Реферат з краєзнавства
Чортків
Чортків — це сонячний спомин моїх юних днів.
Чортків — це сум татарського шляху, що вів
крізь нього на Львів.
Чортків — це слава відомої Чортківської офензиви.
Чортків — закріпив на все оклик Мельничука й
Шеремети під їх розстрілом:
«Слава Україні!»
Л. Горбачевська-Носикова
В мальовничій долині Серету, де мимохідь розступилися гори, здавна
красується чепурне українське місто Чортків; його далеке минуле нам мало
відоме, десь не раніше 1522 року згадується в рукописах. В усяку пору
року воно з суміжними передмістями Старим Чортковом, Долішньою та
Горішньою Вигнанками, присілками дальшими і ближчими Калачівкою,
Переходами, Зеленою, Пастушем, Рудьковою, Добровідкою, Бердом і Кадубом
милує своїми неповторними забудовами, навсібіч розгалуженими вулицями,
пишними садами. Стрімкі, то пологі береги долини порізані урвистими
стоками талих дощових вод та забарвлені в червоний чи сіро-попелястий
колір, густо заліснені, порослі чагарниками, повз які по глибокому
каньйону, виритому водами по дні колись теплого Сарматського моря,
швидко струмить повновода річка, козацьким луком огинає місто і,
стишена, нижче мосту полоще в своїх хвилях густі вербові зарості. Оті
морські та річкові потоки неподалік Чорткова на околиці с. Залісся у
гіпсових кручах Скалки прорили чудернацькі лабіринти, і тепер численні,
вражені природним дивом туристи не можуть відвести зачудованого погляду
від іскристих, фантастичних сталактитових натіків на стінах підземної
печери Млинки, четвертої за величиною на Поділлі.
Завбачливими виявились колишні перші поселенці, обравши вигідне місце
для своїх осель: у затишній долині серед густого лісу і крутих гір з
печерами поблизу річки чатувала на них відносна безпека від чужинських
зайд, звідси можна було рукою подати до одного поля чи вийти вполювати
лісову дичину, нарубати деревини, а з неї поставити огороджувальний
частокіл або звести стіни оборонного замку. А щоб спілкуватися з
сусідами, проклали через містечко два битих шляхи; один з них аж на
високорівні роздвоюється і через Білобожницю веде до Бучача й
Івано-Франківська, а по шосе на південь через Ягільницю-Товсте до
Заліщиків і Чернівців, а другий, що
йде на захід, знову розгалужується і бере вліво через міст до Теребовлі
на Тернопіль, а південна дорога через Колиндяни прямує крізь ліси до
стародавніх міст Борщева, Скали, і Кам’янцяр.
3а містом на узвишші по обидва боки шляху безкрає хвилююче море
жовтогарячих пшеничних ланів та безмежжя голубого неба у високості.
Справді, кращого місця годі знайти для продовження роду, яке, за
легендою, започаткувала сім’я Чорного; рятуючись від хижого татарського
племені, вона перебралась сюди із спаленої хати, котра раніше стояла
побіля Чорного шляху. Дослідники з приводу цього мають іншу думку: назва
нинішнього міста походить з часів язичества, коли слов’яни все зле
пов’язували з Чорнобогом, бо, мовляв, не випадково й донині збереглася
назва тутешньої Чорної Долини і що неподалеке містечко Біло-божниця
осідок білого бога, а Чортків — Чорного. Писемні джерела походження
назви більш прозаїчні: на карті польського короля Казимира Великого на
межі XIV — XV століть це поселення було позначене словом «Чортковіце».
На прохання власника Єжи Чартковського король Сигізмунд III
видав грамоту на володіння цією територією і дав дозвіл перейменувати
його на Чортків.
А ще раніше, у княжій добі, Чортківська округа, як частина
Галицько-Волинського князівства, вже була густо, як на ті часи,
заселена, головним чином вздовж більших річок і то здебільшого по
їхньому західному боці, аби схоронитись від загрози татарської навали.
Археологічні дослідження засвідчують, що ще в передісторичний період на
цих землях буяло життя, концентрувалось воно поблизу княжих городів.
Спочатку племена білих хорватів, дулібів чи тиверців підпали під владу
Києва, яким володіли Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого, а під час
поділу Галичини між Рости-славичами Поділля відійшло до Василька, князя
теребовлянського. Після його смерті (1124 р.) це князівство в часи
панування Ярослава Осмомисла (1153—1187 pp.) було приєднане до
Галицького. Отож Дністер, як південна межа цієї території, став головною
артерією для торгівлі Галича з Візантією на лихо, цим найкоротшим шляхом
користались також войовничі кримчаки. Вони зненацька нападали на обжиті
місця, полонили і гнали в рабство галичан, руйнували й палили міста і
села. Спустошувальним вихорем-навалою дика золотоординська орда в XIII
ст. увірвалася на Україну, дощенту зруйнувала Київ, огненним чорним
крилом обпалила Поділля. Не було тоді такої сили у слов’ян, аби
протистояти розбійному нападу кочівників. Навіть галицько-волинський
князь Данило, мужній воїн та вмілий дипломат, що до цього з’єднав Київ
із своїм князівством, змушений був скласти поклін хану Батию (1259 p.),
аби втримати цілісність свого краю.
Пожежі й розбої, загарбання Галичини й чвари за цю багату землю між
польським королем Казимиром і литовським князем Дмитром-Любартом
(1340—1349 pp.) принесли непоправне лихо галичанам, багато кривди
зазнали чортківці. На зміну цим гнобителям прийшли завойовники з
півночі, які згодом об’єднали литовські землі з українськими, а їхній
князь Ольгерд після перемоги над татарами під Синюхою зайняв Київ та
Поділля/трьом синам свого брата Коріата передав збройне добуті володіння
з центром у Кам’янці, що сягали Стрипи на заході. Аби закріпитись,
Коріатовичі повсюди вибудували дерев’яні замки. Найперше їх поставили у
Червоногороді над Джурином і в Скалі над Збручем, на території пізнішого
Чортківського округу.
Міжусобні війни, невпинні чвари польських і литовських князів за Поділля
пришвидшили крах панування Коріатовичів. Литовський князь Вітовт
Кейстутович, внук Ольгерда, поставив на Поділлі свого намісника, однак
польський король Ягайло (1395 р.) прогнав того і зайняв польську землю
Із замками в Червоногороді, Скалі, Смотричі, передав їх, як васалові,
поляку Спиткові з Мельштина. Після його загибелі в битві проти татар над
Ворсклою (1399) Ягайло передав Поділля своєму братові Свидригайлу, а
згодом (1411 р.) цими землями знову оволодів Вітовт.
Початок XV ст., як бачимо, позначається наступом польської шляхти на
західне Поділля з Червоногородом і на середнє з Кам’янцем. Коли в 1434
р. помер Ягайло, то західна частина Поділля вже більше не вернулась до
Литви.
В ході численних кривавих міжусобиць та боїв чужинців за благодатні
землі чимало горя зазнали галичани. Урожайний чорнозем та сприятливі
кліматичні умови приваблювали польську шляхту з їхніх пісків, а королі
щедро роздавали нові землі своїм прислужникам Гербуртам, Бучацьким, що
ставали на сході вельможами. З кожним роком посилювалась польська
колонізація, особливо вона поширилась після Люблінської унії 1569 р.
Тоді майже вся територія пізнішого Заліщицького повіту з столицею
тодішнього Червоногородського повіту, а також Кудринці над Збручем
належала магнатам Язловецьким, південна частина Чортківського повіту (з
центром в Ягольниці) і північна частина Борщівського повіту (з центром в
Озерянах) — до можновладців Лянцкоронських, а місто Чортків — до
Чортковських. За вельможами на Галичину посунула дрібна шляхта, вона
поспішно укріпляла замки, споруджувала костьоли. Запанували в
«кляшторах» домінікани в Чорткові і Червоногороді. В тих часах
магдебурзьке право дістали міста Червоного род (1448 p.), Чортків (1522
p.), Гусятин (1559 pік.
Польський устрій, заведений в 1435 р. на українських територіях, передав
усю землю й ліси шляхті і закріпив за нею селян, їхня доля дедалі
ставала важчою. Окрім цього, трудовий люд ставав першою жертвою від
частих розбійних нападів татарських орд, а заможні мали можливість
вчасно втекти чи перебути осаду в укріплених фортецях. Тільки за сто
років (1450—1556 pp.) таких хижих набігів нараховують 86, а в 1575 р.
кримчаки полонили і погнали в рабство 35 тисяч українців.
Страждало місцеве населення не тільки від татарських розбоїв, а й від
пограбувань шляхти. Невипадково тому в 1647 р. відбулася кривава сутичка
між мешканцями Чорткова і загоном челяді шляхтича Петриковського.
Як і всі шляхетські або магнатські міста, Чортків, аби після вилюднення
привабити нових поселенців, впровадив певні привілеї для новоселів,
проголосив для них всілякі свободи. Поступово почали розвиватись
ремесла, їх наприкінці XVII ст. вже налічувалось 12. Умільці ткали
полотно, виготовляли залізні вироби, гончарний посуд, черепицю, віск,
зброю. В місті діяла сукновальня, механізми якої приводились в дію
водяним колесом. Розвинуті були шкіряне й ткацьке ремесла. Всі ці багаті
ремісничі вироби, як і земля, належали не селянам і цехам, а були
власністю польських магнатів Чортковських, Гольських, Потоцьких,
Садовських. Крім цього, вони змушені платити власникам податки за поле,
сіножаті, пасовиська, за користування лісом, давати кошти церкві,
утримувати військо, лагодити греблі, мости, охороняти замок. Хоч
справами міста відав магістр на чолі з бургомістром, судові справи
здійснювала судова лава, керована війтом,
феодали постійно втручалися в самоврядування і зводили його нанівець. У
середині XVІ ст. в Чорткові налічувалося близько 200 будинків, проживало
до 1 тисячі чоловік. Після надання права проведення двох ярмарків на рік
і тижневих торгів Чортків перетворився на значний торговий центр.
На перший погляд, життя в місті ніби вже врегулювалось, йому б тільки
багатіти й розвиватись, однак українське населення, що своїми руками
творило багатства, залишалось, як і раніше, убогим, ледве зводило кінці
з кінцями. Польська шляхта старалася розширити свій вплив в українських
землях і за допомогою релігії. Оплотом римо-католицької експансії був
монастир ордену домініканів, споруджений в Чорткові (1604 р.) разом з
костьолом. В центрі міста і сьогодні височить римо-католицький костьол,
який своєю архітектурною викінченістю поступається лише Львівському
кафедральному. Старе приміщення костьолу і монастир в 1663 і 1683 роках
відвідали польські королі Ян Казимир та Ян Собеський з глибини віків
відлічує свою багату історію сивочолий Чортків. Перші відомості про це
старовинне місто сягають 1552 року. А ще Чортків друге за величиною
місто області. Невипадково тому вище приділено досить місця опису
історичних подій, які творились в Галичині того часу і-які, зрозуміло,
були тісно пов’язані з подіями виникнення і розвитку міста, з тими
бурхливими хвилями періодів, які або піднімали на вершину, або кидали у
вир відчаю й розпачу, аби знову звестись, вижити, утвердитись на рідній
землі. Це єдине святе прагнення гартувало і єднало чортківців, давало
наснагу до мужності і творчості.
А боронити свою землю і творити вони вміли. Які б важкі обставини не
складалися, однак творчий дух народу не згасав, розвивалась культура,
розбудовувалось місто, зводились палаци і церкви, зміцнювались оборонні
укріплення. За короткий строк у Чорткові був зведений дерев’яний замок.
До наших днів височать під Вигнанською горою дві з трьох башт пізнішої
фортеці та житлова споруда. Колись це була міцно укріплена резиденція
феодалів, а відтак стала козацькою фортецею. П’ятибічна у плані з
баштами на рогах та брамою, вона вважається характерною спорудою
перехідного типу. У дворі вибудуваний палацовий та господарський
корпуси, зовнішні стіни яких водночас були оборонними мурами з
бійницями. Як видно з решток фресок, зазначає Г. Логвин, великий знавець
стародавніх мистецьких пам’яток, палац у замку був розписаний на
світські теми. Першим його господарем став власник міста С. Гольський.
На місці дерев’яного у 1610 р. вимуровано кам’яний замок, і новий його
власник К. Садовський у 1779 р. здав в оренду під склади місцевому
австрійському гарнізону. Австрійські окупанти в 1863 р. перетворили
фортецю на тюрму для польських повстанців.
Поблизу Чорткова в с. Ягольниця польський феодал С. Лянцкоронський в
1630 р. на високій горі теж спорудив фортецю, яка вважалась однією з
найміцніших твердинь на Поділлі. Тут свого часу побував Богдан
Хмельницький. В XIX ст. замок перебудовано на тютюнову фабрику, яка
існує й донині.
Значну оборонну роль відіграли ці могутні споруди. Досить сказати, що
Чортківський замок шість разів витримував облогу чужинців і лише в 1640
р. ним оволоділи кримські завойовники. Особливо спустошливими виявились
наскоки на місто татар, волохів, турків у 1634 і 1649 pp. В 1655 р.
замок здобуло московське військо і забрало його власника Павла
Потоцького з родиною в неволю.
В добу козацьких повстань Чортківський замок слугував захистом
можновладців од народного гніву. Козацький ватажок Северин Наливайко із
сусіднього Гусятина, син ремісника-кушніра, закатованого посіпаками
магната Калиновського, підняв своїх знедолених земляків у бій проти
гнобителів; вогонь повстання 1594—1596 рр, перекинувся і на чортківські
землі. В добу Хмельниччини повстанські рухи відбулися в Копичинцях,
Білобожниці, Коцюбинцях, не оминули вони й Чорткова. Жителі міста восени
1648 p., з’єднавшись з козацьким військом, оволоділи замком, вигнали
шляхту, знищили польські окупаційні документи, разом з жителями села
Білої визволили місто Бучач. Наступного року серед літа один із
козацьких загонів знову визволив Чортків, але після укладення
Зборівського миру змушений залишити його. Відтоді тут надовго запанували
польські загарбники.
Влітку 1672 р. турецьке військо, супроводжуване султаном Магометом IV,
захопило Чортків, а його замок перетворився на резиденцію субпаші
Подільського пашалику. Завойовники утримували місто одинадцять років —
до 1683-го, бо саме тоді об’єднані сили європейських держав розгромили
турецькі полчища під Віднем. Відтак у 1699 р. Польща знову утвердила
своє панування на землях Галичини, власником Чорткова після Гольських
став граф Андрій Потоцький. Панське ярмо важким тягарем лягло на
трудовий люд. В той же час замість оборонних замків польські магнати на
галицьких землях почали споруджувати для себе пишні палаци і як могли
визискували працю кріпаків. За часів двох польських королів Августів II
і III (з саксонського роду) польська шляхта панувала і бенкетувала за
принципом «За круля Саса едз, пій і попущай паса», а за непослух
простолюдина виносила єдиний присуд — страту, глузувала з українського
духовенства і селян: «поп і хлоп», силою насаджувала католицизм.
На протилежному боці Серету знаходиться Старий Чортків, де до сьогодні
збереглася Успенська дерев’яна церква, можливо, найстаріша на Поділлі на
поч. XVI ст. її вигляд нагадує тридільний храм хатнього типу з
двоспадовим дахом разом з дерев’яною дзвіницею, купол якої має аркові
заглиблення. У 1990 р. храм реконструйовано. Неподалік від нього для
потреб вірних у 1903 р. вимурувано греко-католицьку церкву, в ній тепер
зосереджене релігійне життя православних віруючих. На відміну від
Успенської, скромної і непоказної, але такої «домашньої» церкви,
Вознесенський храм на Вигнанці відзначається урочистою піднесеністю. Це
один з найвизначніших здобутків народної архітектури. Зведений
талановитими безіменними майстрами у 1717 році, він увічнює небувалий
розквіт українського дерев’яного будівництва. Нині обидва храми є
діючими. У Вознесенському — віруючі греко-католицької громади.
Впродовж віків не радувала доля галичан, в період занепаду Чорткова
знедолені не хилили голови в безнадії і покорі, як святиню берегли рідну
мову й культуру, дарма що доводилось терпіти поневіряння чужинських
поневолювачів — від середньовічних литовців до недавніх москалів. Не
скорились волелюбні чортківці домаганням польських магнатів Садовських,
які в XVIII столітті збільшили панщину до 5—6 днів на тиждень. Це
викликало справедливе обурення селян, і вони в 1768 році повстали.
Вимоги бунтарів підтримала більшість сіл південної частини Галичини.
Після першого поділу Польщі в 1772 р. Чортків увійшов до Австро-Угорщини
і спйгтту був підпорядкований Заліщицькому округу, потім став центром
Чортків-ського округу, а від 1867 р.— повітом, який мав канцелярії
старости, окружної ради, суд, пошту, поліцію. Як бачимо, місто стало
значним адміністративним центром, а згодом і економічним у південній
частині галицького Поділля.
В період наполеонівських війн у 1809 р. Чортків окупували російські
війська, однак за рішенням віденського конгресу в 1815 р. місто, як і
вся Тернопільщина, знову опинилися в складі Австро-Угорської монархії.
Протягом оцих декількох років в Галичині змінилося три влади, які не
тільки чинили насильницькі здирства, а й палили, руйнували міста й села.
Замість жаданого полегшення прийшлі австро-угорські чиновники обклали
обездолених новими великими податками. З цим не могли змиритись селяни,
а чортківці в 1838 р. піднялись на боротьбу проти гнобителів. На
придушення чортківського заворушення та повсталих сорока сільських
громад уряд вислав значні військові сили, яким вдалося через два з
половиною місяці приборкати бунтівників, а їхніх ватажків Ф. Чубея і Ф.
Сірмана з Бобинців ув’язнити. Незважаючи на каральні дії, повсюди не
стихали страйки, наростав революційний рух, у боротьбі з
несправедливістю і жорстокою експлуатацією формувались і гартувались
професійні сили. Побоюючись всенародного повстання, цісар Фердинанд в
1848 р. погодився на скасування панщини. На ознаменування такої події
чортківці поставили в селах пам’ятні знаки-хрести, які й досі
зберігаються, біля них проводяться посвяти.
В кінці панування старої Польщі на Галичині, коли її селянство опинилося
в катастрофічному становищі, новий володар австрійський цісар Йосиф II
зробив деяке полегшення, зокрема видав «патент для підданих», в ньому
нарешті врегулював відносини між селянами і поміщиками, давав право
одружуватися без спеціальної панської згоди, дозволяв переселятися,
вчитися ремесла. Прина-гідно зазначимо, що сталося це в роки, коли
цариця Катерина II завела кріпосне право на лівобережній Україні,
впровадила великоруське холопство.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
