.

Відносини власності: іх типи і форми, інформація як форма власності (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 8918
Скачать документ

Курсова робота

Відносини власності: іх типи і форми, інформація як форма власності.

ПЛАН

ВСТУП(1-3cт.)

ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ: ЇХ ТИПИ І ФОРМИ(3-16ст.)

ІНФОРМАЦІЯ ЯК ФОРМА ВЛАСНОСТІ(16-17 ст.)

ВИПИСКИ З ЗАКОНІВ УКРАЇНИ(17-33ст.)

ВИСНОВОК (34ст.)

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ (35ст.)

1. Вступ

Людське суспільство – категорія змінна, оскільки воно постійно
знаходиться у стані розвитку .Звідси випливає, що етапи розвитку
суспільства відрізняються й системами виробничих відносин, які, в свою
чергу відрізняються відносинами власності.

Власність – основна складова економічних відносин, на якій тримається
решта складових частин економічної системи .Це виключно складне
суспільне явище, оскільки характеризується багатогранним змістом, який
виражає різноманітність взаємовідносин між людьми .Усвідомлення даного
твердження має велике значення для характеристики типа економічної
системи .Саме власність обумовлює поєднання робітника із засобами
виробництва, визначає кінцеву мету розвитку економічної системи, спосіб
розподілу вже вироблених матеріальних благ та послуг і врешті – решт
соціальну структуру суспільства.

Власність як економічне відношення формується ще на початку становлення
людського суспільства .На привласненні різноманітних об’єктів власності
ґрунтуються всі найважливіші форми примусу до праці. Так, наприклад, за
античного засобу виробництва примус засновувався на праві власності на
раба – безпосереднього виробника, при азіатському способі виробництва –
на праві власності на землю, а в період феодалізму – на праві власності
на землю і людину одночасно .Але всі вищенаведені методи примусу до
праці мають позаекономічний характер, економічний же примус до праці
ґрунтується на власності на капітал і на умови виробництва .Таким чином
в розвиненій системі економічних відносин власність відображає
найглибинніші зв’язки та взаємозалежності, тобто складає сутність
економічного буття.

Проблема дослідження відносин власності як економічної категорії є
центральною проблемою багатьох економічних наук, зокрема політекономії
та економічної теорії .Вона виступає предметом ретельного вивчення
багатьох вчених – економістів .Ці проблеми вже не одне десятиліття є
об’єктом теоретичних сперечань і дискусій, що свідчить про актуальність
даної теми на будь-якому етапі розвитку людської цивілізації .Так , одне
з перших визначень власності з’явилося ще у 5 столітті в Кодексі
імператора Юстиніана , де власність розглядається як право володіння,
використання та розпорядження майном. Вивченням власності займалися і
класики економічної теорії, зокрема Карл Маркс, який при трактуванні
власності підкреслював домінування економічної природи власності над її
юридичною формою, а також вбачав у них перш за все відносини між людьми
на відміну від відношення людини до речі .До вивчення цієї категорії
зверталися і неоінституціонилісти .Однією є найбільш видатних теорій
цього напрямку є економічна теорія прав власності, розробкою якої
займалися такі відомі американські економісти як Р. Коуз та А. Алчіан. У
подальшій розробці цієї теорії активну участь приймали І.Баруель,
Д.Норт, Р.Познер та інші .Особливість цієї “універсальної метатеорії”
полягає в тому, що при тлумаченні власності вони оперують не економічним
поняттям власності, а використовують термін “право власності”, тобто
власністю є не речі і ресурси самі по собі, а комплекс прав на їх
використання (право володіння, використання, управління, право на
отримання доходу, відчуження, споживання та знищення блага, а також на
передачу його у спадок та захист від пошкодження з боку зовнішнього
середовища).

Що ж стосується України, то за умов переходу до ринкової економіки
неможливо не зачепити власності, саме тому радикальна реформа відносин
власності є базовою проблемою сучасних перетворень в українській
економіці .Це знову таки зумовлено тим, що відносини власності складають
підвалини будь-якої економічної системи, тому вже встановлені в Україні
відносини власності, що складали основу адміністративно-командної
системи господарювання не можуть залишитися без змін, бо в противному
випадку становлення системи ринкових відносин буде приречене на невдачу,
оскільки головною умовою функціонування ринкової економіки є плюралізм
форм власності.

2. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ: ЇХ ТИПИ І ФОРМИ.

Що ж таке власність ?В системі економічних відносин це поняття завжди
асоціюється з певними благами, речами або продуктами інтелектуальної
діяльності .Але насправді ресурси або речі самі по собі не є власністю
.Наприклад, в доісторичну добу земля, рослинний і тваринний світ не
перебували у чиїйсь власності .Лише пізніше, коли люди почали
привласнювати елементи природи і продукти праці, речі стали власністю,
тому що люди почали вступати між собою в економічні відносини з приводу
їх привласнення і використання .Тому головним у відносинах власності є
не те, що привласнюється, а те, ким і як воно привласнюється. Структура
власності – різноманітна. Класифікується за основними системоутворюючими
і структуровизначальними критеріями:

внутрішньогенетичними;

суб’єктами і економічними рівнями;

об’єктами;

формами;

видами власності.

Що ж стосується вивчення власності як економічної категорії, то різні
економічні школи трактують її по-різному .Наприклад, Західні вбачали у
власності лише відношення людини до речі, тобто відносини власності
розглядалися як відображення взаємодії власника з його майном, його
розпорядженням та використанням .З точки зору Марксистської теорії
власність як економічна категорія виражає відношення привласнення або
відчуження засобів виробництва і створюваних за їх допомогою
матеріальних благ у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання
.Тут акцентується увага на тому, що сам факт належності матеріальних
благ суб’єкту повинен визнавати не тільки він сам, а й інші суб’єкти,
тому виникає право власності як суспільне відношення .Згідно цієї теорії
власність існує незалежно від волі і свідомості людей . Ще в законах
Солона (594 рік до н.е.) і Кліофена (509 рік до н.е.) зазначалося, що
закони не створюють відносин власності, а лише закріплюють відносини, що
склалися у суспільстві .Головним у законі власності є привласнення,
тобто відчуження об’єкта власності суб’єктом від інших суб’єктів
.Вивчаючи категорію привласнення можна виділити привласнення через працю
і, врешті-решт як акт, що здійснюється у процесі виробництва .Власність
пов’язана з такими поняттями як володіння, використання і розпорядження.

Володіння – це, так би мовити, неповне або часткове привласнення
.Власником є володар засобів виробництва, тобто привласнення передбачає
наявність двох сторін відносин власності – суб’єктів і об’єктів
привласнення .В якості суб’єктів привласнення виступають фізичні та
юридичні особи, об’єктами ж є ресурси, виробниче обладнання, фінансові
кошти, об’єкти інтелектуальної власності і.т.д. Привласнення завжди
передбачає збільшення власності, у противному випадку власність втрачає
свій економічний сенс .Основними формами збільшення власності є
прибутки, доходи, дивіденди і рента .Іншою стороною привласнення
виступає відчуження – процес передачі власності іншій юридичній чи
фізичній особі, перерозподіл її між класами і навіть допускає фізичне її
знищення .Так, взагалі відбувається знищення власності ВПК, а внаслідок
аварії на ЧАЕС знищені величезні об’єкти державної власності, виведені з
експлуатації значні площі сільськогосподарських угідь.

Використання – це застосування речі в залежності від її призначення
.Використання є формою реалізації володіння, його функцією .Воно означає
вилучення з об’єктів власності їх корисних властивостей з метою
виробництва матеріальних благ та надання послуг .У кінцевому рахунку
використання передбачає споживання речей або виготовлених з них виробів.

Розпорядження – це прийняття власником чи іншими особами рішень з
приводу функціонування об’єкта власності, засноване на праві підприємця
передавати майно у межах, визначених власником . Розпоряджатися
об’єктами власності може лише реальний власник, який має на них юридичне
право . На свій розсуд він може продати власність, здати її в оренду,
подарувати її або віддати у спадок і.т.д. Інші особи зробити цього не
можуть. У зв’язку з цим важливо відмітити, що підприємець в ринковій
економіці може і не бути власником, але обов’язково повинен мати право
володіння, використання і розпорядження.

Відчуження – процес перетворення діяльності та здібностей людини на
самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та
суспільної праці з перетворенням власності суб’єктів на об’єкти
економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній не власник. Привласнити можна тільки
те, що відчужується. Акт привласнення об’єкта власності одним суб’єктом
є одночасно моментом відчуження його для іншого суб’єкта.

Процеси привласнення і відчуження – це дві діалектичні сторони сутнісних
відносин власності. Протиріччя в системі “привласнення – відчуження” є
внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому
полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв’язку.

Обирати ті чи інші форми привласнення і відчуження економічних суб’єктів
спонукають як об’єктивні, так і суб’єктивні обставини. Механізм примусу
грунтується на сукупності економічних і позаекономічних методів.

Таким чином складовими елементами власності є володіння, використання ,
розпорядження і відчуження. Розпорядження визначається використанням,
використання визначається володінням, а останнє в свою чергу
визначається формами власності.

Іншим важливим чинником у змісті власності, згідно Марксистської теорії
,є відносини власності на засоби виробництва, оскільки саме вони
визначають мету, характер виробництва, його соціально – економічну
структуру, а також взаємовідносини між класами і різними соціальними
групами.

Відомо, що розвиток суспільного виробництва проходить чотири ступеня “до
індустріальний”, “індустріальний”, “постіндустріальний” і
“інформаційний”, і в кожному з цих ступенів власність відіграє якусь
певну роль. Наприклад, до індустріальний ступень суспільного
виробництва(первіснообщинний), рабовласницький лад а, епоха феодалізму
характеризується використанням ручної праці рабів та ремесловим
виробництвом. Звісно. За таких умов власність на засоби виробництва не
відігравала економічного верховенства власника даних засобів виробництва
,головна роль у процесі виробництва належала робітнику – він був
головною цінністю в економічному плані .Саме тому доіндустріальне
суспільство характеризується насильницьким перерозподілом результатів
суспільного виробництва, а роль власності на засоби виробництва не була
вирішальним фактором доіндустріального суспільства. Цю роль вона набула
лише в індустріальному процесі, коли лише власник засобів виробництва
може бути визначальним економічним суб’єктом суспільного виробництва, а
робітник, тобто робоча сила, як вважав К.Маркс, знаходився у підкоренні
капіталу.

Що ж стосується постіндустріального суспільства, що характеризується
бурхливим розвитком науки і техніки, а також впровадженням досягнень НТР
безпосередньо у виробництво, людина знову стоїть над засобами
виробництва, тобто ефективність суспільного виробництва визначається не
технічними даними машини, а особистими якостями і здібностями робітника
.Тобто соціальне значення власності на засоби виробництва зменшується на
користь робітника, тому що вдосконалені засоби виробництва вимагають не
фізичного, а інтелектуального втручання людини .Тепер робітник
виводиться із процесу виробництва і стоїть над ним. Змінюється також
мотивація до праці – тепер домінантну роль відіграють не матеріальні
потреби, а духовні. Варто зазначити, що зараз відбувається процес
становлення нового типу суспільства – інформаційного .Основною рушійною
силою у процесі виробництва в ньому займає інформація, тому одним із
найголовніших типів власності стає інтелектуальна.

Підсумовуючи усе сказане вище, можна зробити висновок, що роль власності
на засоби виробництва в історії суспільства об’єктивно змінювалася .Вона
напряму залежить від ролі самих засобів виробництва у процесі
виробництва, тобто найбільше значення вони мають в індустріальному
суспільстві, а найменше – в інформаційному. Зараз у суспільстві
домінуючими є суб’єктно-суб’єктні відносини, тобто такі, що складаються
між людьми з приводу привласнення факторів виробництва і виробленого
продукту, а не суб’єктно – об’єктно, з якими пов’язується інтерес на
володіння засобами виробництва. Історична тенденція розвитку еволюції
відносин власності полягає в тому, що зміст власності як відношення
власник-невласник витісняється більш обширним поняттям – повний власник
– неповний власник.

Як уже зазначалося вище, власність – категорія многогранна, тобто її
можна назвати і історичною категорією, бо в процесі розвитку цивілізації
змінювалися і відносини власності, приймаючи найрізноманітніші форми,
види і типи.

Тип власності – це найбільш фундаментальне її утворення, що складається
залежно від її суб’єктів (суспільство в цілому, трудовий колектив,
особистість).

У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі
чотири основні типи економічної власності: 1) суспільна; 2) приватна; 3)
колективна; 4) державна. Із середини 50-х років XX ст. в окремих
регіонах світового господарства, зокрема у межах Європейського
економічного співтовариства (нині Європейського Союзу, куди входять 15
країн Західної Європи), почав формуватися п’ятий тип економічної
власності — наддержавна (або наднаціональна).

Виділення окремих типів економічної власності зумовлено тим, що у межах
кожного з них існують окремі форми, види власності, які формуються в
окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми
підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України «Про
власність» приватна, колективна і державна власність некоректно названі
не типами, а формами власності.Оскільки суспільна власність існувала
тільки в первіснообщинному суспільстві, а наддержавна лише формується,
розглянемо приватний, колективний та державний типи власності та їх
структуру.Приватна власність (як економічна категорія) — привласнення
окремим індивідуумом, максимум однією сім’єю, матеріальних благ і послуг
та певна підсистема відносин між суб’єктами цього типу власності у
різних сферах суспільного відтворення.Об’єктами цього типу власності в
Україні є:

а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної
особи та виключно її праці;

б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого
громадянина, який експлуатує найманих працівників;

в) підприємства, засновані на власності окремих іноземних громадян;

г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян —
членів однієї сім’ї, які проживають разом;

ґ) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці
членів однієї сім’ї;

д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації
найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є
селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів
сім’ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної
кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім’ї;

е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою
діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові
будинки, квартири, садові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба,
земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виготовлена
продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно
виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори
науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та
домашнього господарства, майно споживчого призначення.

Частина цього майна може перетворитися на капітал, тобто засіб
експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть
виконувати житлові будинки, квартири у разі встановлення надмірно
високої плати за здавання їх в оренду; вироблена продукція у разі
продажу її за непомірно високими цінами та ін. За цих умов названі
об’єкти стають об’єктами приватної капіталістичної власності, інші
залишаються об’єктами приватної трудової власності.

Якщо об’єктом приватної власності є приватні капіталістичні
підприємства, то між їх власниками і найманими працівниками виникає
певна сукупність відносин економічної власності, що розкривається
передусім в якісному аспекті власності.

Внаслідок цього слід розмежовувати право приватної трудової власності та
право приватної капіталістичної (нетрудової) власності. Право приватної
трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві,
індивідуальної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні
товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших
випадках. Право приватної капіталістичної власності виникає на підставі
ведення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується
наймана робоча сила, наявне використання майна з метою наживи тощо.

Виходячи з цього, суб’єктами права приватної власності (у даному разі
трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України,
іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у
чинному законодавстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники,
менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб’єктами трудової
власності), орендарі та інші особи.

Колективна власність (як економічна категорія) — привласнення
асоційованими власниками результатів колективної праці, матеріальних
благ і послуг та певна підсистема відносин між суб’єктами цього типу
власності у всіх сферах суспільного відтворення,

Асоційованими власниками можуть бути трудовий колектив, об’єднання
капіталістів, члени кооперативу, споживчих товариств та спілок,
господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою
відповідальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства
покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також
об’єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та
ін.).

Залежно від того, наймають чи не наймають асоційовані власники робочу
силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна
власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та
колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує
чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких
належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить
власність кооперативна, споживчих товариств та ін.

Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад
відкриті акціонерні товариства, мають деякі риси колективної трудової
власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих
найманих працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну
кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.

Право колективної власності, згідно з чинним законодавством, виникає на
підставі:

а) добровільного об’єднання майна громадян і юридичних осіб для
створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і
об’єднань;

б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;

в) передання державних підприємств в оренду;

г) надання державних субсидій;

ґ) пожертвувань організацій, громадян та інших цивільно-правових угод.

У сільському господарстві у колективну власність можуть бути передані
землі колгоспів, радгоспів, сільськогосподарських кооперативів,
сільськогосподарських акціонерних товариств, землі садівницьких
товариств та ін.

Суб’єктами права колективної власності, згідно з чинним законодавством,
є:

1) колективні підприємства (в тому числі сільськогосподарські);

2) господарські товариства;

3) кооперативи;

4) споживчі товариства та їхні спілки;

5) орендні підприємства та організації орендарів;

6) товариства покупців;

7) спільні підприємства;

8) об’єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об’єднання
громадян;

9) релігійні організації та спілки цих структур.

Залежно від форм колективної власності формуються різні види та
різновиди підприємницької діяльності, форми управління тощо.

Державна власність — привласнення державою (як суб’єктом власності)
засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших
об’єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її
персоніфікатором в економічних системах є різний за чисельністю апарат
державних чиновників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і
прошарки населення.

Згідно з чинним законодавством розрізняють загальнодержавну і комунальну
форми державної власності. Комунальну власність ще називають власністю
адміністративно-територіальних одиниць. Суб’єктами права
загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а
суб’єктами права комунальної власності — Верховна Рада Криму та
адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних,
міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Найважливішими об’єктами загальнодержавної власності є:

1) єдина енергетична система;

2) системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації
загальнодержавного значення;

3) частка одержавленого національного доходу;

4) державні підприємства;

5) Національний банк України та його установи і створювані ними кредитні
ресурси;

6) об’єкти соціально-культурної сфери;

7) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх
спеціальних навчальних закладів;

8) оборонні об’єкти, майно Збройних сил, органів державної безпеки,
прикордонних і внутрішніх військ та ін.

Основними об’єктами комунальної власності є:

1) кошти місцевих бюджетів;

2) державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства;

3) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти,
культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування;

4) місцеві енергетичні системи;

5) транспорт, системи зв’язку та інформації;

6) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними
органів, та ін.

Згідно з чинним законодавством підприємницькою діяльністю не займаються
організації, заклади, установи, для яких привласнення прибутку не є
основною метою їх діяльності.

У разі діяльності наведених суб’єктів права державної власності та
економічних суб’єктів (вищих чиновників державного апарату, директорів
та ін.) в інтересах трудящих державна власність переростає в суспільний
тип власності. Проте практика минулого і сьогодення свідчить про
узурпацію результатів усуспільненої праці передусім вищими чиновниками
державного апарату та директорським корпусом державних підприємств,
кланово-тіньовими структурами тощо.

Залежно від форм державної власності формуються різні види підприємств,
організацій та установ, а отже види підприємницької діяльності,
організаційно-правові форми господарювання.

3. Інформація як форма вланості

Інформатика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а
сама інформація – на форму багатства, домінуючий об’єкт власності. На
відміну від власності на уречевлені засоби виробництва духовна власність
не може розвиватись на суто приватній основі.

Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово
перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального
суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об’єктом
купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від
звичайного товару-послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах,
які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства,
посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Відбувається
процес її монополізації, перетворення на безпосередній об’єкт приватної
власності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий
соціальний прошарок людей – власників інформації.

З іншого боку, інформація стимулює зворотній процес – не зміцнення, а,
навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов’язано зі
специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від
звичайного товару інформація у процесі виробничого споживання не зникає.
При продажу не вона відчужується від свого власника. Останній
позбавляється лише повної монополії на її використання. Він може продати
її вдруге. Те саме може зробити і покупець.

ВИПИСКИ З ЗАКОНІВ УКРАЇНИ

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про власність

Із змінами і доповненнями, внесеними

Законами України

від 7 липня 1992 року N 2544-XII,

від 14 жовтня 1992 року N 2690-XII,

Декретами Кабінету Міністрів України

від 15 грудня 1992 року N 10-92,

від 31 грудня 1992 року N 23-92,

від 21 січня 1993 року N 9-93,

Законами України

 від 5 травня 1993 року N 3180-XII,

від 22 грудня 1994 року N 318/94-ВР,

від 28 лютого 1995 року N 75/95-ВР

 від 3 квітня 2003 року N 662-IV,

від 15 травня 2003 року N 762-IV,

 від 19 червня 2003 року N 980-IV

(В тексті Закону слова “індивідуальна власність” замінено словами
“приватна власність” згідно із Законом України від 7 липня 1992 року N
2544-XII) 

(В тексті Закону слова “Українській РСР”, “Українська РСР”, “Української
РСР”, “Українською РСР”, “державним арбітражем”, “арбітражем”,
“державного арбітражу” замінено відповідно словами: “Україні”,
“Україна”, “України”, “Україною”, “арбітражним судом”, “арбітражного
суду” згідно із Законом України від 14 жовтня 1992 року N 2690-XII) 

Українська держава є суверенною в регулюванні всіх відносин власності на
своїй території.

Закон про власність спрямований на реалізацію Декларації про державний
суверенітет України.

Метою цього Закону є забезпечення вільного економічного самовизначення
громадян, використання природного, економічного, науково-технічного та
культурного потенціалів республіки для підвищення рівня життя її народу.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Національне багатство України – власність її народу

1. Національне багатство України: земля, її надра, повітряний простір,
водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території
України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної
(морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості,
будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв’язку, житловий
фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення,
створена завдяки зусиллям народу України частка в загальносоюзному
багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і
золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому
числі й ті, що знаходяться за її межами, є власністю народу України.

2. Національне багатство України забезпечує право кожного громадянина на
одержання частки з суспільних фондів споживання, на соціальний захист,
зокрема, у разі непрацездатності та безробіття, а також право працюючого
на особисту участь в управлінні народним господарством.

Стаття 2. Право власності

1. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо
володіння, користування і розпорядження майном.

2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує
стабільність правовідносин власності.

3. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і
розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

4. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна,
державна. Всі форми власності є рівноправними.

(пункт 4 статті 2 в редакції

Закону України від 07.07.92 р. N 2544-XII,

з доповненнями, внесеними згідно із

Законом України від 14.10.92 р. N 2690-XII)

5. Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні
умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту.

Стаття 3. Суб’єкти права власності

1. Суб’єктами права власності в Україні визнаються: народ України,
громадяни, юридичні особи та держава.

Суб’єктами права власності в Україні відповідно до цього Закону можуть
бути також інші радянські республіки, Союз РСР, інші держави, їх
юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни
інших держав та особи без громадянства.

2. Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної)
власності громадянам, юридичним особам і державам.

3. Допускається об’єднання майна, що є власністю громадян, юридичних
осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в
тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних осіб і
громадян інших держав.

4. Громадяни, юридичні особи та Україна можуть мати у власності майно,
розташоване на території інших держав.

Стаття 4. Здійснення права власності

1. Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається
належним йому майном.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не
суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення
господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема
передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування, а
також у довірчу власність іншим особам.

(пункт 2 статті 4 у редакції Закону

України від 19.06.2003 р. N 980-IV)

3. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4. Держава безпосередньо не втручається в господарську діяльність
суб’єктів права власності.

5. Власник, здійснюючи свої права, зобов’язаний не завдавати шкоди
навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом
інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

При здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний
додержувати моральних засад суспільства.

6. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України,
діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може
бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими
особами.

Стаття 5. Використання праці громадян при здійсненні права власності

1. Власник має право на договірній основі використовувати працю
громадян.

2. Власник зобов’язаний забезпечити громадянину, праця якого
використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені
законом.

Стаття 6. Використання власником належного йому майна для

підприємницької діяльності

1. Власник має право використовувати належне йому майно для
підприємницької діяльності.

2. Результати господарського використання майна (виготовлена продукція,
одержані доходи) належать власникові цього майна, якщо інше не
встановлено законом або договором.

3. Власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у
встановленому законом порядку підприємство, організацію, що є юридичною
особою.

Юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження
закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту
(положення).

Стаття 7. Відповідальність власника і створених ним юридичних осіб

за своїми зобов’язаннями

1. Власник відповідає за своїми зобов’язаннями всім майном, на яке
відповідно до закону може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів.

2. Створена власником юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями
всім закріпленим за нею майном, на яке відповідно до закону може бути
звернено стягнення на вимогу кредиторів.

3. Власник не відповідає за зобов’язаннями створених ним юридичних осіб,
а вони не відповідають за зобов’язаннями власника, крім випадків,
передбачених законодавчими актами України.

Стаття 8. Законодавство України про власність

1. Цим законом встановлюються основні положення про власність в Україні.

2. Відносини власності, не врегульовані цим Законом, регулюються
Цивільним кодексом України та іншими законодавчими актами.

3. Особливості здійснення права власності на національні культурні та
історичні цінності визначаються спеціальним законодавством України.

4. Режим використання спільних природних об’єктів, розташованих на
території України та суміжних держав, визначається міжнародними
договорами, ратифікованими Україною.

Розділ II

ПРАВО ВИКЛЮЧНОЇ ВЛАСНОСТІ НАРОДУ УКРАЇНИ

Стаття 9. Об’єкти права виключної власності народу України

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її
континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є
об’єктами права виключної власності народу України.

Стаття 10. Здійснення народом України права виключної власності

1. Народ України як єдине джерело державної влади в республіці має право
шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних
об’єктів, їх використання та охорони.

2. Народ України здійснює право власності на об’єкти, перелічені в
статті 9 цього Закону, через Верховну Раду України, а також через
місцеві Ради народних депутатів.

3. Кожен громадянин України особисто та через громадські організації,
трудові колективи, органи територіального громадського самоврядування
має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань,
пов’язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати
від інших громадян та організацій додержання правил природокористування
і екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на
діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, що завдають
шкоди навколишньому середовищу.

4. Кожен громадянин має право відповідно до законодавства України
користуватися природними об’єктами для задоволення власних потреб.

5. Кожен громадянин зобов’язаний всемірно охороняти землю, повітряний
простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як
першооснови свого життя і життя суспільства.

Розділ III

ПРАВО ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ

Стаття 11. Суб’єкти права приватної власності 

1. Суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України,
громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без
громадянства.

2. Громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без
громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм
на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не
передбачено законодавчими актами України.

3. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у
власність не передаються.

(статтю 11 доповнено пунктом 3 згідно із

Законом України від 05.05.93 р. N 3180-XII)

Стаття 12. Підстави виникнення права приватної власності

1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.

2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному
виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення
коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно,
одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених
законом.

Стаття 13. Об’єкти права приватної власності

1. Об’єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири,
предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети
домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки,
насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена
продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери,
а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

(пункт 1 статті 13 доповнено згідно із 

Законом України від 05.05.93 р. N 3180-XII)

2. Об’єктами права власності громадян є твори науки, літератури та
мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки,
раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші
результати інтелектуальної праці.

(пункт 2 статті 13 в редакції

Закону України від 28.02.95 р. N 75/95-ВР)

3. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян,
не обмежується, крім випадків, передбачених законом.

4. Законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний
порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а
також види майна, що не може перебувати у власності громадян.

Стаття 14. Право приватної власності громадян на землю

Громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок
для:

ведення селянського (фермерського) господарства;

ведення особистого підсобного господарства;

будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель
(присадибна ділянка);

садівництва;

дачного і гаражного будівництва.

Громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі:

одержання їх у спадщину;

одержання частки землі у спільному майні подружжя;

купівлі-продажу, дарування та обміну.

(стаття 14 в редакції

Закону України від 05.05.93 р. N 3180-XII)

Стаття 15. Одержання громадянином у власність квартири та іншого майна

Член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого
кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за
квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в
користування, набуває права власності на це майно.

Наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового
фонду та члени його сім’ї мають право придбати у власність відповідну
квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах,
передбачених законодавством України.

Громадянин, який став власником цього майна, має право розпоряджатися
ним на свій розсуд: продавати, обмінювати, здавати в оренду, укладати
інші угоди, не заборонені законом.

Стаття 16. Право власності подружжя

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної
сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом
і Кодексом про шлюб та сім’ю України.

Стаття 17. Право спільної власності громадян

1. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною
сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

2. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для
спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не
встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного
визначається ступенем його трудової участі.

Стаття 18. Власність осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство

У власності осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство, може
бути майно, зазначене в статті 13 цього Закону.

Майно цих осіб належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо
інше не передбачено письмовою угодою між ними.

Стаття 19. Здійснення права приватної власності

1. Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення
господарської та іншої не забороненої законом діяльності.

2. Громадяни мають право передавати належне їм майно у тимчасове
користування іншим громадянам, юридичним особам та державі.

3. Громадяни мають право відчужувати належне їм майно. Умови і порядок
відчуження національних, культурних та історичних цінностей
встановлюються спеціальним законодавством України.

4. Право приватної власності може бути передано у спадщину громадянам,
юридичним особам, державі.

Розділ IV

ПРАВО КОЛЕКТИВНОЇ ВЛАСНОСТІ

Стаття 20. Суб’єкти права колективної власності

Суб’єктами права колективної власності є трудові колективи державних
підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи,
акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об’єднання,
професійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єднання,
релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Суб’єктами права колективної власності на землю є колективні
сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи,
садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у
тому числі створені на базі радгоспів та інших державних
сільськогосподарських підприємств.

(статтю 20 доповнено частиною другою згідно із 

Законом України від 05.05.93 р. N 3180-XII)

Стаття 21. Підстави виникнення права колективної власності

Право колективної власності виникає на підставі: добровільного
об’єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів,
акціонерних товариств, інших господарських товариств і об’єднань;
передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих
державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та
інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у
власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань
організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

У колективну власність можуть бути передані землі колективних
сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів,
сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на
базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств,
землі садівницьких товариств – за рішенням загальних зборів цих
підприємств, кооперативів, товариств.

(статтю 21 доповнено частиною другою згідно із 

Законом України від 05.05.93 р. N 3180-XII)

Стаття 22. Об’єкти права власності колективу орендарів

Об’єктами права власності колективу орендарів є вироблена продукція,
одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених
законом.

Стаття 23. Об’єкти права власності колективного підприємства

1. У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані
доходи, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених
законом.

2. У майні колективного підприємства визначаються вклади його
працівників. Розмір вкладу працівника у майні колективного підприємства
визначається залежно від його трудової участі в діяльності державного
або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна
колективного підприємства після його створення.

3. На вклад працівника колективного підприємства нараховуються і
виплачуються проценти в розмірі, що визначається трудовим колективом
виходячи з результатів господарської діяльності підприємства.

4. Працівникові, який припинив трудові відносини з підприємством, а
також спадкоємцям померлого працівника виплачується вартість вкладу.

Стаття 24. Об’єкти права власності кооперативу (колгоспу)

1. Об’єктами права власності кооперативу (колгоспу) є будівлі, споруди,
грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ним продукція;
доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої
статутом кооперативу (колгоспу), а також інше майно, придбане на
підставах, не заборонених законом. Кожен член кооперативу (колгоспу) має
право на частку доходу, одержану на його пай.

2. У майні, що належить кооперативу (колгоспу), визначаються частки
членів цього кооперативу (колгоспу). В разі добровільного виходу з
кооперативу (колгоспу) громадянин має право на виділення належної йому
частки в майні кооперативу (колгоспу) в натурі, грошах або цінних
паперах.

3. При ліквідації кооперативу (колгоспу) майно, що залишилося після
розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється
між членами кооперативу (колгоспу).

Стаття 25. Об’єкти права власності акціонерного товариства

1. Об’єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за
рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської
діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, не заборонених
законом.

2. Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації,
державні органи, працівники даного товариства, а також інші громадяни,
якщо інше не передбачено законодавчими актами України або статутом
товариства.

3. Державне підприємство за спільним рішенням трудового колективу і
уповноваженого на те державного органу може бути перетворено в
акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна
підприємства. Кошти, одержані від продажу акцій, після покриття боргів
державного підприємства надходять у відповідний бюджет.

Стаття 26. Об’єкти права власності господарського товариства

1. Об’єктами права власності господарського товариства, що є юридичною
особою, є грошові та майнові внески його членів, а також майно, набуте
внаслідок господарської діяльності, та інше майно, придбане на
підставах, не заборонених законом.

2. Внесок членів господарського товариства може складатись з основних та
оборотних фондів, грошових коштів, цінних паперів. Член господарського
товариства має право за загальною згодою передати в рахунок свого внеску
право користування належним йому майном або результатами його
інтелектуальної праці.

Стаття 27. Об’єкти права власності господарського об’єднання

1. Об’єктом права власності господарського об’єднання підприємств і
організацій (концерну, асоціації, галузевого, міжгалузевого
регіонального об’єднання) є майно, добровільно передане йому
підприємствами й організаціями, а також набуте в результаті
господарської діяльності та на інших підставах, не заборонених законом.

2. До складу об’єктів права власності господарського об’єднання не
входить майно членів цього об’єднання.

3. Власністю господарського об’єднання є також майно створених ним
підприємств. Ці підприємства не мають права вийти із складу об’єднання
без його згоди.

4. Об’єднання не відповідає за зобов’язаннями підприємств та
організацій, що входять до його складу, а вони не відповідають за
зобов’язаннями об’єднання і один одного, якщо інше не передбачено їх
статутами (положеннями) або договором між ними.

5. Майно, яке залишилося після припинення діяльності господарського
об’єднання, розподіляється між підприємствами та організаціями, що
входили до нього.

Стаття 28. Об’єкти права власності професійних спілок, політичних партій

та інших громадських об’єднань

1. Об’єктами права власності громадських об’єднань, у тому числі
професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів, є майно
культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові кошти, акції,
інші цінні папери, жилі будинки, споруди виробничого і невиробничого
призначення, обладнання, устаткування, транспортні засоби та інше майно,
необхідне для забезпечення діяльності, передбаченої їх статутами
(положеннями).

Громадські об’єднання можуть мати у власності підприємства відповідно до
цілей, зазначених в їх статутах, і в порядку, передбаченому
законодавчими актами України.

2. Об’єктами права власності політичних партій та організацій є придбані
на законній підставі будинки, споруди, грошові кошти та інше майно,
необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій.

3. Законодавчими актами України можуть встановлюватися види майна, яке з
міркувань державної або громадської безпеки чи відповідно до міжнародних
договорів України не може перебувати у власності громадських об’єднань.

Стаття 29. Об’єкти права власності релігійної організації

1. Об’єктами права власності релігійної організації є культові споруди,
предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького
і виробничого призначення, жилі будинки, грошові кошти та інше майно,
необхідне для забезпечення їх діяльності.

2. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане ними
за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами і організаціями або
передане державою чи придбане на інших підставах, не заборонених
законом.

3. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям,
не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

Стаття 30. Здійснення права колективної власності

1. Колективний власник самостійно володіє, користується і
розпоряджається об’єктами власності, які йому належать.

2. Право колективної власності здійснюють вищі органи управління
власника (загальні збори, конференції, з’їзди тощо).

3. Окремі функції по господарському управлінню колективним майном може
бути покладено вищими органами управління власника на створювані ними
органи.

Розділ V

ПРАВО ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ

Стаття 31. Державна власність в Україні

До державної власності в Україні належать загальнодержавна
(республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних
одиниць (комунальна власність).

Стаття 32. Суб’єкти права державної власності

1. Суб’єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є
держава в особі Верховної Ради України.

2. Суб’єктами права комунальної власності є
адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних,
міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

3. Суб’єктами права державної власності на землю виступають:

Верховна Рада України – на землі загальнодержавної власності України;

Верховна Рада Республіки Крим – на землі в межах території республіки,
за винятком земель загальнодержавної власності;

обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів – на
землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в
загальнодержавній власності.

(статтю 32 доповнено пунктом 3 згідно із

 Законом України від 05.05.93 р. N 3180-XII)

Стаття 33. Управління державним майном

1. Управління державним майном від імені народу (населення
адміністративно-територіальної одиниці) здійснює відповідно Верховна
Рада України і місцеві Ради народних депутатів України, а також
уповноважені ними державні органи.

(дію пункту 1 статті 33 зупинено в частині

управління майном підприємств і

організацій торгівлі, громадського

харчування та сфери послуг, що є в

комунальній власності, в процесі їх

комерціалізації згідно з

Декретом Кабінету Міністрів України від 15.12.92 р. N 10-92)

2. Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують
питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності,
реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю
використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші
правомочності відповідно до законодавчих актів України.

Стаття 34. Об’єкти права загальнодержавної (республіканської) власності

1. Загальнодержавну (республіканську) власність складають: земля; майно,
що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею
державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки,
внутрішніх військ і Державної прикордонної служби України; оборонні
об’єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального
користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне
(республіканське) значення; кошти республіканського бюджету;
республіканський національний банк, інші державні республіканські банки
та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські
резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних
навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти
соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну
основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний
розвиток. 

(пункт 1 статті 34 із змінами, внесеними згідно із 

Законами України від 05.05.93 р. N 3180-XII,

 від 03.04.2003 р. N 662-IV)

 

2. У загальнодержавній (республіканській) власності може перебувати
також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також
юридичними особами і громадянами.

Стаття 35. Об’єкти права комунальної власності

1. Об’єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує
діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих
бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального
господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони
здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств;
місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації,
включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам,
установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення
економічного і соціального розвитку відповідної території.

2. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність
області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими
суб’єктами права власності.

Стаття 36. Розмежування відповідальності суб’єктів права державної
власності

Держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за
зобов’язаннями один одного.

Стаття 37. Правовий режим майна державного підприємства

1. Майно, що є державною власністю і закріплене за державним
підприємством, належить йому на праві повного господарського відання,
крім випадків, передбачених законодавством України.

Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє,
користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього
будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства.
До права повного господарського відання застосовуються правила про право
власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

2. У разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним
майном, рішення про реорганізацію або ліквідацію державного
підприємства, трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства
в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на
колективній власності.

3. Якщо порушено провадження у справі про банкрутство державного
підприємства, його трудовий колектив має право вимагати передачі
підприємства йому в оренду або перетворення його в інше підприємство,
засноване на колективній власності, за умови прийняття на себе боргів
підприємства-боржника і згоди кредиторів.

(пункт 3 статті 37 в редакції

Законом України від 14.10.92 р. N 2690-XII)

4. Спори, що виникають у випадках, зазначених у пунктах 2 і 3 цієї
статті, між державним органом і трудовим колективом, вирішуються
господарським судом.

(пункт 4 статті 37 із змінами, внесеними згідно із

 Законом України від 15.05.2003 р. N 762-IV)

Стаття 38. Власність членів трудового колективу державного підприємства

1. Прибуток, що залишається у державного підприємства після сплати
податків та інших платежів у бюджет (чистий прибуток), надходить у
розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку
передається у власність членів трудового колективу в порядку і розмірах,
визначених законодавчими актами України.

(дію пункту першого статті зупинено щодо

розпоряджання трудовими колективами

державних підприємств зв’язку частиною

прибутку, яка передається на створення

загального фонду розвитку об’єднань,

створюваних Міністерством зв’язку України,

згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 21.01.93 р. N 9-93)

2. Сума прибутку, що належить членові трудового колективу, утворює його
вклад. На суму вкладу членові трудового колективу, за його бажанням,
може бути видано акції.

На вклад (акції) підприємство щороку виплачує проценти (дивіденди).
Розмір частини прибутку, що спрямовується на виплату процентів
(дивідендів), визначається за погодженням між адміністрацією
підприємства і трудовим колективом.

3. За згодою члена трудового колективу його вклад (повністю або
частково) може бути спрямовано на спорудження або придбання жилого
будинку чи інших об’єктів соціально-культурного призначення. На цю суму
вкладу проценти не нараховуються.

Член трудового колективу має право одержати свій вклад (вартість акцій)
у порядку і строки, що визначаються спільним рішенням адміністрації і
трудового колективу.

При ліквідації підприємства сума вкладу (вартість акцій) виплачується
членам трудового колективу (спадкоємцям) з майна, що залишилося після
розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами підприємства.

(чинність статті 38 зупинено з 1 січня 1993 р. 

згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 31.12.92 р. N 23-92) 

(чинність статті 38 відновлено згідно із 

Законом України від 22.12.94 р. N 318/94-ВР) 

Стаття 39. Правовий режим майна державної установи

1. Майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою
(організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на
праві оперативного управління.

2. Державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті
і можуть у випадках, передбачених законодавчими актами України,
здійснювати господарську діяльність, мають право самостійно
розпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за
рахунок цих доходів.

3. Державна установа (організація) відповідає за своїми зобов’язаннями
коштами, що є в її розпорядженні. При недостатності у державної установи
(організації) коштів відповідальність за її зобов’язаннями несе власник.

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Стаття 40. Суб’єкти права інтелектуальної власності

Суб’єктами права інтелектуальної власності визнаються громадяни,
юридичні особи та держава.

Стаття 41. Об’єкти права інтелектуальної власності

Об’єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури та
мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки,
раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати
науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці.

(стаття 41 в редакції

Закону України від 28.02.95 р. N 75/95-ВР) 

Стаття 42. Законодавство України про інтелектуальну власність

Відносини щодо створення і використання об’єктів права інтелектуальної
власності регулюються Цивільним кодексом України та спеціальним
законодавством України.

Розділ VII

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ІНШИХ РАДЯНСЬКИХ РЕСПУБЛІК, СОЮЗУ РСР, ІНШИХ ДЕРЖАВ, ЇХ
ЮРИДИЧНИХ ОСІБ, СПІЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ ТА МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Стаття 43. Право власності інших радянських республік і Союзу РСР

 на території України

Відповідно до договорів між Україною та іншими радянськими республіками,
між Україною та Союзом РСР в Україні можуть розміщуватися і
використовуватися об’єкти власності цих республік і Союзу РСР.

Стаття 44. Власність інших держав

Інші держави вправі мати на території України у власності майно,
необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших
міжнародних відносин, у випадках і порядку, встановлених міжнародними
договорами і законодавчими актами України.

Стаття 45. Власність міжнародних організацій та юридичних осіб

інших держав

1. Міжнародні організації та юридичні особи інших держав вправі мати на
території України у власності будинки, споруди, інше майно
соціально-культурного та виробничого призначення.

2. Законодавчими актами України може бути встановлено види майна, що не
може перебувати у власності цих організацій та осіб.

Стаття 46. Власність спільних підприємств

Спільні підприємства з участю юридичних осіб і громадян України та
юридичних осіб і громадян інших держав можуть мати на території України
у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної
установчими документами, якщо інше не передбачено законодавчими актами
України.

Стаття 47. Правовий режим майна, що є об’єктом права власності

інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств

та міжнародних організацій

Правовий режим розташованого в Україні майна, що є об’єктом власності
інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних
організацій, визначається законодавчими актами України, якщо інше не
встановлено міжнародними договорами.

Розділ VIII

ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Стаття 48. Загальні положення

1. Україна законодавчо забезпечує громадянам, організаціям та іншим
власникам рівні умови захисту права власності.

2. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би
ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і
відшкодування завданих цим збитків.

3. Захист права власності здійснюється судом або третейським судом.

(пункт 3 статті 48 із змінами, внесеними згідно із

 Законом України від 15.05.2003 р. N 762-IV)

4. У разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє права
власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки. Збитки
відшкодовуються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна
на момент припинення права власності, включаючи й не одержані доходи.

5. Положення щодо захисту права власності поширюються також на особу,
яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного
господарського відання, оперативного управління, довічного успадкованого
володіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця
особа має право на захист свого володіння також від власника.

Стаття 49. Правомірність володіння майном

Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено
судом, третейським судом.

(стаття 49 із змінами, внесеними згідно із

Законом України від 15.05.2003 р. N 762-IV)

Стаття 50. Витребування майна з чужого незаконного володіння

1. Власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з
чужого незаконного володіння.

2. На вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння
встановлюється трирічна позовна давність.

Стаття 51. Захист права власності на землю

(назва статті в редакції

Закону України від 05.05.93 р. N 3180-XII) 

1. Громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну
ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду, у випадках,
передбачених законодавчими актами України.

(пункт 1 статті 51 із змінами, внесеними згідно із 

Законом України від 05.05.93 р. N 3180-XII)

2. У разі вилучення за рішенням суду земельної ділянки для задоволення
державних і громадських потреб колишньому власнику передається взамін
інша рівноцінна за якістю земельна ділянка.

(пункт 2 статті 51 із змінами, внесеними згідно із 

Законом України від 05.05.93 р. N 3180-XII)

3. Збитки, заподіяні власнику землі, підлягають відшкодуванню на
загальних підставах.

(пункт 3 статті 51 із змінами, внесеними згідно із 

Законом України від 05.05.93 р. N 3180-XII)

4. Власник земельної ділянки має право на компенсацію, пов’язану із
зниженням якості землі, викликаним діяльністю підприємств, організацій,
що призвела до зниження рівня екологічної захищеності території. Спори з
приводу підстав виникнення права на компенсацію та її розміру
вирішуються судом.

(пункт 4 статті 51 із змінами, внесеними згідно із 

Законом України від 05.05.93 р. N 3180-XII)

Стаття 52. Захист прав власника у разі вилучення земельної ділянки,

на якій розташовано належне йому майно

Припинення права власності на будинок, інші будівлі, споруди або
насадження у зв’язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони
розташовані, допускається лише у випадках і порядку, встановлених
законодавчими актами України, і з попереднім відшкодуванням збитків в
обсязі, передбаченому пунктом 4 статті 48 цього Закону.

У разі незгоди власника з рішенням, що тягне за собою припинення права
власності, воно не може бути виконано до вирішення спору судом або
третейським судом. При розгляді спору вирішуються також усі питання
відшкодування власникові завданих збитків.

(частина друга статті 52 із змінами, внесеними

 згідно із Законом України від 15.05.2003 р. N 762-IV)

Стаття 53. Захист прав власника жилого будинку

Власник жилого будинку має право на компенсацію, пов’язану із зниженням
цінності будинку, викликаним діяльністю підприємств, організацій, у тому
числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної
захищеності території.

Стаття 54. Захист інтересів власника у разі аварій та за інших обставин
надзвичайного характеру

У разі технологічних та екологічних катастроф та за інших обставин
надзвичайного характеру, що виключають можливість здійснення власником
його прав щодо володіння, користування і розпорядження майном, йому
відшкодовується у порядку, встановленому законодавством України,
вартість майна в обсязі, передбаченому пунктом 4 статті 48 цього Закону,
або передається у власність інше рівноцінне майно.

Стаття 55. Випадки позбавлення права власності

1. Власник не може бути позбавлений права власності на своє майно, крім
випадків, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами
України.

2. Вилучення майна у власника допускається при зверненні стягнення на це
майно за зобов’язаннями власника у випадках і порядку, передбачених цим
Законом, а також Цивільним і Цивільно-процесуальним кодексами України.

3. За обставин надзвичайного характеру: у випадках стихійного лиха,
аварій, епідемій, епізоотій майно в інтересах суспільства за рішенням
органів державної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника в
порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України з
виплатою йому вартості майна в обсязі, передбаченому пунктом 4 статті 48
цього Закону.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, допускається
оплатне вилучення майна у власника за рішенням суду чи іншого
компетентного органу (службової особи). Власникові виплачується вартість
цього майна у порядку і розмірах, встановлених законодавчими актами
України.

4. У випадках, передбачених законодавчими актами України, майно може
бути безоплатно вилучено (конфісковано) у власника за рішенням (вироком)
суду чи іншого компетентного органу (службової особи) як санкція за
вчинення правопорушення.

(пункт 4 статті 55 із змінами, внесеними згідно із

 Законом України від 15.05.2003 р. N 762-IV)

Стаття 56. Відповідальність державних органів за втручання у

здійснення власником його правомочностей

Жодний державний орган не має права втручатись у здійснення власником, а
також особами, переліченими у пункті 5 статті 48 цього Закону, їх
правомочностей щодо володіння, користування й розпорядження своїм майном
або встановлювати не передбачені законодавчими актами України додаткові
обов’язки чи обмеження.

Державні органи несуть майнову відповідальність за шкоду, заподіяну їх
неправомірним втручанням у здійснення власником і зазначеними особами
правомочностей щодо володіння, користування й розпорядження майном в
обсязі, передбаченому пунктом 4 статті 48 цього Закону.

Стаття 57. Відповідальність державних органів за видання актів,

які порушують права власників

Якщо в результаті видання акта органом державного управління або
місцевим органом державної влади, що не відповідає законові, порушуються
права власника та інших осіб щодо володіння, користування чи
розпорядження належним їм майном, такий акт визнається недійсним за
позовом власника або особи, права якої порушено.

Збитки, завдані громадянам, організаціям та іншим особам у результаті
видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в обсязі,
передбаченому пунктом 4 статті 48 цього Закону, за рахунок коштів, які є
в розпорядженні відповідного органу влади або управління.

 

Висновок

У процесі тривалого розвитку людства

сформувались такі чотири основні типи економічної

власності:

суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) державна.

Головними закономи у цій галузі є ‘‘Закони України про власність’’.
Зараз постійно відкриваються нові підприємства і я вважаю, що це є
актуальним знати закони про власність, особливо людям які відкривають
свій бізнес. Кожне підприємство належить до будь-якого типу власності.
Взагалі, кожній людині щось належить, а це означає що вона чимось
володіє, тобто у неї є власність і вона повинна вміти її захищати. В
цьому їй допомужуть знання законів про власність, які я відобразив у
данній курсовій роботі, це говорить про актуальність вибраної мною теми.

Список використаної літератури:

1. Валовой “Экономика: менеджмент, маркетинг”.

2. ”Экономика” под ред. Архипова.

3. ” Экономика” под ред. Булатова.

4. ”Экономика для юристов” под ред. Валового.

5. ”Экономика по курсу экономическая теория” под ред. Булатова.

6. ”Экономика переходного периода” под ред. Радаева.

7. Шульга ”Экономика СНГ: 10 лет реформирования”.

8. ”Экономикс” под ред .Покрытана и др.

9. ”Экономическая теория” под ред. Видяпина.

10. ”Экономическая теория” под ред. Базылева.

11. ”Экономическая теория” под ред.Камаева.

12. ”Экономическая теория” под ред.Николаева.

13. ”Экономическая теория” под ред.Соловых и др.

14. ”Экономическая теория в вопросах и ответах” Белоусов.

15. ”Экономическая теория на пороге 21 века” под ред.Осипова, том 2.

16. ”Экономическая теория национальной экономики и мирового хозяйства ”
под ред. Грязнова.

17. Экономическая энциклопедия, Абалкин.

18.Закон України ПРО ВЛАСНІСТЬ із змінами та доповненнями.

19.Державний класифікатор України -Класифікація форм власності. ДК
001-94.

20. Державний класифікатор України – Класифікація організаційно-правових
форм господарювання дк 002-94.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020