.

Микола Костомаров (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 11636
Скачать документ

Реферат

Микола Костомаров

(1817 — 1885)

Костомаров Микола Іванович [псевдоніми і криптоніми — Ієремія Галка,
Иван Богучаров, Николай Н., Равви, Н. К., Н. К-ва та ін.] — український
і російський історик, громадсько-політичний і культурний діяч,
письменник, публіцист, критик, етнограф і фольклорист,
член-кореспондент Петербурзької АН з 1876р. Народився 4(16) травня
1817р. в слободі Юрасовці, тепер Ольховатського р-ну Вороніжської
області в сім’ї російського поміщика, мати — українка з кріпаків.
Закінчив 1837р. історико-філологічний ф-т Харківського університету. Під
впливом українських фольклорних збірників захопився збиранням та
вивченням народної поезії, 1844р. захистив магістерську дисертацію «Об
историческом значении русской народной поэзии». По закінченні
університету деякий час служив юнкером в уланському полку, потім
викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного, Києва, зокрема 1845р. —
ст. учитель Першої київської гімназії, з 1846р. — ад’юнкт-професор
кафедри російської історії Київського університету. У 1845 — 46 рр.
разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське
братство, де брав активну участь у складанні програмних документів —
«Книг буття українського народу», «Статуту Слов’янського товариства св.
Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До
братів-поляків»; автор записки про об’єднання слов’янських народів.
Весною 1847р. Костомарова арештовано. Після річного ув’язнення в
казематі «Третього відділу», а потім у Петропавловській фортеці його
вислано до Саратова. Тут він служив (1848 — 1857) у Статистичному
комітеті; у 1848 — 1850 рр. був перекладачем при губернському
управлінні, редактором неофіційної частини «Саратовских губернских
ведомостей», близько зійшовся з М. Чернишевським, О Пипіним, Д.
Мордовцем. 1856р. Костомарова амністовано. З 1858р. жив у Петербурзі. В
1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор кафедри російської історії
Петербурзького університету. Влаштовував літературні «вівторки», куди
сходилися земляки-українці (П. Куліш, О. Стороженко, В Горленко та
ін.). Підтримував тісні зв’язки з М. Добролюбовим, В. Стасовим, М. Ге,
О. Бодянським; співробітничав у журналах «Современник», «Вестник
Европы» (один із його засновників), «Отечественные записки», «Русское
слово», «Русская старина», «Киевская старина» та ін. Виступив із
статтєю «Україна» у журналі «Колокол». Брав діяльну участь у створенні
журналу «Основа», у виробленні його національно-культурної програми. На
початку 1862р. залишає працю в університеті і зосереджується на
науковій роботі. Був членом-редактором Київської археографічної
комісії; за його редакцією у 1863 — 1884 рр. видано 12 томів «Актов
Южной и Западной России» з історії України і Білорусії 14—17 ст.
Показуючи близькість історичної долі і культурного життя українського
та російського народів у ст. «Две русские народности» (1861),
Костомаров розрізняв визначальні риси національного характеру українців
та росіян. Автор праць з історії: «Начало Руси» (1860), «Мысли о
федеративном начале в древней Руси» (1861), «Севернорусские
народоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1864), «Вече и
вечевое устройство в древней Руси» (1864) та ін. Написав «Русскую
историю в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (т. 1—7, 1873 — 88).
Праці з історії України присвячені здебільшого періодові 15—17 ст.:
«Иван Свирговский, украинский гетман XVI века» (1855), «Богдан
Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» (1857), «Черты народной
южнорусской истории» (1861), «Южная Русь в конце XVII века» (1867),
«Руина» (1879 — 80), «Мазепа» (1882) та ін. Наукові дослідження
Костомарова здобули широке визнання, його обрано почесним членом
Югослов’янської академії наук і мистецтв, сербського вченого товариства
«Друшество» й ін. Історичні праці вченого відзначаються образністю
викладу. В історію української літератури Костомаров увійшов як
письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады» (1839),
«Вітка» (1840), історичні п’єси. Поезія Костомарова характеризується
широкою проблематикою і розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в
основу яких покладено народні вірування, легенди та історичні перекази
(«Стежки», «Посланець», «Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка», «Явор,
тополя й береза» та ін.); ремінісценції на історичні теми (вірші
«Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні романсового характеру,
стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок», «Рожа»,
«Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»),
особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за
недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов
козак…», «Зірка», «Зорі» та ін.). Громадянська лірика Костомарова
пройнята мотивами боротьби з тиранією, поетизацією козацької слави
України («Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На добраніч»). Твори на
історичні теми нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми
сучасності («Юпитер светлый плывет по зеленым водам киммерийским»,
«Співець Митуса» та ін.). Костомаров одним з перших в українській
поезії запровадив гекзаметр (вірш «Эллада») та елегійний дистих (вірш
«Нічна розмова»), п’ятистопний ямб. Особливостями його вірша є
багатство ритміки, відсутність регулярної строфіки, чергування
коломийкового вірша з говірним віршем. Для громадянської лірики
характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби.
Костомаров — автор історичних трагедій «Сава Чалий» (1838) і
«Переяславська ніч» (1841), які відзначаються новизною проблематики.
Романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды» (1883),
«Украинские сцены из 1649 года» (незакін.) позначені тираноборчими
мотивами. Костомаров відомий як прозаїк: повість «Сорок лет» (1840,
переробл., доп. й видана 1902р. Л. Толстим), «Казка про
дівку-семилітку» (1840; опубл. 1860), літературні казки «Торба» й
«Лови» (обидві — 1843), повість з часів повстання С. Разіна «Сын»
(1865), історична хроніка з часів Івана Грозного «Кудеяр» (1875),
повісті «Холуй» (1878), «Черниговка» (1881) — з українського життя 17—18
ст. По смерті Костомарова 1886р. вийшла в Петербурзі збірка його
прозових творів «Рассказы И. Богучарова (Николая Костомарова)». М. І.
Костомаров переклав частину «Краледворського рукопису», окремі твори Дж.
Байрона, В. Шекспіра (пісня Дездемони з трагедії «Отелло»), з чеської
(«Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина») народної поезії.
Костомаров — один з перших українських літературних критиків. З його
історичних і суспільних поглядів випливає розуміння народної поезії як
втілення національного духу, а також індивідуальної творчості як
продовження фольклорного процесу на новому рівні (ст. «Об историческом
значении русской народной поэзии», 1843; рецензія на «Кобзар» Т.
Шевченка, 1860). З діяльністю Костомарова пов’язана поява в Україні
культурно-історичної школи у літературознавстві. Ст. «Обзор сочинений,
писанных на малороссийском языке» (1843) є по суті першою професійною
критичною працею в українському літературознавстві. Костомаров приділяв
увагу проблемі самобутності української літератури, її народності,
з’ясуванню ідейно-естетичних функцій комічного в літературі — на
прикладі творчості І. Котляревського і М. Гоголя («Обзор сочинений,
писанных на малороссийском языке»; рецензія на російський переклад
«Народних оповідань» Марка Вовчка, 1859; «Воспоминание о двух малярах»,
1861; «Слово о Сковороде по поводу рецензии на его сочинения в „Русском
слове”», 1861; «Малороссийская литература», 1871, та ін.). Костомаров
знав Т. Шевченка з 1846р. У рецензії на «Кобзар» (1860), «Воспоминании
о двух малярах» (1861), книзі «Поэзия славян. Сборник лучших
поэтических произведений славянских народов в переводах русских
писателей» (1871) та в «Споминках про Шевченка» в празькому виданні
«Кобзаря» (т. 2, 1876) оцінював творчість Т. Шевченка як всенародний
скарб. У численних публіцистичних статтях («Ответ на выходки газеты
„Czas” и журнала „Revue Contemporaine”»; «Правда полякам о Руси: по
поводу статьи в „Revue Contemporaine”», «Правда москвичам о Руси», усі
— 1861; «Мысли южно-русса», 1862; «О преподавании на народном языке в
Южной Руси», 1863, та ін.), спрямованих проти реакційної політики
російських і польських шовіністичних кіл, Костомаров відстоював
історичне право української мови на самобутній розвиток. Але у період
заборони українського друкованого слова в 70 — 80-і pp. та звинувачень
Костомарова в «українофільстві» й «сепаратизмі» він приєднується до
слов’янофільської концепції «літератури для домашнього вжитку». Цим він
«можливо спрощував і звужував українську проблему, — писав М.
Грушевський, — стараючися пропхнути її через урядове вухо»
(Науково-публіцистичні і політичні писання Костомарова. К., 1928, с.
XVIII). Помер Микола Костомаров 7(19) квітня 1885 року в Петербурзі.
150-річчя від дня народження М. І. Костомарова за рішенням ЮНЕСКО широко
відзначено у всьому світі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020