Реферат
Василь Семенович Стефаник (1871 — 1936)
Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер
Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного
селянина.
1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого
класу
бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели
громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували
читальні).
Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших
творів
Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з
Мартовичем
написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).
У 1890р. Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній
громадсько-культурній
роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в
Дрогобицькій
гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного
гуртка
молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні
зв’язки.
Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет
Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією
медициною
“вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у
літературне
і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців
“Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього,
тягнулися до
радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він
особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою,
зближується з
польськими письменниками.
Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного
Покуття,
розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями,
активізує свою
діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті —
“Жолудки
наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в
органах
радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та
“Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у
Кракові”,
“Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як
реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка за мужицький харч”,
“Молоді
попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.
1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання
його
відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери
своїх
попередників на перших порах пов’язувалося з модерністичною
абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у
прозі і
пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”. Та
підготовлена
книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька
поезій у
прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже
після його
смерті (“Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У воздухах плавають
ліси”,
“Городчик до бога ридав”, “Вночі” та ін.).
1897р. у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші реалістичні
новели
Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”,
“Стратився”, “Синя
книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу літературної
громадськості
художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя
села.
Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру
Стефаника.
Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — “Вечірня година”, “З
міста
йдучи”, “Засідання” — в “Літературно-науковий вісник”, то у відповідь
дістав
лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери
Стефаника. Це й
викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до
“Літературно-наукового
вісника”, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне
літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну
програму.
Перша збірка новел — “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у
Чернівцях,
принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими
відгуками
найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були
Леся
Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в
розвитку
української прози. Автор “Синьої книжечки” звернув на себе увагу
насамперед
показом трагедії селянства.
Новели “Катруся” і “Новина” належать до найбільш вражаючих силою
художньої
правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його
шедеврами, як
“Кленові листки”, “Діточа пригода”, “Мати” та ін. Майстерно змальовано в
цих
творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення
Бетховена,
невід’ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок,
картин, можна
впізнати в окремих новелах Стефаника (“Сини”, “Марія”). У листі до
редакції
“Плужанина” від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його
як “поета
загибаючого села”, зазначав: “Я писав тому, щоби струни душі нашого
селянина так
кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика
Бетховена. Це
мені вдалося, а решта — це література”.
У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”, яку також
було
сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника
характерне
посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як “Камінний
хрест”,
“Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій збірці головне місце займає
тема, що
хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока
старість,
трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком
присвячені
твори із “Синьої книжечки” (“Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь”, “Школа”),
новели
зі збірок “Камінний хрест” (“Святий вечір”, “Діти”), “Дорога” (“Сніп”,
“Вістуни”, “Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у другий період
творчості, хоч
уже в іншому плані (“Сини”, “Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).
1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — “Дорога”, яка
становила
новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це
наявне у
своєрідній поетичній біографії Стефаника “Дорога” та роком раніше
написаній
ліричній сповіді “Confiteor”, що в переробленому вигляді була
надрукована під
назвою “Моє слово”. У збірці переважають новели безсюжетні,
лірично-емоційного
плану (“Давнина”, “Вістуни”, “Май”, “Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”,
“Кленові листки”, “Похорон”).
Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові
з’являється
в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці “Синя
книжечка”
(“Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна вона й у збірці “Камінний
хрест”. У
“Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач відкрив для
себе
Стефаникову новелу “Кленові листки”, яка стала окрасою збірки “Дорога”.
1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. В ній
уперше
була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості
Стефаника.
У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду
Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову
береться
за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий
інтенсивний,
як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього
періоду можна
вважати новелу “Діточа пригода” (написана восени 1916р., а опублікована
на
початку 1917р.).
1916р. Стефаник пише новелу “Марія”, яку присвячує пам’яті Франка. За
“Марією”
письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами
другого
періоду (“Діточа пригода” і “Марія”) склали п’яту збірку — “Вона —
земля”,
видану 1926р.
У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.
В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели,
белетризовані
спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”,
“Вовчиця”,
“Слава йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.
У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже
безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від
хліборобської праці
хвилину.
До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке
сильне і
гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше
для
художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
