Реферат на тему:
“Основи журналістики” як наукова дисципліна про теоретико-
методологічні проблеми даного фаху
Предмет, структура та завдання курсу. Стан журналістикоз-навства в
Україні та джерела курсу. Загальні поняття про журналістику. Визначення
журналістики. Журналістика як соціальний інститут. Журналістика як
історія сучасності. Журналістика як бізнес. Епістемологічна сутність
журналістики. Об’єкт і предмет журналістики. Журналістика як наука
(журналістикознавство) та її найважливіші складові: теорія та історія
журналістики. Мімснародпа Федерація Журналістів. Творча спілка
журналістів України. Періодичні журналістські видання
Усі дисципліни нашого навчального плану, зосереджені навколо оволодіння
спеціальністю, можуть бути об’єднані однією назвою — “Теорія, історія і
практика журналістики”. Так називається і державний іспит, який
студенти-журналісти складають наприкінці навчання.
Теорія журналістики представлена майже виключно курсом “Основи
журналістики”, хоча окремі її положення висвітлюються і в курсах “Етика
журналістської творчості”, “Психологія журналістської творчості”,
“Правові основи діяльності ЗМІ” та ін., вивчаються також і в спецкурсах
та дисциплінах спеціалізації.
Історія представлена курсами “Історія української журналістики”,
“Історія зарубіжної журншгістики”, “Сучасна зарубіжна журналістика”.
Практика журналістики вивчається в курсах “Паблік рилейшнз”,
“Журналістський маркетинг і менеджмент”, “Основи рекламної діяльності”,
“Першооснови журналістської творчості” та деяких інших, а також
набувається в творчих майстернях.
Таким чином, “Основи журнашстики” є головною навчальною дисцигоііною,
предметом якої є найважливіші теоретико-методологічні проблеми даного
явища. Водночас цей курс є своєрідним вступом до спеціальності, містить
первинні знання й положення, які ще будуть при потребі поглиблено
висвітлюватися в інших дисциплінах журналістського профілю.
Курс “Основи журналістики” вивчається у першому семестрі в обсязі
чотирьох годин на тиждень, дві з яких лекційні, дві — практичні заняття.
На практичних заняттях, крім колоквіумів за лекційним курсом,
відбуваються зустрічі з відомими журналістами нашого міста, вивчення
друкованих та електронних ЗМІ Харкова та України, макетування номера
молодіжної студентської газети та інші практичні завдання.
Завершується курс іспитом.
Завдання курсу — дати студентам знання з головних
георетико-методологічних проблем журналістики, підготувавши їх там самим
до практичної діяльності.
Джерела курсу наведені в кінці нашого навчального посібника. Тут же
зробимо деякі коментарі:
1. У старих навчальних планах підготовки журнащстів, шо Діяли в
Радянському Союзі, дисципліни під назвою “Основи журналістики” чи
“Теорія журналістики” не існувало. Це не значить, що був відсутній
взагалі теоретичний курс. Але підготовка журналістів у
партійно-радянській політичній системі, де З МІ розглядалися як спосіб
виховання мас у потрібному для компартії ідеологічному напрямку, була
вкрай політизована. В основі радянської теоретичної концепції
журналістики лежала ідея партійності, тобто думка про те, що не існує
преси як такої, преси взагалі, а є лише або соціалістична, або буржуазна
преса. Усі теоретичні питання в цій концепції, навіть питання
журналістської майстерності, зводилися передусім до засвідчення вірності
партійним ідеалам і вірношдданства тому партійному комітету, чиїм
органом був ЗМІ.
А відтак не бракувало підручників і навчальних посібників типу: Рубан
В.А. Предмет, завдання і метод курсу “Теорія і практика
партійно-радянської преси”. К., 1966; Теория и практика советской
периодической печати. М., 1980 тощо. (Підкреслення наші. — І.М.). У
самих заголовках цих навчальних книжок було підкреслено, що радянська
(партійна) журналістика не може мати нічого спільного з своїм буржуазним
аначогом.
У меншій мірі позначилася партійність на працях, створених наприкінці
1980-х років, в епоху так званої Перебудови, а саме: Прохоров Е.П.
“Ведение в журналистику: Учебник” (М., 1988) чи “Теорія і практика
радянської журналістики: Основи майстерності, проблеми жанрів” (Львів,
1989).
Найкращими джерелами нашого курсу є книжки, які вийшли вже в нових
умовах незалежної України, як-от: Москаленко А.З. “Основи журналістики:
Тексти лекцій” (К., 1994); він же. “Вступ до журналістики” (К., 1997);
він же. “Теорія журналістики” (К., 1998); “Масова комунікація” (К.,
1997); Владимиров В. М. “Основы журналистики” (Луганск, 1998) тощо. Але
незначні тиражі, а ще більше відсутність надійного комунікативного
каналу навчального книгопостачання в Україні роблять ці книжки
малодоступними для наших студентів.
2. За безпосередні джерела курсу, отже, нам правлять:
а) сучасні, створені в 1990-х роках підручники, навчальні посібники з
курсу “Основи журналістики” або теорії журналістики;
б) сучасні теоретнко-методологічні дослідження з проблем журналістики,
як монографічного типу, так і статті в періодичних виданнях, як-от:
“Збірник праць науково-дослідного центру періодики”, що його видає
Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника; “Вісник Київського
університету. Серія: Журналістика”, що видається Інститутом журналістики
Київського національного університету ім. Тараса Шевченка; “Вестник
Московского университета. Серия 10: Журналистика” та аналогічні видання
Львова, С-Петербурґа та інших університетів, де традиційно існують
факультети журналістики;
в) вічно жива класика журналістики, до якої в українськії! культурі
відноситься відповідна частина творчості П. Куліша, М. Костомарова,
І. Франка, М. Драгоманова, С. Подолинського, С.
Єфремова, М. Трублаїні, О. Гончара, М. Рильського, І. Дзюби, Є.
Сверсткжа, М. Ше-стопала та багатьох інших.
3. Журналістикознавство є молодою галуззю гуманітарного знання.
Журналістська освіта, яка власне й викликала його до житія, — набуток XX
століття. Саме відкриття факультетів журналістики в провідних
університетах світу зумовило розвиток науки про масово-інформаційну
діяльність. Незважаючи на нагромаджений у цій галузі досвід, існує все ж
стале переконання, що журналістика як наука перебуває все ж у
пелюшковому стані. “Як уже мовилося, — зазначають автори авторитетного
дослідження, — науку про журналістику слід вважати доволі молодою
галуззю знань — настільки молодою, що на Заході до сьогодні відсутнє
навіть загальновизнане визначення її предмета”.
Прикметну оцінку знаходимо в праці польського дослідника Зойцеха Цісака.
“В польській науковій теорії дотепер журналістика не отримала статусу
окремої науки, — твердить він. — Питання про пре-сознавство
(журналістикознавство) як і раніше, залишається предметом дискусії.
Останнім часом під впливом західних наукових розробок все частіше ці
терміни заміняються поняттям “масова комунікація”. І хоча журналістика
як наукова дисципліна не виробила ще властивих тільки їй методів
наукових досліджень, усе-таки щодо журналістики як навчальної
спеціалізації існує консенсус. Більшість дослідників визнають
інтердисциплінарність журналістики” “.
Однак ці твердження фіксують не стільки реальну відсутність досліджень з
журналістикології в зарубіжній науці (їх якраз не бракує), скільки
наявність у цій галузі значної кількості суб’єктивних, зроблених на
рівні публіцистики спостережень, неможливість звести позиції дослідників
до спільного знаменника. Войцехом Цісаком висловлена також важлива думка
про інтердисциплінарний характер журнаггісти-кознавства. Так як і сама
журналістика є професією професій, так і наука про неї є наукою наук,
об’єднуючи тут зусилля філологів, істориків, політолдогів, соціологів,
філософів, психологів, правознавців та представників ін. наук.
Україна потрапила в розвитку журналістикознавства в специфічні умови, що
мусять бути охарактеризовані в двох аспектах:
а) по-перше, виникнення журналістської освіти припало в нас на 1920-ті
роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвившися на Східній
Україні лише під знаком комуністичної партійності, а на Західній Україні
взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Радянське
журналістикознавство з сучасного погляду виглядає, за рідкісними
виключеннями, в цілому як псевдонаука, непридатна для використання в
умовах гуманітарного суспільства;
б) по-друге, світовий досвід у справі розвитку журналістикознавства
залишився довгий час несприйнятим Україною унаслідок перебування її за
радянською “залізною завісою”, тобто в цілковитій ізоляції від решти
світу. У нас не перекладалися й не видавалися класичні зарубіжні праці,
присвячені проблемам масової комунікації, не передплачувалися найбільш
масові західні газети, що нагромадили значний досвід
масово-інформаційної діяльності, а також не перекладалася класика
світової журналістики й публіцистики, бо, заґрунтована на
загальнолюдських цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній
ідеології тоталітарного спрямування.
Унаслідок цих обставин, проголосивши в 1991 році державну незалежність,
Україна опинилася без науки про журналістику. Склалася ситуація, з а
якої практично вся робота має розпочатися спочатку, досвід радянської
науки мусить бути майже цілком відкинутий як непридатний для
використання в громадянському (нетоташтарному) суспільстві, а натомість
повинна бути створена нова наука про журналістику, причому в обсязі усіх
трьох її компонентів: теорії, історії і практики журналістики. Це
завдання й розв’язують зараз українські науковці, що працюють на
факультетах і відділеннях журнашстики вищих навчальних закладів. Слід
сказати, що розв’язують успішно і працюють досить інтенсивно.
Саме слово “журналістика” багатозначне. Цієї багатозначності не вдається
уникнути і в його термінологічному вживанні, що часом
створює негативний ефект і призводить до втрати порозуміння між
співрозмовниками. Існує багато визначень журналістики. З певною мірою
умовності їх можна звести в такі рубрики: Журналістика — це
1) форма громадської та літературної діяльності по збиранню, обробці та
поширенню інформації через канали масової комунікації, під якими
розуміються передусім преса, радіомовлення, телебачення, інформаційні
агентства, кіно, фото;
2) періодичні видання в цілому, а останнім часом і всі засоби масової
інформації, включаючи електронні;
3) наукова дисципліна, що вивчає різноманітні проблеми даного фаху; це
значення виразно простежується в такому словосполученні, як “кафедра
журналістики”; більш точними для вираження даного значення нам
уявляються терміни “журналістикознавство” або “журналістиколо-гія”, які
починають входити в ужиток нашої науки; але їхня конструктивна
незграбність перешкоджає широкому використанню цих слів, а відтак автори
воліють за краще лишатися в межах традиційного слововжитку;
4) професія журналіста; це значення простежується у висловах “займатися
журналістикою”, “навчатися журналістиці”12.
Теорія журналістики в Україні перебуває у стадії становлення. Після
десятиліть однобічного функціонального погляду на журналістику як на
засіб реалізації певної політики (що відбилося й в усталеному терміні
“Засоби масової інформації”, вживаному синонімічне до терміну
“Журналістика”) прийшов час замислитися над тим, чим є періодична преса
для суспільства і навіщо вона йому, а відтак і переглянути визначення
основного поняття масової комунікації.
І щоглибше науковці замислюються над цим питанням, тим послідовніше й
категоричніше заперечують погляд на журналістику лише як на вид певної
діяльності, засіб досягнення якихось цілей. Усе виразніше проступає та
головна мета, на реалізацію якої та громадська й літературна діяльність
зорієнтована. Усе сміливіше лунають голоси дослідників, які твердять:
журналістика сьогодні мусить розглядатися не як засіб досягнення чогось
і не лише як певного роду діяльність, а як
самодостатня цінність. А відтак мусить бути запропоноване й нове
визначення журналістики, спрямоване на осягнення її самостійної ролі в
суспільному житті, у якому б не була заперечена, але розширена попередня
концепція журналістики як певного виду діяльності.
Як відомо, життя суспільства як саморегулівної системи забезпечується
різними соціальними інститутами. Соціальний інститут — продукт розвитку
людської культури, що становить собою сукупність норм, які регулюють
стосунки між людьми в тій чи іншій сфері суспільних відносин. Так, на
конкретних етапах історичного розвитку людства виникають соціальні
інститути шлюбу, власності, держави, права, церкви та ін. У
відповідності до своїх інформаційних потреб суспільство утворило на
порівняно недавньому, високому етапі історичного розвитку наймолодший
соціальний інститут — журналістику, її призначення — забезпечувати всю
суспільну вертикаль і горизонтшіь всебічними й точними повідомленнями
про навколишню дійсність, а передусім про сферу соціальних відносин.
Таким чином, можна запропонувати нове визначення журналістики, яке
виходить із самодостатнього її значення, констатує не її функції чи
вказує на вид діяльності, а спрямоване на осмислення її конститутивних
ознак. Отже:
Журналістика — це соціальний інститут, створений з метою забезпечення
всебічного й об’єктивного інформування всіх суб’єктів суспільного життя
про соціальну дійсність, що необхідне для оптимального функціонування
всіх інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як
саморегулівної системи.
Соціальна місія журналістики полягає у формуванні громадської думки та
управлінні масовими емоціями. Функціонування журналістики забезпечується
в сучасному світі через її інфраструктуру, яка складається з технічних,
інформаційних, організаційно-управлінських та навчальних закладів та
установ.
Під суб’єктами суспільного життя розуміються органи влади, організації й
установи, заклади й підприємства, політичні партії та громадські
організації, а також окремі громадяни. Суб’єкти суспільного життя
розташовані на всій території інформаційного простору України;
повідомлення, виготовлені в столиці, негайно розходяться в регіони, а
виготовлені в регіонах так само негайно досягають столичних реципієнтів.
У такий спосіб здійснюється горизонтальна (географічна) організація
інформаційного простору держави.
Усі суб’єкти суспільного життя неспроможні функціонувати й реалізувати
свої завдання без вичерпної й точної інформації. А відтак журналістика
мусить розумітися як вертикальний соціальний інститут, який інформаційно
обслуговує все суспільство: від Президента до учня молодшого класу.
“Своєрідність журналістики як соціального інституту, — відзначено в
авторитетному дослідженні, — полягає в тому, що вона вторгається в усі
соціальні процеси, у всі сфери дійсності”. Об’єктивна й всебічна
інформація потрібна всім суб’єктам суспільного життя для прийняття
правильних рішень, віднаходження оптимальної поведінки чи шляху
розвитку, уникнення конфліктних ситуацій та антагоністичних зіткнень,
гармонійного існування різних соціальних та національних спільнот.
Іншими словами, інформація, яку в сучасному світі постачає споживачам
журналістика, є найважливішим чинником функціонування демократичного
суспільства, існування окремої особи зокрема і людства в цілому.
Якщо здійснити розумовий експеримент і на мить припустити, що з якоїсь
причини виявилися зруйнованими канали масової комунікації й інформація
припинила вільно поширюватися в світі, то не важко зрозуміти, що це
відкине людство на століття назад, у часи середньовічної темряви,
роз’єднаності й герметичної замкнутості окремих ссраїн і регіонів;
людство зупиниться в своєму розвиткові, настане цілковитий колапс
цивілізації.
За чотири століття свого існування журналістика довела свою спроможність
забезпечувати саморегулювання суспільства, міцно увійшла до механізмів
суспільного самоуправління, стала щонайважливішим суб’єктом соціального
управління. У тоталітарному суспільстві роль журналістики зводиться до
агітації і пропаганди, тобто передавання готової, створюваної в
партійних комітетах інформації споживачам. У вільному демократичному
суспільстві роль журншгістики нез-мірно зростає, вона сама
nq^eTBopioeTi^ на “фабрику новин”, її працівники самі збирають,
обробляють і виготовляють інформацію, без якої неможливе існування
жодного іншого суб’єкта суспільної дійсності. Таке велике значення
журналістики як соціального інституту сьогодні.
Серед запропонованих визначень слова “журналістика” є більш важливі й
менш важливі. Зрозуміло, що розуміння журналістики як сукупності
періодичних видань чи професії істотні, але не містять у собі наукової
сутності поняття. Тому слід підкреслити: визначення журналістики як
соціального інституту є найголовнішим і найважливішим з наукового
погляду; усі інші визначення мають розглядатися як доповнення до нього.
Вони розширюють наші уявлення про журналістику, але мусять розглядатися
як допоміжні до головного визначення. Таку ж функцію розширення поняття
відіграють і наступні пояснення.
Журналістика — це історія сучасності. З самого початку свого існування
журналістика заявила про себе як про могутній спосіб впливу на читацькі
маси, чинник формування суспільної свідомості, тобто могутню політичну
силу. Знаменитому засновникові французької періодики Теофрасту Ренодо
належить постановка питання про журналістику як історію сучасності.
“Якщо острах не сподобатися сучасникам, — писав він у зверненні до
читачів першого номера своєї “Ля газетт” 30 травня 1631 року, —
перешкоджав багатьом писати історію свого століття, то настільки
небезпечнішим для письменника є задум писати історію того самого тижня,
навіть того самого дня, коли його будуть читати?”
Як на приклад плідного використання журналістики в наукових історичних
працях пошлемося на блискуче дослідження австрійського історика
Максиміліана Баха “Історія австрійської революції 1848 р.” Середина XIX
століття в Європі вже відзначалася розвинутою мережею періодичних
видань, які докладно відбивали події сучасності. Розпочинаючи виклад,
науковець зізнається: “Події трьох березневих днів детально описані у
багатьох брошурах, що з’явилися в безпосередньо слідуючий за цими
подіями час, а також в газетах”15. А сам виклад початкового періоду
революції містить такі подробиці, що не можна сумніватися в їхньому
походженні з численних газетних репортажів, написаних під свіжим
враженням від подій.
Сприймаючи щодня інформацію через різні канали ЗМІ, ми не завжди
відчуваємо історичний зміст подій, які, відходячи в часі, стають
надбанням минулого; а відтак, відколи існує журналістика, преважна
більшість істориків звертається до неї як до невичерпної джерельної бази
для своїх наукових праць.
Важливий аспект цієї теми полягає в тому, що в тоталітарному суспільстві
можливості журналістики бути історією сучасності обме-
жені, бо обмежений доступ працівників мас-медіа до інформації. Тому за
таких обставин має місце поверхове, тенденційне відображення подій в
журналістиці, свідоме чи не свідоме приховування справжніх, мотивацій
вчинків історичних героі’в та персонажів. Часто винні в цьому не самі
журналісти, а їхні інформатори, зацікавлені в приховування історичної
правди. Зі сторінок радянської преси 1933 року неможливо довідатися про
жахливий голод в Україні, організований більшовицькою Москвою для
придушення волелюбного українського селянства, яке не хотіло йти в
колгоспи. Але чим демократичніше суспільство, у якому функціонує
журналістика, тим повніше вона відіграє роль історії сучасності,
відбиваючи всі боки суспільного життя, проводячи самостійні
журналістські розслідування складних ситуацій, здобуваючи приховувану
інформацію й оприлюднюючи її.
І ще один важливий аспект слід висвітлити, даючи первинні уявлення про
журналістику. Журналістика — це бізнес. Від перших днів свого існування
журналістика була способом торгівлі новинами, інформацією, тобто сферою
бізнесових інтересів, справою, що приносить прибуток.
У демократичному суспільстві, щоб повідомлення ЗМІ були насправді
об’єктивними, вони не повинні підлягати втручанню або контролю якоїсь
однієї групи, організації чи уряду; така незалежність можлива лише за
умов самофінансування; тому в демократичному суспільстві інформаційні
установи в основному є комерційними чи бізнесовими структурами. Подібно
до інших комерційних структур, успіх або занепад організації, що
постачає новини, залежить від ринкової ситуації, від ставлення до неї
споживача новин.
На відміну від інших комерційних структур, залежність між задоволенням
споживача та вигодою ЗМІ непряма. Новини мають бути укладені так, щоб
продаватися; прибуток повинен гадвищуватися не безпосередньо від читача
чи глядача, а через збільшення кількості читачів чи глядачів, кожен з
яких не витрачає більших коштів на придбання газети.
Завойовуючи дедалі більшу аудиторію за допомогою підвищення
журналістської майстерності, дизайнерської якості видання, об’єктивності
пропонованої читачам інформації, ЗМІ здійснює другий економічніш крок:
продає на цей раз рекламодавцю зшгучену до свого видання читацьку
аудиторію. Шляхом посилення обігу новин ЗМІ можуть привабити більше
осіб, що дають рекламні оголошення і повідомлення, і брати з них більші
грошові суми за рекламні послуги, оскільки їхню рекламну інформацію
читатиме або бачитиме більша аудиторія. Таким чином, продаж реклами
субсидує продаж новин, а відтак і всю журналістику.
Отже, журналістика є складною сферою духовної, інтелектуаль-
ної та економічної діяльності людини, що має передусім гносеологічний
(епістемологічний) характер. Адже саме пізнання у сучасній філософії
розуміється як “сукупність процесів, завдяки яким людина дістає,
переробляє і використовує інформацію про світ і про саму себе”. Будь-яка
пізнавальна діяльність викликана потребами доцільної практичної
діяльності людини, спрямована на задоволення історично сформованих її
матеріальних і духовних потреб.
В історії земної цивілізації не завжди існувала практика суспільного
використання інформації. Більше того, у порівнянні із загальним віком
людського суспільства пізнавально-інформаційна активність людини — риса
порівняно молода. Властивість людини пізнавати світ, отримувати,
переробляти і поширювати інформацію формувалася історично. Існували цілі
епохи (Стародавній Єгипет, Середньовіччя), у які традиційним було
приховування знань певними групами людей (жерцями, монахами) від
широкого загалу.
Але внаслідок внутрішнього саморозвитку біологічна людина поступово
перетворилася на соціальну істоту, для якої пізнання себе і світу стало
іманентною потребою. Можна сказати, що пізнавальна діяльність сьогодні є
невід’ємним атрибутом людини. Журналістика виникла на певному етапі
розвитку людства, а саме: тоді, коли оволодіння різноманітною за змістом
і формою інформацією стало необхідним для практичної діяльності
суспільної людини. Таку інформацію відтоді й донині постачають людині
численні ЗМІ.
Епістемологія розрізняє об’єкт, суб’єкт і предмет пізнання. Ті конкретні
явища, процеси, предмети і речі, на які безпосередньо спрямована
пізнавальна активність людей, прийнято називати об’єктом пізнання. Той,
хто здійснює пізнавальну діяльність, називається суб’єктом пізнання. У
ролі суб’єкта може виступати як окремий індивід чи суспільна група
(наприклад, колектив науковців, що вивчають певну проблему), так і
суспільство в цілому. Об’єкт зазвичай володіє безкінечними
властивостями, зв’язками і відношеннями. Тому, окрім нього, прийнято
виділяти у сфері пізнання ще й предмет — певні цілком визначені
властивості, аспекти, структури об’єкта.
Об’єктом журналістики є вся дійсність без будь-яких обмежень чи
винятків, уточнень чи застережень. Немає такої сфери життя — у політиці,
науці, культурі, побуті, — якої б не торкалося слово журналіста.
Щоправда, в кожній країні є поняття державної таємниці, тоб-
то такої сфери, куди навіть журналістам проникати заборонено. Але попри
це запропонована нами формула зберігає принципову правильність, оскільки
державна таємниця — поняття релятивне, відносне, а потяг журналістики
писати про все іманентний, вічний.
Разом з тим у структурі журналістики доцільно виділяти її предмет —
вужчу сферу дійсності, конкретну частину об’єкта, яка відіграє провідну
роль у гносеологічному спрямуванні даної діяльності. У цьому сенсі
журналістика спрямована на повідомлення про конкретні зміни в дійсності,
нові явища в ній. “Відповідно предметом пізнання для журналіста, —
вважають автори спеціального дослідження, — виступають конкретні
ситуації життя, у яких виявляють себе її нові моменти — позитивні чи
негативні, але обов’язково значущі для багатьох” (підкреслення авторів.
— І. М.).
Журналістика як наука (журналістикознавство) має дві найважливіші
складові: теорію журналістики та історію журналістики. Між ними існує
якнайтісніший зв’язок. Це суміжні, взаємозалежні дисципліни, кожна з
яких може розвиватися лише на ґрунті іншої.
Історія журналістики — це наука про процес розвитку масово-інформаційної
діяльності від зародження до наших днів, включаючи всю множинність явищ
як друкованих, так і електронних органів масової інформації. Але праця
історика журналістики неможлива без використання основних положень,
термінологічного апарату, головних засад теорії журналістики, вироблених
в межах цієї дисципліни наукових засад вивчення і оцінки історичних
явищ.
Теорія журналістики — це наука про сутність і специфіку журналістики, її
місце в структурі суспільства і суспільної свідомості, її функції та
засади, природу журналістської творчості, метод журналістики та її
загальні жанрологічні проблеми, шляхи аналізу окремих явищ та
журналістського процесу в цілому. Теорія журналістики виростає на ґрунті
вивчення її історії і є узагальненням безкінечного числа явищ до
кінцевого числа найважливіших законів.
Що таке журналістика? Яке її місце в сучасній суспільній дійсності та в
історичній ретроспектив! та перспективі? Ось питання, на які відповідає
теорія журналістики як наука. Ці питання виникають постійно перед кожним
свідомим читачем і журналістом-практиком. А тому глибоко помиляються ті,
хто вважає наукову теорію зібранням сухих, умоглядних положень, набором
хитромудрих понять і навмисне вигаданих термінів. Які б не були складні
ідеї цієї науки, сам її предмет — журналістика — завжди незмірно
складніший і розмаїтіший.
Теорія дає ключ до розуміння журналістики і оцінюється передусім за тим,
якою роз’яснювальною силою вона володіє.
Теорія журналістики — порівняно молода наукова дисципліна. Вона почала
розвиватися лише в XX столітті разом з виникненням журналістської
освіти, була на теренах СРСР вкрай заполітизована в радянську добу і в
комплексі нинішніх проблем постала в нас лише в новітні часи. На Заході
створено чимало цікавих теоретичних концепцій журналістики, але через
відсутність комунікаційних каналів між двома взаємовикдючними
ідеологічними системами у нас ці концепції або ж були невідомі, або ж
сприймалися лише із знаком “мінус”, цілковито заперечувалися. А відтак,
теорія журналістики в Україні постала сьогодні перед необхідністю
вироблення нових підходів до традиційних проблем, вивчення західного
досвіду їхнього розв’язання, адаптації цього досвіду до української
дійсності, створення такої наукової дисципліни, яка б відповідача
реаліям демократичної правової держави, що нею стає наша Батьківщина.
Журналістика існувала давно, але лише в XX столітті для захисту своїх
професійних інтересів журналісти об’єдналися в творчі спілки. У 1926
році в Парижі була заснована Міжнародна Федерація Журналістів (МФЖ) як
об’єднання національних журналістських профспілок і організацій. У 1952
році перезаснована, що пов’язано з перервою в її діяльності під час
другої світової війни, і здобула нову, що діє й дотепер, структуру.
МФЖ — найбільша організація такого профілю, об’єднує журналістів більш
ніж 90 країн світу. МФЖ бореться за соціальні права журналістів, що
працюють у різних типах ЗМІ. Федерація визнана ООН та
Міжнародним профспілковим рухом як представницький орган журналістів
усього світу. МФЖ має штаб-квартиру в Брюсселі (Бельгія) та регіональні
офіїтііигі представшщтва в Азії, Європі, Латинській Америці.
У 1946 г році засновано як альтернативу МФЖ Міжнародну організацію
журналістів (МОЖ) з штаб-квартирою в Празі. На відміну від МФЖ, що
об’єднувала журналістів західного, демократичного світу, МОЖ була
створена як журналістська організація соціалістичної орієнтації.
Організація об’єднувала національні спілки й групи журналістів.
Налічувала 150 тис. членів з 120 країн світу. З 1953 року видавала
англійською, іспанською, французькою, російською та угорською мовами
щомісячний журнал “Демократичний журналіст”. З 1958 року щорічно 8
вересня відзначала Міжнародний день солідарності журналістів. З розпадом
соціалістичного табору МОЖ припинила свою діяльність.
У 1959 році заснована Спілка журналістів України (тоді в складі Спілки
журналістів СРСР, тепер — самостійна організація). Шостий позачерговий
з’їзд Спілки журналістів УРСР (1990) проголосив себе Першим Установчим
з’їздом спілки як самостійного об’єднання співробітників українських
мас-медіа. На пропозицію групи журналістів, від імені яких виступив
тодішній декан факультету журналістики Львівського університету ім. І.Я.
Франка професор В.Й. Здоровега, з’їздом була ухвалена резолюція про
реорганізацію спілки в незалежну, позапартійну організацію.
З’їзд прийняв Статут, у якому проголосив Спілку журналістів України
вільною, незалежною, добровільною організацією творчих працівників
газет, журналів, видавництв, інформаційних агентств, телебачення,
радіомовлення, інших засобів масової інформації, що діє на засадах
повного самоврядування, самофінансування і самоокупності. Керівництво
Спілкою журналістів України здійснюють лише її виборні органи, що
обираються демократичним шляхом. Над Спілкою не існує вищестоячих
органів. Будь-які форми нагляду і контролю з боку держави, окрім
покликаних стежити за дотриманням конституційної законності, рішуче
відкидаються.
У квітні 1997 року Спілка провела свій Третій з’їзд. На ньому головою
Спілки обраний відомій журналіст Ігор Лубченко. СЖУ видає журнал
“Журналіст України”, що виходив у 1975 1982 роках як інформаційний
бюлетені), а з березня 1982 року як місячник. Журнал
висвітлює творчу діяльність спілки, її обласних організацій, досвід
роботи редакцій, подає матеріали з теорії та історії журналістики.
Професійне свято українські журналісти згідно з указом Президента
України від 1993 р. відзначається щороку (з 1994) 6 червня.
Київський університет з 1976 року видавав міжвідомчий науковий збірник
“Журналістика: преса, телебачення, радіо”. До 1982 року виходив двічі на
рік, з 1983 року — щорічник. З 1994 року на його базі засновано щорічне
видання “Вісник Київського університету. Серія: Журналістика”. Головні
його теми — теорія, історія і практика ЗМІ. З 2000 року Інститут
журналістики Київського національного університету їм. Т. Шевченка
розпочав видання нових часописів: “Наукові записки Інституту
журналістики”, “Українське журналістикознавство”, “Актуальні питання
масової комунікації”, “Стиль і текст”, “Образ”. Факультет журналістики
Львівського національного університету ім. І. Франка так само видає
“Вісник Львівського університету. Серія: Журналістика”. Тут виходить і
періодичне видання “Наукові записки кафедри періодичної преси”.
Позитивні зрушення в науковій періодиці з проблем журналістики
засвідчують те місце, яке займає журналістика в демократичному
суспільстві, зростання авторитету журналістської освіти в нашій державі.
У Росії видається місячник “Журналіст” як орган СЖ Росії, до 1991 року —
СЖ СРСР. Московський, Санкт-петербурзький, Ростовсь-кий-на-Дону та інші
університети, де є факультети журналістики, мають, як правило, серію
журналістики в своїх періодичних виданнях, що найменовані переважно
“вісниками”.
Молодий журналіст мусить знати про ці видання й використовувати їх для
розширення свого творчого діапазону, збагачення професійного досвіду.
СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА
РЕПОРТАЖ (від французького reportage, що в свою чергу походить з
латинського reporto — повідомляю) — інформаційний жанр журналістики,
предметом якого є цікаві для громадськості події дня. Автор повинен бути
очевидцем, а ще краще — учасником події, що може являти собою яскравий
епізод чи факт дійсності (мітинг чи демонстрацію, військовий парад,
спортивні змагання, сесію Верховної Ради чи органу місцевого
самоврядування, ліквідацію аварії чи наслідків стихійного лиха тощо).
Виникнувши в надрах друкованих органів масової інформації, особливого
розвитку репортаж набув на радіомовленні та телебаченні, де його часто
транслюють у прямий ефір. У такому випадку репортаж — завжди
імпровізація, потребує від журналіста глибоких знань, фахових навичок,
винахідливості й дотепності. Але імпровізаційний характер не виключає, а
навіть передбачає попередню підготовку до репортажу, наприклад, вивчення
питань, що виносяться на сесію, підготовлених у комісіях доповідей і
проектів рішень; вивчення складу команд, що виходять на змагання,
їхнього турнірного становища тощо.
Репортаж: може включати в себе діалоги з учасниками події, авторські
відступи й коментарі, мальовничі описи окремих елементів події,
характеристики її героїв, пейзажні картини тощо.
У жанрі репортажу створюються і художні твори, наприклад, повість
Антуана де Сент-Екзюпері (1900-1944) “Планета людей” (1939), повість
Юліуса Фучика (1903-1943) “Репортаж:, писаний під шибеницею” (опубл.
1945).
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. —
236 с.
2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой
информации и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.
— 119с.
3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз
української преси) // Історична міфологія в сучасній українській
культурі. — К., 1998. — С. 5-67.
4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и
телевидения. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.
5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби
(історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г.
Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут,
1993. — 204 с.
6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского
творчества: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М.
Горького, 1976. —67 с.
7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой
информации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси:
Га-натлеба, 1989. — 672 с.
8. Введение в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263
с.
9. Введение в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П.,
Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
