.

Уповноважений з прав людини (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
908 8597
Скачать документ

Реферат на тему:

Уповноважений з прав людини

Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту
прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється
право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст. 55)
і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за
дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101).
Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини закріплені у конституційному Законі України «Про
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», ухваленому
Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. У ході розробки цього закону
було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з
прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою
універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і
свобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та
мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту
прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних
інституцій у демократичних країнах світу.

До останнього часу інститут омбудсмана, як і сам термін «омбудсман», в
Україні були відомі лише порівняно вузькому колу фахівців-правників. І
це не дивно. Адже ця інституція виникла й розвивалася на основі
західноєвропейських демократичних цінностей, що ґрунтуються на засадах
поділу влади та верховенства права, і тому до кінця 80-х років не
викликала особливої зацікавленості офіційної радянської правової
доктрини. З посиленням процесів демократизації у країнах Східної Європи
на початку 90-х років зростає інтерес до нових демократичних механізмів
захисту прав людини, зокрема інституту омбудсмана, його витоків та
історії.

Характерною особливістю інституції омбудсмана стало те, що її
утвердження в більшості країн світу відбувалося в уже існуючій системі
органів державної влади, і тому необхідно було враховувати національні,
правові, культурні та інші особливості. Тому, попри єдині принципи
концептуальної побудови цього інституту, у світі важко знайти дві такі
інституції, які були б цілком тотожні. Але можна виділити окремі
загальні риси, які об’єднують всі ці інституції під однією родовою
назвою – омбудсман, хоча в Україні це Уповноважений Верховної Ради з
прав людини, в Іспанії, у ПАР – захисник народу, у Польщі – речник
громадянських прав, у Франції – посередник Французької Республіки, в
Литві – контролер сейму, в Греції – захисник громадян, у Молдові –
парламентський адвокат, у Швеції, Фінляндії, Данії – омбудсмана.

Однією з головних функцій омбудсмана у світі є контроль за діяльністю
виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг
громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до
порушення прав та свобод людини і громадянина. У цьому сенсі важливим
невід’ємним правом омбудсмана є право проводити розслідування, у тому
числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації
щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити
пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної
адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення
до омбудсмана максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є
безплатним і відкритим для всіх громадян держави.

Характерною особливістю є незалежність інституції, що виявляється
передусім у високому статусі посади омбудсмана, яка у більшості країн
закріплена Конституцією, а також в обранні омбудсмана парламентом
держави, що забезпечує його незалежність від усіх гілок влади, включаючи
законодавчу. Незалежність омбудсмана передбачає неприпустимість і пряму
заборону втручання у його діяльність органів державної влади, політичних
партій, громадських організацій, засобів масової інформації. У
суспільстві омбудсман виступає своєрідним арбітром між людиною та
владою, тому має діяти незалежно і неупереджено.

Внутрішній аспект незалежності омбудсмана передбачає наявність у нього
достатніх фінансових ресурсів для виконання своїх повноважень, а також,
з огляду на персоніфікованість інституції – незалежність у здійсненні
кадрової та організаційної політики.

У зв’язку з відсутністю у омбудсмана імперативно-владних повноважень
одним з головних засобів його впливу на ухвалення необхідного рішення є
гласність та поширення інформації про порушення прав і свобод людини у
державі, передусім шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних
доповідей.

Наведені характеристики у своїй сукупності відображають лише
найважливіші риси інституції омбудсмана. Залежно від обсягу повноважень,
сфери компетенції та інших факторів умовно можна виділити кілька моделей
омбудсмана в світі.

Найбільш поширеною з них є так звана класична або сильна модель
омбудсмана, вперше запроваджена у Швеції на початку XIX ст.

До цього часу не можна з упевненістю сказати, які саме
соціально-історичні передумови призвели до створення цієї інституції у
Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова
традиція верховенства права та поваги до індивідуальних прав людини, з
іншого – гостра боротьба за владу між шведським королем та парламентом.
У результаті, королівська влада була значно обмежена і парламент отримав
право обирати на противагу королівському канцлеру юстиції
парламентського уповноваженого для здійснення незалежного контролю за
адміністрацією та судами. Це дістало відображення в Конституції 1809 р.,
згідно з якою у правовій системі Швеції вперше була запроваджена посада
омбудсмана юстиції (justitieombudsman).

Характерними ознаками шведської моделі стали надзвичайно широкі
повноваження та сфера компетенції. Так, омбудсман Швеції здійснює
контроль не лише за центральними органами влади та управління, а й за
судами та місцевими органами адміністрації, а також збройними силами та
навіть посадовими особами державних підприємств у тому обсязі, в якому
вони виконують державно-владні функції. Для цього в арсеналі омбудсмана
є чимало засобів впливу: право на необмежений доступ до протоколів та
документів, у тому числі секретних; право законодавчої ініціативи; право
ініціювати дисциплінарне провадження стосовно осіб, які не виконують
його вимог, і навіть накладати штрафи; на правах надзвичайного прокурора
розпочинати судове переслідування посадових осіб за недбале виконання
своїх обов’язків тощо.

Вищезазначені характерні риси шведської моделі значною мірою сприяли
успіху та подальшому поширенню концепції омбудсмана в Європі і світі.

Наступною країною, котра запровадила інститут омбудсмана у 1919 р.,
стала Фінляндія, що дуже близька до Швеції за правовою системою. Тому і
модель, запроваджена у Фінляндії, багато в чому схожа на шведську. Тут
широка сфера компетенції і повноважень, серед яких: право ініціювати
кримінальне переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного
судів Фінляндії, а також за рішенням парламенту виступати державним
обвинувачувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів
Державної ради та канцлера юстиції.

Після Другої світової війни починається активне поширення ідеї інституту
омбудсмана в Європі. Цей період характеризується значним посиленням
виконавчої влади та її регламентуючої ролі в усіх сферах суспільного
життя, що, у свою чергу, зумовило потребу в додаткових засобах контролю
за діяльністю органів адміністрації.

У 1952 р. інституція омбудсмана заснована в Норвегії. Спочатку її
функції були обмежені лише контролем за збройними силами країни, і лише
у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною
адміністрацією.

Попри успіх шведської моделі, для більшості країн світу інститут
омбудсмана став відомим лише після створення служби омбудсмана в Данії у
1953 р. Саме ця модель, з огляду на близькість правової системи Данії як
до романо-германської, так і до англосаксонської правових культур,
отримала найбільше визнання в світі. Повноваження датського омбудсмана
були дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, але водночас це
був перший успішний експеримент щодо впровадження нової інституції в
країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду
перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за
діяльністю адміністрації, якого не знали Швеція і Фінляндія.

Відтоді починається активне поширення ідеї омбудсманства зі
скандинавських держав до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.

Досвід країн континентальної системи права почав активно вивчатися і в
країнах загального права. У 1967 р. закон про створення інституту
омбудсмана ухвалюється у Великобританії. Поштовхом до цього стало
невдоволення громадян станом адміністрування в країні і зростанням у
зв’язку з цим кількості скарг. Але з огляду на специфіку конституційної
структури англійської держави, яка передбачає значні повноваження
парламенту щодо контролю за діяльністю підзвітного йому уряду, у
Великобританії була введена «слабка» модель омбудсмана. Вона
характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами
правового впливу, а також запровадженням так званого парламентського
фільтра, через що було різко обмежено доступ до омбудсмана громадян.
Така можливість звернень передбачена лише через парламентаріїв.

Того ж 1967 р. інститут омбудсмана було створено у ряді провінцій
Канади. У 1979 р. його запровадили на території Австралії.

У цей же час спостерігається зростання інтересу до інституту омбудсмана
і у США. Основою став шведський аналог. Звичайно, інтерес американців до
цього інституту ніколи не сягав такого рівня як, скажімо, в Європі, що
пояснюється великою роллю судової влади в країні. В США також було
запроваджено в окремих місцевостях інституції омбудсманів. У 1969 р. –
на Гаваях, у 1971 р. – у Небрасці, у 1972 р. – в штаті Айова.
Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості
омбудсманів на різних рівнях: штату, округу, міста.

У 1976 р. інститут омбудсмана був запроваджений у Португалії, а у 1981
р. – у сусідній Іспанії. Запровадження інституту народного захисника в
конституційно-політичній системі Іспанії стало одним із найбільш вдалих
державно-правових нововведень після падіння диктатури Франко. Іспанцями
обрана «сильна» модель омбудсмана, схожа на шведську. Проте з огляду на
специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій
запроваджені регіональні омбудсмани. Вони повністю незалежні у виконанні
своїх повноважень від національного омбудсмана Іспанії, відносини з яким
будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції.
Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсманом провінції
Каталонія та національним омбудсманом Іспанії, здійснюється на підставі
двосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов’язана з федеративними
особливостями Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у
країнах з унітарним адміністративно-територіальним устроєм.

Різні моделі омбудсманів було запроваджено також у Австрії, Бельгії,
Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції,
Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії та ін.

Особливістю французької моделі, запровадженої в 1973 р., є те, що
медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади,
призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у
концепції парламентського омбудсмана. Крім цього, у Франції, як і у
Великобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє
громадян безпосереднього доступу до омбудсмана.

Нова хвиля ідеї омбудсманства, що сприяла зростанню авторитету та
кількості цих інституцій у світі, пов’язана з падінням «залізної завіси»
і появою на карті Європи нових держав.

У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмана
запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього
інституту в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився
вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписався в
існуючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом
перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х років. Цьому
значною мірою сприяв ідейно-політичний нейтралітет омбудсмана,
пропаганда принципів правової держави та ієрархії цінностей,
орієнтованих на права людини. Польська модель також побудована за
«сильним» взірцем. Так, Омбудсман Польщі має право вимагати ініціювання
дисциплінарного чи адміністративного провадження, а його повноваження в
кримінальному та цивільному судочинстві прирівняні до повноважень
прокурора.

Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989
р. інституцію омбудсмана було запроваджено в Угорщині, а у 90-х роках –
у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та
Узбекистані.

15 січня 1998 р. набрав чинності Закон України «Про Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини». 14 квітня того ж року Верховна
Рада України обрала першого в історії держави Уповноваженого з прав
людини.

На сучасному етапі ідея омбудсманства переросла національні межі і все
частіше використовується на регіональному та міжнародному рівнях.

Поширення служб омбудсмана в світі стало поштовхом до створення у 1976
р. Міжнародного інституту омбудсмана, який об’єднує національні
інституції більш ніж 50 країн світу, сприяє розвитку концепції
омбудсмана в світі за допомогою досліджень, освітніх програм, публікацій
і обміну інформацією, а також організації регіональних і міжнародних
конференцій.

У 1982 р. викладачі університету м. Інсбрук (Австрія) стали ініціаторами
створення наукового товариства, головним завданням якого стало
дослідження феномена омбудсмана в Європі. З 1988 р. товариство отримало
статус міжнародної громадської організації і зараз відоме як
Європейський інститут омбудсмана. Основними напрямами діяльності цього
інституту є поширення та сприяння розвитку ідеї омбудсмана в Європі,
підтримка наукових досліджень у цій сфері, сприяння обміну досвідом на
національному, європейському і міжнародному рівнях. Членами інституту є
більшість європейських інституцій омбудсмана. У жовтні 1998 р. до
Європейського інституту омбудсмана було прийнято Українського
Уповноваженого з прав людини.

У 1993 р. згідно з положеннями Маастрихтського договору про створення
Європейського Союзу було запроваджено посаду омбудсмана в ЄС. Йому було
надано право приймати до розгляду скарги будь-якої юридичної чи фізичної
особи країни – члена ЄС та проводити розслідування діяльності інституцій
і органів Європейського Союзу, за винятком Суду Європейських
співтовариств та суду першої інстанції ЄС. Нині проводиться активна
робота з підготовки єдиного кодексу поведінки службовців ЄС, що дало б
змогу встановити чіткі критерії оцінки їхньої діяльності з боку
європейського омбудсмана.

У 1999 р. після тривалих дебатів було запроваджено посаду Уповноваженого
з прав людини в Раді Європи. Слід зазначити, що ця посадова особа не
цілком вписується в концепцію омбудсмана, оскільки позбавлена такого
важливого права, як право провадити конкретне розслідування на підставі
скарг громадян або за власною ініціативою. Уповноважений з прав людини
Ради Європи покликаний швидше здійснювати освітні функції та координуючу
діяльність у галузі прав людини в рамках діяльності цієї європейської
інституції. Процес визначення конкретної сфери його компетенції та
повноважень ще не завершений. Першим Омбудсманом Ради Європи став
Альваро Хиль-Роблес – в минулому Захисник народу Іспанії.

Нині інституція омбудсмана на національному, регіональному та місцевому
рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує
поширюватися.

Без перебільшення можна сказати, що інституція омбудсмана є не лише
бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав
людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на
шлях демократії та верховенства права.

Історичний досвід держав був значною мірою врахований при запровадженні
інституції омбудсмана в Україні. У Конституції України в ст. 101
передбачено створення нового конституційного органу – Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини для здійснення парламентського
контролю за дотриманням конституційних прав і свобод людини і
громадянина.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією
України, законами України та міжнародними договорами України;

2) дотримання та повага до прав і свобод людини і громадянина

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або
сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини
і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними
стандартами у цій галузі;

5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва у галузі
захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною
своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної
інформації про особу.

Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних
органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі
засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не
відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які
забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі
закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску
(саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в
окремих її місцевостях.

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною
Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день
обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні
якості, досвід правозахисної діяльності та упродовж останніх п’яти років
проживає в Україні.

Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за
вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята у
встановленому законом порядку.

Уповноважений призначається строком на п’ять років, який починається з
дня складення ним присяги на пленарному засіданні сесії Верховної Ради
України.

Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які
інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи
неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого
самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах,
організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової
або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якої
політичної партії.

Повноваження Уповноваженого припиняються у разі:

1) його відмови від подальшого виконання обов’язків шляхом подання заяви
про складення своїх повноважень;

2) набрання законної сили обвинувального вироку суду щодо нього;

3) набрання законної сили рішення суду про визнання особи, яка обіймає
посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її
померлою;

4) складення присяги новообраним Уповноваженим;

5) смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого.

Верховна Рада України ухвалює рішення про звільнення з посади
Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, у разі:

1) порушення присяги;

2) порушення вимог щодо несумісності діяльності;

3) припинення громадянства України;

4) неспроможності упродовж більше чотирьох місяців підряд виконувати
обов’язки через незадовільний стан здоров’я чи втрату працездатності.

Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого
повинна дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України.

Для забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється секретаріат, який
є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого
зразка.

Структура секретаріату, розподіл обов’язків та інші питання щодо
організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. На працівників
секретаріату поширюється дія Закону України «Про державну службу».
Положення та кошторис секретаріату затверджуються Уповноваженим у межах
кошторису витрат, пов’язаних із діяльністю Уповноваженого. Призначення
на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснюються
Уповноваженим.

При Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення
наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану
захисту прав і свобод людини і громадянина може створюватися
консультативна рада (яка може діяти і на громадських засадах) із осіб,
що мають досвід роботи в галузі захисту прав і свобод людини і
громадянина.

Уповноважений має право:

1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради
України, Прем’єр-міністром України, головами Конституційного Суду
України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України,
Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів,
органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств,
установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та
службовими особами;

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету
Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України
та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та
інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням про
відповідність Конституції України законів України та інших правових
актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету
Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина про офіційне
тлумачення Конституції України та законів України;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми
власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними),
та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого
самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах,
організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури,
включаючи справи, які знаходяться в судах.

Доступ до інформації, пов’язаної із службовою та державною таємницями,
здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;

6) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій
незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності
підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій,
виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і
надання відповідних висновків;

7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців
та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових
пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

8) відвідувати у будь-який час місця утримання затриманих, попереднього
ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи
примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати
осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх
утримання;

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на
закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах
якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і
громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть
цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника
брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених
законом;

11) надсилати у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі
виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими
органами заходів;

12) перевіряти стан дотримання встановлених прав і свобод людини і
громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що
здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Уповноважений зобов’язаний дотримуватись Конституції України і законів
України, інших правових актів, прав та захищених законом інтересів
людини і громадянина, забезпечувати виконання покладених на нього
функцій та повною мірою використовувати надані йому права.

Уповноважений зобов’язаний зберігати конфіденційну інформацію. Це
зобов’язання діє і після припинення його повноважень. У разі
розголошення таких відомостей Уповноважений несе відповідальність у
встановленому законодавством порядку. Уповноважений не має права
розголошувати отримані відомості про особисте життя заявника та інших
причетних до заяви осіб без їхньої згоди.

Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції
України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і
свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та
подання Уповноваженого до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій
незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Конституційне подання Уповноваженого – акт реагування до Конституційного
Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції
України (конституційності) закону України чи іншого правового акта
Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів
України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного
тлумачення Конституції України та законів України. Подання
Уповноваженого – акт, який надсилається Уповноваженим до органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян,
підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх
посадовим і службовим особам для вжиття у місячний строк відповідних
заходів щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і
громадянина.

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про
порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує:

1) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи
їх представників;

2) за зверненнями народних депутатів України;

3) за власною ініціативою.

Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України,
іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах,
відповідно до Закону України «Про звернення громадян».

Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі упродовж року після
виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності
виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не
більше ніж до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений:

1) відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і
громадянина;

2) роз’яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення
Уповноваженому;

3) надсилає звернення за належністю в орган, до компетенції якого
належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення;

4) відмовляє в розгляді звернення.

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами,
зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо зацікавлена особа подала позов,
заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті
звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його
подала. Відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути
вмотивованою.

Упродовж першого кварталу кожного року Уповноважений надає Верховній
Раді України щорічну доповідь про стан дотримання та захисту прав і
свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами
місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами,
установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими
і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права
і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві
щодо захисту прав і свобод людини і громадянина.

Щорічна доповідь повинна містити посилання на випадки порушень прав і
свобод людини і громадянина, щодо яких Уповноважений уживав необхідних
заходів, на результати перевірок, що здійснювалися упродовж року,
висновки та рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення
прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності Уповноважений
може надати Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з
окремих питань дотримання в Україні прав і свобод людини і громадянина.
За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого
Верховна Рада України ухвалює постанову. Щорічні та спеціальні доповіді
разом з ухваленою постановою Верховної Ради України публікуються в
офіційних виданнях Верховної Ради України.

Втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від
форми власності та їх посадових і службових осіб у діяльність
Уповноваженого забороняється.

Уповноважений не зобов’язаний давати пояснення по суті справ, які
закінчені або перебувають у його провадженні.

Уповноважений користується правом недоторканності на весь час своїх
повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України
притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам
адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку,
затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду.
Кримінальну справу проти Уповноваженого може бути порушено лише
Генеральним прокурором України. За порушення законодавства щодо гарантій
діяльності Уповноваженого, його представників та працівників
секретаріату винні особи притягаються до відповідальності згідно з
чинним законодавством.

Кожен може без обмежень і перешкод звернутися до Уповноваженого у
порядку, передбаченому чинним законодавством.

При зверненні до Уповноваженого не може бути привілеїв чи обмежень за
ознаками раси, кольору шкіри, релігійних та інших переконань, статі,
етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання,
за мовними та іншими ознаками.

Особа, позбавлена волі, може звернутись із письмовим зверненням до
Уповноваженого або його представників. У цьому разі до неї не
застосовуються обмеження щодо листування. Звернення такої особи упродовж
двадцяти чотирьох годин надсилаються Уповноваженому.

Кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які
затримані, перебувають під арештом, під вартою, в місцях позбавлення
волі та місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян
України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх
перебування не підлягає жодним видам цензури та перевірок.

Особи, які вчинили дії, заборонені цією статтею, притягаються до
відповідальності згідно з чинним законодавством.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання
громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми
власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений,
зобов’язані співпрацювати з ним і надавати йому необхідну допомогу,
зокрема:

1) забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі на
засадах, зазначених нормативними актами про охорону державної та
службової таємниць;

2) надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової
підстави своїх дій та рішень.

Відмова органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від
форми власності, їх посадових і службових осіб від співпраці, а також
умисне приховування або надання неправдивих даних, будь-яке незаконне
втручання в діяльність Уповноваженого з метою протидії тягнуть за собою
відповідальність згідно з чинним законодавством.

Отже, Уповноважений з прав людини є невід’ємним елементом конституційної
системи захисту прав і свобод людини і громадянина, яка включає в себе,
в першу чергу, систему судів України, Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини та міжнародні судові та інші органи, членом або
учасницею яких є Україна.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К.,
1992.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права //
Міжнародні договори України. – К., 1992.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні
договори України. – К., 1992.

4. Конвенція про права дитини. УПФ. – К., 1995.

5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. – М., 1954.

6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які
здобули свободу. – К. 1993.

7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової
правової бази. – Політична думка. – 1993, № 1.

8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н.
Севастьянова. – М., 1976.

9. Декларація прав людини очима дітей. – Дрогобич, 1994.

10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. – К., 1985.

11. Документи истории Великой французской революции. – М., 1990.

12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.

13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация
международно-правовьіх норм во внутреннем праве. – К., 1992.

14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х
частях, Ч.1.-М., 1988.

15. История Франции. В 3-х томах. – М., 1972 -73 гг, Т.2.

16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче.
-1993.-№ 6.

17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.

18. Коментар до Конституції України. – К., Інститут законодавства ВРУ,
1996.

19. Конституційні акти України 1917 – 1920 рр. – К., 1992.

20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав
людини. Виклад фактів. – № 3. – ООН, Женева, 1994.

21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник
Академії правових наук України. – Харків, 1993. – № 1.

22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. – Л., 1925.

23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний
революции XVII в. – М., 1973.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020