.

Світове господарство, сутність, об\’єктивні основи становлення, етапи розвитку (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
13 10214
Скачать документ

Курсова робота з економічної теорії

Світове господарство, сутність, об’єктивні основи становлення, етапи
розвитку

Зміст

TOC \o “1-3” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc58937022” Світове
господарство, його сутність, об’єктивні основи формування та особливості
розвитку PAGEREF _Toc58937022 \h 3

HYPERLINK \l “_Toc58937023” Основні форми і методи співробітництва
країн з різним рівнем розвитку PAGEREF _Toc58937023 \h 10

HYPERLINK \l “_Toc58937024” Проблеми інтеграції економіки України у
світове господарство PAGEREF _Toc58937024 \h 24

Світове господарство, його сутність, об’єктивні основи формування та
особливості розвитку

На початку XXI ст. окреслився якісно новий рівень розвитку продуктивних
сил, особливості яких зумовлені постіндустріальними або інформаційними
технологіями виробництва і відповідними їм виробничими відносинами, а
також відносинами інтелектуальної власності. Але різноманітні форми
суспільного та економічного розвитку, розмаїття і взаємозалежність країн
світу на основі об’єктивних економічних процесів і законів збережуться,
очевидно, ще надовго.

Зародження і формування стабільних економічних відносин між державами і
господарюючими суб’єктами різних країн, інтернаціоналізація
господарських зв’язків — це об’єктивна історична тенденція розвитку
продуктивних сил зумовлена міжнародним поділом праці (МПП), неможливістю
національної економіки забезпечити виробничі та інші потреби країни лише
за рахунок власних ресурсів, сил і чинників. Тенденція до утворення
світового господарства, інтернаціоналізації економіки поступово охоплює
всі країни світу незалежно від рівня розвитку, а загальною необхідною та
достатньою передумовою цих процесів є перехід до індустріальної стадії
розвитку продуктивних сил — до великого машинного виробництва, якому
стають «тісними» та «вузькими» національні межі.

Світове господарство — сукупність національних економік, їх виробничих,
торгових, кредитних, науково-технічних, фінансових та інших
організаційних об’єднань та підприємств, об’єднаних міжнародним поділом
праці, й відповідна система міжнародних економічних відносин.

У своєму розвитку світове господарство пройшло кілька етапів.

Доіндустріальна стадія виробництва — кінець XVII ст. Світове
господарство виникло ще на доіндустріальній стадії виробництва із
зародженням між народної торгівлі й формувалося до кінця XVII ст.

Початок XVIII — середина XIX ст. Характеризується подальшим розвитком
виробництва товарів, зростаюча маса яких надходить у регулярний обмін
між країнами; перетворенням зовнішньої торгівлі на частину національної
економіки; виникненням світового ринку — вищого досягнення
капіталізму.

Кінець XIX — початок XX ст. Саме в цей період завершилося формування
світової системи господарства на основі великого машинного виробництва.

Кінець 20-х — середина 80-х років XX ст. Після

Першої світової війни почався процес якісних змін системи світового
господарства, який завершився з падінням колоніальної системи. Світова
економіка розкололася на дві основні системи — соціалістичну та
капіталістичну і була доповнена багатьма колоніальними країнами, які
звільнилися від зовнішньоекономічної залежності. У цей період ринкова
економіка суттєво трансформувалась у напрямі соціального господарювання.
Щільніше почали переплітатися ринкові інструменти з державним
регулюванням на макрорівні. З розвитком продуктивних сил і господарських
відносин активно утверджувалась змішана економіка. Ринкову систему
світового господарства в середині 80-х років XX ст. утворювало понад 160
країн, у тому числі понад ЗО індустріальне розвинутих.

5. Кінець 80-х — початок 90-х років XX ст. Визначальною рисою цього
етапу є наростання інтеграційних процесів у виробництві, розвиток їх
організаційно-економічних форм, пов’язаних з виробництвом товарів і
комплектуючих у різних країнах. На формування світового господарства в
90-ті роки XX ст. вплинуло відокремлення більшості країн Східної Європи
від соціалістичної системи господарювання, ліквідація Ради економічної
взаємодопомоги (РЕВ) і розпад СРСР, утворення нових незалежних держав.

Загалом світове господарство наприкінці XX — на початку XXI ст.,
зберігаючи розмаїття, велику кількість суперечностей і різнопланових
тенденцій, все ж є більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у
середині XX ст., і набуває глобального характеру. Для нього стали
характерними нові економічні зв’язки і відносини, розширилися митні й
політичні союзи. Процес його становлення ще не завершився, оскільки
продовжується поглиблений розвиток усіх факторів, що його зумовлюють.

На розвиток світового господарства виливають такі чинники:

розвиток науково-технічного прогресу, перетворення інформаційних
технологій на один із найважливіших аспектів розвитку світової
економіки;

зростаюча взаємозалежність національних господарств, загальна
лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків;

поглиблений розвиток МПП — міжнародна спеціалізація і кооперування
виробництва;

високий рівень інтенсифікації міжнародного руху факторів виробництва:
робочої сили, капіталів, технологій, засобів виробництва, інформації;

інтернаціоналізація виробництва і капіталу;

формування самостійної фінансової системи, безпосередньо не пов’язаної з
обслуговуванням руху товарів;

вирішення глобальних проблем тощо.

Рис. 5.1. Схема сучасних тенденцій розвитку світового господарства

Головною тенденцією розвитку сучасного світового господарства є
інтернаціоналізація виробництва. Основним її чинником став перехід
розвинутих країн у 60— 80-ті роки XX ст. на нову високотехнологічну базу
з переважанням інформаційних технологій. Це спричинило бурхливу
інтернаціоналізацію відтворювальних процесів у обох галузях –
інтеграційній (через зближення, взаємопристосування національних
господарств) і транснаціональній (через створення міжнаціональних
виробничих комплексів).

Інтернаціоналізація виробництва — об’єктивний історичний процес
налагодження міжнаціональних формувань і стійких виробничих зв’язків між
різними країнами, зумовлений розвитком міжнародного поділу праці,
виробничою і науково-технічною спеціалізацією і кооперацією, внаслідок
чого виробничий процес в окремо взятій країні стає частиною процесу, що
відбувається в інтернаціональному або світовому масштабах.

Інтернаціоналізація відображає вихід відтворювального процесу за межі
національних кордонів і стає частиною процесу, який відбувається в межах
інтернаціонального або світового рівня. Така об’єктивна історична
тенденція охоплює всі країни незалежно від соціально-економічної системи
чи рівня розвитку.

Передумови інтернаціоналізації господарських зв’язків виникли в період
переходу до великого машинного виробництва. НТП є найдієвішим чинником
інтернаціоналізації економіки, яка набуває нових рис, пов’язаних з
переходом від переважно зовнішньоторгових зв’язків до міжнародного
науково-технічного і виробничого співробітництва.

Інтернаціоналізація виробництва зумовлює необхідність утворення
відповідних організаційних форм, які дають змогу долати перепони,
породжувані державними кордонами. Найважливішою стала економічна
інтеграція, яка є певним міждержавним економічним об’єднанням, створеним
відповідно до спеціальних угод. У межах території країн-учасниць вона
охоплює певні види господарської діяльності на особливих умовах
порівняно з іншими країнами (рис. 5.1).

Міжнародна економічна інтеграція — процес зрощення, об’єднання економік
різних країн на основі розвитку та поглиблення стійких взаємозв’язків у
виробництві і розподілі праці, взаємодії відтворювальних структур на
різних рівнях національних господарств.

Основними формами економічної інтеграції є: преференційні (лат.
preferentis — перевага) торговельні угоди, зона вільної торгівлі, митний
союз, загальний ринок, економічний та валютний союзи і політичний союз.

Між учасниками цього процесу здійснюється глибший поділ праці, ведеться
інтенсивніший обмін товарами, послугами, капіталами і робочою силою.

Основними чинниками інтеграції є:

близькість рівнів економічного розвитку і рівня ринкової зрілості країн,
що інтегруються;

географічна близькість, наявність спільного кордону і тісних економічних
зв’язків, сформованих історично;

спільність економічних та інших проблем, які постають перед країнами у
певних галузях (фінансів, регулювання економіки, політичного
співробітництва тощо);

демонстраційний ефект і економічні зрушення.

У різних регіонах світу сформувалося кілька десятків інтеграційних
об’єднань. Вони суттєво відрізняються характером відносин,
організаційними формами, результатами господарської діяльності. Одне з
них — Європейський Союз (ЄС), основи якого в 1957 р. сформували шість
західноєвропейських країн (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, ФРН,
Франція). З часом ЄС розширювався завдяки залученню нових держав, тепер
до нього входять 15 країн (Англія, Ірландія, Франція, Німеччина, Італія,
Іспанія, Португалія, Бельгія, Голландія, Люксембург, Греція, Данія,
Австрія, Швеція, Фінляндія). Найближчим часом передбачається вступ ще
шести країн (Угорщини, Польщі, Чехії, Словенії, Естонії, Кіпру). З
моменту утворення ЄС пройшов усі основні етапи інтеграційного процесу, є
сильним і динамічним економічним об’єднанням, яке в 1,4 раза перевищує
чисельність населення США (291 млн. осіб) і володіє майже таким самим
економічним потенціалом (20% потенціалу світової економіки). Одночасно
із збільшенням кількісного складу в ЄС відбувається поглиблення
інтеграційних процесів. На першому засіданні 1999 р. у Брюсселі
керівними органами ЄС була опрацьована спеціальна стратегія відносин з
Україною, яка прагне отримати статус асоційованого члена ЄС. У межах ЄС
забезпечено вільне пересування товарів і всіх чинників виробництва,
єдину зовнішньоторговельну політику на основі загального митного тарифу,
єдину політику в галузях сільського господарства, енергетики, транспорту
тощо. З 1 січня 1999 року більшість країн ЄС перейшла до єдиної валюти
(евро) у безготівкових розрахунках. З розвитком валютної інтеграції та
створенням єдиного центрального банку (ЄЦБ) країни ЄС з 1 січня 2002
року перейшли до цієї валюти у готівкових операціях. Для управління СС
утворено міждержавні представницькі, виконавчі та судові органи,
наділені наднаціональними повноваженнями, не залежними від національних
урядів.

Серед інших інтеграційних об’єднань слід виділити: в розвинутих країнах
— НАФТА (Північна Америка), н країнах, що розвиваються, — МЕРКОСУР в
Латинській Америці, в країнах з перехідною економікою — СНД на території
колишнього СРСР, АТЕС — Азіатсько-Тихо-океанський регіон. Регіональні
об’єднання сприяють глибшим, взаємопроникаючим економічним зв’язкам
національних економік різних країн.

У деяких регіонах світу утворюються торгові блоки, функціонують
організації з втілення спільних проектів. Особливо активно останнім
часом діють валютні союзи. Координувати економічну політику в межах
обсягів виробництва відповідних товарів і встановлення цін покликані
такі асоціації, як ОПЕК, Євроатом тощо. Ці асоціації беруть участь у
розробці договорів, їх можливості залежать від особливостей поточної
фази відтворення у світовому господарстві, кон’юнктурних коливань, а
також від політики торгово-промислових корпорацій, які монополізують
ринок або ціну.

Майже всі інтеграційні об’єднання, які виникають і розвиваються в
нинішній світовій економіці, вирішують схожі завдання, сутність яких
зводиться до використання переваг масштабної економіки, утворення
сприятливого зовнішньополітичного середовища, вирішення проблем
торговельної політики, максимального сприяння структурній перебудові
економіки, підтримки молодих галузей і забезпечення необхідних умов для
створення нових.

Крім того, економічне зближення країн в регіональних межах створює
сприятливі умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, певною
мірою захищаючи їх від конкуренції з боку фірм третіх країн.

Інтеграційна взаємодія дає змогу країнам-учасницям разом вирішувати
найбільш гострі соціальні проблеми (вирівнювання умов розвитку найбільш
відсталих регіонів, пом’якшення становища на ринку праці), про водити
науково-технічну політику. Проте взаємодія національних господарств
здійснюється з різною інтенсивністю, в різних масштабах.

Основою інтернаціоналізації та інтеграції національних господарств є
міжнародний поділ праці (МПП).

Міжнародний поділ праці — вищий ступінь суспільного поділу праці, що
базується на спеціалізації національних економік з виробництва товарів і
послуг відповідно до особливостей природних, соціально-економічних та
інших, умов виробництва в різних країнах, тобто міжнародний розподіл
виробництва, що зумовлює і передбачає необхідність обміну результатами
діяльності.

Усі країни світу тією чи іншою мірою беруть участь в МПП, його
поглиблення диктується розвитком продуктивних сил, які зазнають впливу
науково-технічної революції. Участь в МПП забезпечує країнам додатковий
економічний ефект, що дає змогу їм більш повно і з найменшими витратами
задовольняти свої потреби.

Міжнародний поділ праці має власну внутрішню структуру і відповідні
методи розвитку. Основними рисами МПП є міжнародна спеціалізація і
міжнародна кооперація виробництва.

Міжнародна спеціалізація виробництва (МСВ). Розвивається за двома
напрямами — виробничим і територіальним.

У свою чергу, виробничий напрям поділяється на:

міжгалузеву спеціалізацію;

внутрігалузеву спеціалізацію;

—спеціалізацію окремих підприємств.

Територіальна МСВ охоплює спеціалізацію з виробництва окремих
товарів їх частин для ринку:

окремих країн;

групи країн;

регіонів.

Основними формами МСВ є:

предметна (виробництво готових виробів) спеціалізація;

подетальна (виробництво частин і компонентів

виробів) спеціалізація;

технологічна або стадійна спеціалізація.

Найбільше поширення серед видів предметної спеціалізації в
світогосподарських зв’язках отримала спеціалізація з виробництва готової
продукції.

Особливу роль у поглибленні та прискоренні виробничої спеціалізації
різних країн відіграв індустріальний етап розвитку національних
економік. Промислова революція у XIX ст. здійснила переворот у
галузевому розподілі праці, сприяла спеціалізації виробництва на основі
технічного прогресу, стимулювала розвиток предметної (або міжгалузевої)
спеціалізації, зорієнтованої на виготовлення окремих видів промислових
виробів.

Подальший розвиток МПП втілено у переході від предметної (міжгалузевої)
до подетальної (внутрігалузевої) спеціалізації. В її межах підприємства,
розташовані на території певної країни, стають ланками міжнародного
поділу праці в процесі виробництва товарів. Наприклад, значну частину
комплектуючих виробів і операцій з виготовлення японських телевізорів та
іншої радіоелектронної апаратури виконують на заводах, розташованих у
країнах Азії, Європи, Латинської Америки. Частку національного
господарства в МПП можна подати як індекс товарності:

100%

де G — індекс товарності; ЕХ — експорт продукції (послуг) протягом року;
IМ — імпорт продукції протягом року; GDP — річний валовий внутрішній
продукт.

На розвиток інтернаціоналізації виробництва впливає низка чинників,
найважливішими серед яких є: рівень техніко-економічного розвитку країн,
особливості виробничої асоціації, величина національного господарства,
рівень розвитку МПП.

Головними чинниками міжнаціональної спеціалізації є наявність природних
ресурсів, кліматичні умови, сформована виробнича база і внутрішній
рівень національної спеціалізації. Якщо концентрація виробництва
продукції у межах однієї країни не базується на спеціалізованих
підприємствах з високим технічним і технологічним рівнем, не забезпечує
випуск конкурентоспроможної продукції, то вона призводить до перевитрат
ресурсів і економічних спадів.

У кожному національному господарстві посилюється роль елементів,
породжених організаційно-технічною взаємодією різних країн, все більша
кількість підприємств, які належать до національних комплексів, стають
ланками всесвітнього господарства. Це зумовлено повною економічною
(передусім виробничою) взаємозалежністю країн.

Міжнародна кооперація праці (МКП) є головною формою поділу праці у
світовому господарстві. Це об’єднана діяльність працівників різних країн
в однакових чи різних, але об’єднаних між собою процесах виробництва.
МКП базується на міжнародній спеціалізації виробництва, яка є одним з
аспектів МПП. Саме тому міжнародна кооперація і міжнародна спеціалізація
виробництва є не лише формами МПП, а й важливими ознаками, що визначають
його сутність.

За своєю економічною природою МКП є продуктивною силою — вона сприяє
досягненню високих результатів у галузі виробництва, наукових
досліджень, збуту продукції за значно менших затрат живої та уречевленої
праці порівняно із затратами, необхідними для досягнення таких самих
результатів окремими виробниками.

У виробничій кооперації простежуються два взаємопов’язані процеси —
узгоджене виробництво певної продукції та обмін продукцією між
суб’єктами МКП.

Класифікація форм міжнародної виробничої кооперації залежить від
методологічних принципів. Відповідно до документів Конференції ООН з
торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) формами міжнародної виробничої кооперації
є: спільне виробництво; підрядна кооперація; поставки у межах
ліцензійних угод; доповнення виробничих потужностей партнера; розподіл
виробничих програм (спеціалізація); організація спільних підприємств.

МКП в її розвинутих формах охоплює різні сфери кооперування:

1. Міжнародне виробничо-технічне кооперування.

До його сфери належать:

питання передачі ліцензій і використання прав власності;

підрядне кооперування в галузі будівельних і монтажних робіт;

удосконалення управління виробництвом, стандартизація, уніфікація,
сертифікація, розподіл виробничих програм.

2. Торгово-економічні процеси, пов’язані з реалізацією кооперованої
продукції.

3. Післяпродажне обслуговування техніки.

Головною фірмою з виробництва аеробуса А-300 і його модифікацій А-310,
А-320 є компанія «Ербас-індастрі». Національні компанії деяких країн
(Франції, Німеччини, Великобританії, Іспанії, Голландії і Бельгії) мають
в ній власні частки акцій. Будучи генеральним підрядником,
«Ербас-індастрі» здійснює свої зв’язки з авіакомпаніями і урядами
заінтересованих країн, визначає політику в сфері продажу, забезпечує
післяпродажне обслуговування і підготовку льотно-технічного персоналу
клієнтів.

Організаційною формою реалізації спільних підприємств країн-кооперантів,
які планують здійснення технічно складних і дорогих проектів, що не під
силу виробникам однієї країни навіть за підтримки уряду, є міжнародні
консорціуми. Вони виникають переважно в наукомістких галузях
(авіаційній, космічній промисловості, енергетиці), а за створення
міжнародних вільних економічних зон — в деяких інших галузях і сферах
діяльності.

Отже, економічна інтеграція є процесом економічної взаємодії країн, який
сприяє взаємодії господарських механізмів і набуває форми міждержавних
угод. Основними її передумовами є зближення рівнів ринкового розвитку
країн, вирішення загальних проблем, прагнення не залишитися обабіч
інтеграційних процесів у світовому господарстві.

Основні форми і методи співробітництва країн з різним рівнем розвитку

У сучасних умовах, коли взаємозалежність між країнами посилена
інтернаціоналізацією господарських зв’язків, науково-технічною
революцією, принципово новим впливом засобів інформації та комунікації,
ефективне функціонування економіки в умовах автаркії (національної
економічної самозабезнеченості) неможливе. Економічна діяльність,
спрямована на самоізоляцію, на національну або групову автаркію, якими б
благородними політичними і соціальними гаслами не прикривалася,
перспективи не має. Прагнення уникнути суперечностей розвитку світового
господарства спричиняє виникнення державного І міждержавного регулювання
міжнародних економічних відносин, посилення інтернаціоналізації
господарського життя, його інтеграцію, розвиток різних форм і методів
міжнародних економічних відносин.

Поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва зумовлює
зростання об’ємів міжнародної торгівлі, яка за умов зростаючої
інтернаціоналізації господарського життя є однією з перших форм
міжнародних економічних відносин.

Міжнародна торгівля як наслідок МПП зародилася давно, а на початку XIX
ст. набула форми світового ринку, на якому діяли майже всі розвинуті
країни світу.

Міжнародна торгівля — сфера товарно-грошових відносин, що охоплює
пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі
державного кордону певної країни.

Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні
організації, фізичні та юридичні особи.

Товари, що купуються і завозяться в країну, це імпорт, а товари, що
продаються і вивозяться — експорт. Сума експорту та імпорту кожної
країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між
сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду часу (рік,
квартал та ін.) утворює сальдо торговельного балансу країни. Воно є
активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або
пасивним (від’ємним), якщо ситуація протилежна. Перевищення імпорту над
експортом спричиняє зовнішньоторговельний дефіцит. Пасивне сальдо
торговельного балансу покривають за рахунок національного доходу країни,
оплачуючи золотом або конвертованою валютою. Нерідко вдаються і до
кредитів країни-донора (постачальника) або міжнародних фінансових
організацій (Міжнародний валютний фонд — МВФ, Міжнародний банк
реконструкції та розвитку — МБРР).

Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у
натуральних і вартісних показниках. За натуральним виміром динаміку
зовнішньоторговельного товарообігу виражають індекси фізичного обсягу
експорту та імпорту, які демонструють тенденції зміни обсягів реальної
маси товарів. На відміну від них, вартісні показники відображають не
тільки зміни в кількості експортованих та імпортованих товарів, а й
коливання цін. Тому вартість експорту може зменшитися навіть за
збільшення кількості експортованої продукції, якщо впадуть ціни на неї,
і навпаки.

Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підраховують підсумовуванням
тільки обсягів експорту, як правило, в доларах США і в цінах ФОБ1.
Імпорт підраховують у цінах СІФ2, внаслідок чого він перевищує вартість
експорту на 10%.

Успішний розвиток зовнішньої торгівлі всіх країн забезпечується
відкритістю економіки і рівнем цін на світовому ринку. Відкрита
економіка передбачає цілісний єдиний економічний комплекс, інтегрований
у світовий ринок, сприяє активному застосуванню різних форм спільного
підприємництва, організації зон вільного підприємництва, ліквідації
державної монополії зовнішньої торгівлі, ефективному використанню
принципу порівняльної переваги країни в МПП, передбачає зважену
відкритість внутрішнього ринку щодо іноземного капіталу, товарів,
технологій, інформації.

Стихійна відкритість загрожує економічній безпеці країни. Обґрунтована
відкритість, заснована на принципах ефективності,
конкурентоспроможності, не може бути реалізована без урахування
структури експорту й імпорту, руху капіталів, митної, податкової та
кредитної політики, які впливають на зв’язки із зовнішнім світом.
Відкрита економіка потребує державного контролю за дотриманням рівня
відкритості ринку в межах розумної достатності. Тому відкритою є
економіка, частина товарів і послуг якої створюється для внутрішнього
споживання, а залишкова частина надходить на експорт. Частина доходів
спрямовується на імпорт — закупівлю товарів і послуг, вироблених за
кордоном, але необхідних для виробництва і споживання всередині країни.

ФОБ1 — умова поставки і оплати товарів, згідно з якою продавець
зобов’язаний за свій рахунок доставити товар і сплатити мито
(транспортні витрати не враховуються).

СІФ2 — умова поставки товарів у міжнародній торгівлі, згідно з якою
продавець зобов’язаний застрахувати товар, оплатити фрахт, доставити
товар у порт і відвантажити на борт судна (охоплює всі витрати,
пов’язані з доставкою товару до споживача).

За допомогою кількісних індикаторів оцінюють рівень участі країни у
світових господарських зв’язках. Серед таких індикаторів — питома вага
експорту та імпорту у валовому внутрішньому продукті, їх комбінація дає
змогу простежити масштаби зв’язків окремих національних економік із
світовим ринком. Так, відношення вартості експорту до валового
внутрішнього продукту є експортною квотою — реальним показником участі
країни у МПП. Цей показник визначають за формулою

де EXq — експортна квота; ЕХ — величина сукупного експорту; GDP —
величина валового внутрішнього продукту (за рік). Ця формула дає змогу
з’ясувати залежність виробництва національної економіки від збуту
власних товарів на ринках інших країн. Вважається, що економіка
відкрита, коли ЕХq дорівнює 10% і більше.

Іншим показником відкритості економіки є співвідношення між сукупним
імпортом і валовим внутрішнім продуктом — імпортна квота. Цей показник
визначають за формулою

Де IM — імпортна квота; IМ — величина сукупного імпорту; GDP — величина
валового внутрішнього продукту (за рік).

Імпортна квота засвідчує, яку частину від величини валового внутрішнього
продукту становить імпорт.

Більш комплексним показником відкритості економіки є
зовнішньоторговельна квота — відношення величини сукупного
зовнішньоторговельного обороту країни до обсягу її валового внутрішнього
продукту. Цей показник визначається за формулою

— зовнішньоторговельна квота; FT — величина зовнішньоторговельного
обороту; GDP — обсяг валового внутрішнього продукту.

Зовнішньоторговельна квота виражає загальний обсяг зовнішнього
товарообігу країни з країною-партнером або з усім світовим
господарством. Але цей показник не дає якісної характеристики
зовнішнього товарообігу і не враховує величини експорту капіталу. Тому
зовнішньоторговельна квота як показник розвитку МПП має обмежений
характер.

Одним з найважливіших факторів міжнародної торгівлі є ціна. Процес
ціноутворення на світовому ринку базується на взаємовигідних принципах і
методах. Світова ціна товарів (послуг) є грошовим втіленням їхньої
інтернаціональної вартості.

Інтернаціональна вартість — суспільне необхідні затрати праці, пов’язані
із виробництвом товарів (наданням послуг) за середньосвітових суспільне
нормальних умов виробництва і середньосвітового рівня продуктивності та
інтенсивності праці й дії економічних законів світового ринку.

Природнокліматичні умови, рівень технічної озброєності праці та інші
чинники зумовлюють суттєві відмінності середнього рівня продуктивності
та інтенсивності праці, а відповідно і національної вартості товарів.
Проте дія закону вартості на світовому ринку зводить різні національні
вартості товару до єдиної інтернаціональної вартості. Тому у відкритій
світовій торгівлі товарний обмін між країнами здійснюється за
інтернаціональною вартістю. Вона регулюється умовами виробництва тих
країн, де виробляється переважна більшість продукції, що надходить на
світовий ринок.

Світова ціна коливається навколо інтернаціональної вартості як своєї
основи залежно від співвідношення світового попиту і пропозиції на кожен
товар. Відповідно до закону світових цін монополії, що контролюють
основні потоки товарів і ціни, користуються перевагами, яких не мають
сильніші (краще технічно оснащені й економічно організовані) виробники.
Проте такі переваги обмежуються витратами, на які приречені слабші
ринкові контрагенти.

Світовому ринку притаманна різноманітність цін, які можуть бути різними
навіть для одного й того самого товару. Це зумовлено місцем та часом
продажу товару, валютою платежів, іншими обставинами, пов’язаними із
законами попиту та пропозиції. Проте ціни змінюються доти, доки не
стануть однаковими для всіх учасників торгового обміну.

Зростаюча залежність національних господарств кожної країни від
зовнішньої торгівлі, цін на світовому ринку, посилення конкурентної
боротьби зумовлює не державного втручання в регулювання зовнішньої
торгівлі шляхом законодавчого встановлення певних правил її ведення.
Історично утворилися різні форми державного захисту національних
інтересів у боротьбі на світових ринках. Усі вони належать до однієї з
двох протилежних систем: протекціонізму або фритредерства.

Протекціонізм (лат. protectio — прикриття) — система тарифних і
нетарифних обмежень імпорту, яка передбачає високі митні збори, заборону
на ввезення певних товарів, використання дискримінаційних якісних
стандартів, приховані фінансові методи торговельної політики, тимчасове
обмеження імпорту для вирівнювання платіжного балансу, використання
субсидій і компенсацій, фітосанітарні бар’єри та інші заходи, які
перешкоджають конкуренції іноземних товарів з національним виробником.

Політика протекціонізму, захищаючи національних виробників, сприяє
розвитку вітчизняного виробництва, залученню до державної скарбниці
додаткових грошових надходжень від мита та інших зборів.

Фритредерство (англ, trade — вільна торгівля) — зовнішньоторговельна
політика, за якої митні органи виконують тільки реєстраційні функції, не
стягують експортне та імпортне мито, не запроваджують ніяких обмежень на
зовнішній торговий оборот.

Таку політику проводять країни з високоефективним національним
господарством, яке дає змогу місцевим товаровиробникам не тільки
витримувати іноземну конкуренцію, а й долати протекціоністські митні
бар’єри, розширювати експорт своїх товарів на світовий ринок.

Ще за часів промислового перевороту в Англії Адам Сміт зазначав користь
політики фритредерства, стверджуючи, що слід імпортувати товари з
країни, де витрати на їх виготовлення менші, а експортувати товари,
витрати на які нижчі в експортерів. Ця теорія отримала назву теорії
абсолютних переваг.

Проте модель А. Сміта не охоплювала всі види виробництва. Згідно з нею
не могли отримати економічну вигоду країни, які не мали абсолютних
переваг у витратах виробництва. Теорія А. Сміта була доповнена і
розвинута Д. Рікардо, який сформулював теорію порівняльних витрат
(порівняльних переваг), що є теоретичною основою політики вільної
торгівлі та використовується у міжнародних економічних відносинах. Д.
Рікардо обґрунтував можливість взаємовигідної міжнародної торгівлі за
наявності абсолютних

переваг однієї країни над іншою у виробництві всіх товарів. У такій
ситуації висновки про доцільність обміну необхідно робити на основі
зіставлення порівняльних витрат.

Упродовж певного часу теорія Д. Рікардо залишалась єдиною теорією МПП.
Але сучасна західна економічна наука доповнила і модернізувала модель
розвитку міжнародної торгівлі. Основою цієї моделі є теорія
альтернативних витрат, розроблена американським економістом Г.
Хаберлєром.

Розвинули і доопрацювали її експерти Міжнародної організації
економічного співробітництва і розвитку (МОЕСР). Вони визначили
коефіцієнт порівняльних переваг експорту товару з однієї країни в іншу
за формулою

де СР — порівняльні переваги; і — товар; j — країна; X — експорт готової
продукції; іт — готові товари. За допомогою формули можна порівняти
питому вагу експорту товару певної країни в загальному обсязі експорту
товару країн МОЕСР з питомою вагою експорту готових виробів країни в
загальному експорті готових виробів із країн МОЕСР. Країна має
порівняльні переваги, якщо питома вага конкретного товару в загальному
експорті цього товару із країн МОЕСР більша, ніж величина експорту
готових виробів країни у загальному експорті готових виробів із країн
МОЕСР.

Інколи держави укладають між собою торгові угоди за принципом
найбільшого сприяння. Згідно з ним кожна країна-учасниця угоди
зобов’язується надавати своєму партнеру такі права і пільги, які вона
вже надала або збирається надати у майбутньому коленому партнеру. Тому
відмова від поширення на певну країну угод найбільшого сприяння означає,
що проти неї застосовуються економічні санкції.

Економічно високо розвинуті країни Заходу часто застосовують наступальну
тактику у торговій політиці. Вони використовують протекціонізм як засіб,
що сприяє наповненню ринків інших країн своїми товарами (завищений
митний збір забезпечує підтримання у себе такого високого рівня цін,
який компенсує виробникам втрати від сплати мита в країнах, що
підлягають торговій агресії), застосовують товарний і валютний демпінг,
що ослаблює позиції конкурентів на світовому ринку.

Товарний демпінг (анг. dumping — скидання) — вивіз товарів із країни за
цінами, значно нижчими, ніж ціни всередині країни або на світовому
ринку, нижчими, ніж витрати виробництва, з метою усунення конкурентів на
зовнішніх ринках; виступає одним із видів обмеження ділової практики, а
в окремих випадках кваліфікується як недобросовісна практика.

Після визнання факту демпінгу, що наносить реальні або потенційні збитки
економіці країни, в якій він здійснюється, її законодавчі органи
здійснюють антидемпінгові розслідування. Основним методом припинення
демпінгової практики за результатами дослідження є встановлення
антидемпінгового мита, тимчасового або постійного (в більшості випадків
воно не перевищує різниці між демпінговою і нормальною цінами), залежно
від ситуації на ринку.

Валютний демпінг— вивіз товарів за цінами, нижчими під світових, з
країн, де валюта знецінена, у країни з менш знеціненою або стабільнішою
(твердою) валютою.

Застосовують такий демпінг тоді, коли купівельна спроможність грошової
одиниці країни падає значно нижче, ніж її курс щодо інших валют.

Загалом країни світу провадять гнучку зовнішньоторговельну політику.
Вони ефективно використовують різні методи протекціонізму і
запроваджують елементи фритредерства. Найсприятливіші умови торгівлі з
іншими країнами забезпечуються укладанням відповідних (переважно
двосторонніх) торгових угод, які містять пункти про обов’язки в галузі
зовнішньоторговельної політики. Певні елементи вільної торгівлі
використовуються і в межах європейських інтеграційних угруповань:
Європейський Союз (ЄС), Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ).

Усю міжнародну торгівлю поділяють на торгівлю товарами і торгівлю
послугами.

Надходження на світовий ринок усе більшої кількості товарів зумовлює
насичення і збільшення попиту на послуги і як наслідок — розширення
міжнародного ринку послуг. Послуги можуть бути надані або у речовому
вигляді (реалізацією товару), або у процесі функціонування живої праці.
Два способи надання (вироблення) послуг зумовлюють два види послуг.
Перший опосередковується речами, має справу із споживчими товарами.
Надання подібних послуг за своєю суттю нічим не відрізняється від праці
у сфері матеріального виробництва.

Другий вид послуг спрямований безпосередньо на людину або на зовнішні
умови. Такі послуги не пов’язані з матеріальними речами, їх надання
невіддільне від споживання, а створення є одночасним зі споживанням у
процесі задоволення потреб, тобто вони с нематеріальними
(невиробничими). Значна роль у невиробничих послугах належить туризму,
який є динамічною сферою зовнішньоекономічної діяльності. Туризм —
особлива галузь економіки країни, оскільки створює нову матеріальну
цінність, реалізуючи її у формі послуг, і одночасно реалізує
нематеріальні послуги, пов’язані з обслуговуванням туристів. Туризм є
виробничо-обслуговуючим процесом, оскільки здійснює виробничі та
невиробничі функції.

Дещо меншу частку міжнародного ринку послуг охоплює така
галузь, як освіта. Обмін здійснюється, як правило, у межах вищої школи.
Міжнародні зв’язки вищої школи набувають різних форм: обмін досвідом та
інформацією, викладачами і науковими співробітниками, аспірантами і
студентами, погодження підходів до процесу навчання і програм, спільна
дослідницька діяльність, утворення інтернаціональних робочих колективів.
Більше сотні міжнародних організацій займаються інтернаціональною
діяльністю у вищій школі. Все більше поширюється надання освітніх послуг
на комерційній основі. Проте значна частина співробітництва між вищими
навчальними закладами існує на некомерційних засадах.

Важливою особливістю надання (виробництва) послуг є те, що вони часто
об’єднуються з експортом у межах одного контракту і потребують
безпосередньої зустрічі покупців і продавців.

Спеціалізація науково-дослідної діяльності у межах світового
господарства стимулює розвиток міжнародного науково-технічного
співробітництва. У другій половині 70-х років у світовому господарстві
почав інтенсивно формуватися ринок новітніх технологій. Економічна
вигода від міжнародного обміну передовими технологіями зумовлена
раціональнішим використанням засобів виробництва, промисловим
опануванням нових технологій, товарів, виникненням нових ринків збуту,
прискоренням економічного розвитку.

Світовий досвід свідчить, що між ринком науково-технічних знань та
технологій і ринком послуг є багато спільного, а механізм укладання угод
і реалізації — майже ідентичний. Відмінність лише в тому, що на цьому
ринку немає товарної маси. На ринку науково-технічних знань реалізуються
товари інтелектуальної власності, юридичне захищені патентами,
авторськими свідоцтвами та науково-технічні, комерційні, фінансові, а
також інші знання і досвід, не захищені у правовому відношенні.

Світові господарські зв’язки набувають в основному двох форм
міжнародного технологічного обміну: некомерційних (публікації
науково-технічних результатів, проведення наукових конференцій і
виставок, обмін спеціалістами, особисті контакти) та комерційних
(купівля-продаж ліцензій, які є угодами між продавцем (ліцензором) і
покупцем (ліцензіатом)).

У світовій практиці існує кілька способів оплати ліцензій, але
найпоширенішими є паушальний платіж і роялті.

Паушальний платіж (нім. paushal — повністю, сумарний) — оплата ліцензії
покупцем повністю і одноразово.

Перевагою такого способу для продавця є одержання всієї суми одразу, без
комерційного та інших видів ризику, що можуть виникнути під час дії
угоди. Подібні платежі застосовуються за передачі «ноу-хау» відносно
нескладних технологій. Паушальний платіж використовується інколи за
поставок нового устаткування, продажу ліцензій на нову технологію як
гарантія від збитків.

Роялті (англ, royalty — привілегії) — авторські відрахування, платежі,
одержані власником у вигляді винагороди (компенсації) за право
використання ліцензії.

Вони запроваджуються у формі певного відсотка від суми продажу або від
ціни одиниці продукції. Ставки диференціюються залежно від змісту,
терміну дії ліцензії, обсягу виробленої ліцензованої продукції. Рівень
ставок різний і коливається в межах від 2 до 10%.

На практиці нерідко використовують комбіновані платежі за ліцензії, які
є поєднанням двох названих розрахунків.

Особливою складовою структури світового ринку є міжнародна міграція
капіталу — розташування за межами країни коштів, здатних приносити їх
власнику дохід. Вивіз капіталу починається тоді, коли він може приносити
значно більшу норму прибутку, ніж та, яку він дає внаслідок вкладання в
економіку власної країни. Міграція капіталу заради великого прибутку
зумовлена багатьма причинами:

відносне перенагромадження капіталу в країні-експортері;

розбіжності між попитом на капітал і його про позицією у різних ланках
(країнах) світового господарства;

наявність у країн-експортерів капіталу, дешевших чинників виробництва;

інтернаціоналізація виробництва, нижчі екологічні стандарти.

Особливістю сучасного світового господарства є одночасне утворення в
кожній розвинутій країні відносно надмірного капіталу в певних галузях
господарства і одночасного виникнення потреби в залученні додаткових
коштів ззовні для розвитку інших, особливо технічно відсталих, галузей.
Тому чимало країн одночасно є експортерами та імпортерами капіталів.

Міжнародний рух капіталів як фактор виробництва набуває різних форм
(рис. 5.2). їх можна класифікувати за кількома основними ознаками:

За джерелами походження капітал, який перебуває у русі на світовому
ринку, поділяють на приватний і державний залежно від того, вивозиться
він приватними чи державними організаціями і компаніями.

За формою надання розрізняють товарні та грошові (валютні) кредити. В
товарній формі переважно виступають комерційні кредити, а в грошовій —
фінансові.

Рис. 5.2. Форми міжнародного руху капіталів

Вивезеним капіталом можуть бути машини і обладнання, патенти і
«ноу-хау», якщо вони вивозяться за кордон як вклад в статутний капітал
фірми, що там створюється.

3. Залежно від терміну, на який залучають кредит,

розрізняють:

довгостроковий (п’ять—сім років);

середньостроковий (від одного до п’яти років);

короткостроковий (в межах одного року).

4. Суб’єктами експорту капіталу є банки, корпорації, окремі
підприємства, державні структури, муніципальні та міжнародні
організації.

5. За своїм цільовим призначенням міжнародні кредити поділяють
на фінансові й пов’язані. Пов’язані кредити мають цільове призначення,
закріплене в трудовій угоді. До них відносять комерційні кредити (на
купівлю певних товарів), інвестиційні кредити (на будівництво конкретних
об’єктів). Фінансові не мають цільового призначення.

На міжнародний ринок капітал надходить у двох основних формах:
виробничий (підприємницький) та позичковий (кредитно-грошовий).

Виробничий (підприємницький) капітал — капітал, вкладений його власником
у різні підприємства з метою одержання прав на управління ними і
прибутками.

Підприємницький капітал вивозять з метою створення підприємств на
території інших країн. Залежно від можливості реального контролю за
діяльністю таких підприємств вирізняють два види інвестицій — прямі
та портфельні.

Прямі інвестиції — довгостроковий вклад грошових коштів у статутний
капітал підприємства.

Такий вклад здійснюється з метою одержання не тільки права управління, а
й контролю за діяльністю підприємства. Заново утворені чи придбані
підприємства стають філіалами (дочірніми підприємствами) функціонуючої в
іншій країні фірми (материнської), яка є центром міжнародного
виробничого об’єднання. Прямий контроль за господарською діяльністю
іноземного підприємства у такому разі забезпечують повна власність на
вкладений капітал і володіння контрольним пакетом акцій.

Останніми десятиліттями прямі інвестиції мають тенденцію до
прискореного зростання. Якщо в середині 60-х років XX ст. загальний,
обсяг прямих інвестицій становив 108 млрд, дол., то в середині 90-х він
перевищив рубіж 2,5 трлн. дол.

Портфельні інвестиції — інвестиційний портфель, який є сукупністю
об’єднаних інвестиційних цінностей, що служать інструментом досягнення
конкретної мети вкладника.

Портфельні інвестиції означають купівлю цінних паперів, права власності
на нерухомість, вони теж орієнтовані на одержання прибутку, але не
надають інвестору права реального контролю над об’єктом інвестування.

Позичковий (кредитний) капітал — грошовий капітал, наданий у позику його
власником іншій особі у формі кредиту з метою одержання прибутку.

Кредитний капітал у сфері зовнішньоекономічних зв’язків є міжнародним
кредитом, який надається позичальником на умовах повернення у визначений
термін зі сплатою відсотків. Плата за його використання — відсоток від
вартості кредитного капіталу, який і є ціною кредитного капіталу.

Основою сучасної системи міжнародного кредиту є експорт позичкового
капіталу. Такий кредит сприяє зростанню товарообігу між країнами,
полегшує основні розрахунки між ними, дає змогу залучати зовнішні
фінансові джерела з метою розвитку економіки. Кредитні відносини між
державами здійснюються значно вищими темпами, ніж темпи розвитку
світової торгівлі та збільшення прямих іноземних капіталовкладень.

Функціонування міжнародного кредиту у світовому господарстві породжує
позитивні економічні наслідки: він вирівнює міру користі застосування
капіталу в різних країнах і сприяє утворенню середньої норми прибутку в
межах усього світового господарства. Такий кредит підвищує норми
прибутку, оскільки сприяє продуктивному вкладанню тимчасово вивільненого
грошового капіталу в економіку країн, які відчувають найбільшу потребу,
і дає змогу отримати вищу прибутковість капіталовкладень.

Використовуючи міжнародний кредит, країна може прискорити свій
господарський розвиток. За кошти, одержані у формі іноземних кредитів,
будують нові підприємства, продукція яких конкурентоспроможна не тільки
на внутрішньому, а й на світовому ринку.

Причини експорту й імпорту міжнародного капіталу надзвичайно
різноманітні. Головними є бажання розмістити капітал у тій галузі, де
він приноситиме максимальний прибуток, де найнижчий рівень оподаткування
і найсприятливіші можливості диверсифікувати ризик.

Особливим структурним елементом світового ринку є міжнародна міграція
трудових ресурсів (працездатного населення) з одних країн в інші більше,
ніж на рік, зумовлена різними економічними, політичними та іншими
причинами. Вона може приймати форми еміграції – виїзду працездатного
населення з країни за її межі, та міграції – в’їзду працездатного
населення у країну з-за кордону. Внутрішня міграція робочої сили охоплює
різні регіони в межах однієї держави, а зовнішня міграція зачіпає кілька
країн (міжнародних об’єднань ).

Для роботодавців вигода від використання іноземної робочої сили
пов’язана з підвищенням норми прибутку не тільки внаслідок нижчої оплати
праці емігрантів, а й спричиненого ними тиску, який знижує загальний
рівень заробітної плати. Наплив емігрантів ускладнює проблему
зайнятості у розвинутій країні, негативно впливає на її економічне
становище.

Розвиток НТР спричинив переїзд висококваліфікованих кадрів з одних
країн в інші. Що одержало назву „відплив умів”. Який призводить до
непоправних втрат. „Відплив умів”, як правило, припиняється. Коли
ситуація в країні поліпшується.

На сучасному етапі вдосконалюються методи державного управління
міграційними потоками. Воно забезпечується прийняттям програм.
Спрямованих на обмеження припливу іноземної робочої сили 9імміграції)
або стимулювання повернення мігрантів на рідну землю (реімміграція).
Більшість країн світу використовують селективний підхід до регулювання
імміграції. Відсів небажаних емігрантів здійснюється за вимогами щодо
рівня кваліфікації, освіти. Віку. Стану здоров’я та на основі
кількісного і географічного квотування. Прямої та непрямої заборони на
в’їзд. Тимчасових обмежень тощо.

Важливою складовою всесвітнього господарства є міжнародні
валютно-кредитні відносини, сукупність валютно-грошових і
розрахунково-кредитних зв’язків. За їх допомогою здійснюються
розрахункові операції у світовій економіці. Інструментом цих відносин є
міжнародна валютна система, яка обслуговує взаємний обмін результатами
економічної діяльності різних країн. Сукупність форм організації
валютних відносин формує міжнародну валютну систему.

Міжнародна валютна система – грошова система країн світу. В
межах якої перебувають і використовуються валютні ресурси і здійснюються
міжнародні платіжні операції.

До міжнародної валютної системи належать національні та колективні
резервні валютні одиниці, валютні паритети і курси, умови взаємного
обороту валют, міжнародні розрахунки і валютні обмеження тощо.
Міжнародна валютна система є сукупністю міжнародних платіжних засобів,
грошових відносин, пов’язаних з формуванням і розподілом
валютно-кредитних фондів, використанням розрахункових засобів у сфері
господарських зв’язків. Основними її елементами є міжнародні платіжні
засоби, режим обміну валют, умови конвертування, механізм забезпечення
валютно-платіжними засобами міжнародного обороту, регламентація й
уніфікація різних форм міжнародних і національних банківських
організацій, що здійснюють міжнародні розрахунки і кредитні операції,
пов’язані із зовнішньоекономічною діяльністю.

Функціонування міжнародної валютної системи забезпечує ефективність
міжнародної торгівлі товарами і послугами, досягнення взаємодії вигоди
учасників зовнішньоекономічної діяльності.

Міжнародна валютна система подолала довгий шлях еволюційного розвитку.
Його можна поділити на кілька етапів.

Паризька валютна система (1816 – 1914). Її ще називають системою
золотого стандарту. Яка давала змогу кожній країні –учасниці обмінювати
свою національну валюту на золото (і навпаки) за фіксованим курсом.

Генуезька валютна система (1922 – 1944). Основою її був золотодевізний
стандарт. Суть якого полягає в тому, що паралельно із золотом функцію
міжнародних платіжних засобів виконували деякі валюти провідних країн.

Бреттон-Вудська валютна система (1944 – 1976) . основою була система
золотовалютного, а надалі – золото доларового стандарту.

Ямайська валютна система (започаткована у 1976 p.). Основою є плаваючі
валютні курси. Вона побудована на принципі поєднання довготермінової
гнучкості валютних курсів і короткотермінової стабільності. Одночасно
було запроваджено стандарт СДР (спеціальні права запозичування), який
став основою валютних паритетів. Юридичну роль світових грошей виконують
девізи — національні та колективні валюти (наприклад евро). У різних
країнах і регіонах е свої колективні валюти.

Застосування колективних валют у зовнішньоекономічних зв’язках
поширилося внаслідок кризи світової валютної системи, що спричинило
заміну золота як світових грошей певними сурогатами. Такі валютні
одиниці запроваджують передусім як розрахункові гроші для зіставлення
курсів національних валют. Колективні валюти не випускають у вигляді
банкнот або монет (лише євробанкноти і монети з’явилися 1 січня 2002
року), а тільки фіксують на рахунках, тобто вони є безготівковими. У
майбутньому, внаслідок інтернаціоналізації господарського життя, можливе
формування універсального, єдиного для всіх країн наднаціонального
платіжного засобу, своєрідних світових грошей.

Існують валютні ринки, де національні валюти набувають форми грошових
одиниць внутрішнього ринку. Основним поняттям валютного ринку є валютний
курс — ціна національної валюти у грошових одиницях інших країн, яка
визначається як ціна різних валют у доларах США або ціна долара США в
одиницях цих валют (фунти стерлінгів, німецькі марки тощо).

Нині існує два види валютних ринків:

ринок-спот — ринок негайної або швидкої поставки валюти (протягом двох
робочих днів);

ринок строкових контрактів, на якому обмін валюти планують на певну дату
в майбутньому.

Валютному ринку властиві явища попиту і пропозиції, їх можна
проаналізувати, вивчаючи взаємодію кривих попиту і пропозиції, а також
чинників, які на них впливають.

Валютні курси значною мірою залежать від валютної політики центральних
банків, зокрема від офіційних інтервенцій, які вони здійснюють на
валютних ринках і які мають на меті підтримати ослаблені валюти,
поглинаючи певну кількість їх надлишкової пропозиції. За відсутності
належного результату центральний банк застосовує інші економічні або
адміністративні методи, хоча вони мають обмежений і тимчасовий вплив на
стан економіки та рівень валютного курсу. Значний вплив на валютні ринки
чинить стан платіжного балансу. Платіжний баланс фіксує різницю між
загальною сумою фактичних платежів, одержаних країною з-за кордону, і
сумою платежів, здійснених за певний час (здебільшого за рік). За
активного платіжного балансу країна одержує з-за кордону платежів
більше, ніж заплатила сама, за пасивного навпаки.

Серед найвпливовіших організацій, що діють на міжнародному валютному
ринку — Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції
та розвитку (МБРР). Основними завданнями МВФ (у 1947 р. розпочав свою
діяльність) є:

сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютно-фінансовому
співробітництву методом регулювання валютних курсів;

підтримка стабільності валютних паритетів;

надання кредитних ресурсів країнам-членам МВФ;

підтримка платіжних балансів країн-членів МВФ;

розробка заходів з оздоровлення валютної системи світу.

У квітні 1992 року Україну було прийнято до МВФ, в якому вона має 0,69 %
статутного фонду, що дає підстави для отримання стабілізаційного
кредиту.

МБРР (утворений у 1945 р.) є міжнародною спеціалізованою
фінансово-кредитною організацією ООН, яка надає довгострокові позики
країнам-учасницям з метою стимулювання їх економічного розвитку за
відносно низькими ставками, державним і приватним підприємствам за
наявності урядових гарантій.

Тенденції розвитку світового господарства тісно пов’язані з
проблемами глобального характеру. Виникнення їх спричинене не стільки
розвитком промислового виробництва, скільки хижацьким ставленням людини
до природи — інтенсивним забрудненням довкілля, винищенням природних
багатств тощо. Ці глобальні проблеми почали виявлятися у середині XX
ст., у період бурхливого розвитку НТП. За деякими позиціями вони
настільки загострились і перебувають у такому критичному стані, що
будь-яке зволікання з їх вирішенням загрожує загибеллю цивілізації або
деградацією умов життєдіяльності людини. Перед суспільством постало
багато питань, які внаслідок своєї масштабності і значущості почали
впливати на інтереси вже не окремої держави і навіть не регіону чи
угруповання, а на земну цивілізацію загалом. Глобальними вважають
проблеми, які:

мають загальносвітовий, планетарний характер;

породжують наслідки, що загрожують усій цивілізації;

вимагають негайних дій на основі колективних

і скоординованих рішень світового співтовариства.

Глобальні проблеми досить суперечливі й різноманітні, їх сукупність
можна поділити на три сфери. До першої належать проблеми, які виникають
внаслідок взаємодії суспільства і природи. До другої — проблеми
суспільних взаємовідносин: відносини між державами різного рівня
розвитку, подолання економічної відсталості, локальні та міжнародні
кризи — проблеми війни, миру, ядерної безпеки тощо. До третьої сфери —
розвиток людини як особистості, забезпечення її життєдіяльності,
боротьба з голодом, бідністю і хворобами. Деякі з глобальних проблем
зумовлені протиріччями, породженими соціально-економічними умовами життя
народів планети.

Вирішення глобальних проблем пов’язане зі створенням нового типу
всесвітнього господарства, який унеможливить війни, загибель мільйонів
людей від голоду, хвороб, знищення життєдіяльного природного середовища.

Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство

Перехід України до ринкової економіки спричиняє невідкладні проблеми,
пов’язані з формуванням якісно нових економічних відносин з країнами
Заходу та з країнами колишнього СРСР, виробленням нового напряму в
зовнішньоекономічній політиці та співробітництві. Успіх у його
реалізації значною мірою залежить від того, наскільки правильно
визначені й узгоджені між собою стратегічна ціль і поточні повсякденні
завдання та дії.

Одним з напрямів економічного співробітництва є зовнішньоекономічні
зв’язки. Для багатьох країн світу зовнішня торгівля є єдиним джерелом
одержання конкретного товару або валюти, необхідної для його придбання
(закупівлі) на інших ринках світу. Завдяки МПП кожна країна має змогу
зосередитися на виробництві того товару, який вона спроможна виробляти
ефективніше і дешевше порівняно з іншими країнами. Тому зростання
товарообміну і спеціалізації зумовлене економічною вигодою зовнішньої
торгівлі. Основою для відповідного аналізу є теорія порівняльної
переваги. Використання її дає змогу досягти найвищої продуктивності
завдяки спеціалізації у виробництві товарів.

Деякі країни світу, наприклад Японія, спираються лише на власні сили.
Держава прагне не допустити перевищення імпорту над експортом, здійснює
жорсткий контроль за рухом товарів, послуг та капіталів через свій
кордон. Опора на власні сили має прибічників серед значної частини
населення, яке вважає, що слаборозвинута країна може потрапити в
залежність від високого розвинутої, якщо не буде обмежувати потреби,
орієнтуючись на наявні ресурси. Але жодна країна світу не зможе досягти
суттєвих зрушень в економічному й соціальному розвитку, якщо не
використовуватиме вигоди міжнародного обміну.

Зовнішня торгівля дає змогу вирівнювати економічний рівень країн,
стимулювати їх розвиток. Одні країни звільняються від перевантаження
виробництва, інші одержують зовнішній імпульс для економічного прогресу.
Будь-яке обмеження зовнішньої торгівлі негативно впливає на економіку
країни, проте це не означає, що зовнішня торгівля не повинна бути
об’єктом державного регулювання.

Помірне роздержавлення зовнішньої торгівлі на шляху України до ринку є
необхідним. Але цей процес потребує ретельно продуманого і зваженого
підходу. В економіці можуть зміцніти кризові явища, зрости безробіття,
зменшитись величина ВНП. За таких обставин держава може зіткнутися з
дилемою: або встановити високі митні тарифи (обкладання імпортних
товарів податком для збільшення їх ціни на внутрішньому ринку) з метою
обмеження їх надходжень (за нестачі валюти й експортованих товарів), або
встановити квоти (обмеження) на всі ввізні товари, як у свій час зробили
США. За таких обставин надають переваги тарифам.

В ідеалі ринок сам повинен визначити, які товари можуть бути
експортованими з України, а які варто імпортувати, а державі не потрібно
регламентувати зовнішньоекономічну діяльність підприємств. У процесі
переходу до ринку інколи неможливо обійтись без державного регулювання,
тому що на цьому етапі важливо оптимізувати експортні та імпортні групи
товарів і послуг, спираючись на сформовану міжнародну практику. Так, на
сучасному етапі Україні вигідно експортувати продукцію сільського
господарства, машинобудування, засоби транспорту і зв’язку, а
імпортувати не тільки енергоносії, а й високі технології та підприємства
«під ключ».

Такий підхід буде доцільним, якщо вважати його етапом на шляху до
високотехнологічної та наукомісткої економіки. Для цього прибуток,
одержаний від експорту сировини, слід спрямовувати не на закупівлю
товарів народного споживання, а на негайне інвестування у
науково-технічний прогрес. Такі інвестиції сформують основи майбутньої
розвинутої економіки країни з високим рівнем життя населення. Залучення
іноземних інвестицій може здійснюватись у різних формах: від позик в
іноземних банках і міжнародних фінансових організаціях до продажу
українських підприємств у власність іноземним інвесторам. Проміжними
формами можуть бути спільні підприємства.

Цілеспрямоване залучення та ефективне використання іноземного капіталу
країною з перехідною економікою є особливо доцільним. Іноземні
інвестиції можуть допомогти Україні швидше здійснити структурні зміни і
збільшити виробничий потенціал промисловості. Іноземні фірми, будуючи
підприємства в Україні, передаватимуть відшліфований в умовах жорсткої
конкуренції досвід організації виробництва і праці. На спільних
підприємствах створюватимуться додаткові робочі місця. І, нарешті,
країна зможе подолати залежність від імпорту.

За підрахунками спеціалістів, в економіку України потрібно інвестувати
до 40—50 млрд. дол. з річним освоєнням 5—6 млрд. дол. Поки що потреби
задовольняються лише на 10—12%. При цьому Україна інвестує, їх в інші
країни з метою створення ринку збуту продукції спільного виробництва,
розташованого за кордоном; участі у розробці та експлуатації сировинних
родовищ; завоювання ринків збуту для високотехнологічної продукції
(ракетного і літакобудування тощо).

Надання пільг іноземним інвесторам не стимулювало приплив капіталів в
економіку України (їх величина станом на 1 жовтня 2001 року сягає лише
приблизно 4,2 млрд. дол. — у п’ять-сім разів менше, ніж в угорську,
румунську чи польську економіки). Крім того, одержані інвестиції
використовуються не завжди ефективно і за призначенням. Так, 65—70% їх
було використано на придбання іноземних автомобілів та офісного
обладнання і тільки 30—35% — на придбання технологічного обладнання, до
того ж застарілого. Приблизно 70—80% підприємств з іноземними
інвестиціями займаються торговельно-посередницькою діяльністю і тільки
25% —виробничою, 5% — наданням послуг населенню. Майже відсутні
інвестиції в машинобудування, металообробку і сільське господарство,
хоча, на думку спеціалістів, саме сільське господарство є найбільш
перспективною галуззю для інвестування в Україні.

Для суттєвого поліпшення інвестиційного клімату, стимулювання надходжень
іноземних інвестицій Україні слід вирішити принципові питання, а саме:

1. Держава повинна гарантувати іноземним інвесторам безпеку їх вкладень.
Вкладник повинен бути впевненим у тому, що надана ним позика буде
повернута з відсотками, а майно і капітали не націоналізовані тощо.

Держава повинна диференціювати податкові та інші пільги для іноземних
інвесторів з урахуванням пріоритетів розвитку економіки.

Держава повинна створити необхідні умови іноземним інвесторам для
конвертації національної валюти у «тверду» (розрахунок повинен
проводитися за офіційним курсом Національного банку).

Держава не повинна перебільшувати значення іноземних інвестицій,
оскільки вони не можуть бути визначальним чинником економічного
зростання країни. Головний чинник — засоби і ресурси із внутрішніх
джерел.

Необхідні гарантії політичної стабільності у суспільстві.

Потрібно забезпечити стабільність законодавчої бази.

Ці умови є необхідними для перехідної економіки, коли вона ще далека від
стабілізації, ринкові інститути тільки формуються, а суспільна
свідомість в іноземних інвестиціях вбачає економічну інтервенцію з метою
перетворення країни на сировинний придаток високо розвинутих країн.

Інтернаціоналізація виробництва передбачає (крім залучення іноземних
інвестицій) вихід на світовий ринок з продукцією національного виробника
та імпорт товарів, послуг з інших країн. Ефективна участь у МПП є
необхідною умовою розвитку НТП і економічного зростання ВНП.

Одним із напрямів виходу з економічної кризи та інтеграції України у
світове товариство є формування на її території вільних (спеціальних)
економічних зон. їх утворення безпосередньо пов’язане з розвитком
системи світового господарства, а сутність полягає в тому, що будь-яку
територію на певних умовах можна залучити до системи МЕВ. На якому б
рівні економічного розвитку не була територія (в Україні це в основному
території з несприятливими соціально-економічними умовами), вона може
стати місцем вкладання іноземного капіталу з метою розробки і реалізації
передових технологій.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) — обмежений район державної території, в
якому діють пільгові умови для іноземних і вітчизняних виробників —
пільговий митний, податковий, валютний, візовий та інші режими.

Основною метою утворення таких зон є залучення іноземного і місцевого
капіталів для організації виробництва з високою конкурентноздатністю
продукції на зовнішньому ринку. Класифікаційна схема враховує:

місце розташування зони відповідно до географічного розташування
щодо державного кордону (внутрішні та зовнішні зони);

характер об’єкта зонування (локальні зони, створені на основі
невеликих територій окремих підприємств, комплексні — значні за розміром
територіальні

утворення);

взаємовідносини з національною економікою приймаючої країни
(інтеграційні та анклавні зони);

— функціональну орієнтацію (зовнішньоторговельні, торговельно-виробничі,
науково-виробничі, науково-технічні, туристичні, банківсько-страхові та
інформаційні зони).

Основою їх функціонування є правова база, як сприяє досягненню високого
економічного ефекту для інвесторів і для держави, оскільки
запроваджується спеціальний режим інвестування.

Станом на 2001 р. такі зони функціонували в Донецькій області —
«Донецьк», «Азов»; в Закарпатській області — «Рені», «Закарпаття»; на
півдні України — «Сиваш»; в центрі — «Славутич» та ін.

Чим вищий економічний рівень розвитку країні тим активніші та
різноманітніші форми її зовнішнім економічних зв’язків. Отже, участь
країни в міжнародних економічних відносинах частково може відображати
рівень її економічного розвитку. Найпоширенішим показниками міжнародних
економічних відносин є:

— експортна квота — співвідношення або питома вага експортованих товарів
за видами і ступенями переробки;

структура імпорту, особливо співвідношення обсягів сировини і готової
продукції, що ввозиться в Україну;

порівняльне співвідношення частки країни світовому виробництві ВП,
світовій торгівлі.

Розвиток економічних зв’язків із світовим господарством потребує від
України:

приєднання до світової організації торгів (СОТ);

укладання деталізованих торговельних та науково-технічних угод з ЄС та
входження до неї на правах асоційованого членства;

залучення західних інвестицій в економіку;

заохочення українських підприємств до пошукових торгових партнерів у
світовому господарстві і Сході, і на Заході.

Стратегія розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України має
передбачати створення власної виробни1 інвестиційної моделі ринкової
економіки, розширення міжнародної співпраці в усіх ланках
виробничо-технологічного процесу. Головною метою зовнішньоекомічної
політики України має бути створення таких умов для формування
українських підприємств, які забезпечать їх функціонування на світових
ринках як конкурентоспроможних виробників.

Література:

Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – К.: Видавничий центр
„Академія”, 2002. – 656 с.

Основи економічної теорії: посібник для студентів вищих навчальних /
Рибалкін В.О./ К.: – „Академія”, 2002. – 352 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020