.

Свобода слова і журналістська діяльність (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1411 8294
Скачать документ

Реферат на тему:

Свобода слова і журналістська діяльність

Загальні уявлення про свободу. Діалектика свободи і необхідності.

Прагнення до свободи — один з невід’ємних атрибутів людини. Під
свободою розуміється право на будь-яку діяльноість, наслідки якої не
завдають шкоди природному та соціальному довкіллю. Поняття “діяльність”
охоплює як фізичні, так і духовні, інтелектуальні вчинки людини. Поняття
“завдання шкоди” включає в себе не тільки принесення фізичних чи
економічних збитків і втрат окремим людям і суспільству в цілому, але й
нематеріальну іяльність, спрямовану на обмеження свободи, заклики до
насильства, національної чи класової нетерпимості та ін.

Свобода діяльності в будь якій сфері (і в журналістиці в тому числі)
виявляється в можливості ставити певні цілі й боротися за їх здійснення
на основі вільного свідомого вибору й творчого рішення. З прагнення
людини до свободи виникає розвиток науки, мистецтва, а також і
журналістики як інформаційної діяльності, що має яскраво виражену
гносеологічну функцію. Свобода невідривна від пізнавальної діяльності
людини, від творчості. У свою чергу творчість можлива лише за умов
свободи.

При цьому слід чітко уявляти, що абсолютна свобода людської діяльності
неможлива. Людина завжди обмежена:

1) законами природи,

2) законами суспільства,

що діють незалежно від суб’єкта, а також

3) мірою власного суб’єктивного пізнання цих законів.

Лише діяння у згоді із законами природи й суспільства робить людину
вільною й спроможною до досягнення покладених перед собою цілей. Свобода
полягає в пізнанні необхідності й в подоланні необхідності на основі її
пізнання. Голландському філософу Бенедиктові Сггінозі (1632-1677)
належить визначення “Свобода — це усвідомлена необхідність”, що увійшло
як крилатий вислів у філософську свідомість

людства. Отже, подолання необхідності можливе лише за допомогою пізнання
необхідності. Свобода

1) обумовлена рівнем оволодіння законами природи й
суспільства і прийняттям їх як умов і меж діяльності суб’єкта;

2) неможлива без бажання й волі, користуючись знаннями законів і творчо
застосовуючи їх на практиці, створювати найважливіші для людини цінності
в межах необхідності;

3) досягається тоді, коли суб’єкт діє на загальнолюдських засадах,
прагне служити людству, своєму народові;

4) керується почуттям суспільної відповідальності у вільному поводженні
з фактами та їх інтерпретаціями.

Будь-яке пізнання має щонайменше два аспекти:

1) знання фактів,

2) розуміння й пояснення їх.

Це ніби два поверхи пізнавальної діяльності людини. Із нагромадження
знань про факти починається пізнавальний процес. Але факти лишаються
мертвими без пояснюючої їх теорії. У свою чергу будь-яка теорія,
концепція може бути побудована лише на ґрунті міцної і обшир-ної
фактичної бази.

Розрізняють два основні тиші свободи:

1) економічна, тобто свобода праці, яка дозволяє людині вільно обирати
сферу прикладення своїх сил і здібностей; максимально реалізувати себе в
суспільно-корисній пращ; запровадити в життя своє право на власність над
продуктами своєї діяльності;

2) політична, тобто свобода духовних пошуків, яка реалізується в праві
мати, висловлювати й поширювати свої погляди, думки й переконання.

Журналістика народжується на певному етапі історичного розвитку людства
із загального потягу людства до свободи, із пошуку особою свободи, із
потреби робити інформацію (тобто знання про факти та їх витлумачення)
здобутком якнайширших мас.

Крізь усю історію людства проходить боротьба за свободу слова, як
головну умову загальної:}спільної свободи, головну умову забезпечення
вільного розвитку людини, побудови демократичного суспільства. Сьогодні
свобода слова сприймається як найбільше завоювання світової цивілізації.

Для журналістики свобода слова мусить розглядатися принаймні в двох
аспектах:

1) як свобода преси і

2) як свобода творчості.

Свобода преси — це право громадян та їх організацій вільно викладати
свої погляди через газет, журнали та інші ОМІ, це життєво необхідна
умова для найповнішого виявлення політичного змісту і суспільних функцій
друкованого слова.

У радянських джерелах відстоювалася думка, що лише комуністична
партійність є тою обов’язковою умовою, за якої можлгоп свобода преси. У
довіднику Д.С. Григораша “Журналістика у термі; і виразах” читаємо:
“Саме комуністична партійність забезпечує що коболу, забезпечує вільне
виявлення народом своїх дум і прагнень. (…) В експлуататорському
суспільстві не може бути свободи слова, як і свободи преси. Лозунг
свободи преси в устах буржуазії наскрізь фальшивий.(…) Справжня
свобода преси стала можливою внаслідок перемоги соціалістичної
революції”.

Зрозуміло, що в радянську добу так думав не лише автор цього довідника,
це було загальновизнане положення марксистської ідеологічної доктрини. У
ній ретельно приховувалося, що запровадження найпе-редовішої о
суспільного ладу, який мав на меті ощасливити всіх громадян,
перетворилося на перманентну громадянську війну партії влади із своїм
народом, коштувало цьому народові мільйонні жертви. На цьому тлі
залежність капіталістичної преси “від грошового мішка буржуазії”,
залежність, яка насправді об’єктивно існує, виглядала значно меншим
лихом, ніж залежність соціалістичної преси від партійних комітетів, що
представляли на різних рівнях партію влади, від всюдисущої цензури і від
загрози фізичного знищення шляхом репресій, прикладами чого наповнена
історія радянської преси. Тим часом, у радянській теорії журналістики
гасло комуністичної партійності служило способом легалізувати й
виправдати цілковиту жорстку залежність преси від партії.

Наявність цензури в СРСР ретельно приховувалася за невинною назвою
“Державний комітет з охорони державних таємниць у пресі”. Жодна книжка,
журнал, газета чи інша продукція для масового поширення не могла вийти
без санкції на те даного комітету.

Захопивши владу в країні за допомогою збройного повстання, російські
більшовики негайно вдалися до переслідування вільної думки. У жовтні
1917 року, тобто за п’ять днів, що більшовики перебували при владі, ними
були закриті 33 “буржуазні” і 4 “дрібнобуржуазні” газети, у листопаді
відповідно — 20 і 10, у грудні — 20 і 3, у лютому 1918 року — 16 і 13, у
березні — Зі 14, у квітні – 13 і 22.

У січні 1918 року Петроградська Рада прийняла ухвалу про надання до
комісаріат}’ в справах друку п’яти примірників кожного твору одночасно з
його надходженням із друкарні в продаж. А в 1919 році вже жоден рукопис
не міг бути відданий до набору без дозволу Держвидаву чи його місцевих
органів. Так наступна цензура була замінена попередньою, найбільш
цинічною її формою.

Законодавче справа завершилася 6 червня 1922 року ухвалою урядового
рішення про створення Комітету з охорони державних таємниць у пресі, що
у побуті дістав назву Головліт (головний над літературою) в столиці і
облліт — на місцях. Відтоді цензура в Радянській Росії, а потім і в СРСР
існує не тільки фактично, шіе й здобуває законні, юридичні підстави49.

Під цензурою розуміється систематичний контроль за діяльністю
журналістики та книговидання шляхом конституційних, судових,
адміністративних, фінансових або чисто фізичних заходів, що провадяться
владою або за її рекомендацією.

Цензура така ж давня, як і друкарський верстат. У 1485 році, тобто через
35 років після винайдення Й. Гутенбергом книго друкування, з’явилися всі
ознаки церковної цензури. У німецькому місті Кельні друкарня була
заснованав 1469 році, а вже в 1475 році вийшла перша книжка з цензурним
дозволом місцевого університету. У 1559 році було опубліковано перший
список заборонених книг, обов’язковий для всієї церкви.

Надала історія книжки й історія журншіістики в значній мірі виявлялася
через боротьбу різних суспільних сил за, з одного боку, можливість
щонайповніше інформувати читацький загал з якнайширшого кола проблем, а,
з другого боку, за приборкання преси й обмеження вільно висловлювати
свої погляди й думки. Боротьба за демократичні свободи обов’язково
включала в себе й вимогу свободи слова, і в міру демократизації
суспільства відбувалося дедалі більше звільнення журналістики від тиску
на неї держави.

Сьогодні в суспільній свідомості усталилася однозначна думка: наявність
цензури — перша ознака тоталітарного політичного режиму, відсутність
цензури — ознака демократичного способу організації суспільства. У всіх
розвинутих країнах світу цензура законодавчо заборонена, а конфлікти з
пресою громадяни та установи (в тому числі й органи влади) розв’язують
лише в судовому порядку.

Партійна журналістка завжди залежна від програми партії, її лідерів та
органів управління (комітетів). Те, що вона свідомо залежна, як це
традиційно підкреслюється у визначеннях, не міняє справи по суті. Якщо
партія захоплює владу, партійна журналістика обслуговує владу. Із
встановленням у країні однопартійної системи, як це було в СРСР, зникає
взагалі можливість для опозиційної думки, відкривається шлях до
диктатури партії та її вождів, уся система масової інформації
перетворюється на парііііну й виконує лише службову функцію. За цих
обставин журналістика сама ніколи не спроможна стати владою. Вона не є
внутрішньо вільною, вона добровільно службова, причому вона служить не
істині, а людям, групі людей, партії.

Саме тому в СРСР не існувшю жодного закону про пресу чи
ма-сово-шформаціііну діяльність. Однопартійне суспільство їх просто не
потребувало, для розв’язання проблемних ситуацій чи конфліктів достатньо
було рішень партійних з’їздів чи пленумів місцевих партійних комітеїів,
а дуже часто й конкретної вказівки першого секретаря. Лібералізація
суспільних відносин і спроба надати соціалізмові людське обличчя відраз)
потягла за собою необхідність законодавчого регулювання діяльності
мас-медіа. У 1989 році в СРСР був прийнятий перший і останній закон у
цій галузі. Називався він закон СРСР “Про пресу та інші засоби масової
інформації”.

На сьогодні набутком суспільної свідомості стала думка про те, що лише
непартійна, незалежна журналістика здібна сама виконати функції
“четвертої влади”, поруч з існуючими в кожній державі трьома владами:
законодавчою, виконавчою й судовою. Із наймички, покоївки влади вона
перетворюється на повноправного члена суспільства, здібного стати поруч
з іншими гілками влади. У преси немає іншого способу реалізувати свою
владу, окрім слова, правдивої інформації, за допомогою чого вона формує
Іромадську думку. Влада преси, таким чином, — непряма влада. Преса не
приймає ніяких рішень і не запроваджує їх у життя. Але вона володіє
більшим за матеріальні скарбом: умами, свідомістю людей, формує погляди
на ті чи інші проблеми. А відтак, саме від неї в розвинутих країнах
залежать у кінцевому підсумку державні рішення, які приймають і
здійснюють три перші гілки влади.

У цивілізованих країнах існує розуміння того, що лише свобода преси
забезпечує її функціонування як “четвертої влади”. Демократичне
суспільство зацікавлене в перетворенні преси на “четверту” владу,
вбачаючи в цьому найважливішу гарантію власної тотожності й тривалого
буття, контролю за суспільною рівновагою.

У сучасному світі виробилися такі засади ліберальної теорії свободи
преси:

1. Люди прагнуть знати істину, щоб керуватися нею.

2. Єдиним методом досягнення істини є вільна конкуренція поглядів на
вільному ринку ідей.

3. Кожній людині має бути надане право висловлювати спою точку зору за
умов, якщо вона визнає таке ж право за іншими людьми.

4. У наслідку зіткнення протилежних поглядів буде утверджуватися й
набувати загального визнання те, що буде найбільш раціональним і
доцільним.

На базі цих засад один з провідних дослідників преси на Заході професор
Вальтер Гаґеманн сформулював такі умови здійснення свободи преси:

1. Безпристрасна, всебічна інформація.

2. Коментування, незалежне від напрямків громадської думки та партійних
поглядів.

3. Видання масової преси (та функціонування електронних ОМІ) в живій,
близькій народу формі, але з повним дотриманням відповідальності.

4. Духовна незалежність талановитих журналістів, які мають сміливість
і мужність відстоювати істину.

5. Вивільнення преси від необхідності враховувати урядові інтереси, але
при суворій самовідповідальності.

6. Високий діловий рівень видавців, їх повага до духовної свободи
журналістів50.

Окрім свободи преси, надзвичайно істотне значення для журналістики має
свобода творчості, оскільки діяльність представників мас-медіа має
безсумнівній творчий характер.

Свобода творчості — це визнання за автором права вільно, відповідно лише
до своїх поглядів і уподобань, відтворювати й витлумачувати об’єктивну
дійсність. Свободу творчості слід розглядати в двох аспектах:
гносеологічно-естетичному та соціологічному.

У гносеологічно-естетичному аспекті свобода творчості залежить віт
широти й глибини світогляду автора, його вміння проникати в гість речей,
розуміти явища та їх взаємозв’язок, від ного таланту й стернясті та від
його володіння мовою обраного типу журналістики. Творча уява й фантазія,
здатність бачити найбільш істотне й цікаве,

втілювати свої думки Іі картини дійсності в слові, — усі ці якості t:
обов’язковими умовами творчого процесу журналіста.

Соціологічний аспект свободи творчості полягає в залежності автора від
поглядів, прагнень і цілей соціальних груп (класів, верств населення) та
органів їх осмислення й вираження — партій чи громадських орі анізацій.
Історія знає численні спроби поставити під контроль пар тій чи держав
вільну творчість. “Рукописи не горять”, — говорить приказка, але
“горять” їх автори, митці, журналісти, з якими легко можуть розправитися
інститути влади, помщаючись за неслухняність.

З розвитком суспільства, ускладненням його політичної структури, з
усвідомленням цінності демократичного шляху історичного руху проблема
свободи слова висунулася в число першорядних проблем. Це сталося у XVIII
столітті. Найбільш чітко сформулював загальні ідеї щодо цього теоретик і
практик американської революції XVIII ст. Томас Джефферсон (1743-1826).
“Наша свобода залежить від свободи преси, — твердив він, — а що останню
не можна обмежувати, не загубивши її цілком. Свобода не така небезпечна,
як її придушення”.

На його ідеях будувалося законодавство США щодо преси. Свобода преси
забезпечена тут першою поправкою (1791) до конституції США, яка містить
таку категоричну вимогу: “Конгрес США не має права приймати ніяких
законів, що обмежують свободу слова й преси”.

Цю норму прийняли більшість країн, що розвивалися по шляху демократії.
Свобода преси, однак, не означає уседозволеність і безвідповідальність.
Навіть у цивілізованих країнах заборонені руйнівні дії преси, що можуть
привести до соціального вибуху, працюють на дестабілізацію країни.
Показове з цього погляду законодавство Великої Британії. Туту розділі
1053 глави 2 законів про злочини проти уряду й суспільства заборонені
усні й друковані виступи, що мають на меті викликати “дискредитацію чи
обурення проти суверена, уряду, конституції З’єднаного королівства,
будь-якої з палат парламент)1 чи судової системи, збудження невдоволення
чи обурення серед підданих його величності, розвиток почуття злоби й
ворожості між різними класами цих підданих”.

Основні засади свободи преси сформульовані й у міжнародних правових
документах. У “Декларації прав людини”, що була прийнята на Генеральній
Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року й виконання якої перебуває під
міжнародним контролем, у статті 19 зазначено: “Кожна людина мас право на
свободу переконань і на вільне висловлювання їх; це право включає
свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати,
одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й
незалежно від державних кордонів”.

А стаття 29 “Декларації” стосується можливих обмежень прав і свобод, у
тому числі й права на свободу слона. “При здійсненні своїх прав і
свобод, — записано в ній, -— людина повинна підлягати тільки таким
обмеженням, які встановлені законом винятково з метою забезпечення
безпеки, ншіежного визнання й поваги прав і свобод інших людей і
задоволення вимог моралі, громадського порядкуй загального добробуту в
демократичному суспільстві”.

Право кожної людини на свободу слова гарантується і Європейською
конвенцією про права людапш (повна назва: “Конвенція про захист прав
людини і основних свобод”), що була підписана державами — членами Ради
Європи 4 листопада 1950 року, а вступила в силу 3 вересня 1953 року.
Стаття 10 цього Конвенції проголошує:”. Кожна людина має право на
свободу вираження своєї думки. Це право включає свободу дотримуватися
своєї думки, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з
боку державних органів і незалежно від кордонів… . Здійснення цих
свобод накладає обов’язки і відповідальність, може бути пов’язане з
формальностями, умовами, обмеженнями і штрафними санкціями, які
передбачені законом і необхідні у демократичному суспільстві в інтересах
державної безпеки, територіальної цілісності чи громадського спокою, з
метою запобігати безпорядків і злочинності, захисту здоров’я і
моральності, захисту репутації та прав інших осіб, запобігання
розголошенню інформації, яка отримана конфіденційно, чи забезпечення
авторитету та неупередженості правосуддя”.

Стаття 17 Конвенції захищає викладені в ній самій права та свободи
людини. “Ніщо у цій Конвенції не може бути тлумачене як таке, —
зазначено тут, — що означає, що будь-яка держава, група осіб чи людина
мають право займатися будь-якою діяльністю чи здійснювати будь-які дії,
спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, чи на
їх обмеження у більшій мірі, ніж це передбачено Конвенцією”51.

Загальновизнані міжнародні норми щодо свободи слова, преси і творчості
увійшли в нову Конституцію України. Стаття 15 містить категоричне
положення: “Цензура заборонена”. Стаття 34 гарантує свободу слова.
“Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань, — читаємо в ній. — Кожен має
право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію
усно, письмово або в інший спосіб —на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної
безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою
запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення,
для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню
інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і
неупередженості правосуддя”.

Свобода творчості також Гарантується Конституцією України. У статті 54
зазначено: “Громадянам Гарантується свобода літературної, художньої,
наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх
авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у
зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин
має право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності; ніхто
не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками,
встановленими законами”.

Для діяльності журналіста важливими є ще дві статті Конституції України,
знання яких для нього обов’язкові. Стаття 32 захищає приватне життя
громадянина. “Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і
сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України, —
стверджується тут. — Не допускається збирання, зберігання, використання
та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім
випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки,
економічного добробуту та прав людини”.

Оскільки партійна преса є і буде об’єктивною реальністю українського
політичного життя, то журналістові необхідно знати й статтю 37, яка
сформульована так: “Утворення і діяльність політичних партій та
громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на
ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності
держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади,
пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової,
релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я
населення, забороняються”.

Законодавство України забезпечує широкі можливості для творчої
реалізації журналіста, гарантує йому право на свободу слова, преси та
творчості, визнані міжнародними нормами й закріплені в міжнародних
правових документах.

Однак немає нічого складнішого, ніж забезпечення на практиці
задекларованої в законодавстві свободи. Від редакторів газет і рядових
журналістів часто можна почути скарги на втручання у їхні творчі справи
органів влади, конкретних урядовців, депутатів Рад різного рівня,
засновників та iн. зацікавлених осіб. Вічні твердять, що, заміс п,
розбитих політичшіх каіідапін, українська журналістика опинилася в
лещатах економічної кризи, а фінансовиіі тиск виявляється не мети
дошкульним, ніж тиск політичний, і служать воші одній меті примусиш
журналістів відмови п(ся від правдивої об’єктивної і всебічної
інформаційної діяльності, і вдатися до тенденційного висвітлення подій в
інтересах певних осіб чи партій. У декого виразно простежується
ностальгійна нотка та “старшій добрими часами”, коли редакції не
турбувалися пі про папір, пі про поліграфічну базу, ні про заробітну
плату, а отримували все це як винагороду за сумлінне служіння
комуністичній партії.

Заперечити, що таке становище має місце в нашому інформаційному просторі
неможливо. Разом з тим слід добре розуміти різницю між тоталітарною і
соціальне) відповідальної моделями існування журналістики. Тоталітаризм
вдасться до репресій, фізичного винищення непокірних, а то й просто
незручних, яскравих в силу природної талановитості осіб. У Радянському
Союзі такі репресії набули масового характеру і призвели до загибелі
мільйонів найбільш талановитих громадян.

На тлі цих історичних подій сучасна економічна залежність преси від
засновників виглядає цілком іншого рівня проблемою, не пов’язаною із
загрозою для життя цілого журналістського корпусу країни. Проблемою, яка
підлягає розв’язанню і швидше чи пізніше буде розв’язана в нашому
суспільстві.

Україна, у силу специфічних внутрішніх умов, лише зарач опановує модель
соціальне відповідальної журналістки. Вихід суспільства з економічної
кризи, який уже розпочався, стимулюватиме появу купівельиоспроможного
читача, а відтак і зростання накладів газет і журналів, що уможливить їх
незалежне існування і опанування тим рівнем свободи, яким володіють
журналісти розвинених держав світу.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. —
236 с.

2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой
информации и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.
— 119с.

3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз
української преси) // Історична міфологія в сучасній українській
культурі. — К., 1998. — С. 5-67.

4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и
телевидения. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.

5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби
(історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г.
Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут,
1993. — 204 с.

6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского
творчества: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М.
Горького, 1976. —67 с.

7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой
информации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси:
Га-натлеба, 1989. — 672 с.

8. Введение в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263
с.

9. Введение в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П.,
Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020