.

Василь Земляк (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3342
Скачать документ

Реферат

Василь Земляк(1923 — 1977) Творчість Василя Земляка практично з
перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а
після появи «Лебединої зграї» (перша публікація: Дніпро. 1971. №№ 1—3)
письменник на тривалий час став об’єктом дискусій про українську прозу
70-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці
цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей
твір був відзначений 1978p. Державною премією України ім. Т. Шевченка,
витримав упродовж небагатьох років кілька видань. Разом із поколінням
письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк (Василь
Сидорович Вацик) в українську літературу 50-х років. За плечима, в
минулому — юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й
він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в
Харкові), жорстоко скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід
(був партизаном і звідав увесь драматизм боротьби з окупантами в
їхньому тилу). Як прозаїка непересічного В. Земляка помітили після появи
друком двох його повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам’яний Брід»
(1957). Присвячені темі українського повоєнного села, ці твори
зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали начерки колоритних
характерів, розширювали «географію» образно освоюваної дійсності. У
літературному контексті середини 50-х років вони поставали і як твори
художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «типовими» рисами так
званої колгоспної прози. Творче змужніння Василя Земляка як письменника,
що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його
твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський»
(1966), які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора.
Оперті в своїй основі на факти часів війни (а їх письменник часто брав
із особистого досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми,
майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом із тим,
виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває ту
окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчою особистістю
цього письменника. Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка
вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім.
О. Довженка, він створює ряд сценаріїв, названих, утім, кіноповістями,
— «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956 —
1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко
вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому
не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери
мовлення й погляду на зображуваний світ. Та лише «Лебедина зграя»
найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості й стала
вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь
попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього
роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки»,
третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком
здійснити задумане Землякові не судилося… Зміст «Лебединої зграї» і
«Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до
уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в
образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з
пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна
«класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від
фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску
допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавілонських не
тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з
ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у
Вавілоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах
доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго. У цьому творі
проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і значущих,
оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну
позицію — героїв, автора, читача. Однак події, зображені в
романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в
реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених.
У «Лебединій зграї» це — бідняки, яких об’єднують у комуну, а з іншого
боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки,
Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині,
вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди.
Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля»
поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий. Одна з найприкметніших ознак твору
— багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які
справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко
вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар»
Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне,
не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й
Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та
Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед
нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням
тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту
цілісність, ім’я якій народ — у конкретно-історичній соціальній його
характеристиці. За багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться
значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві,
а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба
визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянської
літератури, зокрема у трактуванні «революційного перетворення»
дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне з
найбільших досягнень автора — не виняток у цьому плані, так само як і
яскраві описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом. Діалектика
життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка,
Вавілон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в
нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і
соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими
Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих
Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе й
буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, — його ненадія й
непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І
Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його
життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде
сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки
житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів
людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор
не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним
висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе
і сам Вавілон…». В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію
«Президент» (1974 — 1976), присвячену боротьбі й смерті національного
героя Чилі Сальвадора Альєнде. …В українській літературі середини XX
ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце — серед явищ
найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним
звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом
надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства. Г.
Сивокінь Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь,
1998.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020