Зовнішня політика Польської держави в 1933-1939 рр. (дипломна)

Дипломна робота з світової історії

Зовнішня політика Польської держави в 1933-1939 рр.

Вступ

Проблема зовнішньої політики Польської держави в 1933-1939 рр. займає
одне з чільних місць в європейській структурі міжнародних відносин
першої половини 20 століття. В значній мірі польська дипломатія сприяла
втраті польською державою незалежності в 1939 р. Опираючись на концепцію
“балансування” між Німеччиною і Радянським Союзом, польські керівні кола
були впевнені що завжди отримають всебічну допомогу з боку Англії і
Франції. Ала західні країни проводили свою політику “умиротворення” і
“невтручання” і тому намагання Польщі створити і очолити блок
Східноєвропейських країн викликало в них неоднозначну оцінку.

Таким чином, Польська держава напередодні другої світової війни
опинилася у непростій зовнішньополітичній ситуації, яка ускладнилась
помилками і самого “санаційного режиму”. В кінцевому підсумку це привело
до поразки Польщі у другій світовій війні.

Оцінка дослідниками зовнішньої політики Польщі напередодні війни досить
неоднозначна. Весь цей комплекс проблем і зумовлює актуальність обраної
теми бакалаврської роботи. Її дослідження дозволяють виявити прорахунки
в політиці керівництва Польської держави, з‘ясувати причини, що призвели
до катастрофи 1939 р. Це, у свою чергу, дає можливість пояснювати
сучасні суспільні процеси, проблеми у стосунках поміж Польщею і
сусідніми державами тощо.

Проблемі зовнішньої політики відродженої Польщі у міжвоєнне
двадцятиліття і особливо напередодні другої світової війни, присвячено
багато монографій, колективних праць, наукових статей з окремих питань.
Необхідно зазначити, що частина з них висвітлює дане питання з
марксистських позицій. І як результат, в працях таких авторів як Д.
Климовський, І. Міхутіна, В. Парсаданова, оцінка польсько—радянських
відносин базується на таких постулатах як “класова ненависть керівництва
Польщі до СРСР”, “його політичній короткозорості”. Однак позитивом є те,
що ті дослідження подають документи та матеріали зовнішньої політики
СРСР, висвітлюючи в цьому контексті польсько—радянські відносини,
публікації радянської та іноземної преси, подають та коментують думки з
даного питання державних діячів.

Однією з ґрунтовних, комплексних робіт, в якій досліджуються проблеми
міжнародних відносин напередодні другої світової війни, зокрема,
зовнішня політика Польської держави в 1938-1939рр., є збірка наукових
статей “Політична криза 1939р. та країни Центральної та Південно-Східної
Європи”. Цей збірник підготовлений на основі матеріалів “круглого
столу”, проведеного 15 лютого 1988 року в Інституті слав’янознавства та
балканістики АН СРСР. Робота насичена архівними матеріалами, витримками
з офіційних зарубіжних публікацій. Досить цікавими є аналітичні
матеріали дослідників В. Бєляєва, А. Чібіанського, Т.Григорьянца та
інших. Автори розглядають деякі аспекти передвоєнної політичної кризи
1939року в Європі, етапи дипломатичної боротьби напередодні другої
світової війни, висвітлюють польсько-радянські, польсько-німецькі
відносини, ставлення західних держав до зовнішньополітичного курсу
“санаційного” уряду.

Науковий інтерес представляє собою збірка “Відкриваючи нові
сторінки…”1. Автори матеріалів намагаються не лише прослідкувати
загальний розвиток міжнародних стосунків у передвоєнний період, але
аналізують альтернативні напрямки, які існували в 30-ті рр., роблять
спроби виявити об’єктивні умови і суб’єктивні фактори, що впливали на
можливості реалізації тієї чи іншої альтернативи.

Проблемі міжнародних відносин 1939р. присвячена збірка “Архіви
розкривають таємниці…”2. В ній висвітлюються польсько-радянські та
польсько-німецькі стосунки. Робота насичена архівними документами та
матеріалами витримками з публікацій радянської та зарубіжної преси.

Ґрунтовний аналіз зовнішньої політики Польської держави в продовж
1933-1939рр. подається в наукових дослідженнях “Європа в міжнародних
відносинах 1917-1939рр.”3, “Европа 1918-1939рр.”4, “Історія та
історики”5. В роботах подані нові трактовки питань міжнародних відносин
міжвоєнного періоду, оригінальні вирішення та підходи до досліджуваних
подій.

Серед наукових робіт, присвячених вказаній тематиці, особливе місце
займають праці, що розглядають окремі аспекти цієї проблеми. До них
можна віднести такі роботи, як “Мюн-хен – предверие войны”6, В.
Сироткина “Ризький мир”7,

В.Сиполса “Радянський союз в боротьбі за мир та безпеку”1, Г. Лазько
“Польша і Франко-радянський договір про взаємну допомогу”2, К. Ляптера
“Про польсько-німецьку угоду 1934р.”3, В. Чугаєва “У боротьбі проти
фашизму та загрози війни”.

Однак, недоліком є те, що серед опрацьованої нами літератури фактично
відсутнє комплексне ґрунтовне дослідження з питання зовнішньої політики
Польщі саме 1933 –1939рр., в якому б подавалися аналітичні матеріали з
даної тематики, висвітлювалися всі напрямки зовнішньополітичного курсу
польської держави із застосуванням архівних документів, робилися
грунтовні висновки.

Джерельна база даної роботи досить обширна. При написанні автор
використовував архівні матеріали, документи, дипломатичну переписку,
витримки з офіційних зарубіжних та радянських друкованих видань, які
подані в збірках “Документи з історії радянсько-польських відносин”4,
“Документи зовнішньої політики СРСР”5, “Документи і матеріали кануна
другої світової війни. 1937-1939”6.

Видання “Документи і матеріали кануна другої світової війни. 1937-1939”
найбільш повно висвітлює міжнародну обстановку наприкінці 30-х років. В
збірці подані документи іноземних архівів, матеріали офіційних
зарубіжних публікацій, які дають можливість прослідкувати відносини
Польщі з СРСР та Німеччиною.

Збірка “Документи і матеріали з історії радянсько-польських відносин” та
“Документи зовнішньої політики СРСР” висвітлюють зв’язки Польщі із
Радянським Союзом, реагування західних країн на польсько–радянських
відносин. Опубліковані матеріали іноземних архівів дають можливість
прослідкувати зв’язки Польщі з Англією та Францією.

Хронологічні рамки данного дослідження охоплюють 1933-1939рр. Верхня
дата обумовлена встановленням гітлерівського режиму в Німеччині та
загостренням міжнародної обстановки. Вона вплинула на зміни
зовнішньополітичного курсу “санаційного” уряду Польщі – його зближенню з
Німеччиною, що в кінцевому результаті привело до національної
катастрофи. Нижня – пов’язана із втратою Польщею державної незалежності,
вторгненням на її територію 1 вересня 1939 року німецьких та радянських
військ.

Об’єктом дослідження є міжнародні відносини міжвоєнного періоду. Предмет
вивчення складає зовнішня політика Польщі в 1933 – 1939рр.

На підставі вивчених опублікованих джерел та наукової літератури автор
роботи становить мету висвітлити основні напрямки зовнішньої політики
польської держави в 1933-1939рр., проаналізувати події в зазначений
період та визначити їх вплив на подальшу долю Польщі. Виходячи з
поставленої мети в роботі вирішуються наступні завдання:

висвітлити відносини Польщі із Англією та Францією, з’ясувати роль
західних держав у формуванні зовнішньої політики польської держави;

простежити польсько-німецькі відносини у досліджуваний період, розкрити
їх динаміку та вплив на трагічний фінал – початок бойових дій 1.09
1939р. і поразку Польщі у війні.

Проаналізувати розвиток польсько-радянських відносин у 1933-1939рр., їх
влив на формування зовнішньополітичної ситуації в цьому регіоні Європи.

Поставлені завдання визначають структуру роботи. Вона складається із
вступу, 3-х розділів, висновків та списку використаних джерел і
літератури.

Розділ І

Польська зовнішня політика

стосовно Англії та Франції

(1933-1939рр).

В історії Польської держави ХХ століття, період 1933-1939рр мав
доленосне значення.

В результаті перевороту в 1926 році до влади в Польщі прийшов уряд Ю.
Пілсудського, який оголосив курс на “загальне оздоровлення” – “санацію”.
Наприкінці 20-х рр. “санаційному” уряду вдалося добитися часткової
стабілізації внутрішньополітичної ситуації, покращився економічний стан
країни. В цих умовах уряд вирішив змінити своє становище шляхом
проведення виборів до сейму. Однак, відсутність масової партії та
недостатня впливовість спеціально створеного “безпартійного блоку”
(угруповання, до складу якого увійшли прибічники Пілсудського) привели
до їх поразки 4 березня 1928 р. В цей час урядова опозиція (ППС, ХДП,
ПСП), яка на початковому етапі проводила політику сприяння диктатурі,
перейшла в наступ. Ситуація ускладнювалася й тим, що в самому
“санаційному” таборі точилася гостра політична боротьба, яка приводила
до частої зміни урядів (Бартель, Пілсудський, Бартель, Пілсудський). Вже
на початку 30-х років внутрішньополітична ситуація суттєво загострилася.
Спад промислового виробництва, погіршення становища польського
населення, посилення залежності країни від іноземного капіталу – все це
привело до послаблення позицій “санації” і чергові вибори до сейму у
сеймі 1935р. засвідчили, що політика “санаційного” уряду не користується
підтримкою населення. Створений табір національної єдності1 не врятував
державу від політичної кризи. В Польщі продовжували наростати масові
незадоволення політикою “санаційного” уряду.

Не останню роль в загостренні внутрішньополітичної ситуації відіграла
зовнішня політика уряду в продовж 1933-1939рр. спрямована на створення
польської держави “від моря до моря”2 –заради реалізації якої як потім
покаже час, Польща була готова піти на будь-які поступки. В умовах
загострення міжнародної обстановки це фактично привело до втрати Польщею
незалежності в 1932р.

Також польська держава увійшла в 1933р –рік, який став переломним етапом
в міжнародних відносинах. З приходом нацистів до влади в Німеччині і
проголошення ними курсу воєнного переділу світу значно зросла напруга в
міждержавних стосунках. Це вплинуло на зовнішню політику Польщі
в1933-1939рр. – кардинально змінюються відносини з Англією та Францією,
Німеччиною та СРСР.

До 1933р., тобто в роки економічної кризи, в умовах загострення
міжнародних суперечностей посилюється протистояння між західними
країнами та Радянським Союзом. Але вже у 1933 році ситуація почала
змінюватись. Це було пов’язано з рядом причин. Радянська країна значно
зміцнила своє внутрішньо економічне положення. Зросли реваншистські
тенденції у зовнішні політиці Німеччини. Це вплинуло на розвиток
взаємостосунків Польщі із Англією та Францією.

Але і тут мали місце певні протиріччя. В першу чергу, слід зазначити, що
наприкінці 20-х – на початку 30-х загострилися англо-французькі
стосунки. Англія, розуміючи прагнення та наміри Франції закріпити своє
становище у Європі вимушена була шукати противагу, зближуючись з
Німеччиною1. Так вже в червні 1935р. була заключна англо-німецька угода
яка легалізувала морське озброєння Німеччини. Зовнішньополітичні позиції
Франції в цей період поступово послаблювалися, що сприяло
радянсько-французькому зближенню (в 1932р. між країнами був підписаний
пакт про ненапад, а в жовтні 1933р. між СРСР та Францією відбулися
переговори щодо заключення договору про взаємодопомогу). Суперечливість
в англо-французьких відносинах не могла не позначитись на стосунках цих
держав із Польщею.

“Санаційний” уряд, керуючись в зовнішній політиці великодержавницьким
курсом на початку 30-х років пішов на зближення з Німеччиною. В першу
чергу, така позиція пояснювалась тим, що правлячі кола Польщі перебували
в половині антирадянських ідей та настроїв, тому відмовлялися від
практичного співробітництва з СРСР. По-друге, вважаючи, що гітлерівська
експансія буде направлено на південний схід, польський уряд прагнув
розширити свої територіальні межі за рахунок Литви, Чехословаччини та
СРСР. Німеччина пішла на цей крок лише з тактичної мети:
“нейтралізувати” Польщу на початковому етапі підготовки до війни.

Це їй вдалося. В певній мірі , цьому сприяла і політика “умиротворення”
західних держав. Остання базувалася на основних трьох елементах: на
ілюзії, що політику Німеччини можна контролювати , на бажанні
ліквідувати чи послабити СРСР шляхом спрямування німецької агресії на
схід ; на стратегічній недооцінці сутності фашизму як загрози західним
демократіям . фактично, цими кроками західні держави “ сприяли”
розгортанню німецької агресії.

Своєрідною ознакою переорієнтації зовнішньої політики Польщі в бік
Німеччини стала ліквідація в1932 році військової місії Франції у Варшаві
. В правлячих колах Франції на початку 30-х рр. виділялись дві тенденції
у питаннях зовнішньої політики : одна частина прагнула до змови з
гітлерівцями з метою організації агресії проти СРСР та країн
Південно-Східної Європи ; інша-усвідомлювала загрозу та її можливі
наслідки для Франції. Велике занепокоєння в правлячих колах Франції
викликало поступове руйнування системи союзів на які спиралась держава в
планах організації своєї безпеки та в прагненнях утримати в Європі
позиції країни – переможниці у І світові війні. Про це засвідчили
польсько-французькі переговори 10-11 травня 1935 року у Варшаві, на яких
французький міністр закордонних справ Лаваль заявив, що основною метою
тієї частини правлячих кіл, яку він представляє на переговорах, є не
безпека в Європі, а угода з Німеччиною1. Саме з цих позицій він
розглядав ідею пакту про ненапад та консультації лише як засіб
досягнення угоди з Німеччиною. В таких умовах громадськість Франції
підтримала ідею Радянського уряду щодо створення колективної безпеки в
Європі. Явна відмова західних країн від усякої протидії німецькій
експансії ставила під загрозу безпеку і саме існування Франції2. Це
стимулювало переговори з СРСР. Вже 2 травня 1935 року в Парижі був
підписаний договір про взаємну допомогу на випадок нападу якоїсь
європейської держави на одну із сторін, що підписали договір. Однак цей
оборонний пакт не створив фундаменту для налагодження дружніх відносин
між Францією та СРСР. Він носив чисто тактичний характер. Варшава
сприйняла ці переговори як одобрення Францією курсу “санації” на
зближення з нацистською Німеччиною. В цьому контексті необхідно
розглянути як Польща відреагувала на укладання франко-радянського
договору. На початку липня під час переговорів з Гітлером та Нейритом
Бек зазначив, що цей договір “на покладає на Польщу жодних
зобов’язань”1, а отже “санаційний” уряд формує свої відносини з Францією
не залежно від її договору з СРСР.

Таким чином, польсько-французькі переговори під час візиту Лаваля у
Варшаву та переговори Бека в Берліні ще раз підтвердили, що “санаційний”
уряд прагне до зближення з Німеччиною. Варшава, зі свого боку,
результати польсько-французьких переговорів сприйняла, як схвалення
Францією зовнішньополітичного курсу Польщі.

Для здійснення тиску на Францію польська дипломатія використала
залежність французької політики від Англії, прагнення англійського уряду
до умиротворення Німеччини. Під час переговорів у вересні 1935р. в
Женеві між міністрами закордонних справ Англії Хором та Польщі – Беком,
останній намагався переконати Хора в тому, що основною перешкодою до
“послаблення напруги між Францією та Німеччиною є “радянська політика”
французького уряду”2.

Однак, в умовах загострення міжнародної ситуації впродовж 1936-1937рр.
уряди обох західних держав продовжували політику ”невтручання” і
“умиротворення”. Це проявилося : в ухиленні від радянських пропозицій
щодо створення системи колективної безпеки; в потуранні здійснення
агресивних планів Гітлера (12 березня 1938р. Німеччина ввела свої
війська в Австрію). У відповідь посли Англії і Франції в Берліні
намагалися “протестувати” проти насильницьких дій Німеччини, але вже
2-го квітня 1938р. вони визнали анексію Австрії1.

Здавалося, що така політика західних держав повинна бути насторожити
польський уряд. Однак, навіть підписання у вересні 1938р. Мюнхенської
угоди, якою було санкціоновано розчленування Чехословаччини, не
насторожило Варшаву. А не напевне поляків влаштувало те, що за
Мюнхенською угодою і вона отримувала Тещинський уїзд, що до цього був у
складі Чехословаччини. Фактично, Чемберленд та Беладьє створили
небезпечний прецедент, у результаті якого Гітлер без жодного пострілу
заволодів частиною європейської країни. Мюнхенська угода позбавила
Європу стабільності, бо від нині малі країни континенту відчували свою
беззахисність і марність сподівань на захист з боку Англії та Франції.
Останні ж, в супереч зобов’язанням прийнятих в Мюнхені обмежилися лише
формальними протестами.

Ситуація змінилася в березні 1939р, коли Гітлер, розірвавши Мюнхенську
угоду, окопував Чехословаччину. Такий перебіг подій змусив уряди Англії
та Франції переглянути і змінити свою тактику, методи та засоби
продовження “Мюнхенської політики”2. Однак мета залишилася та сама –
спрямувати Німеччину проти СРСР. Західні країни могли розраховувати на
вдалий для себе результат зговору з Німеччиною лише в тому випадку, якщо
вони самі попередньо закріплять своє міжнародно-політичне становище. Як
бачимо, політика “умиротворення” вочевидь зазнала краху. Такий перебіг
події змусив уряди Англії і Франції в березні того ж року приступити до
переговорів із Радянським Союзом про спільні дії проти військової
загрози з боку фашистських держав, насамперед Німеччини.

“Насильницьке” приєднання Австрії до Німеччини та ліквідація
Чехословацької держави викликало обурення європейської громадськості.
Міжнародна обстановка настільки загострилась, що головний
“Умиротворець”1 – англійський прем’єр-міністр Н. Чемберлен, виступаючи
31 березня в палаці общин заявив про те що Англія у випадку загрози
польської незалежності надасть Польщі допомогу. Однак, це була
одностороння гарантія. При чому слід зазначити, питання про те, чи
погрожує хтось незалежності Польщі, вирішував сам “санаційний” уряд і
лише відповідно до його рішення починав діяти й уряд Англії2. Таким
чином, питання що до вступу Англії у війну було прерогативою уряду
іноземної держави. Вагоме значення мало ще одне формування: Англія
гарантувала незалежність Польщі, але не її територіальну цілісність.
Крім цього, Англійській уряд повинен був виступити лише в тому випадку,
якщо Польща збройним шляхом надала б відсіч агресорам.

6 квітня 1939 р. було опубліковано спільне Польсько-англійське комюніке
про заключення договору про взаємні гарантії на випадок збройного нападу
на одну із сторін, що підписали цей документ3. В офіційному повідомленні
зазначалось, що договір вступає в дію у випадку прямої або непрямої
загрози незалежності однієї із держав. Таким чином, оголошена
Н.Чемберленом 31 березня одностороння гарантія стала 6 квітня
двосторонньою.

Міністр іноземних справ Польщі Бек оцінив цей договір як велике
досягнення польської дипломатії4. Однак, з впевненістю можна
стверджувати, що поїздка Бека не принесла Польщі жодних позитивних
практичних результатів (співвідношення сил, географічна віддаленість
обох країн, фіктивність Англійських гарантій, що підтвердила трагедія
Чехословаччини).

Сьогодні дискутується питання щодо причин, які спонукали Англію до
вкладання договору. Я не погоджуюсь з точкою зору, відповідно до якої
“умиротворець” Н.Чемберлен відмовився від своїх політичних уподобань. Це
не відповідає дійсності. Впродовж всього міжвоєнного періоду до травня
1939 року англійський уряд ухилявся від прийняття прямих зобов’язань у
Східній Європі. Свідченням цього була Чехословацька криза 1938 року,
коли стала зрозумілою небезпека наявності союзного договору в кризові
ситуації. Сама Англія союзного договору про взаємодопомогу з
Чехословаччиною немала. У останньої аналогічні договори були укладені з
Францією та СРСР, у Франції з Англією. Тому англійський уряд доклав
максимум зусиль для попередження збройного конфлікту між Німеччиною та
Чехословаччиною. В цьому випадку автоматично в силу вступав
Французько-Чехословацький договір, а Франції в цій ситуації неможливо
було відмовитися від своїх зобов’язань. Це привело б до участі в
конфлікті Англії (відповідно до союзного договору). В такій ситуації
Англійський уряд усвідомив значимість та небезпеку двосторонніх
договорів про взаємодопомогу.

В умовах загострення міжнародної обстановки пріоритетним напрямком
зовнішньої політики Англії було прагнення залишитися поза війною, і
якомога довше, що б дозволило зміцнити військову базу країни. Отже,
англійський уряд намагався використати надання Польщі в березні-квітні
1939 року гарантій, як важіль тиску на Німеччину з метою утримання її
від розв’язання війни1. Але як засвідчила історія, це були свого роду
“фікційні” гарантії.

Правлячі кола Англії та Франції, не дивлячись на надання гарантії, не
поспішали конкретно визначити розміри обіцяної ними військової допомоги.
Більше того, жодна з цих країн не збиралася виконувати зобов’язання,
прийнятих на себе перед Польщею у випадку гітлерівської агресії. Це було
підтверджено і в ході французько-польських переговорів, що відбулися в
Парижі у травні 1939 року. Саме тоді польський військовий міністр
генерал Каспщицький та начальник французького генерального штабу генерал
Гамелен не змогли підготувати угоду щодо конкретних військових
зобов’язань Франції по відношенню до Польщі. Переговори обмежились
проектом протоколу, що був парафований Гамеленом та Каспшицьким, та
листом Гамелена, де зазначалось, що військова угода вступить в силу лише
після підписання польсько-французької політичної угоди1. Але підписання
цієї угоди французький уряд всіляко затягував, а потім взагалі
відмовився від її підписання.

Такими ж безрезультатними були й польсько-англійські переговори, що
проходили у Варшаві 23-24 травня 1939 року. Англійська делегація, яку
очолив генерал Клайтон, докладала максимум зусиль, щоб взяти на себе
якомога менше зобов’язань. Переговори завершилися прийняттям Англією
незначних військових зобов’язань, виконання яких не давало суттєвої
допомоги Польщі на випадок війни. Як бачимо, під загрозою втрати
незалежності уряд Польщі змушений був змінити курс зовнішньої політики.
Уряди Англії та Франції не були зацікавлені “в справжньому попередженню
небезпеки”2 гітлерівської агресії проти Польщі. Вони здійснювали тиск на
Варшаву з метою “врегулювання” польсько-німецьких відносин і прагнули за
рахунок Польщі домогтися “примирення” з Німеччиною, і спрямувати її на
війну проти СРСР. Основою для такого “примирення” повинні були стати
капітуляція Польщі та задоволення вимог нацистської Німеччини,
компенсованих угодою проти Радянського Союзу. Така політика західних
держав відповідала гітлерівським планам зовнішньополітичної ізоляції
Польщі перед загрозою агресії.

Таким чином, можна зробити висновок, що було повне спів падання
зовнішньополітичних курсів по відношенню до Польщі її союзників і
гітлерівської Німеччини. В складній ситуації та напруженій обстановці,
коли Німеччина активно проводила мобілізацію в армію та стягувала
війська до польського кордону, Радянський уряд виступив 23 липня з
ініціативою про проведення переговорів між представниками збройних сил
СРСР, Англії та Франції та підписання воєнної конвенції з питання
організації сумісної оборони проти фашистської агресії в Європі. Хоча
англійський та французькі уряди і дали формальну згоду на проведення
воєнних переговорів з СРСР, фактично вони й привели до краху московських
переговорів. Про те, що основним завданням англійської та французької
делегації було лише затягування часу, а не досягнення реальних
результатів свідчать факти, що на чолі військових місій Англії та
Франції були поставлені адмірал Дракс та генерал Думенк, які не мали
офіційних повноважень на підписання будь-якої угоди. До того ж, ці
військові місії отримали від своїх урядів директиви щодо затягування
переговорів. В ході перших засідань з’ясувалось, що ні англійська ні
французька делегації не мали конкретних планів щодо розвитку
співробітництва трьох держав у відсічі німецької агресії. Фактично, в
Лондоні готові були пожертвувати безпекою Польщі заради угоди з Гітлером
на кшталт мюнхенської, що свідчать таємні англо-німецькі контакти в
літку 1939 року1. Контакти Англії та Франції з урядом Польщі в цей час
носили досить своєрідний характер. Англійські та французькі уряди
усвідомлювали всю складність міжнародної обстановки та загрози, яка
нависла над Польщею2. Однак, жодна з цих країн не домагалася від
польського уряду згоди на співробітництво з СРСР проти німецької
агресії. Навпаки, Англія і Франція докладали максимум зусиль, щоб
затягнути переговори військових місій в Москві з метою виграти час для
зговору з Німеччиною. У зриві московських переговорів був винний
“санаційний” уряд, якій використовувався англо-французькою дипломатією
для створення штучних перепон та ускладнень під час переговорів.
Військові місії цих країн використовували відмову Польщі в питанні про
можливість проходу радянських військ через її територію3 як своєрідний
бар’єр проведення переговорів. Тобто, делегації не змогли вирішити
ключове питання переговорів: пропуску Червоної Армії через територію
Польщі та Румунії. Представники Франції у Варшаві намагалися вплинути на
польського міністра Бека, рекомендували йому дати хоча б в якісь формі
згоду на пропуск радянських військ через польську територію на випадок
виникнення війни з Німеччиною і включити цю згоду в текст конвенції.
Англійські ж дипломати показували свою незацікавленість в тому, щоб
Польща дала згоду на пропуск радянських військ. Як себе проявила Польща
в цих обставинах? В ті вирішальні дні міністр закордонних справ
польської держави Бек та його оточення постійно посилалися на “заповіти
Пілсудського”1, відповідно до яких в жодному випадку не можна допустити
появи чужих солдат на польській території. Аргументував це він тим, що
Червона Армія в результаті репресій командного складу ослабла і
покластися на неї неможливо. Все це можна взяти до уваги, але необхідно
зазначити, що в ті дні десятки німецьких девізій вже стояли на
польському кордоні і в будь-який день можна було очікувати нападу. В цих
умовах саме позиція Польщі виглядала не лише не переконливо, але й була
трагічною для подальшої долі Польщі. Саме в цей час німецьке верховне
командування вже надавало Гітлеру план воєнних операцій проти Польщі.
Про загрозу, що нависла над польською державою, свідчило зроблене
Німеччиною ще 28 квітня 1939 року повідомлення про те, що у зв’язку з
укладанням польсько-англійської угоди про гарантії німецька сторона
вважає польсько-німецьку декларацію про ненапад від 1934 року такою, що
втратила чинність. Однак, навіть після цього польське керівництво
продовжувало підкреслювати своє небажання приєднуватись до будь-яких
антигітлерівських блоків, у які входили СРСР. Польський уряд
переоцінював свої сиди та не враховував якісну і кількісну перевагу
військово-економічних та людських потенціалів Німеччини над Польщею. До
того ж, не враховувалося саме головне – нова стратегія ведення
блискавичної війни.

1 вересня 1939 року Німеччина вторглась на територію Польщі. Так
розпочалася Друга світова війна.

Таким чином, можна зробити висновок, що впродовж 1933-1939 років
відносини Польщі з Англією та Францією базувались на принципах
“невтручання” та “умиротворення” Німеччини. Такі кроки західних держав
пояснювалися прагненнями ліквідувати СРСР (спрямувати німецьку агресію
на схід) та бажання здійснювати вплив на гітлерівську політику. Польща
прагнула до зближення з Німеччиною для забезпечення реалізації своєї
великодержавної політики. Однак, коли у Варшаві стало відомо, що
Німеччина вже розробила план нападу на Польщу, “санаційний” уряд
активізував свої відносини з Англією та Францією. Але вже в липні-серпні
1939 року стало зрозуміло, що ніякої допомоги від них Польща не отримає.
Більше того, Лондон почав готувати новий “Мюнхен”, але на цей раз за
рахунок Польщі.

Така політика Варшави, Парижу та Лондону об’єктивно відкривала шлях
Німеччині до здійснення своїх стратегічних планів підкорення Європи. Це
засвідчило 1 вересня 1939 року і подальший розвиток подій в умовах
Другої світової війни.

Розділ ІІ

Місце Нацистської Німеччини у зовнішній політиці Польщі.

Одним з головних напрямків зовнішньої політики Польщі в 1933-1939 роках
були відносини з нацисткою Німеччиною. Саме вони мали доленосне значення
для подальшої історії Польської держави: впродовж 1934-1939 років
Німеччина, під виглядом налагодження “дружніх” стосунків з Польщею,
готувалася до включення її території в “німецький життєвий простір”1, що
і було зроблено в 1939 році.

Світова економічна криза 1929-1933 років викликала не лише розлад
економіки капіталістичних країн, але й загострила міжнародні протиріччя.
На міжнародні арені вони визначались посиленням боротьби ведучих держав
за ринки збуту та джерела сировини сфери вкладання капіталу. В цьому
контексті на порядок денний поставало питання розширення зовнішньої
експансії, нового переділу світу.

Особливо гостро цю кризу переживала Німеччина, яка відповідно до умов
Версальського договору, підписаного в червні 1919 року була позбавлена
колоній і змушена дотримуватися військових обмежень (зменшення складу
німецької армії та чисельності озброєнь, скасування військової
повинності, заборона проведення в навчальних закладах військової
підготовки тощо). З приходом до влади в Німеччині у 1933 році нацистів
на чолі з Гітлером міжнародна ситуація в Європі різко загострилась:
Берлін відверто взяв курс на радикальний перегляд Версальських
домовленостей. Одне з центральних місць в цих планах відводилось Польщі.
Німецька дипломатія активно використовувала в своїх зовнішньополітичних
демаршах проблеми з так званим “польським коридором” 1. Прихуд до влади
Гітлера не сприяв покращенню польсько-німецьких відносин. Навпаки, все
більше гострим ставало питання німецько-польського кордону. Німецький
уряд намагався зробити все можливе, щоб забезпечити свого роду
“нейтралізацію” Польщі під час майбутньої східної кампанії.

В перші місяці гітлерівського режиму Німеччина не робила жодних кроків
до пом’якшення напруги у відносинах з Польщею. Навпаки, вона відкрито
оголошувала своїми найближчими цілями ліквідацію “польського коридору”
та приєднання до Рейху частини польських земель2. Не зважаючи на такі
заяви, “санаційний” уряд покладав великі надії на зміну позиції Берліну
щодо Польщі. В першу чергу це пояснювалося її демонстративно негативним
ставленням до СРСР. В цьому контексті Німеччина для польської держави
була свого роду союзницею.

По друге у випадку успішної німецької експансії польське керівництво
розраховувало на територіальні придбання за рахунок Литви,
Чехословаччини, та СРСР.

Проте у Німеччини було своє бачення подальшого розвитку подій в цьому
регіоні Європи. Вже на весні 1933 р. в Берліні був розроблений план
оволодіння територією “вільного міста” Гданська (Данцигу). За умовами
Версальського договору, Гданськ входив до митного кордону Польщі.
Документом передбачалось співучасть польської держави в управлінні та
експлуатації порту, водних шляхів міста, залізничних доріг. Польському
урядові належало право опіки над польськими громадянами “вільного міста”
налагодження зовнішніх відносин Гданську. Однак саме головне було те, що
територія так званого Данцигського коридору відділяли Східну Прусію від
решта Німеччини. Повернення міста розглядалося німцями як відновлення
“історичної справедливості” ніби порушеної Версальським договором. На
практиці воно давало можливість побудувати екстериторіальний коридор
через Помор’є для об’єднання Німеччини з Східною Прусією.

“Санаційна” польська дипломатія, як свідчать документи не шукала шляхів
до урегулювання стосунків з Німеччиною. Вже 1 лютого 1933 р. на сесії
Ради Ліги націй міністр іноземних справ Ю. Бег заявив, що Польща не буде
більше визнавати положення “Договору про захист національних меншин”,
який був складовою частиною Версальського договору. Фактично це
означало, що Польща не буде приймати участь в засіданнях при розгляді
німецької сторони на становище національних меншин Польщі1. У відповідь
на це сенат Гданська заявив польському уряду, що він ліквідує спеціальну
портову поліцію і включає порт та водні шляхи “вільного міста” в
компетенцію міської поліції. В цих умовах уряд Пілсудського робить
черговий крок до загострення конфлікту. В ніч з 5 на 6 березня польський
корабель висадив 200 польських солдатів на територію міста. Ситуація
загострилась. З метою врегулювання цього протистояння 9 березня в
Женеві було скликано спеціальне засідання Ради Ліги Націй. В результаті
гострих дискусій між представниками сенату Гданська та Міністерства
закордонних справ Польщі було досягнуто компромісу: власні міста віддали
наказ щодо гарантії Польських прав, а Польський уряд декларував вихід
польського десанту з території “вільного міста”2.

Слід зазначити, що всі ці події відбувалися тоді, коли керівництво
країн заходу розгорнули боротьбу за вплив на політику нацистської
Німеччини. Як зазначає радянський історик Д.Климовський , це була
боротьба за формулою “Кому дістанеться Гітлер?”1. Саме в цей час більш
голосно почали говорити про “великодержавну політику” і правителі
“санаційної“ Польщі , які мали надії використати гітлеризм в своїх
цілях. До того-ж уряд Пілсудського мав надію на те, що при вирішенні
спірних Польсько-Німецьких питань сприятливе значення на вирішення
останніх здійснюватиме Австрійське походження Гітлера і непруська
приналежність його оточення2. Керівники Польщі вважали, що це вплине на
зростання інтересу Німеччини до аншлюсу Австрії, що в свою чергу, зняло
б з порядку денного питання про перегляд польсько-німецького кордону.
Однак події 1933 року підтвердили помилковість цих поглядів. З цього
часу починається новий етап в польсько-німецьких відносинах, який в
історичній літературі характеризують як зближення Польщі з нацистською
Німеччиною. Сам Пілсудський, за свідченнями румунського міністру
закордонних справ Титулеску, ще в жовтні 1933 року заявляв, “що на
довгі роки не передбачається загроза німецького нападу”3. Однак саме це
“зближення” в певній мірі сприяло наближенню першого вересня 1939 року.
Наприкінці квітня 1933 року німецький уряд почав наполегливо вимагати
перегляду німецько-польського кордону. Польщі було запропоновано
врегулювати відносини з III рейхом на такій основі: Польща передає
Німеччині “коридор”, а сама отримує вихід до моря за рахунок Литви та
Латвії, після чого обидві країни спільно виступлять проти СРСР. Слід
зазначити, що така пропозиція була зроблена тоді , коли на території
прилеглій до польсько-німецького кордону поширилися анти польські
виступи, масові демонстрації. Це привело до напруження у відносинах між
Берліном та Варшавою. Не дивлячись на це, Пілсудський шукав угоди з
Гітлером, навіть ціною поступок. Ще на початку квітня він планував
послати в Берлін із спеціальною місією заступника міністра закордонних
справ Я.Шембека, який мав домовитися особисто з Гітлером про покращення
польсько-німецьких відносин. Однак, польська спроба налагодження
відносин може викликати лише їх загострення, запропонував Беку обмежити
можливу бесіду виключно питанням про Гданськ1. Як бачимо, вже сам вибір
цього питання свідчив про можливі поступки з боку польського уряду, який
був готовий примиритися навіть з втручанням Німеччини у справи вільного
міста (хоча формально Версальський договір за Німеччиною жодних
особливих прав у Гданську). Це пояснюється тим, що Пілсудський вважав
згоду Гітлера хоч на мінімальний компроміс у Гданську свідченням того,
що існують шанси на угоду з Німеччиною у більш важливих питаннях
стратегічного характеру.

Другого травня 1933 року польський посол в Берліні Висоцький зустрівся з
Гітлером. В ході зустрічі і Німеччина і Польща висловили готовність
вирішувати свої спільні інтереси “без пристрасті”2. польська сторона
прагнула добитися від німецького уряду декларації про відмову від
посягань на права Польщі щодо Гданська.

Четвертого травня міністр закордонних справ Польщі Ю.Бек прийняв
німецького посланця Мольтке і від імені уряду зробив заяву, що Польща
погоджується з пропозиціями канцлера Німеччини. Ця поступка в черговий
раз підтвердила наміри Пілсудського за будь-яку ціну домогтися зближення
з Німеччиною.

Однак, вже п’ятого травня в Лондон прибув особливий посланець нацистів
Розенберг з митою ознайомлення Англійського уряду з планом, яким
передбачалася ліквідація “польського коридору”. Ця зустріч схвилювала
польські урядові кола. З метою заспокоєння Пілсудського, 17 травня на
спеціальні сесії Рейхстагу Гітлер відмовлявся від війни, від політики
германізації інших народностей, визнавав права Польщі, передбачені
Версальським договором, і заявив, що Німеччина готова взяти участь в
укладанні пакту про ненапад1. Як засвідчили подальші події це була чисто
декларативна заява. В той час фашистка Німеччина не була ще в змозі
насильницьким шляхом змінити польсько-німецький кордон. Спочатку
гітлерівський уряд мав наміри вирішити внутрішньополітичні проблеми.
Саме тому Гітлер намагався не загострювати стосунки з Польщею.

Однак, уряд Польщі залишав поза увагою ті факти, що свідчили про реальні
плани гітлерівської Німеччини. Зближення Польщі і Німеччини відбувалося
на “антирадянській основі”.

Дотримуючись тактики, яка б заспокоювала “санаційний” уряд, 27 травня
Гітлер, виступаючи в Кенігсберзі по радіо, заявив, що “націонал
соціалізм відкидає будь-яку політику зміни кордонів за рахунок інших
народів”2. Це був черговий маневр Німеччини. Не маючи реальних сил для
насильницької зміни польсько-німецького кордону але бажаючи завадити
можливому покращенню відносин між Польщею та Радянським Союзом Гітлер
віддав наказ німцям у Гданську перейти від “антипольських атак до
налагодження відносин з “санаційним” урядом”1. Німці запевнили
верховного комісара в Ліги Націй в Гданську Ростінга в тому, що у
випадку перемоги нацистів у виборах в сенаті “вільного міста” останні
дотримуватимуться існуючих договорів і намагатимуться зменшувати напругу
у відносинах із сусідньою Польщею.

В результаті проведення гітлерівцями активної передвиборчої кампанії, 28
травня 1936 року нацисти перемогли на виборах до сенату міста Гданська.

Однак, не дивлячись на формальне “врегулювання” відносини між Польщею та
Німеччиною, на території Східної Прусії та в Верхній Сілезії. Так 28
червня (в день підписання Версальського договору) Гданський сенатор Бек,
що відав питаннями освіти видав розпорядження провести в цей день в усіх
німецьких школах збори, які носили анти польський характер. У Берліні в
кінотеатрах демонструвалися фільми, що наводили німецьку належність
земель, переданих Польщі у Версалі. Незважаючи на ці акції, Пілдсуцький
продовжував шукати шляхи зближення з Німеччиною. Ситуація кардинально
змінилася влітку 1933 року після Лондонської економічної конференції, на
якій радянська делегація запропонувала прийняти конвенцію про визначення
агресора. Як вже зазначалось, 3 липня така конвенція була підписана СРСР
та рядом інших країн, в тому числі Польщею. Основною причиною прийняття
цього рішення були побоювання ізоляції Польщі із заходу, побоювання
того, що “пакт чотирьох” звільнить Німеччині шлях до загарбання Польщі.
Виходячи з цього підписана конвенція являла собою своєрідну противагу
“пакту чотирьох”. З цього часу починається новий етап у
польсько-німецьких відносинах: Гітлер починає робити тактичні кроки,
направлені на нейтралізацію Польщі, а потім на її підкорення.

Враховуючи ситуацію що склалася гітлерівський уряд вирішив посилити свій
тиск на Польщу, яка опинилася перед вибором: угода з фашисткою
Німеччиною, що добивалася панування у Європі або участь в створенні
системи “взаємної допомоги держав, які знаходилися під загрозою
гітлерівської Німеччини”1. В цих умовах Берлін дав зрозуміти Польщі, що
угода між Німеччиною і Польщею “можливо і бажано для Німеччини, але вона
повинан бути направлена проти СРСР”2. 13 липня 1933 року Гітлер запросив
на аудієнцію відкликаного з Берліну польського посла Висоцького, в
розмові з останнім Гітлер відмітив, що автори Версальського договору
намагаються завадити налагодженню відносин між Польщею та Німеччиною.
Своєрідним виразом “бажання до примирення”3 було те, що Гітлер доручив
своїм прибічникам в Гданську, які перемогли на травневих виборах шукати
зближення з Польськими властями, уникати будь-яких спорів та конфліктів.
Гітлер розраховував на те, що цей крок буде сприйнятий як обіцянка
поступок Польщі. Німецький уряд намагався скласти враження, що Німеччина
прагне до покращення польсько-німецьких відносин. Саме з цією метою були
організовані візит нового голови Гданської ради Раугинінга до Варшави та
його аудієнція у Пілдсуцького, зустріч у вересні 1933 року в Женеві Бека
та Нейрата. Німеччина розглядала ці кроки, як один з етапів
дипломатичної підготовки до реалізації програми нарощування озброєнь в
обхід міжнародним домовленостям4. Підтвердження цього стало те, що вже
12 жовтня 1933 року німецькі дипломати залишили конференцію з
роззброєння, а 19 жовтня – гітлерівський уряд оголосив про уряд з Ліги
Націй. Це привело до загострення міжнародної обстановки. Фактично
Німеччина опинилася під загрозою міжнародної ізоляції. В таких умовах
вагоме значення для Німеччини набувала позиція Польщі. Відмова останньої
від участі, у випадку необхідності, у воєнних санкціях проти
гітлерівської Німеччини означала неможливість приєднання до них
радянського союзу, оскільки Польща відділяла СРСР від Німеччини. В цій
ситуації значення польського нітралитету для Німеччини зросло.

Після виходу Німеччини з міжнародних організацій відбувся прийом вірчих
грамот у нового польсько посланця Ю.Липського, що прибув до Берліна.
Одночасно відбулася офіційна зустріч Липського з президентом
Гінденбургом та бесіди з міністром іноземних справ рейху Нейратом.
Останній дав зрозуміти, що німецький уряд прагне покращити політичні та
економічні стосунки з Польщею. Липський, в свою чергу, запевнив, що
Польща не приєднається до жодної санкції Ліги Націй, направленої проти
Німеччини1. оцінюючи таку ситуацію, Варшава вирішила прискорити
розв’язання питання про заключення польсько-німецької угоди.

5 листопада на нараді у Пілсудського в Больведері був розроблений план
дій, відповідно до якого Липський повинен був запропонувати Гітлеру
укласти угоду або в якісь іншій формі домогтися від нього гарантій
недоторканності західного польського кордону. З свого боку Польща
обіцяла зберігати нейтралітет і не брати участі в блоках з противниками
Німеччини у випадку конфлікту. Зустріч Липського з Гітлером відбулася 15
листопада. Польський посол відповідно до отриманих інструкцій виклав
пропозиції Варшави. Необхідно зазначити, що Липський заявив, якщо Польща
не отримає гарантій безпеки, то польський уряд змушений буде прийняти
відповідні міри для посилення обороноздатності своєї країни. Гітлер,
розуміючи, що досягнення угоди з Польщею забезпечать сприятливу позицію
останньої у питанні про німецьке озброєння, публічно заявив, що
Німеччина відмовляється від здійснення силою будь-яких територіальних
претензій по відношенню до Польщі. В результаті зустрічі було прийнято
рішення розпочати переговори щодо підписання польсько-німецького пакту.

На наступний день було опубліковано офіційне повідомлення про бесіду
Гітлера та Липського. На думку історика К.Ляптера цей комюніке було
своєрідною декларацією про ненапад1. В історію цей документ увійшов як
“Берлінська декларація”. Польська сторона вважала її появу серйозною
дипломатичною перемогою, зазначаючи, що даний документ давав максимум
того, що можна було тоді отримати від Німеччини. Остання намагалася
якомога вигідніше для себе використати прагнення Польщі домовитися з
німецьким урядом. Так, не дивлячись на загальні фрази про відсутність у
Німеччині агресивних цілей, про від відкидання війни, “про правомірність
польської держави”, в бесіді Гітлера з польським послом не було жодної
фрази, яка б свідчила про наміри відмовитися від перегляду на користь
Німеччини західного польського кордону – питання, що було основною
причиною напруження у польсько-німецьких відносинах. Ю.Липський в своєму
рапорті зазначав, що Гітлер жодного разу не використав слів “кордон” або
“коридор”. Однак він дав зрозуміти, що вважає природнім і необхідним
приєднання польського помор’я до Німеччини і надання виходу Польщі в
будь-якому іншому місці: “можливо, в майбутньому, вдалося б дружні
атмосфері вирішити ці питання з Польщею, наприклад, шляхом
компенсації”1. практично, це означало, що Німеччина не піде на
врегулювання питань без поступок Польщі. Слід зазначити, що важливим
наслідком польсько-німецького обміну думок 15 листопада було те, що
Гітлер в черговий раз переконався в тому, як легко буде схилити Польщу
до підписання двосторонньої угоди і тим самим завадити утворенню анти
німецького блоку.

Саме “Берлінська декларація” заклала основу майбутнього пакту про
ненапад, який на думку переважної частини вчених, також відігравав певну
роль в дипломатичні підготовці другої світової війни.

Європейські країни з великою увагою вивчали нову стадію
польсько-німецьких переговорів, оскільки напруга в даному питанні на той
час вважалася однією з головних причин можливого воєнного конфлікту в
Європі. “Це важлива подія, яка вплине на всю міжнародну ситуацію”, –
зазначав член комісії НКІС СРСР Б.Стомоняков2.

Проаналізувавши документи радянської дипломатії, можна стверджувати, що
уряд СРСР з великою обережністю підійшов до оцінки змін у
польсько-німецьких відносинах. Так, 29 листопада в розмові з польським
посланцем в Москві Ю.Лукаявичем заступник наркомінсправ М.Крестинським
висловив сумнів з приводу того, що Німеччина заради тимчасової
нормалізації становища на кордоні з своїм не самим сильним сусідом
захоче відмовитися від реалізації плану “Дран нах Остен”3. Англійський
уряд вважав, що переговори з Польщею з боку Німеччини ведуться лише “в
тимчасових тактичних цілях”4. Міністр іноземних справ Франції
Ж.Поль-Бонкур, оцінюючи польсько-німецькі відносини, зазначав, що для
справжньої угоди між Польщею і Німеччиною не існує реальної угоди1.

Однак, польський уряд незважаючи на всі ці свого роду попередження
європейських країн, надавав великого значення “Берлінській декларації”.
Урядова польська преса повідомляла, що Гітлер, переконавшись в силі
Польщі, хоче з нею вести переговори з метою мирного врегулювання
відносин2.

Впродовж трьох місяців між Польщею та Німеччиною велися переговори щодо
узгодження документу. Обидві сторони вносили свої поправки. Однак, коли
виникла небезпека, що внесені польським урядом зміни можуть відкласти
дату підписання документу, Пілсудський відмовився від усіх внесених ним
поправок і дав зрозуміти, що Польща зацікавлена в швидкому завершені
переговорів. Ця чергова поступка з боку польського уряду свідчила про
те, що Польща зацікавлена в підписанні договору і готова за це заплатити
будь-яку ціну. Вже 25 січня 1934 року в розмові Липського з Гітлером
останній заявив, що питання щодо перегляду польських кордонів лише
відкладається на 10 років, а Німеччина від цього перегляду не
відмовляється3. Здавалося, що це мало б насторожити польський уряд, але
цього не сталося.

26 січня 1934 року міністром іноземних справ нацистської Німеччини
Нейратом та польським послом в Берліні Липським був підписаний пакт –
“Декларація про невикористання сили між Польщею та Німеччиною”.
Переважна частина істориків вважають, що саме цей договір у комплексі з
майбутнім пактом “Молотова-Ріббентропа” підготував швидку загибель
польської держави у вересні 1939 року. Його підписання свідчило про
відхід уряду Польщі від союзу з Францією та повороту до зближення з
Німеччиною.

Укладеною на 10 років пакт передбачав підтримку та забезпечення миру між
Німеччиною і Польщею та вирішення спільних питань без застосування
сили1. Документ зберігав свою чинність і випадку втручання однієї із
сторін, що уклали пакт, у війну з третьою державою. Однак, основне
питання в відносинах між обома країнами – визнання Німеччиною існуючого
польсько-німецького кордону – в документі не розглядалося. Фактично, це
означало, що Німеччина залишає це питання відкритим і намагатиметься
вирішити його найближчим часом, у вигідній для себе міжнародній
ситуації.

“Санаційний” уряд Польщі розглядав цей пакт як початок нової епохи в
політичних відносинах Польщі та Німеччині, як початок розвитку дружніх
та добросусідських стосунків. Необхідно зазначити, що польське
населення, у своїй більшості негативно сприйняло підписання цього акту:
масові виступи селян і розбійників, демонстрації, мітинги свідчили про
незадоволення зовнішньою політикою “санаційного” уряду. Нацистка
Німеччина з підписанням декларації забезпечила собі формальну гарантію
нейтралітету Польщі на випадок озброєного конфлікту з сусідніми
державами. З іншого боку, німецькому уряду угода з Польщею потрібна і
для того, щоб виграти час для підготовки майбутніх воєнних дій в Європі.
З 1934 року Німеччина почала гарячково переозброюватися. В Європі таким
чином створювалося вогнище майбутньої війни. Незважаючи на це впродовж
1934-1938 років спостерігалося подальше польсько-німецьке зближення. В
1934 році між Польщею та Німеччиною були укладені економічні угоди –
протокол про нормалізацію польсько-німецьких економічних відносин від 7
березня та угода про розширення взаємного товарообігу від 11 жовтня,
якими передбачалося зміцнення економічних зв’язків між двома державами.
Такими ж були угоди, укладені і в соціальні сфері. Однак, необхідно
зауважити, що в основі всіх договорів були не справжні, точніше реальні
прагнення до укріплення економічних зв’язків, це були тактичні кроки,
які передбачали утримання Польщі поруч з Німеччиною. Міжнародне
становище 1935-1936 років характеризувалося подальшим загостренням
протиріч. Німеччина і Польща відмовилися від участі у Східному пакті,
укладання якого ініціював СРСР з метою створення колективної безпеки для
приборкання агресорів. Німецький уряд це пояснював тим, що він не може
приймати участь в будь-якій міжнародні системі безпеки доти, доки інші
держави заперечують рівні права Німеччини в галузі озброєння. Уряд
Польщі щодо питання про укладання Східного пакту керувався позицією
Німеччини. Однак слід зазначити, що певний вплив на стосунок Польщі до
даної проблеми відігравав і той факт, що Варшава перебувала в полоні
антирадянських ідей та антиросійських настроїв, які і взяли гору над
загальнодержавними інтересами.

З цього часу Німеччина робить реальні кроки щодо ліквідації воєнних
обмежень Версальського договору. У березні 1934 року німецький Рейхстаг
затвердив військовий бюджет, який передбачав великі асигнування на
утримання військово-повітряного флоту. У березні 1935 року гітлерівський
уряд прийняв закон про відновлення в Німеччині військової повинності.
Було поновлено також військову авіацію та підводний флот. Уже 7 березня
1936 року німецький уряд офіційно заявив про розірвання Локарнських угод
1925 року, та про відміну пункту Версальського мирного договору щодо
створення Рейнської демілітаризованої зони. В той же день в Рейнську
зону вступили німецькі війська і розпочали там будівництво військових
споруд.

Одностороннє розірвання Німеччиною військових статей Версальського
договору та зростання німецької армії посилили напругу в міжнародних
відносинах і підвели Європу до війни.

В цих умовах, не дивлячись на офіційний союз з Польщею німецький уряд
здійснював політику асиміляції й утисків поляків на західних і північних
польських землях, захоплених в свій час Прусією. В Гданську гітлерівці
вводили нові анти польські закони і все частіше вдавалися до фізичної
розправи над поляками. Так, в липні 1936 року під їхнім впливом сенат
Гданська відмінив конституцію і рештки демократичних свобод, встановивши
на території “вільного міста” владу гестапо. Міжнародний статус Гданська
було розірвано. З цього часу “вільне місто” ставало складовою частиною
“третього рейху”1. Здавалося, що ці кроки Німеччини провинні були
викликати занепокоєння Польщі. Натомість, польський уряд офіційно
заявив, що доля Гданського населення його не цікавить. Це було ще одним
підтвердженням того, що Польща заради зближення з нацисткою Німеччиною
готова робити поступки, які все частіше суперечили загальнодержавним
інтересам.

Тим часом Німеччина продовжувала нарощувати свій воєнний потенціал для
реалізації програми переділу світу. Як зазначалося вище, вагоме значення
при цьому відігравав так звана політика “умиротворення” фашистських
агресорів, що проводилася Англією і Францією.

12 березня 1938 року було здійснено приєднання (аншлюс) Австрії до
Німеччини. Великі західні держави майже не відреагували на цю подію і 2
квітня визнали анексію Австрії. Як бачимо, західна політика
“умиротворення” нацистської Німеччини сприяла здійснення агресивних
планів Гітлера. Завершенням такої політики стала Мюнхенська угода від 29
вересня 1938 року, яка санкціонувала розчленування Чехословаччини.
Історики оцінюють події в Мюнхені як “апогей умиротворення”, “пролог
трагедії”1, “ключовий пункт розгортання світової війни”2.

Як на всі ці події реагувала Польща? Ще до підготовки мюнхенської
конференції Німеччина в реалізації плану розчленування Чехословаччини
вирішила “заручитися” підтримкою Польщі. 20 вересня 1938 року відбулася
зустріч Гітлера з польським послом Липським, під час якої німецький
канцлер підтримав територіальні претензії польського уряду до
Чехословаччини та обіцяв надати допомогу в загарбанні Тешинської
Сілезії. Вже 21 вересня польський уряд передав чехословацькому уряду
ноту з ультимативними вимогами “вирішити тушинську”3. В цих умовах СРСР
зробив спробу попередити Польщу про можливі наслідки її дій. 23 вересня
радянський уряд виступив із заявою, адресовану Польщі, в якій
зазначалося, що, у випадку перетину польськими військами кордону
Чехословаччини й зайнятті її території, уряд СРСР змушений буде
відповідно до статті 2 радянсько-польського пакту про ненапад від 25
липня 1932 року, без попереджень денонсувати цей договір. В такій
ситуації польський уряд не спромігся розпочати озброєне загортання
чехословацької території. Саме тому польський уряд розглядав Мюнхенську
угоду як акт, що веде до задоволення їхніх власних загарбницьких
прагнень. Вже 30 вересня 1938 року чехословацькому уряду був вручений
польський ультиматум з погрозою розпочати військові дії у випадку, якщо
Чехословаччина не передасть Тешинську Сілезію. Як бачемо, в результаті
Мюнхенської угоди Польща стала співучасником розчленування
Чехословаччини1.

В свою чергу, Берлін, відчувши поступливість Англії і Франції змінює
свою поведінку стосовно Польщі. 24 жовтня 1938 року в розмові з
польським послом в Німеччині Ю.Липським гітлерівський міністр іноземних
справ Й.Ріббентроп зазначив, що збереження дружніх польсько-німецьких
відносин можливе лише у випадку, якщо Польща погодиться на включення
Гданська до складу рейху і на виділення екстериторіальної зони через так
званий “польський коридор”. Здавалося, що це мало викликати занепокоєння
польського уряду, але цього не сталося. Про це свідчить і той факт, що
польський уряд в черговий раз знехтував цю позицію СРСР до покращення
польсько-радянських стосунків. Міжнародне становище Польщі
ускладнювалося. Участь Варшави в розчленуванні Чехословаччині фактично
привело до її ізоляції на міжнародні сцені2, тому керівництво країни не
залишилося нічого іншого, як іти на поклін до Гітлера.

Міністр іноземних справ Польщі Бек 5 січня 1939 року добився прийому у
канцлера. Під час цієї зустрічі Гітлер наголошуючи на “задовільному
розвитку польсько-німецьких відносин”3, підтвердив позицію Німеччини по
відношенню до коридору та Гданська. Ставало очевидним, що на порядку
денному у Берліні повставало польське питання. Зрозуміли це й західні
країни, і вже 31 березня 1939 року в палаті общин англійський прем’єр
міністр М.Чемберлен заявив про надання гарантій незалежності Польщі.
Однак, як вже зазначалося вище, англійський уряд не відмовився від
проведення політики “умиротворення” і спроби здійснити вплив на Гітлера
не мали успіху.

Відносини Німеччини і Польщі продовжували погіршуватися. 27 квітня 1939
року нацистка Німеччина анулювала польсько-німецьку декларацію про
ненапад 1934 року. В спеціальному меморандумі німецький уряд висловив
незадоволення з приводу того, що уряд Польщі відхилив німецьку
пропозицію щодо врегулювання питання про Гданськ. 28 квітня Гітлер
виступив в Рейхстазі з промовою, в якій в погрозливій формі вимагав
передачі Німеччині Гданську та встановлення екстериторіального коридору
на Польській території для зв’язку із Східною Прусією1. Не дивлячись на
готовність уряду “санації” задовольнити вимоги гітлерівців, Польща під
впливом розгортання антифашистського руху в країні відповіла на вимоги
нацистської Німеччини . 5 травня 1939 року польський уряд дав офіційну
відповідь на німецький меморандум. В ньому заперечувалося твердження
німецького уряду стосовно того, що англо-польське комюніке про взаємне
надання гарантій суперечить і не сумісне з німецько-польською
декларацією, а також сповнювалась готовність розпочати переговори щодо
врегулювання взаємовідносин на принципах добросусідства.

Але Гітлер прагнув не до врегулювання відносин а до війни з Польщею. 3
квітня він видав директиву про підготовку німецьких військ до нападу на
Польщу до 1 вересня 1939 року, а 11 квітня підписав “План Вайс” – план
воєнного розгрому Польщі. 23 травня на нараді вищих керівників вермахту
Гітлер заявив, що “польське питання обминути неможливо, залишається
єдине рішення – при першій можливості напасти на Польщу”1. Починаючи з
червня 1939 року Німеччина проводить великі мобілізаційні заходи.
Німецькі військові з’єднання підтягувалися до польського кордону. Сама ж
Німеччина була зацікавлена в тому, щоб її війна з Польщею залишилася
локальною, тобто не переросла у війну світову. Тому німецька дипломатія
почала проявляти активність у відносинах з Англією та СРСР, прагнучи до
того, щоб у випадку війни Німеччини із Польщею вони залишалися
нейтральними.

Ситуація кардинально змінилася із підписанням 23 серпня 1939 року
радянсько-німецького пакту, яким Польща практично прирікалася на
загибель – вона мала бути розділена між Москвою і Берліном по лінії рік
Нарев-Вісла-Сан. Німеччина отримала можливість розпочати військові дії
по реалізації підготовленого ще в квітні 1939 року плану “Вайс” – плану
нападу на Польщу.

1 вересня 1939 року німецькі війська вторглися на територію Польщі, під
гаслами захисту німецького меншинства в Польщі та ліквідації порушень
німецьких кордонів.

Існує точка зору, що ще на початку вересня Гітлер, аналізуючи всі
можливі варіанти німецької політики стосовно Польщі, не виключав
можливості створення “остаточної” польської маріонеткової держави, з
якою він міг би вести переговори щодо заключення “східного миру”2. Однак
активна мобілізація радянської армії та введення її військ на територію
Польщі, ліквідували вірогідність створення “остаточної маріонеткової
держави”.

В цей же час Німеччина звернулася до СРСР з пропозицією віддати їй
Віленську область, що входила до складу Польщі, а за пактом
Молотова-Рібентропа належана СРСР. 25 вересня Сталін у відповідь на це
висунув іншу пропозицію – віддати Німеччині в обмін на Литву воєводство
Люблін та східну частину території Варшавського воєводства. Німеччина
погодилася на цю пропозицію. Остаточно це рішення було зафіксовано в
секретному протоколі до договору “Про кордони та дружбу” від 28 вересня
1939 р.

Принципи політики по відношенню до Польських земель, що були включені до
складу німецької імперії були вже визначені Гітлером і ніяк не
узгоджувалися з поняттям польської державності. 12 жовтня 1939 року
військова адміністрація на територіях окупованої Польщі була замінена
громадянською, в силу вступили “основні принципи” нацистської політики.

Таким чином, можна зробити висновок, що відносини між Польщею та
Німеччиною впродовж 1933-1939 років пройшли два етапи:

1933-1934 роки – період польсько-німецького зближення;

1934-1939 роки – поступове загострення відносин між Варшавою та
Берліном, які закінчилися нападом останнього на Польщу і початком другої
світової війни.

“Санаційний” уряд Польщі впродовж 1933-1939 років у відносинах з
Німеччиною дотримувався курсу на зближення. Намагання Польщі зміцнити
“дружні” відносини з нацисткою Німеччиною пояснювалося негативним
ставленням “санаційного” уряду до Радянського Союзу, прагнення у випадку
успішної німецької експансії задовольнити територіальні претензії за
рахунок Литви, Чехословаччини та СРСР. Польські політики не розпізнали
справжніх зовнішньополітичних планів гітлерівської верхівки. Бек і його
дипломати вважали, що гітлерівська експансія буде здійснюватися в
південно-східному напрямку, за що незабаром жорстоко поплатилися.

Стратегічне положення Польщі на шляху “німецького походу на Схід”
обумовлювало зовнішню політику Німеччини в 1 половині 30-х років:
Гітлеру необхідно було забезпечити нейтральне ставлення польського уряду
на початкові стадії підготовки до війни. З цією метою і була підписана
“декларація про невикористання сили між Польщею та Німеччиною” в 1934
році – документ, який в певній мірі і підготував швидку загибель
польської держави. Як поведе себе Польща в подальшому: чи стане вона
слухняним “помічником” нацистської Німеччини, в реалізації “походу на
Схід”; чи доведеться знищити її супротив силою, для Німеччини
принципового значення не мало.

Отже, можна зробити висновок, що саме зовнішня політика “санаційного”
уряду, спрямована на зближення з Німеччиною (навіть шляхом значних
територіальних поступок) фактично привела країну до втрати незалежності
в 1939 році.

Розділ ІІІ.

Основні напрямки розвитку польсько-радянських

стосунків у 1933 – 1939 рр.

У зовнішній політиці Польщі 1933 – 1939 рр. Вагоме місце належить
Радянському Союзу. Польсько-радянські відносини в зазначений період
носили складний, часом суперечливий характер. Абсолютна більшість
істориків, що вивчали питання польської зовнішньої політики міжвоєнного
періоду, констатують той факт, що вона була відверто ворожа щодо
Радянського Союзу. Однак історичні матеріали свідчать, що польський уряд
займав маневрування між антирадянськими позиціями Німеччини та видимості
налагодження стосунків з Радянським Союзом. У польській історіографії
існує такий термін, що характеризує місце Польщі у тогочасній Європі –
“між молотом і наковальнею”. Це в певній мірі пояснює нестабільність,
неврівноваженість зовнішньої політики “санаційного” уряду, але ні в
якому разі не виправдовує її.

До 1939 р. відносини між Польщею і СРСР регулювалися укладеним 18
березня 1921 року Ризьким миром. Його підписання завершило
польсько-радянську війну 1920 р. За умовами договору Польща залишала за
собою Західну Україну, Західну Білорусію та л1итовські землі з містом
Вільнюсом. Це і стало причиною суспільних і національних конфліктів, що
негативно позначилися на соціально-економічному та суспільно-політичному
розвитку Польщі. В певній мірі впливав на польсько-радянські стосунки.
Фактично Ризький мир на 18 років визначив західний кордон СРСР.

Не зважаючи на те, що в 1932 році між СРСР і Польщею був підписаний пакт
про ненапад, зовнішньо-східна політика польських правителів не зазнала
змін. Її антирадянське спрямування посилилося всередині 30-х років. В
певній мірі це було пов’язано з призначенням міністром іноземних справ
Польщі Ю.Бека1. Він прагнув ізолювати СРСР від європейський справ,
запропонував у 1936 р. створити колективну систему безпеки, яка б не
включала СРСР. Потрібно зауважити, що й з боку керівництва СРСР
особливої теплоти щодо Польщі також не спостерігалося. Постійні
звинувачення Варшави у агресивності щодо СРСР відповідно не формувало
польському уряду довіри до зовнішньої політики Радянського Союзу.

В 30-ті роки у зовнішній політиці Радянського Союзу склалися суттєві
зміни. З одного боку радянське керівництво зрозуміло, що світова
економічна криза сприяла не погіршенню комунізму а посиленню фашизму, з
іншого стало очевидним, що агресивні дії Німеччини і Японії Загрожують
безпосередньо СРСР. Тому радянські керівники відмовилися від прийнятої в
1919 – 1920 рр. Зовнішньої політики, згідно якої будь-яке посилення
міжнародної напруженості тільки на користь СРСР. Вже з кінці 1933 р. –
початку 1933 р. радянський уряд почав проводити політику, спрямовану на
створення системи колективної безпеки на основі регіональних угод про
взаємний захист від агресії з боку Німеччини. СРСР вважав, що велику
роль в цій системі повинна була відігравати саме Польща – одна з великих
держав Східної Європи. Однак, позиція польського уряду була інакшою. Не
дивлячись на “рекламування”2 дипломатичними колами покращення
польсько-радянських відносин (це виражалося в підписанні в 1932 р. пакту
про ненапад) уряд Польщі не робив жодного кроку до розширення
польсько-радянського співробітництва в політичній сфері. Ця позиція
пояснювалася зовнішньополітичною концепцією польських правлячих кіл.
Польський уряд прагнув до загострення німецько-радянських відносин,
зближення Польщі з Німеччиною, що сприяло б утворенню у Східній Європі
блоку держав на чолі з Польщею. Однак в перші місяці Гітлерівського
режиму Німеччина не проявляла бажання щодо послаблення напруженості у
відносинах з польською державою. Вона, навпаки відкрито оголошувала
своєю метою ліквідацію “польського коридору” та приєднання до Рейху
частини польських земель. Черговий удар по великодержавним планам
польського уряду завдав проект “пакту чотирьох”, підписаний 15 липня
1933 р. Німеччиною, Італією, Францією та Англією, яким передбачалися
територіальні зміни польсько-німецького кордоні. На Польщею нависла
загроза повної політичної ізоляції. В цих умовах радянський уряд
запропонував Польщі взяти участь в конференції щодо підписання протоколу
про визначення агресора. Польський уряд заявив, що ступить в переговори
про підписання декларації лише в тому випадку, якщо до участі в ній в
цій акції буде запрошена її союзниця Румунія, з якою СРСР одразу ж
підпише пакт про ненапад. Слід зазначити, що ця пропозиція міністра
іноземних справ Ю. Бека зовсім не була пов’язана із турботою про
покращення радянсько-румунських відносин. Єдиною метою цього кроку було
затягування з відповіддю польського уряду на пропозицію СРСР, тому, що
радянська ініціатива в часі співпала із спробою польського керівництва
зблизитися із Німеччиною. Після отримання “позитивних” результатів цієї
акції, польський уряд не бажаючи скомпрометувати себе в очах Гітлера
спільним виступом з СРСР, відхилив пропозицію радянського керівництва
щодо спільного виступу з декларацією про визначення агресора. Не
дивлячись на це, в квітні-травні 1933 р. радянський уряд продовжував
пошук шляхів здійснення свого плану.

Розвиток подій в Європі влітку 1933 р. зробив радянський проект
декларації про визначення агресора ще більш актуальним. Виступ
гітлерівців на Лондонській економічній конференції в червні 1933 р. з
претензіями на східні території, а також парафування “пакту чотирьох” 7
червня 1933 р. викликали великі хвилювання в країнах Східної Європи,
Прибалтики та Близького Сходу. В цих умовах ініціативу СРСР щодо
декларації про визначення агресора підтримали Чехословаччина, Латвія,
Естонія, Туреччина. На Лондонській економічній конференції радянська
делегація запропонувала підписати вказану декларацію. Польща в черговий
раз виступила проти радянських пропозицій. Її представники знову
обумовили участь Польщі в підписанні декларації врегулюванням
радянсько-румунських відносин, вимогою одночасного підписання декларації
СРСР і всіма його сусідами (що виражало претензії польського уряду на
керівне становище Польщі серед східноєвропейських держав та
протиставлення всієї цієї групи Радянському Союзу), наданням декларації
вузькорегіонального характеру шляхом виключення з числа учасників
держав, які не межували з СРСР (це робилося з метою обмежити дію угоди
порівняно невеликим районом, надати йому характеру другорядного
доповнення до пактів про ненапад і тим самим послабити значення
радянської ініціативи). Щоб не дозволити Польщі зірвати переговори та
підписання документу радянська делегація прийняла вимогу про регіональну
угоду.

3 липня 1933 р. була підписана “конвенція про визначення агресії”1. Її
учасниками стали СРСР, Естонія, Латвія, Румунія, Польща, Туреччина, Іран
та Афганістан. Охарактеризовуючи факт підписання Польщею даної
конвенції, Ю. Бек зазначав, що саме таким чином польський уряд
розрахував створити спільний фронт західних сусідів СРСР під
керівництвом Польщі. Однак, переважна частина вчених вважає, що
справжньою причиною прийняття такого рішення був страх ізоляції Польщі
із заходу. Прийняття такого визначення агресії, в якому порушення
територіальної цілісності держави являлося основним критерієм, було
своєрідною міжнародно-правовою підтримкою Польщі. На мою думку, це була
свого роду підстраховка польського уряду на випадок німецької агресії.
Вже в листопаді 1933 р. під час бесіди Нейрата з Липським останній,
відповідно до отриманих інструкцій, пояснив, що польсько-радянські
переговори не мають серйозного значення1. Це було ще одним
підтвердженням того, що Польща займає антирадянські позиції.

В цьому контексті необхідно розглянути перебіг польсько-радянських
переговорів в 1933 – початок 1934 рр. Щодо питання балтійської
декларації зініційованих СРСР. Радянський уряд виходив з того, що з
приходом Гітлера до влади в Німеччині створилася загроза для
незалежності прибалтійських країн, які розглядалися нацистами як
важливий плацдарм для майбутнього загарбання Східної Європи. СРСР
об’єктивно був зацікавлений в нейтралізації цієї загрози і збереження
територіальної цілісності та незалежності своїх балтійських сусідів. 14
грудня СРСР передав Польщі пропозицію оприлюднити спільну
радянсько-польську декларацію щодо намірів обох країн охороняти та
захищати мир у Східній Європі. На випадок загрози балтійським державам
німецької агресії СРСР та Польща відповідно до проекту декларації,
зобов’язувалися обговорити ситуацію, що вивникла1. На перщому етапі
переговорів польський уряд повідомив, що він не проти обговорити
радянську пропозицію. В цій ситуації Німеччина, яка опинялася перед
перспективою утворення системи колективної безпеки, вирішила виключити з
неї одну із самих важливих складових – Польщу. Нацистський уряд
турбували не тільки радянсько-польські переговори, оскільки те, що вони
могли бути частиною багатосторонніх переговорів, направлених на
створення загального фронту країн проти німецької агресії. Наприкінці
1933 – на початку 1934 рр. Тривали польсько-німецькі переговори про
підписання пакту про ненапад, тобто відбувалося так зване
“польсько-німецьке зближення”2. Під загрозою зриву цих переговорів
Німеччина висунула вимогу відмови Польщі від радянської ініціативи.
Польський уряд відхилив пропозицію СРСР щодо укладання “балканської
декларації”, аргументуючи свою відмову “негативною позицією Фінляндії та
сумніву інших країн”3 зовсім по іншому прокоментував це рішення член
Колегії НКІС СРСР Б. Стомоняков: “Польща хоче затягнути переговори щодо
радянської пропозиції з метою виграти час для своїх переговорів з
Німеччиною” 4.

Як бачимо, польська дипломатія в цих складних умовах обрала шлях
лавірування між фактичною згодою з антирадянськими умовами Німеччини та
збереження видимості розвитку контактів з СРСР. При чому, якщо польський
уряд не інформував Радянський Союз про свої переговори з Німеччиною, то
Берлін отримував ґрунтовну інформацію про польсько-радянські контакти.

Підписання в 1934 р. польсько-німецького пакту про ненапад викликало
схвильованість радянського уряду. Критично оцінивши пакт, СРСР висловив
“недовіру до нової польської орієнтації у зовнішній політиці”1. Саме в
цих умовах СРСР виступив з пропозицією про продовження договорів між
Радянським Союзом та його західними сусідами. 13 лютого 1934 р. таку
пропозицію отримала Польща, 20 березня – прибалтійські держави. Останні
дали позитивну відповідь. Інакше на радянську пропозицію зреагував
польський уряд. Затягуючи переговори, він фактично намагався зірвати
продовження польсько-радянського договору 1932 р. Слід зазначити, що
польсько-радянський договір був заключений лише строком на три роки, в
той час, як польсько-німецька декларація була підписана на десятирічний
строк. Однак в результаті візиту Ю. Бека в Москву в лютому 1934 р. та
його бесіди з наркомом іноземних справ СРСР М. Литвиновим радянський
уряд остаточно переконався в небажанні Польського керівництва
співробітничати з СРСР у справі попередження німецької агресії.

Конкретними результатами візиту була домовленість про перетворення
дипломатичних представництв в посольства, а також згода працівників
Польщі на обговорення питання про продовження польсько-радянського пакту
про ненапад. Однак, в офіційному повідомленні про візит Ю.Бека в Москву
не було конкретної згадки щодо продовження строку дії пакту на 10 років,
зазначалося лише, що визнано бажаним надати тривалий характер договору.

Як бачимо, в позиції радянського уряду по відношенню до Польщі
проявлялись прагнення до розвитку контактів з нею. Така позиція СРСР
пояснювалася тим, що сам факт послаблення німецько-польської напруги
теоретично не виключав можливості активної участі Польщі в організації
системи колективної безпеки у Східній Європі та пов’язаної з цим
політики добросусідства і тісного співробітництва з СРСР. Це розуміла і
Польща, про що свідчить лист Ю. Лукасевича, який він писав в Варшаву в
лютому 1934 р.: “Радянську політику по відношення до Польщі
характеризують два моменти: 1) відвертість в обговоренні з нами
німецької небезпеки та в бажанні запевнити нас в тому, що ця небезпека
може привести до збройного конфлікту між нами та німецьким Рейхом; 2)
прагнення до прискорення процесу зближення між нами…”. Вже в березні Ю.
Лукасевич, оцінюючи події на міжнародній арені (СРСР продовжив строк
договорів про ненапад з Латвією, Литвою, Естонією та Фінляндією), визнав
невдачу обраної польською дипломатією тактики. Вже 31 березня Ю.Бек дав
згоду на продовження переговорів але обумовив продовження пакту
ліквідацією існуючого протиріччя між мирним договором СРСР з Польщею та
радянсько-литовським пактом про ненапад (мова йшла про так звану “ноту
Чичеріна” від 28 вересня 1926 р. в якій підтверджувалось визнання СРСР
територіального суверенітету Литви, незважаючи на анексію Польщею
частини її території). 13 квітня Польща передала СРСР проект протоколу,
який польська сторона прагнула приєднати до документу про продовження
пакту. Це був акт щодо визначення суверенітету Польщі над захопленими у
Литви Вільнюсом та навколишніх територій. Однак СРСР відкинув це проект,
пояснюючи, що останній практично веде до анулювання “ноти Чичеріна” яка
щойно була продовжена разом з радянсько-литовським пактом про ненапад1.
Лише 5 травня після узгодження всіх спірних формулювань, СРСР та Польща
підписали документи щодо продовження договору про ненапад1. Засвідчувало
можливість досягнення домовленостей між Польщею та СРСР, які б
враховували інтереси обох країн.

Однак ця подія стала однією з останніх, що завершала період
радянсько-польського зближення в першій половині 30-х рр. На відміну від
цього етапу, коли польська громадськість підтримувала нормалізацію
відносин з СРСР, новий пронімецький курс режиму “санації” викликав
величезне незадоволення.

В цьому контексті необхідно зупинитися на відношенні Польщі до проекту
Східного пакту, який був розроблений в результаті переговорів між СРСР
та Францією в травні 1934 р. Відповідно до проекту передбачалося
заключення багатостороннього регіонального пакту взаємодопомоги за
участю СРСР, Чехословаччини, Польщі, Прибалтійський країн, малося на
увазі, що Німеччина також буде запрошена до участі у Східному пакті,
учасники якого повинні були взяти на себе зобов’язання про ненапад та
взаємодопомогу на випадок агресії. Гітлерівська Німеччина, яка прагнула
до ревізії Версальського договору, виступила проти цього колективного
договору. 13 червня німецький міністр іноземних справ Нейрат заявив
Литвинову, що схема пакту для Німеччини не прийнятна2. У вересні
німецький уряд офіційно відхилив пропозицію щодо Східного пакту.
Польське керівництво під впливом Німеччини також відмовилося від участі
у пакті, аргументуючи це тим, що у східному пакті не бере участь
Німеччина3. Ідея Східного пакту була зірвана.

Наприкінці 1934 – на початку 1935 рр. СРСР робить певні кроки у напрямку
побудови колективної системи безпеки. У вересні СРСР вступив у Лігу
націй, у травні 1935 р. укладені радянсько-французькі та
радянсько-чехословацькі договори про взаємодопомогу. Все це означало
формальне повернення радянської країни в міжнародне співтовариство в
ранзі великої держави. Польща дотримуючись позиції Німеччини в цьому
питанні, негативно оцінила ці договори1. З цього часу польсько-радянські
відносини різко погіршилися. Саме в цей час польський генштаб почав
розробку плану війни з СРСР, який був затверджений у березні 1939 р.
Однак, історик Лазько висловлює припущення, що існувала можливість
приєднання Польщі до регіонального пакту про ненапад2. На його думку про
це свідчить її вичікувальна політика під час переговорів про Східний
пакт та підписання радянсько-французької угоди.

Впродовж 1936 – 1939 рр. польсько-радянські відносини розвивались під
випливом поширення німецької агресії. Цей період характеризується
дотриманням Польщею політики балансування між СРСР та Німеччиною.

Польсько-радянські відносини загострилися у зв’язку із загарбанням
Німеччиною Австрії 13 березня 1938 р. Польський уряд зустрів
повідомлення аншлюс Австрії як давно очікувальну подію. Більше того,
Польща почала вимагати і для себе компенсацій. Зокрема 17 березня
“санаційний” уряд висунув Литві ультиматум, вимагаючи заключення
конвенції, що гарантуватиме права польської меншини в Литві а також
відміну статті литовської конституції, яка проголошувала Вільнюс
столицею Литви. Польський уряд вимагав, щоб Литва відмовилась від
Вільнюса на користь Польщі, війська якої окупували його ще в 1920 р.

Ситуація на міжнародній арені загострилася в результаті закладення 1938
р. Мюнхенської угоди, відповідно до якої Англія, Франція, Італія та
Німеччина зобов’язувалися вирішувати всі спірні питання шляхом
переговорів та взаємних консультацій1.Мюнхенська угода позбавила Європу
стабільності, бо від нині малі країни континенту відчували свою
беззахисність і марність сподівань на захист з боку Англії та Франції.

У важкому становищі опинилася і Польща. Німеччина “поновила” свої
претензії щодо включення “вільного міста” до складу Рейха та виділення
екстериторіальної зони через “польський коридор”. В такій ситуації
радянський уряд по дипломатичним каналам повідомив Польщу про те, що
вважає небажаним задовольнити вимоги Німеччини, а інформаційне
повідомлення ТАРС2, опубліковане 27 листопада 1938 р. підтверджувало
доброзичливе ставлення СРСР до Польщі. Спільна польсько-радянська заява,
в якій підкреслювалось, що взаємовідносини між країнами ґрунтуються на
договорі про ненапад, а всі спірні питання вирішуватимуться шляхом
переговорів, лише на деякий час послабили загострення між Польщею та
СРСР. Формально ця заява продовжувала дію польсько-радянського пакту
1932 р. до 1945 р.

Як вже зазначалось, у вересні 1938 р. німецький уряд висунув свої
територіальні вимоги до Чехословаччини. Узгодивши це питання з Берліном,
Польща також висунула претензії на Чехословацькі землі. Радянський уряд
заявив, що у випадку нападу Польщі на Чехословаччину радянсько-польський
пакт 1932 р. буде без попередження денонсований. Однак, це не врятувало
Чехословаччину – 15 березня 1939 р., порушивши Мюнхенську угоду Німецькі
війська окупували Чехію та Моравію, Польща захопила Тегуінську сілезію
(Заользія).

Це привело до загострення польсько-радянських відносин. Навіть
погіршення стосунків Польщі та Німеччини на початку 1939 р. не вплинули
на зміну відносин між польською та радянською державами.

В цих умовах англійський уряд 21 березня запропонував, щоб Англія,
Франція, СРСР та Польща домовилася про сумісні консультації з метою
прийняття заходів протидії агресії проти будь-якої європейської держави.
Однак Польща виступила проти участі СРСР у будь-яких угодах, що можуть
привести до зобов’язань про взаємодопомогу. Не дивлячись на таку позицію
польського уряду, радянська країна, в умовах зростання загрози війни,
запропонувала Польщі надання реальної підтримки проти можливої агресії.
Здавалося, що загострення польсько-німецьких відносин, національні
інтереси країни повинні були переконати “санаційне” керівництво прийняти
пропозицію СРСР 11 травня 1939 р. посол Польщі в СРСР В. Гжибовський в
бесіді з народним комісаром іноземних справ СРСР Молотовим, заявив, що
“Польща не може заключити пакт про взаємодопомогу з СРСР через
неможливість надання допомоги радянській країні, а оскільки Польща
виходить з принципу, що пакт про взаємодопомогу заключається лише на
умовах взаємності1, то польський уряд не може прийняти допомогу від
СРСР.

Як бачимо, послаблення напруги у відносинах між Польщею та СРСР стало
вихідним пунктом для тимчасового радянсько-польського зближення в
інтересах народів обох держав. До цього прагнув Радянський Союз, однак
наміри польського уряду були зовсім інші – продовжувати балансування між
Німеччиною та СРСР.

До кінця літа 1939 р. радянський уряд звертався до Польщі з пропозицією
надання допомоги. Але польське керівництво щоразу від неї відмовлялось.
Не змінилася його позиція й тоді, коли правлячі кола “санації” вже мали
детальну детальну і7нформацію про підготовку німецьких сил до нападу на
Польщу. Той факт що “санаційний” уряд не давав згоду на пропуск
радянських військ через свою територію на випадок німецької агресії
проти західних країн відіграє чималу роль у розгортанні вересневої
катастрофи 1939 р.

Чималу роль зіграла Польща у зриві московських переговорів, що тривали
на весні та влітку 1939 р. між СРСР, Англією та Францією щодо укладання
договору про взаємодопомогу. Англо-французька дипломатія широко
використовувала польський уряд для створення штучних ускладнень в ході
переговорів1. Відмова західних держав від вирішальних дій проти
німецького агресора остаточно довела, що у своїй зовнішній політиці вони
розраховували на військове зіткнення Німеччини з СРСР. З іншого боку,
певна доля вини в зриві переговорів належала і СРСР, якій вже з квітні
1939 р. виношував ідею зближення СРСР з Німеччиною. Особливо
інтенсивними пошуки стали після усунення М. Литвинова з посади наркома
закордонних справ в травні 1939 р. Остаточне з’ясування
зовнішньополітичних позицій СРСР і Німеччини завершилося підписанням
договору про ненапад від 23 серпня 1939 р. Підписання цього пакту різко
змінило співвідношення сил в Європі: Польща фактично залишилася сам на
сам з готовою до наступу Німеччиною. Відповідно до пакту обидві держави
поділили територію Східної Європи на свої сфери впливу за спиною урядів
і народу. Так, доля Польщі вирішувалась ще до початку війни проти неї.
Її територія розмежовувалась по ріках Нарев, Вісла, Сан. На схід від
цієї межі у радянській сфері впливу опинилася Західна Україна і Західна
Білорусія, на захід – сфера інтересів Німеччини. В історичному контексті
зафіксовані договором “ненапад” та декларована Молотовим “дружба” являла
на практиці політичну підтримку фашистського нападу на Польщу, радянська
сторона не висловила ніякого засудження цій агресії, не висловила на
протязі всієї німецько-польської війни вересня 1939 р., в результаті
якої гітлерівці і Радянський Союз захопили Польщу. (17 вересня – СРСР
увійшов зі сходу).

Підписавши угоду, таємні протоколи СРСР допустив грубий прорахунок –
Гітлер фактично перетворив Радянський Союз на співучасника агресії, який
постачав стратегічні матеріали Німеччині, а потім взяв участь у війні
проти Польщі. Вже 5 вересня 1939 р. Гітлерівська сторона все частіше
почала наполягати на тому, щоб СРСР якнайшвидше розпочав інтервенцію
проти Польщі. 1

17 вересня радянські війська під приводом “розпаду Польщі та того що її
населення залишилося напризволяще2 вступили на польську територію.

В історичній літературі дискутують з приводу характеру
радянсько-польських дій. Одні вчені стверджують, що це була агресія,
війна СРСР проти Польщі, інші – визвольний похід у Західну Україну і
Західну Білорусію.

З точки зору міжнародного права це була агресія, оскільки тут
застосовувалась військова сила проти незалежної держави. СРСР у змові із
Німеччиною здійснив збройний напад на суверенну Польщу з метою
захоплення її території. З формальної точки зору це була війна, де
велися бої, були військовополонені та вбиті. Що стосується визвольного
походу у Західну Україну та Західну Білорусію, то й сьогодні не
припиняються суперечки щодо трактування його зовсім протилежними
термінами – від “визволення” до “окупації”.

Таким чином, можна зробити висновок, що до середини 30-х рр. польський
уряд у зовнішній політиці дотримувався принципу лавірування між
пронімецьким курсом та підтримкою видимості збереження відносин з СРСР.
Розуміючи, що всередині країни (незадоволення пронімецьким курсом
зовнішньої політики “санаційного” уряду) не сприятимуть перетворенню
антирадянських ідей в конкретні наступальні плани державної політики,
польський уряд був зацікавлений в проведенні таких спільних міроприємств
з СРСР, які, не маючи характеру політичного співробітництва, могли бути
з метою декларування розширення польсько-радянських зв’язків. Однак,
починаючи з 1935 р. польсько-радянські відносини поступово почали
загострюватися. Польща все активніше почала виступати за зближення з
Німеччиною, маючи надію врятувати своє майбутнє. В цьому контексті, вона
до останнього моменту не погоджувалась дати дозвіл на проведення військ
через територію Польщі у випадку німецької агресії. Цього вимагав
Радянський Союз під час Франко-Англо-Радянських переговорів у серпні
1938 р. у Москві. Наслідком польсько-радянських стосунків став
радянсько-польський збройний конфлікт у вересні 1939 р. спільні дії
Німеччини і Радянського Союзу привели до втрати Польщею своєї
незалежності. Певна доля вини в цьому є і на совісті тогочасного
“санаційного” уряду Польщі.

Висновки

Міжнародна обстановка, що склалася після приходу нацистів до влади в
Німеччині, поставила уряд Польщі перед необхідністю здійснити
відповідальний вибір, від якого, як потім покаже подальший розвиток
подій, залежало саме існування польської держави. Стратегічне положення
Польщі на шляху німецького “походу на схід”, гострота та невирішеність
протиріч з Німеччиною, яка відкрито претендувала на польські території в
західній частині країни, не стали на заваді впровадження “санаційним”
урядом пронімецького курсу зовнішньої політики. Така позиція
пояснювалася “великодержавною політикою” Польщі (прагненням утворити у
Східній Європі блок держав під керівництвом Польщі, чому в певній мірі
сприяло загострення німецько-радянських відносин), негативним ставленням
до СРСР, політикою “умиротворення” західних держав.

В умовах загострення міжнародної обстановки 1933-1934 рр., зростання
незадоволення польської громадськості пронімецьким курсом зовнішньої
політики Польщі, “санаційний” уряд здійснював політики балансування між
гітлерівською Німеччиною та Радянським Союзом, збереження нейтралітету у
спірних питаннях. Прагнучи до укріплення “дружніх стосунків” з
нацистською Німеччиною та розуміючи неможливість реалізації в зазначених
умовах антирадянських планів, польське керівництво було зацікавлене в
проведенні польсько-радянських акцій, які створювали б видимість
політичного співробітництва між державами. Це, на їх думку, мало б
послабити напругу в польському суспільстві. Так, Польща взяла участь в
підписанні конвенції про визначення агресора, в першому етапі
переговорів щодо укладання східного пакту. Але все більше потрапляючи
під влив Німеччини, “санаційний” уряд в кінцевому результаті кинув
радянську пропозицію щодо укладання вказаного пакту.

Вже з середини 30-х рр. польсько-радянські відносини загострилися.
Укладання в 1934 р. між Німеччиною та Польщею пакту про ненапад, зрив
радянсько-польських переговорів щодо вирішення “балканського питання” та
затягування переговорів про продовження пакту про ненапад між Польщею та
СРСР від 1932 р. викликало незадоволення польської громадськості. Як
бачимо попередній етап польсько-радянського зближення в
зовнішньополітичному курсі Польщі в другій половині 30-х рр. був
замінений пронімецьким курсом “санаційного” режиму.

Прагнення Радянського Союзу до зближення з Польщею носили принциповий
характер та ґрунтувалися на спільності їхніх національних інтересів.
Зацікавленість Німеччини, яка 1933 – 1934 рр. взяла курс на зближення з
Польщею, пояснювалося тимчасовою тактичною причиною: Гітлерівській
Німеччині необхідно було забезпечити нейтральне ставлення польського
уряду на початковій стадії підготовки до війни. Питання про подальшу
долю Польщі (чи буде вона “слухняним” виконавцем планів Німеччини, чи ж
доведеться силою придушити її опір) для гітлерівців принципового
значення це не мало. До того ж німецький уряд докладав максимум зусиль
для того, щоб не допустити утворення антинімецького блоку держав.
Вереснева катастрофа була викликана й політикою “невтручання”,
“умиротворення” західних держав (в тому числі й союзниці Польщі
Франції), що сприяла озброєнню Німеччини та підготовки їх до агресії.
Західна країна намагалися направити німецьку агресію на схід, проти СРСР
та фактично, проти Польщі. Гарантії, надані Англією та Францією Польщі в
березні-квітні 1939 р. були фікцією, яка не змогла врятувати польську
державу від її краху.

Такий зовнішньополітичний курс “санаційного” уряду впродовж 1933-1939
рр. і привів до краху польської держави.

Чи могла Польща уникнути вересневої катастрофи? На мою думку напевне ні.
В “німецькому поході на схід” Польща була однією з перших країн, що
підлягала загарбанню німцями. Однак, ця агресія не обов’язково повинна
була закінчитися втратою Польщею державної незалежності. При інакшому
курсі зовнішньої політики польських правлячих кіл країна не була б
приречена на те, щоб у трагічні дні початку вересня 1939 р. залишитися
сам на сам з Німеччиною. Достатньо було оцінити і зважити долю
Чехословаччини 1938 – 1939 рр. для того, щоб зрозуміти фіктивність
гарантії з боку Англії та Франції від нападу агресора, оманливість угод
з Німеччиною. Однак, навіть загострення у польсько-німецьких відносинах
1938 р. не вплинуло на зміну зовнішньополітичного курсу “санаційного”
уряду. Така позиція Польщі і привела до її краху 1939 р.

Як бачимо, шлях до національної катастрофи Польщі прокладала її зовнішня
політика, яка спиралася на концепцію “двох ворогів”, що об’єктивно
вимагало від польської дипломатії лавірування між СРСР та Німеччиною.
Однак, Польщу на загибель привели не лише помилки та вагання
“санаційного” уряду, а й складні перипетії історичного процесу, в якому
зовнішні фактори відіграли вагомішу роль ніж внутрішні – це безумовно
політика великих держав Англії, Франції, Німеччини, Радянського Союзу.
По великому рахунку Польща для них була “розмінною монетою”, яку вони
використовували в своїх цілях в необхідний для себе час.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Документы внешней политики СССР: в 21 т. – М.: Политиздат, 1970. –
Т.XVI-XVII. – 920 с. – 718 с.

Документы и материалы кануна второй мировой войны. 1937-1939: В 2 т. –
М.: Политиздат, 1981. – Т.І,ІІ – 302 с. – 416 с.

Документы и материалы по истории советско-польских отношений: В 12 т. –
М.: Наука, 1961. – Т.VI – 432 с.

Безыменский Л. Альтернативы 1939 г. // Архивы раскрывают тайны… – М.:
Политиздат, 1991. – с. 76 – 79.

Беляева В. Британские гарантии Польше (март-апрель 1939 г.)//
Политический кризис 1939г. и страны Центральной и Юго-Восточной Европы.
– М.: 1989.- с.31.

Гибнанский Л. Гитлеровские планы в отношениях Польши и
советско-германские переговоры летом 1939 г. // Политический кризис 1939
г. и страны Центральной и Юго-Восточной Европы. – М., 1989. – с. 91

Григорьянс Т. Гитлеровские планы в отношении Польши и
советско-германские переговоры летом 1939 г.// Политический кризис 1939
г и страны Центральной и Юго-восточной Европы. – М.: 1989. – с.71.

История Польши : В- 3.т.-Т.ІІІ-М.:Издательство АН СССР, 1958.-с.427

Европа в международних отношениях 1917-1939г. – М.: Наука 1979г. – 438с.

Европа между миром и войной. 1918-1939г. М.: 1992. – 534с.

Ионова Г. Борьба СССР против фашисткой агрессии и позиция Польши на
кануне второй мировой войны// Дипломатические отношения
Западноевропейских стран между двумя войнами. – Ярославль:
Ярос.гос.унив., 1977. – с.35

Климовский Д. Германо-польское сближение в 1933 г. / «Дранг нах Остен»,
и история развития стран Центральной, Восточной и Юго –Восточной Европы.
– М.: Наука, 1967г. – с. 157-172.

Климовский Д. Зловещий пакт. – Минск: Из-во БГУ им. В. Ленина, 1968. –
с.10

Лазько Г. Польша и Франко-советский договор о взаимной помощи //
Вопросы истории. –1979. №6. – С. 139-147.

Ляптер К. О польско-германском соглашении 1934г. // Вопросы истории. –
1962. – №10. – С. 100-108.

Манулевич О. На пути к катастрофе (из истории внешней политики Польши в
1938-1939 гг.) // Политический кризис 1939 г. и страны Центральной и
Юго-Восточной Европы. – М., 1989. – с. 37-49

Михутина И. Польша и конвенция об определении агрессора // Советское
славяноведение. – 1968 г. – №5. – с. 23 – 31

Михутина И. СССР и польско-германское соглашение на рубеже 1933-1934
г.// Советское словяноведение, 1973. – №6. – с.14

Мюнхен – поворот к войне (материалы «круглого стола») // История и
историки. – М., 1990. – с. 6-64

Мюнхен – преддверие войны. – М.: Наука, 1988. – с. 312

Начало второй мировой войны (1939г.) и современное состояние проблемы
//славяноведение.- 2000.№6-с.61.

Парсаданова В. Трагедия Польши// Актуальные проблемы новейшей истории.-
М.: Просвещение 1991. – с.77.

Парсаданова В. Советско – Польские отношения накануне 1 сентября 1939г.
//Политический кризис 1939г. и страны Центральной и Юго-Восточной
Европы. – М.: 1989. – с. 50 – 57

Сиполс В. О тайнах второй мировой // Актуальные проблемы новейшей
истории. – М.: Просвещение, 1991. – с. 39-56

Сиполс В. Советский союз в борьбе за мир и безопасность 1933-1939 гг. –
М.: Мысль. 1974. – с. 428

Сироткин В. Рижский мир // Международная жизнь. – 1988. -№8. – С. 128 –
143.

Скшипек А. Польско-советские переговоры 1934 г. по вопросу о балтийской
декларации // Советское словяноведение. – 1976. – № 2 . – с. 34

Случ С. О некоторых проблемах дипломатической борьбы в канун второй
мировой войны // Политический кризис 1939 г. и страны центральной и
юго-восточной Европы. – М.: 1989. – с.96

Случ С. Советско-германские отношения в ходе польской кампании и вопрос
о вступлении СССР во вторую мировою войну // Словяноведение. – 1999. – №
6 . – с. 34

СССР в борьбе против фашисткой агрессии 1933-1945. – М.: Наука, 1986. –
с. 349

Чубарьян А. В преддверии второй мировой войны // Открывая новые
страницы… – М.: Политиздат, 1989. – с.60

Чугаев В. В борьбе против фашизма и угрозы войны. – К.: Наукова думка,
1980. – с.355

Цвєтков. Міжнародні відносини і зовнішня політика в 1917-1945 роках. –
К.: Либідь1997. – С.121.

Климовский Д. Германо-польское сближение в 1933 г. / «Дранг нах Остен»,
и история развития стран Центральной, Восточной и Юго –Восточной Европы.
– М.: Наука, 1967г. – с. 157-172.

Михутина И. Польша и конвенция об определении агрессора // Советское
славяноведение. – 1968 г. – №5. – с. 23 – 31

Парсаданова В. Советско – Польские отношения накануне 1 сентября 1939г.
//Политический кризис 1939г. и страны Центральной и Юго-Восточной
Европы. – М.: 1989. – с. 50 – 57

Политический кризис 1939г. и станы Центральной и Юго–Восточной Европы ,
– М.: 1989. – 159с

1 Открывая новые страницы… – М.: Политиздат, 1989 р. – 432с.

2 Архивы раскрывают тайны… – М.: Политиздат, 1981 р. – 383с

3 Европа в международних отношениях 1917-1939г. – М.: Наука 1979г. –
438с.

4 Европа между миром и войной. 1918-1939г. М.: 1992. – 534с.

5 История и историки. – М.:1990.-440с.

6 Мюнхен – предверие войны. – М.: Наука, 1988. – 312с.

7 Сироткин В. Рижский мир // Международная жизнь. – 1988. -№8. – С. 128
– 143.

1 Советский Союз в борьбе за мир и безопасность. 1933 – 1939гг. М.:
Могель 1974. – 428с.

2 Лазько Г. Польша и Франко-советский договор о взаимной помощи //
Вопросы истории. –1979. №6. – С. 139-147.

3 Ляптер К. О польско-германском соглашении 1934г. // Вопросы истории. –
1962. – №10. – С. 100-108.

4 Документы и материалы по истории советско-польских отношений: В 7т. –
М.: Наука, 1969. – Т VI. –439 с.

5 Документы внешней политики СССР: В 20 т. – М.: – Политиздат, 1970. –
Т. XVII. – 879с.

6 Документы и материалы кануна второй мировой войны: В 2т. – М.:
Политиздат 1981. Т. I,II. –302с. –416с.

1 История Польши : В- 3.т.-Т.ІІІ-М.:Издательство АН СССР, 1958.-с.427

2 История Польши : В- 3.т.-Т.ІІІ-М.:Издательство АН СССР, 1958.-с.428

1 Европа в международных отношениях 1917-1939. – М.: Наука 1979. – С.
207.

1 Лазько. Польшо ы франко-советский договор о взаимопомощи // Вопросы
истории. – 1979г. – №6 . – с. 140

2 Цвєтков. Міжнародні відносини і зовнішня політика в 1917-1945 роках. –
К.: Либідь1997. – С.121.

1 Документи и материалы по истории советско польских отношений: в семи
томах . – М.: Наука 1969. – Т.VI. – с. 217-219.

2 Лазько.. Польшо ы франко-советский договор о взаимопомощи // Вопросы
истории. – 1979г. – №6 . – с. 143

1 Цвєтков. Міжнародні відносини і зовнішня політика в 1917-1945 роках. –
К.: Либідь1997. – С.135.

2 Начало второй мировой войны (1939г.) и современное состояние проблемы
//славяноведение.- 2000.№6-с.61.

1 Беляева В. Британские гарантии Польше (март-апрель 1939 г.)//
Политический кризис 1939г. и страны Центральной и Юго-Восточной Европы.
– М.: 1989.- с.31.

2 Документы и материалы кануна второй мировой войны: В 2т. – М.:
Политиздат 1981. Т. I,II. –с.62

3 Документы и материалы кануна второй мировой войны: В 2т. – М.:
Политиздат 1981. Т. I,II. –с.65

4 Парсаданова В. Трагедия Польши// Актуальные проблемы новейшей
истории.- М.: Просвещение 1991. – с.77.

1 Случ С. О некоторых проблемах дипломатической борьбы в канун второй
мировой войны // Политический кризис 1939 г. и страны центральной и
юго-восточной Европы. – М.: 1989. – с.96

1 Ионова Г. Борьба СССР против фашисткой агрессии и позиция Польши на
кануне второй мировой войны// Дипломатические отношения
Западноевропейских стран между двумя войнами. – Ярославль:
Ярос.гос.унив., 1977. – с.35

2 Чугаев В. В борьбе против фашизма и угрозы войны. – К.: Наукова думка,
1980. – с.355

1 Документы и материалы кануна второй мировой войны. 1937-1939 г.: в
двух томах. – М.: Политиздат. 1981. – т2. – с.119

2 Документы и материалы по истории советско-польских отношений: в семи
томах. – М.: Наука, 1969 г. – т6. – с.163

3 Документы и материалы по истории советско-польских отношений: в семи
томах. – М.: Наука, 1969 г. – т6. – с.165

1 Чубарьян А. В преддверии второй мировой войны // Открывая новые
страницы… – М.: Политиздат, 1989. – с.60

1 Сиполс В. Советский Союз в борьбе за мир и безопасность (1933-1939
г.). – М.: Могель, 1974. – с.54

1 Случ С. Советско-германские отношения в ходе польской кампании и
вопрос о вступлении СССР во вторую мировою войну // Словяноведение. –
1999. – № 6 . – с. 34

2Документы и материалы по истории советско-польских отношений: в семи
томах. – М.: Наука, 1969 г. – т6. – с.33

1 Климовский Д. Зловещий пакт. – Минск: Из-во БГУ им. В. Ленина, 1968. –
с.10

2 Климовский Д. Зловещий пакт. – Минск: Из-во БГУ им. В. Ленина, 1968. –
с.12

1 Климовский Д. Зловещий пакт. – Минск: Из-во БГУ им. В. Ленина, 1968. –
с.11

2 Міхутина И. СССР и Польско-Германское сближение на рубеже 1933-1934
годов // Советское славяноведение. – 1973. – №6 .- с.13

3 Документи внешней политики СССР : в 20-ти томах.- Москва: Политиздат,
1971.- том 17.- с.271

1 Ляптер К. О Польско-Германском соглашении 1934 года // Вопросы истории
.- 1962.- №10.- с.102

2 Ляптер К. О Польско-Германском соглашении 1934 года // Вопросы истории
.- 1962.- №10.- с.102

1 Документ внешней политики СССР: в двадцати томах. – М.: Политиздат,
1970. – т16. – с. 169

2 Климовский Д. Зловещий пакт. – Минск: Из-во БГУ им. В. Ленина, 1968. –
с.30

1 Климовский Д. Зловещий пакт. – Минск: Из-во БГУ им. В. Ленина, 1968. –
с.31

1 Ляптер К. О польско-германском соглашении 1934г. // Вопросы истории. –
1962. – №10. – с. 103.

2 Михутина И. Польша и конвенция об определении агрессора // Советское
славяноведение. – 1968 г. – №5. – с.31

3 Ляптер К. О польско-германском соглашении 1934г. // Вопросы истории. –
1962. – №10. – с. 104.

4Михутина И. СССР и польско-германское соглашение на рубеже 1933-1934
г.// Советское словяноведение, 1973. – №6. – с.14

1 Документы внешней политики СССР: В 20 т. – М.: – Политиздат, 1971. –
Т. XVII. – с108-109.

1 Ляптер К. О польско-германском соглашении 1934г. // Вопросы истории. –
1962. – №10. – с. 105.

1 Ляптер К. О польско-германском соглашении 1934г. // Вопросы истории. –
1962. – №10. – с. 105.

2 Документы и материалы по истории советско-польских отношений: В 7т. –
М.: Наука, 1969. – Т VI. – с.103.

3 Документы и материалы по истории советско-польских отношений: В 7т. –
М.: Наука, 1969. – Т VI. – с.682.

4 Документы внешней политики СССР: В 20 т. – М.: – Политиздат, 1971. –
Т. XVI. – с.682.

1 Документы внешней политики СССР: В 20 т. – М.: – Политиздат, 1971. –
Т. XVI. – с.690.

2 Климовский Д. Германо-польское сближение в 1933 г. / «Дранг нах
Остен», и история развития стран Центральной, Восточной и Юго –Восточной
Европы. – М.: Наука, 1967г. – с. 169.

3 Климовский Д. Германо-польское сближение в 1933 г. / «Дранг нах
Остен», и история развития стран Центральной, Восточной и Юго –Восточной
Европы. – М.: Наука, 1967г. – с. 169.

1 Чугаев В. В борьбе против фашизма и угрозы войны. – К.: Наукова думка,
1980. – с.352

1 Чугаев В. В борьбе против фашизма и угрозы войны. – К.: Наукова думка,
1980. – с.328

1 Открывая новые страницы… Международные вопросы: события и люди. – М.:
Политиздат, 1989. – с.56.

2 Мюнхен поворот к войне (материалы «Круглого стола»)// История и
историки. – М.: 1990. – с. 6.

3 Документы и материалы кануна второй мировой войны: В 2т. – М.:
Политиздат 1981. Т. I. – с.176.

1 Мюнхен поворот к войне (материалы «Круглого стола»)// История и
историки. – М.: 1990. – с. 21.

2 Парсаданова В. Советско-польские и советско-румынские отношения на
кануне второй мировой войны// Вопросы истории – 1984. – №3. – с. 27.

3 Манусевич А. На пути к катастрофе// Политический кризис 1939 г. и
страны центральной и юго-восточной Европы. – М.: 1989. – с.38.

1 Чугаев В. В борьбе против фашизма и угрозы войны.- К.: Наукова думка,
1980- с.353

1 Чугаев В. В борьбе против фашизма и угрозы войны.- К.: Наукова думка,
1980- с.354

2 Григорьянс Т. Гитлеровские планы в отношении Польши и
советско-германские переговоры летом 1939 г.// Политический кризис 1939
г и страны Центральной и Юго-восточной Европы. – М.: 1989. – с.71.

1 Парсаданова В. Советсо-польские отношения накануне 1 сентября 1939 г.
// Политический кризис 1939 г. и страны Центральной и Юго-Восточной
Европы. – М.; – с. 51

2 Михутина И. Польша и конвенция об определении агрессора. // Советское
словяноведение. – 1968. – №5. – с.25

1 Документы и материалы по истории советско-польских отношений : В 7 т.
– М.: Наука, 1969, с. 58-61.

1 Документы и материалы по истории советско-польских отношений : В 7 т.
– М.: Наука, 1969, с. 137.

1 Скшипек А. Польско-советские переговоры 1934 г. по вопросу о
балтийской декларации // Советское словяноведение. – 1976. – № 2 . – с.
34

2 Михутина И. СССР и польско-германское сближение на рубеже 1933-1934
гг. // Советское словянознавство. – 1973 – № 6. – с.25

3 Документы и материалы по истории советско-польских отношений : В 7 т.
– М.: Наука, 1969, с. 161.

4 Документы и материалы по истории советско-польских отношений : В 7 т.
– М.: Наука, 1969, с. 103.

1 Документы внешней политики СССР. В 20 т. – М.: Политиздат, 1970. – т.
XVII – с. 112

1 Документы и материалы по истории советско-польских отношений : В 7 т.
– М.: Наука, 1969, с. 197.

1 Документы и материалы по истории советско-польских отношений : В 7 т.
– М.: Наука, 1969, с. 196-197.

2 Документы внешней политики СССР. В 20 т. – М.: Политиздат, 1970. – т.
XVII – с. 112

3 Документы и материалы по истории советско-польских отношений : В 7 т.
– М.: Наука, 1969, с. 159.

1 Документы внешней политики СССР. В 20 т. – М.: Политиздат, 1970. – т.
XVIIІ – с. 314

2 Лезько. Польша и франко-советский договор о взаимной помощи // Вопросы
истории – 1979. № 6 – с. 145

1 Мюнхен – предверье войны. М.:Наука, 1988 – с. 42

2 Документы и материалы кануна второй мировой войны : В 2 т. – М.:
Политиздат, 1981, с. 256.

1 Документы и материалы кануна второй мировой войны : В 2 т. – М.:
Политиздат, 1981, с. 85-86.

1 Документы и материалы кануна второй мировой войны : В 2 т. – М.:
Политиздат, 1981, с. 224-239.

1 Волкогонов Д. Накануне Великой Отечественной … // Открывая новые
страницы … – М.:Политиздат, 1989. – с. 100

2 Гибнанский Л. Гитлеровские планы в отношениях Польши и
советско-германские переговоры летом 1939 г. // Политический кризис 1939
г. и страны Центральной и Юго-Восточной Европы. – М., 1989. – с. 91

PAGE

PAGE 23

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter