.

Вбивство через необережність. Умисне тяжке тілесне ушкодження Доведення до самогубства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
876 4992
Скачать документ

Реферат на тему:

Вбивство через необережність. Умисне тяжке тілесне ушкодження Доведення
до самогубства

1. Вбивство, вчинене через необережність,— карається обмеженням волі на
строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Вбивство двох або більше осіб, вчинене через необережність,—
карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

1. Об’єктом злочину є життя особи.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням — посяганням
на життя іншої людини; 2) наслідками у вигляді її смерті; 3) причинним
зв’язком між вказаними діянням і наслідками.

Якщо необережне заподіяння смерті є ознакою іншого злочину (зокрема
передбаченого ч. 2 ст. 134, ч. З ст. 135, ч. З ст. 136, ч. 2 ст. 137, ч.
2 ст. 139), воно кваліфікується за статтею Особливої частини КК, що
передбачає відповідальність за цей .злочин, і додаткової кваліфікації за
ст. 119 не потребує.

Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті особи.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується необережністю:
злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю.

Вбивство через необережність слід відмежувати від випадкового заподіяння
смерті (казусу), коли особа, що заподіяла смерть потерпілому, не
передбачала настання смерті потерпілого від своїх дій (бездіяльності) і
за обставинами справи не повинна була або не могла цього передбачати.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 119) є вбивство через
необережність двох або більше осіб-.

Доведення до самогубства

1. Доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є
наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних
дій або систематичного приниження її людської гідності,— карається
обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той
самий строк.

2. Те саме діяння, вчинене щодо особи, яка перебувала в матеріальній або
іншій залежності від винуватого, або щодо двох або більше
осіб,—карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням
волі на той самий строк.

3. Діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті, якщо
воно було вчинене щодо неповнолітнього,—карається позбавленням волі на
строк від семи до десяти років.

1. Об’єктом злочину є життя та здоров’я особи.

2. З об’єктивної сторони злочин характеризується: 1) діянням у формі: а)
жорстокого поводження з особою; б) шантажу; в) примусу до протиправних
дій; г) систематичного приниження людської гідності потерпілого; 2)
наслідками у вигляді доведення особи до: а) самогубства; б) замаху на
самогубство; 3) причинним зв’язком між вказаними діянням і наслідками.

Самогубство — це умисне позбавлення себе життя.

Жорстоке поводження може проявитися у безжальних, грубих діяннях
винного, які спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання —
мордування, позбавлення їжі, ліків, води, сну, одягу, житла,
систематичне нанесення тілесних ушкоджень чи побоїв, примушування до
вчинення дій сексуального характеру тощо. Про поняття шантажу див.
коментар до ст. 303. Примус до протиправних дій означає домагання від
іншої особи шляхом погрози, насильства чи інших подібних дій вчинити
дії, які заборонені чинним законодавством. Систематичне приниження
людської гідності полягає, зокрема, у багаторазових образах, глумлінні
над потерпілим, цькуванні, поширенні наклепницьких вигадок, іншому
принизливому ставленні до потерпілого. Самогубство або замах на
самогуб-. ство, що стало наслідком перевищення влади або службових
повноважень, охоплюється ч. З ст. 365 і не потребує додаткової
кваліфікації за ст. 120.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення потерпілим дій,
безпосередньо спрямованих на позбавлення себе життя.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або
необережністю. Якщо винний умисно схилив до самогубства особу, яка не
усвідомлює значення своїх дій, вчинене, залежно від обставин справи,
слід кваліфікувати за відповідною частиною (і пунктом ч. 2) ст. 115.

5. Кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення його щодо: 1) особи,
яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого; 2)
двох або більше осіб (ч. 2 ст. 120), а особливо кваліфікуючою ознакою —
щодо неповнолітнього (ч. З ст. 120).

Про поняття матеріальної та іншої залежності див. коментар до ст. 66.
.Неповнолітній є особа, яка не досягла 18-річного віку.

Умисне тяжке тілесне ушкодження

1. Умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження,
небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату
будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад
здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну
третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення
обличчя,—карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

2. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер
особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування
потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило
смерть потерпілого,—карається позбавленням волі на строк від семи до
десяти років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи. Кримінальна відповідальність за
заподіяння шкоди власному здоров’ю настає лише у спеціально передбачених
КК випадках, коли це пов’язано з посяганням

на інші суспільні відносини, крім здоров’я іншої особи (зокрема ч. ч. 1
і 2 ст. 409).

2. Обов’язковою ознакою цього злочину є потерпілий. Ним може бути лише
людина — громадянин України, особа без громадянства, іноземець.

3. Об’єктивну сторону злочину утворюють: 1) діяння (дія або
бездіяльність); 2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження і 3)
причинний зв’язок між зазначеними діянням і наслідками.

Тілесні ушкодження — це протиправне і винне порушення анатомічної
цілості тканин, органів потерпілого та їх функцій, що виникає як
наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів.

Суспільне небезпечні дії при заподіянні тілесних ушкоджень виражаються у
фізичному, хімічному, біологічному, психічному чи іншому впливі на
потерпілого. Бездіяльність має місце тоді, коли винний не вчиняє певних
дій, які він повинен був і міг вчинити стосовно іншої людини, що
потягнуло за собою заподіяння шкоди її здоров’ю у вигляді тілесних
ушкоджень.

КК розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжке, середньої
тяжкості і легке. Характер і ступінь тілесних ушкоджень на практиці
визначаються на підставі відповідних положень КК (ст. ст. 121, 122, 125)
і Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних
ушкоджень, затверджених МОЗ.

Відповідно до ст. 121 тяжким тілесним ушкодженням є тілесне ушкодження:
1) небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило 2)
втрату будь-якого органа або його функцій; 3) психічну хворобу; 4) інший
розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як
на одну третину; 5) переривання вагітності; 6) непоправне знівечення
обличчя.

Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент заподіяння чи в
клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для
життя явища і які без надання медичної допомоги, за звичайним своїм
перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання
смерті, що обумовлене поданням медичної допомоги, не повинно братися до
уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Загрозливий для
життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно
від проміжку часу, що минув після його заподіяння, повинен перебувати з
ним у прямому причинно-наслідковому зв’язку.

До небезпечних для життя ушкоджень належать: а) ті, що проникають у
черепну порожнину, у т.ч. без ушкодження мозку; б) відкриті й закриті
переломи кісток склепіння та основи черепа, за винятком кісток лицевого
скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння
черепа; в) забиття головного мозку тяжкого ступеня як зі здавленням, так
і без здавлення головного мозку; забиття головного мозку середньої
тяжкості за наявності симптомів ураження стовбурної ділянки. Під час
судово-медичної оцінки ступеня тяжкості струсу і забиття головного мозку
слід керуватися методичними рекомендаціями, що затверджуються МОЗ; г)
ізольовані внутрішньочерепні крововиливи за наявності загрозливих для
життя явищ. Субарахноїдальний крововилив, який був

підтверджений люмбальною пункцією, без відповідної клінічної
симптоматики не може бути віднесений до ушкоджень, що небезпечні для
життя; д) ті, що проникають у канал хребта, у т.ч. й без ушкодження
спинного мозку та його оболонок; е) переломо-вивихи та переломи тіл чи
обох дуг шийних хребців, односторонні переломи дуг І або II шийних
хребців, а також переломи зубоподібного відростка II шийного хребця, у
т. ч. без порушення функції спинного мозку; є) підвивихи шийних хребців
за наявності загрозливих для життя явищ, а також їх вивихи; ж) закриті
ушкодження спинного мозку в шийному відділі; з) перелом чи
переломо-вивих одного або кількох грудних чи поперекових хребців з
порушенням функції спинного мозку або за наявності клінічно
встановленого шоку тяжкого ступеня. Рефлекторне порушення функцій
(рефлекторний спазм чи розслаблення сфінктерів, рефлекторне порушення
ритмів серця, дихання тощо) не є підставою для віднесення ушкоджень до
загрозливих для життя; й) закриті ушкодження грудних, поперекових і
крижових сегментів спинного мозку, котрі супроводжувались тяжким
спінальним шоком чи порушенням функцій тазових органів; і) ушкодження з
повним (усіх шарів) порушенням цілості стінки глотки, гортані, трахеї,
головних бронхів, стравоходу, незалежно від того, з боку шкіряних
покривів чи з боку слизової оболонки (просвіту органа) вони заподіяні;
ї) закриті переломи під’язичної кістки, закриті й відкриті ушкодження
ендокринних залоз ділянок шиї (щитоподібної, паращитоподібної,
вилочкової — у дітей) — все за наявності загрозливих для життя явищ; й)
поранення грудної клітки, з проникненням у плевральну порожнину,
порожнину перикарду чи клітковину середостіння, у т.ч. і без ушкодження
внутрішніх органів. Підшкірна емфізема, що виявляється при пораненнях
грудної клітки, не може розглядатись як ознака проникаючого ушкодження в
тих випадках, коли явища гемопневмотораксу відсутні, емфізема має
обмежений характер і нема сумнівів у тому, що рановий канал не проникав
у плевральну порожнину; к) ушкодження живота, з проникненням у черевну
порожнину, у т.ч. і без ушкодження внутрішніх органів; відкриті
ушкодження внутрішніх органів, розміщених в заочеревному просторі
(нирок, наднирників, підшлункової залози) і в порожнині таза (сечовий
міхур, матка, яєчники, передміхурова залоза, верхній і середній відділи
прямої кишки, перетинкова частина уретри), Відкриті ушкодження нижньої
третини прямої кишки, піхви, сечовипускного каналу належить відносити до
небезпечних для життя тільки за наявності загрозливих для життя явищ; л)
закриті ушкодження органів грудної, черевної порожнини, органів
заочеревного простору, порожнини таза — все за наявності загрозливих для
життя явищ. Проведення діагностичної лапаротомії, якщо відсутні
ушкодження органів черевної порожнини, при визначенні ступеня тяжкості
тілесних ушкоджень не враховується; м) відкриті переломи діафіза (тіла)
плечової, стегне-вої і великогомілкової кісток. Відкриті переломи інших
відділів і закриті переломи будь-яких відділів названих кісток, а також
відкриті і закриті переломи променевої, ліктьової та малогомілкової
кісток можуть бути зараховані до небезпечних для життя за наявності
загрозливих для життя явищ; н) переломи кісток таза за наявності

загрозливих для життя явищ; о) ушкодження, що спричинили шок тяжкого
ступеня, масивну крововтрату, кому, гостру ниркову, печінкову
недостатність, гостру недостатність дихання, кровообігу, гормональну
дисфункцію, гострі розлади регіонарного і органного кровообігу, жирову
чи газову емболію. Всі вони мусять підтверджуватись об’єктивними
клінічними даними, результатами лабораторних та інструментальних
досліджень; п) ушкодження великих кровоносних судин, аорти, сонної
(загальної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової,
підклубової, стегневої, підколінної артерій чи вен, що їх супроводять.
Ушкодження інших периферичних судин (голови, обличчя, шиї, передпліччя,
кисті, гомілки, стопи) кваліфікуються у кожному випадку залежно від
спричинених ними конкретних загрозливих для життя явищ; р) загальна дія
високої температури (тепловий і сонячний удар) за наявності загрозливих
для життя явищ: термічні опіки ІІІ-ІУ ступеня з площею ураження понад
15% поверхні тіла; опіки III ступеня понад 20% поверхні тіла; опіки II
ступеня понад 30% поверхні тіла, а також опіки меншої площі, що
супроводжувались шоком тяжкого ступеня; опіки дихальних шляхів за
наявності загрозливих для життя явищ; с) ушкодження від дії низької
температури, променеві ушкодження та такі, що були отримані в умовах
баротравми, — всі за наявності загрозливих для життя явищ; т) отруєння
речовинами будь-якого походження з перевагою як місцевої, так і
загальної дії (у т.ч. і харчові токсикоін-фекції) за умови, що в
клінічному перебігу мали місце загрозливі для життя явища; у) усі види
механічної асфіксії, що супроводжувалися комплектом розладів функції
центральної нервової системи, серцево-судинної системи та органів
дихання, котрі загрожували життю; за умови, що це встановлено
об’єктивними клінічними даними.

За ознакою втрати будь-якого органа або його функцій тяжким визнається
ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом та
наслідками. Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій —
це втрата: 1) зору; 2) слуху; 3) язика; 4) руки; 5) ноги; 6)
репродуктивної здатності.

Під втратою зору слід розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи
такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані
двох метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче).
Ушкодження сліпого ока, що привело до його вилучення, оцінюється залежно
від тривалості розладу здоров’я.

Під втратою слуху слід розуміти повну стійку глухоту на обидва вуха або
такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на
відстані три — п’ять сантиметрів від ушної раковини. Оцінка ступеня
тяжкості у випадках встановлення наслідку травми органа зору і слуху
провадиться відповідно до документів, якими керуються у своїй роботі
медико-соціальні експертні комісії.

Під втратою язика (мовлення) слід розуміти втрату можливості
висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими для
оточуючих. Заїкання не слід розуміти як втрату мовлення.

Нід втратою руки, ноги слід розуміти відокремлення їх від тулуба чи
втрату ними функцій (параліч або інший стан, що унеможливлює їх
діяльність).

Під анатомічною втратою руки чи ноги слід розуміти як відокремлення від
тулуба всієї руки чи ноги, так і ампутацію на рівні не нижче ліктьового
чи колінного суглобів; всі інші випадки повинні розглядатися як втрата
частини кінцівки і оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездатності.

Під втратою репродуктивної здатності слід розуміти втрату здатності до
статевих зносин чи втрату здатності до запліднення, зачаття та
дітородіння (розродження).

При ушкодженні якого-небудь органа чи його частини, функція якого була
втрачена раніше (до травми), ступінь тяжкості ушкодження встановлюється
за ознакою фактично викликаної тривалості розладу здоров’я.

Під психічною хворобою слід розуміти психічне захворювання. До психічних
захворювань не можна відносити пов’язані з ушкодженням реактивні стани
(психози, неврози). Ушкодження кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли
воно потягло за собою розвиток психічного захворювання, незалежно від
його тривалості і ступеня виліковності. Ступінь тяжкості ушкодження, що
викликало реактивний стан нервової системи, визначається за ознакою
тривалості розладу здоров’я. Про поняття психічної хвороби див. також
коментар до ст. 19.

Діагноз психічного захворювання і причинно-наслідковий зв’язок між
ушкодженням і психічним захворюванням, що розвинулось, встановлюється
психіатричною експертизою. Ступінь тяжкості такого тілесного ушкодження
визначається судово-медичним експертом з урахуванням висновків цієї
експертизи.

Ознакою тяжкого тілесного ушкодження є також інший розлад здоров’я,
поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину
(не менш 33%). Під розладом здоров’я слід розуміти безпосередньо
поєднаний з ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес.
Розміри стійкої (постійної) втрати загальної працездатності при
ушкодженнях встановлюються після наслідку ушкодження, що визначився, на
підставі об’єктивних даних з урахуванням документів, якими керується у
своїй роботі експертна комісія.

Під стійкою (постійною) втратою загальної працездатності розуміється
така необоротна втрата функції, яка повністю не відновлюється. Під
наслідком ушкодження, що визначився, слід розуміти повне загоєння
ушкодження і зникнення хворобливих змін, які були ним обумовлені. Це не
виключає можливості збереження стійких наслідків ушкодження (рубця,
анкілозу, укорочення кінцівок, деформації суглоба тощо). В інвалідів
стійка втрата працездатності у зв’язку з ушкодженням визначається як у
практично здорових людей, незалежно від інвалідності та її групи, за
винятком тих випадків, коли інвалідність пов’язана із захворюванням або
новим ушкодженням органа чи частини тіла, що були травмовані раніше. У
цих випадках розмір стійкої втрати загальної працездатності у зв’язку з
одержаною останньою травмою треба визначити з урахуванням наявної
стійкої втрати загальної працездатності від попереднього ушкодження. У
дітей втрата загальної працездатності визначається виходячи із загальних
підстав, що встановлені згада-

ними вище Правилами, із зазначенням, що ця втрата настане після
досягнення працездатного віку.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, незалежно від її
строку, належить до тяжких за умови, що між цим ушкодженням і
перериванням вагітності є прямий причинний зв’язок. Методика проведення
експертизи у таких випадках викладена в Правилах проведення
судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро
судово-медичної експертизи, затверджених МОЗ. Переривання вагітності
спричинюється шляхом нанесення побоїв, поранень, застосування отруйних
чи інших речовин тощо. У цьому полягає перша відмінність переривання
вагітності як ознаки тяжкого тілесного ушкодження від переривання
вагітності в результаті незаконного проведення аборту (ст. 134), при
вчиненні якого винний застосовує інші способи штучного пе реривання
вагітності. Друга відмінність обумовлюється суб’єктивним моментом: при
вчиненні злочину, передбаченого ст. 134, умисел винного не спрямований
на заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю у вигляді тяжких тілесних ушкоджень,
як це має місце при вчиненні злочину, передбаченого ст. 121.

Непоправним знівечення обличчя визнається у тих випадках, коли
ушкодження обличчя потерпілого не може бути виправним. Під виправністю
ушкодження слід розуміти значне зменшення вира-женості патологічних змін
(рубця, деформації, порушення міміки тощо) з часом чи під дією
нехірургічних засобів. Коли ж для усунення необхідне хірургічне
втручання (косметична операція), то’ ушкодження обличчя вважається
непоправним.

Непоправне знівечення обличчя може бути результатом: обливання обличчя
кип’ятком, кислотою чи іншою речовиною; нанесення глибоких чи значної
кількості мілких шрамів за допомогою гострих предметів; обрізання вух чи
носа. Такі ушкодження надають обличчю страхітливий і такий, що
відштовхує, вигляд і, крім фізичної шкоди, спричиняють потерпілому
велику психічну травму.

Поняття знівечення — не медичне поняття, тому право кваліфікувати
ушкодження обличчя як знівечення належить до компетенції слідчого та
суду. Водночас не слідчий і суд, а судово-медичний експерт визначає вид
ушкодження, його особливості, механізм утворення і встановлює, чи є це
ушкодження виправним або невиправним. Коли ушкодження обличчя виправне,
ступінь тяжкості його визначається виходячи з критеріїв, викладених у
Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних
ушкоджень; при невиправності нарівні із визначенням ступеня тяжкості
ушкодження звичним порядком експерт зазначає, що ушкодження може бути
розцінене як тяжке, якщо буде визнане таким, що знівечило обличчя.

Знівечення інших частин голови, крім обличчя (верхня і задня частина
голови, задня частина шиї) не утворює зазначеної ознаки. Водночас,
непоправне знівечення верхньої передньої частини шиї слід кваліфікувати
за ст. 121 за цією ознакою.

Якщо умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є ознакою (способом чи
наслідком) іншого злочину, його вчинення слід кваліфікувати за статтею,
що передбачає відповідальність за цей злочин

(наприклад, ч. 4 ст. 187). Кваліфікувати його ще й за ст. 121 слід лише
тоді, коли санкція статті (частини статті), що передбачає покарання за
такий злочин, є менш суворою, ніж санкція, передбачена, відповідно, ч.
ч. 1 чи 2 ст. 121.

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження
тяжким за ознакою його небезпечності для життя в момент заподіяння — з
моменту вчинення такого діяння; у всіх інших випадках — з моменту
настання наслідків, зазначених у ч, 1 ст. 121.

4. Суб’єктом злбчину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим
умислом. Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає
на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку — коли нею є
залякування потерпілого або інших осіб (ч.

2 ст. 121). Водночас, встановлення мотиву і мети при заподіянні умисного
тяжкого тілесного ушкодження є обов’язковим, оскільки у ряді випадків
наявність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації такого
діяння за іншими статтями КК. Так, умисне заподіяння працівникові
правоохоронного органу або його близьким родичам тяжкого тілесного
ушкодження у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків
слід кваліфікувати за ч. З ст. 345; умисне заподіяння тяжких тілесних
ушкоджень членам певної національної, етнічної, расової чи релігійної
групи з метою повного або часткового їх знищення — за ч. 1 ст. 442. Це
саме стосується ряду інших діянь, коли заподіяння умисного тяжкого
тілесного ушкодження обумовлене певним мотивом чи метою (зокрема ч. 3
ст. 350, ч. З ст. 377, ч. З ст. 398). Кваліфікувати дії винних за таких
обставин ще й за ст. 121 не потрібно.

Ставлення винного до смерті потерпілого (ч. 2 ст. 121) є необережним.

6. Кваліфікованими видами умисного тяжкого тілесного ушкодження ( ч. 2
ст. 121) є вчинення його: І) способом, що має характер особливого
мучення; 2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпілого або інших
осіб; 4) на замовлення або 5) спричинення ним смерті потерпілого.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер
особливого мучення, має місце тоді, коли його заподіяння
супроводжувалось особливим фізичним чи моральним стражданням або
особливим (нестерпним) болем для потерпілого. Мученням можуть бути
визнані будь-які дії, які мають наслідком зазначені страждання чи біль.
Зокрема це можуть бути дії, спрямовані на тривале позбавлення людини
їжі, пиття чи тепла, залишення її в шкідливих для здоров’я умовах, та
інші подібні дії. Особливим проявом таких дій слід визнавати дії, які
мають характер мордування або катування. Про їх поняття див. коментар до
ст. ст. 126 і 127.

Про поняття групи осіб, вчинення умисного тяжкого тілесного ушкодження
якою визнається кваліфікованим видом цього злочину, див. ст. 28 та
коментар до неї. Слід підкреслити, що у ч. 2 ст. 121 йдеться про групу
осіб, утворену без попередньої змови. Вчинення умисного тяжкого
тілесного ушкодження групою осіб за попередньою змовою або організованою
групою також потребує кваліфікації за ч. 2 ст. 121.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого
або інших осіб, має місце тоді, коли такі ушкодження заподіюються для
викликання в них почуття страху перед винним чи іншими особами.
Залякування становить основний зміст погрози, про поняття якої див.
коментар до ст. ст. 129 та 189. Однак страх не є самоціллю заподіяння
зазначених ушкоджень. Найчастіше вони є засобом впливу на потерпілого чи
інших осіб, щоб примусити їх виконати певну дію чи утриматись від її
виконання. Іншими особами, на залякування яких спрямоване заподіяння
тяжких тілесних ушкоджень потерпілому, можуть визнаватися будь-які
особи, на яких, на думку винного, вчинення зазначених дій щодо
потерпілого може вчинити бажаний для винного вплив. Такими особами
можуть бути близькі родичі.потерпілого, друзі, колеги по роботі тощо.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого
або інших осіб при вимаганні, слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 189.

Поняття замовлення у складі цього злочину є аналогічним поняттю
замовлення у складі умисного вбивства (див. коментар до ст. 115).

Умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, має
місце тоді, коли в результаті описаного у ч. 1 ст. 121 діяння настає
смерть потерпілого. Особливістю цього кваліфікованого виду умисного
тяжкого тілесного ушкодження є те, що у ньому присутні два суспільне
небезпечні наслідки (первинний — тяжкі тілесні ушкодження і похідний —
смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним.
До^заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження він ставиться
умисно, а до настання смерті потерпілого від такого ушкодження —
необережно. При цьому винний усвідомлює можливість настання похідного
наслідку в результаті настання первинного. Якщо ж таке усвідомлення
відсутнє, вчинене слід кваліфікувати як вбивство через необережність.

На практиці особливу складність становить відмежування умисного тяжкого
тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, від умисного
вбивства. Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого
тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, слід
ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і
спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати
виходячяіз сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема
враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію
поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій,
попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини.
Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків
своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом
винного, у випадку ж заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок
якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті
проявляється в необережності.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що пройшов з
моменту нанесення ушкоджень і до смерті потерпілого, для кваліфікації
злочину як умисного вбивства значення не має.

Порядок організації та проведення медико-соціальиоТ експертизи втрати
працездатності. Затверджений постановою КМ №221 від 4 квітня 1995 р.

Правила судово-медичною визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
Затверджені наказом МОЗ від 17 січня 1995 р.

Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу
статевих станів в бюро судово-медичної експертизи. Затверджені наказом
МОЗ від 11 січня 1995 р.

Постанова ПВС “Про судову практику в справах про злочини проти життя і
здоров’я людини” № / від 1 квітня 1994 р. (п. п. 23,26, 27, 29, ЗО).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020