.

Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії. Розвиток культури України в першій половині XIX ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5597
Скачать документ

Реферат на тему:

Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії. Розвиток
культури України в першій половині XIX ст.

Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії

Наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі опинилися під владою
Австрійської монархії. Окрім Закарпаття Австрійська монархія в той час
почергово здобула окремі західноукраїнські землі: у 1772 р. після
першого поділу Польщі — Галичину; у 1774 р. до Галичини приєднано
Буковину, що її відібрала Австрія в Оттоманської імперії, яка
занепадала; у 1795 р. після третього поділу Польщі — землі між річками
Піліцою, Віслою і Бугом, до складу яких входили воєводства Краківське,
Сандомирське, Люблінське і частина Мазовецького, Підляшського,
Холмського і Брест-Литовського воєводств.

Перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом
розкладу панщинно-кріпосницької системи господарства. Галичина,
Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями.
Промисловість їх залишалася на мануфактурній стадії. Кріпосництво
заважало розвитку промисловості, а також сільського господарства —
провідної галузі в економіці Західної України. Велике феодальне
землеволодіння було панівним у Закарпатті та Галичині, тоді як на
Буковині за відсутності панщинної системи переважали селяни-власники (до
30 %).

Посилюється селянська боротьба у формах скарг, втеч, підпалів, розправ,
відмов сплачувати податки, виконувати розпорядження адміністрації
маєтків. Своєрідною формою антифеодальної боротьби був рух опришків.
Десятки й сотні селян Прикарпаття озброювалися і втікали в малодоступні
райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби.

Славною сторінкою в історії українського народу стало повстання в
Північній Буковині в 1847-1848 рр. під керівництвом Лук’яна Кобилиці
(1812-1851), який був обраний селянами Буковини до австрійського
парламенту. Він на чолі селянських мас боровся за підтримку революції в
Угорщині, за послаблення гноблення українського селянства в Північній
Буковині. Антикріпосницький рух тривав півтора року. Схоплений у полон
Кобилиця був страчений. Як і Кармелюк, він став героєм багатьох народних
пісень та легенд.

Складні соціальні, економічні, національні умови розвитку
західноукраїнських земель знову поставили на карту існування
українського народу як такого. Визначну роль у духовному відродженні
українського народу відіграв гурток “Руська трійця”. Я. Головацький, М.
Шашкевич, І. Вагилевич започаткували розвиток нової літератури,
культури, пробуджували національну свідомість українців Галичини. Вони
видали збірник “Русалка Дністрова” (1837)— першу книжку, написану
українською мовою. В умовах політичного безправ’я та переслідування
прогресивної думки цей літературний гурток проіснував недовго (1833-1837
рр.). Розбуджена, хоч і з труднощами, національна свідомість набирала
сили, особливо під час революції 1848 р. Спалахнувши у лютому 1848 р. у
Франції, полум’я революції перекинулося в Італію, Німеччину, а згодом і
в багатонаціональну Австрійську імперію. Тут було проголошено
буржуазно-демократичні свободи, скликано перший парламент. Революційні
події у Східній Галичині, на Буковині та в Закарпатті стали складовою
Австрійської буржуазно-демократичної революції.

Протягом 1848-1849 рр. селянська боротьба все ще мала стихійний
характер, але поступово аграрний рух набрав політичного змісту.
Селянство висунуло своїх депутатів до парламенту. Австрійський уряд
змушений був здійснити аграрну реформу на Західній Україні раніше, ніж в
інших провінціях. Селяни дістали особисту свободу, але втратили право
користуватись лісами, пасовиськами та іншими вкрай необхідними для
ведення господарства угіддями. Мало того, магнати з допомогою
австрійської бюрократії добилися багатомільйонного викупу, який змушені
були заплатити селяни колишнім поміщикам за “даровану” волю.

Капіталізм, що розвивався на західноукраїнських землях, ліквідував цехи
в містах, старосвітські господарства в селах, але не сприяв ні
виникненню фабричної промисловості, ні створенню високопродуктивної
економіки в землеробстві. Капіталізм розорив дрібних виробників, різко
збільшив кількість безробітних замість того, щоб створити осередки
виробництва, які поглинали б робочу силу проле-таризованих верств.
Зростали бідність і злидні, колишні виробники ставали пауперами (від
лат. раирег — бідний). Особливо швидко пауперизувалося село. Безземельні
селяни перетворювалися на “халупників”, які мали власну хату з городами,
і “комірників”, які не мали ні хати, ні землі. Тим часом окремим
магнатам належали десятки й сотні гектарів найкращих земель, лісів та
угідь.

Пролетаризоване селянство, яке становило абсолютну більшість населення
Західної України, знемагало під тягарем визискування, здирства,
деспотизму, зазнавало жорстокого національного гноблення. Та його
боротьба не зникла безслідно. Культурно-національним завоюванням
українського селянства Галичини в 1848-1849 рр. стало створення кафедри
української мови при Львівському університеті, організація українських
початкових та середніх шкіл, газети “Зоря галицька”, створення
культурно-просвітницького товариства “Галицько-руська матиця” та
Народного Дому у Львові. У той час у Львові виникла політична
організація — Головна руська рада. Представляли її духовенство та міська
інтелігенція. Рада поділялася на відділи, кожний з яких опікувався
певним колом справ: шкільних, селянських, фінансових. Рада вимагала
поділу Галичини на українську і польську.

Розвиток культури України в першій половині XIX ст.

На зміну дворянству прийшла нова суспільна група — демократична
інтелігенція, яка походила в основному з міщанства, а також з дрібної
шляхти, козацтва та селянства. У той час на українських землях почали
діяти перші університети — у Харкові (1805 р.) та Києві (1834 р.), ліцеї
— в Одесі та Ніжині, гімназії — у Полтаві, Харкові, Одесі та інших
містах, що значно розширило можливості здобути середню та вищу освіту
для дітей привілейованих класів і станів. Освіта мала вирішальне
значення для піднесення культури в Україні.

З формуванням капіталістичних відносин, і насамперед з розвитком
промисловості, торгівлі та міст, зростала потреба в освічених,
кваліфікованих працівниках, а отже, дедалі більше ставало навчальних
закладів та учнів у них. Згідно з Попередніми правилами народної освіти
в 1803 р. упроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові,
губернські (гімназії) та університети. У сільських парафіяльних школах
навчання тривало 4-6 місяців, у міських — до одного року. Дітей навчали
(російською мовою) читати, писати, основ релігії, виконувати елементарні
арифметичні дії. У гімназіях навчалися переважно діти дворян і
чиновників, навчання тривало сім років. Крім державних в окремих селах
України діяли й дяківські школи, що утримувались на кошти батьків. Дяки
навчали дітей переважно українською мовою: читати буквар, часослов і
псалтир, а також церковних співів. Існували й приватні пансіонати (майже
в кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних
закладів. Доньки дворян здобували освіту й виховувалися в інститутах
шляхетних дівчат, що були засновані у Харкові (1812 р.), Полтаві (1817
р.), Одесі (1839 р.), Керчі (1836 р.) та Києві (1838 р.).

Проміжною ланкою між гімназіями й університетами стали ліцеї, яких в
Україні відкрили три: в Одесі (1817 р.), Кременці (1819 р.) та Ніжині
(1832 р.).

У першій половині XIX ст. в Україні вийшли друком важливі праці з різних
галузей знань. У 40-х роках у Києві почала працювати Тимчасова комісія
для розбору стародавніх актів. У Комісії збирались, вивчались і
друкувались документи про історичне минуле України. Тут працював Т.
Шевченко. У цей період були надруковані твори відомого російського та
українського історика М. Костомарова “Богдан Хмельницький” і “Бунт
Стеньки Разіна”, тритомне “Ста-тистическое описание Киевской губернии”,
яке підготував Д. Шу-равський. В українській історіографії кінця XVIII —
початку XIX ст. особливе місце належить “Історії Русів”, яку в 1846 р.
опублікував О. Бодянський. Багато архівних матеріалів про Запорозьке
козацтво і Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Значний внесок у
розвиток національної історичної думки зробив М. Максимович, перший
ректор Київського університету. Він виступив проти норманської теорії
походження Русі, підготував та опублікував збірки українських народних
пісень, став першим істориком Коліївщини — великого народного повстання,
що відбулось на Правобережжі в 1768 р.

Російський царизм, Габсбурзька монархія, німецький, польський та
угорський феодалізм ігнорували українську мову, не дозволяли
користуватися нею ні у школах, ні в державних установах. Але спинити
розвиток української мови вони не могли так само, як не могли добитися
денаціоналізації та знищення українського народу як такого.

Українська інтелігенція, письменники, громадські та культурні діячі
обстоювали право українського народу на власну національну мову,
опікувалися її розвитком і вивченням. Так, у 20-30-х роках XIX ст. у
Львівському університеті виконувались дослідження в царині краєзнавства
і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику
українською мовою. Тоді ж у Львівському університеті було відкрито
кафедру української мови та літератури. Вирішальну роль у становленні
української національної мови відіграли твори основоположників нової
української літератури. Зачинателем її став І. Котляревський
(1769-1838). На новий щабель піднесли українське красне письменство
також твори Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є.
Гребінки, М. Шашкевича і особливо Т. Шевченка. З появою Т. Шевченка —
виданням у 1840 р. “Кобзаря” і згодом “Гайдамаків” — українське
відродження стало безсумнівним, а література й мова не потребували інших
доказів свого права на існування.

Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався в загальному
руслі з європейським мистецтвом. Панівним у цей час був класицизм, але
паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, зароджувався
реалізм як стиль майбутнього. У середині XIX ст. П. Федотов і Т.
Шевченко заклали основу критичного реалістичного мистецтва. Пензлю та
олівцю Т. Шевченка належать понад 130 портретів, серії малюнків, а також
численні зарисовки з життя казахського народу, серед якого Т. Шевченко
жив під час заслання.

У скульптурі й архітектурі цього періоду переважав класицизм, який
прийшов на зміну бароко. Один з найвищих мистецьких досягнень того часу
— пам’ятник Ришельє в Одесі, автором якого є І. Мар-тос (1754-1835),
виходець з України. До видатних пам’яток монументальної скульптури
належать будівля Київського університету (1842 р.) за проектом відомого
академіка архітектури В. Беретті, Оперний театр у Львові (1837-1838 рр.)
— архітекторів А. Пихаля і Я. Зальцма-на. Засновник Харківського
університету В. Каразін побудував поблизу Харкова першу в Україні
метеорологічну станцію.

У сфері музичного й театрального мистецтва подіями на Східній Га-личині
стали твори композитора-професіонала М. Вербицького – ав-тора симфоній
та музичних творів на слова Ю. Федьковича. Великий внесок у розвиток
музики зробив С. Гулак-Артемовський. Заслужену славу на початку XIX ст.
здобув аматорський театр у селі Кибінці на Полтавщині, керівником та
режисером якого був батько письменника М. Гоголя В. Гоголь-Яновський.
Відомий український актор К. Соленик виступав на сцені професіонального
театру, керівником і режисе-ром якого був Г. Квітка-Основ’яненко. У
першій половині XIX ст. в Україні почали організовуватись пейзажні
парки: в Умані— “Со-фіївка”, в околицях Білої Церкви, у долині річки
Рось — “Олександрія”, у Львові – Стрийський.

Список використаної літератури

Аркас М. М. Історія України-Руси. — К., 1990.

Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.

Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки.
— К., 1996.

Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.:
Навч. посіб. — К, 1996.

Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського
повстанського руху. Склади. —К., 1996.

Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). —
Львів, 1996.

Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.

Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.

Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.

Гуслистий Е. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії
українського народу. — К., 1954.

Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. — К., 1995.

Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.

Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній
самосвідомості. — К.; Запоріжжя, 1997.

Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.

Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.

Історія України: Навч. посіб. — К., 1997.

Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки
історії. — К, 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020