КУРСОВА РОБОТА
на тему:
Психологічні основи формування правової культури студентів
Зміст
1. Правова культура як основна складова громадянськості
2. Головна мета громадянського виховання
3. Правова культура особистості
4. Правові та економічні чинники формування правової культури
5. Мовний фактор формування правової культури
6. Вивчення історичних дисциплін та географії та їх вплив на формування
правової культури
7. Методологія і організація виховання правової культури студентів у
світлі європейського досвіду
Література
1. Правова культура як основна складова громадянськості
Проблеми громадянського виховання молоді – це вічні проблеми, які
знаходяться у центрі уваги педагогів, вчителів, громадських та
політичних діячів. Скільки існують держави, стільки й суспільство
висуває й на свій розсуд вирішує питання мети, змісту, шляхів, засобів
та методів виховання своїх майбутніх громадян. Особливо ця проблема
актуалізується в переломні часи, коли кардинальні зміни в суспільстві
змушують до зміни всього виховного процесу в цілому й до громадянського
виховання в першу чергу.
Сучасні тенденції розвитку українського суспільства висунули на передній
план педагогічного та й всього громадського життя проблему
громадянськості і як якості суспільства, і як якості особистості. Перед
сучасними педагогами стоїть нелегке завдання приймати активну участь у
процесі формування майбутніх громадян України. І тут немає (і не може
бути) одноманітного й уніфікованого підходу до вирішення цієї проблеми,
про що свідчить і аналіз сучасних наробок: одні автори у своїх
концептуальних підходах ставлять на перше місце у громадянському
вихованні молоді в Україні державні інтереси, інші – інтереси
особистості; перші висувають на передній план національну ідею та
національні цінності, інші відштовхуються в першу чергу від
загальнолюдських цінностей; відстоюють ідею полікультурності тощо.
Однак при всьому розмаїтті підходів до вирішення цієї складної
комплексної всеохоплюючої проблеми вчителі, педагоги спираються перш за
все на закони України, якими регулюється все суспільне життя країни.
Вони виступають єдиною основою, фундаментом розбудови власне
педагогічних положень, постулатів та канонів.
Сучасна законодавча і нормативна база в нашій державі визначає
громадянина як людину, яка живе в демократичній країні і має
конституційне невід’ємні громадянські права і свободи. Громадянин
реалізує і захищає свої права і свободи, дотримується існуючого порядку
і разом з тим критично – вимогливо ставиться до влади, бере активну
участь у громадському суспільно-політичному житті держави з метою
захисту демократичних цінностей і громадянських свобод. Саме такого
громадянина має сформувати сучасний вищий навчальний заклад, все
українське суспільство. Це розуміють сьогодні всі, і держава, і
громадяни, і керівники вищих навчальних закладів.
Під громадянськістю розуміємо інтегративну якість особистості, що
дозволяє їй відчувати себе соціально, морально, політично й юридично
дієспроможною.
До основних складових громадянськості можна віднести:
моральну й правову культуру (почуття власної гідності, внутрішня свобода
особистості, дисциплінованість, повага й довір’я до державної влади,
готовність виконувати свої громадянські обов’язки) в гармонійному
поєднанні патріотичних, національних та загальнолюдських
почуттів. Моральна культура включає в себе національні й загальнолюдські
цінності, а правова культура виступає суб’єктивною основою й передумовою
існування правової держави, для якої характерна висока ступінь
затребування громадянських якостей.
2. Головна мета громадянського виховання
Головна ж мета громадянського виховання – це підготовка молоді до
життя у громадянському демократичному суспільстві, визнання й прийняття
цінностей, що виступають головними, визначальними для даного
суспільства.
Хоча правосвідомість і правова культура формуються на протязі всього
життя індивіда і найбільш відповідальним та актуальним нам видається
процес правової соціалізації неповнолітніх, цільоспрямоване правове
виховання є дуже важливим і для студентів під час їх навчання в вищих
учбових закладах.
Психологічний тлумачний словник дефінує правосвідомість як сферу
суспільної або індивідуальної свідомості, що включає правові знання,
відношення до права і право застосовної діяльності. Її основні функції –
пізнавальна, оцінювальна і регулятивна. Остання реалізується через
систему ціннісних мотивів, орієнтацій і правових установок.
Правова держава є немислимою без правової культури, без розвинутої
правосвідомості. Сама ідея правової держави є несумісна з правовим
нігілізмом, беззаконністю, анархією. Між тим сьогодні ми зустрічаємось з
таким станом, коли правова культура різних категорій населення
знаходиться на низькому рівні. Демократизація усіх сфер громадського
життя ставить нові вимоги до осмислення таких фундаментальних проблем,
як формування нової громадської правосвідомості, втілення в життя ідеї
верховенства закону, правова захищеність особистості. Демократизація
неможлива без боротьби з бюрократизмом, без переконання юридичного
невігластва, скепсису та байдужості.
Формування у молоді громадянських цінностей – одна з найактуальніших
проблем педагогічної науки та навчально-виховної практики. Її
актуальність зумовлена багатьма чинниками. Найдієвіший з них вбачається
в тому, що Україна конституційно закріпила за собою статус
демократичної, соціальної, правової держави, яка у своєму перспективному
розвитку орієнтується на розбудову громадянського суспільства.
Розбудова такого суспільства та забезпечення його подальшого розвитку
можливі за умови досягнення всіма його членами (або принаймні переважною
його більшістю) високого рівня громадянської зрілості. Досягнення цього
рівня потребує надійної науково обґрунтованої системи громадянського
виховання молоді, передусім учнів і студентів. Актуальність проблеми
формування в учнівської та студентської молоді аксіологічно вагомих
громадянських цінностей зумовлена об’єктивними потребами і
закономірностями суспільного та економічного розвитку нашої держави.
До найвагоміших чинників, що зумовлюють актуальність зазначеної
проблеми, належить і те, що в науково-педагогічному аспекті її
досліджено більш, ніж скромно.
Щоправда, у радянський період розвитку педагогічної науки освітянам
зовсім не бракувало творів, присвячених проблемам виховання в дітей,
підлітків, юнацтва таких якостей, що поза сумнівом входять до системи
громадянських цінностей (наприклад, політичної культури, патріотизму
тощо). Але ці твори не можуть бути повною мірою використані в сучасній
школі через багато причин. Найбільша з них – це гіпертрофічна її за
політизованість та заідеологізованість комуністичного спрямування. До
того ж у радянську добу проблема формування в молоді громадянських
цінностей розв’язувалась на партійно-класових засадах, тобто поза
зв’язком її з національним вихованням. А тим часом громадянськість
людини проявляється в усвідомленні нею належності до своєї держави,
нації, етносу; у постійній ідентифікації зі своїм народом; у глибокій
повазі до рідної мови, національної культури в цілому; в любові до
Батьківщини, інтересі до героїчних сторінок її історії тощо. А
комуністичне виховання під гаслом інтернаціоналізації було спрямоване на
денаціоналізацію народів колишніх союзних і автономних республік,
перетворення націй і національних меншин у так званий „радянський
народ”. За таких обставин проблема громадянського виховання молоді як
формування в неї цілісної структури цінностей, органічно пов’язаних з
національними культурами народів, не привертала до себе уваги
дослідників. Тому не дивно, що до недавнього часу в розпорядженні
вчителів, викладачів вищої школи не було жодного присвяченого цій
проблемі фундаментального твору, якщо не враховувати книжки В. О.
Сухомлинського „Народження громадянина”, що вийшла в світ після смерті
його автора.
Через не розробленість у педагогічній науці проблема громадянського
виховання не посіла належного місця у змісті освіти педагогічних
навчальних закладів. Тому не дивно, що з огляду практичного розв’язання
поставленої проблеми у професійній підготовці вчителів та викладачів
вищих закладів освіти наявні помітні прогалини, які не можуть не
вплинути на якість їхньої навчально-виховної роботи. Про гостру потребу
її істотного поліпшення свідчать результати рівня громадянської культури
учнівської та студентської молоді.
Найперше завдання викладача, зацікавленого в удосконаленні
громадянського виховання студентів, зводиться до осмислення тих
цінностей, якими повинна володіти молода людина, щоб досягти статусу
соціально-зрілої особистості, громадянина. Таке осмислення має подвійне
значення. По-перше, воно допомагає педагогу визначити істотні ознаки
громадянської зрілості, способи її вчення та критерії оцінювання і,
по-друге, дає змогу добрати оптимальні варіанти адекватних педагогічних
засобів її формування та розвитку.
Вивчення педагогічної літератури показує, що для кінцевих результатів
громадянського виховання молоді використовуються різні поняття, а саме:
„громадянська цінність”, „громадянська зрілість”, „громадянськість”,
„правова культура” та ін.
Серед педагогів найпопулярнішими стали соціально-психологічні підходи до
розкриття суті громадянськості. Аналіз літературних джерел показує, що
більшість педагогів-дослідників сходяться на думці щодо істотних
істотних ознак громадянськості. Так, в одному з довідкових педагогічних
видань зазначається, що під громадянськістю розуміють „усвідомлення
кожним громадянином своїх прав і обов’язків щодо держави, суспільства”.
В іншому творі автори наголошують на тому, що „громадянськість можна
інтерпретувати і як різновид базової соціальної установки, суть якої
полягає в готовності особистості свідомо приймати і відповідально,
добросовісно (а не з примусу) виконувати закони та вимоги своєї
держави”.
Громадянськість людини як складне психологічне утворення є засвоєна нею
частка соціально-культурного досвіду, яку можна назвати громадянською
культурою.Цінності, що становлять громадянську культуру, належать до
всіх основних сфер особистості: потрібно-мотиваційної, когнітивної,
інтелектуальної, емоційно-вольової та поведінково-діяльнісної. Ознаками
вияву кожного компонента є нещо інше, як ідеально представлені
результати розв’язання певних завдань громадянського виховання. За ними
визначають самі виховні завдання. Так, потреба людини у знаннях проблем
державного масштабу, інтерес до них, захоплення ними є результатом
розв’язання завдання щодо виховання в неї громадянської спрямованості,
тобто формування та розвитку інтенційного компонента громадянської
культури.
Громадянська спрямованість – це націленість людини на проблеми
державного та громадського життя. Вона проявляється у прагненні особи
глибше пізнати свою батьківщину, осягнути її політичні, економічні,
наукові, освітні та культурні здобутки і проблеми, життя національними
інтересами держави, громадянином якої вона є, постійно співвідносити їх
з особистими потребами, інтересами, а при наявності розбіжностей чи
суперечностей компромісно долати їх. Громадянська спрямованість є
виразником найвищих духовних потреб людини, її волі, прагнень,
інтересів, захоплень тощо.
Громадянська ерудиція проявляється в його обізнаності в таких галузях
знань, як суспільствознавство, державознавство, українське
народознавство, краєзнавство, а також правознавство, географія та
історія України, всесвітня історія тощо. Ефективним педагогічним
засобом формування та розвитку цього компонента є вивчення відповідних
навчальних предметів (Конституції України, основ держави і права,
історії України тощо), оволодіння якими забезпечує громадянсько значущі
знання.
Громадянська свідомість – це усвідомлення людиною своєї належності до
певної державно-громадянської спільності, конституційно закріплених за
нею прав та обов’язків, помірковане ставлення до подій
суспільно-політичного характеру (наприклад до виборів, визначення тих чи
інших історичних подій тощо), а також шанобливе ставлення до державної
мови, символіки тощо. Це й усвідомлення собою як виразника національних
інтересів своєї держави, гордість та вболівання за увінчані славою і
трагічні сторінки її історії.
В операційно-процесуальному аспекті громадянське мислення нічим не
відрізняється від будь-якого іншого його виду (політичного,
економічного, технічного, математичного та ін.). Воно реалізується
через такі операції, як аналіз, синтез, порівняння, узагальнення,
конкретизація та ін.
У змістовному аспекті громадянське мислення характеризується тим, що
передбачає оперування категоріями та поняттями, які використовуються в
процесі аналізу явищ суспільного, державного та громадського життя. У
значній частині воно „збігається” з політичним та економічним мисленням.
Громадянські почуття – це почуття любові до рідної землі, свого народу,
його мови, мистецтва, культури, звичаїв, традицій та ін.; почуття
відповідальності за долю держави, за її майбутнє; почуття обов’язку, в
додержанні правових та морально-етичних норм в усіх аспектах
життєдіяльності людини. Вони становлять той емоційний фон, на якому
визрівають і проявляються громадянська воля та рішучість людини.
Громадянська поведінка характеризує позицію людини щодо можливих
альтернативних рішень проблем суспільно-політичного характеру і
проявляється в її трудовій та суспільно-корисній діяльності, що
характеризується високим рівнем активності.
Наведені характеристики свідчать про цілісну систему завдань
громадянського виховання студентської молоді. Ґрунтовне її знання
передусім потрібне викладачеві, бо він відбирає відповідні дидактичні
матеріали, методи, прийоми, форми навчання тощо.
Виховання людини в будь-якому аспекті дає бажані результати, коли воно
органічно поєднується з процесом її самовиховання, тобто коли виховні
впливи викладача „посилюють” власні самовиховні прагнення студента і,
образно кажучи, викликають „педагогічний резонанс”.
3. Правова культура особистості
Правова культура особистості – це обумовлений правовою культурою
суспільства рівень правової зрілості особистості, який складає основу її
правомірної поведінки і стимулюючий в необхідних умовах
соціально-правову діяльність.
Правова культура особистості складається з двох структуроподібних
елементів: 1) інтелектуального та 2) практичного, основою якого є
дотримання правових вимог. Перший елемент характеризує знання юридичних
норм, правильне розуміння прав та обов’язків, впевненістю в необхідності
правових норм. Другий передбачає правильну практичну реалізацію правових
знань. Він визначає характер поведінки особистості в правових сферах.
Правова культура особистості є важливою передумовою здійснення юридичних
прав і свобод, сумлінного ставлення до своїх обов’язків. Перед
суспільством, співгромадянами.
Важливим елементом правової культури особистості є правосвідомість, яка
представляє собою сукупність поглядів, ідей, уявлень, впевненостей,
почуттів, які виражають відношення людей, соціальних груп до права,
законності, правосуддю, їх уявлення про те, що є правомірним або
неправомірним. Концентрованим виразом правосвідомості як форми
свідомості є правова ідеологія і правова психологія.
Вже сам термін свідчить про зв’язок права і свідомості. Право – основний
об’єктивний фактор, який визначає обсяг правосвідомості.
Поряд з відображенням правової дійсності правосвідомість виконує роль
регулятора поведінки людей. Тобто йому притаманна активна, діюча роль в
правовій регламентації людської діяльності на основі відображення і
оцінки правових норм в свідомості кожної людини.
Правосвідомість – це перш за все знання населенням, громадянами основних
положень діючого законодавства, здатність користуватись ними.
Розповсюдження правових знань – завдання педагогів, особливо вищих
навчальних закладів. Кепсько коли людина, яка вирішує будь-які проблеми,
погано знає свої права та обов’язки, не уявляє, як захистити свої
законні інтереси, куди звернутись, що зробити.
Незнання людьми норм права звичайно використовують бюрократи, люди
нечесні, несумлінні. Але набагато гіршим є, коли юридичне невігластво
проявляє той, хто займаючи свою посаду повинен примінити закон, діяти
згідно його положень.
Але знання основних положень діючого закону – це лише один з елементів
правової культури, тому що його недостатньо для додержання закону і
правомірної поведінки. Самі по собі знання і розуміння права не
притримують від правопорушень. Кримінологічні дослідження свідчать про
те, що для вчинення навмисних анти громадянських дій, особливо корисного
і агресивного характеру, знання і розуміння або незнання і нерозуміння
правових норм не має визначального значення. Потрібна повага до права,
визнання обов’язковості виконання його вимог. Повага до права – один з
найважливіших елементів правової культури.
Правова культура передбачає звичку дотримуватись закон.
Суттєвим елементом правосвідомості і правової культури є впевненість
громадян в необхідності права, правової держави, в дотримуванні
законності. Правова культура передбачає обов’язкове перетворення
правових знань, ідей в особисту переконаність. Правова переконаність
здійснює прямий вплив на вольову діяльність людини, на прийняття ними
рішень, утримують від протиправних дій. Правове переконання в
справедливості правових норм в масовий правосвідомості створює стан
нетерпимості до правопорушень, дозволяє критично оцінювати власну
поведінку і поведінку інших громадян. Правова впевненість спонукає людей
до соціально-правової активності, яка є ведучим показником правової
культури людини.
Правова культура – необхідна умова формування моральних якостей людини.
Знання і розуміння сутності і соціального призначення права, правосуддя,
законності, правової відповідальності, впевненості в необхідності
дотримання норм права допомагають ствердженню в свідомості людини
основних принципів людської моралі.
Людина є творцем не тільки самого себе, але і суспільства, правових
відносин. Правова культура проявляється в першу чергу в його діях,
поглядах, судженнях. Але це не означає, що правова культура – формація
сугубо зовнішня, яка відображає тільки оточуючу нас реальність. Правова
культура є виразом в першу чергу внутрішнього світу людини, його
переконань, потреб, інтересів і т. п. Але це не означає, що зовнішні
фактори не впливають на рівень правової культури особистості.
Під правовою психологією прийнято розуміти систему звичок, почуттів,
настроїв людини по відношенню до права і правових явищ.
Але слід підкреслити, що розуміння правової культури особистості не
можна зводити тільки до її духовних і психічних станів. До неї слід
включити зразки правової поведінки та інші компоненти. Зокрема до
структури правової культури особистості входять (окрім правосвідомості):
правові позиції, тобто установки, впевненості, мотиви, інтереси, само
регламентація і здатність до саморегуляції, правова поведінка заснована
на знанні способів правової дії, творчому і свідомому відношенню до
юридичної практики, вміння реалізувати права і свободи, виконання
обов’язків та інше. Правова культура пронизана моральними основами, вона
підкріплюється нормами моралі, взаємодіє з ними. В свою чергу правова
культура сприяє формуванню у громадян почуття поваги не тільки до
закону, права, але і до норм моралі, традицій. Тобто, однією з основних
функцій правової культури є подальше вдосконалення високих моральних
якостей людини, формування у неї потреби безумовного дотримання
соціальних правил.
В розуміння правової культури особистості, як бачимо, входить не тільки
знання права, розуміння суті і обсягу правових норм, бажання і здатність
дотримуватись норм закону, добровільно дотримуватись його вимог, але і
особливі правові установки по відношенню до ідеї правової держави, до
права, інститутів і цінностей, які воно охороняє. Це також і рівень
інформованості про правові проблеми суспільства, про права, свободи і
обов’язки людини перед іншими людьми, суспільством.
Державна незалежність, яку здобула Україна, перехід від тоталітарного
режиму до демократизму, процес національного відродження потребують і
відповідного виховання громадянина нової держави, який би добре знав
основи правової культури, дотримувався правових законів.
Тим більше, що в сучасних умовах спостерігається спад виробництва та
пов’язане з ним зростання безробіття, занепад моралі, недоступно високі
ціни багатьох форм дозвілля, скорочення кількості спортивних клубів,
шкіл, гуртків, молодіжних таборів, майже відверта пропаганда
порнографії, жорстокості й насильства, розпад системи державних і
громадських інститутів, що зумовлює активізацію право виховної роботи
серед молоді, зокрема студентів.
Питання про правову освіту студентів актуальне у зв’язку з необхідністю
виховання громадян у дусі активної участі у формуванні правової держави
і законослухняності, забезпечення студентів правовою інформацією щодо
чинного законодавства й практики його застосування, профілактики
правопорушень, які скоюються на грунті правового нігілізму, цинізму та
аморальності; формування правової культури європейського типу, яка дасть
можливість громадянам інтегруватись у європейський і світовий правовий
простір для реалізації своїх приватних та публічних інтересів.
На підвищення правосвідомості й правової культури громадян спрямована
„Програма правової освіти населення України”, яка затверджена Кабінетом
Міністрів України 29 травня 1995 року за номером № 336. Але заходи щодо
практичної роботи з реалізації цієї програми не дали відчутних
результатів.
Головний напрям діяльності вищих навчальних закладів в активізації
правового виховання студентів – підвищення правової культури молоді. У
реалізації правового виховання неоцінна роль викладача. Він сам повинен
бути зразком точного й неухильного виконання норм поведінки, законів і
своїх обов’язків. Всіляко стимулюється діяльність творчих груп
викладачів правознавства і курсу „Мої права”. В журналі „ПостМетодика”
ділиться своїм досвідом викладач правознавства Л. Д. Коровіна. Вона
вміло поєднує теоретичне вивчення законів з їх практичним застосуванням,
упроваджуючи інноваційні форми та методи роботи зі студентами: ділові й
рольові виступи, бліц-турніри, диспути, КВК, створення і розв’язування
проблемних ситуацій, організація тематичних мікро груп, інтерн’ювання
досвідчених юристів, добір нормативно-правових документів до тем, аналіз
матеріалів преси тощо.
Крім тематичних уроків та бесід, олімпіад з правознавства, у вищих
навчальних закладах важливо проводити наукові конференції, семінари,
диспути, тематичні вечори, „круглі столи”, випуски стіннівок і
радіогазет. Важливу роль у правовій пропаганді відіграють кабінети
правознавства. В них зібрана відповідна література, функціонують
тематичні стенди, наприклад: „Нове в законодавстві”, „Вивчаємо право”,
„Право і ринкові відносини”.
Інформаційному забезпеченню викладання правознавства сприяє видання
методичної літератури. За останні два роки вийшли з друку такі
посібники, створені разом з викладачами Полтавського педінституту, як:
„1500 запитань з конституційного права України”, „Права дитини”, „Сто
запитань і відповідей з правознавства” та інші. Але не вистачає правової
енциклопедії для студентів, написаної авторитетними юристами-науковцями.
Недоліками право виховної роботи в вищих навчальних закладах є перевага
словесних форм: бесід, лекцій, вечорів запитань і відповідей. У сучасних
умовах студентам більше імпонують диспути, рольові ігри, „судові
процеси.”. В деяких вищих навчальних закладах розігруються моделі
засідання Ради Безпеки ООН, Європейського парламенту і т.п.
Необхідно при організації виховних заходів дотримуватися їх
актуальності, вчасного ознайомлення з новими юридичними документами,
уникати формалізму, примітивізму. Вдосконалення правового виховання
студентів вимагає розуміння педагогами цієї роботи, систематичного
підвищення ними рівня своєї педмайстерності, використання сучасних
наукових досягнень, поширення й упровадження передового педагогічного
досвіду.
4. Правові та економічні чинники формування правової культури
Значно збагачує правову культуру суспільства політичний плюралізм,
зокрема плюралізм при обговоренні політичних проблем.
В наш час в суспільстві закріпились такі прояви бюрократизму, як
адміністративна сваволя в економіці, порушення законодавства державними
органами, склалась система своєрідного тіньового права. Недоліки в
державній системі не могли не накласти свій відбиток на правосвідомість
і правову культуру людей. В першу чергу це відобразилось в приниженні
ролі закону. Як документ вищої юридичної сили, який висловлює інтереси і
волю всіх громадян, закон по суті замінюється несчисельною кількістю
відомчих актів, які висловлюють головним чином інтереси міністрів і
відомств, а нерідко – окремих чиновників і бюрократів.
Лектор повинен враховувати, що приниження ролі закону, правовий
нігілізм, недосконалість системи права і законодавства посилили критичне
ставлення в оцінці самого права, породили невдоволеність законодавством
збоку значної частини людей.
Серйозні недоліки нашої правової системи очевидні. З чого ж починати, що
зробити для того щоб змінити становище, яке склалося, і для створення
нового підходу до оцінки наших уявлень про всі сфери правового життя
суспільства? Перш за все необхідно підвищити рівень правової культури і
правосвідомості всіх членів суспільства.
В любій цивілізованій державі діє принцип: закон є закон. У нас, нажаль,
нормою стало порушувати закон. Люди, які звикли не поважати, а
порушувати погані закони, по інерції, в силу тієї ж звички, будуть
порушувати і добрі закони. Повага до закону не завжди напрацьовується
само по собі, без допомоги з боку суспільства, педагогів, суспільства.
Для розвитку демократії і дійсно правового суспільства необхідна правова
грамотність населення. Лектор, виступаючий з лекцією на конкретну
правову тему, повинен сприяти виробленню у членів суспільства нового
правового мислення, сприяти формуванню значно більш високого, ніж маємо
зараз, рівня правової культури і правосвідомості студентів. Лектору слід
знати, що ціллю його виступу є зрозуміння слухачами основних шляхів
підвищення правової культури.
Не можна забувати і те, що рівень правової культури суспільства залежить
від рівня розвитку економіки. Кризи народного господарства, знецінення
законів, втомленість мас від надмірної політизації життя, низький
професіоналізм членів парламенту – все це ні що інше, як симптоми
серйозного недугу суспільства, без лікування якого було б наївним мріяти
про високий рівень правової культури населення. Зростаючі труднощі,
розширення кола соціальних проблем не можна відсторонити тільки
законодавчим шляхом. Необхідні міри економічного характеру.
В лекції потрібно підкреслити, що правова культура є складовою частиною
культури всього суспільства, особистості.
Особливе значення формування правової культури придбає в умовах
створення правової держави, тому що без правової культури неможливо
здійснити правову реформу, забезпечити нормальну життєдіяльність
суспільства, особистості. Правова культура представляє собою знання
найбільш необхідного законодавства, вміння правильно розуміти і
використовувати його на практиці, нетерпимість до любих порушень
законності.
5. Мовний фактор формування правової культури
У системі громадянського виховання особливе місце посідає українська
мова. Для етнічних українців вона є не тільки державною, а й рідною
мовою, для представників національних меншин України – державною мовою.
Мова – це не тільки засіб спілкування, а й засіб пізнання світу,
вираження особистісного ставлення до нього, навчання та виховання
людини, засвоєння соціально-культурного досвіду тощо. Вона становить
ядро соціальної культури, без якого неможливо осягнути жодного елемента.
Ставлення людини до рідної мови, як і до культури свого народу в цілому,
характеризує її громадянське обличчя.
Мова – одна з найістотніших ознак нації. Без неї немає етносу, немає
народу. Тому зовсім не випадковим було те, що поневолювачі нашого народу
протягом кількох століть намагалися позбавити його рідної мови. Вони
робили все для того, щоб денаціоналізувати наш народ, знищити його
самобутню національну культуру.
У процесі використання української мови дуже важливо переконливо
показати студентам об’єктивний процес її виникнення, головні етапи
розвитку, боротьбу за „виживання”. З іншого боку важливо розкрити їм
багатство і красу української мови. У контексті формування та розвитку в
студентів громадянських цінностей неабияке значення має символіка
української мови.
Істотно збагатити знання студентів з державної мови можна завдяки
читанню української літератури. Адже реалістичний літературний твір – це
результат художнього відображення об’єктивної дійсності. Він несе
життєву правду про героїчні й трагічні сторінки в житті українського
народу. Невід’ємною його складовою є народна творчість у всій повноті й
розмаїтті її жанрів.
Специфічною особливістю художньої літератури є те, що вона впливає не
тільки на свідомість і розум людини, а й на її емоційну сферу, що дуже
важливо для посилення її виховного впливу на читача. Збагачена
здобутками зарубіжної літератури, вона дає уявлення про національну
культуру в контексті світового розвитку.
Важливою умовою оволодіння студентами українською мовою є викладання нею
всіх навчальних предметів за винятком іноземних мов.
6. Вивчення історичних дисциплін та географії та їх вплив на формування
правової культури
Вивчення історії України забезпечує опанування студентами знань про
походження української нації, головні етапи її розвитку, історичне
минуле українського народу, його героїчні й трагічні сторінки, вклад у
розвиток світової цивілізації. Особливе місце в ній посідає тривала
боротьба українського народу за свою державність, волю і незалежність,
збереження та примноження національної культури, за її відродження та
подальший розвиток у наш час і в перспективі.
У процесі вивчення історії нашої країни дуже важливо зосередити увагу
студентів на тенденції розвитку України як суверенної, незалежної,
демократичної і правової держави та її орієнтації на співдружність з
європейськими й іншими демократичними країнами. Поглибленню цих знань
сприяє вивчення основ держави і права, Конституції України тощо. Проте з
огляду формування та розвитку громадянських цінностей студентів дуже
корисними є так звані інтегративні курси, що синтезують
найрізноманітніші за своєю природою знання (природні, суспільні,
філософські, історичні, соціально-психологічні та ін.). Прикладом можуть
бути такі навчальні дисципліни, як українознавство, українське
народознавство та ін. Специфічна їх особливість полягає в тому, що зміст
цих предметів у значній частині є варіативним. До того ж він є предметом
розробки зусиллями викладачів. Це уможливлює таку тематично-комплексну
його розробку, яка охоплює найрізноманітнішу інформацію про одні й ті
самі соціальні явища.
Вивчення географії України збагачує знанням про природні багатства нашої
країни, її енергетичні ресурси, провідні галузі господарства, транспорт,
промислові та культурні центри. Водночас воно дає можливість
орієнтуватися в тому, які питання для нашої країни є проблемними,
виробляти особисте ставлення до тих чи інших сторін
суспільно-політичного життя.
Навчання як засіб формування та розвитку громадянських цінностей має хоч
і величезні, але все-таки обмежені виховні можливості. Тому як істотне
його доповнення використовують поза навчальну виховну роботу зі
студентами, передусім їх участь у наукових, технічних, мистецьких,
спортивних та інших молодіжних об’єднаннях і добровільних організаціях,
що формуються за інтересами студентів.
Показником рівня громадянської вихованості молоді є її участь у
практичній діяльності громадянського характеру. Один з її аспектів –
правоохоронна робота, спрямована на запобігання можливим асоціальним
явищам у молодіжному середовищі. Така робота проводиться в
найрізноманітніших формах: створення гуртків (об’єднань) та клубів,
проведення диспутів, круглих столів, змагань, вікторин, КВК,
брейн-рингів правознавчого спрямування; самоосвіта в галузі правових
знань; пошукова робота студентів; організація зустрічей з працівниками
правоохоронних органів (юристами, працівниками міліції та ін.); участь у
патріотичних акціях молодіжних організацій („Пласт”, „Січ”,
„Сокіл”); музейно-етнографічна робота; екскурсії в ЗАГС, нотаріальні
контори та ін).
Іншою сферою практичної правоохоронної діяльності є природоохоронна
робота, яка при належній її організації не лише сприяє „екологізації”
студентського життя, а й формує в студентів морально-правові почуття
відповідальності за стан природи.
Участь студентів у посильній природоохоронній діяльності є ефективним
педагогічним засобом виховання дбайливого ставлення до природнього
середовища, що є важливою громадянською цінністю кожної людини. При
цьому корисно ознайомлювати їх з чинним законодавством про охорону
природного довкілля, а також з прийнятими в державі заходами покарання
порушників Законів про природу, зокрема браконьєрів. Як записано в
Конституції України (ст..66): „Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоди
природі…”
Як бачимо, діапазон громадянсько значущих знань значною мірою ширший від
сфери їх практичного використання. Тому важлива умова підвищення
педагогічної ефективності громадянського виховання – посилення його
практичного аспекту. Виправданими формами його організації є ті, які
можна умовно назвати школами громадянської культури. До них належать ті
молодіжні об’єднання, які беруть на себе функції самоврядування,
управління тощо. Це, зокрема, молодіжні держадміністрації, профспілкові
організації, творчі об’єднання, групи, студентські деканати тощо.
Інформаційною основою для визначення змісту їх роботи слугує та сама
система навчально-виховних завдань, що є предметом визначення в процесі
педагогічного ціле покладання.
7. Методологія і організація виховання правової культури студентів у
світлі європейського досвіду
Звернемо увагу до європейського досвіду громадянської освіти, до якого
Україна як член Ради Європи має долучитися в інтелектуальному і в
організаційному планах..
Головна ідея громадянської освіти в тому, що це освіта, яка спрямована
на формування знань і навичок, необхідних громадянину в демократичній
правовій державі. Але якщо до цієї простої ідеї придивитися уважніше, то
вона виявиться насиченою дуже важливим і складним змістом.
В сучасному розумінні цього слова громадянин – це людина, яка живе в
демократичній правовій державі і має конституційно гарантовані
невід’ємні громадянські права і свободи. Вона має можливість повною
мірою ці права і свободи реалізувати і захистити, якщо в цьому виникає
потреба, вона знає, як працюють інститути сучасної демократії, поважає
демократичні цінності і прихильно ставиться до громадської діяльності.
Тому викладання і вивчення прав людини формує ядро громадянської освіти.
А супутні знання повинні допомогти новим поколінням зрозуміти закони, за
якими живе сучасне демократичне суспільство, його проблеми (політичні,
соціальні, культурні, ідеологічні, екологічні і т. д.) і засоби їх
розв’язання.
Досвід, накопичений європейською системою громадянської освіти, для нас
цікавий насамперед своїм принциповим змістом, оскільки в ньому в
концентрованому вигляді представлені цілі освіти та шляхи їх досягнення.
Головні цілі громадянської освіти були окреслені на міжнародному
конгресі ЮНЕСКО 1978 р., а саме:
– давати знання про права людини одночасно у національному і
міжнародному вимірах;
– розвивати знання особами, з допомогою яких права людини можуть ставати
політичною і соціальною дійсністю;
– давати знання про нерозривний зв’язок прав людини і прогресу, миру і
роззброєння;
– підкреслювати зв’язок нового міжнародного, соціального та культурного
ладу з можливістю для всіх народів користуватися їх людськими правами.
Перелічені цілі громадянської освіти можна окреслити як прагнення
гуманізації міжнародного і національного порядку до гармонічного
розвитку особистості.
Загально-гуманістичний характер громадянської освіти визначає її головні
принципи: безперервність, міждисциплінарність, зв’язок освіти з
практичною діяльністю, інтеркультурність.
Безперервність свідчить про те, що громадянська освіта повинна бути
багато етапним процесом, охоплюючим всі важливі періоди формування
людської особистості.
В ході вищої і професійної освіти не тільки вдосконалюється придбання
спеціальних знань і навичок, але й здійснюється процес формування
громадянських якостей людини. На цьому етапі поширюються і поглиблюються
знання про права людини, відбувається пізнання їх філософських,
культурних, політико-правових і суспільно-економічних основ,
визначається громадянська позиція людини, її суспільно-політичні
орієнтації.
Міждисциплінарність громадянської освіти орієнтує на необхідність
використовувати потенціал як навчальних предметів, так і викладачів, що
ведуть заняття. Кожна дисципліна, що містить у собі історичний і
теоретичний досвід, який увійшов у сучасне розуміння прав людини і
демократії, може бути використана для цілей громадянської освіти.
Відповідно, кожний вчитель, який розуміє значення громадянської освіти,
і має необхідні знання і навички для цього, може включитися в процес
викладання. На практиці принцип міждисциплінарності реалізується таким,
наприклад чином. В шкільних програмах, рекомендованих міністерством
освіти Франції, передбачається, що під час вивчення певних тем з історії
слід звертати увагу студентів на явища, що пов’язані з сучасним
розумінням прав людини і демократії.
Існують аналогічні рекомендації щодо вивчення тем з географії, певних
творів на уроках літератури; при вивченні іноземної мови пропонується
використовувати тексти міжнародних документів з прав людини.
Принцип міждисциплінарності у викладанні громадянознавства, прийнятий у
європейській системі освіти, підкреслює загальногромадянський сенс цього
предмета. Це нітрохи не зменшує значення викладання прав людини як
складової частини юридичної освіти. Навпаки, в Європі надається велике
значення вивченню прав людини всіма, хто пов’язаний з законодавчою,
виконавчою і судовою владами (депутатами всіх рівней, робітниками
правоохоронних органів і пенітенціарної системи, співробітниками
пограничних і митних служб, суддями і адвокатами) сучасної правової
держави. Викладання громадянознавства включає власне в себе юридичну
освіту, але переслідує більш широку мету: сформувати міцні правові
переконання громадян як основу правової демократичної культури.
Принцип зв’язку громадянської освіти з практичною діяльністю є виразом
нерозривної єдності знань-переконань-вчинків людини.Уроки демократії і
прав людини не будуть мати сенсу і ефективності, якщо їх ведуть
авторитарними методами або в умовах зневажливого ставлення до людських
прав і гідності учнів.
У відповідності з принципом єдності громадянської освіти з практичною
діяльністю Рада Європи рекомендує заохочувати участь у вищих шкіл у
роботі неурядових організацій, які мають досвід успішної боротьби за
права і гідність людини, а також – навчати учнів самостійному збору
інформації про права людини в сучасному світі з різних джерел, її
аналізу й оцінці, виробці збалансованих і справедливих суджень. Студенти
повинні знати про існуючі національні, регіональні і універсальні
механізми захисту прав людини.
Цей принцип відображає діяльно-практичний характер громадянської освіти,
спрямованої на розвиток демократії і гуманізацію між людських відносин,
суспільства і держави.
Принцип інтеркультурності громадянської освіти, з одного боку, виражає
універсальність прав людини, які, як підкреслює Загальна Декларація прав
людини, належать кожному „незалежно від раси, кольору шкіри, статі,
мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи
соціального походження, майнового, станового або іншого становища”; а, з
другого боку, відображає полі культурний (багато культурний) характер
сучасного суспільства. Полі культурність сучасного суспільства –
головний чинник, що визначає необхідність введення принципу
інтеркультурності в освіту.
Література
Конституція України К., 1996
Постанова Кабінету міністрів України про програму правової освіти
населення України № 336, К., 1995
Бистрицький І. М. Психолого-педагогічні аспекти перспективних систем та
технологій навчання: погляд в майбутнє. Одеса, 1994. – 196 с.
Бойков. Правовая культура и вопросы правового воспитания. М., 1974. –
220 с.
Головченко. Правовая культура и демократизация (методические
рекомендации в помощь лектору). К., 1990. – 20с.
Джуринский А. Н. Развитие образования в современном мире. М., 2004. –
240 с.
Еникеев М. И. Юридическая психология. М., 2001. – 349 с.
Зюбин. Психолого-педагогический аспект правового воспитания учащихся
профтехучилищ и работы с трудными подростками. Л., 1976 – 64с.
Іванчук В. Формування громадянської культури учнівської та студентської
молоді в процесі навчання // Шлях освіти. – 2000. – № 2
Карамушко Л.Н. Психологія дорослої людини. Ніжин, 2004. – 113 с.
Кирчук. Психолого-педагогічна діагностика розвитку учнів та колективу
школи. К., 1998. – 106 с.
Магдик О. Правове виховання школярів: теорія, досвід, проблеми. –
Постметодика. – 1999 № 2/4
Матвієнко П. Живодайні джерела патріотизму // Пост методика. – 2000 – №
1
Рагозін М. Громадянське виховання: методологія і організація у світлі
європейського досвіду // Шлях освіти. – 1999.
Шапар В. Психологічний тлумачний словник. Х., 2004 – 640 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
