КИЇВСЬКА СОФІЯ
Стародавня Русь вписала в історію світового мистецтва і архітектури
блискучі сторінки. За часів Володимира Святославича і Ярослава Мудрого
наприкінці X — у першій половиш XI ст. були збудовані великі ансамблі
палаців і храмів у Києві, Новгороді, Чернігові. У другій половині XI —
на початку XII ст. будуються численні комплекси монастирів. У XII ст. в
окремих князівствах Русі почали з’являтись власні архітектурні школи.
Багато споруд стародавньої Русі можна назвати шедеврами світової
архітектури. Це славетний Софійський собор та церква Спаса на Нередиці в
Новгороді, Спаський собор та П’ятницька церква в Чернігові, Кирилівська
церква з її відомим фресковим розписом XII ст. в Києві, білокам’яні
Успенський і Дмитровський собори у Володимирі на Клязьмі,
всесвітньо-відома церква Покрова на Нерлі та деякі інші. Серед споруд
Київської Русі чільне місце займає Софійський собор у Києві, про який ще
в XI ст. писалось: «…Церква дивна і славна всім навколишнім країнам,
бо такої не знайдеться на всій півночі землі від Сходу до Заходу».
За 1037 рік київський літопис містив такий запис: «Заклав Ярослав місто
велике Київ, у цього же міста є Золоті ворота, заклав також і церкву
святої Софії, митрополію і по цьому — церкву на Золотих воротах святої
Богородиці благовіщення, по цьому — святого Георгія монастир і святої
Ірини».
Цьому передували важливі події. Після смерті князя Володимира
Святославовича в 1015 р. на Русі розпочалися часи феодальних війн.
Тривали вони до 1024 р., після чого Русь було поділено між Ярославом
Мудрим і Мстиславом Хоробрим. Лише після смерті останнього в 1036 р.
Ярославу вдалося знову об’єднати Русь навколо Києва. У тому ж 1036 р.
великі сили печенігів обклали Київ. Під стінами міста, там, де, за
словами літописця, було «поле поза містом», і де згодом був побудований
Софійський собор, руські війська завдали печенігам нищівного удару. На
відзнаку цих подій будується, як колись Парфенон в Афінах, Софійський
собор. В архітектурно-художньому задумі споруди відображено ідею
об’єднання Русі та перемоги над віковічним ворогом, а також торжества
нової християнської релігії та феодального ладу. Київська Софія, як і
константинопольська, не мала прямих аналогій: в її типі, конструкціях і
формах новаторство було запрограмовано.
У наші дні золоті верхи собору видно здалеку з усіх пагорбів Києва: він
є композиційним центром старого міста. Проте його вигляд значно
відрізняється від того, яким він був за часів Київської Русі. За дев’ять
з лишком століть свого існування Софійський собор після численних
руйнувань не раз перебудовувався. У наші дні зовні він зберігся в
«одязі» нашарувань XVII-XVIII ст. Проте під цими нашаруваннями добре
збереглися його первісні форми. Інтер’єр собору із всесвітньовідомим
фресковим розписом та мозаїками є один з найкращих мистецьких ансамблів
середньовіччя. За типом собор належить до так званої хрестово-купольної
системи, що була поширена у візантійській архітектурі з IX ст. Техніка
будівництва давньоруських споруд X-XI ст. нагадує візантійську, але має
істотні відмінності, які свідчать про творче засвоєння візантійських
традицій. Стіни собору будували з цегли й каменю. Перекриття складалися
з коробових, купольних і хрестових склепінь. Цікавими є напіварки
арбутани, що у зовнішніх галереях підтримують стіни собору. В плані
собор має п’ять поздовжніх нефів, що на сході завершуються п’ятьма
вівтарними півколами (апсидами). Основний об’єм споруди оточено двома
рядами галерей — двоповерховими внутрішніми і одноповерховими
зовнішніми. У західній частині стоять дві башти, де знаходяться сходи,
що ведуть на другий поверх — полаті — світлі й просторі приміщення.
Головний архітектурно-художній ефект споруди полягає в її складній і
водночас гармонійній композиції. Відкриті арки галерей неначе зв’язують
собор з навколишнім простором, падаючи композиції об’ємно-просторового
характеру. Форми собору стрімко підносяться вгору і завершуються
тринадцятьма банями з високим центральним куполом. Художній ефект
зовнішнього вигляду собору підсилюють поліхромні фрескові розписи на
стовпах та в декоративних нішах.
Заходячи в собор з освітлених зовнішніх галерей, потрапляєш у
напівзатемнені анфілади бокових нефів. А далі розкриваються нові
просторові перспективи. Стіни і стовпи бокових нефів розписано фресками,
трохи приглушеними за своїм колоритом. Найбільше враження справляє
центральний простір, залитий світлом, блиском золотофонних мозаїк,
широко розкритий вгору. У центральному куполі, за візантійською
традицією,— мозаїчне зображення Христа. А нижче, на вівтарній апсиді, на
золотому фоні зображено богоматір, що молиться (т. зв. Оранта). Потім —
сцена «євхаристії» — причащання апостолів, а ще нижче — постаті «отців
церкви», виконані мозаїкою з неперевершеною майстерністю. На трьох
стінах західної частини центрального простору був великий груповий
портрет родини Ярослава Мудрого. Окремі зображення цього портрета
збереглися до наших днів. Винятково цікавими є розписи стін башт. Усі
вони мають світський характер: зображення музикантів, сцен полювання,
константинопольського гіподрому, де відбувалися змагання на колісницях,
тощо.
Художній ефект споруди доповнюють барвисті килими мозаїчної підлоги,
різьблені мармурові окраси передалтаревої перегородки, мармурові пороги
та одвірки, різьблені шиферні парапети на другому поверсі, бронзові
світильники — хороси. В апсиді лівого бокового нефа увагу глядача
привертає великий, укритий майстерним різьбленням мармуровий саркофаг, в
якому поховано засновника собору князя Ярослава Мудрого.
ПОКРОВСЬКИЙ СОБОР У ХАРКОВІ
У другій половині XVII ст. після переможного закінчення визвольної війни
та возз’єднання України з Росією настав період розквіту української
архітектури. Бурхливо розвивалися українські міста на Лівобережжі, у них
будувалися кріпосні споруди, численні житлові й громадські будівлі,
«кам’яниці» козацької старшини, православні церкви і монастирі.
Життєдайними були взаємозв’язки з російською архітектурою. З
московського Приказу кам’яних справ на Україну надсилають багато
майстрів високої кваліфікації, які працюють разом зі своїми українськими
побратимами.
Одним з найкращих храмів-монументів тих часів є Покровський собор,
збудований харківськими козаками в 1689 р. Це справжня перлина
української архітектури XVII ст. Собор збудований на території старої
харківської фортеці, на пагорбі над річкою Лопань. Він і в наші дні
височить над спорудами навколишньої забудови, і його силует здалеку
проглядається з лівобережного боку міста.
Стрімкість споруди досягнуто насамперед її композицією, що складається з
трьох гранчастих у плані веж, щільно поставлених одна біля одної. Кожна
вежа — три восьмерики, поставлені один над одним (менший над більшим).
Центральна вежа сягає 45,8 м висоти. І за планом, і за композицією це
тип української трикамерної триверхої церкви. Поставлено собор на
високий підкліть — своєрідний п’єдестал, де міститься зимова церква.
Підкліть оточена аркадою з парапетом, що нагадує підкліть церкви
Вознесіння в Коломенському. Аркада надає споруді особливої легкості.
Фасади собору декоровано тонкими півколонками на гранях восьмериків,
оздобленими наличниками навколо вікон, карнизами з поребриковим
орнаментом. У формах декору видно руку майстра російської школи.
Наростання форм вгору, заломи бань, їх високі й тонкі завершення,
вертикальні лінії півколонок — усе це надає композиції споруди
динамічності, стрімкого руху. Рух ліній, що, заламуючись, здіймаються
вгору, з великою майстерністю обіграно зодчим в інтер’єрі собору, що є
одним з найкращих в українській архітектурі. Автор харківського собору
не відомий, проте, напевно, він належав до тієї групи майстрів, що
будувала собори та церкви в Ізюмі, Сумах, Старочеркаську на Дону,
Стародубі.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
