Реферат на тему:
Психологічні аспекти індивідуалізації навчання
Зміст
Вступ
1. Поняття особистості і індивідуальності як невід’ємні складові
індивідуалізації навчання у вищій школі.
2. Мотивація як одна з важливих умов підвищення ефективності
індивідуальної роботи студентів
3.Індивідуальний підхід як принцип психолого-педагогічної діяльності
Висновки
Вступ
Модернізація національної освіти України, перебудова середньої та вищої
школи, спрямовані на забезпечення кожній молодій людині можливостей для
всебічного розвитку, підвищення загальнокультурного і професійного рівня
самоосвіти, відтворення і зміцнення інтелектуального потенціалу нації,
вимагають суттєвого піднесення якості навчання молоді, підготовки її до
самостійного професійного життя. Підготовка сучасної високоосвіченої
і конкурентноздатної людини, здатної до творчості, є одним із
першочергових державних завдань. Для його розв’язання слід докорінно
змінити зміст, форми та методи навчально-пізнавальної діяльності
студентів вищих навчальних закладів, щоб ця діяльність якнайкраще
розвивала і формувала творчі здібності студентів. Сучасна вища освіта
повинна забезпечувати різнобічний розвиток студента як особистості,
сприяти виявленню та розвитку здібностей, враховувати індивідуальні
відмінності, розвивати самостійність, творчість, наполегливість та
відповідальність.Видатні вітчизняні та зарубіжні філософи і педагоги
минулого М.О.Бердяєв, В.Г.Белінський, М.Монтессорі, Ж.Піаже,
Й.Г.Песталоцці, С.Ф.Русова, Ж.П.Сарт, Г.С.Сковорода, Л.М.Толстой,
К.Д.Ушинський, В.Франкла, Ф.Фребель, С.Френе наголошували на
необхідності цінування кожної людини, глибокому знанні її індивідуальних
відмінностей, розвиткові у педагогів необхідних для цього педагогічних
якостей, повазі до виключних особливостей та створенні найбільш
комфортних умов для навчання та виховання кожної дитини.Індивідуальна
форма навчання – одна із форм організації навчального процесу, яка
спрямована на організацію навчального процесу із урахуванням
індивідуальних відмінностей та особливостей кожного з учнів чи
студентів, для їх становлення як особистості. Визначальними для
осмислення аспекту особистісного становлення можна вважати концепції
І.Д.Беха, М.Й.Боришевської, І.В.Дубровіної, О.Л.Кононко, В.К.Котирло,
М.В.Крулехт, В.Т.Кудрявцевої, О.А.Шаграєвої та багато інших. Мета
індивідуального навчання у вищій школі, зокрема у педагогічних
університетах – це не лише досягнення високих результатів у засвоєнні
знань студентами, а розвиток індивідуальних якостей, становлення
майбутнього вчителя як особистості. На сьогоднішній день проблема
індивідуалізації є недостатньо розробленою і обґрунтованою як в основній
так і особливо в вищій школі. Ряд важливих аспектів даної проблеми
залишається не висвітленими. Не розроблено інтегрованої теорії розвитку
індивідуальності, яка б поєднувала теорію індивідуального та
особистісного розвитку; не чітко пояснюється сутність та відмінність
понять «індивідуалізація освіти», «індивідуальний підхід»,
«індивідуалізація особистості».
1. Поняття особистості і індивідуальності як невід’ємні складові
індивідуалізації навчання у вищій школі.
У сучасній дидактиці для розкриття змісту індивідуальної форми навчання
вживаються поняття «індивідуалізація навчання», «індивідуалізоване
навчання», «індивідуальний підхід» та інші. У педагогічній енциклопедії
поняття «індивідуалізація навчання» визначається як «організація
навчального процесу, коли вибір засобів, заходів, темпу навчання
ураховує індивідуальні особливості у навчанні».В.Володько так визначає
поняття «індивідуалізація навчання»: « це організація такої системи
взаємодії між учасниками процесу навчання, коли якомога повніше
враховуються і використовуються індивідуальні можливості кожного,
визначаються перспективи подальшого розумового розвитку та гармонійного
вдосконалення особистісної структури, відбувається пошук засобів, що
компенсували б наявність недоліків і сприяли формуванню індивідуальної
особистості». [6, с.86].В дослідженнях В.А.Крутецького, М.В.
Ляховицького, С.Ю.Ніколаєва «індивідуалізація навчання» трактується як
максимальне наближення процесу навчання до оптимальної моделі, коли
кожен студент працює у зручному для нього темпі, манері що відповідають
його загальній підготовці, здібностям, обсягу оперативної пам’яті, рисам
характеру та емоційному стану [8].З точки зору психології, мабуть, можна
сказати, що індивідуальна форма навчання у вищій школі – це форма
організації навчальної діяльності, яка повністю ґрунтується: на вивченні
студента як індивідуальності; на врахуванні його індивідуальних
здібностей, нахилів і відмінностей; на розвитку його як особистості.Щоб
підготувати сучасного вчителя як самостійну особистість, яка б
відповідала всім вимогам нашого сьогодення, яка була б здатна до
самовдосконалення, самоосвіти, самореалізації відповідно до вимог
розвитку суспільства, освіти, не можна не враховувати індивідуальні
особливості студента, створення умов для розвитку і вдосконалення його
психолого-фізіологічних задатків. Тому, все це ще раз наголошує на
необхідності індивідуалізації навчального процесу у вищій школі який
забезпечить реалізацію всіх цих вимог.Говорячи про індивідуалізацію
навчання у вищій школі , ми постійно звертаємося до понять
індивідуальності та особистості, які не є тотожними. З філософської
точки зору поняття особистості пов’язане з більш глибокою суттю
людського роду і в той же час з найбільш суттєвими індивідуальними
особливостями конкретної людини. Індивід лише тоді стає особистістю,
коли включається в систему існуючих суспільних відносин, набуваючи нову
якість, стаючи елементом суспільства [4].В психології термін
«особистість» використовується у різному розумінні, в залежності які
понятті в себе включає.Г.Оллпорт визначає поняття особистості як «
життєво формуюча, індивідуально своєрідна сукупність психофізіологічних
систем – рис особистості, якими визначається своєрідність для даної
людини мислення і поведінка» [17].З точки зору прихильників діяльнісного
підходу в психології, особистість розглядається як найбільш повне
вираження суб’єктивного полюсу діяльності, яка породжується діяльністю і
системою відношень з іншими людьми [ 17].Основними властивостями
особистості є :
Здібності;
Темперамент;
Характер;
Емоції і почуття;
Мотивація;
Воля.
Кожна людина будує свою особистість сама в процесі активної діяльності
та спілкування з іншими людьми. Для студента основним видом діяльності є
навчання, яке є одним із важливих чинників становлення студента як
особистості. Але кожен студент є неповторною єдністю фізіологічних і
психологічних якостей. Щодо розгляду поняття індивідуальності, то існує
два підходи трактування його сутності. Прихильники першого підходу
пропонують розглядати індивідуальність як сукупність неповторно
своєрідних рис та особливостей людини, що відрізняє її від інших людей
або сукупність властивостей і особливостей кожної істоти, що відрізняють
її від інших істот того ж виду [ 13, 16 ].Прихильники другого підходу
індивідуальність розглядають як особистість з притаманними тільки їй
унікальними своєрідними характеристиками, як певний напрям розвитку
особистості, що супроводжується появою нових властивостей внаслідок
комплексу причин [1, 2, 3].П.П.Блонський розглядав індивідуальність як
певну комбінацію окремих ознак, отриманих по спадковості. Дані ознаки
він розділяв на домінуючі і підлеглі. За його теорією, якщо вроджені
задатки не розвивати під впливом того чи іншого подразника, то вони
атрофуються. На початку ХХ століття на основі науково-експериментальних
фактів було досліджено, що розвиток індивідуальності здійснюється
поступово і послідовно, він не є прямолінійним, може допускати
відхилення і зупинки; існує нерозривний зв’язок між духовними і
фізичними особливостями, а також між окремими сферами психічного –
емоційною, вольовою, розумовою; різні аспекти психічного розвиваються
неоднаково за темпами та енергією, завдяки різним причинам.За теорією
А.В.Петровського індивідуальність визначається як одна із сторін
особистості, під якою розуміється неповторна сукупність психологічних
особливостей людини. Дана сукупність включає в себе «характер,
темперамент, особливості психічних процесів, почуття та мотиви
діяльності, сформовані здібності» [12]. Аналізуючи дані, можна зробити
висновок, що особистість і індивідуальність взаємопов’язані між собою.
Так, О.Г.Асмолов у своїй фундаментальній теорії характеризує рушійні
сили та умови розвитку особистості, в яких вирізняються ті глибинні
новоутворення, що є свідченням народження індивідуальності в процесі
розвитку особистості.Виходячи з того, що основним видом діяльності
студентів є навчання, в процесі якого формуються не тільки знання,
уміння і навички, але й одночасно здібності, настанови, вольові та
емоційні якості, в яких бере участь і розвивається особистість як ціле,
як єдність усіх сторін і якостей. Тому, говорячи про розвиток
особистості в процесі навчальної діяльності, ми насамперед маємо на
увазі саморозвиток студента.За цих умов індивідуалізація навчання у
вищій школі створює всі можливості, які сприяють розвитку студента як
індивідуальності і становленню його як особистості.
2. Мотивація як одна з важливих умов підвищення ефективності
індивідуальної роботи студентів
Уперше слово “мотивація” застосував А.Шопенгауер у статті ” Чотири
принципи достатньої причини” (1900-1910).Потім цей термін міцно увійшов
у психологічний вжиток для пояснення причин поведінки людини та
тварини.У психологічній літературі все ще немає повного та однозначного
визначення мотивації, яка в останній час притягує усе більш пильну увагу
багатьох психологів та педагогів.У теперішній час мотивація як психічне
явище трактується різноманітно. По-перше, як сукупність факторів, які
підтримують і спрямовують, тобто обумовлюють поведінку (К. Мадлен),
по-друге, як сукупність мотивів (К. К. Платонов), по-третє, як
спонукання, яке викликає активність організму та визначає її
спрямованість.Крім цього, мотивація розглядається як процес дії мотиву
та як механізм, який визначає виникнення, напрямок та засоби здійснення
конкретних форм діяльності (І. А. Джидар’ян), як процес психічної
регуляції конкретних форм діяльності (М. Ш. Магомед-Емінов), як цілісна
система процесів, які відповідають за спонукання і діяльність (В. К.
Вільнопас).[7,65]Будь-яка людська діяльність чи поведінка завжди
мотивується певними чинниками. Засвоєння знань – це також діяльність,
яка носить в собі певні мотиви. Важливу роль у навчанні студентів
відіграє мотивація їх навчальної діяльності.На думку С.Л. Рубінштейна,
мотиви визначають ставлення студентів до навчальної діяльності. Він
розкрив психологічну суть вмотивованого відношення студентів до
навчання, виділив функції мотивів і розкрив структуру мотиваційної
сфери. Аналізуючи процес навчання у вищих навчальних закладах, К.
Беркита наголошує на необхідності формування у студентів мотивів, які
забезпечуватимуть успіх в оволодінні навчальною діяльністю.С.Т. Григорян
під мотивом розуміє “спонукання суб’єкта до дії або діяльності, що
пов’язане з досягненням поставленої мети, яка виникає на основі його
певних потреб”.Загальновідомо, що ефективність будь-якої діяльності перш
за все залежить від сили і ступеня усвідомлення потреби індивіда у даній
діяльності. А самі потереби з’являються через відчуття браку чогось, що
нерозривно пов’язано з проявлянням емоцій, у наслідку чого виникає
зацікавленість, “інтерес” до діяльності, яка виконується. При цьому
зацікавленість не завжди може бути причиною виконання тієї чи іншої дії.
Для того, щоб говорити про мотивацію, недостатньо виявляти в ній
емоційну особливість інтересу. Також необхідно, щоб ця зацікавленість
привела індивіда до активного стану, який дасть визначену
спрямованість його діяльності.Відомий психолог А.М. Леонтьєв стверджує,
що людина під впливом певного мотиву розпочинає виконувати дії, а потім
– заради них самих, в силу того, що мотив змінився на мету. На думку
Е.Б. Єгорової, мотиви, як психологічні фактори людської діяльності,
займають провідне місце в структурі особистості і визначаються як
внутрішня сила, що виникає на основі почуттів та думок людини і збуджує
її до тієї чи іншої діяльності, скерованої на задоволення її потреб.У
своїй структурі мотивації В. С. Мерлін виділяє перш за все первісний
фактор – стан потреби і її усвідомлення. Тому що усвідомлення потреби є
важливою умовою виникнення цілі, яка стає діючою тільки у випадку
упевненості в її досягненні. Оптимізація досягнення своїх цілей
нерозривно пов’язана з певними емоціями, які визначають спрямованість
даної активності. Якщо усі ці фактори у своїй сукупності призводять до
вольової дії, яка викликає певну активність суб’єкта по здійсненню їм
конкретної діяльності, тоді можна говорити про його
мотивації.[10,28-63]І.В. Сусліна під мотивами вбачає психічні утворення,
внутрішні духовні сили людини, що спонукають її до діяльності або
поведінки; свідомий потяг особистості до самоосвіти, самостійного
збільшення обсягу знань, використання додаткової літератури. Н.Г.
Сидорчук визначає мотив як “досить складне утворення, яке вміщує різні
види спонукань: потреби, прагнення, цілі, установки, ідеали. Поняття
“мотив” означає спонукання до діяльності, пов`язане із задоволенням
потреб суб`єкта, сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які викликають
активність суб`єкта і визначають її спрямованість” [13].Кожне з
визначень мотиву, які даються у науковій літературі, ставлять на головне
місце різні аспекти одного феномена – феномена мотиву. Таким чином,
аналіз різних визначень мотивації виявляє, що поняття “мотивація”
застосовується до специфічної активності людини, в основі якої лежать її
різноманітні мотиви, емоції та потреби, які мають для неї певне
значення. Мотивація тісно зв’язана з почуттям задоволення, отриманого як
від самого процесу виконання дій.Для того, щоб студент по-справжньому
включився в роботу, потрібно, щоб завдання, які ставляться перед ним в
процесі навчальної діяльності, були зрозумілими, але й внутрішньо
прийнятими ним, тобто щоб вони стали значимими для студента й знайшли,
таким чином, відгук і опору в його переживаннях.Одним із важливих
аспектів мотиваційної сфери є спрямованість активності на предмет,
внутрішній психічний стан людини. У навчальній діяльності студентів
мотивом є їх спрямованість на окремі сторони навчального процесу, тобто
спрямованість студентів на оволодіння знаннями. Ціль – це спрямованість
активності на проміжний результат, що представляє етап досягнення
предмета потреби. Для того, щоб реалізувати мотив, опанувати прийомами
самоосвіти, треба поставити й виконати багато проміжних
цілей: навчитися бачити віддалені результати своєї навчальної,
підкорити їм етапи сьогоднішньої навчальної роботи, ставити мету
виконання навчальних дій, мету їхньої самоперевірки й тому подібне.
Ще одна сторона мотиваційної сфери навчальної діяльності –
інтерес до навчання. Основною рисою інтересу називають емоційну
забарвленість.Розглядаючи мотиваційну сферу, А.К. Маркова виділяє стійку
і ситуативну мотивацію, вказує на важливість їх сформованості, а також
на наявність знань і ціннісних орієнтацій студентів. Т.І. Левченко
пропонує враховувати так звані внутрішні мотиви, які існують у самому
навчальному процесі: залучення до одержання нових знань, ліквідація
незнання, оволодіння певним обсягом інформації, новими вміннями і
навичками та зовнішні мотиви, які знаходяться поза навчальною
діяльністю, соціальна мотивація, тобто мотивація, яка пов’язана з
перспективним розвитком особистості студента, його успіхами,
самоактуалізацією, самореалізацією, самоствердженням, суспільним
схваленням, професійними намірами і планами на майбутнє. На важливість
самостійного отримування знань звертає увагу й відомий американський
вчений і педагог Д. Пойа: “Для того, щоб вивчення було найбільш
ефективним, учень повинен самостійно відкрити якомога більшу частину
виучуваного матеріалу, можливу за даних обставин”[15]. Розуміння
значущості інформації для суб’єкта учіння впливає на мотивацію учіння.
Від того, як сформована мотивація, залежить результативність навчального
процесу, адже мотивування забезпечує його “системну якість” . До видів
мотивів можна віднести пізнавальні й соціальні мотиви. Якщо в студента
в ході навчання переважає спрямованість на зміст навчального предмета,
то можна говорити про наявність пізнавальних мотивів. Якщо в студента
виражена спрямованість на іншу людину в ході навчання, то говорять про
соціальні мотиви. І пізнавальні й соціальні мотиви можуть мати різні
рівні: широкі пізнавальні мотиви (орієнтація на оволодіння
новими знаннями, фактами, закономірностями),
навчально-пізнавальні мотиви (орієнтація на засвоєння способів
добування знань, прийомів самостійного придбання знань), мотиви
самоосвіти (орієнтація на придбання додаткових знань і потім на побудову
спеціальної програми самовдосконалення).Соціальні мотиви можуть мати
наступні рівні: широкі соціальні мотиви (обов’язок, відповідальність,
розуміння значимості навчання), вузькі соціальні (прагнення зайняти
певну позицію у відносинах з оточуючими, отримати їх схвалення).Різні
мотиви мають неоднакові прояви у навчальному процесі. Наприклад, широкі
пізнавальні мотиви проявляються в схваленні рішення завдань, у
звертаннях до викладача за додатковими відомостями;
навчально-пізнавальні – у самостійних діях, у пошуку різних способів
розв’язання, у питаннях до викладача про порівняння різних способів
роботи; мотиви самоосвіти виявляються у зверненнях до викладача із
приводу раціональної організації навчальної праці.Проте надмірна
негативна мотивація, на думку Т.І. Левченко та інших
педагогів-практиків, може бути занадто великою в порівнянні з реальними
навчальними можливостями студентів. Перевантаження роботою спричиняє
зниження відповідальності студентів за результати своєї діяльності,
створює умови для формального ставлення до навчання. Відзначається, що
дуже сильна мотивація призводить до станів афектів, стомлюваності, коли
мотиви, прагнення, наміри, бажання, потреби суб’єкта навчання не
задовольняються в процесі навчальної діяльності. Типовими є мотиваційні
конфлікти, коли не співпадають мета і конкретні результати, які отримує
студент; коли завдання, які виконують студенти, однотипні, нецікаві, не
викликають інтересу або не чітко сформульовані цілі матеріалу, який
пропонується для самостійного опрацювання. Переважання мотивів
вимушеності під час індивідуальної роботи вказує ще й на
неусвідомленість молодими людьми конкретної дальньої перспективи
використання отриманих знань, вмінь і навичок у майбутньому. Спад
мотивації у студентів може викликатися певним дублюванням тем шкільної
програми, відсутністю ситуативності, коли у завданнях немає елемента
творчості, що, в свою чергу, не дає можливості студентам повністю
розкрити свій інтелектуальний потенціал, максимально реалізувати свої
особистісні здібності. Існують випадки грубого тиску викладача на
студентів, завдяки якому він намагається покращити рівень знань
студентів, викликаючи, таким чином, зворотну реакцію – відверте
небажання працювати, а тим більше активно й творчо. Отже, відсутність
мотивуючих механізмів свідчить про неорганізованість і низьку
ефективність викладання. . У зв’язку з цим виникає необхідність подолати
і певною мірою компенсувати всі ці обставини, що негативно впливають на
ставлення до індивідуальної роботи і її результати. З цією метою
пропонується максимально пов’язати та узгодити зміст і характер
індивідуальної роботи з найбільш глибокими, сильними й значущими
мотивами діяльності студентів, які відповідають їх профілюючій
спеціальності. При цьому вважають, що студенти, зустрічаючись з
інформацією, яка має безпосереднє відношення до їх майбутньої
спеціальності, будуть достатньою мірою вмотивованими і матимуть досить
міцний стимул до виконання поставлених завдань. Важливим є і характер
самого завдання. Коли студенти впевнені, що виконують не просто звичайну
навчальну роботу, а таку, якою вони будуть займатися в майбутньому, від
якості виконання якої залежатиме рівень їх кваліфікації, професіоналізм,
– підвищуватиметься їх зацікавленість, мотивація, відзначатиметься більш
серйозне й відповідальне ставлення до індивідуальної роботи. Розглядаючи
проблему мотивації, її виплив з аналізу наукових джерел, важливим постає
питання її взаємозв’язку з потребами, адже мотивація є рушійною силою
людської поведінки і початком процесу засвоєння, який завжди пов’язаний
з потребою як однією з умов розвитку особистості [4]. Більше того,
якісне засвоєння матеріалу стає неможливим, якщо у студентів відсутні
“потреби в знаннях, у пізнанні оточуючої дійсності”[15], які слугують
важливим стимулюючим фактором навчання. Слід зазначити, що в основі
мотивів діяльності та поведінки особистості знаходяться потреби, “які
перетворюються в мотиви при зустрічі з об’єктом діяльності чи
стимулом”.Мотивація значно зросте, коли студенти розумітимуть існування
тісного взаємозв’язку між предметом який вивчають та своєю майбутньою
професією. Сукупність таких стійких провідних мотивів, які орієнтують
діяльність особистості студента, виражають його бажання займатися
самовдосконаленням у вибраній галузі діяльності, сприяє підвищенню
ефективності під час вивчення певного предмету. Таким чином, існує
тісний взаємозв’язок між ефективністю навчального процесу і дією
мотивуючих чинників. Педагог має створити оптимальні умови для розкриття
можливостей особистості студента, зокрема шляхом довірливих стосунків
між самими студентами та викладачем, що мобілізує їх творчий потенціал,
формує впевненість у своїх силах і, таким чином, зумовить процес
інтенсивного засвоєння матеріалу, викличе стійкий інтерес до вивчення
історії математики. Успіх і результативність одержаних студентами знань
значною мірою залежить від уміння викладача створити мотиваційний
настрій, атмосферу співпраці, взаєморозуміння, враховуючи їхні побажання
та сподівання, оскільки, як підкреслює Л.М. Масюк, високий рівень
мотивації є основним психологічним фактором, котрий збуджує інтерес до
навчання, розвиваючи у студентів здатність до самостійного одержання
знань “[13]. Емоційний стан студентів безпосередньо пов’язаний із
засвоєнням знань, формуванням професійних умінь і розвитком навичок,
значною мірою визначає настрой на перспективу в майбутній фаховій
діяльності.Виходячи з дидактичних вимог про те, що якими б не були
вихідні дані предмета вивчення, подальший вплив педагога повинен завжди
забезпечувати досягнення заданого оптимального результату. Викладач має
змогу максимально знизити емоційний бар’єр, оскільки досить часто
низький рівень знань приводить студентів у стан неспокою, напруги,
виникає мотиваційна упередженість, що значно знижує ефективність
роботи.Навчання – це пізнання. “Неможливо зобов’язати студента пізнавати
будь-що. Поки обов’язок не буде усвідомлений і прийнятий студентом як
свій власний обов’язок, він буде “підлягати навчанню”, а не навчатися”
[13]. Наразі виникає необхідність переставити акцент з викладача на
студента. Навчальний процес у вищій школі вимагає, щоб навчання було
організоване як співробітництво, як спільна діяльність викладача й
студентів на всіх етапах вивчення дисципліни, щоб студент з об’єкта став
суб’єктом навчання: повинна існувати адекватна співтворчість педагога та
студента, спрямована на забезпечення успішного набуття знань, формування
умінь і розвиток навичок з математики. Як цілком справедливо зазначають
І.Ф. Прокопенко та В.І. Євдокимов, під час взаємодії викладач вказує
напрямок пошуку, а сам пошук здійснює студент. Завдяки цьому можна
досягти основної мети навчання – формування творчої особистості всебічно
розвиненого фахівця [13]. Викладач, як досвідчений педагог, повинен
створити сприятливу обстановку на заняттях для успішного засвоєння
знань, блокуючи, таким чином, вплив негативних емоцій, ставлячи студента
в центр навчального процесу, де він зможе активно переробляти професійну
інформацію та аналізувати поняття. Від “школи пам’яті” необхідно
послідовно переходити до “школи пошуку”, суть якого Т.П. Кіріна вбачає в
тому, щоб студент був поставлений в такі умови, які б викликали у нього
потребу в одержанні знань, бажання здобути їх. Це, в свою чергу, викличе
у студентів стійкий внутрішній інтерес до навчання. Адже саме інтерес у
психології розглядають як мотив, що сприяє орієнтуванню в будь-якій
галузі, більш повному й глибокому відображенню дійсності.
3.Індивідуальний підхід як принцип психолого-педагогічної діяльності
Індивідуалізація навчання – розглядається також як суто дидактичний
принцип, що зумовлює необхідність в процесі навчання бачити кожного
студента. Індивідуалізація процесу навчання у вищій школі розглядається
як організація навчальної діяльності під час якої враховуються
індивідуальні відмінності студентів, рівень розвитку їх здібностей до
навчання.Подібно до суті індивідуалізації процесу навчання визначається
і сутність поняття індивідуальний підхід.Принцип індивідуального підходу
є провідним принципом розвитку індивідуальності студента.Питанням
індивідуального підходу займалися провідні вчені О.В.Запорожець,
Г.С.Костюк, В.К.Котирло, Г.О.Люблінська, В.М.Мясищев, Д.Ф.Ніколенко,
Л.М.Проколієнко, Д.Б.Ельконін, П.Р.Чамата та інші. Так, Г.С.Костюк
розглядає індивідуальний підхід, як складову методики навчальної
діяльності. Також, автор переконує, що не можна не враховувати
індивідуальну своєрідність кожного учня і орієнтуватися на середнього
учня, не звертати увагу на труднощі, які виникають під час навчання. Але
разом з тим наголошується на тому, що не можна індивідуальний підхід
зводити до пристосування навчання до індивідуальних особливостей учнів,
відповідно їх скеровувати, забезпечувати максимальний розвиток нахилів,
здібностей [7].Аналізуючи сказане, ми можемо із впевненістю сказати те
ж саме стосується і вищої школи. Тобто, під час організації навчального
процесу у вищій школі, викладач повинен враховувати індивідуальну
своєрідність кожного студента, але не пристосовувати навчання до
індивідуальних особливостей студентів. Викладач так повинен організувати
навчальну діяльність, щоб досягти поставлених результатів кожним
студентом, розвивати його здібності і нахили, спонукати його до творчої
пізнавальної самостійної діяльності у здобутті необхідних знань.У
сучасному тлумаченні індивідуальний підхід розглядається
психолого-педагогічний принцип, що передбачає таку організацію
педагогічного впливу у навчальному процесі, яка б враховувала
індивідуальні особливості учня чи студента.На думку В.У.Кузьменко,
«індивідуальний підхід – це більш вузьке поняття, аніж індивідуалізація,
один з провідних (але не єдиний) принципів педагогічної діяльності, які
забезпечують стратегію індивідуалізації. Індивідуальний підхід полягає у
гнучкому використанні педагогами інтегрованої та різноманітної системи
засобів, форм, методів і прийомів навчально-виховної роботи, яка
враховує цілісну картину індивідуального розвитку кожної дитини»
[9].Індивідуальний підхід у навчанні розглядається як вибір викладачем
різних форм, методів, засобів і прийомів активізації
навчально-пізнавальної діяльності кожного студента.Під індивідуалізацією
розуміють вдосконалення самостійної навчальної діяльності у
відповідності до індивідуальних здібностей студента, яка обов’язково
контролюється, корегується викладачем. Використовуючи індивідуальний
підхід, викладач має більше можливостей враховувати індивідуальні
особливості студентів, що сприятиме ефективному підбору та використанню
таких методів, засобів і прийомів навчальної діяльності, які забезпечили
б високий рівень засвоєння навчального матеріалу та розвиток студента,
як особистості.
Висновки
Навчальний процес у вищій школі повинен організовуватися з урахуванням
таких якостей, що дасть можливість забезпечити високий рівень
пізнавальної активності студентів, досягти намічених результатів у
навчанні. Педагог має створити оптимальні умови для розкриття
можливостей особистості студента, зокрема шляхом довірливих стосунків
між самими студентами та викладачем, що мобілізує їх творчий потенціал,
формує впевненість у своїх силах і, таким чином, зумовить процес
інтенсивного засвоєння матеріалу, викличе стійкий інтерес до вивчення
навчальної дисципліни.Студенти працюючи індивідуально, постійно
зустрічатимуться з інформацією, яка має безпосереднє відношення до їх
майбутньої спеціальності, то відповідно будуть достатньою мірою
вмотивованими і матимуть досить міцний стимул до виконання поставлених
завдань. Але дуже важливим є і характер самого завдання. Коли студенти
впевнені, що виконують не просто звичайну навчальну роботу, а таку, якою
вони будуть займатися в майбутньому, від якості виконання якої
залежатиме рівень їх кваліфікації, професіоналізм, – підвищуватиметься
їх зацікавленість, мотивація, відзначатиметься більш серйозне й
відповідальне ставлення до самостійного навчання.Ні вибір вправ, ні
засобів і форм не забезпечить успіху, якщо не буде враховано, у яких
стимулюючих формах педагогічного спілкування будуть викладатися
студентам знання і як буде організований процес вироблення умінь і
навичок.Провідним принципом розвитку індивідуальності вважається принцип
індивідуального підходу, сутність якого полягає у врахуванні та вивченні
індивідуальних відмінностей студентів.
Література
Ананьев Б.Г. Индивидуальное развитие человека и константность
восприятия. – М.: Просвещение, 1968. – 334с.
Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. – М.: Наука, 1977.
– 339с.
Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. – Л.: Изд. Ленинградского
университета, 1968. – 339с.
Батищева И.Р., Александров Д.Н. Мотивация и интеллектуальная
самостоятельность студентов в процессе обучения иностранному языку во
втузе // Профессионально-ориентированное обучение иностранным языкам в
вузе: Межвуз. сб. научн. тр. – Пермь: Перм. гос. ун-т им. А.М.
Горького, 1983. – С. 124.
Божович Л.И. Изучение мотивации поведения детей и подростков. – М.,
1972.
Володько В.М. Індивідуалізація процесу навчання як принцип неперервної
педагогічної освіти /Система неперервної освіти: здобутки, пошуки,
проблеми: Матеріали міжнар. наук.-практ. конференції у 6-ти книгах. –
Чернівці: Митець, 1996.- кн.. 5. – с. 85-87.
Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психологічний розвиток
особистості / Заг. Ред.. Л.М. Проколієнко. – К.: Рад. школа, 1989. –
608с.
Крутецький В.А. Психология: Ученик для учащихся педучилищ. – М.:
Просвещение, 1980.- 352с.
Кузьменко В.У. Розвиток індивідуальності дитини 3-7 років: Монографія. –
К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2005. – 354с.
Мерлин В.С. Лекции по психологии мотивов человека. – Пермь, 1971.
Немов Р.С. Психология: Учеб. Пособие для уч. Педучилищ, студентов пед.
ин-тов и работников си-мы подготовки, повышения квалификации и
переподготовки пед. кадров. – М.: Просвещение, 1990. – 301с.
Общая психология / под ред. А.В.Петровского. – М.: Просвещение, 1977. –
431с.
Онучак Л.В. Педагогічні умови організації самостійної поза аудиторної
роботи студентів економічних спеціальностей. Автореф. дис. канд. пед.
наук, 13.00.04. – К., 2002.
Педагогічний словник / За ред. Ярмаченка М.Д. – К.: Педагогічна думка,
2001. – 516с.
Пойа Д.М. Математическое открытие. – М.: Наука, 1970. – 452с.
Семенов И.М. Индивидуальность. Большая советская єнциклопедия. Т. 10. –
М.: Изд. Сов. Энциклопедия, 1972. – 188с.
Смирнов С.Д. Педагогика и психология высшего образования от деятельности
к личности. – К., 1994.
Фридман Н.Л., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. – М.,
1993. – 376с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
