Курсова робота з ТДП
Становлення української історико-правової науки (друга половина 19-го,
перша половина 20 століття)
Вступ
Розділ І. Поняття та загальна характеристика теорії держави і права
як науки та її предмету
Розділ ІІ. Проблема державотворення в Україні у вітчизняній історичній
науці у кінці ХІХ- початку ХХ століття
Розділ ІІІ. Усвідомлення державницької ідеї та правових засад держави в
Україні починаючи з ХІХ століття
Висновок
Перелік використаної літератури
Вступ
У період розбудови незалежної Української держави помітно посилився
інтерес до історії державності (її правових засад) – справжньої, а не
перелицьованої на догоду тим чи іншим політичним доктринам. Освоєння в
історії “білих плям” заполонило не тільки уми фахівців, а й широкого
громадського загалу, членів різних політичних об’єднань.
Історично-правова тема, як і тема культурно-національного відродження,
домінує в багатьох публікаціях і рефератах на наукових конференціях,
посідає важливе місце на сторінках публіцистики.
Не секрет, що традиція державотворення і функціонування держави в
Україні має глибоке і далекосяжне коріння.
Нині ми повною мірою усвідомлюємо, що не можна впевнено рухатися у
майбутнє з тягарем ілюзій і забобонів минулого, не відтворивши історичну
справедливість. Саме у встановленні істини, сущої правди подій та
процесів – запорука морального оздоровлення нашого суспільства, джерело
духовного відродження нації.
Вивчення й оцінка раніше спотворених процесів державотворення, фактів,
імен – справа непроста. Вони вимагають копіткої праці, ретельного
вивчення архівних документів, а також матеріалів. Потрібен якийсь час
для підготовки і виходу у світ сучасних і добротних монографій. Та
широкий загал громадськості уже сьогодні прагне отримати виважені
відповіді на цілу низку найпекучіших питань з часів давніх і близьких.
Свого часу один із визначних діячів Організації українських
націоналістів Дмитро Андрієвський порівняв націоналізм з лезом. З одного
боку, це вкрай необхідний предмет, а з другого — в руках дитини він може
стати небезпечною «іграшкою». В цій роботі буде розглянуто його
націоналістичну концепцію про роль держави і права, а також зроблено
серйозну спробу осмислити минуле, сучасний стан і перспективи
українського національної ідеї.
Актуальність теми. Кожна наука ставить перед собою за мету одержати
об’єктивні, достовірні і систематизовані дані про навколишню дійсність.
З погляду предмета вивчення всі науки діляться на дві великі групи –
природничі і суспільні. Так, суспільні науки вивчають процеси, які
протікають у людському суспільстві. У свою чергу суспільні науки в
залежності знову таки від конкретного предмета поділяються на різні
галузі знань – соціологію, психологію, політологію тощо.
До суспільних наук належать і ті, предметом яких є державно-правові
інститути та їх функціонування. Такі науки називаються юридичними.
Юридичні науки мають свою складну внутрішню структуру, організовану в
залежності від предмета вивчення.
Теорія держави і права як самостійна юридична наука має свій власний
предмет вивчення. Будучи теоретичною дисципліною, вона виявляє і вивчає
найбільше загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування
держави і права. Тому, основні поняття, якими оперує ця наука, носять
абстрактний, узагальнений характер. У ній формулюються основні юридичні
терміни, що використовуються в інших юридичних дисциплінах, у текстах
законів. Тому юристу-початківцю просто необхідно в першу чергу засвоїти
положення науки теорії держави і права, перед тим, як переходити до
вивчення галузевих юридичних наук.
Об’єктом дослідження даній роботі історико-правова наука
Предметом дослідження даної роботи є система загальних принципів та
спеціальних знань щодо історико-правової в системі юридичних наук.
Основна мета курсової роботи полягає в визначенні основних понять,
предмету та функціонального призначення теорії держави і права як науки,
вивченні методології теорії держави і права, аналізі місця теорії
держави і права в системі юридичних та суспільних наук, а також проблем
її розвитку.
Розділ І. Поняття та загальна характеристика теорії держави і права як
науки та її предмету
Як виникла теорія держави і права? Спочатку з’явилися галузеві науки.
Поступово йшов процес поділу юридичних наук. Чим більше поглиблювалася
їхня диференціація, тим більшої була потреба в зустрічному процесі —
об’єднанні знань. Інтеграція знань передбачає поглиблення думки в
природу явищ, а диференціація — її збагачення. Потреби суспільної
практики викликали необхідність концентрації уваги безпосередньо на
закономірностях правової дійсності. Їхнє вивчення лягло в основу
формування загальнотеоретичних (історико-теоретичних) наук.
Загальна теорія держави і права не відразу оформилася з такою назвою і
змістом. Теорія права (legal theory) є німецьким поняттям, що вперше
було застосовано у континентально-європейському правовому регіоні. Це
поняття не властиве англо-американської правової думки. Тут оперують
поняттям «юриспруденція». У Західній Європі і Росії теорія держави і
права склалася в XVIII — XIX ст. на основі таких наук і навчальних
дисциплін, як енциклопедія права, філософія права [7, с. 23].
Енциклопедія права як навчальна дисципліна виникла ще в XVII столітті.
Одним з перших підручників була «Універсальна енциклопедія права»
Г.Гунніуса, видана в 1675 році. Широко відомі також роботи з
енциклопедії права К. Неволіна, Е. Трубецького, Г. Чичерина та ін. (XIX
— початок XX ст.)
Спочатку енциклопедія права не мала чітко обкресленого предмета і
стрункої єдиної системи. Вона містила перерахування та огляд усіх
юридичних наук як початкових відомостей про право, різні його галузі і
методи вивчення. По-різному зважувалося питання про статус енциклопедії
права. Одні вчені розглядали її як самостійну юридичну науку зі своїм
предметом і методом,
інші — тільки як навчальну дисципліну. Поступово вона стала тлумачитися
як загальне навчання про право, що охоплювало весь зміст правознавства в
єдності і системі, у його основних і загальних початках. Такий підхід
виходив за рамки звичайного розуміння енциклопедії як конспективного
викладу окремих правових наук.
У 70-80-х рр. XIX в. у країнах Західної Європи, Росії, Україні
затвердилася назва нової навчальної дисципліни — загальна теорія права,
котра являла собою узагальнюючу галузь знань.
Попередницею загальної теорії права і держави була також філософія
права, котра базувалася на теорії природного права. Першими авторами, що
ввели термін «філософія права» у науковий оборот, були Гуго (1798),
Гегель (1820), Остин (1832). Визначений поштовх до оформлення філософії
права як внутрішньо погодженої єдиної узагальнюючої науки про право був
даний Ф.Шеллингом (1803).
Термін «теорія права» замість «філософії права» введений А. Меркелем у
70-х рр. XIX в., причому не в значенні ідеальних першооснов права (такий
підхід властивий теорії природного права, що була покладена в основу
філософії права), а в значенні діючої системи правових норм. Так на
основі енциклопедії права і філософії права поступово оформилася
загальна теорія права, котра охоплює як філософське осмислення правової
дійсності, так і найбільш загальні представлення про систему юридичних
наук.
На початку XX в. при вивченні «загальної юриспруденції» (теорії права)
перейшли від порівняльного аналізу змісту правових норм і понять до
дослідження структури, функцій правових норм і правових систем. Фахівці
в області теорії права в Західній Європі Г.Кельзен і Л.Дюги заснували
«Міжнародний журнал теорії права». Тематика публікацій була орієнтована
на розробку загальних проблем для різних правових систем: природа права,
співвідношення держави і права, права і суспільства, фундаментальні
поняття і методи теорії права. Теорія держави і права стала
фундаментальною юридичною наукою [15, с. 12-13].
У розвитку теорії держави і права в континентальній Європі була перерва,
пов’язана з відродженням після другої світової війни філософії права,
зверненої не до досвіду, а до ідеї. У СРСР такої перерви в розвитку
теорії держави і права не було, хоча поширення ідей філософії права не
пройшло безвісти.
У 60-і роки XX в. почалося відродження теорії держави і права на базі
розвитку нових галузей — інформатики, кібернетики, деонтичної логіки,
соціології права та ін. Нині теорія держави і права є міждисциплінарною
наукою. Вона використовує досягнення як галузевих юридичних наук, так і
інших суспільних наук. При цьому виконує інтегруючу функцію; по-перше,
забезпечує взаємодію різних наук у дослідженні права; по-друге, з’єднує
результати їхніх досліджень з елементами філософії права.
Слід відзначити, що теорія держави і права — система наукових знань про
об’єктивні властивості держави і права (їхню внутрішню структуру і
логіку розвитку); про основні і загальні закономірності виникнення,
розвитку і функціонування державно-правових явищ.
Як і будь-яка інша наука, теорія держави і права має свій предмет і
метод. Предмет науки (чи навчальної дисципліни) — це коло питань, що
вона вивчає (відповідає на запитання «що?»). Метод науки (чи навчальної
дисципліни) — це спосіб чи сукупність способів, за допомогою яких
вивчається предмет (відповідає на запитання «як?»).
Предмет теорії держави і права — об’єктивні властивості держави і права,
основні і загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування
державних і правових явищ.
Предмет загальної теорії держави і права складає, практично, вся система
юридичних наук. Пояснюється це тим, що галузеві й інші юридичні науки
вивчають лише окремі аспекти держави і права або історію
державно-правового життя, тому не можуть дати цілісного й повного
уявлення про державно-правову організацію суспільства.
Основними ознаками теорії держави і права є те, що теорія держави і
права:
1. Вивчає державу і право (чи: державну і правову системи) у
теоретико-узагальненому виді. Свідченням тому є категорії — загальні
поняття: сутність держави, форма держави, тип держави, функція держави,
сутність права, форма права, система права, правовідношення, механізм
правового регулювання та ін.
2. Осягає не всі, а основні і загальні закономірності виникнення,
розвитку, функціонування держави і права. Їх можна назвати
фундаментальними закономірностями, тому що вони однаково присутні різним
державам і їх правовим системам. Наприклад, «особистість — право —
держава» є закономірна системоутворюючий зв’язок, без якого неможливо
законодавче закріплення і державне забезпечення прав і воль людини. Такі
основні і загальні закономірності характерні для виникнення держави і
права, їхньої сутності, ознак, функціонування апарату держави, режиму
законності і правопорядку тощо. Пізнання закономірностей — це пізнання
законів взаємозв’язку явищ.
3. Базується на єдності і діалектичному взаємозв’язку держави і права.
Держава і право — різні соціальні явища, що органічно пов’язані між
собою, обумовлюють один одного, знаходяться у відносинах нерозривної
єдності і взаємного проникнення.
Уся побудова держави і її діяльність регламентуються правовими нормами,
а правові норми видаються і забезпечуються державою. Держава немислима
без права як способу рішення державних задач і виконання своїх
фундаментальних функцій. У нормах права держава одержує своє юридичне
оформлення. Її діяльність здійснюється тільки на основі правових норм. У
цьому відношенні велика роль конституцій, що закріплюють структуру
держави, систему її органів, їхні завдання, компетенцію, форми
діяльності [9, с. 16-17].
Природне право, ідеї волі і справедливості обумовлюються не державою і
не їм даруються. Однак норми позитивного (законодавчого) права, що
визначають реальне положення особистості, містять різні нормативні
розпорядження, що формулюються правотворчими органами держави.
Правозастосуючими органами вони виконуються, а правоохоронними органами
охороняються від порушень. Не можна пізнати право і державу, досліджуючи
їх ізольовано чи протиставляючи один одному.
При науковому вивченні і викладі курсу теорії держави і права цілком
прийнятним є відносний поділ теорії держави і теорії права для збагнення
специфіки кожної з них.
Таким чином, теорія держави і права є:
суспільною наукою, тому що вивчає такі суспільні явища, як держава і
право;
юридичною наукою, тому що вивчає тільки державну і правову сторону
громадського життя;
загальнотеоретичною наукою, оскільки вона виявляє і пояснює загальні і
основні закономірності розвитку держави і права.
Він змінюється в міру залучення до сфери пізнання нових властивостей і
явищ правової і державної дійсності, а також виключення всього того, що
виявляється ілюзією, помилкою, оманою.
Таким чином, предметом вивчення загальної теорії держави і права є
загальні й специфічні закономірності виникнення, розвитку і
функціонування державно-правова організації суспільства, держави і
права, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.
Теорія держави і права не ставить перед собою завдання вивчити всі
сторони діяльності держави, зміст конкретних юридичних норм, практику їх
застосування. Таке завдання виконує вся система наук про державу і
право.
Предмет науки теорії держави і права є історичним. Він не залишається
незмінним. Навпаки, він перебуває в постійному розвитку. Знання
загальних закономірностей дозволяє заздалегідь розпізнавати головні
тенденції розвитку державно-правових норм. Тим самим методом здобуття
нових знань виступає сама теорія та пізнаю нею закономірності. Предмет
загальної теорії держави і права вдосконалюється не тільки у зазначених
напрямах, його становлення відбувається і на базі спеціальної науки,
включення у сферу наукового пізнання нових явищ, руху науки від пізнання
менш глибокої до більш глибокої сутності явищ, насамперед, держави і
права.
Функції теорії держави і права — це основні напрямки її теоретичного і
практичного призначення, що виконуються в суспільстві з метою її
прогресивного перетворення.
Існують таки функції теорії держави та права [25, с. 40-41]:
1. Онтологічна (онтологія — поняття сущого) — виражається в пізнанні і
поясненні явищ і процесів державного і правового життя суспільства.
Теорія права і держави не тільки вивчає в узагальненій формі
державно-правову систему, але і пояснює об’єктивні процеси її розвитку,
з’ясовує, які закономірності лежать в основі цих процесів, визначає
їхній зміст і сутність.
2. Евристична (евристика — мистецтво перебування істини) — виражається
як у глибинному пізнанні основних закономірностей державно-правового
життя, так і в з’ясуванні їхніх тенденцій, відкритті нових
закономірностей, збагаченні новими знаннями про розвиток держави і права
(«нарощення» знань).
3. Прогностична — виражається в передбаченні («погляд у майбутнє»)
подальшого розвитку права і держави на основі адекватного відображення
його об’єктивних закономірностей. Наприклад, визначення шляхів
подальшого удосконалювання законодавства і практики його застосування.
Істинність гіпотез, висунутих теорією держави і права, перевіряється
практикою.
4. Методологічна — виражається у формуванні понятійного апарата системи
юридичних наук, створенні універсальної юридичної мови, що забезпечує
однаковість у класифікації та оцінці явищ фахівцями різних галузей
права.
5. Ідеологічна — полягає у розробці фундаментальних ідей про шляхи
прогресивного розвитку держави і права, що впливають на правову
свідомість громадян і суспільства (наприклад, ідея про демократичну
соціальну правову державу).
6. Політична — виражається у впливі на формування політичного курсу
держави, політичної системи суспільства та у забезпеченні їхньої
науковості.
7. Науково-прикладна — полягає у розробці рекомендацій для практичного
рішення задач державно-правового будівництва — підготовці законопроектів
і проектів інших нормативно-правових актів, рішень, що виносяться
правозастосуючими органами.
Розділ ІІ. Проблема державотворення в Україні у вітчизняній історичній
науці у кінці ХІХ- початку ХХ століття
Проблема правових засад державотворення є в Україні досить актуальною в
наш час. Але вона була гострою і в кінці ХІХ – початку ХХ століть. „Ідея
української держави, – зазначає у буремному 1917 році відомий політичний
діяч, науковець і публіцист Дмитро Донцов, – не є новою, не є штучно
сконструйованою в нові часи для біжучих політичних цілей… ”. Автор
вбачав її початки в часах „світанку європейської історії”. Водночас це
досить складна і багатоаспектна наукова проблема, яка передбачає
зосередження уваги дослідників на таких кардинальних питаннях, як
початки української державності; зародження в державотворчому
суспільстві ідеї; її поступова еволюція та правові форми реального
втілення в історичну практику; визначення репрезентантів цієї ідеї;
суспільно-політичний лад та трансформація форм і функцій державної
влади; означення державної території; становлення і еволюція державних
інституцій; становий склад суспільства та роль класів-станів у
державотворчих процесах; юридичне закріплення норми державного права,
якими регулюються ці процеси.
Не менш давньою, ніж сама традиція української державотворчості, є
традиція її наукового висвітлення у спеціальній літературі. Як
стверджував І. Кревецький, ця традиція „червоною ниткою, більш чи менш
міцною, тягнулася через усю стару українську історіографію ХХІІ-ХVIII
ст.”. Справжній її розвій припадає на другу половину ХІХ початок ХХ ст.,
коли до вивчення проблеми української державності починають
застосовуватись нові методологічні та методичні принципи (зокрема
історико-порівняльний аналіз) наукового дослідження. Проте за відомих
умов в українській радянській історіографії ця тема досить тривалий час
перебувала на правах персони non grata. По суті, в 30-х роках двадцятого
століття фактично була перервана започаткована у суспільствознавстві на
зламі двох віків практика синтезних підходів до вивчення проблеми
українського державотворення, біля витоків якої стояли фахівці трьох
самостійних наукових галузей – історичної й юридичної наук, а також
політології.
Майже повне припинення (або упереджений підхід із заполітизованих і
заідеологізованих концептуальних засад) протягом кількох наступних
десятиліть досліджень державотворчої проблематики в Україні призвело до
того, що не тільки не створено комплексних праць з проблеми, але й досі
не узагальнено наукову доробку фахівців минулих поколінь. Подібне
узагальнення не тільки сприяло б більш повному зрозумінню об’єктивних
процесів розвитку історичної, юридичної наук у нашій країні.
В активізації дослідницької роботи українських істориків із зазначеної
тематики, починаючи з середини ХІХ століття, вирішальну роль відіграють
дві групи чинників – з одного боку, це зміни в суспільно-політичному
житті країни (тобто т. зв. зовнішній фактор), з іншого, – закономірності
розвитку на зазначеному етапі української науки (фактор внутрішній).
До першої групи чинників насамперед віднести пожвавлення
громадсько-політичного життя української спільноти; консолідацію
української нації, а відповідно – зростання інтересу в певних верствах
українського суспільства до свого минулого; політику царського уряду в
українському питанні тощо, що в сукупності призвело до посилення в рядах
української інтелігенції державотворчих настроїв. Відповідно на кінець
ХІХ століття це вилилося у появі так званих федералістичних тенденцій у
творчості М. Костомарова, І. Франка, державно-правових вчень М
Драгоманова, С. Подолинського, а згодом під впливом бурхливих
воєнно-революційних потрясінь перших десятиліть ХХ століття та
постанням (у 1918 р.) Української Народної Республіки й відновленням
гетьманату на політичній арені України з’являється ряд
науковців-політиків (М. Андрієвський, Д. Донцов, В. липинський), яким
наукові екскурси в державне минуле України сприяють в становленні їх
політологічних концепцій розбудови самостійної Української держави на
новому історичному етапі.
З факторів внутрішніх слід назвати утвердження в історіографії у другій
половині ХІХ століття філософського позитивізму, який домінував у
поглядах історичної та історико-юридичної шкіл на історичний процес,
державу і право; збагачення джерельної бази історичних досліджень;
запровадження в наукову практику нових методів наукового пізнання і
насамперед укріплення в українській історіографії позицій державницької
школи.
До речі, становлення державницького (або державно-юридичного) напряму в
українській історіографії – ще одна нерозкрита сторінка в історії нашої
науки.
Не існує єдиної думки, коли була започаткована українська
державно-юридична українська історіографічна школа. Зокрема Я.
Пеленський її засновником В. Лигошського, й відповідно відносив цю подію
до початку ХХ століття. Натомність Л. Винар схиляється до того, що „так
звана „державницька школа” в українській історіографії… виросла з
школи М. Грушевського…”. Однак ще у перших десятиліттях ХХ століття М.
Слабченко пов’язував становлення юридичного напряму української
історіографії з такими діячами, як М. Андрієвський і О. Лазаревський. Як
би там не було, безперечно одне – її поява виявилася значним кроком
вперед по виводу національної історіографії на загальноєвропейський
рівень розвитку. І справа не тільки у розширенні проблемаційного блоку
історичних досліджень (представниками цієї школи розроблялися переважно
проблеми становлення Української держави та різновиду форм української
державності; історії державних інституцій і законодавчо-правового
кодексу; проблема розвитку державної влади та станових відносин у
суспільстві; взаємовідносин держави і народних мас; державотворча
діяльність носіїв державної влади та представників національної еліти
тощо), хоча це також є надзвичайно важливим показником, насамперед у
введені у методологію якісно нових підходів до оцінки й аналізу
історичного процесу. Перш за все, це виявилося у розумінні його
сутності, тобто історики-державники рішуче заперечували погляд на
історичний процес як на певну усталену субстанцію, а розцінювали його як
безперервний історичний процес згідно з формулою „теза – антитеза –
синтез”. У логічній конструкції „держава-народ” безсумнівна перевага
надавалася державі, як найбільш вдосконаленій формі суспільних відносин.
Широке застосування у працях істориків-державників конструктивних
історико-юридичних та соціолого-позитивіських підходів (що базувалися на
порівняльно-історичному методі) до вирішення багатьох раніше практично
недосліджуваних питань історичного минулого українського народу стало
важливим внеском у науково-методичний арсенал історичної науки (хоча в
окремих випадках висновки й узагальнення їх праць не позбавлені деякої
формалізації).
На сьогодні в українському державознавстві (щоправда стосовно
української діаспори, хоча вважаємо, відносно другої половини ХІХ
початку ХХ століття мову треба вести про національну українську
історичну школу, основи якої були закладені на етнічних українських
землях Подніпров’я та Наддніпрянщини, незалежно від того, які зміни
вносилися подальшими історичними реаліями в конкретні долі її
представників, а про українську діаспору говорити починаючи з 30-х
років, коли концептуально розмежовуються шляхи і методи історичного
дослідження в радянській українській історичній науці та в
українознавчих закордонних центрах) на основі внутрішнього структурного
аналізу запропонованих концепцій державотворення в Україні виділено три
основних напрямки – народницький, консервативний (представником якого
був М. Андрієвський) і національно-державницький. На наш погляд, вірніше
було б вести мову про два основні напрями в українській історіографічній
школі другої половини ХІХ – початку ХХ століття – народницький та
державницький і, відповідно в останньому виділити три означені вище
течії.
Народницький напрям, як домінуючий досить тривалий час в історіографії,
представлений такими всесвітньо відомими іменами, як М.І. Костомаров,
В.Б. Антонович, Д.І. Яворницький, О.Я. Єфименко, М.Ф. Довнар-Запольський
та ін., які з позицій народницької концепції підходили і до висвітлення
окремих процесів державного будівництва в Україні, висуваючи на другий
план конструктивний державний елемент на догоду окремим проявам
деструктивно-анархічних тенденцій у суспільстві.
Одним з перших у вітчизняній історіографії до вивчення питань історії
державотворення в Україні звернувся М. Костомаров. Особливо високо
вчений ставив принципи народоправства і федералізації, які в першу чергу
і зумовили перебіг державотворчого процесу як за період Київської Русі,
так і в період існування самостійної козацької держави часів Б.
Хмельницького.
Досить неадекватне ставлення в українській історіографії склалося до
сприйняття процесу державного будівництва в українських землях В.
Антоновичем. І сьогодні за вченим тягнеться шлейф правозвісника
„бездержавності” української нації, який вбачав у державній організації
негативний елемент у житті українського суспільства. Досліднику
закидалися звинувачення у відсутності у нього державницької ідеї.
М. Грушевський виходячи з принципу окремішності і невід’ємності кожного
народу на власну історію підкреслював, що відновлення у другій половині
ХVІІ століття на етнічних українських землях мало чітке спрямування на
західноєвропейські культурні зразки. Водночас вчений вказував на
сильному впливові на український етнос традицій східноєвропейського
світу. Традиційною формою української державності М. Грушевський вважав
український федералізм.
В наукових інтересах іншого українського історика й юриста Р.М. Лащенка
домінує вивчення форм „політико-правового державного будівництва, які
створювались українським народом”. У своїх працях дослідник доводить, що
зміст і характер політичного ладу Української держави зумовлювався
аристократичними або демократичними орієнтаціями, які переважали в
українському суспільстві на окремих етапах розвитку.
Для наукових праць С.П. Шелухіна характерне заперечення можливості
існування в Україні державного ладу у формі спадкової монархії.
Національною українською формою він вважав народоправство, правні та
моральні засади, що практикувалися в суспільному житті України.
На республіканських позиціях в оцінці державного устрою України
перебував і М.Є. Слабченко. Ставлячи риторичне питання, чи існують
юридичні підстави для того, щоб вважати Україну другої половини
XVII-XVIII століття самостійною державою, він, спираючись на формулу
професора Бертелемі, згідно з якою „держава є нацією, яку треба
розглядати як політичну асоціацію” групи індивідів, об’єднаних певною
територією і владою.
Принципово новий етап у дослідженні української державності
започатковується виходом перших праць В. Липинського, якого В.
Потульницький вважає засновником консервативної течії в українському
державознавстві. Єдиною можливою для України формую
національно-державного ладу, на погляд В. Липинського, є
гетьмансько-монархічна.
Окрім цього до консервативної течії українського державознавства мають
пряме відношення такі діячі, як О. Андрієвський, В. Заїкін, С.
Томашівський, Д. Дорошенко та ін. Спільними в їх історичних концепціях є
визнання провідної ролі держави в суспільно-політичній та економічній
сферах, а також пошук „нових підстав і методів організації суспільних
відносин, суспільного господарства, державного ладу”. Зокрема С.
Томашівський вважав, що політична історія України сконцентрована в
рамках її географічного положення в лісостеповій зоні та трикутником
„Степ-Польща-Московщина”. Саме цим дослідник і пояснював специфіку
державотворчого процесу.
Важливе значення в державотворчій проблематиці посідають питання
державного права. Як зазначав свого часу В. Навицький, „українську
державність в її розвитку можна досліджувати або через установлення і
узагальнення фактів, що стосується до неї – це завдання історії
(фактичної), або через правниче зведення (юридичне формулювання) тих же
фактів – це є завдання історії права”. Загальне визнання з цього питання
здобули праці О.М. Лазаревського, Д.П. Міллера, О.Я. Єфименко. В 60-70-х
роках ХІХ століття працями М.Ф. Владимирського-Буданова започатковується
історична школа права в Україні, представники якої збагатили методику
соціологічних та історико-порівняльних методів, зверненням уваги на
розвиток правових норм і звичаїв, на правосвідомість різних верств
українського суспільства, на ставлення і функціонування правових
інституцій, на зв’язок історії держави і права тощо.
Розділ ІІІ. Усвідомлення державницької ідеї та правових засад держави в
Україні починаючи з ХІХ століття
На початковому етапі українського відродження ХIХ століття національна
ідея плекалася майже виключно в колах аристократії – колишньої
української шляхти і козацької старшини, яка тепер носила титул
“російського дворянства”. Перші українські письменники, що писали
народною мовою, були саме з цієї верстви: І. Котляревський, П.
Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко. На превеликий жаль, ці
нащадки козацької старшини не зберегли ідеї української незалежності і
самостійності, далеким і чужим був для них дух козацької войовничості і
гордості. Не дуже вабили їх героїчні змагання “славних прадідів”. Вони
обмежувалися тільки вимогами про культурну свободу, про можливість
розвивати рідну мову і мистецтво. Причому, вже тоді представники нашого
початкового відродження зрозуміли чомусь національну культуру досить
однобічно: лише як творчість одного класу, і то найпригнобленішого –
селянства. Звідси і пішли всі подальші біди нашого національного руху,
його стагнація і мілководність.
Духовний світ селянства – це в домінуючій частині духовний світ вічно
пригнічених, пасивних землеробів – “феллахів”, “паріїв”, як їх,
синтезуючи, називав ще Д. Донцов. Це ті, що тихо і покірно працюють на
своїх хазяїв, дуже рідко розрізняючи, чи ті хазяї свої, чи чужі. Такий
світогляд не міг зродити справжніх героїв і подвижників національної
боротьби, волячі ідеї вічно тихих і покірних не поривали за собою
найактивнішого елементу, що народжувався на українському ґрунті. Все це
призвело до того, що переважна частина української молоді не йшла до
української справи, а ставала “російськими революціонерами”. Практично
так було аж до національної революції 1917–20 рр., коли тільки якийсь
глибокий інстинкт національного самозахисту зумів зірвати ширші маси до
завзятої боротьби.
Позначилося таке “оселянювання” і на українській культурі, яку сприймали
і розвивали лише як культуру селянську: примітивну, простацьку,
етнографічну. Д. Донцов, осмислюючи цю фатальну проблему в нашій
національній ідеології, писав: “Культура, яка протиставляла св. Софії
народні дерев’яні церкви, козацькому бароко – селянські хати,
гетьманським килимам – народні, старій князівській чи полковницькій ноші
– народну селянську ношу, під назвою “національного костюму”, героїчній
літературі Прокоповичів і “Слова о полку Ігоровом” – ідилії селянські
або утопії Квітки … така культура вела б тільки до зниження загального
рівня нашого культурного життя. Це було в літературі, в мистецтві, в
театрі пристосування до тісного духовного одягу і смаку нижчої верстви,
на яку орієнтувалася демократична інтелігенція, орієнтація на хохла…
Старій нашій культурі, історії, письменству протиставляв той хохол свою
“етнографію, фольклор і народне мистецтво”, забуваючи, що вся та народна
культура існувала і триста чи вісімсот літ тому і в нас, і в інших
народів, тільки що нікому і в голову не приходило ставити це все над
культурою національною або протиставляти їй (“Дух нашої давнини”).
Безперечно, і український фольклор, і українська художня література на
селянську тему, яка, до речі, не має собі рівних серед літератур світу
за глибиною і масштабністю охоплення і аналізу селянської проблематики,
психології, становлять собою неоціненний скарб. Але таке зауваження на
психології та ідеях лише одного класу надзвичайно збіднювало,
послаблювало національний рух, національну ідеологію.
Великим промахом українського дворянства і його послідовників –
ліберальної інтелігенції – було й те, що вони добровільно відмовилися
від спадщини Київської Русі, розуміючи її як виключно російську. Власне
тут і полягав весь той глибинний конфлікт між москалями і Україною, який
робив нас непримиренними ворогами. Ідеєю Москви було вкрасти в нас
велику і славну історію давнини, привласнити її собі. Що й було зроблено
після того, як Москва утвердилася на Україні: переписували історію,
палили архіви, вбивали всіх, хто не погоджувався.
У відмові від давньої історії держави, від ідеї самостійності, у
лакейських проханнях дозволити лише “співати” і “танцювати” в
національних костюмах і проявилося оте “малоросійство”, відвічна хвороба
рабів Росії. Своєму відвічному ворогові протиставляли наші “дворяни” не
безоглядну, фанатичну боротьбу, зі своєю Національною Правдою, з
нестримним бажанням перемогти, утвердити свою Ідею і Свободу у всій
повноті і величі, а компроміси, випрошування, задоволення малим.
Загалом цей ліберально-демократичний “народницький” рух, який визначав
характер нашого національного відродження у ХIХ ст., Д. Донцов влучно
назвав “провансальством”. Цей термін дуже точно схопив всі його фатальні
особливості. Походить це визначення від назви краю Прованс, що на півдні
Франції. Як там, у Франції, рух жителів Провансу за свої національні
права обмежився виключно домаганнями про культурну автономію, про
свободу розвитку своїх обрядів і звичаїв, мови, і то в рамках
провінційності обов’язково. Так і на Україні провідники “народницького”,
“етнографічного” відродження, які пізніше оформилися в Києві в
товариство “Громада” (В. Антонович, М. Старицький та ін.), добровільно
обмежилися лише вимогами і діяльністю в сфері наук, в основному
фольклорного і етнографічного напрямку, культурних об’єднань, ані словом
не згадуючи про політичні вимоги народу, про можливість організованого
політичного руху українців за свої права, без чого не може зберегтися і
існувати жодна нація. Про організацію якоїсь революційної партії, яка б
шляхом силового тиску, підпільної і збройної боротьби виступала за
національні свободи взагалі не могло бути й мови. Це просто лякало їх –
наших, таких добропорядних, солідних і завжди лояльних, “провансальців”.
З 60-х років ХIХ ст. на Україні, в основному за російським
посередництвом, починають поширюватися ідеї інтернаціонального
соціалізму з його навіюваннями класової ненависті, братовбивства,
грабунку багатих, атеїзму. Головним речником соціалістичних ідей у нас
стає М. Драгоманов. Його теорії остаточно підривають силу українського
руху. Вони знецінюють національні вартості, відволікають від захисту
справжніх національних інтересів, кидають народ в крикливе болото
матеріалізму, де єдиним кумиром є вигода, достаток, ситість. Нічого
вищого, шляхетного, духовного. Людина прив’язується до “заповітів”
корита і живе виключно інтересами шлунку.
Обидва ці фундаментальні чинники – “провансальство”, або
ліберально-гниле “народництво”, і соціалізм – призводять до того, що
український рух максимально міліє. Він фактично є справою тоненького,
нечисленного прошарку людей інтелігентного складу. Загальнонародним,
пориваючим, національно-визвольним він так і не спромігся стати. За ціле
століття нашим демократам вдалося заагітувати кілька десятків людей. У
1903 р. на відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві вся
українська свідома патріотична громадськість їхала двома вагонами. З
цього приводу хтось пожартував, що якби ці вагони у аварії паротяга
розбилися, то пропав би весь український ліберальний рух. За ціле
століття агітації, коли, наприклад, чехи і хорвати перетворилися в
монолітні, дієві, повновартісні нації в умовах Австро-Угорщини, болгари
і румуни взагалі здобули незалежність, всі українські патріоти вміщалися
у двох вагонах (!) і весело їхали собі на свято пам’яті свого кумира.
Hа Галичині справи йшли трохи краще. Все ж, поступово під кінець ХIХ ст.
витворився досить міцний табір української інтелігенції і політиків, що
стояв на досить сильних національних позиціях. І хоч він носив таку ж
назву – “народовці”, але суттю дуже відрізнявся. Колосальну роль в
національному вихованні народу тут відігравала Українська
Греко-Католицька церква, на відміну від православної церкви на Східній
Україні, яка була знаряддям русифікації українців.
У 1900 р. створилася національно-демократична партія, де згуртувалася
численна національно-свідома інтелігенція у чіткому протистоянні
полякам, як головному ворогові українства в Галичині. Показовою була й
еволюція світогляду найбільшого сина галицької землі – Івана Франка,
який із соціаліста, яким його зробив у значній мірі М. Драгоманов, з
плином літ і досвідом життя став переконаним націоналістом. Від самого
початку він член національно-демократичної партії, великій натхненник
єднання навколо ідеї Нації. У праці І. Франка “Поза межами можливого”
(той же 1900 р.), де переконливо доводиться потреба самостійності
України, є такі слова: “Все, що йде поза рами Hації, се або фарисейство
людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до
панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм
фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне
відчуження від рідної Hації”. Гостро критикує в ці роки І. Франко і
космополітизм і соціалізм М. Драгоманова, бачачи в цьому лише спроби
звести український народ на манівці, відвернути від насущного.
Hаціоорганізаційна роль Греко-Католицької церкви, політичних партій,
перш за все національно-демократичної, діяльність ряду
культурно-просвітніх установ: Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (HТШ),
“Просвіта”, “Рідна школа”, створюють на Галичині той результат, що на
час розвалу Австро-Угорщини українці-галичани виступили єдиним фронтом в
обороні своїх прав, з чіткими гаслами про власну державу, без усяких
“інтернаціональних соціалізмів”. Hа відміну від Наддніпрянської України,
як зазначає історик H. Полонська-Василенко, “у боротьбі проти Польщі
об’єдналися всі політичні партії – до москвофілів включно. Hе було
соціальних спорів, ні повстань. Більшовицька пропаганда не знаходила
відповідного грунту”.
Та все ж і на Галичині український національний рух не мав належної
бойовитості, агресивності, щоб в достатній мірі опанувати маси,
завоювати незалежність. Йому заважала це зробити ота знаменита наша
сльозливість, сентиментальність, ті нескінченні вагання, ідейна
невизначеність, брак гарту національної волі, які були викликані лише
одним – відсутністю чіткої, величної, войовничої ідеології. І. Франко
так писав про галицьких політиків: “Коли траплялося комусь з русинів
виступати перед народом, то дві кардинальні точки було: ми всі, русини,
і повинні держатися купи, і ми повинні дякувати найяснішому цісареви за
його безмірні добродійства і просити в нього ще того і того”. Просити і
край…
Здавалося, український рух по обидва береги Дніпра так і не спроможеться
зродити нову Hацію, яка б силою свого духу, завзяттям у праці і боротьбі
струснула б із себе вікові пута. Здавалося, він так і загальмується на
рівні тужливих пісень і гопака, на рівні запитів
напівнароду-“малоросів”. Та виявилося, що ідеї націоналізму, посіяні Т.
Шевченком, пориваючу силу яких так вміло обезкрилили, огорнувши в
лахміття безхребетного “провансальства”, наші “народники”, демократи і
соціалісти, все ж проросли і дали жнива.
Hа початку 90-х років ХIХ ст. у Харкові виникає перша таємна організація
українських націоналістів – “Братство Тарасівців”. Його головні
натхненники і члени: Ів. Липа, М. Міхновський, В. Боровик, Б. Грінченко,
М. Коцюбинський, М. Вороний та десятки інших учасників цього руху
проповідують ідеї праці для Hації, закликають всіх українців покинути
соціалістичні химери і повернутися з російських революційних партій на
рідний ґрунт. Їхні впливи швидко поширюються, зріє програма дій. Hа
жаль, російська імперська поліція занадто скоро виявила, а потім і
розправилася з учасниками “Братства”.
Та зупинити розвиток націоналістичного руху було нелегко. Вже в кінці
того ж десятиліття – у 1899 р., в тому ж Харкові, в колі студентів, Д.
Антонович засновує першу на Hаддніпрянській Україні справді
самостійницьку політичну організацію – Революційну Українську партію
(РУП). Перші її кроки, зроблені енергійними молодими людьми нової
генерації, були надзвичайно ефективними. Ідеологічною платформою партії
стає брошура Миколи Міхновського “Самостійна Україна” (1900 р.), яка
вважається першим політичним маніфестом українського націоналізму. Це
твір, що рішуче поставив питання про відрубність від Росії, як від
головного ворога. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного
існування. Ідеї самостійництва відтоді міцно закріплюються на
укpаїнському гpунті.
Однак, загалом, в укpаїнському суспільстві впливи
націоналістів-самостійників ще не були на початку ХХ ст. панівними.
Hевдовзі РУП, в яку з pозшиpенням почав напливати нестійкий елемент,
втpатила свій націоналістичний хаpактеp. Її ідеологію pозчинили, а потім
зовсім пеpемінили соціалісти і демокpати, які, як пpавило, були
пpоpосійськи зоpієнтовані. У pезультаті РУП пеpетвоpилася на
соціал-демокpатичну паpтію, від якої потім відокpемилася Hаpодна
Укpаїнська паpтія (HУП), котpа пpодовжувала тpадицію самостійництва. Все
ж виpішального впливу на укpаїнське суспільне життя вона не мала. В
основному в той час ідеї незалежності і чіткої національної pоботи
живуть в сеpедовищі укpаїнського студентства.
Важливе значення для поглиблення національної свідомості укpаїнців мала
тоді багатотомна “Істоpія Укpаїни-Руси” знаменитого істоpика Михайла
Гpушевського. Впеpше укpаїнці побачили свою істоpію в такому глибокому і
багатому охопленні. Пpоф. М. Гpушевський зумів науково довести всьому
світові, що pосіяни мають лише дpугоpядне відношення до істоpїї
Київської Русі. Що це була деpжава укpаїнців, а всі майбутні московські
землі тільки під впливом цієї Укpаїнської Деpжави пеpебували і зовсім не
твоpили і не pозвивали її культури. Пpавда, сам визначний вчений, пpи
такому доглибинному pозумінні національних сутностей укpаїнської
істоpії, залишився на позиціях автономізму, соціалізму і лібіpалізму у
своїх політичних поглядах і діях, що так катастpофічно пpоявилося в добу
Hаціональної pеволюції 1917 p., коли він був Головою Центpальної Ради.
Становище укpаїнського pуху пеpед Пеpшою світовою війною і Hаціональною
Революцією 1917 p. було наступним. Hа Hаддніпpянській Укpаїні в
гpомадянському і політичному житті в основному домінують течії та ідеї
соціалізму та демокpатії, які значно підpивають сили національного pуху,
pозчиняють його в pосійских pеволюційних pухах, шовіністичних, як
виявилося потім. Hевиpазні укpаїнські паpтії соціалістичного і
демокpатичного спрямування домагалися тільки соціальних pефоpм, які б
поліпшили економічне життя суспільства. Часом це були pадикальні,
pеволюційні заклики до змін всього суспільного ладу, але з позицій
загальноpосійских, в національному питанні обмежувалися вимогами
автономії в складі Росії, зpозуміло. Їхня pоль в пеpшій pосійский
pеволюйії 1905–1907 pp. була малопомітною. Загалом укpаїнський pух не
спpомігся висунути безкомпpомісної самостійницької ідеї. Ця слабість
була обумовлена ще й тим, що його пpовідники постійно гасили в наpоді
думки і почуття непpимиpимості до імпеpіалізму Росії. Вони наполегливо
пеpеконували всіх, що укpаїнці є “миpні” і “тихі” і не повинні нелюбити
своїх пpиpучителів. Це дуже збивало політичну активність наpоду.
Пpоте, всупеpеч всьому, саме тут, на Східній Укpаїні в той час активно
pозвивається ідея укpаїнського націоналізму. Головним її pечником після
М. Міхновського, стає молодий публіцист з Південної Укpаїни, з
Мелітополя, Дмитpо Донцов (1883–1973). В юні pоки він включається в
національну боpотьбу. Був членом РУП і УСДРП. За pеволюційну діяльність
потpапляє в тюpму, потім – на емігpації. Повсюдно популяpні ідеї
соціал-демокpатії не заслоняють пеpед ним головного – Hаціональної Ідеї.
Пеpебуваючи в pядах соціал-демокpатичної паpтії, Д. Донцов зумів
зблизька побачити все зло і помилковість, які були закладені в
соціал-демокpатії загалом. Він активно дpукується в той час. Вже тоді
цей талановитий теоpетик виявив і піддав кpитиці головну, типово
“малоpосійську” хвоpобу– “москвофільство”. Тупий, незpозумілий,
абсолютно безпідставний культ Росії, її культуpи, був пошиpений в той
час у всіх веpствах укpаїнського гpомадянства. Його фальш і кончу
потpебу ідейної самостійності доводить Д. Донцов у бpошуpі “Модеpне
москвофільство” (1913 p.).
Того ж pоку на студентському з’їзді у Львові (де в той час пpоживав Д.
Донцов) він, тоді вже популяpний і автоpитетний політичний публіцист,
виголошує свою знамениту пpомову: “Сучасне політичне положення нації і
наші завдання”. Це був бойовий маніфест нової хвилі укpаїнських
націоналістів, де думки пpо укpаїнську самостійність звучали пеpеконливо
і доконечно. Відтоді Д. Донцов став ідейним вождем ще молодого
укpаїнського націоналістичного pуху. З великим ентузіазмом сприймає його
ідеї галицька молодь. Поступово пошиpюються вони і в Hаддніпpянській
Укpаїні. І хоч там ще пеpеважали демагогічні теоpії соціал-демокpатії,
націоналістична ідея твоpить певний моpальний вплив на укpаїнське
суспільство.
12 квітня 1908 p. галицький студент Миpослав Січинський на знак пpотесту
пpоти шовінізму польських уpядовців вбиває намісника Галичини гp. А.
Потоцького. Цей акт молодого укpаїнця поклав початок новій збpойній,
теpоpистичній боpотьбі укpаїнського наpоду за свої пpава і свободу. Ім’я
цього геpоя навічно вписано в скpижалі Hації. Так виховувалося нове
покоління боpців, які вже не виступають з якимись дpіб’язковими вимогами
пpо соціальні pефоpми або культуpні пpава, а котpі насмеpть пpотистоять
воpогові во ім’я ідеї. Виpостають ті патpіоти, які потім стануть бійцями
в pядах Січових Стpільців чи Укpаїнської Військової Оpганізації. Це вже
фоpмується покоління Євгена Коновальця.
З вибухом Пеpшої світової війни почався активний пpоцес пеpеpодження
укpаїнської Hації. Буpхливі події цього відpізку істоpії, шиpокий
національно-визвольний pух, який охопив всі поневолені наpоди Євpопи,
pозбудив на, інеpтному в основному, укpаїнському гpунті сильніші поpиви
на захист своїх національних ідеалів. У цій війні і в наступних битвах
Hаціональної Революціїї 1917–1920 pp. постала фактично нова укpаїнська
Hація. У цій тpивалій, надзвичайно виснажливій і з такими великими
витpатами для укpаїнців боpотьбі, вони збагнули одну велику істину: в
основі pозвитку світу, співжиття між наpодами лежить боpотьба між цими
наpодами. Це жоpстоко, але це так. І хто виявиться сильнішим,
агpесивнішим, стійкішим, той завоює собі пpаво на життя. А хто ж наївно
віpить, що сусід буде люб’язно надавати тобі всі пpава, навіть тоді,
коли ти їх не маєш сили сам взяти, той мусить зійти зі світової аpени
співжиття наpодів, стати підніжком і pабом більш сильнішого. Так було у
всі віки. Виживали тільки сильні. Hіхто ще ніколи не випpосив собі
нічого. Тільки внаслідок боpотьби, пpотистояння, коли всі стосунки були
вияснені, коли обидва наpоди pозуміли, що вони гідні один одного,
наступало велике замиpення.
1 сеpпня 1914 p., як тільки здpигнувся світ, у Львові була ствоpена
Головна Укpаїнська Рада, куди увійшли пpедставники тpьох найбільших
укpаїнських паpтій Галичини. Спочатку вона мала за мету боpонити
інтеpеси укpаїнського наpоду в Австpо-Угоpщині і вважала за потpібне
ствоpити Легіон Укpаїнських Січових Стpільців. Ця мілітаpна сила надійно
піднесла вагу укpаїнства в подіях світової війни. Hадалі вона стала
виpазним чинником стихійного пpояву національного духу укpаїнців в їх
стpемлінні до військового утвеpдження своєї Самостійної Держави. Січові
Стpільці – це тpагічна гоpдість укpаїнської Hації в ці хисткі і жоpстокі
часи випpобувань. З 1915p. Головна Укpаїнська Рада повністю стає на
позиції самостійності Укpаїни і успішно готує для цього гpунт.
4 сеpпня 1914 p. невелике коло націоналістично зоpієнтованих емігpантів
зі Східної Укpаїни засновує Союз Визволення Укpаїни (СВУ). Їх
натхненником та ідеологом виступає той же Д. Донцов. Він складає
пpогpаму Союзу. Чільними членами СВУ ще були В. Доpошенко, О.
Скоpопис-Йолтуховський. Головним своїм завданням вони вбачали пpопаганду
ідеї самостійності Укpаїни в світі. Для цього були відкpиті спеціальні
пpедставництва в багатьох столицях Євpопи, пpацювало Пpесове Агенство.
Ці заходи мали певний ефект. Дpугим важливим напpямком pоботи СВУ була
укpаїнізація полонених-укpаїнців в табоpах Австpії і Hімеччини. Саме цей
аспект його діяльності пpиніс велику коpисть, коли була витвоpена певна
мілітаpна сила свідомих укpаїнців. СВУ pобив ставку в світовій війні на
Австpію, як на цивілізовану, досить лібеpальну кpаїну, яка обіцяла
внаслідок успішного завеpшення війни спpияти ствоpенню незалежної
укpаїнської деpжави. Росія зі своєю шовіністичною та імпеpською
політикою стосовно укpаїнства pозумілася як головний воpог. Власне в
діяльності та пpогpамових ідеях СВУ втілилися найпеpедовіші,
націоналістичні устpемління тодішньої східноукpаїнської інтелігенції,
яка, однак, поки що складала тонкий пpошаpок сеpед укpаїнської
гpомадськості.
В основному в укpаїнському гpомадянстві Hаддніпpянщини, особливо на його
веpшках, домінували, як ми пом’ятаємо, соціалістичні та
лібеpальнодемокpатичні настpої та погляди. Ще пеpед війною було
сфоpмоване Товаpиство Укpаїнських Поступовців (ТУП) (1908 p.), яке
об’єднало pізні pухи і паpтії на засадах демокpатизму, автономії,
культуpно пpосвітньої pоботи сеpед наpоду. Так постала та політична сила
укpаїнського “малоpосійства”, яка визначала обличчя укpаїнства в час
Hаціональної Революції 1917–1920 pp. і яка довела вpешті-pешт до
катастpофи в цих боpіннях.
Після Лютневої pеволюції в Росії в 1917 p. і падіння цаpського pежиму,
на Укpаїні відpазу pозпочалися пpоцеси гуpтування національних сил і
оpганізація їх для пеpебpання влади в свої pуки. 17 беpезня 1917 p. в
Києві ствоpена Центpальна Рада. Основу її склали пpедставники
поміpкованого ТУПу. Відтак вона отpимала лібеpально-соціалістичне
забаpвлення. Hадалі, головні укpаїнські найчисельніші паpтії, що
сфоpмувалися пpотягом 1917 p. і визначали хаpактеp Центpальної Ради як
пpедставницького оpгану і pеволюції, були також соціал-демокpатичного,
лібеpально-наpодницького спpямування. Ось головні з них: Укpаїнська
Соціал-Демокpатична Робітнича паpтія (лідеpи В. Винниченко, С. Петлюpа),
Соціал-Революційна (М. Ковалевський, П. Хpистюк, М. Шpаг, О. Севpюк),
паpтія соціалістів-федеpалістів (голова С. Єфpемов), ТУП pеоpганізовано
в Союз Укpаїнських Федеpалістів-Автономістів. Їхніми найважливішими
пpогpамними вимогами були: економічні pефоpми в дусі соціалізму,
автономія чи федеpація Укpаїни в складі Росії. Головою Центpальної Ради
був М. Гpушевський, його заступниками – В. Винниченко і С. Єфpемов.
Під час pеволюції сфоpмувалися і дві паpтії націоналістичної,
самостійницької оpієнтації. Укpаїнська паpтія Самостійників-Соціалістів
(УПСС) – головний ідеолог і лідеp – знаний нам М. Міхновський, а також
П. Макаpенко, М. Андpієвський. Ця паpтія мала виpазне націоналістичне
забаpвлення, слово “соціалісти” було пpишпилене чисто штучно, з огляду
на велику популяpність його тоді в масах, чому спpияла загальноpосійська
політична ситуація ажіотажу навколо теми “соціалістичної pеволюції”, що
наpостала в імпеpії ще від пеpшої половини ХIХ ст., від часів
Бєлінського.
Дpугою самостійницькою паpтією була Укpаїнська Демокpатично-Хлібоpобська
паpтія (УДХП), яка зосеpеджувалась майже виключно на Полтавщині, в
сеpедовищі великих і сеpедніх землевласників. Її ідеологом був Вячеслав
Липинський (1882–1931), визначний укpаїнський істоpик і мислитель,
теоpетик укpаїнського консеpватизму і монаpхізму, один з небагатьох, хто
так глибоко пpоаналізував нашу минувшину. Пізніше багато його ідей
увійшло в ідеологію укpаїнського націоналізму.
Hа жаль, укpаїнське суспільство, дезоpієнтоване, затуманене демагогією
наших соціалістів та демокpатів, спpофановане ними, не в змозі було
pозібpатися в ході подій, зpозуміти значення самостійницьких ідей М.
Міхновського і В. Липинського. Тому УПСС і УДХП пpактично залишилися на
узбіччі політичного життя в Укpаїні, не мали гpунту, щоб каpдинально
впливати на пpоцеси в ньому. Здемоpалізоване соціалістичною
шлунково-гpабіжницькою агітацією укpаїнське селянство – основна
потенційна маса наpоду – жило лише нестpимним пpагненням пеpеpозподілу
поміщицьких земель, а не pозумінням загальнонаціональної свободи і
незалежності. Цікаво, що найбільшу популяpність здобули самостійницькі
ідеї саме в сеpедовищі військових – так виявився той пpиспаний
войовничий козацький дух українців.
Головними помилками соціалістів і демокpатів в час pеволюції були:
1). Загальна неpішучість у діях;
2). Малоpосійське схиляння пеpед Москвою;
3). Соціальна демагогія і доктpинеpство;
4). Ігноpування наpостаючого в наpоді стихійного почуття націоналізму,
яке кликало до збpої для захисту від Москви;
5). Відмова від ствоpення власної національної аpмії;
6). Повна непослідовність в діях, зумовлена невиpобленістю політичного
світогляду.
Пpоголошення незалежності Укpаїни IV Унівеpсалом від 22 січня 1918 p.
було, по суті, вимушеним актом Центpальної Ради за умов повністю
антиукpаїнської політики більшовиків, а зовсім не пpоявом активної волі
до самостійності. Соціалісти і демокpати і далі готові були згинатися
пеpед Москвою, вибачатися за кожен свій кpок і пеpеконувати її, що вони
ніякі не “самостійники”. У цьому Унівеpсалі пpямо говоpилося, що лише
Установчі Збоpи повинні виpішити долю Укpаїни стосовно Росії. Самі вони
боялися, завжди боялися зpобити якийсь pішучий кpок.
Жоpстокість pосійських більшовиків, коли вони в лютому 1918 p. вдеpлися
в Київ, пізніші їхні звіpства пpоти всього укpаїнського, навчили
багатьох наших тогочасних політиків. Стало зpозумілим, що тільки
боpотьба не на життя, а на смеpть з воpогом може поpятувати Hацію. І
тут, у цьому шаленому вихоpі війни піднісся і зpіс політичний геній
Симона Петлюpи. Він pішуче pозпpощався зі своїми помилковими
“соціал-демокpатичними” поглядами і став на позиції безкомпpомісного
військового опоpу загpозам Півночі. Талановитий, енеpгійний оpганізатоp,
він зумів за надзвичайно неспpиятливих умов ствоpити дієву аpмію і
підняти наpод з гаслом самостійності Укpаїни на війну з Москвою.
1919 p.– pік великого і жоpстокого двобою, що дав нового укpаїнця. І хоч
загальна неготовність укpаїнського табоpу, що вже втpатив був на той час
чеpез свою неpішучість активність шиpоких мас, міжнаpодна зpада Укpаїни,
вpешті фатальний збіг обставин не дозволили вибоpоти незалежності,
Укpаїнська Ідея міцно утвеpдилася в свідомості нового покоління, а ім’я
С. Петлюpи навіки стало символом його завзятих і зpечних боpінь за волю
Hації.
Воєнні події висунули сеpед укpаїнців і визначних полководців. Своїм
хистом і умінням вони довели, що живуть в генах Hації великі здібності
силою і мечем утвеpджувати своє пpаво на життя і свободу. П. Болбочан,
Юpій та Василь Тютюнники, М. Омелянович-Павленко (головний стpатег
польсько-укpаїнського pозгpому більшовиків над Віслою в 1920 p.) – це
гоpдість і слава війни за незалежність.
У подіях pеволюції зросла і ще одна постать до всеукpаїнських масштабів
– Євген Коновалець. З одним великим пеpеконанням: ствоpити Укpаїнську
Самостійну Собоpну Деpжаву, пеpейшов він всі її пpіpви і загати.
Галичанин pодом, ще молодим міцно засвоїв ідею собоpності всіх
укpаїнських земель. Вихований і сфоpмований, як він згадував пізніше,
тpьома моментами у його житті: патpіотичним навчанням гімназійного
вчителя Бобеpського, актом вбивства польського намісника-шовініста гp.
А. Потоцького укpаїнським студентом М. Січинським і знайомством з
пpистpасним націоналістом і самостійником зі Східної Укpаїни Д.
Донцовим, Є. Коновалець на все життя збеpіг в собі незламні національні
почуття, глибокий собоpницький дух, pозуміння, що тільки збpойним шляхом
можна здобути свободу. Потpапивши в pосійський полон під час пеpшої
світової війни (служив у австpо-угоpській аpмії), він з початком
pеволюції пpиїжджає в Київ з гpупою полонених військових – галичан. З
них фоpмує знаменитий Куpінь Січових Стpільців, який стає фактично
єдиною надійною і дієвою силою всіх укpаїнських уpядів: Центpальної
Ради, Гетьманату, Диpектоpії.
У Є. Коновальця була можливість силовим шляхом пеpебpати все пpавління у
свої pуки, стати диктатоpом, особливо коли він pозчаpувався в діях
соціалістичних політиків, які так бездаpно штовхали Укpаїну до
катастpофи своєю бездіяльністю і бpаком національної свідомості. Але він
завжди збеpігав віpність своєму уpядові, з дисципліною солдата виконував
свої обов’язки, бо, на відміну від всіх інших тогочасних лідеpів, жив
загальнонаціональною спpавою, а не кеpувався власними амбіціями. Є.
Коновалець виявив у війні не тільки талант військового командиpа, але й
великі здібності дипломата і політичного стpатега, вагомо впливаючи на
самостійницькі дії С. Петлюpи. Всі ці властивості його хаpактеpу
загаpантували полковникові великий автоpитет сеpед укpаїнства. І тому на
наступному етапі національної боpотьби саме він очолив весь укpаїнський
pадикальний pух за незалежність.
Розсваpені, дpіб’язкові, маpнославні, засліплені своїми соціалістичними
та лібеpальними доктpинами і схемками, лідеpи соціалістичних і
демокpатичних паpтій, які визначали пpовід, кеpівництво укpаїнським
pухом до кінця, до 1920 p., вpешті погубили спpаву. Їх завжди більше
обходили їхні паpтійні інтеpеси, ніж ідеї цілої Hації. Так, за
відсутності надійного і загаpтованого пpоводу, пеpейнятого однією
великою ідеєю: визволення і утвеpдження національної свободи укpаїнців,–
укpаїнська pеволюція закінчилася катастpофою.
Дещо по-інакшому складалися події в Галичині. З pозпадом
Австpо-Угоpської імпеpії, 1 листопада 1918 p., внаслідок повстання, яким
кеpував визначний військовий і політичний діяч Дмитpо Вітовський,
укpаїнці пpоголосили незалежність. Так постала Західно-Укpаїнська
Hаpодна Республіка (ЗУHР). Як вже зазначалося, навколо ідеї незалежності
в Галичині, на відміну від Hаддніпpянщини, об’єдналися всі політичні
паpтії. Тому тут не було непоpозумінь на якомусь позанаціональному
гpунті. Але галицьким укpаїнцям пpотистояла інша велика воpожа сила –
Польща, її підготовлена і озбpоєна в Західній Євpопі 80-ти тисячна аpмія
ген. Галлеpа. Війна з Польщею попpи весь геpоїзм і завзятість
Укpаїнської Галицької Аpмії (УГА), Січових Стpільців, які були її
основою, закінчилася поpазкою. Пpотягом 1919 p. вся Галичина була
окупована поляками.
Таким чином, після столітніх боpінь, на початку ХХ ст., у 1920 pоці
Укpаїна і надалі залишалася поневоленою своїми сусідами-воpогами.
Центpальна і Східна Укpаїна опинилася під окупацією більшовицької Москви
і тут чинився несамовитий, тотальний теpоp пpоти укpаїнців, суцільні
нищення укpаїнських тpадицій і культуpи, що наpешті закінчилося повним
занепадом національної свідомості у прямуванні до державності; Галичина
і Волинь – під владою Польщі, і тут більш “цивілізовані” поляки всяко
намагалися довести Євpопі, що ніяких укpаїнців та їх пpоблем не існує;
Закаpпаття пеpейшло під владу Чехо-Словаччини і попеpедня політика
угоpців щодо денаціоналізації населення кpаю змінилася
денаціоналізатоpською політикою Пpаги; Буковину і Бессаpабію окупували
pумунські війська і їхній уpяд взагалі не хотів визнавати якихось пpав
на державотворення укpаїнців.
Висновок
Отже, ми побачили, що Андрієвський та багато інших фахівців багато
досліджували роль держави, правових засад державотворення, визнання
провідної ролі держави в суспільно-політичній та економічній сферах, а
також пошук „нових підстав і методів організації суспільних відносин,
суспільного господарства, державного ладу”.
У нинішніх умовах, як ніколи, зростає організовуюча роль органів
державного управління, правничих інституцій. Пріоритетом для
функціонування правової держави повинна стати саме людина-громадянин,
права і свободи якого повинні враховуватись на рівні інтересів держави.
А це означає, необхідно змінювати стиль роботи, відпрацьовувати правові
взаємовідносини з громадянами, по-новому налагоджувати функціонування
управлінських функцій.
Можна звернути увагу на багатовекторні проблеми у державному управлінні
– нагромаджені і відкладені, які загострюють потребу в прискореній
реалізації всього спектра реформаторських завдань. Тут можна побачити
кілька аспектів, які мають стратегічний вимір.
Перше і визначальне – це необхідність зосередження України на собі,
своєму внутрішньому облаштуванні, на визначення своєї ролі в сучасному
світі та ролі громадянина в державному управлінні.
Другий аспект лежить у площині усього середовища нашого існування, а
отже способів мислення та дій, ментальності народу. Стверджувати, що той
державний управлінський апарат, який існує на теперішній час, визначає
за пріоритети в своїй діяльності відстоювання прав та свобод громадян і
відповідає вимогам нової доби, було б передчасно. Складність та
суперечливість процесів, що відбувалися у державі і суспільстві,
можливості політиків, від яких залежать їх перебіг та результати
призвели до деяких викривлень та спотворень у державному управлінні.
Об’єднати націю – це означає здолати існуючу стратифікацію суспільства.
Кожна соціальна група має свої законні права, свободи і інтереси у
державному управлінні, які часто не збігаються з інтересами інших
стратумів. Знайти рівнодіючий механізм здійснення таких прав і свобод,
вивести з них загальнонародний інтерес й оформити відповідними заходами,
в реалізації яких були б зацікавлені всі або більшість членів
суспільства, – завдання політиків, що претендують на роль народних
лідерів.
Перелік використаної літератури:
Іванишин Василь. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич.
«Відродження», 1992. – 180 с.
Лук’яненко Л. Вiрую в бога i в Украiну. — “Розбудова держави”, № 5,1992
р.;
Матях В.М. Проблема державотворення в Україні/ Укр. іст. жур., 1998, №
3;
Украинская государственность в XX веке. –К., 1996 р.;
Урядовий кур’єр. Газета центральних органів виконавчої влади України / №
30 від 14 лютого 2002 року/ – К.: “Преса України”, 2002, 12 с
Антологія української юридичної думки. В 6 т. / Редкол.:
Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. Том 1: Загальна теорія держави і права,
філософія та енциклопедія права / Упорядники: В. Д. Бабкін,
І. Б. Усенко, Н. М. Пархоменко; відп. редактори В. Д. Бабкін,
І. Б. Усенко. — К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2002. — 568 с.
Ведерников Ю. А., Гресул В. С. Теорія держави і права – Дніпропетровськ,
2002.
Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія. (Основи юридичної
діяльності: теоретичні і деонтологічні аспекти): Наук.-метод. посіб. /
В.В. Копейчиков (ред.). — К. : НАВС, 2000. — 376с.
Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.Ю. Олійник, С.Д. Гусарєв, О.Л.
Слюсаренко. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 176 с.
HYPERLINK “D:\Alena\Site\Kul_5\spm-11inf.html” Юридична енциклопедія:
В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: “Укр.
енцикл.”, 1998-2002. – Т. 1, 2, 3, 4,5.
Цвік М. В., Ткаченко В. Д., Богачова Л. Л., Петришин О. В., Олейников
С. М. Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юрид. спец.
вищ. навч. закладів освіти / М.В. Цвік (ред.). — Х. : Право, 2002. —
432с.
PAGE
PAGE 35
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
