської
Громади, викладацького середовища університету та самоосвіти. Даний
відрізок характеризується зміцненням у світобаченні М.Грушевського трьох
провідних моментів – ліберального, соціального і національного, які
відіграють неабияку роль у його подальшій політичній діяльності.

Моделі суспільно-політичних поглядів М.Грушевського у той час найближче
відповідала теорія одного з засновників історичної школи у політекономії
бельгійського вченого Е.-В.Лавале, котра:

обстоювала необхідність докорінної зміни існуючого суспільного ладу
ненасильницькими методами;

ідеальним способом влаштування суспільного життя представляла союз
вільних общин, які самоуправляються;

найоптимальнішим методом уникнення конфліктів між державою та демосом
проголошувала децентралізацію і федералізм;

стверджувала неподільний зв’язок найсуттєвіших ідей соціалізму з
багатьма устоями європейської цивілізації і, передусім, з християнством.

Перші чотири роки, проведені М.Грушевським у Львові, складають
специфічний підперіод галицької доби його життя. В цьому часі, з одного
боку, над ним все ще тяжіють ідеологічні імперативи, успадковані від
консервативного крила Київської Громади, він намагається лоялістичними
методами добитися перетворення Галичини в український П’ємонт. З іншого
ж боку, зближення з радикалами та детальніше ознайомлення з галицьким
життям і “новоерівськими” методами роботи дає М.Грушевському поштовх до
переоцінки цінностей та перегляду програми дій. Вже в перші місяці свого
перебування в Галичині молодий вчений ставить під сумнів правильність
“новоерівського” курсу, а з часом до нього приходить й розуміння
хибності та шкідливості цієї політики. Поступово з лояліста-“новоерівця”
М.Грушевський перетворюється в переконаного опозиціонера, хоч аж до літа
1898 р. ця опозиційність не знаходить вияву у його практичній
діяльності.

Громадсько-політична діяльність М.Грушевського 1894-1914 рр. мала
широкий всеукраїнський характер. Саме у галицький період, користуючись
водночас статусами російського підданого та австрійського професора,
М.Грушевський мав можливість значно ефективніше, ніж в інші періоди
свого життя, впливати на громадсько-політичне життя порізнених
державними кордонами українських земель. Характерно, що така
роздвоєність становища не дозволяє М.Грушевському повною мірою заявити
про себе у практичній політичній діяльності, через що у галицькій добі
він виступає радше як політолог-аналітик, політик-теоретик, аніж політик
практик.

На громадсько-політичну діяльність М.Грушевського галицького
двадцятиліття значний відбиток наклали його суспільно-політичні погляди.
Тверді демократичні переконання та відданість національній ідеї
приводять вченого у демократичний табір українського руху. Симпатії до
соціалізму зумовлюють тісні контакти Михайла Сергійовича з радикалами у
перші роки галицької доби його життя. Показово, що у 1894-1914 рр.
М.Грушевський цілком свідомо уникає афішування своєї прихильності до
соціалістичної доктрини, розуміючи, що акцентування цього могло зробити
його персоною non grata і в Російській, і в Австрійських імперіях, а
отже, й істотно звузити поле діяльності.

У галицьку добу свого життя М.Грушевський твердо і неухильно сповідує
політичний центризм. Причому центризм для нього – не лише політичне
кредо, але й один з провідних орієнтирів практичної політики.

Мислячи наявність сильного центристського політичного ядра як одну з
необхідних умов консолідації нації, з властивою йому енергійністю вчений
підключається до переговорного процесу між галицькими радикалами та
опозиційними народовцями і бере участь у створенні
національно-демократичної партії. Активна життєва позиція не дозволяє
М.Грушевському залишитися й пасивним спостерігачем створення
центристського осердя українських політичних сил Наддніпрянщини. Тут за
його посередництвом у грудні 1905 р. постає українська
радикально-демократична партія.

Взагалі, у галицьке двадцятиліття М.Грушевському глибоко притаманна
медіаторська функція, яка, однак, не була властива йому як особистості,
а випливала з його розуміння необхідності консолідувати українську
націю.

Постійний об’єкт плекання і турботи М.Грушевського у галицьке
двадцятиліття – українська соборність, всеукраїнський універсалізм,
налагодження та зміцнення контактів між східно- та західноукраїнськими
землями. Однак процес приживання соборницької ідеології в українській
суспільності проходив зовсім не безболісно. І в Наддніпрянщині на
перешкоді утвердженню постулату всеукраїнськості рішучо постали місцеві
партикулярні інтереси.

Боротьба М.Грушевського з цією нездоровою тенденцією національного руху
була затяжною й проходила з поперемінним успіхом. І хоча М.Грушевському
не вдалося викоренити партикуляризм з українського життя остаточно, його
тривала та послідовна діяльність у цьому напрямі справила позитивний
вплив на розвиток українського національного життя.

Громадсько-політична діяльність М.Грушевського галицької доби
надзвичайно широко оперта на співпрацю з молоддю. Михайло Сергійович не
боїться молодим складні та відповідальні завдання і така тактика високої
довіри до молодої генерації приносить свої плоди: саме молоді люди
найчастіше підтримують наставника у його боротьбі, задумах та
починаннях.

Різке відмежування М.Грушевського від політики УНДП у 1900-1914 рр. не
слід розцінювати як відхід історика від ідейних постулатів
націонал-демократизму. За ними стояло не що інше як незгода
М.Грушевського з галицьким партикуляризмом, курсом націонал-демократів
на всеохоплюючий контроль над українською суспільністю у краї та
тактикою проавстрійського сервілізму й угодовства з польськими колами,
несумісними зі справжньою демократією і проповідуваним вченим принципом
всеукраїнської соборності.

З іменем М.Грушевського тісно пов’язана рання доба українського
парламентаризму Російській імперії. Михайло Сергійович істотно збагачує
її активною участю у творенні загальнотеоретичної архітектоніки
українського парламентаризму, конструктивною діяльністю по налагодженню
контактів українських думських фракцій зі співзвучними організаціями та
групами інших народів, послідовною пропагандою національної програми та
агітацією проти антиукраїнських рішень.

Якщо Т.Г.Шевченко вважається символом українського національного
відродження середини ХІХ ст., то М.С.Грушевський є таким символом кінця
ХІХ – поч. ХХ ст. Впродовж багатьох десятиріч, всією своєю працею:
викладацькою, адміністративною (голова НТШ, УНТ, редактор ЛНВ) і
науковою, М.Грушевський боровся за розвиток української мови, підносячи
її до рівня передових науково-розвинених країн світу.

В організації історії Наукового товариства ім. Шевченка є ствердження,
що роки 1897-1913, на які припадає час головування М.Грушевського, – це
найкращий період розвитку Товариства. Без М.Грушевського тодішнє НТШ не
осягнуло б того “золотого віку свого науково-творчого життя і не стало б
тодішньою квітучою, хоча й невінчаною національно. Академією наук.

Наукове товариство ім. Т.Шевченка завдяки вмілому плануванню й
організації зростало з кожним роком. Іван Франко, розглядаючи працю
проф. Грушевського в НТШ, писав у 1901 р. “…Хто б там не приписував собі
заслугу зреформування НТШ, все одно треба сказати, що заслуга
зорганізування в ньому наукової праці належить проф. Грушевському. Він
чоловік широкої освіти, незламної волі й невичерпної енергії…Ця праця
вже тепер здобуває Товариству і цілому нашому народові признання,
звісно, не дома, не серед широкого загалу русинів, а поза границями
нашого краю, там де люди займаються наукою і цінять наукову працю” [10:
6].

Оцінюючи заслуги М.Грушевського взагалі, а для Товариства зокрема, треба
підкреслити й те, що він зумів зорганізувати в НТШ, крім старших, уже
досвідчених науковців, які були дійсними членами секцій, ряд визначних
українських вчених молодшого покоління: О.Терлецький, Д.Коренець,
М.Кордуба, І.Джиджора, В.Герасимчук, О.Целевич, З.Кузеля, О.Чайківський,
С.Рудницький тощо.

Політика Грушевського у зв’язку з обміном публікацій НТШ та вступ
бібліотеки в члени Міжнародної спілки бібліотек академії наук було
свідомим просуванням НТШ на терени міжнародної науки. Все це вивело
Наукове товариство ім. Шевченка на “широкі води”, і воно перетворювалося
в справжню академію наук – навіть в очах західного наукового світу.
Сприятливі політичні обставини дозволили М.Грушевському виявити свій
непересічний талант науковця й організатора, які, в свою чергу,
викликали корисну реакцію для розбудови НТШ та для поширення
національної свідомості серед українського народу.

Без усякого сумніву, вершиною наукового доробку вченого протягом
львівського періоду, та й навіть усього його життя, була “Історія
України-Руси”, яку він розпочав у Львові в 1897 р. Видатний історіограф
сучасності Джеймс Томпсон у своїй оцінці “Історії України-Руси”
”найбільшого історика України” наголосив на тому, що Михайло Грушевський
“дав своєму народові наукову базу для національної ідеології” [22: 120].
Олександр Оглоблин з цього приводу зазначав, що “творчість
М.Грушевського – це вічна власність українства. І в історичній
перспективі “Історія України-Руси” Грушевського завжди стоятиме поруч з
Шевченковим “Кобзарем” [173: 6].

Михайло Сергійович Грушевський був видатним політичним діячем,
будівничим української державності 1917-1918 рр. Як найкращий знавець
історії свого народу він найкраще розумів, яке значення має українська
державність для вільного політичного і господарського життя народу, для
створення демократичних обставин національного розвитку. М.Грушевський
був людиною енциклопедичних знань, великої наукової ерудиції,
невичерпної енергії та систематичної наполегливої працьовитості, і лише
цим можна пояснити його широкий діапазон участі в українському
національному відродженні. Послідовним вивершенням його напрямів, що
проникали на весь український організм, є державницький напрям.
М.Грушевський після Лютневої революції 1917 р. в Росії повернувся до
Києва і став головою Української Центральної Ради, а потім – першим
президентом Української Народної республіки. Це було тріумфальним
завершенням усієї його попередньої діяльності як проповідника
національного відродження, найвидатнішого його представника і фундатора.
Завершення української революції 1917-1918 рр., проголошення
самостійності і незалежності УНР є найкращим свідченням правильності
державницьких ідей і концепцій Грушевського тих часів. Це був період
реалізації його ідей державного будівництва, який охоплював усі сфери
українського національного життя. Українська державність тоді творилася
в надзвичайно складних умовах революційної і міжнародних ускладнень.
Незважаючи на всі перешкоди, Україна під приводом Грушевського стала
суверенною і незалежною державою, демократичною республікою.

“Українська ідея” – один з провідних мотивів видавничої діяльності
М.Грушевського.

Будучи переконаним у тому, що культурне обличчя нації великою мірою
визначається її видавничою продукцією, М.Грушевський через свої книги та
періодику намагався створити український імідж поступового та
демократичного руху. Саме тому попри диференційоване цільове призначення
кожного видавничого проекту вченого, всіх їх об’єднував демократичний
характер.

У видавничій діяльності М.Грушевського глибоко закладено постулат
всеукраїнства. Своєю багатогранною та широкомасштабною працею на
видавничій ниві вчений практично створює умови формування
загальноукраїнської літературної мови. Дбаючи про витворення єдиного
українського культурного простору як необхідної умови формування
одноцільної новітньої нації, у 1907 р. Михайло Сергійович переносить у
Російську Україну діяльність “Українсько-руської Видавничої Спілки” та
переміщує до Києва видання “Літературно-Наукового Вістника”. Пропаганду
ідеї єдиної соборної України М.Грушевський здійснює через підбір творів
та авторів до своїх видань, більш-менш рівномірний розподіл
публіцистичних матеріалів, що стосуються Наддніпрянщини та
Наддністрянщини, свідоме уникнення у редагованих ним органах постановки
проблем, які могли провокувати напруженість у взаєминах східно- та
західноукраїнського громадянства.

На відміну від багатьох українських політиків М.Грушевського не п’янив
дух легкодосяжного і швидкоплинного політичного успіху, що негайно дає
результати і відразу приносить політичні дивіденти.

Грушевський був далекий від поклоніння кон’юнктурі моменту. Його
громадсько-політична діяльність об’єктивно націлена на віддалену
історичну перспективу. І курс на витворення поступового та
демократичного іміджу українства у світі, і стратегія консолідації
нації, й ідеологія всеукраїнського універсалізму набагато пережила час,
у якому їм імпульсу до життя надавав Михайло Грушевський. У цьому велич
і неоціненна заслуга Великого Всеукраїнця. У цьому його вклад у
фундамент української незалежності, здобутої влітку 1991 р.

Саме він становить епоху українського національно-державного
відродження, яке охоплює усі головні ділянки українського життя і його
динамічну боротьбу за самобутність української нації і її культури.
Наукова і публіцистична творчість Михайла Сергійовича поставила твердий
фундамент під наукове українознавство і розвиток української
національної історіографії. “маємо до діла з унікальною людиною
енциклопедичного знання, широких світоглядних горизонтів і динамічної
суспільно-політичної дії в усіх ділянках громадського життя. Михайло
Грушевський поруч Тараса Шевченка й Івана Франка, належить до
найвидатніших особистостей в історії України, який він віддав ціле життя
і творчу працю” [27: 122].

Довголітня й багатогранна творча і громадсько-політична діяльність
М.Грушевського виступає нині в якості національного чинника, може
скласти добру основу для сучасного українського національно-державного
відродження, духовного розвою нації. В нашій пам’яті М.Грушевський
назавжди залишиться як автор монументального дослідження “Історія
України-Руси”, і як один з головних творців українського
культурно-державного відродження. Глибокі знання як вітчизняної, так і
загальноєвропейської і всесвітньої історії та суспільної думки, природна
обдарованість і надзвичайна працездатність дали можливість
М.Грушевському стати вченим, який вивів українську історичну науку на
європейську арену, створив оригінальну концепцію історичного розвитку
України в контексті європейської і світової історії. у цьому безперечна
велич М.Грушевського і непересічне значення його творчої спадщини для
українського народу. Доки живе Україна, житиме з нею в наших серцях
талановитий і самовідданий її син – Михайло Грушевський.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Алексієвець М., Алексієвець Л. Михайло Грушевський в українському
національному відродженні // Русалка Дністрова. – Тернопіль, 1996. – 16
вересня. – С.1.

Андрусяк М. Михайло Грушевський. Перший президент Української держави,
історик-політик-культурний діяч // Літопис “Червоної Калини”. – 1935. –
Ч.1. – С.2-4.

Антонович М. Михайло Грушевський в листуванні Івана Франка //
Український історик. – 1992. – №1-4. – С.293-300.

Антонович М. О.Кониський і М.Грушевський // Український історик. – 1984.
– №1-4. – С.48-49.

Баб’як П. Листи Є. Тимченка до В.Гнатюка // Записки НТШ. – 1992. –
Т.224. – С.307.

Багалій Д. Академік М.С.Грушевський і його місце в українській
історіографії // Червоний шлях. – 1927. – №1. – С.160-217.

Барвінський О. Заснованнє катедри історії України в Львівському
університеті // Записки НТШ. – 1925. – Т.140-143. – С.11-12.

Белоусенко А. [Лотоцький О.] На общественном посту (М.С.Грушевский как
общественный деятель) // Украинския жизнь. – 1916. – №12. – С.17-29.

Білокінь С. З епістолярної спадщини (листи М.Лисенка до М.Грушевського)
// Музика. – 1989. – №5. – С.20-22.

Бойчук О. М.Грушевський і НТШ // Русалка Дністрова. – Тернопіль, 1996 р.
– 16 вересня, – С.6.

Бортняк Н. Степан Томашівський: до відносин із Михайлом Грушевським //
Михайло Грушевський і львівська історична школа: Мат. конф. 24-25 жовтня
1994 р. у Львові. – Нью-Йорк – Львів. – С.187-195.

Бочковський О. М.Грушевський як соціолог // Кооперативна республіка. –
1935. – Ч.11. – С.313-321.

Бурлака Г. Листи М.Грушевського до І.Франка // Великий Українець.
Матеріали з життя та діяльності М.Грушевського. – К., 1992. – С.244-260.

Бурлака Г. Листи М.Грушевського до О.Кониського // Український історик.
– 1994. – №1-4. – С.117-134.

В обороні правди. – Львів, 1913. – С.20.

В університетській справі // Діло. – 1910. – 1 червня. – С.4.

Винар Л. Австрійські урядові документи про призначення Михайла
Грушевського професором Львівського університету // Український історик.
– 1986. – №3-4. – С.79.

Винар Л. Галицька доба життя Михайла Грушевський // Український історик.
– 1967. – №4. – С.6-14; 1969. – №1-3. – С.5-46.

Винар Л. Думки з приводу п’ятдесятих роковин смерті Михайла Грушевського
(Вступ до грушевськознавства) // Український історик. – 1984. – №1-4. –
С.7.

Винар Л. Михайло Грушевський і загальні збори НТШ у 1913 р. //
Український історик. – 1984. – №1-4. – С.64-81.

Винар. Л. Михайло Грушевський і Наукове Товариство ім. Т.Шевченка
(1892-1930). – Мюнхен, 1970. – 215 с.

Винар Л. Михайло Грушевський історик і будівничий нації. – Нью-Йорк –
Київ – Торонто, 1995. – 304 с.

Винар Л. Михайло Грушевський у боротьбі за український університет у
Львові. – Мюнхен. – 1968. – 20 с.

Винар Л. Михайло Грушевський. Українська Центральна Рада і відродження
державности України // Розбудова держави. – 1992. – 15 серпня. Ч.3. –
С.7-11.

Винар. Л. Михайло Грушевський як голова Наукового Товариства ім.
Шевченка // Український історик. – 1969. – №1-3. – С.5-46.

Винар Л. Ранні історичні праці Михайла Грушевського і київська історична
школа В.Антоновича // Український історик. – 1966. – №3-4. – С.26.

Винар Л.Силуети епох. – Дрогобич, 1992. – 126 с.

Винниченко В. Відродження нації. – Київ-Відень, 1920. – Ч.1-4. – 220 с.

Витанович І. Михайло Грушевський. Історик, соціолог, суспільний діяч //
Кооперативна республіка. – 1935. – Ч.1. – С.7-15.

Возняк М. Недопущення Івана Франка до доцентури у Львівському
університеті // Іван Франко. Статті і матеріали. – Львів, 1948. – С.44.

Герич Ю. До біографії М.Грушевського // Український історик. – 1972. –
№1-2. – С.68.

Гехтер М. Український читач про українську часопись (Анкета газети
“Засів”) // ЛНВ. – 1912. – Т.58. – С. 315.

Гирич І. Архів М.Грушевського // Київська старовина. – 1992. – №1. –
С.34.

Гирич І. Архів М.Грушевського як джерело до вивчення діяльності
визначних постатей українського руху (М.Грушевський, С.Єфремов,
В.Липинський, М.Василенко): Автореф. дис…. канд. іст. наук. – К., 1995.
– 24 с.

Гирич І. В’ячеслав Липинський і Михайло Грушевський (До історії
політичних і наукових стосунків) // Михайло Грушевський: Зб. наук. праць
та мат. Міжнар. ювілейн. конф. у Львові, присвяч. 125-й річниці від дня
народження М.Грушевського. – Львів, 1984. – С.306-317.

Гирич І. М.Грушевський та В.Антонович: творчі контакти і політичні
погляди // Академія пам’яті проф. В.Антоновича. – К., 1994. – С.133-160.

Гирич І. Щоденник (1904-1910 рр.) // Київська старовина. – 1995. – №1. –
С.10-30,18-20.

Гирич І., Гирич В. Листування М.Грушевського до О.Грушевського //
Український історик. – 1992. – №1-4. – С.416-432.

Гирич І., Синицина В. Із листування С.Єфремова і М.Грушевського //
Записки НТШ. – 1992. – Т.224. – С.354.

Гирич І., Ульяновський В. Релігія та церква в житті й творчості Михайла
Грушевського // Грушевський М. Духовна Україна. – К., 1994. – С.522.

Гісцова Л. Листи М.Коцюбинського до М.Грушевського // Записки НТШ. –
1992. – Т.224. – С.228-294.

Горбатюк В. М.Грушевський та його так звана школа (Історіографічні
замітки) // Наукові записки Львівського державного університету. – Серія
історична. – Т.1. – Вип.1., Львів, 1946. – С.3-39.

Грабовецький М. Михайло Грушевський – видатний історик України,
громадсько-політичний і державний діяч. – Івано-Франківськ, 1991. – 44
с.

Гречко І. Праці М.Грушевського з питань релігійних відносин на Україні
// Літературний Львів. – 1992. – Ч.3. – С.7.

Григорієв Н. Українська боротьба за державу в роках 1917-1920. Чому
українці не вдержали своєї держави. – Скрентон, 1934. – 220с.

Грушевский М. “О любви к отечеству и народной гордости” //
Литературно-Научный Вестник. – 1907. – Т.38. – С.118.

Грушевский М. Вопрос дня // Украинский Вестник. – 1906. – №2. – С.77-80.

Грушевский М. Встревоженный муравейник // Укранский Вестник. – 1906. –
№6. – С.332 .

Грушевский М. Задачи “Украинского Вестника” // Украинский Вестник. –
1906. – №1. – С.3-7.

Грушевский М. На другой день // Украинский Вестник. – 1906. – №11. –
С.744.

Грушевский М. На новом пути. По поводу думских выступлений по
украинскому вопросу // Украинская жизнь. – 1913. – №7-8. – С.6-13.

Грушевский М. О “зрелости” и “незрелости” // Украинский Вестник. – 1906.
– №4. – С.203-208 .

Грушевский М. Очерки истории украинского народа. – К., 1991. – 400 с.

Грушевский М. Украина и украинцы // Украинская жизнь. – 1912. – №1. –
С.11-28.

Грушевський М. Pro domo // Рада. – 1907. – 11 лютого. – С.9.

Грушевський М. Автобіографія // Великий Українець: Матеріали з життя та
діяльності М.С.Грушевського. – К., 1992. – С.206-207.

Грушевський М. Автобіографія. – Львів, 1906. – 16 с.

Грушевський М. Академічний дім // Літературно-Науковий Вістник (далі:
ЛНВ). – 1905. – Т.32. – С.177-178.

Грушевський М. Апостолові праці // Україна. – 1926. – Кн.6. – С.5-6.

Грушевський М. Вільна Україна // Хто такі Українці і чого вони хочуть. –
К., 1991. – 215 с.

Грушевський М. До наших читачів // ЛНВ. – 1907. – Т.40. – С.177-178.

Грушевський М. До наших читачів в Галичині // ЛНВ. – 1906. – Т.36. –
С.5-8.

Грушевський М. До наших читачів в Росії // ЛНВ. – 1907. – Т.37. – С.1-6.

Грушевський М. Добиваймося свого університету // Діло. – Львів, 1897. –
Ч.145. – 12 лип. (30 черв) – С.5.

Грушевський М. З біжучої хвилі. Новий кордон // ЛНВ. – 1906. – Т.34. –
С.380-383.

Грушевський М. З біжучої хвилі. Після Думи // ЛНВ. – 1906. – Т.35. –
С.333-334.

Грушевський М. З першої передмови // Грушевський М. Ілюстрована історія
України. – Київ-Львів, 1913. – 526 с.

Грушевський М. Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального
укладу історії східного слов’янства // Статьи по славяноведению. –
СПтб., 1904. – С.293-304.

Грушевський М. Конституційне питання і українство в Росії // ЛНВ. –
1905. – Т.30. – С.247-250.

Грушевський М. Листи з-над Полтави. Лист перший // ЛНВ. – 1898 р. – Т.5.
– С.109.

Грушевський М. На порозі Нової України // Хто такі Українці і чого вони
хочуть. – К., 1991. – 215 с.

Грушевський М. На українські теми. З новорічних думок // ЛНВ. – 1910. –
Т.49. – С.55.

Грушевський М. Наукова діяльність Товариства ім. Шевченка (далі: НТШ) в
рр. 1896-1897 // Діло. – Львів, 1898 р. – Ч.16. – 2 лютого (21 січня). –
С.5.

Грушевський М. Наша політика. – Львів, 1911. – 119 с.

Грушевський М. Наші домагання // Рада. – 1907. – 21 лютого. – С.12.

Грушевський М. Нова дума і українці // Рада. – 1907. – 15 лютого. – С.9.

Грушевський М. Після Думи // ЛНВ. – 1906. – Т.35. – С.333.

Грушевський М. Польський законопроект автономії і українці // Рада. –
1907. – 21 квітня. – С.6.

Грушевський М. Праве українство // Рада. – 1907. – 11 листопада. – С.7.

Грушевський М. При кінці року // ЛНВ. – 1906. – Т.33. – С.149.

Грушевський М. Призабута справа // ЛНВ. – 1910. – Т.50. – С.285-289.

Грушевський М. Про старі часи на Україні. – СПтб., 1907. – 175 с.

Грушевський М. Програма демократично-радикальної партії // ЛНВ. – 1906.
– Т.34. – С.194-199.

Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – №9-12. – С.11, 120, 126, 136,
145.

Грушевський М. У українських послів Російської Думи // ЛНВ. – 1906. –
Т.34. – С.240.

Грушевський М. Українска дебата // ЛНВ. – 1913. – Т.63. – С.159.

Грушевський М. Українство і питання дня в Росії // ЛНВ. – 1905. – Т.30.
– С.5.

Грушевський М. Українство і питання дня в Росії // Украинская жизнь. –
1912. – №1. – С.7.

Грушевський М. Українсько-руські наукові курси // ЛНВ. – 1904. – Т.27. –
С.102-113.

Грушевський М. Щоденник (1883-1888 рр.) // Київська старовина. – 1993.
– №3-5. – С.19, 32, 49.

Грушевський М. Як мене спроваджено до Львова // Діло. – 1898. – 22
червня. – С.5,8.

Грушевський М. Як я був колись белетристом? // М.Грушевський. Під
зорями. – К., 1928. – С.8, 10-11.

Грушевський М. Якої ми хочемо автономії // Великий українець. – К.,
1991. – 280 с.

Дашкевич Я. Михайло Грушевський – організатор української національної
науки // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів
Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня
народження М.Грушевського. -–Львів, 1994. – 487с.

Дашкевич Я. Хто такий Михайло Грушевський // Україна. Наука і культура:
Щорічник. – К., 1989. – Вип.23. – С.192-201.

Державний архів Львівської області. – Ф.26. – Оп.5. – Спр.510.

Дзендзелівський Й. Листи М.Грушевського до В.Ягича // Записки Наукового
Товариства ім. Шевченка (далі: Записки НТШ). – 1992. – Т.224. –
С.283-288.

Діло. – 1894. – 1 жовтня. – С.10.

Діло. – 1895. – 30 січня. – С.10.

Діло. – 1899. – 27 грудня. – С.9.

Діло. – 1909. – 5 січня. – С.12.

Діло. – 1912. – 16 травня. – С.7.

Доморослий В.І. Діяльність Української Парламентської Громади у І та ІІ
Державних Думах: Автореф. дис…канд. істор. наук. – К., 1994. – 17 с.

Дорошенко В. Іван Франко і Михайло Грушевський // Сучасність. – 1962. –
№1-2. – С. 10-11.

Дорошенко В. Іван Франко і Михайло Грушевський // Соціалістична
культура. – 1989. – №10. – С.6-8.

Дорошенко В. Літературно-Науковий Вістник. – Авсбург, 1948. – 14 с.

Дорошенко В. М.Грушевський: громадський діяч, політик і публіцист //
Овид. – Чикаго, 1957. – Ч.6; 10; 11.

Дорошенко В. Перший президент відновленої української держави // Овид. –
Чикаго, 1957. – Ч.1;2-3.

Дорошенко В. Українська національна бібліотека НТШ у Львові. – С.9.

Дорошенко Д. “Украинский Вестник” // Рада. – 1906. – 28 вересня. – 12 с.

Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська
діяльність. – Прага, 1942. – 168 с.

Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Т.1. Доба Центральної Ради. –
Ужгород, 1932. – 252 с.

Дорошенко Д. Мої Спомини про Давнє минуле (1905-1914 рр.). – Винипег,
1949. – 168 с.

Дорошенко Д. Україна в 1906 р. // Україна. – 1907. – №1. – С.13.

Дудко В. Фраґменти епістолярного діалогу (Листи М.М.Коцюбинського до
М.Грушевського) // Дніпро. – 1989. – №9. – С.122.

Душпастырь. – 1897. – Ч.20-21. – С.448.

Ефремов С. Бюрократическая утопия (Из ликвидационной практики на
Украине) // Русское богатство. – 1910. – №3. – С.86.

Єфремов С. На сторожі національної гідності. До характеристики
публіцистичної діяльності проф. М.С.Грушевського // Український історик.
– 1995. – №1-4. – С.167-179.

Жулинський М. Михайло Грушевський до проблеми створення концепції
національної культури України // М.Грушевський. Зб. наук. праць і мат.
Міжнар. юв. конф., присв. 125-й річн. від дня нар. М.Грушевського. –
Львів, 1994. – 487 с.

Журнал і публіка // Діло. – 1900. – 8 лютого. – С.10.

З соціально-національних концепцій В.Антоновича // Україна. – 1928. –
№5. – С.3-16.

З’їзд інородців у Петербурзі // Вільна Україна. – 1906. – №1-2. –
С.127-128.

Загадки, примівки, легенди і вірування із збірок Кайджля, Франка,
Дикарева, Колесси і ін. (під ред. І.Франка) // Етнографічний збірник. –
Т.5. – Львів, – С.267.

Зайончковський П.П. Российское самодержавие в конце ХІХ столетия. – М.,
1970. – 444 с.

Заруба В. Одеські матеріали Михайла Грушевського // Дзвін. – 1994. – №5.
– С.113-117.

Звичайні загальні збори 21 січня (2 лютого) 1897 р. // Записки НТШ. –
1987. – Т.15. – С.2-4.

Зоря. – 1897. – Ч.21. – С.420.

Калина В. До питання про політичні й літературні стосунки І.Франка і
М.Грушевського // Тези доп. та пов. наук.-теор. конф., присвяч 125-річчю
від дня народження акад. М.Грушевського. – Івано-Франківськ. – 1991. –
С.72-74.

Кареев Н.И. Прожитое и пережитое. – Ленинград, 1990. – 382 с.

Квіт С. Іван Франко і Михайло Грушевський // Слово і час. – 1991. – №1.
– С.61-70.

Клід Б. Рец. на Prymak T. Mychailo Hrushevsky: The Politics of National
Culture. – Toronto, Buffalo, London, 1987. – 323 p. // Український
історик. – 1991. – №1-2. – С.182-184.

Кокорудз І. Секретарське справозданє з діяльності Виділу НТШ за 1897 р.
// Записки НТШ. – 1898. – Т.21. – С.3.

Кониський О. Магістерський диспут і свято професора М.С.Грушевського //
Зоря. – 1894. – Ч.ІІ. – С.263.

Конституція Української Народньої Республіки // На порозі Нової України.
– К., 1991. – С.230.

Копиленко А. “Українська ідея” М.Грушевського: історія і сучасність. –
К., 1991. – 182 с.

Копиленко А. “Я був і зостаюся федералістом” (державно-правові погляди
М.С.Грушевського) // Радянське право. – 1991. – №6. – С.49-52.

Копиленко А. Набросок к политическому портрету Михаила Грушевского //
Государство и право. – 1992. – №4. – С.116-122.

Кордуба М. Приїзд проф. М.Грушевського до Львова // Вістник Союза
Визволення України. – 1916. – Ч.128. – С.795.

Крикун М. Магістерська дисертація Михайла Грушевського // Грушевський М.
Барське староство. Історичні нариси (ХV – XVII ст.). – Львів, 1996. –
С.557-622.

Крип’якевич І. Михайло Грушевський. – Львів, 1935. – 63 с.

Крип’якевич Р. Михайло Грушевський та Іван Крип’якевич (За матеріалами
неопублікованого листування і мемуарів) // Михайло Грушевський: Зб.
наук. праць та мат. Міжнар. ювілейн. конф. у Львові, присвяч. 125-й
річниці від дня народження М.Грушевського. – Львів, 1994. – С.324-330.

Кульчицька Т.Ю. Періодичні та серійні видання Наукового Товариства ім.
Шевченка (1885-1939). Анотований покажчик. – Львів, 1990. – 212с.

Кутилова Л. Проблемы украинского национального движения в творчестве и
политической практике М.С.Грушевского: Автореф. дис…. канд. ист. наук. –
Томск, 1993. –19 с.

Липовченко М. На службі антинародної політики (Про історичну концепцію
М.Грушевського та його школи). – К., 1973. – 62 с.

Лист І.Белея до О.Барвінського з приводу запрошення В.Антоновича і
М.Грушевського до Львова // Вісник Львівського університету. – Серія
журналістики. – Львів, 1992. – Вип.17. – С.93.

Лист професора Грушевського до декана Твардовського зараз по інциденті з
дня 11 с(ього) м(ісяця) // Діло. – 1901. – Ч.260-261. – 3 груд. (20
лист.). – С.7.

ЛНВ. – Львів, 1899. – Т.6. – С.61.

Лозинський М. Життя і діяльність Івана Франка // Вістник Союза
Визволення України. – 1916. – Ч.155. – С.388.

Лозинський М. Михайло Грушевський 25-ліття його діяльності // Діло. –
1910. – 28 червня. – С.13.

Лотоцький О. Діяльність Михайла Грушевського // Діло. – 1934. – 29
листопада – 1 грудня. – С.18.

Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1932. – Ч.!. – 320 с.

Львівська наукова бібліотека НАН України ім. В.Стефаника, відділ
рукописів. – Ф.34. – Спр.293.

Магміт Б. Сучасні українські політики. Всеукраїнець. Спроба
характеристики проф. Мих. Грушевського // Шляхи. – Львів, 1917. –
С.362-376.

Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. – Прага, 1930. – 195 с.

Мазепинець І. Правда про наше минуле. – Рівне-Київ, 1942. – 99 с.

Маршинський А. Спомини (1884-1888 рр.) // Дніпро: Календар-альманах. –
1923. – С.100.

Милюков П.Н. Воспоминания. – М., 1901. – 527 с.

Мірчук П. Від другого до четвертого універсалу. – Торонто, 1955. – 95 с.

Міяковський В. До біографії М.Грушевського // Краківські статті. – 1994.
– Ч.69. – С.3.

Мочульський М. З останніх десятиліть життя Франка // За сто літ. – К.,
1928. – Кн.3. – С.226-284.

Музичук О. Листи С. Петлюри до М.Грушевського // Український історик. –
1991. – №1-4. – С.440; 1992. – №1-4. – С.438-448.

Музичук О.В. Звинувачується у шпигунстві. Невідомі джерела до біографії
М.С.Грушевського // Архіви України. – 1991. – №5-6. – С.19.

Мушинка М. Взаємини Степана Рудницького з Михайлом Грушевським //
Михайло Грушевський: Зб. наук. праць та мат. Міжнар. ювілейн. конф. у
Львові, присвяч. 125-й річниці від дня народження М.Грушевського. –
Львів, 1984. – С.296-306.

Надзвичайні загальні збори 8 грудня 1896 р. // Записки НТШ. – 1986. –
Т.14. – С.2-4.

Назаренко В. Чотири листи М.Грушевського до В.Антоновича // Український
історик. – 1992. – №1-4. – С.412-415.

Некрологи // ЛНВ. – 1900. – Т.13. – С.220.

Ненадрукований лист Д-ра Ст. Барана до президента С.Петрушевича //
Український історик. – 1964. – №2-3. – С.45.

Нечиталюк М. Реформатор української журналістики // Вісник Львівського
університету. – Серія журналістики. – Вип.17. – Львів, 1992. – С.57.

Нечуй-Левицький І. Зібр. тв.: У 10 т. – К., 1968. – Т.10. – 580 с.

Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя
українського народу. – К., 1991. – 315 с.

Огірко Р. Михайло Грушевський і проблема федералізму в Україні у
1917-1920 рр. // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і
матеріалів. Львів, 1994. – С.62.

Оглоблин О. Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) // Український
історик. – 1964. – №1-2. – С.6-24; 1966. – №1-2. – С.6-14.

Оглоблин О. Михайло Сергійович Грушевський і українське національне
відродження // Український історик. – 1964. – №2-3. – С.1-6.

Оглоблин О. Наукове Товариство ім. Шевченка в історії України //
Український історик. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1977. – №3-4
(55-56). – С.15.

Омельченко В. Грушевськознавство в діаспорі // Старожитності. – 1994. –
Ч.19-24. – С.35,36.

Онишкевич Л. Національно-демократична концепція історії права України в
працях акад. М.Грушевського // Україна. – 1932. – Ч.1-2. – С.93-119.

Остапович М. Президент. Життя і діяльність Михайла Грушевського. –
Львів, 1937. – 62 с.

Падох Я. Грушевський як учитель галицьких українців // Стрийська думка.
– 1935. – Ч.2,3.

Переписка Михайла Драгоманова з доктором Теофілом Окуневським. – Львів,
1905. – 224 с.

Петербурзька Академія Наук в справі знесення заборони українського
слова. – Львів, 1905. – 48 с.

Піснячевський В. Збори української парламентської групи // Громадська
думка. – 1906. – 18 травня. – С.6-7.

Полянський О. Михайло Грушевський: шлях від
автономістично-федералістичних ілюзій до незалежності // Історичні
силуети. – Тернопіль, 1998. – 126 с.

Приймак Т. Конституційний проект М.Грушевського 1905 року // Український
історичний журнал. – 1901. – №1. – С.13.

Пріцак О. Михайло Грушевський як історіограф // Історіософія та
історіографія М.Грушевського. – К., 1991. – С.42.

Промова освіти УРСР В.П.Затонського на похоронах акад. М.С.Грушевського
// Вісті Всеукраїнської Академії Наук. – 1934. – Ч.6-7. – С.35-36.

Професор Михайло Грушевський. – З приводу 50-ліття уродин // Вістник
Союза Визволення України. – 1916. – Ч.127. – С.780.

Романів О. Михайло Грушевський і його роль у становленні та розвитку
української національної науки // Михайло Грушевський. Зб. наук. праць і
мат. Міжнар. юв. конф., присвяч. 125-й річ. Від дня нар. М.Грушевського.
– Львів, 1994. – 487 с.

Рубач М. Буржуазно-куркульська націоналістична ідеологія під машкарою
демократії “трудового народу” (соціально-політичні погляди
М.С.Грушевського) // Червоний шлях. – 1932. – №5-6 – С. 11-12.

Рубач М. Грушевский Михаил Сергеевич // Большая Советская энциклопедия.
– М., 1972. – С.413.

Рубач М. Грушевский Михаил Сергеевич // Советская историческая
энциклопедия. – М., 1963. – Т.4. – С.857—859.

Рубач М. Грушевський Михайло Сергійович // Радянська енциклопедія
історії України. – К., 1969. – Т.1. – С.483-484.

Рубач М. Грушевський Михайло Сергійович // Українська радянська
енциклопедія. – 2-е вид. – К., 1979. – Т.3. – С.202.

Руслан. – 1898. – 24 червня. – Діло. – 1898. – 27 червня. – С.8.

Садовский Б. Украинский вопрос в третьей Думе // Украинская жизнь. –
1912. – №5. – С.17.

Серкіз Я. Вшанування пам’яті М.Грушевського галицькою пресою 1934-1935
// Українська періодика: історія і сучасність. Доп. та повід. 2-ої
всеукр. наук. теор. конф. 21-22 грудня 1994 р. – Львів-Житомир, 1994. –
С.120-121.

Синицина В. Листи М.Грушевського до М. Сумцова // Старожитності. – 1991.
– Ч.7. – С.7.

Ситник О. Листи В.Антоновича до М.Грушевського // Український історик. –
1991. – №1-4. – С.117-134; 1992 р. – №1-4. – С.396-411.

Ситник О. Роль В.Антоновича у формуванні Михайла Грушевського як
історика // Український історик. – 1992. – №1-4. – С.169-177.

Сірий Ю. [Тищенко Ю.] З історії видавничої і книгарської справи в
Україні. – Прага, 1940. – 235 с.

Скубницкий Т. Классовая борьба в украинской исторической литературе //
Историк-марксист. – 1930. – Т.17. – С.27-40.

Смирнов Н.А. Национальная контрреволюция на Украине под маской
исторической науки // Проблемы истории докапиталистических обществ. –
1934. – №6. – С.55-75.

Справозданє про діяльність НТШ. – 1892. – Т.2. – С.177.

Стахів М. Українські політичні партії в соціологічному висвітленні. –
Нью-Йорк – Детройт – Скрентон, 1954. – 115 с.

Стороженко А. Происхождение и сущность украинофильства. – К., 1913. – 58
с.

Терлецький Є. Визвольна боротьба українського народу. – Львів, 1941. –
165 с.

Тищенко Ю. Перше знайомство з проф. М.С.Грушевським (Уривок з споминів)
// Відродження: Календар-альманах. – Буенос-Айрес, 1954. – С.138-139.

У півстолітніх змаганнях (Вибрані листи до Кирила Студинського
(1891-1941)). – К., 1993. – С.45.

Франко З. І.Франко і М.Грушевський // Соціалістична культура. – 1989. –
№10. – С.6-8.

Франко З. Михайло Грушевський і Іван Франко // Михайло Грушевський:
Збірник наукових праць та матеріалів Міжнародної ювілейної конференції у
Львові, присвяченій 125-й річниці від дня народження М.Грушевського.
Львів, 1984. – С.291-295.

Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1986. – Т.50. – 704 с.

Франко І. Передмова // Покажчик змісту “Літературно-Наукового Вістника”
томів І-ХХ. (1898-1902). Зладив В.Доманицький. – Львів, 1903. – С.10.

Франко І. Українська трибуна в Росії // ЛНВ. – 1906. – Т.35. –
С.333-337.

Франко-Ключко Г. Іван Франко і його родина. – Торонто, 1956. – 131 с.

Хлопець [Грушевський М. Нова критика неослов’янофільства] // Правда. –
Львів, 1893. – Т.ХІХ. – С.564-568.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. У 4 т.
– Відень, 1921-1922. – Т.1. – 215 с.

Хроніка НТШ.- 1914. – Ч.58-59. – С.6.

Центральний державний історичний архів у м. Києві (далі: ЦДІА у м.
Києві).– Ф.1235. – Оп.1. – Спр.25.

ЦДІА України у м. Києві. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.32.

ЦДІА України у м. Києві. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.270.

ЦДІА України у м. Києві. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.358.

ЦДІА України у м. Києві. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.419.

ЦДІА України у м. Києві. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.726.

ЦДІА України у м. Києві. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.738.

ЦДІА України у м. Києві. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.770.

ЦДІА України у м. Києві. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.882.

ЦДІА України у м. Києві. – Ф.321. – Оп.1. – Спр.175.

Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі: ЦДІА
України у м. Львові). – Ф.146. – Оп.7. – Спр.4599.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.309. – Оп.1. – Спр.5.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.309. – Оп.1. – Спр.6

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.309. – Оп.1. – Спр.24.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.309. – Оп.1. – Спр.53.

ЦДІА України у м. Львові – Ф.309. – Оп.1. – Спр.406.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.309. – Оп.1. – Спр.1714.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.309. – Оп.1. – Спр.2194.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.349. – Оп.1. – Спр.2.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.365. – Оп.1. – Спр.108.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.379. – Оп.1. – Спр.16.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.379. – Оп.1. – Спр.19.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.382. – Оп.1. – Спр.21.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.382. – Оп.1. – Спр.22.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.386. – Оп.1 – Спр.162.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.401. – Оп.1. – Спр.1.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.401. – Оп.1. – Спр.5.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.401. – Оп.1. – Спр.12.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.401. – Оп.1. – Спр.18.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.401. – Оп.1. – Спр.59.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.401. – Оп.1. – Спр.60.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.771. – Оп.1. – Спр.2.

ЦДІА України у м. Львові. – Ф.771. – Оп.1. – Спр.51.

ЦДІА України у м. Львові – Ф.745. – Оп.1. – Спр.8.

Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). – Львів, 1925-1926. – Ч.1-3. – 127 с.

Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917 рр.). – Львів, 1931. – 496 с.

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага,
1927. – 136 с.

Шульгин О. Михайло Сергійович Грушевський – як політик і людина //
Збірник на пошану Олександра Шульгина. – Париж – Мюнхен: Записки НТШ,
1969. – Т.186. – С.146.

Шульгин О. Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи).
Статті, промови, документи. – К., 1918. – 185 с.

Щеголев С. Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи. –
К., 1914. – 158 с.

Щеголев С. Украинское движение как современный этап южнорусского
сепаратизма. – К., 1912. – 368 с.

Якимович Б. Михайло Грушевський: начерк політичного портрета // Ратуша.
– 1991. – 14 січня. – С.3.

Prymak T. Mychailo Hrushevsky: The Politics of National Culture. –
Toronto, Buffalo, London, 1987. – 323 p.

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020