.

Журналістика як галузь суспільно-політичної діяльності ЗМІ як репрезентанти держави, законодавчої чи виконавчої влади (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
811 4665
Скачать документ

Реферат на тему:

Журналістика як галузь суспільно-політичної діяльності ЗМІ як
репрезентанти держави, законодавчої чи виконавчої влади,

соціальних груп, партій.

Перший з них полягає в тому, що окремі ЗМІ представляють ті чи інші
соціальні групи, партії, державу, законодавчі чи виконавчі органи влади
різного рівня, є провідниками політики й програм партій, а також
забезпечують усю систему інтересів своєї аудиторії від політики й
економіки до спорту й розваг.

У добре структурованих, багатопартійних суспільствах політична
журналістика являє собою неминучий наслідок та елемент
суспільно-політичного життя. Публікуючи матеріали у відповідності до
програмових завдань своєї партії, вона забезпечує зовнішній плюралізм
думок і позицій. Під зовнішнім плюралізмом розуміємо публікацію в різних
виданнях відмінних точок зору на певну проблему чи життєву ситуацію. Але
у державах з тоталітарними режимами такі політично заангажовані видання
займають увесь інформаційний простір. З втратою зовнішнього плюралізму
як категорії суспільного спілкування в суспільстві настає ідеологічна й
політична одноманітність, журналістика втрачає свої первісні
інформативні функції, а займається лише пропагандою й агітацією
програмових партійних положень.

Другий аспект полягає в тому, що в розвинутих демократичних країнах
левину частку в інформаційному просторі сьогодні складають незалежні від
держави та її гілок влади, партій і громадських організацій засоби
масової інформації, що функціонують як приватні підприємства, їхня
соціальна база — не партія, а згуртований на засадах загальнолюдських та
національних цінностей народ, широка читацька аудиторія. На відміну від
партійних, такі видання називаються загальними.

За свою найвищу мету вони мають здійснення не пропагандистської, а
інформативної функції журналістики. Загальні видання внутрішньо
плюралістичні. Під внутрішньою плюралістичністю розуміємо публікацію
відмінних точок зору на сторінках одного видання. Загальні газети
дозволяють суб’єктам інформаційних відносин обмінюватися думками на
своїх сторінках, полемізувати один з одним; причому власна позиція
газети може не співпадати з жодним із запропонованих поглядів або
взагалі залишатися несформульованою.

У процесі історичного розвитку журналістика як галузь
суспільно-політичної діяльності пройшла кілька щаблів. Умовно їх можна
представити так.

Перший щабель. Виникнувши в першій половиш XVII століття з інформаційних
потреб суспільства й будучи первісне спрямована на їх забезпечення41,
журналістика дуже швидко викликала жвавий інтерес політичних діячів, які
зрозуміли, що за її допомогою можна маніпулювати громадською свідомістю
й управляти масовими емоціями. А відтак успішно боротися за владу, а
потім і утримувати її.

Другий щабель. У XIX столітті ці спокусливі для політиків властивості
журналістики спричинилися до захоплення її в сферу політичних інтересів,
з’єднання преси з політикою. Загальних інформаційних видань майже не
залишилось, журналістика з’єдналася з публіцистикою і стала головним
руслом її розвитку. Будь-яка газета чи журнал декларували свою
партійність (чи пр ото партійність), читачі були добре зорієнтовані в
політичних очікуваннях і передбачали наперед, яку позицію займе те чи
інше періодичне видання щодо певної проблеми. На теренах Росії, куди
входила більша частина українських земель, апогей політичної
журналістики припав на XX століття, коли журналістика була перетворена
на коліщатко і гвинтик у здійсненні в Радянському Союзі політики
комуністичної партії.

Третій щабель. Служінням фашистським та більшовицькому режимові партійна
журналістика була цілковито скомпрометована в очах світової спільноти.
Замовчування в радянській пресі голодомору 1932-1933 років, репресій
проти української інтелігенції в 1930-х роках, численних порушень прав
людини в повоєнному світі виявили кричущу несумісність такої поведінки з
первісними функціями журналістики. До неї спочатку у
центральноєвропейських країнах колишнього соціалістичного табору, а із
знищенням СРСР і на східноєвропейських теренах почав повертатися ідеал
загального видання, що головною метою проголошує не пропаганду і
агітацію, а правдиве інформування громадян про об’єктивні факти
дійсності і на підставі цього формування громадської думки.

Незважаючи на затяжний перехідний стан українського суспільства, у
розвитку нашого інформаційного простору все ж виразно намітилися ознаки
третього періоду. Партійні і державні видання в Україні продовжують
існувати, як наявні вони і в інших країнах світу, але вони явно
програють на інформаційному ринку конкурентну боротьбу загальним газетам
і журналам. Саме до них схилилися читацькі симпатії, їх обрав сам народ,
проголосувавши за них частинкою своєї праці, матеріалізованою в гривнях,
які він сплачує за право читати улюблене періодичне видання.

Концепція агітаційної газети сьогодні виявляється цілком витісненою
концепцією інформаційного періодичного видання. Службова журналістика
замінюється на таку, що має самодостатнє значення й функції. Вона
перестає бути засобом масової інформації. Враховуючи ці обставини,
відомий журналістико знавець В. М. Владимиров запропонував для
позначення суб’єктів масово-інформаційної діяльності вживати термін
“органи масового спілкування”, відзначивши засадни-чо: “Становлення
органів масового спілкування замість засобів масової інформації —
прогресивне явище на шляху дальшої демократизації і закономірний етап
розвитку суспільства”42.

Використавши ідею шановного теоретика, спробуємо вербалізува-ти свій
погляд на дану проблему. Нам здається очевидним, що функція спілкування
(хоча б і масового) все ж іще не є центральною в журналістиці, хоча вона
й важлива по-своєму, а її розширення спостерігаємо особливо активно в
новітніх електронних мас-медіа (зокрема у системі Інтер-нет). Але
провідним завданням журналістики досі залишається масово-інформаційна
діяльність. Вона складає сутність журналістики. Втративши її, і
замінивши на функцію спілкування, вона перестане бути самою собою. Тому
вважаємо засадничо важливим зберегти в синонімічній до журналістики вер
бальній формулі слова “масова інформація”, замінивши усталене перше
слово визначення на термін В.М. Владимирова — “органи”. Отже, в
кінцевому підсумку найбільш прийнятним нам здається такий вираз: “Органи
масової інформації” або в абревіатурі — “ОМІ”.

Іще в одному необхідно відкоригувати позицію В.М. Владимирова. Далеко не
всі суб’єкти масово-інформаційних відносин можуть називатися органами
масової інформації. Неприйнятним є вживання цього терміну стосовно
більшовицької “Правди”, сучасних газет “Комуніст” і “Товариш”, що є
відповідно органами ЦК КПУ і СПУ. Вони ніякі не ОМІ, а ЗМІ, службові,
політичне заангажовані видання. Тому в сучасній журналістиці, як і в її
історії, слід розрізняти ОМІ і ЗМІ. Очевидно, один термін не мусить
цілковито витіснити інший, а обидва вони повинні вживатися паралельно,
кожен для позначення своїх явищ. Надалі ми й будемо послуговуватися
обома ними. Сучасна масово-інформаційна ситуація в Україні
характеризується, проте, рішучим зростанням в інформаційному просторі
сектора ОМІ і скороченням сектора ЗМІ.

Отже, щонайважливіший бік діяльності ОМІ в суспільстві — це інформування
громадян. При цьому слід нагадати, що, як уже мовилося, інформація —
інститут управління суспільством за тоталітарних режимів і інститут
самоуправління в демократичній політичній системі.

Найважливіший же парадокс полягає в тому, що управлінські функції
здійснюється пресою без управління самою нею. Якщо держава (правляча
партія від імені держави) починає керувати масово-інформаційною
діяльністю або здійснювати її сама, у державних діячів створюється
уявлення, що вони спрямовують людей у потрібному напрямкові, володіють
колективним розумом цілого народу, мобілізують його на звершення
партійної програми. Час вияскравлює ілюзорність подібного становища.

Насправді це зрештою призводить до ситуації, що була в СРСР у роки
холодної війни, інформацією керували, всіляко регламентуючи й обмежуючи
її: ця — для всіх, ця — для вузького кола, а ця — тільки для Політбюро.
А між тим саме історія Радянського Союзу довела неспроможність
запропонованої в ньому формули масово-інформаційних відносин. Виявилося
ілюзорним, що рішення можуть бути прийняті на підставі довідок КДБ
(комітету державної безпеки), свідчень розвідників чи агентів. Такі
рішення неспроможні бути запроваджені в життя, бо для більшості
населення незрозумілі інформаційні джерела їх виникнення. Народ
потрапляє в ситуацію абсурду, коли правда життя приховується від нього,
а партійні ЗМІ нав’язують йому невідому йому в реальності, уявну
дійсність. Ситуація абсурдності породжує психічний і моральний
дискомфорт та свідомий і навіть інстинктивний протест проти такого
становища. Народ починає чинити опір здійсненню незрозумілих для нього,
абсурдних рішень. Спочатку в опорі беруть участь небагато осіб, що
першими позбулися політичної сліпоти, але надалі — опір наростає все
більше, аж поки цілковито не змітає ненависний політичний режим.

Насправді дієздатні, конструктивні рішення приймаються на основі
інформації, яка оприлюднена в газетах, циркулює в суспільстві публічно і
яку щоденно споживає величезна аудиторія політичне активних громадян,
котрі хочуть знати, що відбувається в їхній країні й у світі, чому уряд
чи правляча партія вдаються до таких чи інших політичних кроків, якими
обставинами спричинені ці рішення і які очікувані наслідки їхнього
запровадження.

Спроби відгородити суспільство від всебічної об’єктивної інформації і
друкувати обмежену спеціальну інформацію створюють насправді
інформаційний вакуум для населення, дезорієнтують його. За таких
обставин виникають передумови для поразки того політичного режиму, який
спирається на контроль над інформацією, на маніпулювання нею, на
цензуру.

Існує цікава думка, згідно з якою падіння СРСР і пов’язаної з ним
тоталітарної системи стало наслідком інформаційної війни комуністичної
партії та створеної нею держави проти свого народу, проти своїх людей,
які поза інформацією не могли стати повноцінними громадянами, а відтак і
створити повноцінне громадянське суспільство.

ОМІ необхідні розвинутому демократичному суспільству як самостійна сила,
автономна від держави, тому що тільки в цьому випадку вони здатні
виконати свою інформаційну та інші функції. Парадокс виявляється в тому,
що інформаційна безпека демократичної держава полягає у відсутності
контролю над ОМІ, у якомога повнішому інформування населення про всі
боки її внутрішнього і зовнішнього життя. Правда робить людину вільною,
а ця правда про світ мусить бути виготовлена працівниками ОМІ і надійти
до індивіда каналами масової комунікації.

З проголошенням України незалежною державою перед журналістами
відкрилася можливість репрезентувати власну українську національну
журналістику, продовживши тим самим традиції “Літературно-наукового
вісника” І. Франка та М. Грушевського, “Ради” А. Ніковського та С.
Єфремова, “Української хати” П. Богацького та М. Шаповала, “Украинской
жизни” С. Петлюри, “Вісника” Д. Донцова, “Арки” Ю. Шереха (Шевельова).
Такі можливості розкрилися тільки зараз, бо за радянських часів
журналістика в Україні була засобом панування партійної номенклатури й
ідеологічної обробки населення з погляд ідеології панівної комуністичної
партії. У тоталітарному суспільстві, нагадаємо, журналістика F
коліщатком і гвинтиком загальнодержавного механізму, а не
щонайважливішим елементом демократичного суспільства, через який вільна
людина реалізує своє основне право — на свободу слова.

У реальних умовах України, коли напрям суспільного розвитку країни ще не
визначився до кінця, а рівень реформування різних сфер життєдіяльності
суспільства істотно відрізняється як за мірою охоплення, так і за
глибиною, коли самі реформи доводиться здійснювати в умовах економічної,
фінансової та соціальної кризи, вирішального значення набуває роль ОМІ
як гарантів політичної й соціальної стабільності в суспільстві, як
каналів вираження суспільних настроїв і найголовніше — як активних
чинників формування громадської думки з усіх найбільш злободенних
питань.

Так виникає ще одне надзвичайно важливе питання: про другу (після
інформативної) функцію журналістики — функцію формування опінії, тобто
громадської (суспільної) думки. Надалі для вербального оперування
обираємо з цих формул термін “Громадська думка”.

Громадська думка — явище історичне. З розвитком людської цивілізації й
культури змінюється й статус громадської думки в житті суспільства,
підвищується її роль, ускладнюються функції, розширюються сфери
діяльності і т. д. Усі ці процеси знаменують собою перетворення
громадської думки з простого судження мас, що має силу лише в обмежених
рамках тих або інших спільнот чи реґіонів, на політичний інститут життя
суспільства в цілому.

Сучасна суспільна свідомість у світі відзначається особливо високим
рівнем впливу громадської думки на всі сфери життєдіяльності
суспільства, починаючи від глобальних політичних рішень і закінчуючи
дрібними побутовими проблемами.

Громадська думка являє собою стан масової свідомості, що містить у собі
відношення (приховані чи відкриті) людей до явищ, подій, процесів,
героїв та персонажів даного часу, тобто до всього того, що складає
поточну історію. А як відомо, історію сучасності створює журналістика.
Характер ідей, що в сукупності складають громадську думку, безпосередньо
залежить від переконань людей і особливостей їхньої історичної
свідомості. Громадська думка — це система зрозумілих і оцінених
конкретних ситуацій поточного життя суспільства і виникаючих у зв’язку з
ними уявлень про те, що, в ім’я чого і як м\ч.іпь бути законсервоване
або змінене в поточному житті.

Журналістика в сучасному світі — головний, хоча й не єдиний, спосіб
формування та існування громадської думки. Народження уявлень про
необхідні зміни та процес запровадження цих змін неможливий сьогодні без
участі ОМІ.

Громадська думка має такі атрибутивні ознаки:

1) об’єктом громадської думки є лише ті події і явища дійсності, що
викликають суспільний інтерес і відзначаються соціальною значимістю й
актуальністю;

2) проблеми, з яких висловлюється громадська думка, передбачають
можливість плюралістичного підходу, розбіжності в оцінках, тобто містять
в собі більший чи менший ефект дискусійності;

3) громадська думка функціонує практично в усіх сферах
життєдіяльності суспільства;

4) зміст суджень громадської думки визначається державно-політичною
системою, соціальними умовами, у яких їй доводиться діяти, передусім
обсягом і широтою інформації, що рухається різноманітними
комунікаційними каналами, відкрита і доступна усім і кожному;

5) пзомадська думка складається й функціонує як у межах суспільства в
цілому, так і в межах існуючих у ньому (групових чи масових) спільнот:
соціальних, регіональних, професійних, політичних, культурних та ін.;

6) у межах кожної спільноти носієм громадської думки може бути як
спільнота в цілому, так і її складові частини, залежно від змісту
суджень; громадська думка може бути моністичною (одностайною) і
плюралістичною (множинною, розмаїтою);

7) джерелами громадської думки є різноманітні форми суспільного досвіду,
передусім матеріали ОМІ, повідомлення з найближчого соціального оточення
людей, а також наукові знання, офіційна інформація, відомості, що їх
людина дістає в закладах освіти й культури. Гро-мадська думка — це сума
позицій окремих громадян з певного питання. А відтак на її формування та
висловлення мають вплив світогляд, родинне виховання, рівень освіти й
культури особи, її емоційний стан у даній момент. Оскільки кожне з
джерел відображає дійсність з різним степенем адекватності, громадська
думка, що створюється на цій базі, так може бути “істинною”, тобто
відповідною до реальних інтересів соціального розвитку, або “хибною”,
ілюзорною;

8) у розвинутому демократичному суспільстві звичними каналами виявлення
громадської думки є друковані та електронні органи масової інформації,
референдуми та опитування громадської думки, вибори органів влади,
безпосередня участь громадян в управлінні, збори, маніфес-

тації, пікетування, страйки та інші способи виявити свою позицію;

9) активність функціонування і фактичне значення громадської думки в
житті суспільства визначаються існуючими соціальними умовами:
соціально-економічним і культурним рівнем розвитку суспільства, а також
рівнем розвитку демократичних інститутів і свобод, у першу чергу свободи
вираження думки — слова, преси, творчості, зборів, маніфестацій і т. д.

Головним будівельним матеріалом для громадської думки є інформація, а
головними каналами її формування й вираження — органи масової
інформації.

У цьому й реалізує себе журналістика в демократичному суспільстві як
галузь суспільно-політичної діяльності.

Журналістика в демократичному суспільстві відіграє вирішальну роль на
всіх етапах формування громадської думки, найголовнішими з яких є:

1) отримання інформації про подію чи факт; за джерела інформації
правлять, звичайно повідомлення друкованих та електронних ОМІ;

2) осмислення отриманої через журналістику інформації на основі
особистого світогляду, досвіду, потреб та інтересів, внаслідок чого
формуються індивідуальні позиції й погляди на події і факти;

3) обговорення відмінних і розмаїтих індивідуальних позицій, що також
здійснюється через ОМІ, обмін думками, їх зіткнення, дискусії, внаслідок
чого відбувається зближення певної частини індивідушіьних позицій;

4) складання в підсумку моністичної чи плюралістичної громадської
думки, способом виявлення якої знову стає журналістика.

Складність ситуації в інформаційному просторі України виявляється, з
одного боку, в прагненні суспільства до оновлення життя і в
неможливості, з другого боку, негайно зліквідувати дію негативних
чинників минулого. Це й породжує істотні суперечності в становищі
журналістики.

Довгі роки заборони публічного українського слова в Росії, витискування
української мови з усіх сфер ужитку в СРСР привели до катастрофічного
звуження аудиторії україномовної преси. Унаслідок цього в незалежній
Україні частка україномовних періодичних видань не зросли, як того можна
було сподіватись, а скоротилася під тиском дії ринкових чинників.
“Загалом в п>аїні частка періодичних україномовних видань станови п,
лише 13 у ряді областей — п’ять чи навіть три відсотки, — наводі.1 , у
статті “Турбота про ближніх чи самозречення?” тіікі цифри молодші
дослідник Юрій Колісник На 80% лишаються зросійщеними бібліотеки. Частка
українських фільмів у інформаційному просторі становить два відсотки”.

У цих умовах застосування до України вимог, що виробилися й усталилися в
традиційних національних демократичних державах, мусить бути
потрактоване як політичне лицемірство і було б понауковому некоректним.
В Україні склалася унікальна політична ситуація, пов’язана з наявність в
нашій державі великої кількості російського та російськомовного
населення, яке аж ніяк не надається до ототожнення його з національною
меншиною. Нав’язувана російськими демократами українцям думка про те, що
видання органами влади своєї преси чи утримування свого телеканалу —
відхилення від норми, що цього, мовляв, немає ніде в світі, що це
суперечить правилам демократичного устрою і є більшовицьким
анахронізмом, — насправді ніщо інше, як спроба інформаційно обеззброїти
молоду Українську державу.

Тим більше, що в усьому світі існує стійка практика державної підтримки
суб’єктів інформаційної діяльності. В Австрії, Франції, Нідерландах,
Норвегії, Швеції уряд з метою забезпечення плюралізму думок надає
субсидії газетам, які відчувають фінансові труднощі. Хто ж, окрім неї,
захистить український інформаційний про-. Подбає про відродження
української (за мовою і змістом) журналісті; ки? Адже ця справа, пущена
на самоплив, призведе до остаточного придушення економічним ринком
(принаймні в східних та південних регіонах) українських видань. Уже
зараз у Харкові залишилась одна (!) українська газета “Слобідський край”
і то тільки тому, що вона г ор> л-ном обласної ради народних депутатів.
Це не просто тривожна, а доленосна для України ситуація. Адже без мови
неможлива національна самосвідомість. Наявність української за мовою і
змістом на Заході і переважно російської за мовою і змістом на Сході
України мереж масової інформації здатна викликати з часом утворення двох
окремих етносів у межах держави, що призведе до формування етнічної, а
потім і національної самосвідомості, з неминучою умовою
територіально-політичного розмежування в майбутньому східного й
західного регіонів45.

Це створює ситуацію, за якої працівники україномовних мас-медіа та
патріотично налаштовані політичні діячі просто-таки вимагають державної
підтримки україномовних видань, відчуваючи їхню тимчасову
неконкурентоспроможність з російськомовними друкованими ОМІ. Тут є
проблема: адже дістаючи таку підтримку, видання втрачають самостійність
мусять виконувати соціальні замовлення фінансуючії їх державних органів,
а відтак — знову поступатися перед російськомовними ОМІ в повноті й
широті та сміливості подачі інформації, гостроті соціальної критики.

Українська теорія журналістики останнім часом бшіансує між визнанням
необхідності незалежної від держави системи ОМІ й утвердженням думки про
необхідність її підтримки тією ж Українською державою. Яскравий приклад
цього знаходимо в підручнику “Теорія журналістики” (К., 1998) визнаного
авторитета в цій галузі А.З. Москаленка.

Відзначивши, що в новітньому інформаційному просторі України замість
партійної журналістики в ході демократичної революції почали з’являтися
газети Рад, які утворили сьогодні нову монополію, він запитує: “Чи
нормально це? — і сам же відповідає: — Коли орган влади видає свою
газету — це нонсенс. Такого немає ніде у світі. Це суперечить нормам
демократичного устрою. Це більшовицький анахронізм.

Враховуючи це, деякі ради демонструють свій демократизм, знімаючи з себе
повноваження засновників газет і надаючи їм статус незалежних. І цю
демонополізацію треба провести в масштабах усієї держави в рамках
загальнонаціонального структурування суспільства. Коли ми називаємо себе
демократами, то повинні відокремити четверту владу від усіх інших гілок
влади. Газети Рад, ще раз підкреслимо, — нонсенс”.

Автор ніби забув, що трохи раніше писав про протилежне: необхідність
державної підтримки органів масової інформації. “Пріоритетною державною
підтримкою, — наголошував він, — має заохочуватися виробництво та
поширення інформаційної продукції державною мовою, особливо в регіонах з
переважанням неукраїнськомовної інформаційної продукції. З цією метою
створюються відповідні перспективні державні програми та запроваджуються
в межах наявних можливостей додаткові пільги для засобів масової
інформації, які виробляють таку інформаційну продукцію”47.

Як розв’язати таку існуючу насправді гостроактуальну проблему? Наша
теорія журначістики, на жаль, ще не дала однозначної відповіді на це
питання.

Вихід із зачарованого кола слід шукати на шляху використання досвіду тих
держав, які на законодавчому рівні регулюють свій інформаційний ринок.
Слід не боятися самих слів “державна підтримка”. Якщо звернутися до
проблеми районних газет, а в них доведеться працювати багатьом з молодих
журналістів, то вони всі можуть в один день загинути, позбавлені
внаслідок прийняття Закону про роздержавлення місцевої преси в Україні
державної підтримки. .Адже без дотацій вони навряд чи зможуть існувати в
районах з невеликою кількістю населення й тиражем 2-4 тисячі
примірників. Але добре було б, коли ця дотація надавалася централізовано
з державного бюджету; це дозволило б навіть районній газеті відчути себе
незалежною від диктатури місцевих райдержадмініст-рацій, на службі в
яких перебуває поки що більшість з них. Зрештою, і приватна журналістика
відчуває на собі могутній економічний тиск засновників і не є більш
вільною ніж та, що дістає державну підтримку.

Про корисний досвід господарської діяльності редакцій районних газет
розповідали учасники конференції “Районна газета. Як вижити в умовах
ринку?”, що проходила в межах VI Національного фестивалю мас-медіа,
реклами і книги 10-12 квітня 2000 року в Харкові. Редактори районних
газет зібралися в м. Балаклеї Харківської області, де діє обладнане
новітньою технікою поліграфічне підприємство, що успішно конкурує з
поліграфічним гігантом “Харків”. На конференції було оприлюднено багато
цінної інформації про боротьбу колективів редакцій районних газет за
виживання. Багато з них домоглися з’єднання редакцій з друкарнями,
заробляють додаткові кошти, забезпечуючи свій регіон бланками ділових
паперів, друкують книжки на замовлення авторів, відкривають свої кіоски
з продажу преси і навіть крамниці промислових товарів. Так, подібній
діяльності не вчили на журфаках, незвично займатися нею творчому
працівникові. Але винагородою за цей труд стає відчутна незалежність від
органів влади, можливість нести читачам правдиву масову інформацію,
служити не урядовцям, а істині.

Є в цієї проблеми, крім економічного, ще й творчий аспект. Він полягає у
вдосконалення професійної майстерності діячів україномовних ОМІ, у їхній
можливості протиставити російськомовній пресі вищий рівень мистецтва
інформації і завдяки цьому опанувати нові групи й верстви потенційної
аудиторії, яка внаслідок державної мовної політики (конституційного
закріплення державного статусу української мови, ширшого її
запровадження в середню й вищу освіту, появи й проникнення в масову
свідомість явищ української мас-культура) вже з’явишся в нашій державі.

ОМІ, якою б мовою вони не видавалися, повинні передусім цінувати власну
свободу, незалежність як ґарант свого професійного рівня, вільно
висловлювати свою думку, завойовувати читача. Державна підтримка ні в
якому разі не повинна кайданами лягати на редакційний колектив і
сковувати його масово-інформаїп’йну діяльність, а навпаки, допомагати
йому відчути себе вільними, потрібними народові, зорієнтованими на
інформаційні запити своя аудиторії.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

БРИФІНГ (англ, brifing — інструктаж:) — коротка нарада для представників
друкованих та електронних ОМІ, наякій спеціально уповноваженими на те
особами викладається позиція уряду з певного питання або позиція,
узгоджена сторонами, що беруть участь у міжнародних переговорах,
засіданнях, конференціях, повідомлення про їх хід, про погляди сторін
тощо. Брифінг організовується для передачі інформації журналістам,
передбачає виклад інформації, а не роз ‘яснення проблеми. На відміну від
прес-конференції брифінг не передбачає постановки запитань журналістами
і відповіді офіційних представників. Часто на брифінгах поширюються
прес-релізи, які містять необхідні для журналістів цифрові, фактичні та
інші дані.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. —
236 с.

2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой
информации и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.
— 119с.

3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз
української преси) // Історична міфологія в сучасній українській
культурі. — К., 1998. — С. 5-67.

4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и
телевидения. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.

5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби
(історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г.
Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут,
1993. — 204 с.

6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского
творчества: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М.
Горького, 1976. —67 с.

7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой
информации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси:
Га-натлеба, 1989. — 672 с.

8. Введение в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263
с.

9. Введение в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П.,
Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020