Реферат
Іван Карпенко-Карий
(1845 — 1907)
Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка
поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого
дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати
була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося
через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з
чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала
в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до
секретаря міського поліцейського управління. Перебуваючи в
Єлисаветграді (1865 — 1884), Тобілевич знайомиться з творами Руссо,
Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля, разом
із своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників,
філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона,
він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства
і товаришем Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав
“багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури,
серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце”. 1863р. у
Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним з
найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав різні ролі у
п’єсах Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Кухаренка, Гоголя,
Островського. В єлисаветградському гуртку Тобілевич був і керівником, і
режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п’єсами
Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера. Демократичні
переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в організації
(разом з П. І. Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях якого
вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф.
Енгельса. З метою популяризації революційно-демократичної та
народницької літератури у гуртку планувалось перекласти українською
мовою ряд творів російської белетристики — Г. Успенського, Ф.
Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О. Левітова, М. Златовратського
та ін., підготувати загальний нарис політичної економії за М.
Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав Тобілевич. До
першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання
“Новобранець” (написане 1881р., опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат
Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з
величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже
зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання державної
машини. Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувалась творча й
громадсько-політична діяльність, свідчить той факт, що й оповідання
“Новобранець”, і першу свою драму “Бурлака” (“Чабан”, 1883) він подавав
на обговорення нелегального гуртка. Завершувати “Бурлаку”, як і “Хто
винен?” (“Безталанна”), драматургові довелось уже в Новочеркаську, куди
його було вислано у травні 1884р. за участь у діяльності гуртка та за
допомогу політичним “злочинцям”. Щоб заробити на прожиття, піднаглядний
Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну
майстерню. У 1886р. в Херсоні було видано перший “Збірник драматичних
творів” І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми “Бондарівна” і “Хто
винен?” та комедія “Розумний і дурень”, а в 1887р. опубліковано
“Наймичку”. Але їх майже не купували, бо публіка не була привчена
читати п’єси. П’єси, створені Карпенком-Карим протягом майже
п’ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища, яке видозмінювалось
буквально на очах драматурга — “глитайства”. Його персонажам —
Михайлові Михайловичу (“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”, 1885),
Цокулю (“Наймичка”, 1885), Калитці (“Сто тисяч”, 1890), Пузиреві
(“Хазяїн”, 1900) — притаманне не просто збільшення економічних масштабів
їх діяльності, їх здирства, воно ще яскравіше виявляє їх людську
дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь їх
стоїть Мартин Боруля, який домагається дворянського звання. Сатиричне
зерно комедії “Мартин Боруля” (1886) пов’язане вже не із засобами
збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з прагненням
сільської буржуазії до політично-правової рівності з дворянством. Дві
останні гіркі комедії — “Суєта” (1903) і “Житейське море” (1904;
визначена автором як “протяг”, тобто продовження, “Суєти”) — драматург
назвав “сценами”, наче визнаючи приналежність їх до європейської нової
драми. Так, у “Суєті” відсутній головний герой, і п’єса являє ряд сцен,
покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного селянина
та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари
суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці). Навесні 1887р. І.
Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але ще до
кінця 1888р. він перебував на хуторі “Надія” (тепер заповідник у
Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції (негласний нагляд
було знято з нього 12 березня 1903р.). Діставши громадянські права,
Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи, створеної його
братом П. Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й
напружено як артист, режисер, драматург. У 1897р. він складає “Записку
до з’їзду сценічних діячів”, де з болем пише про безправне становище
українського театру, про цензурні та інші урядові утиски. Написане
Карпенком-Карим протягом 90-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення
дати народові “пьесы серьезные, моральные, нравоисправительные,
исторические”. З повчальною метою створена побутова комедія “Судженої
конем не об’їдеш” (переробка з Еркмана-Шатріана, 1892), в
соціально-побутовій драмі “Батькова казка” (1892) також очевидна
моралізаторська тенденція, підкреслена другою її назвою — “Гріх і
покаяння”. Певним дидактизмом позначена драма “Понад Дніпром” (1897).
На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І.
Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано
п’єси “Бондарівна” (1884), “Паливода XVIII століття” (1893; підготовчим
етапом було створення у 1884р. п’єси “З Івана пан, а з пана Іван”),
“Чумаки” (1897), “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава
Чалий” (1899), “Гандзя” (1902). Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра поле
спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя” (1902) були спробами на
фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до
філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій
сценічній формі. Трагедії Карпенка-Карого “Сава Чалий”, так само
створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий
психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв.
І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907р. у
Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі “Надія”.
Драматургія І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній
розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи
тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою
різноманітну картину життя України протягом століть. В художній
розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого минулого досить
відчутним є зв’язок з тогочасними життєвими проблемами Твори
Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний
контекст нової європейської драми.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
