Реферат на тему:
Сучасна масово-інформаційна ситуація. Світові процеси та обличчя
журналістики в Україні.
Масово інформаційна ситуація в Україні сьогодні відзначається
рухливістю й динамізмом, що загалом відбиває зміни й еволюцію усіх сфер
суспільно-політичного життя. Україна все ще переживає перехідний період:
недостатньо енергійно запроваджуються реформи; ще досить активно діють
сили, що прагнуть повернення до старого. Одночасно в суспільстві зростає
усвідомлення того, що від ОМІ залежить не в останню чергу, куди ж рушить
Україна, на засадах яких цінностей буде сформована суспільна свідомість
її народу.
Україна сьогодні все більше адаптується в світовий інформаційний
простір, а відтак на розвиток української журналістики все активніше
впливає світова масово-комунікативна сигуація, яка характеризується
такими основними тенденціями її розвитку:
1) інтенсивно розвивається сучасна комунікативна технологія, що впливає
на природу, розширює обсяг і поглиблює зміст інформації;
2) процес глобалізації інформаційних мереж, бурхливіш розвиток системи
“Інтернет”, якою вже охоплено понад 200 млн. чоловік, породжує новіш тип
журналізму, що характеризується потенційними можливостями участі кожного
громадянина в творенні масової інформації; у майбутньому, на думку
футурологів, відбуватиметься подальше “зрощування” людини й комп’ютера,
якому людина “передає” частину функцій головного мозку, зокрема й
функцію накопичення і збереження інформації;
3) навальне зростання кількості інформаційних повідомлень може бути
охарактеризоване сьогодні як ситуація “інформаційного вибуху”, що
потребує від журналістики не тільки більш могутньої й технічно
досконалої системи передачі інформації, але й перетворення ОМІ на
могутні аналітичні центри, фабрики думки, здатні аналізувати й
коменгупати численні новішарні повідомлення; без допомоги цієї
аналітичної роботи ОМІ читач самостійно неспроможний упоратися з
могутнім потоком інформації, який щодня напалюється на нього;
4) зростає розуміння державами, соціальними групами та індивідами
важливості циркуляції правдивої і вичерпної інформації;
5) псе більше виявляється бінарна роль журналістики в культур-но-полі
пічному просторі: вона не лише відтворює суспільно-політичну й
духовно-культурну ситуацію в світі, але й у великій мірі створює її;
6) зростає число міжнародних та транснаціональних учасників процесу
руху інформації в світі, а звідси — політичне, соціальне й економічне
розмаїття цього феномену, особливо в сфері освіти й культури;
7) зростає інтерес до порівняльних транс культурних досліджень, а також
до вивчення громадської думки і образів (іміджів) за матеріалами ОМІ;
8) розвиваються дискусії про новий міжнародний економічний порядок
(НМЕП) та новий міжнародний інформаційний порядок (НМІП); з’являється
все більше футурологів, що подальшу долю світової цивілізації пов’язують
з розвитком інформаційних супермагістра-лей, вважаючи вже сучасне
постіндустріальне суспільство інформаційним суспільством.
Концепція нового міжнародного інформаційного порядку була запропонована
в серпні 1976 року на Конференції голів держав і урядів неприєднаних
держав і була спрямована на подолання зростаючого розриву між
розвинутими й неприєднаними країнами в справі забезпечення засобами
інормації й комунікації. У декларації конференції наголошувалося, що
колоніальне минуле країн, які розвиваються, призвело до нерівності у
сфері інформаційних стосунків, а гегемонія інформаційного імперіалізму
загрожує перетворити ці країни на пасисного споживача однобічної або
неповної інформації.
Незважаючи на підтримку ідеї НМІП у Заключному акті Наради з безпеки і
співробітництва в Європі та в документах ООН і ЮНЕСКО, вона
наштовхнулася на протидію розвинутих капіталістичних країн, які в так
званій Таллурській антидекларації цілком у дусі західного плюралізму
зажадали запровадження в інформаційних відносинах простої формули: якщо
у когось є інформація та засоби її поширення, то ніхто не може
перешкоджати поришенню цієї інформації.
Це означає, що розрив між країнами третього світу і розвинутими країнами
реально поглиблюється й далі, а глобалізація світового інформаційного
простору вже призвела до перемоги концепції “вільного потоку інформації”
і поразки ідеї НМІП. Особливо гірко спостерігати за цим в Україні, де
багато говориться про захоплення інформаційного ринку низькопробною
американською продукцию, але мало що робиться для того, аби цей ринок
захистити від неї й посприяти появі на ньому конкурентоздатного
вітчизняного товаровиробника.
Упродовж XX століття лідське суспільство перебувало в стані перманентної
кризи, що відзначають усі науковці, до предмета вивчення яких увіходять
ті чи інші аспекти соціального життя. Ця криза стала настільки
універсальною і глибокою, що людина вже не сприймає її як відхилення від
норми, звиклася з нею. Цілком очевидними виглядають сьогодні такі дві
речі: по-перше, щоб вижити, людству справді необхідно навчитися жити в
умовах кризи, поступово поборюючи її; і, по-друге, зрозуміти, що вихід з
кризи можливий лише за умови об’єднання зусиль людства в цілому,
оскільки глобальність кризових процесів роблять безпорадними окремі
країни в протидіянні їй.
Не спиняючись на множинних параметрах виявів кризи, вкажемо лише на три
з них, найважливіші.
Перший — політичний. Людство все ніяк не може виборсатися з низки
численних воєнних конфліктів, які становлять загрозу людському життю в
різних куточках планети. Дві жахливі світові війни, що театр воєнних дій
розмістили на теренах України, мали жахливі наслідки як для світу в
цілому, так і для нашого народу. В’єтнам, Афганістан, Чечня, Югославія —
збройні конфлікти в цих країнах сповнюють тривогою серця людей, причому
з останніми людство увіходить і в XXI століття. Війна продовжує
залишатися активним методом ведення політики. І в цьому полягає трагедія
людства. Думається, що цілком скомпрометованим упродовж XX століття
стало поняття “класова боротьба”, але на перше місце знову висунулася
боротьба міждержавна й міжнаціональна. Стосунки в цій сфері стають
джерелами нових військових конфліктів.
Другий аспект кризи — екологічний. Засміченість природного довкілля
внаслідок промислової діяльності людини вже призвела до катастрофічних
наслідків. Швидкими темпами на планеті скорочуються запаси питної види,
зменшується кількість кисню в aтмocфqn, вичерпуються ресурси корисних
копалин, необхідних для виробництва важливих для людини матеріалів,
з’являються озонові діри, черз які на поверхню землі проривається
смертоносна сонячна радіація. За деякими найбільш сумними пргнозами
розв’язка катастрофи може настати вже через тридцять корів, якщо людство
в даній історичній ситуації не складе екологічний іспит перед біосферою.
Третій аспект кризи — дегуманізація духовного життя, а передусім
журналістики. Запровадження в масову свідомість культу насильства,
порнографії, зневаги до людини, силових методів розв’язання
міжперсонажних суперечок — усе це розтиражоване на весь світ каналами
масової комунікації призводить до трансформації гаодського мислення й
порушеній адекватного сприйняття світу.
Іншими словами, людина сьогодні стоїть перед такими проблемами, що, не
розв’язавши їх, вона не зможе зберегти в ближчому до нас часі свою
самототожність. Футурологи прийшли до висновку: людство перебуває на
роздоріжжі; воно може рухатися в бік поглиблення кризи й самознищення
або, навпаки, здійснити рішучі кроки задля власного порятунку. Цей
останній варіант найбільш бажаний для кожної окремої людини, наділеної
інстинктом самозбереження, але його запровадження можливе лише за умов
суспільного контролю, об’єднання зусиль усіх людей, що розуміють
масштаби загрози. Найчастіше науковці говорять про необхідність
народження навіть нового типу людини. М. М. Моїсеєв уводить поняття
колективного інтелекту, Е. В. Гирусов визначає нову якість як Homo
ecologus 1183.
Але так чи інакше, головна ідея, яка закладається в концепцію порятунку,
— об’єднання зусиль свідомих небезпеки науковців, політиків,
письменників, журналістів навколо завдань подолання кризи. Таке
об’єднання можливе лише за допомогою масово-комунікаційннх каншіів, а
якщо вживати традиційний термін, — то журналістики, її роль — і не лише
електронного варіанту, а всіх різновидів — буде дедалі посилюватися,
вона мусить працювати під знаком соціальної відповідальності за долю
людства і стати головним чинником у виробленні нової свідомості,
політичної, екологічної, культурної.
Але повернімося в Україну. Якщо у світі за журналістикою давно визнано
статус “четвертої влади”, то в нашій країні їй ще належить пройти
складний шлях еволюції, головний напрямок якої можна вкласти у формулу:
від ЗМІ керованих — до ОМІ керуючих.
На думку авторитетного дослідника професора В. І. Шкляра, “Україна в
значній мірі поки що випадає із світового інформаційного процесу. У
країни немає стратегії вигідної і систематичної інтеграції у світовий
телекомунікаційний і інформаційний простори”.
У сучасній українській масовій інформації діє загальний соціальний
закон, згідно з яким журналістика відбиває характер соціальних і
політичних відносин, у рамках яких функціонує; вона є своєрідним
дзеркалом, що в нього заглядає суспільство. Від політичної системи
держави залежить і структура журналістики.
Становище сучасної української журналістики визначається такими
ознаками:
1) недостатністю історичних традицій публічного й політичного життя,
досвіду існування вільної, незалежної від державних органів преси;
2) домінуючою роллю держави та окремих політичних угруповань в
інформаційному просторі України і породженою цим небезпекою однобічної
ідеологічної орієнтації громадської думки; з другого боку,
спостерігається тенденція до перехоплення ініціативи й монополізації
ринку преси великим банківським капіталом, що також посилює загрозу
використання журналістики для маншулятивної пропаганди;
3) низьким рівнем дієвості та ефективності української журналістики;
відсутністю адекватної суспільної реакції на викривальні кампанії, які в
інших соціальних умовах призвели б до політичної кризи; дана обставина є
ознакою соціальної апатії громадянства, його зневірою у власні сили,
можливість змінювати життя на краще;
4) стійким перетворенням українських газет на “пресу катастроф”, тобто
таких видань, що здебільшого в негативному світлі відображають соціальну
дійсність; різко скоротилася частка нарисів, статей, репортажів з
позитивним змістом, а коли вони й з’являються, то сприймаються
здебільшого як рекламні трюки; натомість відсоток негативної інформації
на шпальтах газет сягає 75-80%;
5) зниженням аналітичного рівня української преси та посиленням її
символічності, особливо при висвітленні політичних тем; запровадженням у
журналістику численних підтекстових мотивів, зрозумілих обмеженій
кількості осіб; це ускладнює для журналістики виконання її первинної
функції бути масовою комунікацією;
6) відсутністю комплексу стабільних правових, політичних та економічних
рамкових умов діяльності мас-медіа (тут ідеться про діяльність редакцій
як юридичних осіб);
7) браком високого професіоналізму в діяльності журналістського корпусу
країни;
8) незахищеністю професійної діяльності журналістів. Сучасна
масово-інформаційна ситуація в Україні характеризується істотними
відмінностями в столиці і провінції.
У столичному інформаційному просторі ОМІ надзвичайно політизовані, що
спричинюється розташуванням тут центральних органів
– головних гілок влади (парламенту, уряду, адміністрації Президента),
кожна ч яких прагне підпорядкувати собі частину ОМІ і через них
поширювати корисну для себе інформацію;
– партій, кожна з яких прагне створити свій ЗМІ або навіть систему ЗМІ і
через неї вести агітацію і пропаганду своєї програми.
Це призводить до того, що в столиці практично відсутні загальні
безпартійні ОМІ. Часто декларована незалежність лише маскує справжню
політичну залежність, тобто перебування ОМІ у полі безпосередніх
політичних вказівок і політичного тиску. Політична залежність є головним
видом залежності у столичному інформаційному просторі. Вона ж
унеможливлює для ОМІ бути в опозиції до репрезентованих ними органів
влади.
В Україні штучно створюється навмисна відірваність друкованих столичних
ОМІ від провінційного, найбільш масового читача, для якого його убоге
становище й висока передплатна ціна спричинюють неможливість передплати
столичних газет і журналів. Згідно з статистичними даними, 70% населення
України не передплачує жодної газети. А решта 30% передплачують свої
регіональні видання з програмами телебачення місцевих каналів і місцевою
інформацією. Причому міністерство зв’язку й далі підвищує ціни на
доставку, що остаточно нищить старі передплатні видання й розчищає
дорогу молодим місцевим, як правило розважальним, друкованим ОМІ, які
поширюються вроздріб — на розкладках і рознощиками в транспорті — і на
тиражі яких, а відтак і на прибутки, передплата не впливає.
У цих умовах головним каналом поширення інформації стають електронні
ОМІ, контрольовані спеціально створеною Національною Радою з питань
радіомовлення і телебачення. Переважна більшість населення України
опиняється в полі дії офіційної державної (про урядової) інформації.
У провінції ОМІ значно менше політизоваш, але це є наслідком меншої
активності та інтенсивності тут політичного життя. Послаблення
політичного тиску на журналістику не приводить до пом’якшення умов її
існування, тому що чим далі в провінцію посилюється економічний тиск.
Районні газети просто неспроможні існувати без дотацій
райдер-жадміністрацій, а відтак, вони цілком залежні від позиції
господаря. Фактором величезної ваги є та обставина, що більшість
районних газет очолюють журналісти старої генерації, які опинилися на
посадах головних редакторів 20-30 років тому, входили до найвищої
районної номенклатури, а відтак звикли до утримання преси коштом держави
та правлячої партії. Такі журналісти не здатні пристосуватися до нових
ринкових умов, вважають за краще залишатися в економічній (і політичній)
залежності, аніж шукати шляхів розвитку власної господарської
діяльності, спроможної забезпечити їхню свободу і незалежність. Ситуація
тут зміниться не раніше, ніж на зміну редакторам старого гатунку прийде
молоде покоління журналістів, виховане в навчальних закладах України, де
вже викладаються такі дисципліни, які покликані підготувати журналіста
до праці в ринкових умовах.
Помітною ознакою нашого часу є розширення спектру ОМІ. Якщо раніше
існували лише партійні й фахові видання, то тепер, окрім, зрозуміло,
загальних ОМІ, маємо розважальні, рекламні, жіночі, бізнесові,
сільськогосподарські, молодіжні, еротичні і т. д. газети й журнали.
Мовна ситуація в інформаційному просторі України відзначається перевагою
російськомовних ОМІ, які економічно поки що витісняють українські. У
східних і південних регіонах нашої держави українськими за мовою
залишаються районні, деякі міські й обласні ОМІ, які перебувають на
дотаціях держбюджету. Традиційно сильні позиції української мови в
західних областях держави. По-українськи видаються друковані органи
партій і громадських організацій, програма яких спрямована на підтримку
й розбудову української державності.
Причини цьому історичні — наслідки сучасні. Мовна ситуація в українській
журналістиці — спадщина тоталітарного минулого. Витискування української
мови з усіх сфер ужитку, переслідування її носіїв і патріотично
налаштованих українців, що тривало впродовж багатьох поколінь,
спричинило те, що кількість читачів російськомовної преси на сьогодні
реально більша, ніж української, особливо в східних та південних
регіонах нашої країни.
Таке становище створене багатолітньою кадровою політикою, що в СРСР
зводилася до відкачування найбільш талановитих умів (між ними й
журналістів) з України до Росії і в заповнюванні вакантних місць
випускниками з журфаків університетів Росії. Якщо навіть відкинути
імперське мислення, вироблене в росіян впродовж багатьох поколінь
їхнього панівного становища в Росії й Радянському Союзі, і уявити, що
людина прибуває на Україну з найкращими намірами вивчити мову,
літературу й культуру, це неможливо зробити, в 22 роки починаючи з нуля
по закінченні вузу, мало що до того знаючи про Шевченка, Франка, Лесю
Українку, М. Лисенка, Марію Заньковецьку та інших діячів нашої історії і
культури. Але почасти саме в руках таких осіб опинилася українська
журналістика.
“Із сумом треба констатувати, — пише з цього привову видатний
журналістикознавець В. Й. Здоровега, —що сьогодні, на сьомому році
незалежності, (текст створений у 1998 році. — І. М.) нам в Україні, у
середовищі журналістів бракує патріотично настроєних журналістів. Є
досить кваліфіковані, талановиті працівники мас-медіа, які так і не
пройнялись дієвою любов’ю до батьківської землі, заражені певним
скепсисом, відчуттям меншовартості, непевності”.
Але за роки незалежності в мовній ситуації України намітилися певні
зрушення. Від 1991 року припинена практика звільнення від вивчення
української мови в середніх школах, що було звичайною справою в СРСР, а
також припинена примусова масова міграція, тобто перемішування народів,
найперше інтелігенції, з метою її поросійщення або використання
російської інтелігенції для денаціоналізації нашого краю; нарешті, можна
все ж говорити про державну політику підтримки українського слова. Існує
й опір політиці підтримки української мови. Проте історичною реальністю
стало нове покоління громадян України, яке хоч і не є ще україномовним в
цілому, але вже позбавлене українофобства, нігілістичного ставлення до
українського слова й створюваних на його грунті духовних цінностей.
На концертах українських естрадних співаків головний глядач — молодь
14—17 років, тобто та, що прожила свідоме життя в незалежній Україні.
Соціологічні дослідження засвідчують, що гасне хвиля антиук-раїнізму, з
кожним роком росте кількість проукраїнськи налаштованих громадян, а
відтак скоро за діалектичним законом кількість перейде в якість.
З’явиться нове покоління, що потребуватиме задоволення своїх духовних
потреб на теренах української мови й культури, а відтак і журналістики,
яка, зрозуміло, є й мусить бути складовою частиною і фактором творення
української культури.
Хотілося б думати, що останню крапку в мовній проблемі поставив своїм
рішенням від 16 грудня 1999 року Конституційний суд України, давши
офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо
застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого
самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних
закладах країни.
Конституційний суд вирішив: положення частини першої статті 10
Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська
мова”, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим
засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень
органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова
актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших
суспільних сферах суспільного життя, які визначаються законом. Поряд з
державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої
влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого
самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови
національних меншин у межах і порядку, що визначаються законодавством
України. Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх,
професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних
закладах України є українська мова. Рішення Конституційного Суду України
є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може
бути оскарженим”1186.
Журналіст, що випускається будь-яким вищим навчальним закладом України,
мусить добре володіти письмовою і усною українською мовою, що є одним із
гарантів успішного здійснення ним його професійної масово-інформаційної
діяльності.
Цензурна ситуація в Україні залишається все ще складною. За
Конституцією, цензура в нашій державі заборонена, тобто заборонено
попередній перегляд творів, п’єс, телепередач, кореспонденції з метою
нагляду й контролю.
Але поза цим використовуються найрізноманітніші способи тиску на
редакції в цілому і окремих журналістів, аби домогтися відповідних
коректив у їхній позиції, їм нічого не забороняють, але виразно
натякають, закликаючи до послуху.
Тиск буває за силою грубий і оксамитовий.
Грубий тиск (метод батога) — теж реалія нашого життя. Його смисл — у
прямій боротьбі з журналістами, застосуванні проти них адміністративної
й фізичної сили.
Оксамитовий тиск (метод пряника) полягає в тому, що журналістові чи
редакції ніхто не диктує відкрито бажану для певних кіл позицію, але за
принципом “розумному — досить” дають можливість самим здогадатися, чого
від них хочуть.
За способом дії тиск буває політичний, ідеологічний, економічний,
моральний і фізичний.
1. Політичний тиск виявляється в прямому чи непрямому втручанні гілок
влади в діяльність журналістів. Окрім безпосередніх
вказівок і вимог, можуть існувати інші способи надання переваг тим чи
іншим виданням, як-от: узяти чи не взяти редактора чи журналіста з
газети в закордонну поїздку Президента чи Прем’єра, надати в першу чи в
другу чергу оперативну офіційну інформацію тощо.
2. Ідеологічний тиск виявляється в приховуванні з ідеологічних міркувань
опозиційних думок і поглядів. Григорій Мусієнко, редактор відділу
політики газети “Вечірній Київ” розповідає, що в 1989 році він виступив
на установчому з’їзді НРУ з критичними міркуваннями про ідеологічні
засади та напрямки практичної діяльності організації. “До сьогоднішнього
дня в Україні той мій виступ неопублікований, незва жаючи на те, —
свідчить журналіст, — що всі матеріали Руху давно надруковані в
закордонних ЗМІ, незважаючи на те, що я звертався до першого голови НРУ,
і до співголів, і до нинішнього голови”.
3. Економічний тиск полягає в розширенні чи скороченні фінансування ОМІ
їхніми очевидними чи прихованими господарями. Хто платить, той і
замовляє музику. Проте тут слід мати на увазі дві обставини:
а) практично всім зрозуміло, що за нинішньої економічної ситуації (в
основному через низьку купівельну спроможність громадян) державна
підтримка інформаційної сфери незалежної України і конче необхідна й
вкрай корисна; і економічна допомога виданням від імені держави фактично
надається; на практиці це означає, що така допомога надається за рахунок
держави, з державних коштів, але не державою, а вищими й нижчими
державними посадовцями, які мають доступ до розподілу державних коштів і
за власними уподобаннями, у міру свого розуміння ситуації, прагнень
власного іміджу й кар’єри фінансують ті чи інші видання;
б) твір журналіста є товар і як такий потрапляє на інтелектуальний
ринок; продаючи свій твір, журналіст однак повинен ставити перед собою
завдання служити істині, загальнолюдським ідеалам, а не “золотому
тільцю”; треба бути залежним від передплатника, читача, а не від
господаря; залежність від передплатника й рекламодавця с свобода
журналіста.
“Кажуть, після проституції наша професія на другому місці”, — сказав
Віталій Карпенко, головний редактор газети “Вечірній Київ”, маючи на
увазі саме товарні відносини, що складаються навколо журналістської
творчості.
“Журналісти продажні — це нормально, бо журналіст мас бути продажним, —
вважає політичний оглядач Володимир Скачко. — Журналіст, який не
продажний, — то не журналіст, бо ефективність журналіста визначається в
тому, скільки матеріалів він написав і скільки газет захотіли ці
матеріали купити. Найвища “продажність” журналіста, найвища оцінка його
кваліфікації — коли він може буги надрукований скрізь і коли його
однаково лають як комуністи, так і націонал-демократи”.
4. Моральний тиск здійснюється через суди. Недосконалість нашого
законодавства дозволяє будь-яку критику владних структур, певних кланів
чи негативну інформацію про їх діяльність розглядати як образу честі і
гідності громадян. Причому закон дає можливість оцінювати моральні
збитки будь-якою сумою, нічим її не підтверджуючи конкретно. Практика
розгляду позовів проти преси поки що засвідчує, що суди, як правило,
стають на бік органів влади. Третя влада служить двом першим. Позови
економічно розоряють видання, власне, знищують їх. З’явилися адвокати,
які спеціалізуються на процесах проти преси; вони нічого не роблять, а
тільки читають газети і, знаходячи там критику на урядовців, телефонують
їм і пропонують подати позов, за умови поділити виграну суму навпіл. В
умовах такого тиску працювати важко, журналісти ходять по судах, замість
робити газету.
5. Фізичний тиск особливо жахливий. Це розбійні напади, пограбування на
вулицях і в квартирах, побиття й навіть убивства. Звістки про
терористичні акти проти журналістів час від часу струшують Україну.
Журнашсти навіть висунули ідею створення Білої книги, де б
висвітлювалися факти фізичної боротьби з представниками цієї професії.
Як правило, слідства в таких випадках ведуться мляво, і справжні
зловмисники не віднаходяться.
Урізноманітнення форм і способів тиску на журналістику, зрештою, лише
засвідчує відсутність головного чинника придушення преси — попередньої
цензури. Власне, ці способи й віднаходять різні заклади й організації
для встановлення свого контролю над інформаційною сферою країни.
Боротьба за журналістику ведеться тому, що вона вже здобула певну
самостійність, незалежність від влади, а відтак і завоювала авторитет
серед народу, стала чинником формування суспільної свідомості, а не
просто знаряддям агітації і пропаганди. За свідченням уже згадуваного
Віталія Карпенка, “незважаючи на складну обстановку, ЗМІ в Україні
потихеньку стають четвертою владою”.
Жанрово-стильова картина сучасної української журналістики відзначається
теж істотними прикметами, що відрізняють її від попереднього радянського
етапу.
Передусім впадає в око тенденція до посилення інформаційності. Тоді як у
світовій журналістиці в 1990-х роках намітилося зростання питомої ваги
аналітичних жанрів, а в США виникла навіть школа аналітичної
журналістики, на пострадянських просторах ОМІ, звільнені від обов’яжу
тенденційної, пропаґандивної аналітики, кинулися в іншу крайність,
максимально розширивши рівень оголеної інформаційності. Зникли найбільш
впливові аналітичні та художньо-публіцистичні жанри — передові статті,
фельстони, нариси, їх витіснили матеріали із загостреним інформаційним
началом. Журналістику затопила хвиля дрібних тем і дрібних жанрів.
Поруч із зростанням питомої ваги інформаційної журналістики в ній
посилюється потяг до оціночності.
Одним з шляхів посилення оціночності є зростання ролі літературного
прийому в обробці матеріалу. Журналістський текст все відчутніше набуває
ознак літературності: змінюється його стилістика в напрямку до
есеїзації, слово стає більш емоційним, образно виразним, дотепним.
Другий шлях реалізації оціночності виявляється тоді, коли, не маючи
змоги вийти на рівень повноцінної аналітичності, знаходить дая себе
реалізацію в іронії як в одному з найголовніших способів непрямої
оцінки. Останнім часом у журналістських колах поширилося професійне
слово “стеб”, яким і позначають нову, окреслену вище, якість
журналістики.
Стеб — це блазнювально-блюзнірські, шалапутно-агресивні, почасти
пародоксальні поведінка, мислення, спілкування, відношення до
чого-небудь, а, можливо, й ширше — цілий спосіб життя, а також
відповідний стиль у журналістиці, літературі, живописі, кіно.
Така манера нав’язує читачам агресивно-нігілістичне ставлення до всіх
явищ дійсності і є не лише стилем висловлюватися, але й світоглядною
позицією, зміст якої у висміюванні всього і всіх, у негативному
сприйнятті, а то й запереченні всього життя.
Посилення іронічності все ж не є єдиним способом реалізації оціночності.
В усій, а не лише в “стебовій”, журналістиці намітилося посилення
позиції авторського “Я”, яке раніше було приглушене, розмивалося в
обов’язковій партійності, необхідності демонструвати передусім свою
класово-соціальну сутність. Сьогодні на черзі дня демонстрація
особистісних рис характеру журналіста. Авторське “Я” стає більш м’яким,
толерантним, розкутим, людяним. Відходить у минуле однолінійне,
чорно-біле бачення світу, натомість запроваджується плюралістична модель
дійсності, багатокольорове сприйняття проблем і явищ. Не викриття
ворогів, а пошук друзів і однодумців, консолідація населення України в
українській народ стають актуальними завданнями для такого авторського
“Я”. Це позиція людинп-спостерігача, аналітика, мислителя, але не судді,
інспектора чи наглядача.
“Зрозуміло, що кожен виступ журналіста, — наголошує В. В. Ли-занчук, —
які б ідеї він не сповідував, має бути спрямований не на розмежування,
роз’єднання українського суспільства на Схід, Захід, Південь, Північ, на
червоних і білих, а на згуртування, міцну інтеграцію різних областей в
єдиний український державний організм”1187.
Посилення авторського “Я” відбивається не лише в конкретних
журналістських матеріалах, але й у праці цілих редакційних колективів.
Якщо всі радянські газети були більш-менш схожі одна на одну, то зараз
йдуть інтенсивні пошуки свого обличчя для кожного видання, свого
текстового стилю й зорового образу. Наш час — це період диференціації
газет та й усіх ОМІ за стильовими ознаками, період бурхливих шукань на
теренах газетно-публіцистичних стилів.
Стильове розкріпачення, звільнення від навмисної одноманітності призвело
до своєрідної мовної революції на шпальтах наших періодичних видань.
Широким потоком до газет і журналів ринула раніше пасивна лексика, що
практично не допускалася в літературну мову: просторіччя, жаргонізми.
Літературна мова виявилася під ударом мови майданів і вулиць, розмовної
стихії.
Змінилася й стилістика заголовків. Вони все більше набувають характеру
розповідних двоскладових речень, дієслівні конструкції витісняють
називні. Підраховано, що в деяких газетах дієслівні заголовки складають
часом 90% від усієї кількості і відіграють роль своєрідних лідів. У
поширенні таких заголовків-речень виявляється також посилення
інформаційної функції сучасної журналістики.
Такою виглядає масово-інформаційна ситуація в Україні сьогодні. Можливо,
створена нами картина є неповною, багато що бачиться недостатньо виразно
зблизька, на невеликій віддалі часу, але цілком очевидно, що в 1990-х
роках розпочався новий етап в історії української журналістики,
остаточну оцінку якому дадуть науковці, а не його учасники.
СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА
ГАЗЕТНА КАЧКА — псевдоінформація, фальшива, вигадана сенсація, іноді
явна брехня, очевидна своєю безглуздістю й неправдивістю.
Існує три версії походження цього виразу.
Згідно з першім його авторство приписується засновнику протестантизму
(лютеранства), видатному діячеві Реформації Мартіну Лютеру (1483-1546).
Якось у промові він помилився і замість слова “леґенда” сказав “люґенда
“. Німецькою мовою “люґе ” — “брехня “, а “енте ” — “качка “. Сприйняте
на слух слово трансформувалося в “люґенте”, що буквально означало
“брехлива качка “. Відтоді так почали говорити про помилкові дані,
неправдиву інформацію.
Друга версія така. Виникнення виразу знову сталося в Німеччині й пов
‘язується з німецькою мовою, але пересувається в XVII століття, коли вже
існували перші газети. Після сумнівних, але спокусливих для росту
тиражу, повідомлень журналісти, щоб лишитися в межах добропорядності,
ставили помітку з двох літер: “NT” — ен-те, що являло собою скорочення
латинського виразу “поп testatur” — не перевірено. Умовний знак звучав
як “енте”, що по-німецьки означало “качка”. З часом це слово все частіше
стало вживатися для позначення безсоромних журналістських вигадок.
Відповідно до третьої версії, виникнення виразу пов ‘язують з анекдотом
бельгійського журналіста Корнеліссена, який одного разу опублікував
цілком серйозно, як нібито наукове повідомлення, анекдот про
-ненажерливість качок. Якийсь учений порубав, мовляв, качку на дрібні
шматочки І віддав “на сніданок'” іншим дев’ятнадцятьом качкам. Потім
такий саме фарш зробив з дев ‘ятнадцятої качки для інших вісімнадцятьох.
Так були порубані решта качок, аж поки не залишилася одна. За кілька
хвилин одна качка, виходило, з’їла дев’ятнадцять. Незважаючи на очевидну
неправдивість такого повідомлення і очевидну його неймовірність, газети
сприйняли цю потішну розповідь за чистісіньку правду і передрукували її
на своїх сторінках. Згодом, коли ця історія була осмислена в своїй суті,
слово “качка ” стало символом вигадок газетярів.
Газетна качка — ознака жовтої преси. Наявність газетної качки знижує
авторитет видання й журналіста. Однак вона існувала й існує як засіб
боротьби за увагу читачів, збільшення тиражу, а відтак і прибутків.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. —
236 с.
2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой
информации и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.
— 119с.
3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз
української преси) // Історична міфологія в сучасній українській
культурі. — К., 1998. — С. 5-67.
4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и
телевидения. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.
5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби
(історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г.
Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут,
1993. — 204 с.
6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского
творчества: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М.
Горького, 1976. —67 с.
7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой
информации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси:
Га-натлеба, 1989. — 672 с.
8. Введение в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263
с.
9. Введение в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П.,
Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
