.

Культура Київської Русі (курсова)

Язык: русский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
3517 14591
Скачать документ

Курсова робота

Культура Київської Русі

ПЛАН

1. Джерела вивчення культури Київської Русі

2. Матеріальна і духовна культура східних слов’ян

3. Особливості прийняття християнства

4. Писемність і літературна традиція

5. Освіта та наукові знання

6. Мистецтво Київської Русі

1. Джерела вивчення культури Київської Русі

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної
культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона
проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій
раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла
Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного
до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного
Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з
ближніми і далекими сусідами – з Великим Степом і Візантійською
імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським
королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і
Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв’язки київських монархів,
особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними.
Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”,
чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів,
пояснюється браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали
Середземномор’я, щонайбільше лише згадували про наших далеких предків,
про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря.
Тільки у I-II ст. н.е. римські історики Пліній Старший і знаменитий
Тацит згадали слов’ян, назвавши їх венедами. Услід за ними те ж зробив
великий грецький філософ Птолемей у своїй “Географії”. У VI-VII ст.,
коли слов’яни, розселяючись по південному сходу Європи, стали освоювати
степи Північного Причорномор’я, відомості про них з’являються у
готського хроніста Йордана, візантійського дипломата Пріска Панійського
і візантійських письменників Прокопія Кесарійського, Іоанна Ефеського
(VI ст.).

На початку X ст. Русь була вже добре відома візантійцям. Визначний
історик того часу, шанувальник наук і літератури імператор Константин
VII Багрянородний (Порфірородний) у своїй книзі “Про управління
державою” розказав про сусідні з Візантією народи, у тому числі і про
русів. В цій книзі він, зокрема, зазначає: “Цей народ ми називаємо
скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами”. Йому
належить перший опис полюддя – збору данини київськими правителями з
підвладних їм земель і племен. У нього ж є і докладна розповідь про шлях
з варяг у греки, по якому руські князі, витязі і багаті гості водили
військові і торгові дружини від Варязького моря та Ільменя до самого
Царгорода і назад.

Безіменний персидський географ Х сторіччя в “Книзі меж світу” повідомив
багато найцікавіших відомостей про наших предків і їх звичаї, розказав
про чудову землю з багатою природою, з красивими містами, населеними
майстерними ремісниками. Всі ці джерела характеризують частіше за все
зовнішні події східнослов’янської історії.

Основне писемне джерело – літопис Нестора “Повість временних літ”.
Спираючись на праці невідомих попередників, на свідчення своїх
сучасників, легендарні оповіді і героїчний епос древніх русичів,
знаменитий літописець розповів нам, “звідки почалась Руська земля”.
Українські і зарубіжні вчені визнають вражаючу ерудицію і наукову
сумлінність Нестора, його майстерність літератора і пристрасність
публіциста.

Цінні відомості дають нам археологія, лінгвістика, фольклористика,
етнографія. Археологія дозволяє робити висновок про рівень розвитку
продуктивних сил, уявляти вигляд поселень і жител полян та їх сусідів,
предметів праці та побуту, якими вони користувалися, прикрас, які вони
носили, зброї, якою захищали рідну землю. Дослідження при розкопках
культових споруд і предметів дозволяє робити висновки і про релігійні
переконання слов’ян. Лінгвістика дає нам можливість опосередковано
датувати час виділення праслов’ян з індоєвропейської спільності,
відособлення східних слов’ян від західних і південних, доводить, що вже
у другому тисячолітті до нашої ери словниковий запас наших пращурів
складав не менше двадцяти тисяч слів. Вони відображали всі сторони
життя, матеріального побуту і духовної культури. Слова “будинок”,
“рілля”, “худоба”, “страва”, назви знарядь і військового обладунку,
прикрас з міді і бронзи, золота і срібла свідчили про рівень розвитку
господарства, а слова “бог”, “світобудова”, “світ” та інші релігійні
поняття – про рівень духовної культури. Близька до лінгвістики
фольклористика, в свою чергу, простежує джерела усних історичних
оповідей. Їх відгомони збереглися в казках, сюжетами яких були розповіді
про золоте, срібне і залізне царства, про царя золотого царства героя
Світозара, який переміг у поєдинку страшного Змія, та інші.

Вивчення культури Київської Русі у всьому її багатстві і різноманітті
можливе тільки на основі комплексного використання всіх існуючих
історичних джерел. До цих джерел, крім уже названих, безперечно належать
фундаментальні праці видатного українського вченого М.Грушевського
“Історія України-Руси”, північнонімецького хроніста другої половини ХІ
ст. Адама Бременського (Гельмольда) “Хроніка слов’ян”, відомі “Ізборники
Святослава” та ін.

2. Матеріальна і духовна культура східних слов’ян

Основні заняття і суспільні відносини. Основою культури Київської Русі
була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов’янських
племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття
нашої ери в господарському укладі слов’ян давно вже переважало
землеробство – підсічно-вогневе в поліській зоні й орне – у лісостепу.
Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху,
використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу
давно переважало двопілля – одне поле засівалося, а друге залишалося під
паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове
бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу
підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів
із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали.
Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У
Київській Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві
жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали
ним борозну “змійових валів” – оборонних споруд навколо Києва (довжина
їх в Україні – понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І
тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників
отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя
до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна
зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”.

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри,
різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов’янки ткали
чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і
вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в
усній народній творчості склалися оповіді про кожем’як – людей умілих,
сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в
давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих
спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за
готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах
цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з
майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.

Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася,
спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами
та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать
скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі монети
візантійських імператорів Анастасія I (491-518 рр.) і Юстиніана I
(527-565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з
доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст.н.е. Деякі сучасні
вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх
культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V-II ст.
до н.е., грецький світильник ІV ст. до н.е., 6 тис. римських монет ІІ-ІV
ст. н.е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх
джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо,
вважають Київ ще більш древнім містом.

Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але
і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх
називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.

Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик
Йордан писав, що у слов’ян “замість міст ліс і болота”, то в IX ст.
скандинави називали Русь Гардарікою – “країною міст”. До початку Х ст. в
літописах згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. – біля двохсот, а
перед татаро-монгольським нашестям – вже більше трьохсот міст і фортець.
Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що
Київ часто називали “суперником Константинополя”. Так, європейський
хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 р. пише про Київ як
“столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків,
незліченна кількість мешканців”.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов’ян обумовив розкладання
первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова
власність общини на землю, все ж мала сім’я найближчих родичів починає
відігравати дедалі значнішу роль. Літопис “Повість временних літ”
свідчить, що у східних слов’ян переважала парна патріархальна сім’я,
багатожонство зустрічалося рідко.

Родова община називалася “мир” або “вервь” (вірьовкою відмірювали наділи
землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних
письменників, крадіжка і обман у слов’ян зустрічалися настільки рідко,
що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов’язані
круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне
(звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження
першого писаного закону “Руської правди” (ХІ-ХІІ ст.) супроводився
численними конфліктами, описаними літописом.

Як і в інших народів, князівська влада у слов’ян на стадії розкладання
суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і
загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для
відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з
молодців, готових за командою вдатного ватажка “пошукати собі честі, а
князеві слави” в набігах на сусідні території і племена, його фактично
стала обирати дружина. Навіть у Х ст. великий князь київський Святослав
відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство,
посилаючись на свою дружину.

Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити
і списи. Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у
слов’янських воїнів не було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський,
слов’яни були мужні і безстрашні. У IX-X ст. широко використовуються
такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини (мортири,
катапульти), кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави,
дротики. Пізніше з’явилася кіннота, використовуються кольчуга, шолом.
Давньоруські воїни уміло влаштовували засідки, могли довго
переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне
кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді
слов’янські воїни раптово нападали на ворога. У Х ст. Костянтин
Порфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень з
Руссю і особливо – не допускати її союзу з кочовиками. Вже у VI ст.
руські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягали берегів
Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням
дружина поступово стає частиною державного апарату.

Релігійні вірування. Древні слов’янські вірування були язичницькими і
ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов’ян пронизувала
віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов’ян явища природи, пов’язані з виявом сили та
міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково
верховним божеством був Перун – бог блискавки і грому, який, як і всі
інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити
людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом,
переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і
вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від
нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог – бог вогню;
Стрибог – бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог – бог успіху,
який ототожнювався з сонцем; Хорс – бог сонця (іноді місяця); Симаргл –
бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в
образі крилатого пса та інш.

У пантеоні східнослов’янських божеств, на відміну від давньогрецького та
давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють
інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) – бога
багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) – богиню дощу і води, яка в
той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про
неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало
схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні
зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю.
Унікальним пам’ятником культової скульптури є так званий Збручський
ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають,
що це ідол Святовита – чотириликого божества. Український філософ
М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького
багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і
т.д., такі місця називалися капищами. “Такі … погані мольбища їх: ліс, і
каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і
зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони
яко Богу, і шанували, і жертви приносили”, – осудливо писав пізніше один
з церковників про прихильників народної релігії.

Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні
атрибути, слова молитов – відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні
властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи:
лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця – дух літньої полуденної
спеки, крикси – духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними
для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.

Світогляд східних слов’ян формувався відповідно до загальноєвропейських
тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у
пекло, небесну твердь, центр світу (“світове дерево”), вирій (місце на
небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле
долі – “суду Божому”. Правда, доля у східних слов’ян не була, очевидно,
такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події
людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне
календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Релігія східних слов’ян, як і інші складники культури, які формувалися
на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності
неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні
процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.

3. Особливості прийняття християнства

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про
християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира
Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення
княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої
країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу
пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на
чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і
страх, символізувати волю правителя, обов’язковість його наказів,
невідворотність покарання. Для цього на Старокиївській горі було
створено пантеон, де, судячи з мініатюр Радзивілівського літопису, боги
мали дійсно урочистий і грізний вигляд. Більш того, за переказами,
Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай
людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного
характеру: “І приносив їм жертви, називаючи їх богами, – говориться в
“Повісті временних літ”, – і поганилася кров’ю земля Руська і горб той”.
Те ж саме робилося й у Новгороді.

Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас
феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам
верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У
Візантії – на відміну від західноєвропейських країн – церква та її
служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню
центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося
богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто.
Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що
існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав “сином”
імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імператора Василя II
допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь
поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою,
укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв
умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов’язання
виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв
місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги.
Гордий константинопольський монарх погодився стати шурином руського
“варвара”, володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський
князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити
молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при таких обставинах
ні про який васалітет не могло бути й мови.

Володимир хрестився сам (згідно з “Повістю временних літ” ще в Корсуні,
у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися
всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов’янами в Київській Русі
проживало понад 20 різних народів: на півдні – печеніги, половці, торки,
берендеї, каракалпаки; на північному заході – литва, ятвяги; на
північному сході – чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям,
печора та ін. угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло
згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію
порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом
центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були
низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в
Києві, і в інших містах. “Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем”, – так
говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород.
Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом,
церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати
свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став
ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило – зі святим Юрієм (Георгієм),
давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення,
дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса
Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася
багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося
похитнути віру народу в “нижчі духи”. Процес християнізації на Русі
розтягнувся на віки.

Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все
духовенство відповідно ділилося на “біле” і “чорне”. При церквах мешкали
численні служителі: крім священика, були т.зв. “церковні люди” – ігумен,
диякон (“біле духовенство”), а також просфірниці, паломники, лікарі,
задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів.
Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності
для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім’ї, члени яких
також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив
єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з
яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство,
найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти,
спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних
людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь
від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських
ченців – Антонія, Феодосія Печерського та інш. – було винятково важким,
наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами.
Пізніше з’являються справжні подвижники чернецтва – ченці-самітники, які
здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та
інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для
всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися
гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17
– у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки “чорне”
духовенство.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи
князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну
благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються
ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували
людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які
прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків
його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався
новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася
культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів –
церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища
необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами
робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства.
Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з
Візантією – найбільш розвиненою феодальною державою з передовою
культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті
суспільства, привело до значного його збагачення.

4. Писемність і літературна традиція

Писемність у східних слов’ян з’явилася приблизно ще в першій половині IХ
ст. У “Житії” слов’янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він
бачив у 860 р. в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані
“руськими письменами”. Ці ж “руські письмена” згадують й арабські
письменники Х ст. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення
про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською,
розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність
була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в
одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з
давньоруським написом “гороухща” (гірчиця).

Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911,
944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами – грецькою і
староруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури
на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III
відправив до слов’ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) –
Костянтина (в чернецтві – Кирило) і Мефодія. Незважаючи на
переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні
латинської мови серед слов’ян, брати проповідували християнство в
Моравії та інших слов’янських землях старослов’янською мовою. Вони
упорядкували слов’янський алфавіт і переклали на церковнослов“янську
(староболгарську) мову Євангеліє. На початок ХI ст. на Русі
використовувалися дві системи письма – кирилиця, що базувалася на
грецькому алфавіті, і глаголиця – розроблена Кирилом фонетична система,
яка була менш популярна. Причому ще до ІХ ст. місцеве населення
користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43
літери.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і
мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути
письменним означало знати латинь, на Сході – арабську. Арабська для
багатьох мусульманських країн була чужою мовою, як і латинь для Європи,
і тому національні літератури європейських держав тієї епохи майже
невідомі. У цьому розумінні українська література старша за німецьку,
французьку та англійську.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох
типів літературної мови: церковнослав“янської і близької до просторіччя
давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література,
близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти
(“Руська правда”), літописи, пам”ятники світської літератури (“Слово о
полку Ігоревім”). У сучасному перекладі М.Т.Рильського “Слово про Ігорів
похід”). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно
збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт
введення богослужіння слов”янською мовою гідно був оцінений “Повістю
временних літ”: “І раді були слов’яни, слухаючи про велич божу своєю
мовою”, а “словеньська мова і руська одне є”.

Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст.,
спиралася на два найважливіших джерела – усну народну творчість і
християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед
Візантії.

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й
обрядові пісні, загадки, прислів’я, приказки, замовляння і заклинання.
За свідченням автора “Слова о полку Ігоревім”, народні мотиви лягли в
основу творчості “віщого Бояна”, якого він назвав “солов’єм старого
часу”. Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями.
Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського
народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії – колядки і
щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що
склався до Х ст. і розвивався в ХI-XIII ст. Головною темою билин
київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності
і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли
селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович
вільний і багатий, богатир Микита Кожум’яка – безстрашний захисник
Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець
похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай,
волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня,
новгородець Садко. Їх імена збереглися в пам’яті народу як символ
відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість
народу безпосередньо впливала на писемну літературу.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна
література. За літературними зв’язками Київська Русь тяжіла до Візантії,
яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З
Константинополя в Київ незабаром після введення християнства стали
надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з
перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для
новгородського посадника Осторомира – Остромирове Євангеліє. Також
поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту,
неканонізовані церквою.

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу
відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто
переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір.
Так були оброблені “Історія Іудейської війни” Іосифа Флавія, “Повість
про Акира Премудрого”, “Хроніка” Іоанна Малали, яка жваво передавала
біблійні перекази, легендарні історії Вавілону, Єгипту, Греції, Риму і
Візантії.

Згодом на Русі з’явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним
жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його
відносять ще на кінець Х ст. “Повість временних літ” є літописним
зведенням. Вона була створена на початку ХII ст. ченцем Нестором на
основі декількох більш давніх літописів Х-ХI ст. Одна з величезних
заслуг Нестора полягає в тому, що він об’єднав місцеві, регіональні
записи “за літами” в єдиний, загальноруський літопис.

Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і
візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною
тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але
вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання
історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До
них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних
творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів,
політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети
“Повісті временних літ”, присвячені заснуванню Києва, походу Олега на
Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню
Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська
земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого
кола читачів. Тому “Повість временних літ” була однією з найпопулярніших
і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі,
афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: “Книги – ріки, які
наповнюють Всесвіт”, “Книги – джерела мудрості”).

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому
феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до
нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.).
Галицько-Волинский літопис – головне джерело для вивчення історії
південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій
розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим
прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним
талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для
історії, так і для літератури.

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як
філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість
та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало “Слово про закон і
благодать” ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051
р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і
присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочистої
проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу
Нового Заповіту (євангельської “благодаті”) над Старим Заповітом
(біблійним “законом”); про світове значення хрещення Русі; високу місію
князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла
рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному
обрамленні богословської схоластики Ілларіон проводив думку, що князь
Володимир рівний за своїми діяннями Константину. Останнього, як відомо,
церква проголосила рівноапостольним. Виходило, що Володимир, прийнявши
християнство і похрестивши Русь “за божественним навіюванням”, ставав
рівним не тільки св. Константину, але і першоапостолам Петру і Павлу, що
вже ніяк не могло сподобатися Константинополю. Дійсно, Володимир I був
офіційно канонізований православною церквою тільки в XVI сторіччі.
Цікаво, що християнин Ілларіон, всупереч церковним догматам, прославив
мужність і славу предків Володимира та Ярослава – князів-язичників Ігоря
і Святослава, всю тоді ще язичницьку Руську землю. “Слово” Ілларіона
стало своєрідним маніфестом самосвідомості народу, який живе у великій
державі зі славною історією.

Блискучим пам’ятником давньоруської публіцистики є “Благання” Данила
Заточника. Заточений ворогами у в’язницю (звідси і його прізвисько
Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на
службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для
викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті.
Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на
гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила
Заточника увійшли в прислів’я і приказки.

В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися
повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий “Ізборник”,
присвячений проблемі, “яко подобає людині бути”. Перу князя Володимира
Мономаха належить “Повчання”, адресоване дітям. Головна його ідея –
турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до
єдності.

Популярним жанром була житійна (агіографічна) література. Важливе місце
зайняли житія святих – біографії духовних і світських осіб,
канонізованих церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська
Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів.
Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги
великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то
на Русі писалися житія князів. Першими були прославлені убієнні в 1015
р. сини Володимира Святославича — Борис і Гліб. Загинули вони за наказом
їх брата Святополка Окаянного. Відмінність “Житія Бориса і Гліба” від
подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці святі
подають “целебні дари” всій “Руській землі”, вони “єста заступника
Русьстей земли”. “Житіє” малює Бориса не як аскета, а як прекрасного
князя-рицаря: “Тілом бяше красень, висок, лицем круглом, плечі веліце,
тонкий в чресла, очима добраама, весел лицем, борода мала і вус, млад бо
бе ще, светяся цесарьски, кріпок тілом, всяко украшен, аки цвіт цвітий в
уності своєй, в ратех хоробр, в совітах мудр і разумен при всім, і
благодать божия цвітяаше на нім”. Були також складені “Житія” княгині
Ольги, Володимира Святого.

Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є
написане самим Нестором-літописцем “Житіє Феодосія Печерського”, одного
з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали
патерики – збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим
географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений
“Києво-Печерський патерик” – збірник розповідей про ченців
Києво-Печерської лаври.

Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були
короткі зведення життєвих правил – “Прологи” та такі ж помісячні
зведення – “Мінеї”. Світський характер мали збірники “золотих думок”,
запозичених з різних джерел, – так звані “Бджоли”, а також почасти
перекладні повіті “Варлаама і Йосафата”, “Александрія”, “Індійське
царство”, “Троянська війна” та ін.

Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства,
не треба забувати, що вона багата насамперед своїм національним
світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину,
виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства.
Вершиною художньої творчості, в якій об’єдналися складні і досить
суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим
світосприйняттям, де людина “розчинена” в природі, і християнство з його
закликом до відмови від грішного буття та орієнтація людини на
“божественні цінності”), стала героїчна поема “Слово о полку Ігоревім”.
В ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на
основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до
борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність
захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря
Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздробленості.
Зі всією художньою переконливістю проведена думка про необхідність
єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. “Слово о
полку Ігоревім” – яскраве свідчення того, що і після політичного
роздроблення країни в літературі продовжувався і поглиблювався розвиток
традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.

5.Освіта та наукові знання

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв’язку із зміцненням
держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира
Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті.
Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки
справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро
потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати
зв’язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович,
вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому
терені, вводить обов’язкове навчання для молоді з князівських і
боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді,
Володимирі-Волинському та інших містах.

Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були
двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них
викладали читання, письмо, спів, богослов’я. Школи вищого типу, для
“дітей кращих людей”, давали, крім того, знання з філософії, риторики,
граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання.
Літописець пише: “Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з
кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й
хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще”. Онука
Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 р. заснувала у Києві при
Андріївському монастирі жіночу школу.

Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з
елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про
книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов’ю
до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл
отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше
п’ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і
латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику – “Повчання”.

Талановитий письменник та філософ Климент Смолятич писав, що у ХІІ ст. в
Україні-Русі було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою
мовою.(примітка видавця)

У дослідженнях, присвячених культурі Русі, як у вітчизняних, так і
особливо зарубіжних, довго існувала думка про культурну відсталість
нашої батьківщини, про ніби загальну неписьменність її населення. Ця
помилка розвіялася після 1951 р., коли археологи відкрили перші
берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов’янських землях їх знаходять у
Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та
інших містах. “Вікном у світ, що зник”, назвали вчені ці послання з
минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, – прості
городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить
значного поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт
у Софійському соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні
написи (графіти), зроблені у XI ст.

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші
бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував
Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там
нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано
переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Київської Русі
складав щонайменше 130-140 тис. томів. Переписана від руки, зроблена з
пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого – приблизно
стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення
науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв’язки
з Візантією – головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в
Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів
Платона, Арістотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний
письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з
грецької мови: “Фізіолог” – популярна зоологія, основана на реалістичних
і фантастичних описах тварин, і “Шестиднев” – тлумачення 6 днів
створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах.
Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий
письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник,
лікар Агапіт – ченцем Печерського монастиря і т.п. філософ, оратор
Климентій Смолятич – митрополитом, письменник і проповідник Кирило
Туровський – єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні
потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів,
обчислення процента, площі круга. Причому у вимірюваннях
використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п’ядь
(відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень
(відстань між витягнутими руками).

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви,
чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в ХI-XII ст. місце
знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців.
Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого
Пантелеймона – заступника медицини і лікарів (у 2000 р., коли мощі
святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося
багатотисячне паломництво). В ХI ст. в Печерському монастирі лікували
Дем’ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт – “безмездний лічець” Русі, як його
називає “Києво-Печерський патерик”. Зараз на пам’ять про Агапіта у
Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання
лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці
Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з
лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі
вплив словом на хворого – те, що сьогодні належить до психотерапії.
Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира
Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур’єрської пошти
він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації
щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат
“Мазі”.

Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення
енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став “Ізборник” митрополита
Ілларіона (1073 р.).

Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки
доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і
використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької
та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів.
Чітко простежується європейська орієнтація, прив’язка до християнських
цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні
світські компоненти. При високому рівні історико-літописної,
релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.

6. Мистецтво Київської Русі

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної
європейської культури і було нерозривно пов’язане з церквою і
християнською вірою. У той же час слов’янські майстри мали свої стійкі,
вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з
Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили
справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва.

Архітектура. Протягом сторіч у східних слов’ян нагромаджувався багатий
досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий
час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була
в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися “гради”, які служили
для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових
обрядів. Більшість споруд у слов’янських “градах” споруджувалася зі
зрубів – колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і
прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу
кріпосних валів.

Якісно новий рівень розвитку архітектури пов’язаний з переходом від
дерев’яного до кам’яного і цегельного будівництва. З прийняттям
християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну
давньоруську переробку візантійських зразків.

Перші кам’яні споруди були створені в період князювання Володимира
Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успення
Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир
спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків.
Доля церкви склалася трагічно: в 1240 р., коли до Києва увірвалися орди
Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. У
наші дні розчищений і зберігається її підмурівок.

Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування
соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці,
підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з
центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну
композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі
східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди –
напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого
склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні
простори).

Особливого значення надавалося куполу, який, з точки зору богослов’я,
виконував не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення
– концентрувати духовну енергію людей, “молитовне горіння” і направляти
в небо. Вважалося, якщо молитва окремої людини може “не дійти” до Бога,
то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, буде обов’язково
почута. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими,
позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори –
золотистий і зелений – вважалися у Візантії священними.

Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни
соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються, і плінфи (плоска
цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували метод
так званої “утопленої плінфи”, коли ряди цегли через один були
заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем’янкою
(розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були
смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з
оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем’янки надавали
фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому
рівні і була однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку
запозичила і Візантія.

Втіленням головних архітектурних досягнень Київської Русі став
Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже
перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на
місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної
могутності Русі. Софійський собор став місцем посадження на князівський
стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних
послів, зустрічей князя з народом.

За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але
являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У
своєму первинному вигляді собор являв собою п’ятинефну хрестокупольну
будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів).
Всі п’ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді
розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися
до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків
примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію.
Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу
створити відчуття величі і гармонії.

Багатоглав’я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка,
шоломоподібна форма куполів – ось те нове, що давньоруські майстри
привнесли у візантійську школу, спираючись на традиції дерев’яної
архітектури. Київський Софійський собор став зразком при будівництві
соборів у Новгороді та Полоцьку.

Пам’ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської
лаври. Споруда головного собору – Успенська церква – була важливим
етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення
однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної
роздробленості. Церква була зруйнована в 1941 р., а сьогодні вона
відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча
своєю красою і пропорційністю надбрамна церква.

На межі ХI-ХII ст. недалеко від храму Святої Софії був споруджений
собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою
Золотоверхий. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни
попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і рр. ХХ ст.
Незалежна Україна відновила свою святиню. тогочасна влада причину
руйнування Михайлівського собору сформулювала так: “у зв’язку з
реконструкцією міста”. Зараз український уряд здійснює ряд заходів для
повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони
були раніше вивезені.

Не менш цікаві архітектурні пам’ятники й інших центрів Київської Русі,
які особливо піднялися в ХII-XIII ст., в епоху дроблення Русі на питомі
князівства. Роздробленість об’єктивно сприяла зростанню міст, розвитку в
них ремесел і торгівлі. У нових центрах розвивається культура, тісно
пов’язана з місцевою народною творчістю. Архітектори переходять на
місцеві будівельні матеріали: в Подніпров’ї і на Волині – на цеглу, у
Галичі та Володимиро-Суздальській землі – на білий камінь. Звідси бере
початок значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських
земель.

Найкраще архітектура XI-XIII ст. збереглася у “стольному граді”
Сіверської землі – Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни.
У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі
до західноєвропейського романського стилю: масивність об’єму, вузькі
вікна, кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи
знайшла своє вираження в однокупольній церкві Параскеви П’ятниці. Існує
припущення, що ця будівля зведена видатним архітектором того часу Петром
Милоногом. Він уперше застосував “сходинкові” арки, які набули надалі
значного поширення. Петро Милоног також побудував у Києві складну
інженерну споруду – кам’яну підпірну стіну під горою, яка розмивалася
водами Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили це місце, де вони
“немовби ширяли у повітрі”.

Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході, мало
тісні культурні зв’язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало,
освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно
розвивається замкова архітектура, отримує поширення такий варіант
церковної споруди, як кругла в плані ротонда. На жаль, багата
архітектура цієї землі практично не збереглася.

Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи,
архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю,
художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього
задуму.

Образотворче мистецтво. Провідними жанрами образотворчого мистецтва
Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.

Жанри монументального живопису – фреска і мозаїка – складалися на основі
візантійських шкіл. Фресками – розписами водяними фарбами по сирій
штукатурці – вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала
від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка
і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного
дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки
чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у
суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим
властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування
часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й
технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення
складалися зі смальти – кубиків спеціального кольорового скла, секрет
виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час
монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч
відтінків (наприклад, зелена – понад 30, червона і синя – по 20 і т.д.)
При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між
шарами прозорого скла.

Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури,
живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському
Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у
єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору,
передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Здатність мозаїк
мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що
майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося
у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Фігури були чудово видно
з будь-якої частини приміщення і немовби оживали, рухалися, що справляло
і справляє велике враження. Головна мозаїка – велична і сувора фігура
Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Автор виявив
глибоке розуміння особливостей монументального живопису: зображення
виконане широкими лініями, великими колірними площами. Напевно, найбільш
знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта – назва у візантійській
традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка
підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні
на склепінні вівтарної апсиди.

Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий
живопис. Розробка тематики фрескових розписів Софійського собору була
справою великої державної ваги, керував нею один з найбільш наближених
до князя Ярослава людей – митрополит Ілларіон. Розписи читаються як
книга, складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія
святих – заступників княжого роду. Вежі, де розташовуються сходи, якими
підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх
стіни були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми
(“Скоморохи”, “Полювання на ведмедя”, інші).

На стіні під арками хорів містилася велика композиція з зображенням
Ярослава, який підносить Христу модель Софійського собору, і всієї
княжої сім’ї. У 1651 р. голандський художник Вестерфельд бачив і
замалював всю фреску, однак надалі багато з зображень загинули. До наших
днів найкраще зберігся портрет жінок великокняжої сім’ї. Софійський
собор доніс до нас єдині у всій Європі зразки світського монументального
живопису ХI ст.

У прямому зв’язку з введенням християнства перебуває виникнення і
розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на
дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по
якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції,
колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам – канону.
У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна.
Найбільші майстри вміли, не пориваючи з каноном, наділяти свої твори
неповторними індивідуальними рисами, наповнювали свої вироби справжніми
почуттями. У “Києво-Печерському патерику” описане житіє знаменитого
майстра Алімпія (Аліпія) Печерського. Найдавніші з ікон, які збереглися
до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха.
Привезена з Візантії ікона “Володимирська Богоматір” послужила основою
цілого ряду ікон, які отримали назву “Замилування”.

Поява мистецтва книжкової мініатюри співпадає з появою найдавніших
писемних пам’яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався
“лицьовий”. Зображенням трьох євангелістів – Іоанна, Луки і Марка — було
прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матфея, немає,
але для малюнка був залишений чистий аркуш. “Лицьовим” є знаменитий
“Ізборник” Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато
орнаментувалися. Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення
по так званому радзивілівському літопису XV ст., який є списком з
рукопису XIII ст. Його 617 мініатюр – своєрідна художня енциклопедія
історії і культури того часу.

Декоративно-прикладне мистецтво. Активно розвивалося
декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки,
каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх
життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний
орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні
вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з
дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з
тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих
кульок). Вершина ювелірного мистецтва – техніка перегородчатої емалі.
Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили
вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту
пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані порожнини
заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У древніх скарбах
знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового
орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (ХI ст.), перелічуючи в
своїй записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному
місці назвав Русь, майстри якої були відомі своїми виробами “з золота з
емаллю і з срібла з черню”.

Музика. У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні
і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті
фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і
танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо
про музичні інструменти Русі – ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З
прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння,
православний канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за
спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів –
самобутня і візантійська.

* * *

У розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні
закономірності, так і національні особливості. Її основа – самобутня
культура східнослов’янських племен. Принциповим рубежем у розвитку
культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської
культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під
владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були
сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної
культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний
крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її
сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна
своєрідність з’явилися у зв’язку з феодальною роздробленістю. Однак для
закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення
політичної єдності.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Авдієв В.И. Історія Древнього Сходу. – М.: Госполитиздат, 1953.-
758с.

2. Антична Греція. – В 2-х тт. – М.: Наука, 1983.

3. Асеєв Ю.С. Джерела. Містецтво Киiвськоi Русi. – ДО.:Мистецтво, 1979.-
216 з.

3. Барг М.А. Епохи і ідеї. Становлення історизму. – М.: Думка, 1987.
-348 з.

4.Белiчко Ю.В. Українське радянське мистецтво перiоду громадянської
вiйни. – ДО.:Мистецтво, 1982.- 183 з.

5. Бiлецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII
столiття. – ДО.:Мистецтво, 1981.- 159 з.

6. Богомолов А. С. Антична філософія. – М.: изд-у МГУ, 1985 -368 з.

7. Віннічук Л. Люди, вдачі і звичаї Древньої Греції і Ріма.- М.: Вища
школа, 1988. – 496 з.

8. Воропай Про. Звичаї українського народу. – ДО.:Оберiг, 1993.- 590 з.

9. Горфункель А. X, Філософія епохи Відродження. – М.: Вища школа, 1990.
– 368 з.

10. Гріненко Г.В. Хрестоматія по історії світової культури. – М.: Юрайт,
1998.- 669с.

11. Грушевський М.С. Нарис історії українського народу. – ДО.:Лыбидь,
1991.-398 з.

12. Гуревич А. Я. Категорії середньовічної культури. – М.: Мистецтво,
1984. -350 з.

13. Дмітрієва Н. А. Коротка історія мистецтв. – М.: Мистецтво, 1990.-
319с.

14. Історія Древнього світу. У 3-х тт. – М.: Наука, 1983.

15. Історія мистецтва зарубіжних країн. – М.: Мистецтво, 1980.- 384 з.

16. Історія середніх віків. – В 2-х тт. / Під ред. Сказкина С. Д. – М.:
Вища школа, 1977.

17. Історія Франції. – В 3-х тт. – : Наука, 1972.-360 з.

18. Iсторiя свiтової культури. – Лібiдь, 1994.-320 з.

19. Iсторiя української лiтератури ХХ ст. – У двох книгах. /за ред.
В.Г.Дончика.- ДО.:Лібiдь, 1994.

20. Iсторiя української культури /За загал. ред. I.Крип’якевича. –
ДО.:Лібiдь, 1994.- 656 з.

21. Ковальчук О.В. Украiнське народознавство. – ДО.:Освiта, 1992.- испр.
і перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. – М.: Аванта, 1999.- 704с.

40. Енциклопедія для детей.- Т.6. – Релігії світу. Ч.2. – 3-е изд.,
испр. і перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. – М.: Аванта, 1999.- 688с.

41. Енциклопедія для детей.- Т.7. – Мистецтво. Ч.1 – 2-е изд., испр. і
перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. – М.: Аванта, 1999.- 688с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020