Реферат на тему:
Поняття та структура правового статусу. Права людини і права громадянина
Стосунки людей між собою у процесі життєдіяльності, а також
взаємозв’язок між державою та індивідом знаходять своє закріплення у
формі прав, свобод та обов’язків, що в своїй сукупності утворюють
правовий статус особи.
Правовий статус людини і громадянина може бути охарактеризований як
система прав та обов’язків, що закріплені державою у встановленому
порядку в Конституції та інших нормативно-правових актах.
У правах та обов’язках зафіксовані певні стандарти поведінки, що
визнаються державою як корисні та обов’язкові для всіх, а також
розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи.
Права та обов’язки у правовій державі фіксують складну систему
взаємозв’язків держави і особи, що будується на демократичних принципах.
Правовий статус особи був і залишається в центрі уваги
вчених-правознавців. У науці сформувалися кілька підходів до визначення
правового статусу. До структури правового статусу включається різний
набір елементів.
Так, А.М. Колодій та А.Ю. Олійник визначають такі елементи правового
статусу:
статусні правові норми і правові відносини;
суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки;
громадянство;
правові принципи і юридичні гарантії;
законні інтереси;
правосуб’єктність;
юридична відповідальність.
М.І. Хавронюк до структури правового статусу включає лише
правосуб’єктність людини; принципи конституційно-правового статусу
людини; права і свободи людини і гарантії їх реалізації; обов’язки
людини та гарантії їх виконання.
На нашу думку, слушною виглядає точка зору О.А. Лукашевої, за якою слід
обмежити поняття правового статусу категоріями прав та обов’язків, що
дозволяє чітко визначити його структуру. Всі інші елементи є або
передумовами, або другорядними по відношенню до основних. Розглянемо
зміст елементів, що складають безпосередньо правовий статус – юридичних
прав, свобод та обов’язків.
Права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її
існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно
визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним,
соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.
Отже, це, по-перше, – певні можливості людини діяти певним чином або ж
утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне
існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. До
того ж, якщо йдеться про основні права, то це саме такі можливості, без
яких людина не може нормально існувати. Що означає «нормально»?
Відповідь на це питання зумовлюється біологічною і соціальною
обґрунтованістю потреб людини. Самі ж потреби як результат
історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.
По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать, насамперед, від
можливостей усього суспільства, переважно, від рівня його економічного
розвитку. І з цього боку права людини – явище передусім соціальне, що
породжується самим суспільством.
По-третє, ці можливості за їх основними, «стартовими» показниками мають
бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правові
(етимологічне – від слів «правильний», «справедливий», «праведний»
тощо).
Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися будь-ким,
не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої
іншої організації чи особи.
У різних організаціях (зокрема, міжнародно-правових) і в національному
законодавстві, у науковій та публіцистичній літературі часто вживається
вираз «права і свободи людини».
Свобода людини – явище визначальне для розуміння правового статусу
особи. З одного боку – свобода людини – це характеристика стану людини,
її волі. Тільки вільна людина може повністю та всебічно користуватися
своїми правами. З іншого – свободи людини характеризують таку групу
можливостей людини, що ґрунтується на максимально вільному
самовизначенні особи: свобода віросповідання, свобода вибору.
Характеризуючи правовий статус особи, дослідники зазначають можливість
використання термінів «права» і «свободи» як синонімів.
Знаходячись в суспільстві, людина постійно взаємодіє з іншими людьми і
не може не мати обов’язків і по відношенню до суспільства, і по
відношенню до співгромадян. Тому обов’язки такий же важливий і
необхідний елемент правового статусу, як і права.
Якщо права – це мірило можливої поведінки, то обов’язки – мірило
необхідної поведінки людини в суспільстві. Права і обов’язки нерозривно
пов’язані і не можуть існувати незалежно один від одного. Така
залежність створює моральну взаємодію людей. Розглядаючи проблему
обов’язків, І. Кант зазначав: «Вищим серед обов’язків є глибока повага
до права інших людей. Наш обов’язок полягає в тому, щоб глибоко поважати
право інших і свято цінувати його. В усьому світі нема нічого більш
святого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття
тому, хто зазіхає на право інших людей. Право людини повинно
забезпечувати їй безпеку, воно сильніше за зброю і надійніше за будь-які
мури.
У сучасних умовах, коли людина отримала певну автономію в економічній
сфері, коли відбувається стрімка поляризація суспільства за економічною
ознакою, порушується принцип природної рівності, свобода людини повинна
бути не свободою від обов’язків перед суспільством, а свободою жити і
діяти в сучасному суспільстві, відчуваючи відповідальність один перед
одним, виховуючи почуття солідарності та взаємоповаги. Відвертий
індивідуалізм шкідливий, він орієнтує на анархічне та егоїстичне
свавільне і зменшує таку соціальну потребу, як обов’язок та
відповідальність особи перед суспільством. У ст. 1. Загальної декларації
прав людини 1948 р. зазначено: «Всі люди народжуються вільними і рівними
в правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти по відношенню
один до одного в дусі братерства».
Отже, правовий статус особи, що включає права, свободи та обов’язки,
цілеспрямовано впливає на створення збалансованих способів взаємодії
людей між собою і формування нормальних взаємовідносин індивіда,
суспільства і держави.
Права людини і права громадянина
Обсяг прав, що складають єдиний правовий статус, значною мірою залежать
від того, виступає особа як людина чи як громадянин.
Права людини і права громадянина тісно пов’язані, однак не є тотожними
поняттями. Розбіжності випливають із розмежування громадянського
суспільства і держави. Права людини допомагають визначити автономне поле
діяльності особи, де основною рушійною силою стають індивідуальні
інтереси особи. Реалізація таких інтересів здійснюється у громадянському
суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, сфері особистого
життя людини та спирається на природні права, що належать людині від
народження. Держава повинна не тільки сама не втручатися в ці відносини,
а й захищати їх від будь-яких інших посягань. Природні (невід’ємні)
права людини стали точним та конкретизованим втіленням самої суті
природного права – свободи окремої, автономної особистості. Після
утвердження у світовій суспільній думці невід’ємних прав людини як прав
особистості, а саме: життя, свобода, власність, безпека особи, прагнення
до щастя – розуміння цієї гуманітарної категорії отримало закріплення в
міжнародних документах та внутрішньодержавному законодавстві окремих
країн. Природні (невід’ємні) права стали символом та адекватним
юридичним аналогом індивідуальної свободи людини, її твердої захищеності
від свавілля влади. Більш того, вперше за всю історію людства право
отримало реальну можливість за допомогою розробки ідей невід’ємних прав
людини піднятися над владою та спробувати вирішити проблему стримування
та приборкання політичної державної влади.
Отже, у громадянському суспільстві на основі прав людини створюються
умови для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її
автономії та незалежності від будь-якого незаконного втручання.
Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, у якій
він розраховує не тільки на охорону своїх прав від незаконного
втручання, а й на активне втручання держави в їх реалізацію.
Громадянин-особа, яка за законом визнається юридично належною до певної
держави. Права людини закріпленні в міжнародно-правових актах, а права
громадянина – у конституції певної держави.
У статті розділу II Конституції України «Права, свободи та обов’язки
людини і громадянина» послідовно розрізняють права і свободи за
зазначеним принципом. Особливо це знаходить вияв у формулюваннях статей.
Там, де мова іде про права людини, Конституція застосовує формулювання:
«кожен має право», «кожен може», «кожному гарантується». Таке текстове
закріплення підкреслює можливість реалізації відповідних положень
будь-якою особою на території України. Поряд з цим сформульовано і
права, що належать лише громадянам України: свобода об’єднань (ст. 36),
участь в управлінні державними справами (ст. 38), мирні збори, мітинги,
походи та демонстрації (ст. 39) тощо. Це переважно політичні права. Таке
законодавче закріплення прав людини і прав громадянина відповідає
міжнародним документам, зокрема Міжнародному пакту про громадянські та
політичні права.
Існують і інші розбіжності між правами людини і правами громадянина.
Так, О. Ф. Скакун визначає:
Розвиваючись в суспільстві, людина повинна підкорятися певним правилам
для того, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди
іншим, не зробити неможливим нормальне співіснування. Тому держава,
беручи на себе зобов’язання по дотриманню та забезпеченню прав людини,
має право вимагати певної поведінки людини, що зафіксована в юридичних
нормах. Такі вимоги сформульовані в системі обов’язків. І якщо обов’язки
дотримуватися Конституції України та законів України (ст. 67), не
завдавати шкоди природі, культурній спадщині (ст. 66) поширюються на
всіх, хто перебуває на території України, то обов’язки захисту Вітчизни,
шанування її державних символів (ст. 65) є обов’язком лише громадян
України.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К.,
1992.
2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права //
Міжнародні договори України. – К., 1992.
3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні
договори України. – К., 1992.
4. Конвенція про права дитини. УПФ. – К., 1995.
5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. – М., 1954.
6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які
здобули свободу. – К. 1993.
7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової
правової бази. – Політична думка. – 1993, № 1.
8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н.
Севастьянова. – М., 1976.
9. Декларація прав людини очима дітей. – Дрогобич, 1994.
10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. – К., 1985.
11. Документи истории Великой французской революции. – М., 1990.
12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.
13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация
международно-правовьіх норм во внутреннем праве. – К., 1992.
14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х
частях, Ч.1.-М., 1988.
15. История Франции. В 3-х томах. – М., 1972 -73 гг, Т.2.
16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче.
-1993.-№ 6.
17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.
18. Коментар до Конституції України. – К., Інститут законодавства ВРУ,
1996.
19. Конституційні акти України 1917 – 1920 рр. – К., 1992.
20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав
людини. Виклад фактів. – № 3. – ООН, Женева, 1994.
21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник
Академії правових наук України. – Харків, 1993. – № 1.
22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. – Л., 1925.
23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний
революции XVII в. – М., 1973.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
