.

Добро, зло, совість (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1746 6159
Скачать документ

Реферат на тему:

Добро, зло, совість

У філософському розумінні мораль — це сукупність поглядів, норм і
правил поведінки людей та їхні якості, що оцінюються у відповідних
специфічних категоріях, найважливішими із яких є добро, зло і совість.

Добро — соціальне значуща етична категорія для оцінки різних суспільних
явищ і мотивів діяльності людей, яка акумулювала в собі такі важливі
поняття, як справедливість, благо, обов’язок та ін. Відповідно і
доброта, як емоційно-чуттєве відображення творчо-альтруїстичного змісту
життя або як сформульований життєвий принцип, з давніх-давен вважалася
вищою моральною цінністю. “Поважай ближнього як самого себе” — у різних
варіантах ця заповідь зустрічається в етичних системах різних
філософських і релігійних вчень.

Доброта є не тільки соціальне обумовленою моральною цінністю. У
побутовій свідомості вона реалізується як мотив поведінки, як зміст дій,
тобто вона пов’язана з відповідними соціальними потребами. Так,
встановлено, що чим правдивіша людина, то більша у неї потреба у
спілкуванні (комунікативний тип загальної емоційної спрямованості
особистості) і у наданні допомоги оточуючим (альтруїстичний тип). З
іншого боку, у добрих людей зазвичай відсутні або слабо виражені потреба
в зовнішньому престижі, владарюванні, гедоністична потреба та
акцентуація.

Доброта проявляється в трьох чітко окреслених іпостасях: милосерді,
безкорисності і гуманності. Однак у різних людей ці якості можуть бути
розвинуті неоднаково або проявлятися частково. Так, одній людині
притаманні милосердя і гуманність, але разом з тим вона буде скупою і
дріб’язковою. У такому випадку неминучий глибокий внутрішній конфлікт
між бажанням допомогти іншій людині і прагненням не забути і не
знецінити власні інтереси. Зрозуміло, що таку людину не слід вважати
по-справжньому доброю.

В онтогенетичному розвитку доброта — найбільш ранній прояв чуттєвих
систем та органів, генетично детермінована і соціальне закріплена;
передається із роду в рід (за відсутності мутацій). І якщо, наприклад,
совість важко знайти у маленьких дітей, то елементи доброти — можна.
Проте теза, що “всі діти народжуються добрими”, значною мірою не
підтверджується сучасними дослідженнями у галузі медичної психології.

Виховання в родині, а потім самовиховання повинно давати таку “надбавку”
до спадково набутої доброти, яка б одночасно посилила всі її складові. З
дитинства необхідно створювати стереотипи реагування на ситуації, в яких
вивіряється доброта; вони ж спрямовуються на конкретну ситуацію.

Доброта не окремо існуюча категорія, вона діалектично пов’язана зі своїм
антиподом — злом (злобою) та її різноманітними проявами:
недоброзичливістю, ворожнечею, жорстокістю, садизмом, помстою та ін. Тим
важливіше у реальному житті вміти відрізнити добро від зла. Шлях до
добра часто пролягає через зло. Для того щоб робити добро, нерідко
доводиться бути немилосердним до себе; для того щоб не завдати страждань
іншим, доводиться страждати самому, зберігаючи при цьому бадьорість духу
і право чесно дивитися в очі людям (А. Мілтс, 1990).

Доброта може трансформуватись у злобу в ситуаціях, коли вона тривалий
час не отримує відповідного резонансу в оточуючих. Так звані біоритми
також можуть зумовлювати у кожної людини чергування добра і зла. І все ж
таки, слід плекати саме почуття добра. Процитуємо формули добра трьох
російських поетів, серед яких нам найбільше імпонують вислови Сергія
Єсеніна та Євгена Винокурова. Подаємо їх мовою оригіналу.

“И зверья, как братьев наших меньших,

Никогда не бил по голове”

С. Єсєнін

• “Прости, добрым, без всяких причин….”

Є. Винокуров

Трохи інакше розглядає категорію добра Станіслав Куняєв:

“Добро должно быть с кулаками,

Добро суровым быть должно”.

Можливо, потрібен і такий різновид добра. Але наведемо уривок з послання
апостола Павла: “Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить,
любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає
тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди,
але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього,
усе терпить! Ніколи любов не перестає” (ІКор. 13, 4-8).

Ось, здається, вичерпне визначення добра …

Марно чекати доброти у індивіда гедонічного типу, інтереси якого
спрямовані виключно на задоволення фізіологічних потреб.

Не слід вважати по-справжньому доброю людину, фізично і духовно
малорозвинену, хоч окремі елементи доброти її характеру можуть бути
притаманними. У кращому випадку альтруїзм такої людини сконцентрований
на членах її родини, на боротьбу за суб’єктивні ідеали, на задоволення
власних потреб.

На формування почуття доброти впливає і оточуюче людину мікросередовище:
родина, виробничий колектив, друзі. Поступово накопичується і “досвід
страждання”, який учить щиро відгукуватися на знегоди інших людей.

Лікарем, який пізнав сутність страждання, бо тяжко хворів на сухоти, був
Антон Павлович Чехов. І до кінця життя, уже в Криму, долаючи власну
хворобу, великий письменник-лікар працював заради добра. М. Горький
пригадує чеховські слова: “Якби у мене було багато грошей, я б побудував
тут здравницю для хворих учителів. У мене була б бібліотека, сад,
пасіка, музичні інструменти. Не можна ж байдуже дивитись, як учитель
потерпає від холоду в жалюгідних школах і в тридцять років має ларингіт,
ревматизм, туберкульоз …”

Незабаром у багатьох газетах з’явився лист А. Чехова з приводу
будівництва санаторію “Яузлар” для хворих на сухоти. “Справа всіх
воістину добрих”, — ось його слова. До 40 тис. карбованців, отриманих на
пожертви, А. Чехов додав власні 5 тис., і “Яузлар” відкрив свій
лікувальний корпус. Нині тут протитуберкульозний санаторій імені А. П.
Чехова. Сучасник письменника, редактор газети А. Бесчинський писав;
“Мені добре відомо, яким чином Чехов допомагав хворим “дешево
влаштуватися”. Він повністю вносив за них платню в притулок для
хроніків, а інколи приймав у себе вдома”.

… Останні місяці життя Антона Павловича. Йому дуже важко працювати. Та
хворі з навколишніх татарських сіл просять допомоги у “доброго лікаря”,
і він не відмовляє … Знаменними є слова доктора медичних наук,
письменника Юрія Щербака в післямові до талановитої книги Є. Меве
“Медицина в житті й творчості А. П. Чехова”: “Коли читаєш “Сахалін”,
серце переповнюється ніжністю й вдячністю до цієї високої (зріст 186 см)
і дуже знесиленої (вага 62 кг) людини, хворого на сухоти російського
інтелігента в пенсне, який подолав смертельну небезпеку в ім’я істини.
Все своє життя Чехов зберігав вірність клятві Гіппократа. Він керувався
цим кодексом не лише в стосунках з пацієнтами, а й у повсякденному
житті. Скромність, делікатність, доброта й порядність Чехова —
невигадана легенда вітчизняної словесності”.

На щастя, доброта — міцна домінанта, властива людині взагалі. З віком, у
міру надбання соціальної зрілості, у індивіда виникає відповідна зміна
мотиваційної основи доброти, яка виявляється у потребі негативних емоцій
і, насамперед, у звичці до страждань. І чим похилішого віку стає людина,
тим значнішу роль відіграє у неї ця потреба в добрих помислах і вчинках.

Добрих людей серед нас небагато. А тому необхідно “культивувати”
паростки доброти у кожній людині. Цю благородну місію повинні
здійснювати як сім’я, так і суспільство, в якому не на словах, а на ділі
принципи гуманізму є пріоритетними. “Немає більшої любов_і_як_ покласти
нескінченне життя своє за друзів своїх!” — так сказав Христос. Цей
заповіт повинен служити дороговказом для кожної людини, складати основу
змісту життя.

Віддзеркаленням вищої доброти у свідомості індивіда є совість — цей
своєрідний Закон, котрий покликаний чинити суд над собою, давати поради,
оцінювати вчинки та намагання, виховувати себе.

Чим складніший внутрішній світ особистості, чим різноманітніші ставлення
людини до навколишнього світу, тим сильніша потреба врівноважити свій
духовний світ і бути незалежною особистістю. Людина починає творити над
собою суд, і вона переконується, що там, усередині, існує якась могутня
і потаємна сила, яка сама для себе є законом. Це — совість.

Совість — це внутрішній монолог, хоч частіше буває діалогом, навіть
багатоголосою дискусією. Чудове латинське прислів’я говорить: “Совість —
тисяча свідків”. Не дозволяючи заснути духу, в людині сперечаються
вічний опонент з вічним захисником. Вічний суддя в людині бачить, чує
те, що приховано від суспільної думки, — протиріччя між переконаннями,
помислами, мотивами і безпосередньою діяльністю. І звідси — вчинок може
бути потаємним і очевидним.

Для особистості, у якої є совість, недостатньо багатства її внутрішнього
світу і властивості піднятися до усвідомлення загальнолюдських цінностей
та інтересів, недостатньо і замало гарантій свободи її волевиявлення в
суспільстві (хоч без цього і неможливо обійтися). Для такої особистості
необхідна актуалізація високих моральних потреб і цінностей, можливість
протиставити їх більш низьким та швидкоплинним, висунення й підтримання
високих вимог до себе, здатності до самосвідомості. Совість —
найвитонченіше і багате на нюанси творіння людського духу, яке здатне
реагувати на мізерні події, устояти перед спокусою.

“Шлях до формування совісті, — як пише психолог П. Семенов, — пролягає
через формування розвинутої потреби “для інших”, через здатність до
співчуття і співпереживання”.

Знаменними щодо функції совісті у житті й, зокрема, у лікарюванні є
роздуми академіка-фізіолога Олексія Олексійовича Ухтомського
(1875—1942). Цікаво, що, починаючи навчання на природничому факультеті
університету, він уже отримав ступінь кандидата богослов’я і залишився у
християнській вірі.

У нотатках О. Ухтомського, лише нещодавно оприлюднених (1993), є такі
рядки: “Ставлячи як наріжний камінь філософії етику (підкреслення
авторів — П.С., Ю.В.) — розумієш, що то не прикладні знання, не теорія
для практики, а серцевина знань у своїх провідних імпульсах.

Конкретним органом такого пізнання є совість. Це справжній апарат
діяльності в повсякчасному. Та водночас совість — індикатор реальності.
Адже совість може бути здоровою чи хворою. Вона може бути надто
спокійною й тоді, як людина чи навіть суспільство роблять злочини,
навіть у вигляді звички! Отже, совість закликає не до заспокоєння, а до
ревізії стосовно того, що ми вважаємо за правду й що ми є самі”.

“Треба добре ставитися до людини, й вона покращає у ваших очах”, — додає
О. Ухтомський.

Надзвичайно влучну характеристику лікарської совісті ми знаходимо в
оповіданні Булгакова “Зоряний висип”. Це відбиток справжнього життєвого
випадку. До лікаря на прийом потрапляє молода селянка і четверо її
діточок. Лікар діагностує у них побутовий сифіліс. Він лікує дітей у
відкритому ним невеличкому відділенні при лікарні, аж ось “зоряний
висип” зникає. Лікування було нелегким ще й тому, що неосвічена мати
вимагала скоротити термін терапії! Та лікар залишився незворушним. “Був
вечір. Дем’ян Лукич тримав маленького ліхтарика й освітлював
сором’язливого Ваську. Рот у нього був замурзаний манною кашею та зірок
на ньому вже не було. І так усі четверо пройшли під ліхтариком, пестячи
мою совість”.

Пестячи лікарську совість … Запам’ятаємо ці слова.

На найнижчому рівні моралі, для якого переважно характерна орієнтація на
задані ззовні норми і вимоги, фактично необхідно говорити про сором, а
не про совість. Письменник С. Соловейчик роздумує: “… дитина спочатку
сприймає не загальнолюдську вищу мораль, а групову мораль близьких І
поважних людей, мораль “еталонової групи…”. З точки зору високої
моралі соромно красти, а з погляду сільських хлопчаків буває соромно не
залізти в чужий сад — бо це ознака боягузтва. З людської точки зору
соромно бути кар’єристом, а з точки зору певної групи людей — соромно не
робити кар’єру… Для того щоб людина поступала за велінням совісті,
вона повинна бути впевненою, що нею рухає власна совість, а не страх.
Людина не краде не тому, що боїться красти, а тому, що не дозволяє її
внутрішній суддя – совість.

Совість може бути різного виду (за змістом, формою, інтенсивністю тощо).
Вона може бути індивідуальною, колективною, громадянською, релігійною та
ін. Гегель говорить про формальну совість, тобто якщо вона не має
об’єктивного змісту, якщо вона тільки індивідуальна.

У науці і літературі зустрічаються образні визначення поняття совісті —
наприклад, сердита, активна, пасивна, попереджувальна, спонукальна,
просочувальна, присипальна, задрімальна совість і т. ін. Совість і серце
тісно пов’язані. У повсякденному житті зустрічаємось як зі сміливим,
гарячим, м’яким, так і з холодним серцем. Серце може бути, як решето, на
серці може лежати камінь. Один із представників релігій-но-філософської
теорії ненасильства Махатма Ганді (1869—1948) сказав про тирана: це
стихлий, приспаний голос совісті.

Хвороблива совість жахливіша від будь-якого покарання. Є різноманітні
заходи і “механізми” звільнення від мук совісті і самої совісті. Одні
топлять її у вині, стають наркоманами, інші шукають забуття у розвагах і
розпусті, треті з байдужістю ставляться до подій навколишнього світу.
Заглушає голос совісті і шум кар’єризму, і суєта, і формалізм.

Але як охарактеризувати найвищу совість, совість справжньої моралі? Цю
совість називають чистою, а її носіїв — людьми з чистою совістю, з
чистим серцем. Для того щоб совість була чистою, ідеал повинен
відповідати дійсності, людина повинна бути задоволена своєю діяльністю,
почувати себе безгрішною. А чи не виникає за такого безпроблемного буття
ситуація, коли совість просто не потрібна?

Гегель писав про людей, котрі залишаються несправжніми і пустими, хоч
начебто І мають чисту совість. Така чистота, на його думку, “призводить
до тільки і можливе почуття задоволення через споглядання своєї душі”

Справжню совість можна характеризувати як добру совість. Вона І в добрих
справах, думках, словах, почуттях, стосунках. І вона тісно пов’язана з
багатим внутрішнім світом Бути внутрішньо добрим досить важко. Часто за
зовнішнім спокоєм людини ми не помічаємо, який драматичний й внутрішній
світ, яка там відбувається боротьба, які ризиковані Іноді приймаються
рішення

Моральна Істина не Існує у готовому вигляді, сама по собі вона кожного
разу народжується в людині, об’єднавши при цьому мудрість І любов до
світу.

Такою людиною був відомий київський акушер-гінеколог Георгій Єрмолайович
Рейн (1854—1942), У двадцять два роки він захистив дисертацію “До
питання про видалення фібром матки через розтин черева”. Під час
Балканської війни Г Рейн на території Болгарії очолив лікувальний загін
на 200 ліжок, де приймав не лише поранених росіян та болгар, а й
полонених турків, згадують сучасники. З 1883 р. професор Г. Рейн
працював у Києві Він заснував Київське акушерсько-гінекологічне
товариство, очолював яке протягом 13 років І випустив у світ 12 томів
праць. Георгій Єрмолайович спорудив у повіті акушерську клініку, а вираз
“легка рука Рейна” став крилатим

У 1908— 1910 рр. Г Рейн на прохання Товариства Червоного Хреста тамував
спалах холери на Донбасі та переміг епідемію. Саме цей видатний вчений
висунув . пророчу думку про створення в Росії Міністерства народного
здравія, але втілити в життя цю прогресивну Ідею Г Рейну не вдалося.

У 1917, а потім у 1919 рр. вчений повертається до Києва, щоб продовжити
роботу за фахом На жаль, тут його чекало розчарування “Залишав я
близький моєму серцю Київ з сумним передчуттям”, — писав згодом Г Рейн
Його подальший лікарський шлях пройшов через Константинополь, потім
Софію, де лікар заснував кафедру акушерства, І закінчився у Ніцці. До
останнього подиху Г Рейн служив суспільству

Добра совість “економна”. Вона виконує велику внутрішню роботу,
звільняючи суспільство від багатьох зусиль людина сама вершить над собою
суд, сама себе контролює, виховує, оцінює, наказує Цікава життєва
діалектика: щоб зменшити зовнішній контроль, критику, суд, повинні
зростати самоконтроль, самокритика, самовиховання, тобто повинна
розвиватися совість. Для отримання задоволення від спілкування кожний Із
нас повинен показувати лише маленьку частину айсберга свого внутрішнього
світу, залишати при собі численні переживання, труднощі, нещастя, долати
злість.

Але якщо Існує добра совість, то чи може бути зла совість? Спостереження
доводять, що у переважної більшості малолітніх злочинців важко виявити
совість.

Думається, зла совість як така не Існує Інакше зло б не мало сили, яка б
його стримувала. Совість як внутрішній контролер тісно пов’язана з
суспільною свідомістю як зовнішнім моральним контролером. Але якраз
через маніпуляцію суспільною думкою відкривається доступ до маніпуляцій
совістю особистості, особливо коли вона недостатньо самостійна.

Адже у повсякденному житті важко відрізнити добро від зла. І тому
необхідна совість, щоб самому розібратись у ситуації І прийняти моральні
рішення.

У цьому плані варто звернутися до Історії життя та діяльності київського
хірурга-благодійника Григорія Биховського (1861 — 1936) Вихованець
університету Св Володимира, учень корифея хірургії Ф. Борнгаупта. За
спогадами сучасників, Г. Биховський у 1898 р очолив благодійну
Зайцевську лікарню на Олексивській вулиці (на межі Подолу та Курешвки) у
Києві І майже безплатно тут працював чверть сторіччя

Г Биховський був Ініціатором товариства меддопомоги Діяльність
товариства була різноманітною — від підтримки дитячих санаторіїв та
клінік до субсидування пунктів дитячого харчування, так званих “Крапель
молока”. Але як поставилася пролетарська влада до цих філантропічних
намагань? На жаль, з презирством. Газета “Пролетарська правда” у 1928 р.
надрукувала навіть недоброзичливу статтю “Філантропи”, у якій
збиткувалася з мецената І. Зайцева: “Частина службовців із колишньої
зайцевської лікарні цілком перенесла у радянські обставини старі звички
… Але поки радянська рука не доторкнулася до порядків в організації
крамарів, ми запропонували б прикрити лікарню танькою і включити до
списків київських музеїв як музей буржуазної благодійності”.

О часи, о вдачі … Коли навіть поняття добродійності вважалося
контрреволюційним. Лише зараз повернено йому справжній зміст добра і
совісності. То ж будьмо достойними нащадками Г. Биховського!

У моральній свідомості особливе місце займає екологічна совість, яка
характеризується здатністю людини опікуватися природою, тваринним світом
під час спілкування з ними і захищати цей світ від технократичного
безкультур’я цивілізації, від тих, у кого совість взято у рамки “від і
до”. Цікаво, що фактично вперше кредо екологічної совісті ми зустрічаємо
у словах чеховського доктора Астрова у п’єсі “Дядя Ваня”. Його монолог
неначе звернений до нас. “Коли я проходжу повз селянські ліси, які я
врятував від знищення, або коли чую, як шепотять молоді дерева,
посаджені мною, я усвідомлюю, що клімат трохи й у моїй владі і що коли
через тисячу років людина буде щасливою, до цього чимось буду причетний
і я”. Підкреслимо, що то декларація самого Чехова. У своїх нотатках
Антон Павлович якось зауважив: “Було б добре, якби кожен з нас залишав
після себе школу, колодязь та щось подібне, аби життя не промайнуло без
сліду”.

С. А. Позднякова визначає п’ять основних принципів добросовісного
лікарювання а) гуманне ставлення до хворого; б) уникнення! участі у
діях, що шкодять здоров’ю; в) надання медичної допомоги всім, хто її
потребує, незалежно від расової, політичної, релігійної належності; г)
солідарність усіх лікарів у боротьбі за мир і соціальний спокій; д)
збереження лікарської таємниці.

Перейдемо до змістовного розгляду моральних принципів лікаря І
зупинимося докладно на принципі індивідуального підходу.

Лікувальний ефект буває максимальним тоді, коли методи обстеження і
лікування обираються відповідно до Індивідуальних особливостей хворого.
Лікарське мистецтво якраз і полягає у тому, щоб знайти “ключ” до
“індивідуального замка” кожної людини.

Людина діалектичне поєднує у собі загальне, особисте (індивідуальне) і
одиничне.

Індивідуальність детермінована як біологічними, так і соціальними
чинниками. Особистісні характеристики людини поєднані з елементами
організму через його психосоматичний зв’язок. Тому надзвичайно важливим
необхідно вважати доведення тісного зв’язку між свідомістю та совістю.

Східна мудрість вчить, що слова не здатні передати усю глибину
внутрішнього світу людини. Цією глибиною, яка не передається словами, є
совість.

Вона нагадує крихкий і чутливий інструмент, який звучить від найменшого
подиху людських стосунків. Інколи музику називають мовою, на якій людина
розмовляє зі своєю совістю.

На чутливому Інструменті совісті грають як друзі, так і вороги, до нього
торкаються близькі і чужі, живі і мертві, грають епохи, Ідеї, думки.
Десь там, у надрах совісті, звучить і спадковість тривалої еволюції,
суворий лікар І заспокійлива похвала. І сама людина виступає у ролі
диригента свого ставлення до оточуючих, враження від світу і для світу.
Не завжди добре знаєш тих, хто грає, хто настроює Інструмент і хто
слухає. Але почуття добра і обов’язок вимагають, щоб звучання його було
значущим і знайшло відгук у багатьох серцях.

Розглянуті нами основні категорії деонтології у медицині є
основоположними для будь-якої професійної етики, але особливо вони
важливі для лікарської деонтології. Тому, що остання, як ніяка інша,
наповнена багатим гуманістичним змістом і почуттям високої людяності.

Зупинімося на зв’язку совісності з емоціями і визначальній ролі
свідомості у цілеспрямованій психічній діяльності.

Прямим доказом зв’язку активної свідомості з емоціями служить притаманна
тільки людині психічна функція — воля, яка виявляється в “переключенні”
потреби організму на відповідну форму поведінки (діяльності). Вольовий
акт як процес активності свідомості починається з виникнення потреби,
яка супроводжується відповідною емоцією і виступає спочатку як мотив, а
завершується практичною діяльністю, що призводить до задоволення або
незадоволення потреби. Цей процес супроводжується відповідним емоційним
співпереживанням. Таким чином, воля і емоції виступають як дві форми
прояву однієї і тієї самої афективної, але свідомої, цілеспрямованої
психічної діяльності. Доведено і науково обґрунтовано взаємний вплив
соматичних і емоційних змін у нормі І патології.

У центрі уваги лікаря повинна бути цілісна людина: і організм, і
особистість. Тільки лікар-філософ, який уміє творчо використовувати
філософські постулати у конкретній практичній діяльності, здатний бачити
у людині дещо більше, аніж хворобливий організм.

Цей постулат надто важливий сьогодні, коли у суспільстві з’явилися
трансформанти — тобто люди, які живуть у нестабільну епоху. Власне,
йдеться про більшість громади, про тих, кого скинуто зі звичної
соціальної колії і вони не в змозі забезпечити стратегію свого життя, а
саме гарантію безпеки, здоров’я і благополуччя. Така глобальна
фрустрація (емоційне пошкодження) призвела до агресивного наступу
психосоматичних недуг на тлі порушення ментального здоров’я.

Отже, етичні завдання сучасного лікаря ускладнюються. Крім
трансформантів, його пацієнтами (за умови, що цей прошарок населення
держава не покине напризволяще) усе частіше ставатимуть жебраки. Ідеться
не лише про матеріальний дефіцит. Жебраки — це не лише старі та немічні
люди, які опинилися за межею бідності, це і молоді люди, які не знайшли
свого шляху в житті і, як правило, стають наркоманами та алкоголіками, і
матері-одиночки.

Цих людей слід годувати, дарувати їм одяг, надавати лікарську допомогу.
Адже перш за все, вважала мати Тереза, голі та бідолашні потребують
ніжності і теплої посмішки. Це нове коло відповідальних лікарських
етичних турбот.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020