.

Розвиток комерції в Україні (від Київської Русі до наших часів) (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 4902
Скачать документ

Курсова робота з економічної теорії

Розвиток комерції в Україні (від Київської Русі до наших часів)

Зміст

TOC \o “1-3” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc70728649” 1. Вступ
PAGEREF _Toc70728649 \h 3

HYPERLINK \l “_Toc70728650” 2. Розвиток комерції в Україні PAGEREF
_Toc70728650 \h 6

HYPERLINK \l “_Toc70728651” 2.1 Розвиток торгівлі в Київській Русі
PAGEREF _Toc70728651 \h 6

HYPERLINK \l “_Toc70728652” 2. Розвиток комерції в УРСР PAGEREF
_Toc70728652 \h 15

HYPERLINK \l “_Toc70728653” 2.3. Розвиток комерційних відносин в
України в роки незалежності PAGEREF _Toc70728653 \h 17

HYPERLINK \l “_Toc70728655” 3. Висновки та пропозиції PAGEREF
_Toc70728655 \h 25

HYPERLINK \l “_Toc70728656” Список використаної літератури PAGEREF
_Toc70728656 \h 32

1. Вступ

Проблема комерції довгий час ігнорувалась, замовчувалась або ж свідомо
перекручувалась радянською історіографією. Зрозуміло, що тодішньому
режиму, який протягом багатьох десятиліть ревно і нещадно поборював
вільну торгівлю, ринкову економіку, будь-які спроби економічного
усамостійнення України (не кажучи вже про політичне) такі праці були і
непотрібні, і небезпечні. Саме поява незалежної України, необхідність
переходу її до ринкової економіки, формування і функціонування
всеукраїнського ринку, неймовірні труднощі, які доводиться долати на
цьому шляху, зумовлюють не лише науково-пізнавальне, але й
практично-політичне значення рецензованої праці.

В роботі зроблена спроба узагальнити історичний досвід розвитку обміну,
торгівлі, формування ринку на території України від найдавніших часів до
середини 80-х років нашого бурхливого століття.

В роботі з конкретно-історичних позицій ґрунтовно й переконливо
висвітлюються питання виникнення та розвитку торгівлі в Україні,
формування регіональних та всеукраїнського ринку, досліджуються зв’язки
останнього з загальноросійським, європейським та світовим ринками, чітко
визначаються основні види та форми торгівлі.

Значна увага приділена при цьому вирішальному впливу зовнішніх і
внутрішніх чинників на стан торгівлі і ринкових відносин в Україні в
різні періоди. Втрата українським народом своєї державності, загарбання
і розподіл українських земель між могутніми сусідніми державами дуже
згубно позначились на стані всеукраїнського ринку, виході українських
купців, пізніше бізнесменів на європейський та світовий ринки. Радянська
влада, що надовго утвердилась в Україні, фактично знищила ринкові
стосунки, а існуюча в ній система торгівлі виконувала невластиві їй
функції — розподіл продовольчих і промислових товарів. Цілком очевидно,
що ліквідація ринкової системи стала однією з основних причин краху
колишнього режиму.

Економіка нашої країни з початку року зберігає не тільки високу динаміку
– темпи зростання навіть підвищилися. ВВП зріс на 7,5%, промислове
виробництво – на 12,4%. Такі темпи удвічі вищі за торішні [16, c. 44].

Намітилися позитивні зрушення у структурі промисловості. Обробна галузь,
на яку припадає 70% промислового виробництва, зросла майже на 14%.
Зміцнює позиції машинобудування. Темпи зростання в цій галузі становлять
майже 28%. Підвищується частка продукції наукового та інноваційного
призначення. Обсяги будівництва зросли на 22%. Поліпшилася динаміка на
транспорті, вантажооборот збільшився на 12%.

Активно розвивається зовнішньоекономічна діяльність. Експорт товарів
зріс на 27%, імпорт – на 29.

Розширюється споживчий ринок. Виробництво товарів народного споживання
зросло майже на 18,5%, а роздрібна торгівля – майже на 17. Зростає
купівельна спроможність населення, реальна заробітна плата підвищилася
на 15%.

  Кредитування виробництва зросло на 25% і досягло 53 млрд. грн.
Вклади населення в банки зросли на 28% і становлять на сьогоднішній день
25 млрд.

Інфляція з початку року становить 4,6%. За прогнозом наших фахівців, на
кінець року ми очікуємо приблизно 7-8%.

Водночас в економічній і соціальній сферах є ще багато проблем, особливо
незадіяних резервів. Поки що немає суттєвих зрушень у розв’язанні дуже
важливої проблеми – оновлення основних фондів. Амортизаційна політика
застаріла і неефективна. Кредитів на ці цілі теж використовується вкрай
мало – всього 6%.

Розвиток економіки в регіонах дуже неоднорідний. Припустимо, при
зростанні промислового виробництва в Закарпатській області на 36%, на
великий жаль, у Полтавській – триває спад 0,7%, у Хмельницькій – приріст
всього 5%.

Структура кредитування поки що має торгово-посередницьке спрямування.
Тут зайнято майже 40% кредитних ресурсів. Тим часом у будівництво
кредитів залучено лише 2%, сільське господарство – 8%.

Слабо використовуються можливості споживчого ринку, його насичення
вітчизняною продукцією. Оборот роздрібної торгівлі відстає від росту
доходів населення. Натомість імпорт одягу та взуття з початку року зріс
у 1,8 рази, продукції харчової промисловості у 1,6 рази.

2. Розвиток комерції в Україні

2.1 Розвиток торгівлі в Київській Русі

На ІХ ст., коли центр торгівлі перемістився на південь, до
Константинополя, головною торговою артерією для Києва став славнозвісний
шлях “із варяги у греки”. Відтак заморська торгівля стала складати
основу економічної системи Київської Русі.

Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими
правителями, став договір князя Олега з Візантією (911 р.), згідно з
яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно
сприятливі умови. Коли у ХІІ – ХІІІ ст. у результаті пограбування
Константинополя Хрестоносцями та частих нападів кочовиків на торгові
шляхи по Дніпру став занепадати обмін з Візантією, дедалі більшого
значення для Києва набували торгівельні зносини із Західною Європою, що
головним чином йшли через Краків – Прагу – Регенсбург.

На противагу середньовічному Заходу, де земельна аристократія ухилялася
від торгівельної діяльності, в Київській Русі торгівлею активно
займалися не лише бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші
правителі витрачали на збір данини у близьких і далеких землях своїх
володінь, на привезення її до Києва те на спорядження великої флотилії,
що Дніпром везла до Константинополя невільників, хутра, льон, мед, віск
та інший товар, який обмінювали на предмети розкошів. Навіть коли князі
й бояри ставали більш осілими й прибирали у власність великі земельні
володіння, значна частина продукції їхніх господарів призначалася для
чужоземних ринків. Для заняття торгівлею існували різноманітні
можливості, оскільки в руських містах сформувався численний прошарок
купців, а його найбільш впливові й заможні представники вели заморську
торгівлю й користувалися однаковими з боярами політичними та юридичними
правами. Але у величезній більшості його складали просто дрібні крамарі,
які торгували на внутрішньому ринку й часто визискувалися та
закабалялися заможнішими купцями.

За оцінками сучасних учених, 13-15% населення Русі мешкало у міських
осередках. Як засвідчують літописи, у країні налічувалося близько 240
міст і селищ. Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично являли
собою укріплені поселення напівземлеробського люду. Серед майже 90
великих селищ і міст найбільшим був, поза всяким сумнівом, Київ. До
монголо-татарської навали численність його мешканців становила близько
35-40 тис. (Лондон досяг таких цифр лише через 100 років). Для
порівняння, такі важливі центри, як Чернігів та Переяслав,
Володимир-Волинський, Львів і Галич, налічували не більше 4-5 тис.
жителів кожен. Населення цих міст переважно складалося з дрібних
торгівців та ремісників, оскільки великого поширення набули ремесла.
Так, у Києві було представлено від 40 до 60 різних ремесел,
найважливішими серед них були теслярство, ковальство, гончарство та
кожум’яцтво [13, c. 48].

Деякі історики підкреслюють комерційну спрямованість економіки Київської
Русі. Інші, на противагу їм, доводять, що її основу становило
землеробство. Цієї ж думки тримаються видатні українські історики
Михайло Грушевський, Дмитро Багалій та Ярослав Пастернак, а також
провідні радянські фахівці з цього питання. Вони вважають, що оскільки
слов’яни традиційно були людом землеробським, то малоймовірно, що у
Київську добу вони раптом змінили спосіб життя. Додатковим
підтвердженням цієї гіпотези є часті згадки про землеробську діяльність
на Русі у літописах, аграрна орієнтованість календаря та міфології
давніх слов’ян і, що найпереконливіше, – археологічні знахідки.

Недавні розкопки виявили, що у Х ст. на Україні користувалися залізним
лемешем і що тут, як і в Західній Європі, дістала поширення відносно
прогресивна дво і трипільна система сівозміни (за якою одна друга чи
одна третя орної землі лишалася під паром). Культивувалася переважно
пшениця, овес, жито та ячмінь. Значного поширення серед селян на русі
була ви годівля худоби. Це забезпечувало їх не лише м’ясом та молоком,
але й шкірою для одягу і взуття. Те ж саме можна сказати про розведення
коней, свиней, овець, гусей, курей і голубів. Використання волів
уможливлювало землеробство у широких масштабах. Хоч селяни часто мали
власний реманент, необхідний для обробки землі, вони, як правило,
об’єднувалися в колективи, або общини (до них входили кревні родичі
кількох поколінь на чолі зі старшиною), допомагаючи один одному. Пізніше
община виникла на основі спільності території, об’єднуючи сусідів, не
пов’язаних кревно.

Якщо економіка Русі й була насамперед сільськогосподарською, то як же
прихильники цього підходу пояснюють виникнення великих міських і
торгівельних центрів? З появою міст важливу роль в їхньому піднесенні
стала відігравати торгівля, проте не заморська, а перш за все між містом
і селом та аграрною провінцією.

Зважаючи на переконливі аргументи прибічників як “торгівельної”, так і
“сільськогосподарської” інтерпретацій економічної історії Київської
Русі, сучасні історики й тут схильні йти на компроміс. Погоджуючись, що
князь, його дружина та найбагатші купці були заінтересовані передусім у
жвавій та прибутковій заморській торгівлі, яка особливо процвітала до
кінця XII ст., вони також визнають, що у переважній своїй більшості
населення Київської Русі займалося сільським господарством.

Одним з найбільших показників розкладу сільської общини в дофеодальний
період Київської Русі, який (розклад) почався тоді, є відокремлення
ремесла від землеробства, підвищення продуктивності праці ремісників і
поліпшення якості продукції. Археологічні дані дозволяють нам
встановити, що цей процес достатньою мірою визначився з X ст. Саме з
цього часу ремісничі вироби починають дуже відрізнятись своєю якістю й
різноманітністю типів від продукції попередньої епохи.

Цей процес виявляється в усіх основних галузях ремісничої праці, але
особливо показовий він, за археологічними даними, Щодо ремісничого
оброблення металів. Раніш металеві вироби були дуже грубі своєю
технікою, не відрізнялись різноманітністю зразків і не мали стабільних
форм. Обслідування археологічних об’єктів, датованих X ст., виявляє, що
їх асортимент різко збільшується. З’являються добре вироблені ремісничі
інструменти: сокири, долота, щипці, скоби, заклепки, цвяхи та ін., зброя
у вигляді списів, стріл, кинджалів, ножів різноманітних типів, хатнє
начиння, наприклад, сковорода, хатні речі, як от: кресала, замки, ключі
тощо. Порівняння всіх цих виробів з виробами попередньої епохи показує,
що якість плавлення і кування різко поліпшується. Разом з тим можна
простежити, що поступово встановлюються стандартні типи цих виробів по
окремих районах, наприклад, сокири з прямим верхнім краєм і півкруглою
виїмкою в нижньому краї, залізні лопати з протилежним кінцем у вигляді
сковородника, стандартні плоскі сковороди. Неважко зробити висновок, що
в обробці заліза склались спеціальні ремісничі традиції, виробились
спеціальні навички, що обробка заліза стала тепер окремою спеціальністю.
Так само спостерігається великий прогрес в обробці кольорових металів.
Так, місцевою роботою вважаються два срібні роги для пиття, знайдені в
чернігівській Чорній Могилі, датованій візантійськими монетами IX ст. Ці
роги являють собою вироби високої техніки: вони мають різбляну срібну
оковку зі стилізованим рослинним орнаментом і фігурами звірів і людей.
З’являються в цей час і стандартні типи прикрас, наприклад, новгородські
вискові кільця з ромбічним розширенням, кільця з великим обручем у
смоленських кривичів, а це доводить, що вже в цей період існували певні
районні центри виготовлення їх [15, c. 37].

Археологічні дані дозволяють встановити розвиток керамічного
виробництва. До розглядуваного періоду глиняний посуд ліпили руками з
грубої глиняної маси при поганому обпалі. Можна припускати, що кожна
родина виробляла такий посуд власними засобами. В X ст. почали
застосовувати гончарне коло: гончарі навчились робити рівну
дрібнозернисту глиняну масу і добре обпалювати виготовлені посудини в
спеціальних печах, що вимагали вмілого поводження і спеціальних знань.
Унаслідок розвитку техніки гончарної справи з’являються стандартні типи
горщиків з відігнутою шийкою, з випнутими округлими боками, з
орнаментацією з хвилястих чи паралельних ліній, які легко й швидко можна
було робити в той час, як готовий сирий горщик обертався на [гончарному]
колі. Все це дозволяє зробити висновок, що вироби ці виготовляли
спеціалісти, гончарі, які займались виключно керамічним виробництвом,
знали всі тонкощі ремесла і працювали на обмін.

Звичайно, поруч з цим ремеслом мусило розвинутись і домашнє ремесло;
з’являються ковалі, теслярі, кушніри та ін., що працюють здебільшого на
замовлення. Наявність стандартних типів виробів дозволяє зробити
висновок, що в даний період виникли більш-менш великі ремісничі центри
серед окремих племен. Але безперечно, що поруч з ними з’являються і
більші ремісничі центри, які обслуговують своєю продукцією широку
територію, наприклад, центри виробництва шиферних пряслиць, деяких типів
поясних пряжок і намиста.

Розвиток поділу праці, розвиток ремесла означає і розвиток обміну,
розвиток торгівлі як внутрішньої, так і зовнішньої.

Можна припускати, що спочатку основними предметами внутрішньої торгівлі
були сіль і залізо. Місцеву сіль добували в Галицькій землі, а залізо з
місцевої, так званої болотної руди, наприклад, у землі древлян. Успіхи в
обробці металів, у ювелірному виробництві, в кераміці зумовлюють
збільшення числа предметів внутрішньої торгівлі. Про збільшення торгівлі
місцевими ремісничими виробами досить переконливо говорять археологічні
дані. При розкопках виявляється більш-менш велике поширення решток
однотипних речей. Виникнення ряду великих міст, що являли собою
торговельно-промислові центри з населенням, певна частина якого
перестала займатись сільським господарством, повинне було викликати
торгівлю продуктами, створювати більш-менш місткі сільські ринки.
Основним центром торгівлі був Київ [10, c. 112]. Він був збірним пунктом
для всього, що рухалось по Дніпровській системі, а до цієї системи йшли
товари з інших річкових систем. Київ був перехрестям не тільки водних
систем, а й сухопутних шляхів — з Волині, з Польщі, з Чехії й Угорщини,
з Курська, з Переяслава. На південь же з Києва йшли три шляхи, що мали
дуже велике значення в зовнішній торгівлі — Грецький, Соляний і
Залозний.

Поруч з розвитком внутрішньої торгівлі підсилюється торгівля і зовнішня.
Сильний ріст останньої можна пояснити тим, що в Київській Русі добували
товари дуже цінні і які дуже цінували найбільші і економічно розвинуті
держави того часу, наприклад, Арабська і Візантійська.

Такими товарами були хутра, мед і віск. Звичайно, і в цих країнах
займались полюванням і бджільництвом, але всього, що добували там, було
мало для задоволення попиту і, мабуть, воно мало цінувалось. Досить
вказати, наприклад, на хутра, що добували в Східній Європі. З цими
хутрами, звичайно, щодо краси й теплоти не могли конкурувати хутра
місцеві.

Ближче вивчення матеріалу змушує нас визнати, що Київська Русь торгувала
не тільки з хозарськими й візантійськими, а й з усіма сусідніми
країнами. Але, звичайно, торгівля зі Сходом і Візантією мала дуже велике
значення.

Початок торгівлі східного слов’янства зі Сходом, якщо ґрунтуватись на
монетних скарбах, належить до VII ст., а з свідчень східного письменника
Ібн-Хордадбе можна встановити, що східна торгівля була вже дуже
розвинута в першій половині IX ст. В трактаті, який приписують Аль-Балхі
(перша половина X ст.) говориться, що Русь провадить торгівлю з
Хозарією, Візантією і Великим Болгаром. Про торгівлю Русі з Болгаром і
Хазраном (Ітілем) говорить також і Ібн-Хаукаль.

Ґрунтуючись на матеріалах, що дійшли до нас, можна встановити, що Болгар
— столиця держави волго-камських болгар — була центром, який зв’язував
Русь з Середньою Азією. Основною артерією, по якій йшла торгівля Русі з
Болгаром, була Волга. Але руські купці не тільки безпосередньо торгували
з Болгаром і середньоазіатськими арабами, а були й посередниками в
торгівлі між ними і балтійськими народами.

Неважко встановити, що торгівлю з болгарами провадили переважно племена,
які жили на півночі — ільменські слов’яни, кривичі, вятичі. Південні ж
племена — поляни, сіверяни, деревляни — торгували головним чином з
хозарами, точніше, з столицею Хозарського царства Ітілем. Ця торгівля з
хозарами в певний період грала головну роль. Про це свідчить Хаукаль,
який говорить, що «головна торгівля Русі була в Хазрані, де було багато
купців і мусульман і всякого товару». Руські товари привозили в Ітіль
або по Волзі, або по Дону, звідки вони волоком ішли в Волгу, мабуть у те
місце Волги, де тепер стоїть Сталінград [Волгоград]. Але східні
письменники розповідають, що руські купці зі своїми товарами ішли далі
Ітіля, по Каспійському морю, тобто безпосередньо до основних
торговельних арабських центрів.

Що місто Ітіль грало велику роль у торгівлі Русі з арабами, досить добре
підтверджується оповіданням Масуді про те, що одну половину міста
займали слов’яни і Русь. ІбнФадлан мав змогу докладно описати звичаї
руських купців, що приїжджали в Ітіль. Так само через Ітіль приїжджали в
Русь і арабські купці з своїми товарами. Товари, що йшли зі Східної
Європи, отже і з Русі, і які купували арабські купці, були дуже
різноманітні. Письменник кінця X ст. Мукаддесі розповідає, що «З
Ховарезма (Хорезма) вивозять: соболів, білок, горностаїв, «фенек»,
куниць, лисиць, боброві шкіри, рябих зайців, кіз, віск, стріли, березову
кору, шапки, риб’ячий клей, риб’ячі зуби, бобровий аромат, горючий
камінь, вичинену шкіру, мед, горіхи, яструбів, мечі, панцери, халендж,
слов’янських невільників, овець і биків; все це з Болгара».

Безперечно, що більшість цих товарів могла вивозити і з Русі.

Масуді докладно говорить про торгівлю Русі хутрами. Ряд інших
письменників відзначає особливе значення торгівлі рабами і рабинями. Що
ж до арабського довозу, то східні письменники повідомляють, що араби
привозили в Русь намисто й мечі, вироби ювелірні, зокрема золоті,
південні фрукти й прянощі.

Поруч з торгівлею зі Сходом, певне значення мала і торгівля з Півднем,
особливо з Кримом. Київська Русь, зокрема Київ, зв’язувався з Кримом
двома шляхами — так званими Соляним і Залозним. Соляним цей шлях
називають тому, що ним везли з Криму сіль, але, безперечно, що крім солі
звідти Русь вивозила й інші товари. Принаймні імператор Константан
Багрянородний повідомляє, що херсонесці купували в печенігів шкіри і
віск 26. Але печеніги — степовий кочовий народ — бджільництвом не
займались, отже віск, яким вони торгували, міг бути тільки руського
походження. Цей віск і інші свої специфічні товари руські могли
продавати і безпосередньо в кримських торговельних центрах. Але руські
торгували не тільки з грецькими кримськими містами, а й з кримськими
степовими кочовниками, а також з кочовниками наддніпрянських і донецьких
степів. Константин Багрянородний розповідає, що Русь «купує в печенігів
волів, коней і овець».

Безперечно, торгівля з Кримом і з містами, розташованими по
Чорноморському узбережжю, колись грала велику роль. Не дарма Чорне море
дістало назву моря Руського. Про значення для Русі чорноморської
торгівлі чимало говорять східні письменники. Так, Масуді каже, що Чорне
море зветься Руським морем, бо, крім Русі, на ньому ніхто не плаває.

Проте з часом і торгівля зі Сходом, посередня чи безпосередня, і
торгівля через Чорноморське узбережжя почала втрачати своє значення.
Занепад цей значною мірою пояснюється тим, що визначився й занепад
Арабського халіфату, а також тим, що на Хозарське царство починають
нападати кочовики середньоазіатських степів. Розгром кн. Святославом
Хозарської держави повинен був ще більше відбитись на згортанні східної
торгівлі. В міру того, як визначався занепад торгівлі зі Сходом,
особливого значення почала набувати торгівля Русі з Візантією. Дніпро
був основним шляхом, основною артерією цієї торгівлі (шлях «із варяг у
греки»). Про значення цього шляху вичерпно говорить Константин
Багрянородний [15, c. 49].

Спочатку торгівля з Візантією велась через грецькі міста, серед яких на
першому місці стояв Херсонес, але далі Русь зав’язала безпосередні
торговельні зносини з Візантією. Можна припускати, що зародження
безпосередньої торгівлі Русі з Візантією належить до початку IX ст.

В усякому разі, східний письменник Ібн-Хордадбе, який писав у першій
половині IX ст., розказує, що Русь з далеких слов’янських країн іде до
Римського моря (тобто Чорного); вони продають там хутра, бобрів і чорних
лисиць, а також мечі, і римський цар збирає з них десятину.

В X ст. після вдалого походу кн. Олега русько-візантійська торгівля
почала дуже розвиватись. Безперечно, на розвиток її сприятливо вплинуло
укладення договору між Олегом і візантійським урядом. Руські купці
одержали значні торговельні привілеї. Вони не платили ніякого
торговельного мита. Навіть більше: візантійський уряд повинен був
постачати руських купців продуктами. Щодо речей руського вивозу, то це
були специфічні руські товари — мед, віск, хутра і раби.

Предметами ж довозу візантійців були паволока і взагалі всякі інші
тканини, вироби з золота і цілий ряд інших товарів, які дістали загальну
назву «сосуды разноличные» і «всякое узорочье». До цього треба додати й
скляне намисто.

Археологічні розкопи пам’яток X — XI ст. дозволять установити, наскільки
широкий був торговельний обмін між Руссю і Візантією. В усякому разі,
рештки візантійських тканин, намиста, металевих прикрас постійно
зустрічаються при розкопах курганів і городищ.

Шлях у Візантію був одночасно і шляхом «із варяг», тобто шляхом, що
зв’язував Русь з скандінавськими народами. Шлях цей ішов з Києва в двох
напрямках — на Двіну і на Ловать та озеро Ільмень. Торгівля по цьому
шляху також була жвава. Руські купці, крім своїх товарів, тобто меду,
воску й хутра, вивозили ще візантійські й арабські товари, а ввозили
янтар, сіль, метали і західноєвропейські товари.

В історичній літературі недосить уваги звертали на торгівлю дофеодальної
Русі з західноєвропейськими країнами. Але матеріали змушують нас
надавати цій торгівлі значно більшого значення.

2. Розвиток комерції в УРСР

Змушене відмовлення від “воєнного комунізму” органічно взаємозалежний з
рішеннями Х з’їзду РКП/б/, що відбувся в березні 1921р.

Цей з’їзд, як і попередні фетишизував ліквідацію “воєнного комунізму” як
велику політичну перемогу. Він проголосив скасування продовольчої
розверстки продовольчим податком. Це було першим і найголовнішим кроком
до нової економічної політики.

На підставі рішень Х з’їзду РКП/б/ Усеросійський центральний виконавчі
комітети і СНК РРФСР, а на Україні – усеукраїнський центральний
виконавчий комітет, СНК прийняли ряд декретів і розпоряджень,
спрямованих на практичне впровадження непу. Продовольчу розверстку
повинні були замінити продовольчим податком, що повинний бути до всього
іншого меншого по обсягах, ніж розкладка. Суть цієї акції полягало в
тім, що після виконання державного податку селянин одержував право
зовсім вільно розпоряджатися результатами своєї праці. Це створювало для
трудівника села економічні стимули для подальшого розвитку свого
господарства, піклуватися про завтрашній день.

Однак широко розрекламований неп у 1921 р. в українське село фактично
так і не прийшов. Держава саме всіляко гальмувало цей процес.

По-перше, назвавши розкладку проподатком, в Україні радянське
керівництво насправді майже не зменшило. Більш того, в окремих губерніях
так називаний продподаток фактично дорівнював валовому збору зернових
культур. Це значить, що вилученню практично підлягало усе, що було
вирощено.

По-друге, продподаток вилучався в примусовому порядку, за допомогою
військових частин, що здійснювали цю місію відповідно до команд органів
радянської влади на місцях.

Як і в період «воєнного комунізму» влади в селах, що не скоряються,
забирали заручників, розтріпували їх, застосовували інші самі тверді
форми натиску на селянство.

Таким чином, радянське керівництво, дозволивши в 1921 р. неп у
центральних районах Росії, в українському селі продовжувало політику
“воєнного комунізму”. Його селянство вже не могло терпіти, тому що це
власне кажучи з’явилося необмеженою формою експлуатації. Це було
обумовлено прагненням “викачати” з українського села якнайбільше
продовольчих ресурсів сугубо силовими, перевіреними в роки війни
методами. НЕП у сільську місцевість прийшов наприкінці 1921 – на початку
1922 р. Однак голод, що охопив південні райони України в 1922 р.
відсунув ще на рік – дві нормалізації обстановки в сільському
господарстві України.

Затягування введення непу на Україні живило антирадянське повстанство. У
містах України перехід до непу особливостями в порівнянні з Росією не
відрізнявся.

Наміру радянського керівництва затягти введення непу на Україні
порозумівалося його намірами як можна довше користатися без яких-небудь
обмежень продовольчими ресурсами у своїх інтересах. А відвертіше
говорячи – користатися дійсним беззаконням в інтересах радянської
держави.

2.3. Розвиток комерційних відносин в України в роки незалежності

Аналіз динаміки змін кількості діючих суб’єктів малого підприємництва
засвідчує, що за перші роки незалежності України (1991-1993 рр.) і в
зв’язку з проведенням малої приватизації та формування законодавчої бази
(яка спонукала підприємливих осіб на законних підставах організувати
свій приватний бізнес) кількість малих підприємств збільшилася в 3,8
рази, фермерських господарств 13,2 рази, а число кооперативів різко
скоротилась.

В Україні в 2002 р. нараховувалося 158 091 діючих малих підприємств [8,
c. 56].

Становлення і розвиток малого підприємництва України (приватні
підприємства, господарські товариства) проходило досить швидко.

В другій половині 90-х років темпи створення нових малих підприємств
загальмувалися. Почала скорочуватись середньоспискова чисельність
працюючих в малому бізнесі. Особливо негативним явищем стало те, що
велика кількість малих підприємств не діяла, а більша частка діючих
займається торгівлею та громадським харчуванням.

Разом з тим, протягом 1999-2002рр., як свідчать самі підприємці
український малий бізнес потроху почав спинатися на ноги. Адже
підприємці, які оцінили стан справ у своїх фірмах як ”задовільний” було
у двічі більше ніж у 1998р. Трохи покращилася ситуація з оподаткуванням:
малий бізнес сплачував в середньому 9 різних податків, тобто на 25%
менше, порівняно з 1993р. На сплату податків іде до 30%, а іноді і до
40% коштів, отриманих від реалізації робіт чи товарів.

Аналіз стану малого підприємництва показує, що сектор малого бізнесу в
Україні перебуває на початковому етапі розвитку і характеризується
високим ступенем неефективності. За теперішної ситуації розвиток малого
бізнесу в Україні повинен стати вирішальним чинником для вдосконалення
економічних механізмів: цей напрямок потребує ефективної державної
підтримки, яка повинна бути спрямована на створення позитивного
економічного та правового клімату. І це особливо потрібне тому, що малий
бізнес пов’язаний із значним ризиком. В США спостерігається тенденція: в
перший рік роботи свого існування банкрутує половина новостворених малих
підприємств, а через 5 років залишається тільки 25% від початкової
кількості. В Японії 7 із 10 підприємств припиняють свою діяльність
протягом перших п’яти років. Жорстока конкуренція, нестача початкового
та обігового капіталу,підвищена чутливість до зовнішніх факторів можуть
обернутись для будь-якої фірми крахом. Тому згубним для малого
підприємництва є відсутність знань і досвіду в галузі фінансів, права,
недостатня компетентність в управлінні фірмою. Як свідчить статистика,
тільки 5% з числа новостворених підприємств в Україні можна вважати
успішними, 35% зникають вже протягом першого року діяльності. Решта 60%
ледве зводять кінці з кінцями.

Звичайно,якщо порівняти вище наведені показники з промислово розвинутими
країнами, то вони в нас ще досить низькі. Так кількість суб’єктів малого
бізнесу на 1 тис. населення в США складає 74 підприємства, в Італії -68,
Японії – 50, Великобританії – 46, в країнах ЄС – 45.Частка зайнятого
населення в таких підприємницьких структурах вищезгаданих країн
становить від 54 до 78 відсотків, а частка у виробництві валового
продукту (ВВП) – 52-72 відсотки.

У розвинутих країнах малому підприємництву приділяється першочергова
увага з боку урядових органів, приватних структур, громадських
організацій. Для них встановлені сприятливі законодавчі умови,
відповідне інституціальне середовище. Через малі підприємства тут
набагато легше впроваджувати нові технології у виробничо-промисловому
комплексі, сільському господарстві, переробній промисловості та ін.

Незважаючи на ту велику роль, яка відводиться малому і середньому
бізнесу, розвиток підприємництва як в Україні в цілому, так і в нашому
регіоні не відповідає вимогам часу.

Як стверджують самі підприємці, найхарактернішими факторами, які
гальмують цей розвиток є наступні [16, c. 510]:

1. Організаційно-правові труднощі започаткування бізнесу, особливо на
стадії переходу від реєстрації до початку діяльності.

2. Недоступність кредитних ресурсів як для започаткування, так і для
ведення бізнесу чи його відновлення, недостатні зв’язки міжнародними
фінансовими організаціями по залученню інвестицій і грантів.

3. Переважно деклеративний характер державної підтримки
підприємства, неоднозначність та суперечливість чинної
нормативно-правової бази.

4. Територіальні диспропорції, тобто концентрація малих підприємств
довкола промислових центрів і майже відсутність їх у віддалених районах
і селах.

5. Несприятлива (тобто фіскальна) податкова політика, непомірний
тягар оподаткування (особливо в питаннях начислення на заробітну плату,
що призводить до значної тінізації в малому бізнесі.)

6. Доволі громіздка система бухгалтерського обліку та звітності.

7. Обмежені можливості для захисту від протиправних посягань.

8. Криза неплатежів та проблеми з формуванням нових
взаємозв’язків, каналів збуту.

9. Слабкість інфраструктури малого підприємництва.

10. Недостатність професійних знань та досвіду тих, хто займається
малим та середнім бізнесом.

Однією з найвагоміших перепон на шляху розвитку малого бізнесу є
відсутність фінансових ресурсів для інвестиційного розвитку, а значить
і сповільнення розвитку інвестиційних процесів, які є рушійною силою
економічного зростання.

В країнах з розвинутою економікою найбільш поширеною формою фінансової
підтримки малого бізнесу (70%) є кредитні ресурси банків. Держава
всіляко сприяє зацікавленості кредитним установам надавати пільгові
кредити початківцям і залучає до цієї справи різні верстви населення.
Для цього створюють спеціальні урядові програми для молоді, безробітних,
непрацюючих жінок, реалізація яких здійснюється через вибрані банки. З
метою заохочення виконання таких програм держава формує систему
мотивацій-виділення додаткових кредитних ресурсів, встановлення
пільгової системи оподаткування для кредитодавця тощо. Банківська
система є гнучкою, а тому має багато переваг. При банках видаються мікро
кредити, створюються лізингові фірми, венчурні та інвестиційні фонди,
які в різних формах також мають пряме чи опосередковане відношення до
реалізації подібних програм розвитку малого підприємництва. Однак в
Україні за умови обмеженості кредитних ресурсів, високі ціни на гроші та
великого ризику, процентні ставки є надто високими і не можуть бути
джерелом інвестицій для малого бізнесу.

В Україні існують спеціалізовані джерела підтримки малих підприємств-це
державна фінансова допомога та міжнародна донорська допомога.

Державна фінансова допомога реалізується через Український фонд
підтримки підприємництва, Український державний фонд підтримки
фермерських господарств та державний інноваційний фонд. Але ці фонди не
стали дійовим інструментом реалізації державної програми підтримки
бізнесу, так як формуються з тих же обмежених інвестиційних ресурсів,
які в державі відсутні.

Міжнародна донорська допомога здійснюється через міжнародні фінансові
організації-Європейський банк реконструкції та розвитку, Американський
фонд підтримки підприємництва в західних країнах, Німецький фонд
сприяння підприємництву, фонд Євразія, Каунтерпат, ПАУСІ тощо. Однак
кошти надто малі для масового розвитку підприємництва, та й не завжди
вони спрямовані на формування фінансової підтримки малого бізнесу.

Намагаючись якось вирішити проблему відсутності інвестиційних ресурсів,
підприємці утворюють громадські організації-кредитні спілки та позичкові
кола взаємного кредитування. Однак великого поширення такі форми ще не
отримали і основна причина криється в таки же мізерних доходах, які
отримують підприємці.

Звуження вказаних джерел інвестиційних ресурсів переносить центр ваги на
власні кошти, яких є надто мало і тому процеси розвитку протікають надто
повільно.

Потужні можливості закладені в податковій політиці. Активна державна
підтримка малого бізнесу проявляється у встановлених законодавчо
податкових пільгах. Поширені твердження про надто великий податковий
пресинг є дещо перебільшені. Податкова система цілком підходить
середньому та великому бізнесу, але, безумовно, ускладнює започаткування
та розвиток малого. Система оподаткування повних і командних товариств,
приватних фірм малого підприємництва повинна бути наближена до
оподаткування підприємців, які працюють без створення юридичної особи.
Так працює весь світ. Маючи повну відповідальність перед кредиторами чи
інвесторами, вони отримують від держави пільги стосовно оподаткування.
Це дає змогу фірмі-початківцю утвердитись на ринку, накопичити запас
капіталу, та захистити від вимивання обігових коштів.

Податкова політика повинна включати перевірену досвідом країн розвинутої
економіки систему пільг: диференційована система оподаткування в
залежності від величини обороту, – “податкові інвестиційні кредити ” на
засоби, що направляються на розширене виробництво за рахунок власних
ресурсів, податкові скидки на прибуток, пільгове формування спеціальних
цільових резервних фондів за рахунок неоподаткованого прибутку, пільгове
оподаткування оновленого асортименту продукції, система стимулюючих
заходів по потоку інвестицій в компанії, які спеціалізуються на
фінансуванні невеликих фірм з інноваційними технологіями. Останні є
надзвичайно важливим для нашої економіки, так як може стати стимулом до
розвитку венчурного підприємництва в малому бізнесі та запровадження
вітчизняного “франчайзигну”. Наприклад, Японія застосовує податок на
прибуток в розмірі 42%,а для малого бізнесу-30%. Англія відповідно 35% і
29%. В США використовують диференційований підхід до оподаткування
прибутку.Перші 50 тис. дол. прибутку обкладаються податком 15%, прибуток
від 50 тис. до 75 тис. дол. – за ставкою 25%, прибуток більше 75 тис.
дол. – 34%.У Франції протягом перших 5 років роботи фірми ставка податку
зменшується на 50%. Вдвічі меншою є ставка податку для підприємців
Німеччини, щорічний прибуток не перевищує 3 млн. марок. Уряд Японії і
Швеції дозволяє компаніям створювати за рахунок неоподаткованого
прибутку фонд спеціального призначення для фінансування майбутніх
інвестицій. Шведські фірми мають змогу відкладати половину прибутку в
такі фонди, зберігаючи ці кошти у формі безпроцентних вкладів в банку і
використовуючи їх по мірі необхідності. Податкова політика Японії
передбачає пільги не тільки на затрати, але й на результати виробництва.
Така продукція, як математичне забезпечення ЕОМ цілком не
оподатковується. Товари-новинки впродовж 3 років після впровадження в
обсязі 20% також звільняються від податку.

Отже, фінансово-кредитну і податкову політику щодо підтримки малих
підприємств слід реформувати. Суттєву роль у фінансовій підтримці малого
бізнесу повинні відігравати форму підтримки підприємництва. Надзвичайно
актуальною проблемою є залучення вітчизняних та іноземних інвестицій у
різних формах та за напрямками вкладення. Для динамічного розвитку
підприємницьких структур незалежно від їх форм власності потрібно
сформувати систему державного регулювання і підтримки малого
підприємництва.

Підвищення ролі та значення малих підприємств в економіці України
висунуло нові вимоги до формування відповідної ринкової
інфраструктури(фінансово-кредитні інститути, біржі, інвестиційні фонди і
компанії, інформаційні консультативні фірми, бізнес-центри і т.п.), тому
державні органи повинні більше уваги приділяти формуванню її основних
елементів і виробленню належної законодавчої бази. Реалізація цих
заходів надасть нашим підприємцям значні можливості для самореалізації.
Тим самим підприємництво може досягти підвищення своїх показників до
рівня розвинутих країн.

Виходячи з вище наведеного, можна сказати, що воно в Україні має великі
резерви і великі перспективи, адже нема іншого способу становлення і
зміцнення держави, окрім розвитку ринкової економіки, яка грунтується
насамперед на приватному бізнесі, особистій ініціативі, що й дає кожному
можливість самореалізації і самоутвердження.

У таблиці 1 представлена динаміка розвитку суб’єктів малого
підприємництва в Україні [16, c. 405].

Таблиця 1

Динаміка розвитку суб’єктів малого підприємництва в Україні

Показники 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2002

Малі підприємства, тис. од. 19,6 50,5 75,0 79,8 91,6 93,1 95,2 96,4 98,6
100

В них зайнято, тис. чол. 637,0 910,9 1038,2 986,4 1042,4 938,9 970 1000
1100 1200

Кооперативи, тис. од. 27,5 17,2 9,8 6,0 4,4 3,2 2,0 1,8 1,5 1,7

Фермерські господарства, тис. од. 2,1 14,7 27,7 32,0 34,8 35,4 36,3 37,4
38,7 40,0

Рис. 1. Динаміка розвитку суб’єктів малого підприємництва в Україні

3. Висновки та пропозиції

Підприємництво – це провідний сектор ринкової економіки, який забезпечує
насиченість ринку товарами та послугами, сприяє здоровій конкуренції,
створює новий прошарок-підприємець-власник. Воно базується на
самостійній, ініціативній, систематичній, на власний ризик, діяльності
по виробництву продукції, надання послуг і зайняттю торгівлею і має на
меті сприяння прибутку.

Сьогодні саме з малим підприємництвом держава пов’язує надію на швидкі
позитивні структурні зміни в економіці, вихід з економічної кризи та
створення умов для розширення впровадження ринкових реформ. Як зазначено
в законі ”Про державну підтримку малого підприємництва”, воно
розглядається як “провідна сила в подоланні негативних процесів в
економіці та забезпеченні сталого позитивного розвитку суспільства, як
одна із сфер забезпечення зайнятості населення, запобіганню безробіттю
та створення нових робочих місць”.

Перспективи малого і середнього бізнесу пов’язані і з його особливою
роллю як в переході до ринкової економіки, так і в її становленні.

Насамперед це полягає в тому, що самостійне господарювання суб’єктів
підприємницької діяльності активно впливає на формування конкурентного
середовища.

Адже кожен підприємець старається зайняти свою нішу на ринку товарів чи
послуг, прагне випускати потрібну і якісну продукцію, намагаючись тим
самим привернути до себе споживача. Все це перетворює мале
підприємництво у своєрідний соціальний двигун економічного розвитку,
надає ринковій економіці необхідної гнучкості і спонукає до зростання.

Великою мірою роль малого підприємництва полягає у вирішенні питання
зайнятості, що проявляється, насамперед, у здатності малого та
середнього бізнесу створювати нові робочі місця і поглинати надлишкову
робочу силу. Особливо це стосується нинішнього стану справ як в Україні
в цілому, так і в нашому регіоні зокрема. Адже в той час, коли йде
процес скорочення робочих місць на великих підприємствах, малі фірми не
тільки зберігають, але й створюють нові робочі місця. З огляду на це,
як, доречі свідчить і зарубіжна статистика, мале підприємництво є
більшим стабілізуючим фактором, ніж велика індустрія.

Окрім вирішення проблем створення нових робочих місць, формування
конкурентного ринкового середовища та відповідної кон’юнктури ринкової
економіки, малі підприємства виконують ще ряд важливих функцій.

Зокрема в країнах з ринковою економікою малі підприємства відіграють
велику роль в стимулюванні технологічних інновацій, створюючи їх у 2-2,5
рази більше, ніж великі компанії.

Крім того, створення і діяльність великої кількості малих підприємств
забезпечує стабільний розвиток регіональної економіки. Завдяки більш
високій конкуренції вони краще забезпечують місцеві ринки товарами і
послугами і в той же час значно менше дестабілізують ситуацію на ринку
робочої сили при банкрутстві окремих з них в порівнянні з великими
підприємствами.

Малі підприємства використовують здебільшого місцеві ресурси, міцніше
прив’язані до місця свого розташування. Крім того вони є значним
джерелом поповнення місцевих бюджетів, часто беруть участь у
спонсоруванні місцевих програм, будучи зацікавленими в економічному
розвитку території, на якій вони знаходяться.

Крім інших вищезазначених функцій підприємництва виділяються саме та, що
воно виступає важливим джерелом фінансового та організаційного
забазпечення соціального захисту, вносить визначальний внесок у
зменшення соціальної напруги і демократизації ринкових відносин. Саме
мале підприємництво своїми руками забезпечує свій рівень життя воно є
фундаментальною основою у формуванні середнього класу. Немаловажна роль
малого підприємництва полягає і в тому, що воно виступає інвестором
вітчизняної економіки, а також сприяє розширенню експортних можливостей
держави.

Мале підприємництво включає будь-яку комерційну діяльність, що
здійснюється малими організаційно-правовими формами, де середня
чисельність працівників не перевищує встановлених граничних рівнів [8,
c. 97]:

– у промисловості та будівництві-100 осіб;

– на транспорті –100 осіб;

– у сільському господарстві-60 осіб;

– у науково-технічній сфері-50 осіб;

– у роздрібній торгівлі та побутовому обслуговуванні населення-50
осіб;

– в інших галузях і зайнятих іншими видами діяльності-50 осіб;

До суб’єктів малого підприємництва належать також фізичні особи, які
займаються

Підприємницькою діяльністю без утворення юридичної особи.

На кінець 2000р. в Україні налічувалось близько 200 тис. малих
підприємств (діючих близько половини з них або 2 підприємства на 1 тис.
населення)Майже 1 млн. Підприємців без створення юридичної особи, 40
тис. фермерських господарств. Всього в малому підприємництві зайнято
біля 2,7 млн. чол., що становить 9% працездатного населення країни, які
виробляли 11% загального виробництва продукції.

Негативні тенденції соціально-економічного розвитку України останніх
років є наслідком не стільки ринкових реформ, скільки відсутності
виваженої стратегії їх проведення, непослідовності економічної політики.
Сучасний стан економіки України характеризується суперечливими
тенденціями, які породжені як об’єктивними причинами, так і помилками та
прорахунками в державній економічній політиці. І головні втрати в
економічній сфері України були обумовлені причинами переважно
суб’єктивного характеру.

Необхідне кардинальне реформування вітчизняної економіки та підвищення
її конкурентоспроможності з огляду на те, що Україна послідовно
притримується курсу на формування відкритої економіки та інтеграцію у
світові економічні структури.

Основними перешкодами на цьому шляху є недосконалість форм та методів
державного регулювання економічного розвитку, вади податкової системи,
нестача інвестиційних ресурсів, слабка інноваційна активність, практична
відсутність результатів адміністративних реформ та інституціональних
змін, зокрема, те, що проведена приватизація не дала очікуваних
результатів. Значну загрозу становлять зростаючі масштаби “тіньової”
економіки, криміналізація економічних, майнових та фінансово-банківських
зв’язків і грошового обігу.

Тінізація економіки тісно пов’язана з незаконним масовим вивезенням
українського капіталу за кордон, що набуло неприпустимо широких
масштабів у той час, як реальний сектор економіки відчуває гостру
нестачу інвестицій.

Основним стратегічним вектором продовження економічних реформ слід
визначити створення соціально орієнтованої ринкової економіки на базі
відродження та прискореного розвитку перспективних секторів вітчизняного
виробництва, моделювання його за оціночним критерієм приросту
економічного ефекту, а головним завданням поточного періоду є надання
більшої керованості процесам, що відбуваються в економіці і соціальній
сфері України.

Серед основних заходів, спрямованих на вирішення існуючих проблем, можна
визначити, насамперед створення національної доктрини економічного
реформування в Україні, яка б висвітлювала стратегію державного
регулювання економіки, співвідношення важелів управління на різних його
рівнях в ринкових умовах із врахуванням тих змін, що відбуваються у
зовнішньому середовищі.

Важливою проблемою сучасної України є питання співвідношення політики і
економіки. Зараз політика превалює над економікою, і економіка під
тиском цієї системи, яка не сприяє нормальному функціонуванню в ринкових
умовах, неминуче занепадає.

Вирішальне значення має розуміння того, що покращання ситуації в державі
можливе тільки на системній основі. А для цього перш за все необхідна
послідовна структурна політика, зорієнтована на реалізацію національних
переваг, забезпечення економічної безпеки України, прискорення її
інтеграції в сучасну світогосподарську систему. Для досягнення цього
розуміння в Україні мають активно формуватися основи такого суспільства,
в якому б поєднувалися моральні та ринкові принципи економічного
розвитку.

Окремого розгляду потребує питання координації дій виконавчої і
законодавчої влади щодо вдосконалення податкової та грошово-кредитної
політики, яка повинна мати за мету, насамперед, забезпечення стабільної
та сприятливої кон’юнктури господарювання у реальному секторі економіки.
Світовий досвід свідчить, що найефективнішим стимулом економічного
розвитку є підвищення рівня внутрішнього споживання, а для цього слід
відродити платоспроможний попит, докорінно переглянувши і
грошово-кредитну політику, і систему заробітної плати та соціального
забезпечення.

Ключового значення в сучасних умовах набувають соціальні фактори
економічного розвитку. Взагалі людей цікавить не макроекономіка і
мікроекономіка, котрі є поняттями досить абстрактними, не економічні
реформи, а їх соціальні наслідки для країни, де вони живуть. І формуючи
політику економічного зростання, важливо забезпечити її відповідність
критеріям економічної і соціальної доцільності. З огляду на існуючі в
Україні тенденції розвитку соціальної сфери, основною спрямованістю
соціальних реформ має бути забезпечення зростання вагомості і домінуючої
ролі доходів від трудової діяльності.

Україна послідовно будує відкрите суспільство. Проте це обумовлює й
необхідність захисту національних інтересів, що неможливо без
забезпечення конкурентоспроможності української економіки. А це потребує
насамперед активізації інноваційної діяльності. Тільки на цьому шляху
Україна зможе на гідних засадах інтегруватися у світове співтовариство,
забезпечити необхідний рівень економічної безпеки та добробуту
населення.

З іншого ж боку доцільно критично переглянути варіанти розвитку,
запропоновані для України Світовим Банком, необхідно запровадити
ефективний та гнучкий механізм захисту національного товаровиробника з
дотриманням вимог ГАТТ/СОТ, який би забезпечував певний пріоритет
вітчизняних товаровиробників на внутрішньому ринку, запобігав
необмеженій експансії на ньому іноземних товаровиробників.

Нагадаю, що на недавньому самміті в С.-Петербурзі голова МВФ пан
М.Камдесю сказав, що головне завдання на ХХІ століття для суспільства
полягає в тому, щоб поєднати моральні та ринкові принципи в економічному
розвитку, тобто ринкова економіка повинна функціонувати в умовах
нормальної моральної атмосфери і за загальноприйнятими моральними
принципами.

І підтримуючи цю думку М.Камдесю, хочу відзначити, що, як проведення
заявлених реформ, так і будь-яка їх корекція неможливі, коли політика не
базується на економічному консенсусі. В його основу повинні бути
закладені такі принципи: врахування поточних і перспективних,
індивідуальних та суспільних інтересів; демократичність економічного
розвитку із реальною участю людей у прийнятті рішень, що впливають на їх
життя.

Порівняно висока питома вага малих підприємств в зарубіжних країнах

обумовлюється тим, що вони мають ряд переваг [2, c. 405]:

1. В одноосібному підприємстві його власник сам собі господар який
вільний у своїх діях. Одноосібна власність найбільше породжує в людині
ініціативу, підприємливість, матеріальну заінтересованість і
відповідальність за кінцеві результати праці.

2. В малому бізнесі людина випробовує себе, проходить добру школу для
великого бізнесу. До речі Генрі Форд починав з того, що в 1903 році
заснував свою фірму в невеличкому сараї. Комп’ютерна промисловість у США
була започаткована у Каліфорнійській Силіконовій долині, в гаражах.

3. Перевагою малих підприємств є те, що тут на одне робоче місце
затрачається в 7-10 разів менше коштів ніж на великому.

4. Малі підприємства порівняно легко утворюються оскільки немає
бюрократичної тяганини (в зарубіжних країнах) з їх відкриттям. Вони
гнучкі в управлінні, швидко реагують на кон’юнктуру ринку, заповнюють
його потрібними покупцю товарами.

5. На малих підприємствах сприятливіші умови і доцільніше випробовувати
досягнення НТП “ноу-хау”.

6. Малі підприємства відкривають великі можливості для формування
конкурентного середовища, що є необхідною умовою підвищення ефективності
виробництва, якості продукції.

7. Малий бізнес це база для формування середнього класу, який є
переважаючим в розвинутих країнах.

Але поряд з перевагами малі підприємства мають і певні недоліки:

1. Тут нижча продуктивність і вища інтенсивність праці.

2. Фінансові ресурси одноосібного підприємства обмежуються його доходом
і деяким кредитом, оскільки банки без охоти видають їм позики, так як
вони нерідко банкротують.

3. На малих підприємствах гірші можливості для запровадження
прогресивних форм і методів організації виробництва, підвищення
кваліфікації кадрів.

Проте в цілому малі підприємства мають більше позитивних ніж негативних
сторін тому кількісно переважають.

В Україні малі підприємства найбільшу питому вагу займають в
торгівлі(52%), тоді як у промисловості лише – 14%, будівництві – 10%,
побутовому обслуговуванні — понад 5% [1, 228-229].

Список використаної літератури

Базилюк А.В., Коваленко С.О. Тіньова економіка в Україні /
Науково-дослідний ін-т Мінекономіки України. — К., 1998. — 205 с.

Ватаманюк З., Панчишин С., Бандера В., Буняк В., Ватаманюк О. Економіка
України. Десять років реформ / Львівський національний ун-т ім. Івана
Франка / Зіновій Ватаманюк (ред.), Степан Панчишин (ред.). — Л.: ЛНУ ім.
І.Франка, 2001. — 496 с.

Геєць В.М., Александрова В.П., Барановський О.І., Близнюк В.В., Богдан
І.В. Економіка України: підсумки перетворень та перспективи зростання /
Інститут економічного прогнозування НАН України / В.М. Геєць (ред.). —
К.: Форт, 2000. — 422 с.

Заблоцький Б.Ф., Кокошко М.Ф., Смовженко Т.С. Економіка України:
Національна економіка України: Підручник для студ. екон. спец. вузів /
Національний банк України; Львівська комерційна академія. — Львів, 1997.
— 579 с.

Злупко С.М. Економічна історія України: Метод. матеріали для викладачів
і студ. ун- ту / Львівський держ. ун-т ім. І.Франка. — Львів, 1996. —
405 с.

Кісь Я.І., Педич В.П., Шокалюк О.І. Історія України: Курс лекцій (у
запитаннях і відповідях) / Інститут менеджменту та економіки. —
Івано-Франківськ, 2002. — 316 с.

Клочко В.П., Гаркавко В.К. Історія економічних вчень. Історія
економічних вчень в Україні і українська економічна думка: Курс лекцій
для студ. ф-ту “Економіка і менеджмент” / Національний держ. ун-т
харчових технологій. — К.: НУХТ, 2002. — 83 с.

Кукурудза І.І. Економіка України перехідного періоду: Матеріали до
лекцій і семінарів. — Черкаси: Видавничий віддділ Черкаського
держуніверситету ім. Богдана Хмельницького, 2002. — 111 с.

Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія Світу і
України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів / Богдан Дмитрович
Лановик (ред.). — 2.вид., доп. — Тернопіль: Економічна думка, 1997. —
479 с.

Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Економічна історія: Курс лекцій. —
3.вид.,перероб.і доп. — К.: Вікар, 2001. — 334 с.

Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. — К.: Логос, 1999. —
566 с.

Тимочко Н.О., Пучко О.А., Рудомьоткіна Л.М., Маслов А.О. Економічна
історія: Лекції. — К.: КНЕУ, 2000. — 268 с.

Тимочко Н.О. Тексти лекцій з курсу “Економічна історія України” /
Київський національний економічний ун-т. Кафедра історії економічних
учень і економічної історії. — К.: КНЕУ, 2002. — 131 с.

Україна і світова економіка: оцінка ризиків та рекомендації щодо
економічної політики / Інститут економічних досліджень та політичних
консультацій; Німецька консультативна група з питань економічних реформ
при Уряді України. — К.: Альфа-Принт, 2002. — 85 с.

Царенко О.М., Захарчук А.С. Економічна історія України і світу: Курс
лекцій:Навч. посіб.. — Суми: Університетська книга, 2001. — 308 с.

Чухно А.А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх значення
для України. — К.: Логос, 2003. — 631 с.

PAGE

PAGE 34

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020