Пошукова робота
Збирання зовнішньої інформації. Спостереження як метод збирання
Інформації та його види відкрите і приховане, включене і невключене. Як
було вже встановлено, журналістика — це передусім збирання інформації.
Лише на базі зібраної зовнішньої інформації можливе виготовлення
внутрішньої інформації, тобто створення власної концепції подій. У
переважній же більшості випадків журналістика займається пошуком новин у
інформаційних джерел і оприлюдненням, публікацією (тобто, донесенням до
публіки) повідомлень про них. Методам збирання зовнішньої інформації і
присвячено цей виклад.
Усе життя, а особливо на початку кар’єри, журналістові доводиться
виконувати роль репортера—почесне амплуа в галузі масово-інформа-ційної
діяльності. “Журналіста ноги годують”, — недарма існує така професійна
приказка. Зрозуміло, в даному випадку мова йде про збирання зовнішньої
інформації, нагромадження фактів, а не про вироблення внутрішньої
інформації, зміст якої полягає в узагальненні й поясненні фактів.
Праця журналіста може бути порівняна з айсбергом. Лише 1/9 його визирає
над поверхнею океан}’. Це видима для сприймачів частина
масово-інформаційної діяльності — написаний або усний текст. Але 8/9
маси крижаної гори ховається під водою. Це величезна підготовча робота
журналіста по збиранню інформації, яка й лягає в основу матеріалу. Як
правило, слабкі журналістські твори виходять не внаслідок поганого
вміння працювати зі словом, опрацьовувати вербальне вже зібраний
матеріал, а внаслідок поверхового уявлення про саму проблему, що обрана
за предмет статті чи нарису, недостатньої діяльності в справі збирання
інформації, утворення ситуації інформаційної недостатності, що негайно
позначається на якості кінцевого результату журналістської праці.
Існує лише три методи збирання зовнішньої інформації:
1) спостереження,
2) вивчення документів і джерел,
3) інтерв’ю.
І. Спостереження — пасивний метод збирання інформації. Сутність його
полягає в тому, щоб, дивлячись, помічати кого- чи що-не-будь, звертати
увагу на когось, щось.
Кожен журналіст мусить бути пильним, уважним до деталей спостерігачем. У
багатьох випадках спостереження є початковим етапом підготовки
матеріалу, є поштовхом, який народжує потім обширнии за-дум статті чи
нарису, призводить до журналістського розслідування. Але, як правило,
завжди в значному журналістському матеріалі наявні елементи, джерелом
яким є метод спостереження. Це все те, що побачене власними очима
журналіста: портрети, інтер’єри, пейзажі тощо. А відтак, спостереження,
відіграючи ніби другорядну роль у збиранні інформації, займає значне
місце в журналістській творчості, наявне в кожному розлогому матеріалі.
Журналіст—це щоденний, вічний Спостерігач. Він ніколи не пройде повз
цікаву подію, свідком якої став мимоволі, випадково. Він ніколи не
пропустить нагоди познайомитися з цікавою людиною. Він спостерігає по
дорозі на роботу й по дорозі додому, у будень, у свято і у вихідний
день. Усе спостережене він збирає у скарбничку свого журналістського
досвіду, якщо не для негайного, то для майбутнього використання.
Журналістика знає такі типи спостережень, як відкрите і приховане,
включене і невключене. Сутність їх полягає в тому, що журналіст (а часто
до такого вдаються й письменники) стає на певний час членом якого-небудь
колективу, організації, закладу, установи, щоб досконало, впритул, з
близької відстані вивчити їх діяльність, настрої людей, умови праці,
механізми здійснення фінансових чи бартерних операцій. Відкрите
спостереження передбачає обізнаність навколишніх з тим, що їх вивчають,
приховане — відсутність такої обізнаності. Приховане спостереження дає
авторові майбутнього журналістського твору більше можливостей для
ознайомлення з дійсним станом справ, гарантує неупереджене ставлення до
нього членів колективу. Включене спостереження передбачає зарахування
журналіста на штатну посаду й виконання ним самим певних службових
обов’язків. Невключене дає можливість вивчення ситуації іззовні, але
забезпечує більш широке ознайомлення журналіста з об’єктом вивчення,
можливість побувати в різних структурних підрозділах великої фірми чи
установи.
Кожний тип спостереження має свої переваги в певних умовах. Для вивчення
праці великого підприємства чи навчального закладу більш зручним буде
відкрите невключене спостереження, яке дасть можливість журналістові
скласти стереоскопічну картину діяльності установи. Якщо ж іде мова про
вивчення прихованих механізмів руху товарів чи капіталу, з’ясування
того, що є таємницею й приховується установою, найкраще використати
метод прихованого, включеного спостереження. Проте, така діяльність
журналіста може бути небезпечною для нього. А відтак, слід зважати на
деякі правила безпеки:
1) намагайтеся освоїти нову професію якомоіа швидше й краще і виконувати
свої обов’язки бездоганно;
2) не ставте забагато питань, усе, що потрібно зуміі’пе побачити, а не
почути;
3) не кваптеся: часто те, про що з ризиком ІІамаІ асшся доиіда’ш-ся
сьогодні, досить легко виявляється завтра;
4) не намагайтеся довідатися більше, ніж належить; наша
обізнаність у будь-якому випадку мас свої межі, перешагнут через які не
можна, не міняючи свого становища в установі;
5) не прагніть бути особливо “цікавим”: намагайтеся звести дружні
бесіди на поточні проблеми, плани, випадки з жптгя і т.п. своїх
співбесідників, а не власні;
6) не облущуйте на дозвіллі майбутню публікацію до закінчення
.І»)прання інформації: часу поглянути на загальну картину очима жур на
Ііс І а І це буде достатньо.
Окрім правил безпеки при збиранні інформації, г такі правила і для
створення тексту. Отже, як розповісти про бачене, щоб уникнути
н-дозрінь? Дотримуйтеся таких рекомендацій:
1) уникайте опису тих деталей, штрихів і дрібниці, які чають яскраво
виражений індивідуальний характер, а тікчм :очішх цифр,
замінюючи їх на приблизні;
2) змінюйте, по можливості, ті деталі, які, не маючи принципов^ го
значення, можуть вказати саме на вас;
3) уникайте навіть приблизної подібності побудови фрази у вашому усному
мовленні і на папері, не кажучи вже про використання виразів, зворотів,
словечок і т. п., які часто використовуються вами в щоденних розмовах;
4) ваш псевдонім не повинен містити ніяких біографічних вказівок,
під якими розуміються місце або місяць народження, дівоче прізвище
матері тощо, тим більше не перегукуватися якимось чином з справжнім
іменем;
5) і, зрозуміло, коло осіб, що знають про ваше завдання, повинне бути
скорочене до мінімуму, незалежно від міри довір’я і спорідненості
(останнє особливо важливе — не створюйте своїм близьким і рідним зайвого
мотиву для тривог).
Цілком очевидно, що побудувати журналістський твір лише на спостереженні
майже неможливо. Найчастіше йому сусідять інші способи збирання
Інформації, серед яких друге місце займає вивчення документів і /джерел.
II. Вивчення документів і джерел — важливий етап робото журналіста над
складними, не репортерськими, а аналітичними матеріалами. Як відомо,
однією з найважливіших ознак журналістики як масово-інформаційної
діяльності є документалізм. Якщо спостереження (так само, як і інтерв’ю)
постачає журналістові суб’єктивні знання, то документи, навпаки, дають
точну, об’єктивну інформацію.
Під документом сьогодні розуміється усякий матеріальний носій, який
створений людиною для закріплення будь-яким способом соціальної
інформації з метою передавання її в просторі й часі.
Матеріальними носіями інформації сьогодні є папір, магнітофонна стрічка,
кіноплівка, фотографія, електронний накопичувач інформації тощо. З цього
погляду джерела — це різновиди документів, а саме: письмові тексти,
рукописні чи друковані, аудіо- та відеозаписи розмов та подій,
фотографії, дискети з цифровими, текстовими матеріалами, на основі яких
створюються журналістські (а також наукові) твори.
Насамперед слід сказати, що, працюючи в межах певної теми, журналіст
мусить весь час її вивчати, поглиблювати свої знання з певної галузі
життя, ознайомлюватися з новинками літератури й періодики, бувати в
бібліотеках, знати правила бібліографічного пошуку, звертатися до
необхідних джерел у разі потреби. Без роботи з книжкою, журналом,
газетою не мислимий сучасний журналіст.
Головна засада при роботі журнашста з документами й джерелами —
неупередженість. Він не повинен шукати в них підтвердження наперед
придуманої концепції, а, навпаки, концепцію будувати на документально
підтверджених фактах. Бувають випадки, коли вже після завершення
формування концепції виявляється новий факт, що що концепцію руйнує;
тоді підлягає не відкиданню новий незручний факт, а переглядові й
уточненню сама вже готова концепція.
У спеціальному дослідженні сформульовані такі правила роботи з
документами:
Переконайтеся в тому, що
1) документ створений компетентною (за службовим становищем) або
спеціально уповеноваженою дія цієї мети особою;
2) обстановка, у якій створювався документ, не вплинула на його зміст;
3) у ньому не спотворені прізвища службових осіб;
4) зміст документа відповідає відбиткові печатки та кутового штампу;
5) документ підписаний уповноваженою для цієї мети особою181
Майстерність журналіста вимірюється, окрім інших чинників, ще й тим,
наскільки глибоко він може осмислити джерельну базу майбутнього твору,
скористатися нею, дати в самому тексті необхідні посилання на документи,
які стануть вагомим аргументом і переконають читача в правильності
позиції автора.
Нарешті, є такі сфери журналістики, де знання документів і джерел є
обов’язковим, домінує в матеріалі. Такими є, наприклад, виступи на
історичні теми, кримінальна хроніка.
Розпочинаючи роботу над будь-яким матеріалом для ОМІ, журналіст
зобов’язаний поцікавитися, чи є з даної теми якісь документи і джерела.
У багатьох випадках ознайомлення з ними складає початковий етап
осмислення теми. Так буває, коли йдеться про вивчення певного
промислового об’єкта, будівництва, розгляд скарги.
Важливим джерелом тем і проблем для журналіста є листи читачів. Через
них надходить важлива інформація про суспільні суперечності, назрівання
конфліктних ситуацій, рух громадської думки в тому чи іншому напрямку.
Люди звертаються до газети, як правило, у складних випадках свого життя,
шукаючи підтримки, соціальної справедливості, захисту від сваволі
урядовців. За радянських часів у редакціях практично всіх (включаючи
районні) газет були відділи листів, в обов’язки яких входило лише
працювати з поштою, систематизувати й узагальнювати епістолярну
інформацію, перевіряти скарги, готувати до публікації листи або уривки з
них. У газетах існували рубрики “Хоча листа й не надруковано”, де
редакція повідомляла читачів про вжиті нею заходи з привод»’ звернень
громадян та про дії урядових органів у справі розв’язання порушених у
листах проблем.
Молодому журналістові слід знати, що листи читачів можуть правити за
джерело лише попередньої інформації, яка ще потребує ретельної
перевірки. Робота з листами будується на таких засадах:
1. Ретельний облік усіх листів, надання кожному свого номера чи шифру,
згрупування листів за темами чи проблемами.
2. При ухваїі рішення про публікацію потребує перевірки авторство листа.
Співробітник редакції мусить обов’язково зустрітися з автором листа чи
поговорити з ним по телефону і усно від нього особисто дістати
підтвердження його авторства. Якщо такого підтвердження домогтися не
вдається, лист вважається анонімним і не розглядається. Особливо
необхідною така перевірка с у випадках, коїш йдеться про компрометуючі
факти, оприлюднення яких може так чи інакше вплинути на долі людей.
3. При намірі опублікувати лист потребують перевірки наведені в ньому
факти. Це також складає обов’язок співробітників редакції. Для
цього в автора листа слід поцікавишся джерелами його інформації п самому
журналістові пройти цим шляхом, співставити різні точки зор\ на подію чи
явище тощо.
У багатьох редакціях старих газет існує традиція, згідно з якою усю
пошту, що надходить на загальну адресу видання, читає спочатку головний
редактор, він же накладає потрібні резолюції й передає .нині у відділи
для подальшого використання чи вжиття заходів.
Листи правлять за канал зворотного комунікаційного зв’язку редакції з
читачами, дають журналістам відчутії пульс громадської думки, а разом з
тим ефективність власної праці.
Через зубожіння значної частини населення України, що стало наслідком
економічної кризи в усьому пострадянському просторі, потік .листів до
редакцій газет значно скоротився. Але правильно зробили ті редакції, які
не захотіли втрачати зв’язків з аудиторією. Вони запропонували читачам
телефонувати до редакції, опублікували номер телефону й виділили
спеціального співробітника для прийому таких повідомлень.
Унаслідок цього зв’язок “газета — читач — газета” не був зруйнований
остаточно, видання зберігало важливу можливість мати діалог з читачами,
знати про їхні оцінки власної праці. Був від цього комунікативного
каналу й ще важливіший насадок: ніщо так не підвищує престиж видання та
його наклад, як ефективність публікацій, дієва допомога конкретним
громадянам у розв’язанні їх безпосередніх проблем, пов’язаних з різними
сферами життя: побутом, комунальними службами, виплатою заборгованих
зарплат та пенсій тощо.
Багаторічний журналістський досвід підказує, що робота по налагоджуванню
діалогу з читачами (листовного, телефонного) повинна ввійти в коло
щоденних турбот кожної редакції, а його активність є мірилом авторитету
видання, його популярності.
Інтерв’ю. Це головний метод збирання інформації в журналістиці, сутність
якого полягає в здобутті новин і повідомлені) шляхом усного спілкування
суб’єкта (журналіста) з об’єктом (політичним діячем, науковцем, митцем
чи просто цікавіш співрозмовником). Вважається, що цей метод дає від 80
до 90 відсотків потрібної журналістові інформації. Зрозуміло, що метод
інтерв’ю слід відрізняти від журналістського жанру під такою ж назвою,
сутність якого полягає в драматургічній (діалогічній) побудові матеріалу
за формою: запитання — відповідь. Жанр інтерв’ю не відіграє такої
вагомої ролі в журналістиці, як метод, хоча його питома вага на шпальтах
сучасних газет зростає.
З певною метафоричністю, можна сказати, що праця журналіста — це вічне
інтерв’ю, а сам журналіст мусить бути гарним комунікатором. Його
діяльність складається з розмов з людьми і описування почутого. Причому
до проблем творчості й майстерності журналіста входить не лише
безпосереднє створення тексту, але (й передусім) мистецтво збирати
матеріал для нього. Журналістика — це мистецтво спілкування, а з
розвитком електронних ОМІ — також і мистецтво публічного спілкування
перед мікрофоном чи телекамерою. Сучасна журналістика знає такі типи
інтерв’ю:
1. Інтерв’ю на робочому місці. Вважається таким, що надає особливо
плідні можливості для журналіста. Зустрівшись з об’єктом на його
робочому місці, він може не тільки поставити запитання, що намічені для
інтерв’ю, але й підключити інші методи збирання інформації:
спостереження й вивчення документів і джерел, а в майбутньому матеріалі
описати обстановку робочого місця, атмосферу установи, навести якісь
красномовні деталі, що характеризують співрозмовника, крім того, під час
бесіди журналіст може зажадати від об’єкта документально засвідчити ті
чи інші факти, про які пролунала усна інформація. Журналіст повинен
завжди домагатися проведення інтерв’ю в найзручніших для себе умовах, а
такими є бесіди на робочих місцях об’єктів.
2. Інтерв’ю вдома в об’єкта. Особливо виграшне тоді, коли журналіст
зустрічається з приватною людиною. Тоді не робоча обстановка на посаді,
а побут, домашнє оточення можуть відіграти провідну роль і дати переваги
такі ж самі, як і зустріч із службовцем на його робочому місці, і
гарантувати використання як додаткових методів спостереження та вивчення
документів і джерел.
3. Інтерв’ю в редакції. На нього слід погоджуватися в крайньому випадку,
коли об’єкт відмовляється від усього іншого. Ви приймаєте співрозмовника
на своєму робочому місці, і вже не ви спостерігаєте за ним, а він за
вами. Ви позбавлені можливості спостерігати, зажадати документального
підтвердження його слів, вам залишається лише запитувати і занотовувати
відповіді.
4. Інтерв’ю по телефону. До нього слід вдаватися з метою домогтися
особливої оперативності, перевірити окремі деталі в уже існуючій в
редакції інформації. Повноцінне інтерв’ю по телефону неможливе, аче для
довідки, уточненню певних фактів, консультації з окремих питань воно
може бути продуктивно використане. Більшого ефекту досягає журналіст,
коли телефонує знайомому урядовцеві чи діячеві, з яким вже зустрічався
раніше. Тоді легше, нагадавши про себе і пояснивши скрутні обставини,
що спричинюють користуватися телефоном, а не просити про особисту
зустріч, домогтися потрібного результату.
5. Інтерв’ю в інтер-ситуаціях. Пояснимо запропонований нами
термін. Слово “інтер” (inter) у перекладі з латинської мови означає
“між, поміж” і вживається як префікс у складних словах для позначення
проміжної ситуації, перебування поміж чимось. У сучасному напруженому
світі, де розклад дня відомих осіб розписаний не за годинами, а за
хвилинами, журналістові часто відмовляють в інтерв’ю не тому, що
за-садничо не бажають зустрічатися з представником преси, а тому що
насправді не мають для цього вільного часу. Тоді журналіст пропонує
зустрітися в якій-небудь інтер-ситуації: за обідом чи вечерею у
ресторані, у перукарні, просто на вулиці й пішки провести особу додому,
сполучивши прогулянку з бесідою.
Важко уявити українського журналіста за взяттям інтерв’ю в ресторані,
але на Заході це поширений метод усного збирання інформації, а відтак,
хотілося б, щоб про нього знали й наші майбутні журналісти. У великих
газетах Заходу інтерв’ю в ресторані оплачується коштом редакції, так
високо там цінують свіжу, конкурентноспроможну інформацію, що підносить
престиж видання.
У газеті “Україна молода” 16 червня 2000 року було опубліковане інтерв’ю
журналістки Майї Орел з відомою телеведучою Ольгою Ге-расим’юк під
назвою “Жінка, яка виграє у чоловічому світі”. Цей журналістський твір є
типовим зразком інтерв’ю в інтер-ситуації. “Ольга Герасим’юк
запропонувала мені зустрітися в салоні-перукарні, — так починає Майя
Орел знайомити читачів з ситуацією розмови. — Куафер чаклуватиме над її
зачіскою, а я братиму в неї інтерв’ю”.
Бесіда, проведена в такій обстановці, виявилася повноцінною з
інформаційного боку, навіть по-своєму глибокою, нічим не поступалася за
змістом високоефективним типам інтерв’ю, яким є, наприклад, інтерв’ю на
робочому місці. А сама екзотичність ситуації, що на ній час від часу
наголошувала Майя Орел, присутність мовчазного, але із загадковою
усмішкою, куафера, який представляє у загаданій для бесіди проблемі
(“тендерні особливості досягнення успіху”), чоловічий світ, додає
інтерв’ю особливої свіжості й принадності, працює на втілення головної
ідеї журналістського твору.
6, Інтерв’ю не для запису. Часто використовується тоді, коли журналіст
має справу з криміногенними колами. Об’єкт не проти, щоб журналіст
розповів про нього, але боїться, що записані матеріали можуть.бути
якимсь чином використані проти нього. Тому він дає згоду на інтерв’ю,
але без запису. Таке інтерв’ю слід негайно записати після зустрічі, поки
враження свіжі, або ж негайно створити матеріал в іншому, планованому
вами жанрі. Головне полягає в тому, що інформація, отримана на допомогою
інтерв’ю не для запису, все ж таки може бути використана в майбутньому
матеріалі.
7. Інтерв’ю не для запису й використання. На нього спід погоджуватися в
крайньому випадку, бо інформацію, отриману таким шляхом, ви не зможете
використати в своєму журналістському творі. Але ви можете скористатися
нею з внутрішньою метою. Існують два аспекти її можливого використання:
а) самому розібратися в питанні, що вас турбує, зрозуміти дію прихованих
механізмів;
б) вийти на інші джерела інформації, якими ви зможете скористатися
легально, публічно, з посиланнями на них.
На цей тип інтерв’ю слід погоджуватися тоді, коли в процесі
журналістського розслідування вичерпані відкриті, легітимні шляхи пошуку
інформації. Головним правилом поведінки журналіста в умовах цього
інтерв’ю є неухильне дотримання ним усіх вимог об’єкта. Слід виразно
зрозуміти, що йому погодилися видати небезпечну інформацію, від
публікації якої залежать долі людей.
Підготовка до інтерв’ю включає в себе такі складові:
1. Загальна підготовка. Триває все професійне життя журналіста і полягає
в створенні власної особистості, набутті загальної ерудиції, необхідної
для спілкування з людьми високого інтелектуального рівня, засвоєнні
головних правил мистецтва спілкування й технології прийомів
“розв’язувати язики”.
2. Конкретна підготовка. Полягає у вивченні питання чи комплексу
проблем, які ви прагнете з’ясувати шляхом інтерв’ю. Передбачає вивчення
спеціальної літератури, новітніх підходів і поглядів на проблему,
ознайомлення з можливими документами і джерелами, особою об’єкта;
коротше — в набутті спеціальних знань, які потім будуть використані вами
безпосередньо в цьому інтерв’ю.
Знання предмета майбутньої розмови й попередня орієнтація в проблемі —
не лише обов’язкова умова, але й гарантія успішної роботи журналіста. У
сучасних умовах на ринку праці й майстерності журналістів лідерство
захоплює той, хто виявляє у розмові з об’єктом інтерв’ю найбільшу
компетентність у своїй галузі, найглибше розуміння явищ. У такому
випадку сам журналіст стає цікавим співбесідником для об’єкта, йому з
ним цікаво спілкуватися, він починає ставитися до нього як до свого
колеги, який працює в журналістиці і може принести своїми публікаціями
багато користі загальній справі.
Проведемо розумовий експеримент. До обласного управління Міністерства
внутрішніх справ призначений новий начальник. Зрозуміло, що навіть після
прес-конференції (вона може розглядатися як тип
колективного інтерв’ю) Уявляється багато працівників мас-медіа, що
прагнуть опублікувати ексклюзивні матеріали про нового начальника.
Генерал —демократ за світоглядом, з повагою ставиться до преси. Він
приймає першого журналіста… Але розчарований розмовою з ним, вона не
вийшла за коло загальних тем і зводилася до питань: “Що б ви хотіли
розповісти нашим читачам? Що ви побажаєте читачам нашої газети?”
Витративши дві години робочого часу, генерал на наступний день уже з
меншою охотою погодився на зустріч з іншим кореспондентом. Він також
виявився некомпетентним у проблемах УМВС області і для нього розповідь
довелося почати з нуля, довго вводити його самого в курс справ.
Начальник зробив висновок, що журналісти лише заважають йому працювати,
виконувати безпосередні службові обов’язки.
Цілком уже випадково редакторові найбільш авторитетного в місті видання
вдалося умовити генерала прийняти ще кореспондента його газети. Це була
зовсім інша зустріч. Журналіст відразу виявив компетентність у справах
УМВС, цілий пласт найменш важливої проблематики відхилив, запитання
ставив лише про найголовніше: про роботу Управління по боротьбі з
організованою злочинністю, корупцію всередині апарату міліції, що,
власне, й спричинило зміну керівництва УМВС області. Журналіст
поцікавився, як просувається слідство в “голосних” справах, про які
писали газети раніше; як захищаються права людини при проведенні
слідства.
Генерал відразу відчув високий професійний рівень даного журналіста,
вирізнив його з-поміж інших, охоче розмовляв з ним три години, наказав
ад’ютантові завжди з’єднувати цього кореспондента з собою в разі
телефонних дзвінків, а, коли йому було потрібно дати для преси особисто
ексклюзивну інформацію, то він запрошував саме цього автора як найбільш
компетентного й обізнаного в справах галузі.
Безперечно, мета інтерв’ю — “розкрутити”, розговорити співбесідника, а
не наговоритися самому. Але успішне виконання цього завдання можливе
лише за умови адекватності співрозмовників. Це складно й нелегко —
кожного разу входити в коло нових проблем, але професійна діяльність
журналіста неможлива без даного етапу його роботи. Сьогодні урядовці все
частіше цікавляться в журналістів, про що хочуть вони побесідувати, і,
почувши загальну відповідь: “Ну, там… про новинки у вашій галузі”,
категорично відмовляються зустрічатися з такими авторами.
А відтак конкретна підготовка набуває все більшої значимості при
застосуванні методу інтерв’ю в масово-інформаційній діяльності.
3. Психологічна пілготє.чка. Полягає у нашій внутрішній налаш-тованості
на розмову прнзшмешіі для неї найзручнішого часу і місця,
виборі одягу й створенні певного іміджу журналіста, що повинне
забезпечити для об’єкта найкращі умови для саморозкриття. Журналіст
повинен бути професійним комунікатором, володіти в цій галузі
необхідними знаннями і навичками.
Слід з самого початку первісне розуміти, що здебільшого люди внутрішньо
влаштовані надзвичайно хаотично. Для успішного отримання від них
необхідної для вас інформації ви повинні мобілізувати усі свої зовнішні
і внутрішні ресурси. Тут немає дрібниць, починаючи від деталей одягу й
закінчуючи обраним вами тембром голосу, різновидами якого, безумовно,
теж слід володіти.
Йдучи на завод розмовляти з робітниками, слід одягтися як робітник.
Ідучи на інтерв’ю до директора банку, слід мати й відповідний зовнішній
вигляд, аби вас не виставили без розмови з порогу, не заглянувши в
журналістське посвідчення.
Журналістові слід завжди бути налаштованим на гнучкість власної
поведінки, а також володіти сенсорним досвідом, аби усвідомити для себе,
яка модель поведінки дає найбільш відчутний результат при комунікації.
Готуючись до інтерв’ю, слід визначитися з моделлю поведінки, обрати одну
як головну, аче обов’язково мати ще два-три запасні варіанти на той
випадок, коли перша модель не спрацює. Ведучи інтерв’ю, слід швидко
налаштовуватися на комунікаційну хвилю об’єкта і гнучко реагувати на
його поведінку, шукаючи найбільшої відкритості.
Журналіст — це одночасно актор і режисер, а кожне його інтерв’ю — це
маленька одноактна вистава, яку він розігрує наодинці з об’єктом.
Найзагальніші правила інтерв’ю:
1. Передусім, слід знати, про що саме ви хочете довідатися, виділити для
себе головне чи групу головних запитань, здійснити чітке цілепокладення
й неухильно рухатися до нього в процесі розмови. Журналіст повинен
виходити з уявлення про самодостатню цінність своєї професії. Він
мисливець за інформацією. Він полює за нею. Вона, як дичина, ховається
від нього. Журналіст мусить знати, що інформацію від нього можуть
приховувати навмисне, але можуть і просто не розуміти змісту поставлених
запитань; нарешті, деякі об’єкти можуть виявитися просто недостатньо
поінформованими й самі для BH4qinHoro роз’яснення ситуації чи проблеми.
А відтак глибоке усвідомлення своїх завдань, з’ясування для себе того,
про що саме він мусить довідатися, є обов’язковою умовою
масово-інформаційної діяльності.
Будьте скрупульозні у використанні вами мови. Знайте, що лише вона
забезпечить вам отримання того результату, який ви хочете досягти.
Запам’ятайте правило: якщо ви точні у формулюванні запитань, то
ви отримаєте й точну інформацію.
2. Брати коментар з проблеми вашого майбутнього матеріалу слід лише в
першої за компетенцією особи в даній галузі. Уявімо собі конференцію, на
якій присутні 200 науковців. Журналіст, що пише статтю чи навіть дає
інформаційне повідомлення про неї, повинен звернутися з проханням про
інтерв’ю не до молодих аспірантів, присутніх на ній, не до доцентів чи
професорів, а до академіка X., який виступив організатором конференції,
виголосив на пленарному засіданні при її відкритті програмову доповідь.
Лише такий коментар першої на цій події особи буде найбільш продуктивним
з інформаційного боку, найглибше розкриє подію, викличе інтерес читачів.
3. Візьміть за правило користуватися гаслом, що дійшло до нас ще від
стародавніх римлян: “Audiator et altera pars!” (“Вислухаймо й протилежну
сторону!”). Його застосування є обов’язковим у ситуаціях журналістського
розслідування, вивчення конфліктної ситуації, у якій сторони будуть
звинувачувати перед журналістом одна одну і намагатися схилити його на
свій бік. Якою б на перший погляд не здавалася вам переконливою позиція
першої сторони, візьміть за правило обов’язково вивчати аргументи
опонентів. Лише таке всебічне вивчення може вважатися достатнім для
складання власної концепції подій.
4. Не соромтеся свого незнання. Краще бути профаном у розмові й щиро
зізнатися об’єктові в своєму нерозумінні тих чи інших проблем, ніж
виявитися профаном у публічному виступі, допустити прикрі неточності, за
які потім буде соромно й журналістові, і самому виданню.
Підготувавшись до інтерв’ю в бібліотеці, прочитавши наявні з даної
проблеми джерела, журналіст повинен, однак, дати зрозуміти об’єктові
свій рівень компетентності. Слід розуміти, що чим вищий рівень
компетентності працівника мас-медіа, тим більшу довіру він викликає в
об’єкта інтерв’ю, породжує бажання висвітлити проблему глибоко і
всебічно. Цілком заборонено йти на інтерв’ю без попередньої підготовки,
не вивчивши докладно проблеми. Заборонено під час інтерв’ю вживати
вербальні формули типу: “Я, звичайно, у цьому нічого не тямлю, але ви
мені розкажіть…”
Однак, зустрівшись з маловідомим або й незрозумілим матеріалом, не треба
соромитися свого незнання чи нерозуміння його, а послідовно й
наполегливо домагатися роз’яснень і коментарів.
5. Сперечайтесь з об’єктом, будьте актором, примушуйте його викладати
нові й нові аргументи на свою користь. Якщо об’єкт уникає відповіді на
запитання, що здаються вам істотними, повторіть їх кілька разів в іншому
формулюванні і він обов’язково десь розкриється. Якщо
наводяться сенсаційні дані, обов’язково запитуйте: “Звідки це вам
відомо?” Так ви вийдете на нові джерела інформації й зможете перевірити
свідчення об’єкта.
6. Ставте лише по одному запитанню, дотримуючись правила: одне запитання
— одна відповідь. Коли ви ставите кілька запитань одразу, об’єкт починає
відповідати на останнє і, закінчуючи відповідь, вже не пам’ятає інших
запитань, відчуває психологічний дискомфорт від необхідності витрачати
сили на їх пригадування. Усі запитання, крім першого, однаково
доведеться ще раз повторити. Отож не поспішайте.
7. Використовуйте ті ж слова, вирази й інтонації, що й ваш об’єкт
інтерв’ю. Цим ви викличете його довіру й засвідчите перед ним, що ви
добре розумієте його. З другого боку, і йому буде легше розмовляти з
вами. Не користуйтеся малозрозумілими термінами, намагайтеся звести до
мінімуму використання іноземних слів. Говоріть просто, короткими
реченнями. У здійсненні цього правила полягає дотримання важливої
психологічної засади приєднання до співрозмовника під час бесіди,
входження до його моделі світу.
8. Якщо ви збираєте матеріал для статті чи нарису, намагайтеся
використати й інші методи збирання інформації, поєднати інтерв’ю з
репортажем, взята інтерв’ю на місці події, походити по ньому разом з
об’єктом, попросивши показати розташування предметів та персонажів
події. Це дасть можливість отримати не просто суму фактів, а побудувати
сюжет.
9. Слухайте мовчки, не перебивайте співрозмовника. Пам’ятайте: ви
зустрілися для того, щоб вислухати, а не для того, щоб самому
наговоритися. Люди, як правило, навіть не знають, як багато вони знають,
ви повинні провести їх стежкою їхньої пам’яті. Підходьте до
співрозмовника, як до джбана, повного інформації, і намагайтесь
спорожнити його.
10. Не бійтеся гострих запитань. Нема питань, що бентежать, є лише
відповіді, які бентежать. Перечитуйте свої записи, швидко орієнтуйтеся
в прогалинах, що залишаються й у разі потреби домагайтеся повторного
інтерв’ю.
11. Наприкінці інтерв’ю обов’язково запитайте, що цікавого міг би
співрозмовник ще повідомити читачам поза темою, окресленою вашими
запитаннями. Часто у людей буває немачо історій, гідних газетної
публікації. Так ви намацаєте не одну тему для майбутньої творчості.
12. Поводьтеся з гідністю, відчувайте себе офіційним представником свого
ОМІ. Візьміть за правило не тільки дякувати за інтерв’ю, ане й приносити
об’єктові газету з матеріалом, що постав за його участю чи допомогою.
Люди цінують добре ставлення до них, запам’ятають вас і
СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА
ДАЙДЖЕСТ (англ, digest — стислий виклад, резюме) — у сучасній
журналістиці скорочений або повний передрук матеріалів інших видань.
Як правило, до такого передруку систематично вдаються провінційні
друковані ОМІ, які мають слабку кореспондентську мережу і відчувають
брак інформації й поповнюють її недостачу за рахунок столичних видань.
Наявність великої кількості дайджестів — ознака низького фахового рівня
видання. Свідченням журналістської майстерності є наявність у газеті чи
журналі значної кількості ексклюзивних матеріалів, тобто таких, що
виготовлені саме для цього видання. Але навіть авторитетні газети з
глибокими традиціями сьогодні не обходяться без пере-друків найбільш
цікавих матеріалів з інших видань, вміщуючи їх у рубриках “Наші
передруки “, “Дайджест “. Для читачів такі рубрики цікаві, оскільки в
них часто із скороченням малоістотних частин уміщуються сенсаційні,
непересічні твори та праці, які збагачують читача новими знаннями,
несподіваними інтерпретаціями фактів.
Первісна дайджестами називалися адаптовані для масового читання твори
світової класики. Великі за обсягом романи стискувалися до розміру
брошурки, що потребувала невеликого часу для ознайомлення й дешево
коштувала. За допомогою такого видання можна було за півгодини “пройти”
“Сагу про Форсайтів” Д.Голсуорсі чи “Війну і мир” Л.Толстого. Зрозуміло,
що такі дайджести могли дати тільки псевдознання і аж ніяк не знайомили
читачів ні з реальною філософською концепцією, ні з образним світом
творів. Тим паче, що будь-який переказ обоє ‘язково містить у собі
елементи вибірковості, а, отже, й інтерпретації.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. —
236 с.
2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой
информации и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.
— 119с.
3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз
української преси) // Історична міфологія в сучасній українській
культурі. — К., 1998. — С. 5-67.
4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и
телевидения. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.
5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби
(історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г.
Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут,
1993. — 204 с.
6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского
творчества: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М.
Горького, 1976. —67 с.
7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой
информации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси:
Га-натлеба, 1989. — 672 с.
8. Введение в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263
с.
9. Введение в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П.,
Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
