Реферат на тему:
Завершення війни (1944 — вересень 1945 р.). Остаточне визволення
території України
Наприкінці грудня 1943 р. на 1400-кілометровій смузі від Полісся до
Чорного моря розпочався загальний наступ радянських військ, в якому
взяли участь 1-й Білоруський та 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти.
На кінець січня 1944 р. війська 1-го та 2-го Українських фронтів
просунулися далеко на захід і оточили 10 дивізій ворога в районі
Корсуня-Шевченківського. Червона Армія почала розгром цього угруповання,
коли німецьке командування відхилило ультиматум про капітуляцію. 17
лютого 1944 р. воно перестало існувати. Фашисти втратили 55 тис.
солдатів та офіцерів, а понад 18 тис. опинилися в полоні. Командуючий
німецьким угрупованням загинув у бою.
Перемога під Корсунем-Шевченківським, яку народ назвав “Сталінград на
Дніпрі”, відкрила шлях Червоній Армії на Правобережжя. У березні 1944 р.
були визволені Проскурів, Чернівці, Тернопіль, Вінниця. На півдні у
березні були звільнені Херсон, Миколаїв, а 10 квітня штурмом здобуто
Одесу. 9 травня фашистів було вибито із Севастополя.
У середині липня 1944 р. розпочався наступ радянських військ на
рава-руському і львівському напрямах проти групи армій “Північна
Україна”. Розвиваючи його, радянські війська оточили і розгромили в
районі Брод 8 дивізій. Львів був визволений 27 липня.
На кінець серпня 1944 р. загарбників було вигнано майже з усієї Західної
України. Із заволодінням 8 жовтня 1944 р. населеним пунктом Лавочне
Львівської області Україна стала вільною.
Майже два роки тривала битва за визволення України, що складалася із
серії операцій та кампаній. Та успіхів Червоною Армією було досягнуто
ціною надзвичайно великих людських втрат. Лише під час визволення
України середньодобові безповоротні втрати становили 68 тис. осіб.
27 жовтня 1944 р. було вибито ворога з Ужгорода, наступного дня — з
решти населених пунктів Закарпатської України. Як відомо, Закарпаття
було відокремлене від радянської України творцями Версальської системи
договорів 10 вересня 1919 р. і передане буржуазній Чехословаччині, а в
1939 р. його, як зазначалося, приєднала до себе Угорщина. У Мукачевому
22 листопада 1944 р. зібрався перший з’їзд Народних комітетів
Закарпатської України, який прийняв рішення про вихід її зі складу
Чехословаччини і возз’єднання з радянською Україною. Уряд
Чехословаччини, визволеної від фашистського ярма, дав згоду на
переговори про передачу Закарпаття Українській РСР. Вони завершились у
Москві 29 червня 1945 р. підписанням договору, згідно з яким
Закарпатська Україна включалася до складу Української РСР. Так
завершився тривалий процес об’єднання українського народу в єдину
державу.
У тісній взаємодії з військовими в битвах за визволення України боролися
партизани. У період битви за Дніпро вони захопили 25 переправ через
Десну, Дніпро, Прип’ять і утримували їх до приходу частин Червоної Армії
(до операції було залучено понад 17 тис. партизанів).
Після вигнання окупантів з території України дії окремих партизанських
загонів і з’єднань були перенесені в тил ворога на територію Польщі
(з’єднання під командуванням І. Артюхова, Л. Беренштейна, В. Яремчука)
та Чехословаччини (з’єднання і загони під командуванням В. Квітинського,
В. Карасьова, Д. Резуто та ін.).
Надзвичайно складною була обстановка після визволення Західної України.
Збройні формування (зокрема, УПА) намагалися чинити опір Червоній Армії.
Водночас підпільні бойовики ОУН згідно з ухвалою III надзвичайного
Великого збору цієї організації розгорнули дії проти місцевих державних
та партійних органів і тих, хто їх підтримував. У червні 1944 р. з
ініціативи ОУН було засновано Українську головну визвольну раду (УГВР) —
орган керівництва повстанським рухом та політичними процесами у краї.
Під егідою вермахту створювались українські національні збройні
формування. Відповіддю були масові репресії органів державної безпеки та
внутрішніх військ проти повстанських формувань, підпілля, а також проти
тих, кого підозрювали у співчутті до них. Це спричинилося до того, що в
областях Західної України палали села, лилася людська кров.
У міру визволення території України відбудовувалось зруйноване
окупантами народне господарство, налагоджувалось виробництво озброєння,
боєприпасів і продовольства для Червоної Армії. Так, протягом 1943-1945
рр. металурги республіки виплавили понад 2,2 млн т чавуну, близько 1,9
млн т сталі й понад 1,3 млн т прокату чорних металів. За допомогою інших
союзних республік було введено в дію майже ЗО % довоєнних виробничих
потужностей, відбудовано 88 % залізничних магістралей.
Відступаючи з України, гітлерівці застосовували тактику “спаленої
землі”, втрати від якої були жахливими — повністю або частково знищено
понад 16 тис. промислових підприємств. Завдані народному господарству
загальні збитки становили 1,2 трлн крб.
Населення України, не очікуючи наказів і директив, заходилося піднімати
з руїн міста і села, заводи і фабрики, школи і лікарні, засівати лани,
відбудовувати житло. Однак невдовзі партійна командно-адміністративна
система відновила свої органи й методи керівництва, і почалися реформи
владних структур. Так, у лютому-березні 1944 р. згідно із законом
Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР в Україні були створені
наркомати закордонних справ і оборони. За Конституцією СРСР ці наркомати
підпорядковувалися союзним наркоматам НКЗС і НКО, тобто по суті були
позбавлені основних функцій. Усе робилося задля того, щоб створити
враження дотримання суверенності союзних республік, яка насправді
залишалася суто символічною. Першим наркомом закордонних справ УРСР був
О. Корнійчук, якого потім замінив Д. Мануїльський. Наркомом оборони
України з березня 1944 р. по жовтень 1945 р. був генерал-лейтенант В.
Герасименко; згодом цю посаду було ліквідовано.
Партійна командно-адміністративна система не тільки здійснювала реформи
влади, а й посилила репресивні заходи, скориставшись умовами воєнного
часу. У травні 1944 р. було вчинено безпрецедентну акцію у Криму, звідки
поголовно виселено понад 200 тис. татар і болгар.
У середині 1944 р. почався великий визвольний похід Радянської Армії.
Разом з нею з боями йшли на Захід Військо Польське, чехословацький
корпус, румунська дивізія, югославська бригада. У червні 1944 р.
союзники у війні — держави — члени антигітлерівської коаліції — відкрили
другий фронт: висадили війська у Франції, і незабаром був визволений
Париж. У січні 1945 р. Радянська Армія розпочала могутній наступ на
фронті уздовж 1200 км. Над рейхстагом 1 травня 1945 р. замайорів прапор
Перемоги. У штурмі Берліна взяли участь десятки тисяч воїнів-українців.
До речі, саме в повітряному бою над містом збив 62-й ворожий літак тричі
Герой Радянського Союзу І. Кожедуб. 9 травня ввійшло в історію як свято
Перемоги.
Виконуючи союзницькі зобов’язання, узяті на Кримській (Ялтинській)
конференції трьох держав (лютий 1945 р.), Радянський Союз 8 серпня
оголосив війну Японії. За короткий час мільйонна Квантунська армія була
розгромлена. Японія 2 вересня 1945 р. підписала акт про беззастережну
капітуляцію. Велика Вітчизняна, а разом з нею і Друга світова війна
завершилися. Настав довгоочікуваний мир для народів світу.
Не применшуючи заслуг таких визначних полководців Великої Вітчизняної
війни, як Г. Жуков, О. Василевський, І. Конєв, К. Рокосовсь-кий, Л.
Говоров, К. Мерецков, Ф. Толбухін і Р. Малиновський, можна з повним на
те правом сказати: головним героєм Вітчизняної війни були саме прості,
звичайні й водночас великі люди, які витримали і винесли на собі
надзвичайний тягар.
І народ України зробив у цю перемогу великий внесок. Він дав Збройним
силам близько 7 млн вояків. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен
другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом. Серед Героїв
Радянського Союзу, а їх усього 11633, вагомо представлені українці —
2072. Усій країні відоме ім’я тричі Героя Радянського Союзу І. Кожедуба.
Зі 115 двічі Героїв Радянського Союзу 32 були українцями та уродженцями
України. Два Герої Радянського Союзу і водночас повні Кавалери орденів
Слави — українці: І. Драченко з Черкащини і П. Дубинда з Херсонщини.
Немеркнучими символами героїзму і стійкості під час війни стали подвиги
захисників 10 міст-героїв радянської країни, і серед них українських
міст Києва, Одеси, Севастополя і Керчі.
Український народ дав Збройним силам понад 300 полководців і
воєначальників. Вісім фронтів, що діяли в період війни, очолювали
маршали та генерали — українці за походженням: Й. Апанасенко, М.
Кирпонос, С. Тимошенко, А. Єременко, І. Черняховський, Р. Малиновський,
Ф. Костенко, Я. Черевиченко. Особливо великим є внесок України у
створення матеріально-технічної бази перемоги над Німеччиною.
На вирішальному етапі війни Україна, яка разом із Російською Федерацією
та Білоруською РСР винесла на собі основний тягар боротьби проти
нацистської агресії, здобула всесвітній авторитет. І в такий спосіб
формувались обриси державницького суверенітету Української Республіки.
Список використаної літератури
Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.
Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки.
— К., 1996.
Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського
повстанського руху. Склади. —К., 1996.
Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). —
Львів, 1996.
Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.
Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.
Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.
Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.
Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.
Історія України: Навч. посіб. — К., 1997.
Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки
історії. — К, 1995.
Костюк Г. Сталінізм в Україні (генеза і наслідки). — К, 1995.
Кравчук М. Українські січові стрільці. — Івано-Франківськ, 1998.
Крип’якевич І. П. Історія України. — Львів, 1990.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
