Реферат на тему:
Права людини і держава
На розвиток та законодавче закріплення прав і свобод людини значний
вплив здійснила ідея соціальної державності, що виникла вже у другій
половині XIX ст. і дістала розвиток у багатьох країнах сучасного світу.
Вона була пов’язана не тільки з констатацією фактичної нерівності людей
й необхідністю її пом’якшення. Соціальна спрямованість діяльності
держави, що тягне за собою розширення меж її діяльності, визначалася і
формуванням «другого покоління прав людини», що були покликані служити
відповідному усуненню нерівності. Права «другого покоління», тобто права
соціальні, економічні, культурні в умовах ринкової економіки далеко не
завжди можуть бути забезпечені державою. Досвід радянської держави
показав, що планова економіка, державне регулювання забезпечували ці
права, проте за таким мінімумом, який не гарантував гідного рівня життя
людей. В умовах постійного дефіциту необхідних для життя товарів,
низької заробітної платні було забезпечено рівність у бідності. Проте
досвід соціалістичної держави у реалізації соціально-економічних прав не
повинен ігноруватись. Він свідчить, що без елементів планування
соціальні програми не можуть бути реалізованими.
Ідея соціальної держави знайшла своє відображення у Конституції України:
«Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова
держава» (ст. 1) «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною
цінністю» (ст. 3).
Ідея соціальної держави тісно пов’язана із ключовими для визначення
правового статусу особи питаннями свободи і рівності. Оскільки соціальна
спрямованість функціонування держави визначена правами другого
покоління, важливого значення набуває дотримання принципів свободи і
рівності у ході реалізації соціально-економічних прав.
В умовах ринкових відносин спостерігається розходження принципів свободи
і рівності. Це визначається й нерівними «стартовими можливостями», і
нерівними здібностями людей, і їх непідготовленістю до входження у
стихію ринку, і психологічними особливостями індивіда. Таке протиріччя
між свободою й рівністю виявилось не тільки у сучасній Україні, айв усіх
державах з ринковою економікою.
Питання свободи і рівності не викликали до себе великої уваги у нашому
суспільстві, хоча й у перехідний період вони вкрай важливі для
визначення концепції взаємовідносин людини і держави. Ця концепція
повинна чітко сформулювати відповіді на питання: чи бере держава на себе
функцію соціального захисту людини чи залишає її сам на сам з ринковою
стихією; чи буде (і чи повинна) держава регулювати розподільчі
відносини; чи є правомірним перерозподіл прибутку між різними
соціальними верствами суспільства через оподаткування, державний бюджет,
фінансування соціальних програм; чи повинна держава займатися
«вирівнюванням» соціальної нерівності; чи веде свобода, що формується в
економічній сфері, до встановлення соціальності; чи застаріли ідеї
рівності у нових умовах, є вони міфом чи реальністю; чи можемо ми
створити суспільство, що засноване на засадах соціальної справедливості
й моральності, чи в умовах ринку треба від них відмовитися.
Моделі ринкового суспільства, що пропонувались на початковому етапі
реформ в Україні, були засновані на жорстких стандартах, що пов’язані з
боротьбою за існування, конкуренцією, мінімізацією ролі держави у
соціальному захисті прав людини. Ці моделі не тільки втратили первісну
значущість у розвинених державах, а й не враховували особливості
постсоціалістичної економіки й суспільної свідомості, що виховувалася на
зовсім інших постулатах. І справа аж ніяк не у «споживацьких» настроях
громадян колишнього Союзу, а у тому, що люди важко розлучаються з
ідеологічними міфами, якщо останні відповідають природному прагненню
людини до рівності, справедливості, утвердженню гідності особи. Тому
необхідно зважати на соціальне очікування суспільної свідомості й
прагнути до формування відносин, у яких держава не буде пасивним
споглядачем, який був би індиферентним до становища громадян, що увійшли
у невідомі їм раніше ринкові ситуації. Заперечення соціальної ролі
держави є неможливим у сучасному світі навіть для традиційного
буржуазного суспільства. Тим більше, воно є неможливим у нашому
суспільстві, що було зорієнтоване на соціалістичні ідеали рівності та
справедливості. І хоча ці засади носили популістський, демагогічний
характер і реальність спростувала їх, суспільна свідомість формувалась
на цих ідеалах. Жовтневий переворот зміг здійснитися лише завдяки
привабливості гасел рівності й справедливості, і більшовицький режим
утримувався не лише репресіями, а й акумульованою у свідомості мас вірою
у здійснення цих гасел. Прагнення витіснити цю віру сьогодні, замінити
її ідеалами вільної конкуренції, змагальності, що неминуче породжують
соціальну нерівність, призводить до розколу суспільства.
Позиції щодо сумісності свободи і рівності, пропозиції, що спрямовані на
підвищення реального соціального статусу людини, виходять за межі суто
наукової полеміки; вони безпосередньо впливають на політику держав, на
більший чи менший ступінь їх соціальної орієнтованості. Незважаючи на
протидію ідеям соціальної держави з боку представників консервативних,
монетаристських концепцій, ідея соціальної держави отримує все більше
визнання, втілюється у практиці й закріплюється у конституціях сучасних
держав.
Стосовно цього цікавим є досвід ФРН, яка конституційне проголосила себе
соціальною правовою державою. Принцип соціальності держави у тій чи
іншій формі виражено у конституціях Франції, Італії, Португалії,
Туреччини, Іспанії, Греції, Нідерландів, Данії, Швеції й інших країн.
Він безперечно пов’язаний з соціально-економічними і культурними
правами. Незалежно від того, закріплені ці права у конституції держави
чи ні, розвинені держави західного світу не можуть спростувати
значимість цієї категорії прав, що знайшли втілення у найважливіших
міжнародно-правових актах – у Загальній декларації прав людини і
Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права. Ключовий
принцип соціально-економічних прав, навколо якого будується вся їх
система, сформульовано у п. 1 ст. 25 Загальної декларації прав людини:
«Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи харчування,
одяг, медичний догляд й необхідне обслуговування, який є необхідним для
підтримки здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, і право на
забезпечення у випадку безробіття, інвалідності, удівства, настання
старості чи іншого випадку втрати засобів до існування з незалежних від
неї обставин». Цей принцип розвинений у п. 1 ст. 11 Міжнародного пакту
про економічні, соціальні і культурні права. Наведені вище принципи
зобов’язують держави до соціальної орієнтації їх діяльності, до
забезпечення «другого покоління» прав людини, без чого в XXI ст. є
неможливим нормальний розвиток суспільства.
За результатами простого переліку прав «другого покоління» їх здійснення
неможливе без активного сприяння держави, і це зафіксовано у п. 1 ст. 2
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права: «Кожна
держава, що бере участь у цьому Пакті, зобов’язується в індивідуальному
порядку й у порядку міжнародної допомоги і співробітництва, зокрема в
економічній і технічній галузях, вжити у максимальних межах наявних
ресурсів заходи, щоб поступово забезпечити повне здійснення тих прав, що
визнаються у цьому Пакті, всіма належними способами, включаючи, зокрема,
законодавчі заходи».
Отже, необхідність соціальної орієнтованості держави, гарантування прав
«другого покоління» визнається міжнародним товариством. Проте далеко не
всі держави можуть вже нині реально захистити всі найважливіші права
цієї групи. Основна причина – стан економіки країни. Адже соціальна
функція може здійснюватись у повному обсязі лише при високому рівні
економічного розвитку, що дозволяє розумно перерозподіляти засоби і
ресурси, зберігаючи свободу ринкових відносин і підприємництва.
Визнаючи обмеженість реальних можливостей сучасної Української держави у
забезпеченні соціальної захищеності індивіда, необхідно, проте,
затвердити принцип соціальної держави як важливий фактор взаємовідносин
людини і держави, вирівнювання різких перекосів, що склалися у нашому
суспільстві.
У процесі реалізації прав і свобод держава виступає посередником між
особою та суспільством та, використовуючи гуманістичну основу права,
робить його інструментом досягнення своїх цілей. Для задоволення своїх
потреб та інтересів людство змушене шукати оптимальні форми
співвідношення між особою, державою та громадянським суспільством,
застосовуючи при цьому право. Так виникає і оформлюється ідея правової
держави. Сучасне розуміння правової держави ґрунтується на основних
принципах фундаментальних ідей, що визначають ідеальну модель держави,
яку можна назвати правовою. Такими принципами є:
1. Принцип верховенства права, походження якого пов’язують з англійським
«rull of low» – «панування права». Цей принцип означає:
• розгляд всіх питань суспільного та державного життя з позиції права,
закону;
• поєднання загальнолюдських морально-правових цінностей (розумність,
справедливість) та формально-регулятивних цінностей права
(нормативність, рівність всіх перед законом) із
організаційно-територіальним поділом суспільства та легітимною публічною
владною силою;
• необхідність ідеологічно-правового обґрунтування будь-яких рішень
державних та громадських органів;
• наявність в державі необхідних форм і процедур для втілення та дії
права (конституції та законів, системи матеріальних та процесуальних
гарантій тощо).
2. Принцип правової захищеності людини і громадянина полягає втому, що:
• існує рівність сторін та взаємна відповідальність держави та
громадянина;
• закріплюється особливий тип правового регулювання та форма
правовідносин (договір і вища його форма – конституція, що прийнята
народом);
• встановлюється стійкий, стабільний правовий статус громадянина і
чіткий, безперебійно працюючий юридичний механізм його забезпечення.
3. Принцип єдності права та закону – будь-який нормативно-правовий акт
повинен не тільки за назвою та формою, але й за змістом бути правовим,
відображати природно-правові ідеї та цінності.
4. Принцип правового розмежування діяльності гілок державної влади – не
влада повинна бути розділена між кількома центрами впливу, а для
виконання гілками влади своїх функцій повинна бути створена система
балансу та взаємодії у вигляді стримувань і противаг.
Існують й інші принципи правової держави: закон – вищий
нормативно-правовий акт, конституційно-правовий контроль, політичний
плюралізм тощо.
У правах та обов’язках фіксуються зразки, стандарти поведінки, що
формуються під впливом моральних уявлень про добро та зло, честь,
порядність тощо. Держава бере їх під захист і вважає обов’язковими,
корисними та доцільними для нормального функціонування соціальної
системи. Так поступово норми і принципи моралі отримують закріплення у
правових принципах. Разом з тим існують принципові відмінності між
правом та мораллю:
Право Мораль
Спосіб формування Закріплюється (встановлюється) державою Виникає
стихійно
Форма існування У письмових джерелах У свідомості людей
Спосіб забезпечення Забезпечується державою Підтримується силою
суспільного впливу
Характер регулятивного впливу Через механізм правового регулювання
Безпосередньо через свідомість
Сфера дії Відносини, що контролюються державою Відносини, що
непідконтрольні державі
Взаємодія права і моралі складна. У цивілізованому суспільстві право
підтримується суспільною свідомістю і входить до числа його моральних
цінностей. Більш того, певні загальнолюдські цінності (життя, свобода,
рівність…) є спільними і для моральної, і для правової системи.
Однак в суспільстві існує група цінностей, що характерні для певного
соціального прошарку, верстви, і можуть не збігатися із суспільною
мораллю. Порушення моральних принципів суспільства у деяких випадках
могло бути достатнім приводом для певних правових наслідків (санкцій). В
цілому, можна вважати, що в процесі суспільного розвитку
прослідковується тенденція гармонізації механізмів взаємодії права та
моралі. Це пов’язано, перш за все, із характером культури та ступенем
цивілізації кожного конкретного суспільства.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К.,
1992.
2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права //
Міжнародні договори України. – К., 1992.
3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні
договори України. – К., 1992.
4. Конвенція про права дитини. УПФ. – К., 1995.
5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. – М., 1954.
6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які
здобули свободу. – К. 1993.
7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової
правової бази. – Політична думка. – 1993, № 1.
8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н.
Севастьянова. – М., 1976.
9. Декларація прав людини очима дітей. – Дрогобич, 1994.
10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. – К., 1985.
11. Документи истории Великой французской революции. – М., 1990.
12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.
13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация
международно-правовьіх норм во внутреннем праве. – К., 1992.
14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х
частях, Ч.1.-М., 1988.
15. История Франции. В 3-х томах. – М., 1972 -73 гг, Т.2.
16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче.
-1993.-№ 6.
17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.
18. Коментар до Конституції України. – К., Інститут законодавства ВРУ,
1996.
19. Конституційні акти України 1917 – 1920 рр. – К., 1992.
20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав
людини. Виклад фактів. – № 3. – ООН, Женева, 1994.
21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник
Академії правових наук України. – Харків, 1993. – № 1.
22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. – Л., 1925.
23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний
революции XVII в. – М., 1973.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
