.

Система професійного навчання державних службовців. Контроль як функція державного управління: поняття і основні принципи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
486 3099
Скачать документ

Реферат на тему:

Система професійного навчання державних службовців. Контроль як
функція державного управління: поняття і основні принципи.

Запровадження адміністративної реформи, формування на сучасних засадах
механізму держави та державного апарату, розвиток державної служби
органічно пов’язані з професійною підготовкою кадрів.

Розвиток загальнонаціональної державної системи підготовки,
перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців
здійснюється на конституційних засадах, концептуальних положеннях
адміністративної реформи, на засадах оновленого законодавства про
державну службу, освіту та інших законодавчих і нормативних актів.

В розробці засад розвитку професійної підготовки державних службовців
неможливо обмежитися тільки рішенням поточних завдань. Стратегія
професійного навчання кадрів — стратегія майбутнього держави. Визначення
потреб в кадрах (кількісного та якісного — за спеціалізаціями та
кваліфікаціями) обумовлено передусім станом і прогнозом розвитку
соціально-економічних і політичних процесів, рівнем розвитку виробничих
сил, завданнями управління, тими пріоритетами, на які наділено
суспільство.

Загальнодержавна система підготовки, перепідготовки та підвищення
кваліфікації державних службовців має свою цільову спрямованість, зміст
та характерні риси єдиної. Вона виступає як єдина система освітньої
діяльності з єдиними вимогами щодо формування змісту навчання, з мережею
навчальних закладів, визначених у встановленому порядку, та зі своєю
системою управління.

Становлення цієї системи йде одночасно в двох напрямах:

Перший. Становлення загальнонаціональної системи професійного навчання
державних службовців йде шляхом впровадження системності в
професійно-освітній процес на базі реалізації єдиної державної кадрової
політики у сфері державної служби через визначення структури та змісту
його професійної діяльності, професійно-кваліфікаційних характеристик
посад державних службовців, цілей, пріоритетів і принципів професійного
навчання, введення єдиних державних стандартів професійної підготовки та
критеріїв оцінки їх досягнення з урахуванням різноманітності термінів,
форм і методів навчання. Саме це має надати системі професійного
навчання сутністні визначеність, цілісність, забезпечить неперервність і
послідовність навчального процесу.

Другий. Становлення загальнонаціональної системи професійного навчання
державних службовців йде гакож по лінії зміцнення керованості діяльності
системи, взаємозв’язку та скоординованості дій всіх навчальних закладів,
що здійснюють освітню діяльність у сфері державної служби.

Ст. 1 Закону України «Про державну службу» визначає державну службу, як
«професійну діяльність осіб, які займають посади в державних органах та
їх апараті ..» Ст. 29 визначено, що державним службовцям створюються
умови (треба підкреслити, що саме тільки умови) для навчання і
підвищення кваліфікації у відповідних навчальних закладах (на
факультетах) та шляхом самоосвіти.

Навчання у сучасному розумінні — це будь-яке заплановане вдосконалення
поведінки того, хто вчиться, на основі нових знань, поглядів, цінностей,
вмінь, навичок тощо. При цьому освіту можна розглядати як організовану
комунікацію з метою навчання. Якщо виходити з цих положень, то система
навчання державних службовців вирішує такі загальні завдання, щодо
здійснення:

підготовки державних службовців, як навчання з метою отримання особою
певного нового для неї ссвітньо-кваліфікаційного рівня (спеціаліст,
магістр) за спеціальністю, спрямованою на професійну діяльність в
органах державної влади чи місцевого самоврядування. При цьому під
підготовкою державного службовця необхідно розуміти і навчання особи,
яка вже перебуває на державній службі, і особи, яка цілеспрямовано
готується до державної служби.

перепідготовки державних службовців, як навчання з метою отримання
певного освітньо-кваліфікаційного рівня за іншою спеціальністю
(спеціалізацією), спрямованою на професійну діяльність в органах
державної влади чи місцевого самоврядування.

підвищення кваліфікації державних службовців, як навчання, спрямоване на
підвищення, тобто досягнення певного визначеного рівня загальної
управлінської культури та що спеціалізується в межах певної категорії
посад і спеціалізації на окремих функціях, завданнях, повноваженнях, що
визначаються актуальними потребами сьогодення (для конкретної особи,
конкретного органу державної влади чи місцевого самоврядування, для
конкретної зміни державно-службових відносин тощо).

Система навчання державних службовців може успішно розвиватися тільки
при постійно та якісно зростаючій потребі в наслідках їх діяльності.
Необхідне створення нового мотиваційного механізму, не просто
зобов’язуючого, а стимулюючого державного службовця постійно оновлювати
свої професійні вміння та знання. Найбільш універсальний спосіб
досягнення цього — пов’язати службове просування, атестацію з
професійними досягненнями державного службовця, результатами його
навчання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1997 року № 167 «Про
затвердження Положення про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців і Положення про єдиний
порядок підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації керівників
державних підприємств, установ і організацій» вперше зроблена спроба
органічно «вбудувати» професійне навчання, підвищення кваліфікації
державного службовця в його професійну діяльність, службову кар’єру.
Визнано за необхідне проходження підвищення кваліфікації державним
службовцем за професійними програмами в наступних випадках: при
зарахуванні до кадрового резерву, зайнятті посад вищої категорії, перед
черговою атестацією державного службовця, а також для фахівців, уперше
прийнятих на державну службу, — протягом першого року їх роботи.

Протягом п’ятирічного циклу між атестаціями згідно зазначеної постанови
Кабінету Міністрів України мають запроваджуватися й інші форми
підвищення кваліфікації, а саме: тематичне навчання в короткотермінових
і довготермінових семінарах, самоосвіта, стажування (в тому числі за
кордоном), навчання за особистими річними планами резерву тощо. Але
різні форми навчання будуть ефективними лише за умов обов’язковості його
проходження, незалежного та неупередженого оцінювання наслідків
навчання.

Отже, аналіз і незалежне та неупереджене оцінювання наслідків навчання
має стати для кадрових служб органів державної влади чи місцевого
самоврядування однією із засад функціонування державно-службових
відносин.

Ст.29 Закону України «Про державну службу» визначено, що «результати
навчання і підвищення кваліфікації є однією з підстав для просування по
службі». На її виконання в кожному органі державної влади чи місцевого
самоврядування розробляються річні та перспективні плани роботи з
кадрами, в яких визначаються заходи зокрема щодо підготовки,
перепідготовки та підвищення кваліфікації тощо.

Досвід розвинутих демократичних правових держав із сталою, із своїми
національними традиціями та досвідом державною (публічною,
громадянською) службою свідчить, що результати навчання державних
службовців є умовою як для просування по службі, так і присвоєння
чергового рангу, чину, звання тощо, підвищення заробітної плати тощо.
Прийом на державну службу та просування по ній мають бути також
органічно пов’язані з безперервним навчанням державних службовців.

Багато в становленні системи навчання державних службовців, особливо в
забезпеченні його безперервності, обов’язковості, залежить від зміни
відношення до нього як з боку керівників, так і з боку працівників
органів державної влади та місцевого самоврядування. Важливо в
загальнодержавному масштабі досягти того, щоб систематичне професійне
навчання службовців стало складовою їх професійної діяльності, не
особистою ініціативою, а обов’язковою вимогою, частиною
державно-управлінської діяльності та здійснювалося за рахунок державного
бюджету.

В той же час необхідним є створення нового мотиваційного механізму, не
лише стимулюючого, а такого, що ставить службовця перед необхідністю
постійного оновлення своїх професійних знань, умінь та навичок. Досвід
цивілізованих країн засвідчує, що необхідно пов’язати службове
просування, розмір заробітної плати з рівнем кваліфікації, компетенції,
діловими якостями, щоб професійна підготовка, підвищення кваліфікації
службовця були органічно вбудовані до його професійної діяльності,
службової кар’єри, оплати праці. В таких умовах, а також з
удосконаленням порядку проведення атестації, присвоєння чергового рангу
підвищиться мотивація до праці та відповідальність службовця за свій
професійний розвиток.

Нині реально існують і функціонують шість підсистем професійного
навчання державних службовців з урахуванням відомчої специфіки їх
діяльності: • працююча під керівництвом Головного управління державної
служби України система навчання державних службовців органів державної
влади та місцевого самоврядування;

• система навчання кадрів силових структур — за відомчою
підпорядкованістю;

• система навчання службовців юридичних установ і судових органів;

• система навчання службовців сфери сільського господарства;

• система навчання службовців сфери охорони здоров’я;

• система навчання службовців сфери зайнятості населення.

У перелічених системах здійснюється перепідготовка та підвищення
кваліфікації державних службовців. Разом із тим координація їх
діяльності має бути зосереджена в повноваженнях центрального органу
виконавчої влади, відповідального за проведення державної кадрової
політики у сфері державної служби.

Центральне місце та провідна роль в структурі навчальних закладів
навчання державних службовців належить Українській Академії державного
управління при Президентові України, яка здійснює підготовку та
підвищення кваліфікації державних службовців, які займають посади І – IV
категорій.

Мережа навчальних закладів підвищення кваліфікації за останній період
розширилася в результаті створення обласними державними адміністраціями
регіональних центрів підвищення кваліфікації державних службовців.
Головний напрям їх діяльності — підвищення кваліфікації державних
службовців місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування,
керівників державних підприємств, установ і організацій, осіб, включених
до кадрового резерву на зайняття цих посад.

Професійне навчання державних службовців доцільно вести переважно в
державних закладах освіти, здатних забезпечити підготовку фахівців
відповідного профілю.

У майбутньому ж до навчання державних службовців широко має бути
залучена на конкурсній основі й мережа недержавних навчальних закладів,
яка в умовах ринкових відносин пропонуватиме різноманітні освітні
послуги.

Контроль як функція державного управління: поняття і основні принципи.

Контроль є важливою ознакою змісту державного управління. Контроль явище
багатогранне і багатопланове. Залежно від того, на якому рівні та
стосовно чого розглядається, контроль може бути охарактеризований як
форма чи вид діяльності, як принцип, як функція.

Виходячи з розуміння суті контролю у сфері управління як спостереження
за відповідністю діяльності керованого об’єкта тим приписам, які він
отримав від керуючого суб’єкта, та виконанням прийнятих рішень, він є
конкретним самостійним видом роботи. Функція конфолю у державному
управлінні полягає в аналізі та співставленні фактичного стану в тій чи
іншій галузі з вимогами, які поставлені перед ними, відхиленнями у
виконанні поставлених завдань та причинах цих відхилень, а також оцінкою
діяльності й доцільності саме такого шляху. Така специфічність
призначення контролю, як зазначають у своїх працях дослідники цієї
проблеми, і дає змогу виділити його серед інших функцій управління,
створити спеціальні органи, які не виконують або майже не виконують
інших, окрім контролю, державних функцій, визначити компетенцію цих
органів.

У літературі можна зустріти думку про те, що контроль в порівнянні з
іншими функціями управління має вторинний характер. На наш погляд, і при
переліку функцій управління (де контроль за звичаєм ставиться в кінці
цього переліку), і при розгляді їх мова йде не про другорядність його як
виду діяльності, а про послідовність дій у процесі управлінської
діяльності. Тому черговість може лише підкреслити самостійність та
специфіку виконуваної функції, але не її другорядність.

Контроль не існує в ізольованому вигляді, як не має бути контроль заради
контролю. Контроль здійснюється в певній галузі управління, з її
особливостями та конкретним змістом, а тому у певному обсязі та формі.
Він спрямований на конкретний результат і шляхи досягнення цього
результату, а також на усунення суб’єктивних та урахування об’єктивних
перешкод при здійсненні управлінської діяльності.

В державному управлінні контроль перебуває у тісному зв’язку з іншими
функціями управління й разом з тим призначений для оцінки відповідності
здійснення цих функцій завданням, що стоять перед управлінням. Контроль
забезпечує конкретність управління й здійснення його відповідно до
прийнятих рішень. За допомогою контролю, який в кібернетиці називають
«зворотнім зв’язком», суб’єкт управління отримує інформацію про
результати діяльності, а також про ті помилки та зміни ситуації, що
можуть призвести до невиконання поставлених завдань чи отримання зовсім
інших результатів.

Маючи інформацію про правомірність чи неправомірність діяльності органу
чи посадової особи, доцільність її, можна оперативно втрутитися,
привести важелі управління у відповідність з умовами, що виникають, та
попередити небажаних наслідків. Контроль дає можливість не лише
коригувати управлінську діяльність, але й допомагає передбачити
перспективи подальшого розвитку та досягнення конкретного результату.

Сучасна побудова Української держави орієнтується на нові принципи
діяльності органів виконавчої влади, а відповідно й нові підходи до
завдань, функцій державних органів, їх структури. У зв’язку з цим
постало питання про призначення контролю як функції управління, зміну
компетенції державних органів контролю.

Нові умови розвитку держави та її впливу на суспільство потребують
адекватних підходів до системи державного контролю та її законодавчого
забезпечення. Необхідність існування такої системи пояснюється тим, що з
переходом до нових політичних і економічних засад нашого суспільства не
стало менше недоліків у сфері державного управління, а управлінські
рішення, які прийняті навіть вищими органами виконавчої влади, не є
такими вже й бездоганними.

Україна будує ринкові відносини, характерною ознакою яких є існування
різних форм власності. В цих умовах роль державного управління й
контролю як його важливої функції значно зростає. Змінюється їх
призначення, форми роботи, а в деяких галузях і обсяг, проте значення в
цілому не зменшується.

Оскільки мова йде про перехід до ринкових відносин, то, виходячи з
досвіду інших країн, неважко передбачити, що суб’єкти як приватної, так
і державної власності у своїй господарській діяльності будуть
орієнтуватися на прибуток, дбати про свої інтереси, які не завжди
співпадатимуть з інтересами держави та суспільства. Хоч робляться лише
перші кроки до ринку, проте прикладів порушення законодавства, умисного
приховування прибутків, невідповідності управлінських дій новим умовам
та негативних наслідків господарювання вже достатньо. До них можна
віднести й монополізацію виробництва окремих груп товарів чи послуг, що
дає змогу диктувати умови споживачам чи користувачам, і намагання
ухилитися від податків. Погоня за максимальними прибутками, відсутність
контролю з боку держави за цими процесами та недоліки державного
управління стали причинами багатьох негативних наслідків. Стало можливим
завезення на територію держави токсичних речовин, впровадження
небезпечних для людини виробничих технологій, хижацьке ставлення до
навколишнього середовища.

Тому й в умовах розвитку демократії, переходу до ринкових відносин
об’єктивною реальністю залишається контроль. Відповідно нові умови
здійснення управлінської діяльності потребують і перегляду завдань
контролю, форм і методів його здійснення.

Під впливом процесів, що відбуваються у сфері державного управління,
формується певна система контролю. Вона є частиною усієї системи
державного контролю в інших сферах і має свої особливості як формування,
так і функціонування, обумовлені конкретним змістом контрольної
діяльності та органами, що її здійснюють.

Розглядаючи проблему побудови системи державного контролю у сфері
управління й її правового забезпечення, слід зупинитися на відмінності
поняття системи державного контролю від поняття системи органів
державного контролю. Адже перше набагато ширше за друге.

Функцію контролю у сфері управління здійснюють у різних обсягах та
формах більшість державних органів. Процес демократизації вніс зміни у
співвідношення централізації та децентралізації управління, призначення
контролю та форми і методи його здійснення. Із засобу покарання контроль
набув інформаційно-аналітичного характеру, став невід’ємним фактором
подальшого розвитку управління.

На рівні органів виконавчої влади контроль трансформується у функцію,
яка може бути основною діяльністю чи виступати лише елементом більш
широкої діяльності

Поняття системи контролю у сфері державного управління не вичерпується й
не зводиться до системи органів. Воно набагато ширше, оскільки містить і
органи й осіб, для яких контроль не є основною діяльністю, а таких
органів набагато більше.

Таким чином, система державного контролю складається з державних органів
та посадових осіб, що наділені будь-якими контрольними повноваженнями
щодо органів державного управління. Разом вони розглядаються як єдина
система, що виконує функцію контролю.

На відміну від системи державного контролю система органів державного
контролю є вужчим поняттям. Його складають лише державні органи, для
яких контроль — основна діяльність з конкретних питань, яка здійснюється
глибше й професійніше.

Проте незалежно від того, які органи здійснюють контрольну функцію та в
якому обсязі, контрольна діяльність базується на єдиних принципах і в її
основу покладено завдання підвищення ефективності управління та його
подальшого удосконалення.

Зрозуміло, такий розподіл певною мірою умовний, однак необхідний і
допомагає повніше окреслити коло суб’єктів, що контролюють органи
управління, показати відмінність їх завдань у цій сфері, співвідношення
контролю, який здійснюється в процесі загальної діяльності, з контролем
спеціальних, функціональних органів контролю, місце і роль останніх,
лінії взаємодії і контактів учасників контролю. Функція контролю, що її
здійснюють державні органи загальної компетенції, має й більш загальний
характер, не конкретизований здебільшого і механізм її виконання у
юридичних актах. Тому в ряді випадків необхідні контакти та взаємодія зі
спеціальними функціональними контрольними органами. Для цього
налагоджуються певні організаційні зв’язки, здійснюються координаційні
заходи для практичного узгодження дій з метою підвищення дієвості
контролю. Так, наприклад, податкові інспекції на рівні районних та
обласних державних органів координують з ними свою роботу з питань
контролю за дотриманням податкового законодавства.

Побудова контрольних систем та їх діяльність здійснюється на основі
певних принципів. Існують різні точки зору щодо принципів контролю і
критеріїв систематизації цих принципів.

Розглядаючи контроль як важливу функцію державного управління, при
побудові системи контролю та його здійсненні слід виходити із загальних
принципів державного управління. Разом з тим як самостійна функція
органів контролю, специфіка якої дає змогу виділити її з числа інших
функцій управління, вона керується властивими їй принципами, що
доповнюють, конкретизують загальні принципи управління.

Виходячи з сучасної реальності й тих завдань, що стоять перед контролем,
здається можливим виділити такі основні принципи контролю:

об’єктивність, дієвість, гласність, систематичність, регулярність.

Об’єктивність контролю дає змогу реально оцінити ситуацію, що склалася у
сфері управлінської діяльності тієї чи іншої галузі, співставити її із
завданнями і визначити потребу втручання з боку відповідних державних
органів. Так, наприклад, проведені перевірки та аналіз відомчого
законодавства показали наявність великої кількості актів, що не
відповідають реальним умовам, суперечать чинному законодавству та
перевищують повноваження деяких органів. В результаті з’явився Указ
Президента України про обов’язкову реєстрацію відомчих актів, що
стосуються прав громадян. Міністерством юстиції України, та затверджене
урядом України Положення про порядок реєстрації таких актів.

Принцип об’єктивності контролю передбачає аналіз реальних фактів та
всебічність їх розгляду. І хоча будь-яке управлінське рішення несе в
собі елемент суб’єктивності, однак воно має базуватися на об’єктивних,
реальних фактах. Так і контрольна діяльність має грунтуватися на
дійсності, реальності, конкретності фактів. Об’єктивність контролю
випливає із точного вивчення фактів і документів, заслуховування
пояснень, що перевіряються зацікавленими особами, проведення необхідних
підрахунків, аналізів, вимірів, співставлень, виявлення причин порушень,
недоліків чи помилок. І лише узагальнення всіх отриманих таким шляхом
даних і приводить до правильних, обгрунтованих висновків, виробляє
уміння докопатися до суті заради встановлення істини. Все це дає змогу
знайти правильне рішення при усуненні порушень чи попередити від
небажаних наслідків.

Дієвість контролю полягає в реальних наслідках виявлення порушення
чинного законодавства, прийнятих норм і правил. На ньому покладено
обов’язок не лише виявити допущені порушення, але й глибоко їх
проаналізувати, зробити висновки щодо можливих наслідків, дати хід
державному механізму захисту. Призначення контролю полягає у створенні
передумов та здійснення управлінської діяльності, виходячи з інтересів
людини та суспільства, попередженні неправомірної діяльності органів
управління та службових осіб. Принцип дієвості контролю покладено в
основу реагування органів контролю, усієї системи контролю шляхом вжиття
відповідних заходів самостійно або передачі результатів і висновків
вповноваженим органам для прийняття рішень.

Принцип гласності в діяльності органів контролю посідає важливе місце за
своїм впливом і результативністю. Широке висвітлення напрямків
діяльності органів державного управління щодо виведення країни із кризи,
відповідність існуючої правової бази відносинам, що складаються в сфері
управління, створення державних програм і виконання їх, дії органів
управління різних рівнів та службових осіб спрямовано на ефективність
управління. Контроль за станом справ в окремих галузях управління та
правдива інформація про цей стан, виявлення наявних порушень, а то й
некомпетентності, змушують уряд, органи виконавчої влади шукати виходу
та вживати радикальних заходів. Такий контроль, що грунтується на
широкій гласності про випадки безгосподарності, порушення інтересів
людини, зловживання службовим становищем, бездіяльності органів
управління, сприятиме оперативному усуненню наявних недоліків.

Демократизація і гласність стали орієнтирами подальшого розвитку
українського суспільства. Вони передбачають відкритість у діяльності
державних органів, широку інформованість про прийняті рішення та їх
виконання, надання громадянам, колективам і організаціям реальних
гарантій щодо забезпечення їх інтересів. Все це не означає, що
дотримання гласності контролю веде до того, що він відразу стає
ефективним інструментом демократизації управління. В основі контролю
закладені певні принципи і чітке дотримання їх при здійсненні
контрольної діяльності незалежно від того, щодо кого або чого вона
здійснюється.

Принцип гласності контролю передбачає не лише виявлення недоліків та
обов’язкове покарання, а й постановку актуальних проблем, обговорення
проектів управлінських рішень, підготовку громадської думки.

При здійсненні контролю необхідно дотримуватися принципу
систематичності, регулярності щодо його проведення. Це вносить певний
порядок і дисципліну в роботу як того, кого контролюють, так і того, хто
контролює. До того ж систематичний контроль дає змогу краще
орієнтуватися в конкретній галузі управління та постійно аналізувати
стан справ, а також виявляти недоліки в управлінській діяльності,
відшукувати резерви чи попереджувати непередбачені наслідки. Принцип
регулярності контролю стимулює саму контрольну діяльність до підвищення
ефективності та позитивного впливу на досягнення результату.

Створюючи сильну, дієздатну державу, не слід забувати про її основне
призначення — надійно захищати інтереси та права людини. Для цього
необхідно сформувати відповідний механізм, який створював би умови
реалізації, засоби захисту цих прав та сприяв подальшому їх здійсненню.
Однією із гарантій такого служіння інтересам людини в сфері управління
може бути контроль.

В Україні триває процес пошуку та становлення ефективної системи
державного управління, побудови організаційної структури системи органів
та їх діяльності. У відповідності з цим процесом створюється і система
контролю у сфері виконавчої влади.

Література.

АВЕРЬЯНОВ В.Б. Организация государственного управлення,
структурно-функциональньїй аспект. — К., 1985. — 146 с.

АВЕРЬЯНОВ В.Б. Аппарат государственного управлення: содержание
деятель-ности й организационньїе структурм. — К., 1990. — 145 с.

АВЕР’ЯНОВ В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997. — 48 с.

АВЕР’ЯНОВ В.Б., КРУПЧАН О.Д. Виконавча влада: конституційні засади і
шляхи реформування. — X., 1998. — 40 с.

АВЕР’ЯНОВ В.Б., АНДРІЙКО О.Ф. Виконавча влада і державний контроль. — К,
1999.—48с.

Адміністративне право: сучасний стан і напрями рефрмування. Матеріали
Першої науково-практичної конференції. 18—21 червня 1998р. в м. Яремче
Івано-Франківської області. – 82 с.

АНДРІЙКО О.Ф. Державний контроль: теорія і практика. Наукова доповідь.
-К., 1999.-24с.

АНДРІЙКО О.Ф. Державний контроль в Україні-К.,1999-48 с. Аппарат
государственного управлення: интересьі й деятельность. – К.„ 1993.
-165с.

БАНДУРКА О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України:
теорія, досвід, шляхи удосконалення. – X., 1996. – 398с.

БІТЯК Ю.П., ЗУЙ В.В. Адміністративне право (Загальна частина). — X.,
1997.

—137с.

ГЛАДУН 3. Поняття і зміст державного управління:
адміністративно-правовий аналіз. — Львів, 1996. —21с.

ГОЛОСНІЧЕНКО І.П. Адміністративне право України (основні категорії і
поняття). — К, 1998. — 108 с.

Демократизация аппарата управления. — К., 1990. — 304 с.

ДОДИН Е.В. Административная деликтология. Курс лекций. — Одесса, 1997.

—115с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020