КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКА СОФІЯ
У другій половині І тисячоліття н. е. на зміну античній епосі прийшли
часи раннього середньовіччя. У багатьох країнах світу поступово почали
складатися нові виробничі відносини, характерні для доби феодалізму. У
цей час найбільшої могутності досягає Візантійська імперія, що в
політичному і культурному відношеннях стала спадкоємницею стародавнього
Риму. На перше місце серед найбільших міст світу виходить
Константинополь, який протягом багатьох століть матиме вплив на інші
країни, особливо на мистецтво та архітектуру країн Східної Європи,
Балкан, Кавказу, Близького Сходу. З усіх здобутків архітектури раннього
середньовіччя найважливішим є Софійський собор у Константинополі, один з
найвизначніших шедеврів світової архітектури. Задум імператора Юстініана
І був грандіозним: збудувати найбільший у світі християнський храм,
головний собор Візантійської імперії. У цей час візантійські зодчі
працювали над розробкою нового типу споруди, що відповідала б
особливостям театралізованого богослужіння візантійської столичної
церкви. У Константинополі театралізований церемоніал був властивий не
тільки церковним відправам: винятково пишними були прийоми послів,
виходи імператорів тощо. Це були своєрідні засоби ідеологічного впливу
на народні маси.
Старі типи базилікальних споруд з їх характерною композицією не були
пристосовані до нових вимог, за якими головну роль у храмі почав
відігравати центральний простір. Спробу поєднати базиліку з
центрально-купольною спорудою константинопольські зодчі зробили вже в
527 р. під час будівництва церкви Сергія і Вакха. Але вдалою її назвати
не можна: між центричною і базилікальною композицією не було органічного
зв’язку. Спорудження Софійського собору доручили видатним зодчим тих
часів — Анфімію з Трал та Ісідору з Мілета. Обидва вже були відомі
своїми теоретичними і практичними роботами з архітектури. Перед
спеціалістами стояло дуже складне завдання: конструктивно й художньо
поєднати центральну і базилікальну споруди, та ще й у небувалих
масштабах. Стародавній Рим мав зразки величезних купольних (Пантеон) та
базилікальних (Максенція) споруд, однак перекрити великий простір дуже
високо було не під силу римській будівельній техніці: бетонні монолітні
склепіння для цього були непридатні. Отже, потрібно було винайти щось
нове. Анфімій і Ісідор запропонували таку ідею: щоб зменшити величезний
горизонтальний розпір від купола, треба поділити його зі сходу і заходу
на півкуполи, а з півночі і півдня — на пілони бокових нефів. При цьому
в плані зберігалася структура тринефної базиліки і небачено широко
розкривався центральний простір. Це було досягнуто за допомогою складної
системи допоміжних конструкцій у вигляді менших напівкуполів. Головний
купол поставили на чотири міцні пілони, що з’єднувались між собою
величезними вигнутими трикутними арками, які нагадували надуті вітром
паруси. Згодом парусні склепіння стали найхарактернішими конструкціями
візантійської архітектури: за їх допомогою на квадрат підкупольного
простору ставився круглий підбанник купола.
Собор було урочисто закладено 24 лютого 532 р., на сороковий день після
того, як від пожежі загинула невелика церква Софії, що стояла на тому
самому місці. З усіх кінців імперії везли до Константинополя будівельні
матеріали — мармур, граніт, профир, цінні породи дерева тощо. Споруду
мурували з цегли — плінфи великого розміру. Для спорудження купола
використовували спеціальні легкі керамічні деталі. Стіни обкладали
дорогоцінними породами різнобарвних мармурів, мармуровою була і підлога.
Великий художній ефект справляла мозаїка, виконана найкращими митцями
імперії. На будівництво собору було витрачено величезні кошти: лише на
спорудження амвону і хорів пішов увесь річний прибуток з Єгипту.
Будівництво і оздоблення собору тривало близько шести років. І коли в
день його освячення — 27 грудня 537 року — Юстініан увійшов у храм, то,
маючи на увазі відомий Ієрусалимський храм, збудований у біблейські часи
царем Соломоном, він сказав: «Я перевершив тебе, Соломоне!» Про враження
від Софійського собору розповідає давньоруський літопис. Посли
Володимира Святославовича, відвідавши Константинополь у 987 р.,
доповідали: «І прийшли ми в Грецьку землю і повели нас туди, де вони
служать богу своєму, і не знали ми чи на небі, чи на землі ми, нема на
землі такого видовища та краси такої, і не знаємо як розповісти про це».
Стародавній собор не раз перебудовувався і добудовувався і багато
втратив від свого первісного вигляду. Кілька разів падав від землетрусів
його купол. Після землетрусу 986 р. його заново спорудив вірменський
зодчий Трдат. Мозаїка, що збереглася до наших часів, в основному також
належить до пізніших часів. Після взяття Константинополя турки
перетворили собор у мечеть, і відтоді значно змінився його вигляд. Були
добудовані контрфорси, мінарети і павільйони, а в середині — знищені або
позамазувані мозаїки. Інтер’єр пристосували до потреб ісламського
культу. Проте собор не втратив основних своїх особливостей, і в наші дні
він справляє велике враження як шедевр світової архітектури. Нині собор
перетворено в музей. Його реставрують, відчищають стародавню
візантійську мозаїку.
Візантійський письменник Прокопій писав, що собор «панував над усім
містом, як корабель над морськими хвилями». Таке враження він справляє
здалеку, і зокрема — з моря, коли теплохід підпливає до Стамбула. Собор
побудований на найвищому місці пагорба, де в античні часи стояв акрополь
давньогрецького міста Візантії. Коли проходиш повз численні
середньовічні споруди до площі перед Софією, то відчуваєш деяке
розчарування. Нагромадження куполів, склепінь, прибудов, дещо
приплюснута, як здається зовні, форма купола, прості, нічим не оздоблені
фасади — усе це не створює уявлення як про щось надзвичайне. Та коли
потрапляєш до центральної частини споруди, не можна втриматися від
здивування й захоплення. Перед глядачем — інтер’єр казкової краси. За
розмірами він здається вдвічі більшим, ніж склалося про нього уявлення
за зовнішнім виглядом. Від нартексу і до центральної апсиди
відкривається єдиний простір. Його художній ефект побудований на
гармонійній композиції криволінійних елементів — величезних
півциркульних арок, що сягають на сорокаметрову висоту, півкуполів
меншого розміру, великих аркад першого ярусу, півциркульних завершень
віконних пройомів і, нарешті, гігантського купола, що має діаметр 31,5
м. Ритми криволінійних елементів гармонійно пов’язані з вертикальними
ритмами колонад і могутніми горизонтальними лініями карнизів. Те, що
внутрішній простір Софії здається більшим, ніж він є насправді,—
результат тонко розробленої системи масштабних співвідношень. Тому ніякі
фотознімки передати цей оптичний ефект не можуть.
З художників, що малювали Софію, слід назвати італійського майстра
початку XIX ст. Фоссаті. Він досяг ефекту масштабності, що його сприймає
зір.
Чудовою є гармонійно підібрана гама мармурового облицювання стін:
зеленуватих, рожевих і фіалкових відтінків, що добре поєднується з білим
різьбленням капітелів та вкрапленими фрагментами мозаїчних зображень,
нещодавно відкритих з пізніших нашарувань. Коли стоїш під куполом
константинопольської Софії, мимоволі згадується римський Пантеон. Там
усе ясно, усе раціоналістично, усе так, як задумав і виконав майстер з
його сміливим і точним розрахунком. Тут усе незвичайне, весь розрахунок
художнього ефекту побудований на емоційному сприйманні, на враженні.
В історії світової архітектури і римський Пантеон, і константинопольська
Софія залишилися неперевершеними серед архітектурних шедеврів світу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
