Реферат на тему:
Вина. Умисел і його види
Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності,
передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або
необережності.
1. “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути
піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в
законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Це
конституційне положення водночас уособлює в собі презумпцію
невинуватості — демократичний принцип правосуддя,
Кримінальне право України заперечує об’єктивне ставлення в вину, тобто
відповідальність за наслідки, що настали в результаті будь-якого діяння,
без встановлення вини. Згідно з КК кримінальна відповідальність особи
ґрунтується на суб’єктивному ставленні в вину— умові правильної
соціально-політичної оцінки людської ло-ведінки взагалі і злочинної
зокрема.
2. Вина — це обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого злочину,
яка визначає його психологічний зміст і є необхідною умовою кримінальної
відповідальності.
Поняття вини характеризується змістом, сутністю, формою і ступенем вини.
Зміст вини обумовлений сукупністю свідомості (інтелектуальний момент),
волі (вольовий момент) та їх співвідношенням.
При вчиненні злочину свідомістю особи охоплюються фактичні обставини,
які характеризують об’єкт злочину, ознаки предмета, спеціального
суб’єкта, об’єктивну сторону — характер вчинюваних дій (бездіяльності),
а в матеріальних складах — і суспільне небезпечні наслідки (можливість
їх настання). Стосовно різних обставин інтелектуальне ставлення суб’єкта
може бути різним. Одні обставини можуть бути ним усвідомлені більш
повно, інші — приблизно; одні відображаються у свідомості правильно,
адекватно, інші — помилково.
Вольовий момент змісту вини означає усвідомлене спрямування розумових і
фізичних зусиль на досягнення мети чи на утримання від активних дій.
Відповідно до КК вольовими-ознаками умисного психічного ставлення особи
є бажання настання певних суспільне небезпечних наслідків своєї дії чи
бездіяльності (прямий умисел), або свідоме їх допущення (непрямий
умисел). Вольова ознака не-
обережності полягає у тому, що особа легковажно розраховує на
відвернення суспільне небезпечних наслідків (злочинна самовпевненість)
чи, маючи реальну можливість передбачити суспільно небезпечні наслідки
своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здібності для вчинення
вольових дій з метою запобігання таким наслідкам (злочинна недбалість).
У правозастосовній практиці вимагається встановлювати конкретні ознаки
умислу та необережності і, як правило, йдеться про зміст конкретної
форми вини, а не вини взагалі.
Сутність вини визначає соціальну природу вини і полягає в негативному
ставленні особи до тих інтересів, цінностей, благ (суспільних відносин),
що охороняються КК.
Форма вини — це описане у КК (ст. 24 і 25) поєднання певних ознак
(елементів) свідомості і волі особи, яка вчиняє суспільно небезпечне
ДІЯННЯ.
У кожному конкретному випадку вимагається встановити саме ту форму вини,
яка передбачена кримінально-правовою нормою. Відповідно до КК вина — це
завжди умисел або необережність. Умисел може бути прямим або непрямим
(ст. 24), а необережність поділяється на злочинну самовпевненість і
злочинну недбалість (ст. 25).
Поділ вини на форми має велике практичне значення. Зокрема форма вини:
а) визначає ступінь суспільної небезпеки діяння і дає змогу відмежувати
злочинне діяння від незлочинного; б) визначає кваліфікацію злочину; в)
завжди враховується при індивідуалізації покарання і визначенні умов
його відбування; г) враховується в інших випадках реалізації
кримінальної відповідальності і покарання (зокрема для визначення умов
кримінальної відповідальності за попередню і спільну злочинну
діяльність, при умовно-достроковому звільненні від відбування
покарання).
Ступінь вини означає кількісну характеристику вини, відображає тяжкість
провини особи перед суспільством, є сукупністю форми і Змісту вини з
урахуванням всіх особливостей психічного ставлення особи до обставин
злочину. Це поняття широко використовується в теорії кримінального права
і судовій практиці. Як оціночна категорія ступінь вини визначається
об’єктивними обставинами злочину, характером суспільно небезпечного
діяння, особливостями психічного ставлення до дії (бездіяльності),
мотивом І метою злочину, обставинами, що характеризують особу винного,
причинами та умовами, які вплинули на формування умислу чи обумовили
зміст необережності, тощо.
3. Вина у вчиненні злочину існує об’єктивно. Саме тому вона входить до
змісту предмета доказування у процесі попереднього розслідування і
судового розгляду справи.
Конституція України (ст. ст. 62; 641
Умисел і його види
1. Умисел поділяється на прямий і непрямий.
2. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний
характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його
суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
3. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала су-спільно небезпечний
характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його
суспільне небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала
їх настання.
1. Умисел є найбільш поширеною формою вини: переважна більшість злочинів
вчиняються умисно. Відповідно до ч. 1 ст. 24 умисел поділяється на два
види — прямий і непрямий (евентуальний).
Законодавче визначення прямого і непрямого умислу містить три ознаки,
які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і
його наслідків: 1) усвідомлення особою суспільної небезпеки свого
діяння; 2) передбачення його суспільне небезпечних наслідків; 3) бажання
настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання. Перші дві
ознаки (усвідомлення і передбачення) характеризують процеси, які
відбуваються у психіці суб’єкта і тому складають інтелектуальний момент
(елемент, компонент) умислу. Третя ознака (бажання чи свідоме припущення
наслідків) характеризує вольову сферу особи й утворює вольовий момент
умислу.
При вчиненні конкретних злочинів можливі різні варіанти поєднання
інтелектуальних і вольових моментів, їхнє певне співвідношення і лежить
в основі поділу умислу на прямий і непрямий.
2. Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою
суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його
суспільно небезпечних наслідків.
Усвідомлення означає не лише розуміння фактичних обставин вчиненого
діяння, які стосуються об’єкта, предмета, об’єктивної сторони складу
конкретного злочину, а й певне розуміння його суспільної небезпеки.
Здебільшого наявність усвідомлення винним суспільної небезпеки свого
діяння є очевидною, про що свідчать фактичні обставини справи. Якщо
особа не усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи
бездіяльності, це може свідчити про п неосудність або про відсутність
умислу при вчиненні злочину.
Передбачення — це розумове уявлення особи про результати своєї дії
(бездіяльності). При вчиненні злочину винний усвідомлює зміст конкретних
наслідків його діяння, їх суспільно небезпечний характер (шкоду, яка
буде заподіяна об’єктам посягання), а також неминучість або можливість
настання таких наслідків. Отже, передбаченням винного охоплюється в
загальних рисах і причинний зв’язок між діянням і наслідками.
Вольовий момент прямого умислу характеризується бажанням настання
суспільно небезпечних наслідків. Під бажанням розуміють прагнення
досягти конкретного результату, що передбачає свідому і цілеспрямовану
діяльність особи. Бажання — це воля, спрямована на досягнення чітко
визначеної мети.
3. Інтелектуальний момент непрямого умислу полягає в усвідомленні особою
суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його
суспільно небезпечних наслідків. Непрямий умисел повністю збігається з
прямим умислом за такою ознакою інтелектуального моменту, як
усвідомлення. Однак інша ознака — передбачення суспільно небезпечних
наслідків — значно відрізняється від подібної ознаки прямого умислу.
Відповідно до закону при
прямому умислі винний передбачає наслідки як можливий або неминучий
результат свого суспільне небезпечного діяння, а при непрямому умислі
він передбачає лише можливість настання таких наслідків.
Основна відмінність прямого і непрямого умислу полягає у їх вольовому
моменті. Якщо при прямому умислі він характеризується бажанням настання
суспільне небезпечних наслідків, то при непрямому — свідомим припущенням
їх настання. В останньому випадку воля особи посідає не активну, а
пасивну щодо наслідків позицію, оскільки наслідки є побічним результатом
злочинної дії (бездіяльності) винного.
Усвідомлення винним протиправності і караності вчиненого ним діяння не є
.обов’язковою ознакою умислу: незнання закону не звільняє особу від
кримінальної відповідальності.
Законодавча конструкція умислу фактично розрахована на матеріальні
склади злочинів, які визнаються закінченими за умови настання суспільне
небезпечних наслідків. Ці злочини можуть вчинятися як з прямим, так і з
непрямим умислом.
Що стосується формальних складів злочину, які не передбачають як
необхідну ознаку настання певних суспільне небезпечних наслідків, то
змістом прямого умислу є усвідомлення винним суспільне небезпечного
характеру своєї дії (бездіяльності) і бажання їх вчинення. У таких
злочинах не потрібно визначати психічне ставлення суб’єкта до наслідків.
Воно тут переноситься на саме діяння, вчинення якого є моментом
закінчення злочину. Злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з
прямим умислом. Цей висновок підтверджує думку про те, що форма і вид
вини визначаються ставленням суб’єкта лише до тих ознак, які перебувають
у межах складу злочину.
Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе значення для кваліфікації
злочинів, зокрема у випадках, коли йдеться про попередню злочинну
діяльність або співучасть у вчиненні злочину. Так, готування до злочину
і замах на злочин можуть бути вчинені лише з прямим умислом.
Розмежування умисного і необережного злочину (злочинної самовпевненості)
вимагає точного встановлення ознак саме непрямого умислу.
Різновиди умислу дають змогу визначити ступінь вини, ступінь суспільної
небезпеки діяння та особи винного і тому враховуються при
індивідуалізації відповідальності і покарання.
4. Окрім прямого і непрямого умислу, в теорії і судовій практиці
виокремлюють ще й інші види умислу. Вони не утворюють самостійної форми
вини, не підміняють понять прямого і непрямого умислу, а існують лише в
їхніх межах.
Залежно від часу виникнення і формування розрізняють умисел заздалегідь
обдуманий і такий, що виник раптово.
Заздалегідь обдуманий умисел формується ще до вчинення злочину (особа
обмірковує деталі злочину, складає план, підшукує співучасників, готує
знаряддя вчинення злочину тощо). Наявність цього виду умислу на
кваліфікацію як правило не впливає. Однак він може свідчити про
підвищений ступінь вини, а також суспільної небезпеки суб’єкта злочину.
умисєлі що виник раптово, має місце тоді, коли намір вчинити злочин і
його безпосередня реалізація не відділені між собою деяким проміжком
часу, тобто винний вчиняє злочин одразу ж після виникнення умислу.
Різновидом цього умислу є афектований умисел, який виникає в момент
сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), зумовленого
впливом на винного якихось особливих обставин, найчастіше насильства чи
інших неправомірних дій. Вчинення злочину під впливом сильного душевного
хвилювання, спричиненого неправомірними або аморальними діями
потерпілого, визнається обставиною, що пом’якшує покарання (п. 7 ч. 1
ст. 66), а у деяких випадках — утворює привілейований склад злочину (ст.
ст. 116, 123).
За спрямованістю діяння і конкретизацією бажаного наслідку умисел
поділяють на визначений (конкретизований), невизначений
(неконкретизований) і альтернативний.
Визначений умисел характеризується тим, що особа чітко усвідомлює
суспільне небезпечний характер свого діяння і прагне досягти одного
конкретного наслідку (наприклад, викрасти чуже майно, довести особу до
самогубства). Невизначений умисел означає, що у винного немає чіткого
уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків злочину, він
передбачає ці наслідки лише у загальних рисах. Наприклад, особа завдає
ударів по різних частинах тіла потерпілого і не передбачає, якого
ступеня тяжкості тілесні ушкодження буде заподіяно. Альтернативний
умисел має місце тоді, коли винний передбачає й однаково бажає чи
свідомо допускає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків
(наприклад, смерті або тяжкого тілесного ушкодження).
У випадках вчинення злочину з невизначеним або альтернативним умислом
відповідальність настає залежно від фактично заподіяних наслідків,
оскільки винний передбачав настання будь-якого із цих наслідків і бажав
чи свідомо припускав їх настання.
Врахування розглянутих видів умислу надає можливість більш точно
конкретизувати психічне ставлення суб’єкта, визначити ступінь його вини
і призначити справедливе покарання,
Констшпуцгя України (ст. 68),
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
