Реферат на тему:
Західноукраїнські землі в 1900-1917 рр.
Австро-Угорщина, як і інші країни, на рубежі ХІХ-ХХ ст. вступила у
стадію імперіалізму. У промисловості Східної Галичини, Буковини,
Закарпаття панівне становище зайняли монополістичні об’єднання, які
постійно зростали. Так, у Галичині в 1903 р. налічувалося 24 акціонерні
об’єднання, а в 1912 р. таких об’єднань було вже 30. На Закарпатті
наприкінці XIX ст. налічувалося 9 промислових акціонерних товариств з
капіталом 4 млн крон. Посилювався процес концентрації виробництва. У
1902-1910 рр. чисельність робітників у Галичині збільшилась на третину,
а кількість підприємств зменшилася майже вдвічі. Економіка
західноукраїнських земель була багатоукладною, що зумовило наявність
різних прошарків робітничого класу. Серед них були “чисті” пролетарі,
тобто фабрично-заводські робітники, напівпролетарі, зайняті на
будівництві, розробці лісу, земляних роботах, поденники, сезонники,
сільськогосподарські робітники.
На Східній Галичині, Буковині та Закарпатті широко розгортається
західноукраїнська кооперація, яка сконцентрувала західноукраїнський
капітал. Починають організовуватися кредитні українські товариства, що
об’єднуються у крайові спілки. Перед Першою світовою війною на
західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів.
В економіці цих земель важливу роль відігравав іноземний капітал,
зокрема австрійський, румунський, польський та молдавський. Частка
іноземного капіталу становила близько 30 % загальної кількості акцій
банків, що розміщувалися на цих землях.
Галичина, Буковина, Закарпаття залишалися відсталими аграрними
провінціями Австро-Угорщини. Так, у 1900 р. близько 95 % українців, що
проживали у Східній Галичині, займалися сільським господарством. У
сільському господарстві безпрецедентне визискування селян при викупі
землі та упорядкуванні справи сервітутів завело західноукраїнське село у
безвихідь.
Початок XX ст. характеризується масовими хліборобськими страйками.
Найбільшим за розмірами був страйк 1902 р. у Галичині, у якому взяли
участь до 200 тис. сільських робітників. Селянство вимагало
запровадження загального виборчого права, заборони лихварства, обмеження
примусового продажу селянських земель, скасування земельного податку. В
аграрних страйках головною була вимога підвищення заробітної плати. Хоча
страйки відбувалися стихійно, поміщикам усе ж часто доводилося йти на
поступки.
На початку XX ст. почастішали виступи робітничого класу. Це були
переважно економічні страйки. Водночас починають звучати й політичні
вимоги: за визнання робітничих організацій, за введення загального
виборчого права. Окремі страйки набувають загальнодержавного значення.
Серед них — страйки будівельників (1902 р.) та нафтовиків Борислава
(1904 р.). У 1905-1907 рр. страйковий рух під впливом російської
революції досяг кульмінації.
Завоювавши у 1907 р. загальне виборче право на виборах до австрійського
парламенту — рейхсрату, трудящі Галичини в 1908-1914 рр. розгорнули
боротьбу за загальне виборче право до галицького сейму та органів
місцевого самоврядування. Галичина послала до австрійського парламенту
понад 20 українців, у тому числі 17 націонал-демократів, трьох радикалів
і одного соціал-демократа.
З початку XX ст. у Галичині збільшується кількість українських шкіл:
перед війною у 1914 р. налічувалося 6 державних гімназій, 15 приватних і
3000 народних шкіл. У Львівському університеті українці мали сім
звичайних кафедр та чотири доцентури. Осередком української науки стало
товариство ім. Т. Шевченка, яке об’єднало вчених не тільки Галичини, а й
усієї України.
Центральною фігурою Галичини з початку XX ст. став митрополит Галицький
Андрей Шептицький (1900-1944 рр.). За його 44-річ-не керівництво
греко-католицькою церквою вона стала українською. А. Шептицький був не
лише митрополитом — він був душею всього національного та культурного
життя Галичини.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. у Галичині загострюється боротьба з
поляками, що були фактичними володарями у краї. Ця боротьба посилюється
у зв’язку із зростанням національної свідомості народних мас Галичини.
На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки політичної думки.
Перший був москвофільський, який поволі занепадав, другий —
“австрійський ультралоялізм”, третій — чітко висловлений студентським
вічем у Львові — за створення самостійної української держави. Цей
напрямок підтримували газета “Діло”, що у XX ст. стала найвпливовішим
друкованим органом Галичини, а також “Літературно-науковий вісник”, на
сторінках якого з блискучими статтями виступав І. Франко.
На початку XX ст. відбулися значні зрушення у політичній історії
Галичини. Галицькі діячі розчарувались у реальності “нової ери” — угоди
між галичанами й австрійським урядом, бо від неї Галичина дістала тільки
одну кафедру при університеті у Львові й кілька шкіл. Посилювалась
опозиція до австрійського уряду, який підтримував польську шляхту в
боротьбі проти українських прагнень. Ініціатори цієї опозиції створили в
1899 р. Національно-демократичну партію, яка взяла до своїх рук провід
національним життям. До цієї партії вступили видатні діячі Галичини — і
народовці, і радикали: Ю. Романчук, Кость і Євген Левицькі, М.
Грушевський, І. Франко та ін. Виконавчий орган партії — Народний комітет
— став осередком, який керував політичним, господарським, соціальним,
культурним життям краю. Об’єднуючи різні партії, у тому числі й
соціалістичні, Національно-демократична партія не була єдиною, усередині
партії намітилась диференціація. Права частина партії зберігала
консервативні погляди — це були переважно галицьке духовенство,
урядовці; ліва її частина, до якої належали молодші за віком члени,
схилялися до соціалізму.
Головну увагу Національно-демократична партія приділяла селянству,
прагнувши поліпшити його добробут і поглибити свідомість.
У 1902 р. лідер Радикальної партії Галичини К. Трильовський заснував
організацію “Січ”, що ставила на меті фізичне виховання молоді й
відновлення серед неї лицарського духу Запорозької Січі. Ця ідея стала
дуже популярною, і в 10-х роках XX ст. у “Січах” було вже кілька
десятків тисяч української молоді. На противагу польським “Стшельцам”
українські організації довгий час не могли здобути статусу для
організації “Січових стрільців”. Не дістали вони й матеріальної
підтримки, тому змушені були самостійно дбати про кошти.
Ще однією організацією, яка дбала про фізичне виховання молоді та
гімнастичні вправи, були “Соколи”.
У XX ст. Буковина залишалася лояльною до Габсбургів. Національне
відродження, яке вона переживала наприкінці XIX ст., не виходило за
рамки австрійської конституції й обмежувалося питаннями освіти,
літератури і господарства. На початку XX ст. зміцнюються зв’язки
Буковини з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Ці зв’язки
підтримували учені та письменники, зокрема С. Смаль-Стоцький, Ю.
Федькович — з Буковини, Б. Лепкий, І. Франко — з Галичини, М.
Драгоманов, О. Кониський, Леся Українка — з Наддніпрянщини.
На Буковині на початку XX ст. діяли три політичні партії.
Найпопулярнішою була національно-демократична партія (заснована в 1907
р.). Лідерами її були С. Смаль-Стоцький, М. Василько. Ця партія мала
вплив серед більшості населення і була лояльною до австрійської держави;
вона прагнула здобути якомога більше на культурній та економічній ниві.
Радикальна партія (заснована в 1906 р.) відрізнялася від
Національно-демократичної переважно тактикою; лідерами її були Т. Галіп,
О. Попович. Ця партія виступала з критикою уряду. Основу її становила
молодь: учителі, селяни, згуртовані у “Січах”. Соціал-демократична
партія (заснована в 1906 р.), лідером якої був О. Безпалко, складалася
переважно з робітників. У селянських масах вона не мала успіху, бо їх
відштовхували інтернаціональні гасла партії й боротьба проти релігії.
Партія соціал-демократів була в опозиції до обох інших партій.
З усіх земель України в найтяжчому становищі перебувало Закарпаття.
Селянство залишилося в економічній залежності від дідичів, переважно
угорського походження. Безземелля змушувало селян шукати підробітків, а
дістати їх вони могли тільки в поміщицьких господарствах, бо
промисловість була дуже слабо розвинена і не потребувала багато
робітників. Наслідком злиденного життя був масовий виїзд за океан — до
США та Канади.
Тяжким тягарем для Закарпаття була влада Угорщини. Здобуту для частини
Закарпаття автономію було скасовано. Урядовою мовою і мовою викладання у
школах стала угорська. Природним наслідком посилення мадяризації було
посилення москвофільства. Угорський уряд “придушив” рух москвофілів і в
1914 р. суд у Марма-роському Сиготі засудив до ув’язнення групу селян,
які перейшли до православ’я.
Під час Першої світової війни Європа поділилася на два фронти: з одного
боку — Австро-Угорщина, Німеччина та Італія (пізніше до них приєднались
Туреччина та Болгарія), а з іншого — Франція, Росія і Англія.
У Львові 1 серпня 1914 р. було засновано Головну українську раду трьох
партій: Національно-демократичної, Радикальної й Соціал-демократичної.
Головою її обрано К. Левицького. Завдання Ради полягали в захисті
інтересів українського народу в Австрії та репрезентації його під час
війни. Рада створила військову організацію — Легіон українських січових
стрільців для боротьби з російським військом. До цього Легіону вступили
тисячі молодих людей.
З ініціативи Д. Донцова та В. Дорошенка група українських
емі-грантів-наддніпрянців 4 серпня 1914 р. заснувала Союз визволення
України як безпартійну політичну репрезентацію Центральної та Східної
України для пропаганди ідеї самостійної України.
Українські політики Галичини й Буковини вважали, що перемога Габсбургів
відповідає інтересам українського народу. Вони вірили, що Росія буде
легко розбита державами Троїстого союзу, а на її руїнах постане
самостійна Українська держава. Головна українська рада закликала народ
боротися за визволення України. Однією з її перших дій була організація
переговорів з урядом Австро-Угорщини, який дозволив перетворити Легіон
січових стрільців на полк січових стрільців. Січове стрілецтво дало
присягу боротися за волю України у складі австро-угорської армії (2500
вояків).
Проте австрійський уряд у своїх стратегічних планах не приділяв великої
ваги українському питанню. Набагато важливішим йому здавалося польське
питання. Австро-угорський і німецький уряди 5 листопада 1916 р.
проголосили утворення самостійного Польського королівства, що складалося
з польських земель Російської імперії (на той час окупованих німцями).
Водночас Галичина дістала повну автономію без поділу на східну і західну
частини, тобто без поділу на землі польські та українські. Фактично це
було переведення українців під повну владу поляків. Це рішення ставило
під великий сумнів доцільність орієнтації українців на держави Троїстого
союзу. Ця подія стала причиною того, що Головна українська рада в 1916
р. склала свої повноваження. Союз визволення України проіснував майже до
завершення війни, припинивши діяльність наприкінці 1918 р.
Колонізаторські монархічні режими Російської та Австро-Угорської імперій
не були зацікавлені в розвитку культури українського народу, побоюючись
пов’язаного з цим посилення загальнополітичної революційної і
національної самосвідомості мас.
Через це політикою правлячих кіл всіляко гальмувалося прагнення мас до
освіти.
Напередодні Першої світової війни письменність на українських землях у
складі царської Росії не досягла навіть середнього по країні показника —
30 %. На кожну тисячу населення тут навчалося тільки 67 дітей. Таким
самим було становище народної освіти на українських землях, що входили
до складу Австро-Угорщини. На початку XX ст. у Галичині із 6240 сіл 2214
не мали нормальних шкіл, а в 981 їх не було взагалі. На території
України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою
викладання, а під владою царської Росії — жодної української школи на
державному утриманні.
Після поразки революції 1905-1907 рр. самодержавство заборонило
“Просвіти”, видання літератури та читання публічних лекцій українською
мовою. З виданих у 1913 р. в Україні 5283 книг лише 175 були написані
українською мовою. На початку Першої світової війни царизм заборонив
будь-які періодичні видання українською мовою. Те саме сталося й у 1915
р. на території Галичини, коли вона була зайнята царськими військами.
На західноукраїнських землях діяли Львівський та Чернівецький
університети, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини у
Львові. Проте викладання велося здебільшого німецькою й польською
мовами. Лише кілька українських кафедр було відкрито в університетах.
Тим часом у Львівському університеті в 1911 р. студенти-українці
становили 21 %, у Чернівецькому — 17,6 %, у Львівському політехнічному
інституті — лише 4,4 %.
Особливості суспільно-політичного життя в Україні на початку XX ст.
позначилися на її культурному прогресі, найпомітніше — на характері
української літератури. У цей період суперечності між демократичним і
ліберально-буржуазним, реалістичним і декадентським художньо-естетичними
напрямками української культури виявились особливо яскраво.
Представниками революційно-демократичного напрямку були найвидатніші
українські письменники — І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П.
Грабовський, О. Кобилянська, В. Винниченко, О. Маковей, С. Васильченко,
А. Теслен-ко, М. Черемшина, Л. Мартович. До демократичного напрямку
належали також робітничі поети Т. Романченко, А. Шабленко,
0. Гмирьов та А. Бобенко. Важливе місце в культурі України посідали
драматургія й театр. Професійний театр передусім був представлений
діяльністю корифеїв української сцени П. Саксаганського,
Карпенка-Карого, М. Садовського, геніальною українською актрисою М.
Заньковецькою. Видатними представниками музичної культури України були
М. Лисенко, К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич, С. Крушельницька.
Розвивалися в Україні й інші галузі культури. Видатними представниками в
галузі живопису були І. Труш, М. Пимоненко та С. Васильківський, у
галузі архітектури — П. Альошин, В. Осьмах, О. Бекетов, Ф. Нестурх.
Із розвитком мистецтва й літератури була тісно пов’язана історична
наука. Видатними представниками її були М. Грушевський, О. Єфименко, Д.
Багалій, І. Лучицький, М. Довнар-Запольський, М. Аркас. Вагомий внесок у
розвиток медичної науки зробили вчені Д. Заболотний, М. Гамалія, В.
Вискович, у розвиток повітроплаван-ня — Д. Григорович та І. Сікорський.
Список використаної літератури
Аркас М. М. Історія України-Руси. — К., 1990.
Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.
Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки.
— К., 1996.
Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.:
Навч. посіб. — К, 1996.
Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського
повстанського руху. Склади. —К., 1996.
Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). —
Львів, 1996.
Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.
Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.
Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.
Гуслистий Е. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії
українського народу. — К., 1954.
Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. — К., 1995.
Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.
Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній
самосвідомості. — К.; Запоріжжя, 1997.
Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.
Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
